Тримай мене міцно: як побачити маніпуляції соцмереж та перемогти їх

В середньому людина щодня витрачає у соцмережах 2 години 23 хвилини. Погортали стрічку в Інстаграмі, посварилися в коментарях у Фейсбуці, подивилися з десяток відео на Ютубі – і раптом день закінчився. Це все хитромудрі алгоритми та розробники, які показують персоналізований контент, надсилають інтригуючі сповіщення або змушують нас нетерпляче дивитися, як співрозмовник «набирає повідомлення». Напередодні відкриття Data CTRL Centre – виставки про персональні дані, кібербезпеку та медіаграмотність – Platfor.ma розповідає про інструменти, які змушують нас годинами сидіти у соцмережах.

Скільки разів за останню годину ви оновлювали стрічку? Цей простенький свайп згори вниз – потужний інструмент впливу. Ми звикаємо до цього руху і в пошуку нової інформації постійно оновлюємо стрічку. Такий рух запозичили з індустрії ігрових автоматів. «Рука» цих одноруких бандитів теж рухалася згори вниз. Він використовується у більшості найпопулярніших соцмереж: Фейсбуці, Інстаграмі, Твіттері. 

Що робити? 

Намагайтеся постійно нагадувати собі, навіщо ви зайшли у соцмережу. Якщо не вдається, спробуйте встановити таймер того, скільки вам можна перебувати у додатку, радить клінічна психологиня Амеліа Алдао (про те, як саме це зробити – трішки далі).

Ви свайпнули – і отримали стрічку персоналізованих новин. Що ви бачите? Дописи людей, на інформацію від яких ви реагували раніше. Сенсаційні заголовки, які лайкнули десятеро ваших друзів. Уся стрічка – дуже емоційна і створена спеціально для вас. Алгоритми будуть підбирати інформацію, поки не знайдуть таку, на яку ви все-таки відреагуєте. Ці інструменти втримують нашу увагу, змушують нас ставити лайки, сердечки чи злі обличчя й коментувати. Еволюційно наш мозок «заточений» під пошук загроз. І що більше ми їх бачимо, то більше хочемо про них розповісти іншим, щоб наші друзі теж знали про них.

Що робити? 

Відволічіться. Візьміть собі за звичку чекати кілька хвилин, перш ніж щось поширювати чи коментувати. Під час цієї перерви подумайте про щось хороше чи нейтральне, не пов’язане з тим, що ви побачили в інтернеті. Ймовірно, через кілька хвилин ваші емоції будуть не такими сильними, як спочатку. Соцмережі – це простір, де нашими емоціями постійно маніпулюють. Тому контролювати їх – дуже важлива навичка.  

Пиши, визначай: до якого типу авторів належите ви

АвторPlatfor.ma
27 Жовтня 2020

Нам щодня трапляється безліч різних типів текстів — від новин чи дописів у соціальних мережах до електронних листів чи офіційних запитів. Кожен із них створюється за своїми правилами, але підходи, які автори використовують, можуть бути схожими. Попри те, що кожен має свій унікальний стиль, можна виокремити певні моделі за тим, як саме вони беруться до письма і працюють над текстом. Разом із сервісом для допомоги у написанні текстів англійською Grammarly ми вирішили розібрати кілька поширених архетипів авторів і підготували поради для кожного з них.

Профіль автора: Ця категорія авторів живе за своїм детальним планом. Перед тим як почати безпосередню роботу над проєктом, вони спочатку абсолютно все окреслюють схематично, складають план і продумують усі кроки наперед.

Характерні риси: використання різноманітних щоденників-блокнотів зі списками та помітками, канбан-дощок, електронних таблиць, «біблій персонажів» тощо.

Що порадимо: Чесно кажучи, ми теж хотіли би бути більше схожими на Любителя Планів. А тим, хто хоче розвивати навички планування у літературній творчості, у пригоді можуть стати ці рекомендації із підготовки до написання тексту. А поради щодо редагування власних творів допоможуть авторам удосконалити готовий текст.

Профіль автора: Для Капітана Спонтанності не існує графіків, яких він не порушив би. Ці автори можуть годинами безрезультатно сидіти перед екраном комп’ютера, а потім раптом прокинутись посеред ночі і зануритися у літературний марафон, коли їх осяє натхнення.

Характерні риси: використання додатків для створення нотаток (бо кудись же потрібно записувати ідеї, які спонтанно приходять), надсилання нічних листів із готовими текстами та невичерпні запаси кави.

Що порадимо: «Якщо щось працює, то дайте йому спокій і нехай працює собі далі» — ми не будемо повчати Капітанів та говорити про важливість планування, адже для них натхнення — річ непередбачувана. Із матеріалів, які можуть стати їм у пригоді: поради щодо того, як писати швидше, коли ти сповнений натхнення, але маєш лише десять вільних хвилин у своєму розпорядженні.

Хрестики-нулики: як працює метод планування Bullet Journal

АвторОлена Тищук
23 Жовтня 2020

Чергова медитативна практика, спосіб організувати свої справи чи звалище для думок? Що таке метод Bullet Journal, чим він відрізняється від звичайного планера та чому у ньому складно помилитися? Наша редакторка перевірила на собі й розповідає, яка вона – аналогова система цифрової ери.

Тренд на усвідомлену продуктивність не новий. Ми аналізуємо свою поведінку, виділяємо час для себе коханих, заводимо десятки додатків, щоб стежити за усіма важливими аспектами свого життя, не забуваючи робити справи та розвиватися. Щоденник за методом Bullet Journal, створений дизайнером Райдером Керроллом, – це інструмент, щоб тримати усе це під контролем та однією обкладинкою. 

Аналогову систему для відстеження минулого, організацію сьогодення і планування майбутнього Керролл розробив, щоб вирішити свої проблеми. Змалечку він мав складнощі з фокусуванням та розлади уваги. Щоб хоч трохи вгамувати хаотичні думки в своїй голові, він звернувся до блокнотів. Спершу їх було багато – один для особистих справ, один для роботи, ще кілька для списків покупок, планів на майбутнє, рефлексій. Вони допомагали, але потрібно було щось більше – система, яка б поєднала їх усі, але була б максимально простою, швидкою та зрозумілою. 

Зрештою, Райдер викристалізував її у те, що сьогодні ми знаємо під назвою Bullet Journal. І він допоміг не лише автору, а й мільйонам людей з усього світу. Ба більше, об’єднав їх у велику спільноту, яка продовжує вдосконалювати метод, ділитися своїми знахідками та мистецтвом. У якийсь момент стежити за чужими щоденниками, а їх повно в усіх соцмережах, стає так само цікаво, як і вести свій. Що може бути більш заспокійливим, аніж спостерігати, як хтось розліновує сторінки чи каліграфічно виводить назви місяців під лоуфай музику? 

Ігнорувати популярність Bullet Jornal стало неможливо, тому тепер для Райдера це повноцінна робота. Він розробив веб-сайт, створив соціальну мережу для спільноти, викладає відео з гайдами, їздить із виступами та навіть випустив книгу, яка українською вийшла у видавництві Vivat.

То що ж це таке? Класичний Bullet Journal містить зміст, річний, місячні та тижневі розвороти, далі за смаком додаються сторінки фрірайту, вдячності, робочі нотатки, плани проєктів, трекери настрою, звичок, сну та навіть випитих склянок води на день. Скріплює їх власна символічна система: крапка для справи, коло для подій, лінія для нотаток. Хрестик – виконано, стрілка – перенесено, а якщо щось стає неактуальним – сміливо це викреслюємо. 

Така кількість можливостей та умовностей справді може приголомшити. Хтось перетворює свої щоденники на витвори образотворчого мистецтва, хтось топить за прагматичний мінімалізм. Хтось ні на крок не відходить від оригінальної системи Райдера, хтось кастомізує його винахід до невпізнаваності. Насправді ж, потрібні лише блокнот і ручка. Система максимально адаптивна, тому ні – не треба відразу трекати усе, що ви робите, будувати плани на десять років вперед чи щовечора вивалювати на розлінований листок усі переживання за день. Лише, якщо вам цього хочеться.

Краса щоденника у тому, що раз на день він дає змогу відрефлексувати усе зроблене та поглянути на найближче майбутнє. Раз на місяць ви отримуєте можливість позбутися усього, що для вас не працює, – спершу в щоденнику, а потім і в житті, раз на рік у вас є повна картина вашого життя на мінімальній кількості сторінок. Якщо ви любите скетчити та малювати – то ось вам творча медитація, адже ніхто не зупиняє вас від розмальовування усього, підбирання кольоросхеми для кожного місяця і вклеювання фотографій та гербаріїв.

Час покаже, що вам потрібно, а що лише відбирає сили і не приносить задоволення. Заповнення щоденника не має перетворитися на ще один рядок в плані на день, який ви запишете до цього ж щоденника, довго ігноруватимете і викреслете з полегшенням. І це головне правило – залишайте те, що працює для вас.

«Досі війну не називаємо війною»: історії чотирьох колишніх полонених

АвторPlatfor.ma
21 Жовтня 2020

У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info четверо колишніх полонених розповіли, як перебували у місцях позбавлення волі, чи є там місце людяності та що насправді тримало на плаву, а також яку допомогу отримали від держави після визволення. Platfor.ma наводить найважливіше.

Мене затримали, коли мені було 22 роки. Більшу частину полону я пробув у Донецькому слідчому ізоляторі. У в’язниці є одне головне правило – це зробити так, щоб через тебе не постраждали інші. Друге правило, найважливіше для мене – максимально уникнути ушкоджень, зробити так, щоб твоє життя не зламали, та опинитися врешті решт на волі. Мені казали: «Ви визнаєте свою провину й, можливо, обмін відбудеться швидко». Суд у моєму випадку тривав півтора року – потрібно було, щоб моя вина була визнана, поставили вирок, я потрапив у списки на обмін і міг спокійно поїхати на територію, яку контролює українській уряд.

Тож я зізнався у «нелегальному зберіганні зброї» та «участі в екстремістській діяльності». Я розумів, що якщо я визнаю свою провину, то оберігаю себе. Суд ДНР я не вважаю правовим або чинним, тому не розумів, перед ким потрібно виправдовуватись. За весь час свого перебування там я бачив єдиний випадок, коли людина найняла дорогого адвоката, судилась по всім правилам і врешті решт здобула – їй дали не 17 років, а 3. В інших випадках, скільки б там грошей не було вкладено в адвокатів, жодних успіхів не помічено. Потрібно дивитись правді в очі та ставити єдину мету – вийти на свободу.

Я вважаю, що у в’язниці треба жити в’язницею. Наприклад, з наглядачами потрібно постійно про щось домовлятись, адже вони регулюють твоє життя. Але від того вони не стають поганими людьми. З деякими можна було нормально спілкуватися та розв’язувати якісь проблеми. У мене був випадок, коли керівництво колонії, в якій я був, наказало знайти у мене екстремістську літературу. До мене підійшов сержант, який там був наглядачем, попередив про це і запропонував: «Давай ми подивимось усі твої книжки, і те, що не треба, викинемо». Всі ми, хай там що, жили у тих обставинах, в які потрапляли.

Ми були відрізані від інформації – там було важко фізично спіймати український телеканал чи радіостанцію, до того ж наглядачі слідкували за тим, щоб ми цього не робили. Але все ж нам вдавалося якимось чином ловити 1+1 і 5-й канал, а в колонії в Горлівці – навіть радіо Галичина. Саме по ньому я почув, що у Львові збирають допомогу для військовополонених саме на території окупованих Донецьких та Луганських областей, що мене приємно вразило.

Коли я потрапив у в’язницю, мені часто снились сни, що я на волі, після яких я знову прокидався у в’язниці. Перші місяці після визволення ситуація була зворотна – у сні я знов чомусь їду в Донецьк і потрапляю в підвал МГБ, а потім прокидаюсь у Києві. Цей нав’язливий страх, що ти знову там, переслідував мене близько року.

Змінилося ставлення суспільства. Перший рік після визволення було відчуття, що від мене багато чого хочуть. Я повинен був казати якусь правильну думку для громадськості, ходити на акції, підтримувати якісь тези, щось правильно писати, з кимось спілкуватись, десь працювати, а десь – ні. Таким чином сам загнав себе в депресію. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що насправді я нікому нічого не винен. Тільки як громадянин: виконувати та не порушувати закони, а також вчасно платити податки. Ти навіть на вибори не повинен ходити – це твоє право. Я називаю таких людей, які починають робити монополію на правду, «новими комсомольцями». Ми вільні люди та повинні робити те, що вважаємо за потрібне, в межах нашого законодавства.

Дякую, що натиснули, мені приємно

Ось вам за це Крезюме – Телеграм із найкращою роботою! Тисни на мене ще.

«Якщо я тут, то мені всі винні»: історії людей з інтернатів і дитбудинків

АвторPlatfor.ma
15 Жовтня 2020

Різні герої, різні історії, різні міста, але одна країна та одна доля – сирітство. У проєкті «Геометрія Л» від Bihus.Info шість випускників різних інтернатів і дитячих будинків розповіли, що насправді коїлося у стінах закладів, як склалося їхнє життя після випуску та чи вдається їм будувати стосунки з людьми зараз. Platfor.ma наводить найцікавіше.

Володимир Степанов – 20 років, Маріуполь. Прожив у дитячому будинку 10 років, закінчив коледж, зараз вступає до університету. 

Аліна Бобкова – Кривий Ріг. Прожила в інтернаті 11 років, 2 роки тому переїхала до Києва та вступила до університету. 

Павло Мельников – 25 років, народився в Криму, живе в Києві. Прожив в інтернаті 8 років, зараз працює IT-шником на фрілансі.

Андрій Назаренко – Тернопіль. Прожив у дитячому будинку-інтернаті 15 років. 

Максим Терьошин – Буча. Проживав в інтернаті з другого класу. Зараз очолює громадську організацію, яка допомагає людям і дорослим, які не чують. 

Ліна Дешвар – 30 років, народилася в Антрациті, живе в Києві. Пробула в інтернатній системі 19 років. На сьогодні є громадською діячкою та активісткою – допомагає хлопцям та дівчатам адаптуватися після інтернатних закладів.

– Що ви можете розповісти про процес усиновлення в Україні? 

Максим: Мене щоразу запитували, чи я хочу бути усиновленим тими чи іншими батьками. Я відповідав, що ні, і на цьому все закінчувалося. Внутрішньо відчував, що вони не мої – не було довіри. 

Андрій: Сім’я з Америки якось розпочала процес усиновлення мене, але кожного разу стикалася з бюрократією в Україні. Таким чином мені вже виповнилося 16 років, документи майже були готові, а у нас розвели руками й сказали: «Він вже вийшов з інтернату та є самостійним, тому вирішуйте ці питання з ним». І все накрилося.

«Їхали на порізаний пальчик, а там розчленування»: інтерв‘ю з лікарем швидкої в епоху ковіда

Два роки тому ми вже брали інтерв’ю у робітника екстреної (швидкої) медичної  допомоги та розпитувати його про залаштункове лікарське, незвичайні історії з практики та особливості роботи. Щоб дізнатися, що змінилося за цей час та як на роботу медиків вплинув коронавірус, ми вирішили повторити вже з іншим героєм – цього разу він погодився говорити не анонімно.

Артур Якущенко, лікар з медицини невідкладних станів КНП «Центр ЕМД та МК»

 – Як це – бути лікарем швидкої, тобто лікарем з медицини невідкладних станів?

– Цікаво і романтично. Ти ніколи не знаєш, що чекає тебе на виклику – можеш їхати на порізаний пальчик, а потрапити на розчленування. Наприклад, у мене колись була ситуація, коли ми їхали на судоми до дитини, а виявилося, що вся сім’я отруїлася чадним газом і поступово один за одним втрачали свідомість. 

Особливо несподіваними бувають вуличні виклики, коли причина звучить як «лежить». Це може бути все, що хочеш: просто п’яний безпритульний або людина, яка втратила свідомість через якусь органічну патологію. В цьому є своя романтика. Це завжди зміна локацій, рух, нові люди. А я ще й на приватній швидкій працюю, так що взагалі різноманітність.

– Чи відрізняється чимось робота в державній і приватній швидкій?

– Так, в першому випадку це екстрена медична допомога з фіксованим часом прибуття за викликом – в межах 10 хвилин. А приватна позиціонується як невідкладна допомога – там немає такого поняття як «норматив доїзду», тому що якщо її викликають з бази, яка знаходиться наприклад на КПІ, а їхати на Теремки, або з Виноградара на Троєщину то за такий короткий час ні з якими сиренами та мигалками не встигнеш. Тут люди більше хочуть, щоб до них просто приїхали в гості, поговорили з ними, «прокапали» – улюблене слово наших пацієнтів.

– Як давно ви у швидкій допомозі? Ви завжди хотіли працювати медиком?

– З 1 серпня 2016 року. Так розпорядилася доля. Я людина гуманітарного складу розуму, яка категорично не знає і не розуміє математику. Для мене цифри – це ті речі, які не можна помацати. Тож я вступив на факультет підготовки лікарів до збройних сил, де не потрібно було здавати математику, а біологія і хімія мені подобалися. Хотів спочатку піти на військового, а потім зрозумів, що це не моє. Коли ти цивільний лікар – ти вільна людина і сам приймаєш рішення, а не виконуєш накази старших офіцерів. Тут немає можливості викликати на консультацію хірурга, травматолога або невропатолога, адже на виклику тільки ти та твій напарник-фельдшер, з яким тільки й можна порадитися. Тому я всім новеньким кажу: «Ваш напарник хоч і фельдшер з середньою медичною освітою, до нього потрібно ставитися на рівних, тому що це ваша опора, тил і єдина людина, з якою ви можете реально порадитися на виклику».

– Як за ці чотири роки ця робота вплинула на вас психологічно?

– Я став більш філософськи ставитися до понять життя та смерті. Простіше, швидше і з холодною головою приймати рішення, які стосуються роботи та взагалі життя. Став трохи цинічним, але медики всі такі й зі своїм не всім зрозумілим гумором. Тому що всіх пацієнтів пропускати через себе неможливо, інакше тебе не вистачить ні на що.

– Але не розчарувалися в професії?

– Ні, мені подобається робота. Хоч лікарі швидкої й залишаються зазвичай за кадром. Ось коли ви потрапляєте в стаціонар, вас лікує конкретний доктор – ви лежите сім днів у лікарні і щодня його бачите. А лікар швидкої допомоги приїхав, надав вам допомогу, відвіз до лікарні й все, більше ми ніколи не побачимось. Хоча є у нас в районі ті люди, до яких ти приїжджаєш на виклик і кажеш «Ну що, знову?». Це не тільки безпритульні, є і бабусі, які постійно викликають, починаючи з фрази: «Хлопчики, ой-ой-ой!».

– Я недавно дивилася стендап одного шотландського коміка (до речі, ось наш матеріал про важливі стендапи) і він мимохіть торкався теми релігії в медицині. Якщо конкретніше, він говорив, що лікарів дуже ображає, коли вони роблять свою справу, рятують людині життя, а той врешті-решт дякує богові …

– Це частий випадок. Треба спокійно на це реагувати. Ми стільки разів на початку пандемії були в Лаврі, що складно згадати – там же у багатьох знайшли ковід. Я не богохульник, але в котрий раз переконався, наскільки звужений кругозір людей, які там знаходяться. Віра вірою, але вона повинна бути в парі з медициною, адже нас чомусь викликали туди. Ні, ви що – «ці ручки ходили мазали тут», «ікони у нас ідеально чисті», «то ж все святе». Я з повагою ставлюся до віри, але клепку в голові теж потрібно мати.

Також варто спокійно реагувати на хамство. Ось Арена-Сіті у центрі міста – жодна п’ятниця і субота не обходяться без того, щоб починаючи з 12 ночі й до 4 ранку туди постійно кататися. Купа п’яних, нанюханих чи без свідомості людей, які неадекватно поводяться і починають тобі розповідати, що ти їм винен.

– Яка у вас наразі зарплата?

– Зараз зарплата в умовах пандемії COVID-19 навіть дуже непогана. Оклад сам невеликий – 3826 грн, тому ми тримаємося завдяки всяким плюшкам. До нього йде 50% за те, що ти працюєш в Києві – це «міські», муніципальна надбавка. Плюс 20% за складність праці й 20% – за напруженість. Якщо ви відпрацьовуєте три роки на швидкій, то отримуєте ще 20% доплати до свого окладу – це безперервний виїзний стаж. Плюс, якщо ви три роки відпрацювали, то у вас є вислуга років – це ще 10%. Всі ці надбавки поступово збільшуються з часом роботи, так само як і посадовий оклад з підвищенням категорії. В умовах пандемії мер платить ще 4 тис. грн лікарям, 3 тис. фельдшерам і 1 тис. санітарам. І зараз крім цього є ще так звані «ковідні» – за роботу з коронавірусом. Також у нас в Києві є 15 бригад (станом на сьогодні),  які їздять на підтверджені ковідні виклики – вони отримують 300% доплати до всього іншого. Тому в місяць у мене виходить понад 15 тис. грн.

– Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

– Найлегше – поїхати на супровід масового заходу: футбол, Євробачення, концерт. Там  і шоу можна подивитися, і почергувати. Найскладніше для мене – це виклики, які мені неприємні: якась дрібна робота на кшталт безпритульних підбирати. Краще поїхати на реальний екстрений виклик, ДТП або інсульт чи інфаркт, де людям ми дійсно потрібні. Це складно, але це наша робота й те, чим ми повинні займатися.

Також складно боротися з менталітетом наших людей. Часто люди, перебуваючи в громадському транспорті, можуть викликати швидку допомогу, тому що «мені здалося, що хтось там лежить». А відповідальність за такі виклики ніхто вести не готовий. 

Ось колеги мої нещодавно реагували – хтось їхав у тролейбусі й побачив, як людина під капотом машини щось ремонтує. Зрозуміло, там ноги видно, а другу частину тулуба – ні. Тому виклик звучав як «там з люка половина людини стирчить». Ну приїхали мої колеги й розвели руками. Чи бабуся з п’ятого поверху дивиться вниз і дзвонить: «Лежить людина на лавці й не прокидається». На лавочці дійсно лежить. Лежить стара куртка і не прокидається. Люди лінуються навіть перевірити, а ми приїжджаємо, тому що не можемо по-іншому. За зміну може бути відсотків 10 хибних викликів.

«Красиво лише здалеку»: чиновники, архітектори, митці, девелопери про наші міста

У вересні в рамках річної мистецької програми Kooperativ та Port.agency провели дискусію на тему “Креативність і контроль: міський простір як досвід”. Експертами запросили архітектора Сергія Махна, представницю департаменту культури КМДА Діану Попову, художника Олексія Золотарьова та креативного директора компанії Saga Development Антона Фрідлянда. Platfor.ma публікує найцікавіші моменти про відповідальність за міський простір, зв’язок бізнесу і мистецтва та київську урбаністику.

Діана: Тут не може бути чіткої відповіді. З одного боку, є державні органи влади, які ставлять підписи, з іншого – архітектори і митці, які ці об’єкти створюють, і третя сторона — суспільство. В ідеальній картині світу голос громадськості має бути визначальним, проте це утопія. 

Інколи люди обурюються через абсолютно прийнятні речі. Наприклад, Театр на Подолі або статуя “Протистояння” Олексія Золотарьова — це дійсно хороші об’єкти, які люди агресивно критикували. Оскільки рівень освіти в нас досить низький, не всі розуміють і сприймають мистецтво. 

Фінальне рішення залишається за чиновниками — ми беремо на себе відповідальність, ставлячи підпис. Весь бруд спочатку зливається на нас, а вже потім страждає художник. На базовому рівні всі митці в нашому суспільстві відчувають себе маргіналами, це стало причиною герметичності мистецького простору. Художники створюють бульбашку, де їм комфортніше існувати, тому що у широкому публічному просторі люди ще не мають “полички” у свідомості, но яку можна сучасне мистецтво покласти. Воно викликає відторгнення.  

Сергій: Я згадую Театр на Подолі і мені стає боляче, що ми живемо в просторі, де люди не здатні сприймати мистецтво. Мені на місці Олега Дроздова (український архітектор, засновник архітектурного бюро Drozdov & Partners і Kharkiv School of Architecture, автор проєкту театру. – Platfor.ma) було б дуже неприємно. 

Я будую приватну архітектуру, мені не треба ні від кого вислуховувати критику, особливо від людей, які на цьому не розуміються.  

Але чому відбувається так, як відбувається? Хто відповідальний за те, як виглядає наше місто? Забудовники? Влада? Архітектори? Ми з вами, кожен із нас. Місто зміниться, коли кожен візьме на себе відповідальність за те, що відбувається. Створюючи той чи інший проєкт, я беру на себе відповідальність. І сьогодні я беру на себе відповідальність і за те, як виглядає моє місто. 

Антон: Є значна відмінність музейного мистецтва від мистецтва у міському просторі: людина може піти на виставку або не піти — в неї є вибір дивитися чи не дивитися. Коли об’єкт розташований на вулиці, цього вибору немає. Конфлікт і дискусія — це добре. Абсолютно нормально, коли щось подобається, а щось ні. Неможливо змусити людину полюбити мистецтво. Я вважаю, ця тема має знаходитися в дискусійній площині, втім, не нормально, якщо людина шкодить, руйнує і поводить себе агресивно.

Олексій: Я хотів би наголосити на позитивному моменті, що ми є свідками дорослішання нашого суспільства. В мене є велике сподівання, що я побачу ту Україну, про яку мрію. Дорослішання —  це відповідальність за власні дії. Коли опиняєшся на вулицях європейських країн, дуже рідко можна побачити якісь випадкові об’єкти. В нас таке відбувається доволі часто. 

Наприклад, зараз у Львові на площі біля оперного театру будують фонтан, який місто прийняло у подарунок. Люди шоковані. Не все треба приймати в дар, важливий критерій —  це доречність, і такі питання треба добре обмірковувати.

Показати ще