Це сталося різко та масово, але цілком виправдано. У певний момент люди навколо почали замовляти каву у свою чашку, носити в рюкзаку купу торб різного розміру, вишукувати в господарських товарах тільки біорозкладні сміттєві пакети та люто ненавидіти пластик. Це було схоже на вірус, який поширився з неймовірною швидкістю.

Спочатку світові бренди стали десятками випускати кампанії проти використання пластику, навіть McDonald's відмовився від одноразових соломинок у деяких країнах (не в нас). Модні дизайнери почали використовувати у своїх колекціях вторинні матеріали, Adidas зробив кросівки з відходів, одяг зі сміття став трендом. Світ загудів про розумне споживання, ресайклінг, переробку відходів – на це складно було не звернути увагу, особливо після кампанії, яку запустив Greenpeace.

В інформаційному полі з'являлося все більше новин про інноваційні підходи на користь матінки-природи, і ці публікації набирали скажені охоплення. Та що там, за версією англійського словника Collins Dictionary, головним словом 2018 року стало «single-use» (одноразовий). Культура розумного споживання стала прикладом, який повинні наслідувати всі. А чому б і ні? Нарешті в моду увійшло щось дійсно важливе, те, що має значення для всього світу та нашого виживання зокрема.

Ідея прийшла до мене раптово та з абсолютним розумінням того, що «так, треба робити!».Я вирішила спробувати жити максимально екологічно протягом двох місяців.
Мій експеримент почався 1 травня.

Для себе я вирішила, що не буду відразу ж вдаватися до хардкору і, наприклад, купувати компостер, який переробляє органічні відходи на добриво. По-перше, у мене не так багато часу на інтеграцію подібних винаходів у своє життя, по-друге – можливостей, по-третє – фінансів. Я намагалася зробити все, що було в моїх силах,
в ім'я любові до нашої планети й перевірити, наскільки це складно.

Варто зауважити, що я починала не з нуля – до цього експерименту я сортувала пластик, намагалася не користуватися пакетами, мала в арсеналі бамбукову зубну щітку і практично не купувала речі в мас-маркеті. Але не замислювалася про те, як мало на той момент роблю. Відразу згадалося:

Для початку мені варто було підготуватися.

Після численних опитувань серед знайомих, я з'ясувала, що багато хто робить одну поширену помилку: у бажанні жити більш свідомо та zero waste, вони маніакально замінювали весь пластик у домі на екологічні альтернативи. Але ж саме так і продукуються відходи. Якщо річ із пластику довговічна та може ще прослужити, наприклад, п'ять років – то хай живе. Коли вона стане непридатною для використання, то її можна здати на переробку або залишити як раритет для онуків. Тож мої лотки для їжі залишаються при мені й, сподіваюся, прослужать ще довго.

Обов'язковою стала покупка того, що може стати заміною одноразовим відходам – стаканчикам для кави та трубочкам. Зі стаканчиками взагалі кумедна штука: вони хоч і картонні, але рідину в собі здатні утримувати завдяки наявності у своєму складі пластику. Це дуже ускладнює їхню переробку. Ось вам і еко. Тож як завзятому каволюбу мені потрібна була багаторазова чашечка.

Моя витівка, звичайно, вимагає часу, але з якою гордістю я тепер дбайливо складаю помідорчики в торби, зшиті своїми руками. За чотири серії «Гри престолів» мені вдалося змайструвати сім торб різного розміру, навіть одну величезну для багету. Медитація – 100%, задоволення від процесу – 90%, економія – 100%, відходи – 0%.

До речі, є така книжка «Дім – нуль відходів». Її авторка Беа Джонсон буквально стала амбасадоркою руху zero waste. Ця жінка і її родина продукують менше кілограму відходів на рік, тож Беа як ніхто знає: жити без сміття можливо. Насправді книга випадково опинилася у мене в руках вже через півтора місяці після початку експерименту – я не встигла прочитати навіть третину, але деякі корисні поради взяла до уваги. Наприклад, мені дуже запам'яталася фраза авторки: «Що менше я маю, то багатшою себе почуваю».

Головне правило, яке я взяла за основу свого експерименту – намагатися в принципі не продукувати відходи, не купувати нові речі без потреби та шукати інші можливості для виходу з ситуації. Для цього не обов'язково перелопачувати мільйон статей і повторювати правила розумного споживання як мантру – досить мислити логічно.

Так я зайшла на кухню, озирнулася і побачила губку для миття посуду. Покрутила її в руках і подумала, що виглядає вона не дуже круто. Уявила, що якби я була печерною людиною, то, мабуть, злякалася б подібної штуки. Інтернет підказав, що поролонова губка, яку бажано міняти раз на тиждень, розкладається понад дві сотні років. А тепер уявіть, скільки їх опиняється на звалищі за рік. Отак і я сиділа біля ноутбука з широко відкритими очима та губкою у руці. Але екологічна альтернатива вже є.

Люфа – це рослина роду гарбузових. Її висушену м'якоть, яка до того ж цілком природно розкладається, використовують як мочалку – причому як для тіла, так і в побуті. У статтях, які я знаходила, пишуть, що люфа – розкішна та дорога альтернатива. Але це для тих, кому ліньки шукати. Я ж придбала одну діаметром 10 см за 15 грн, тож за бажанням її можна було розділити на дві частини. При контакті з водою люфа стає м'якою, добре милиться і водночас залишається досить жорсткою для того, щоб ефективно мити посуд. Її ж я використовувала замість різних ганчірок. Єдине, можна зачаруватися довговічністю люфи та забути, що вона теж стає розсадником бактерій, якщо її нормально не просушувати.

Щодо біорозкладних сміттєвих пакетів теж все не так райдужно, як здається. Екологи досі не дійшли точного висновку, чи дійсно вони повністю «демобілізуються» і не шкодять природі або просто розпадаються на мікропластик, тільки в рази швидше. Кому вірити – не ясно, тому я вирішила піти простішим шляхом і взагалі не користуватися сміттєвими пакетами. Викидати органічне сміття просто у відро, а потім подорожувати з цим усім до сміттєвих баків і назад – витратно по часу, враховуючи, що відро потрібно ще й мити. Але чого тільки не зробиш заради планети! Тому часто ранок у мене починався не з кави, а з прогулянки.

Перед першим усвідомленим походом в гіпермаркет я хвилювалася, як перед випускним. Дбайливо склала в велику торбу для продуктів купу зшитих мною мішечків, взяла свої пластикові лотки, силу волі й рішучість. Але великою помилкою тоді було не скласти список покупок, тому що погляд звично чіпляється за все відразу та в кожному окремому випадку ти нагадуєш собі, що «ні, це не можна, пластикова упаковка» або «це точно загорнуть у пакетик, відмовся».

Так перша еко-вилазка за продуктами перетворилася на серйозне розумове навантаження: мені захотілося розридатися, кинути кошик і втекти, залишившись голодною. Але їсти хочеться. Тому перший мій похід у магазин в межах цього експерименту зайняв півтори години.

Одним із найбільш дивних для мене правил виявилося «не їсти червоне м'ясо». Говорячи просто, корівки виділяють багато газів, метану – це впливає на атмосферу та наближає людство до глобального потепління. Вуглецевий слід від любителів яловичини та баранини вражає – на тваринництво припадає близько 14,5% парникових газів у світі щороку.

В цілому це стало не дуже складним завданням – я і без цього намагаюся їсти тільки курку, тому що від іншого м'яса почуваюся недобре. Довелося також відмовитися від всюдисущих на травневі свята шашличків, адже подібні вилазки на природу – це завжди море одноразового посуду, сміття, пластику та пакетиків.

Перевірений спосіб не купувати зайвого – це брати свіжі фрукти та овочі, сири, м'ясо, яйця, горіхи, сухофрукти та все, що душі завгодно, на ярмарках. У Києві їх багато – в деяких точках торгують по певних днях тижня, а інші треба моніторити. Я знаходила інформацію тут. Щоправда, є ймовірність того, що вас будуть намагатися обважити. Хитріші за мене люди носять із собою міні-ваги для таких випадків, але я до цього ще не дійшла. Натомість я познайомилася з продавчинею овочів, яка викликала у мене довіру, тому брала огірочки та інше тільки в неї.

Загалом, після пари таких вилазок до магазину або на ярмарок, я зрозуміла: це складно тільки спочатку. Якщо привчити себе не накупати зайвого і дотримуватися плюс-мінус здорового харчування, то взагалі не викликає проблем. Доведеться звикнути не їсти чіпсики, а печиво купувати на вагу, але я бачу в цьому тільки плюси. Що ж, погнали далі.

На початку експерименту якраз відбулася зміна сезону – температура повітря невблаганно підвищувалася і треба було доповнити гардероб чимось легким. Оскільки підтримувати масмаркет – культуру споживання та масове виробництво – не те, що мені потрібно, я вирушила на секонд-хенд. Хтось ставиться до подібної системи з огидою, це їхнє право, а я все життя знаходжу на блошиних ринках речі, які згодом стають моїми улюбленими. Так, їх потрібно прати на високих температурах після покупки, уважно стежити, щоб не було плям і дірок до неї, але зрештою я завжди залишаюся задоволеною.

Це справжнє полювання, де моя територія – великий секонд біля станції метро «Лісова». Там ти повертаєшся на сотні років назад і шукаєш здобич, перериваючи купи непривабливих на перший погляд речей, воюючи з бабусями та торгуючись із продавцями. Вішалки – для слабаків. Тим більше речі, які гарно висять на стійках, часто коштують набагато дорожче, ніж у купі: наприклад, 10 грн проти 100 грн.

Але є одяг, який вже не годиться на продаж – занадто простий, розтягнутий, кашлатий або з невеликими дефектами. Одним п'ятничним ранком я впевнено склала старий речі в стопку, понесла до сміттєвих баків і акуратно залишила там на видному місці. Зрання біля них часто можна зустріти безхатченків, які риються в баках в пошуку чогось корисного або їстівного. Тому одяг, який ще й не потрібно шукати серед різних відходів – прямо таки подарунок. Серед цих речей не було дизайнерських суконь або вузьких джинсів, але кілька толстовок, прості штани та пальто – теж непогано. Коли пізніше того ж дня я йшла на роботу, то біля баків одягу вже не було. А ввечері я побачила одну з бабусь на лавочці у дворі в моїй толстовці – я впевнена, що це саме та, яку я залишала бездомним. «Ну хоч так», подумала я.

Що насправді навіювало на мене жах і почуття безвиході, так це косметика. Заходиш у ванну кімнату й у який бік не плюнь – натрапиш на пластиковий тюбик або контейнер. Відкриваєш тумбочку, а на тебе буквально кидаються туш, тіні, помади та інше – все в пластику. А чим замінювати, незрозуміло. Я вирішила діяти по мірі виникнення проблем.

І ось у мене закінчився шампунь. Можна було б придумати легкий вихід із ситуації та переможно вигукнути «є ж сухий», але він підходить не всім, не мені так точно. Наступний варіант – знайти шампунь на розлив. Але й це виявилося не так просто. Я шукала інформацію, питала у знайомих, влаштувала опитування в соціальних мережах, але так і не знайшла косметику на розлив в Києві, куди можна було б прийти в будь-який день і поповнити свої запаси. Жіночі форуми радять купувати у тих, хто займається виготовленням натуральної косметики – для цього потрібно домовлятися в кожному окремому разі. Або, якщо ви постійно ходите до косметолога, то можна просити всякі креми та маски на розлив у нього.

Я вирішила зменшити кількість пластикової тари, яку утилізую, та замовити величезну банку з шампунем, яким вже користувалася до цього. Вирішила почати з трьох літрів (300 грн) і, сказати чесно, за два місяці користування його значно не поменшало. Взагалі, в моїх далекосяжних планах – купити цілу каністру на десять літрів (близько 1000 грн) і як мінімум рік не думати про шампунь. Потім я з'ясувала ще кілька лайфхаків. Так, наприклад, в «Ашані» є косметика на розлив, але вона не всім підходить за якістю. А деякі косметичні бренди випускають суперконцентрований шампунь – для миття голови вистачить однієї краплі.

Без особливих страждань гель для душу замінило мило. Потім продавчиня в одному магазині еко-товарів розповіла, що багато засобів для тіла (особливо ті, які з ефектом скрабу) містять у складі мікропластик – він допомагає краще позбавлятися частинок ороговілої шкіри. Підтвердження я знайшла тут.

Я купила свою чашу в секс-шопі (350 грн), тому що в наших аптеках вона досі не продається. Спочатку було дивно, незручно, некомфортно, а потім я звикла. Головне – навчитися правильно її вводити та підібрати потрібний розмір. Окупилася чаша вже за шість місяців. Виробникам одноразових прокладок і тампонів, які потрібно купувати постійно та підтримувати тим самим їхній бізнес, такий конкурент заважає. Можливо, саме тому менструальні чаші ще не надто популярні в нашій країні.

Великі пластикові упаковки від шампунів, гелів, бальзамів, масок та іншого зазвичай сортуються – варто звертати увагу на маркування. А ось, наприклад, туш, помаду та зубну пасту, які закінчилися, доведеться віддавати на спалювання – про це далі.

В травні 2018 року на дні Маріанської западини, а це 10 994 м нижче рівня моря, знайшли пластикові відходи. Це шокує! Проблема не тільки в тому, що ми купуємо пластик. Біда, що якщо ми його все ж таки купили – він відправляється на звалище. В дитинстві мене вчили перш за все піклуватися про порядок і чистоту в домі – я викидала сміття та не замислювалася, що з ним відбувається далі. Ніхто й не розповідав.

Зараз я живу не одна, а з подругою, яка охоче погодилася на мою авантюру та стала сортувати всі відходи разом зі мною. Наш будинок став іншим: на кухні з'явилося велике відро, куди ми складали пластик, упаковку з-під продуктів, бляшанки, Tetra Pak (упаковки з-під соків або молока). Під кухонним столом поставили коробку, куди вивантажували папір і паперову упаковку. На підвіконні з'явилася баночка для пластикових кришечок, а під мийкою – місце для скляних пляшок.

Привчити себе до сортування сміття спочатку було дуже складно. Мій мозок протестував і не розумів, навіщо я мию цю баночку з-під йогурту, її ж набагато простіше викинути. А мити та висушувати потрібно все, хоча б для того, щоб залишки їжі не почали гнити та поширювати неприємний запах. Іноді спокуса забити на всі правила та в поспіху викинути ту саму баночку з-під йогурту занадто велика. Щоб додатково мотивувати себе, я поставила нагадування на телефоні, які протягом дня видавали щось типу «пластик – фу», «ярмарок вже близько», «не забудь свою няшну торбинку», «помий все» і «це недарма».

Але недостатньо сортувати сміття вдома – його потрібно ще кудись вивозити. Одного разу в центрі міста я побачила сумне видовище. Ось красиво блищать на сонці роздільні контейнери – для металу, пластику та органічних відходів. Приїжджає сміттєвоз і все це дбайливо звалює в одну купу. Тому для себе я вирішила, що буду самостійно вивозити неорганічні відходи.

Якась частина нашого сміття не підлягала переробці – його ми віддали на спалювання. Це послуга платна, але не дуже дорога – ми заплатили 30 грн за стандартний пакет. Як кажуть представники самої «України без сміття» – це високотемпературне спалювання, завдяки якому в атмосферу не йдуть отруйні гази. Після такої процедури залишається зола, яку теж потрібно утилізувати. Туди ж ми віддали використані ватні тампони, вушні палички, пластик без маркування, тюбик з-під туші для вій, чеки з магазинів, блістери від таблеток, тюбик з-під крему, кілька трубочок, пару зубних щіток і кулькових ручок. Можна самостійно вивчити, що підлягає сортуванню, а що ні – тут. А дізнатися про високотемпературне спалюванні – тут.

Так за півгодини я розсортувала все по контейнерах, зробила пару фото, поговорила з волонтеркою, віддала пакет на спалювання, вивчила еко-товари в їхньому невеликому магазинчику та з чарівним настроєм потопала додому. Здавалося б, день тільки почався, а стільки всього вдалося зробити та дізнатися.

У багатьох закладах вам у напій намагатимуться підсунути пластикову трубочку. Я попереджала заздалегідь, що «спасибі, мені не потрібна соломинка, у мене є своя», але часто мене погано чули або не хотіли цього робити. Доводилося забирати шкідницю з собою. Але багато кафе вже знайшли альтернативу – соломинки з пшениці, свої багаторазові металеві трубочки або навіть звичайні макаронини!

У деяких закладах громадського харчування працівники просто не розуміють, чому ти просиш напій у свій стаканчик. Був випадок, коли я попросила набрати мені стандартну порцію напою з собою та протягнула свою Keep Cup. Дівчина кивнула, протягнула «звича-а-айно», налила рідину в фірмовий картонний стакан, з нього перелила в мою тару, а непотрібний вже стаканчик викинула. Тоді я розгублено глянула на неї та почала розповідати: нуль відходів, своя тара, сортування, не зовсім картонні стаканчики, екологічна катастрофа... Або це змінило її життя, або вона стала ненавидіти на одного відвідувача більше.

Взагалі, відчуваєш себе снобом, у якого є виправдання. Здається, всі навколо починали поступово мене ненавидіти, тому що коли я бачила, як у відро для сміття летіло щось пластикове, моє обличчя видавало непередаваний спектр емоцій. На початку липня моя подруга сказала: «Не засуджуй мене!». На що я відповіла, що взагалі нічого не говорила. «Твого виразу обличчя достатньо», – запевнила вона.

Тоді я задумалася про те, що буквально місяць тому швидше за все навіть не помітила б, що щось іде не так. А тепер я починаю розповідати всім знайомим, як їм жити, що куди складати, куди нести та скільки часу на це витрачати. І це вже увійшло у звичку. Для деяких це виявляється корисною і цікавою інформацією, а інші відмахуються та аргументують це тим, що «все одно я вже помру, коли трапиться справжня екологічна катастрофа» або «я один генерую не так багато сміття, щоб про це хвилюватися».

Пару разів на тиждень я працюю в одному київському барі. Нещодавно до нас прийшов відвідувач, який попросив вино з собою. Коли я сказала, що ми не користуємося одноразовим посудом, він вигукнув: «А як же картонні стаканчики? Це ж не пластик, вони нормальні!». Бідний чоловік не знав, на що наривається. Я спокійно, але розгорнуто пояснила йому, чому це не так, ґрунтуючись на інформації, якою володіла. Чоловік подискутував зі мною ще хвилин п'ять, попросив налити вино в скляний стакан, випив його залпом і на прощання сказав: «Дякую за вино та корисну інформацію». Цей випадок дає мені сил мені кожного разу, коли люди розчаровано йдуть, дізнавшись, що в цьому барі їм не наллють сидр в одноразовий стаканчик.

Це досвід, який змінює спосіб твого мислення. Стає боляче, коли виносиш сміття на станцію сортування та дивишся на його кількість. Але у якийсь момент все, що ти робиш, зі «складно» і «незручно» перетворюється у звичайну справу. Виявляється, що помити та висушити тару з-під молока з іншим посудом не так вже й важко. А купі продуктів в упаковках є альтернатива й без них. Це непогана економія на їжі, адже продукти на вагу коштують дешевше, снеки зникають із раціону, а за каву в свою чашку в багатьох закладах дають знижку.

Приходить розуміння, що сортування в кінцевому підсумку – не чарівна пігулка від усіх проблем. Проблема не в ньому і навіть не в тому, що ми купуємо зайве, а у виробництві. Корпорації штампують неймовірну кількість пластикових упаковок і пляшок, які розкладаються сотні років. Так, зараз розробляють і тестують стійкі альтернативи мало не всьому, але входять в масове споживання вони вкрай маленькими кроками. Але це, звичайно, не означає, що нам годі й намагатися.

Якщо ви запитаєте мене, чи продовжу я робити все перелічене, то я відповім – ні. Для мене складно звикнути до всього відразу та моментально знаходити комфортні шляхи. Мені потрібен час – і це не місяць або два, – щоб з'ясувати та вивчити, як у нашій країні можна жити повністю та цілковито zero waste. Найближчим часом я точно не зможу так часто ходити на ярмарки, як хотілося б, або користуватися господарським милом замість всіх миючих засобів відразу. Я не зможу зовсім відмовитися від таксі або не подорожувати й не користуватися літаками, щоб уникнути шкідливих викидів в атмосферу. Я не зможу купувати все на секонді, бо часто потрібних речей там немає, а спідню білизну, зрозуміло, я б не порадила там брати нікому.

Але мені точно вдасться більш свідомо ставитися до того, що я тягну в будинок і в холодильник. Я зможу усвідомлювати, куди кладу сміття і де воно в результаті опиниться, шукати альтернативи всюдисущим пластиковим упаковкам і способи не виробляти сміття взагалі, розповідати про свій досвід іншим і приймати той факт, що багатьом ця інформація просто нецікава. Я зможу думати та дбати про майбутнє так, як можу. І вам раджу.