House of Europe («Дім Європи») – це нова ініціатива Європейського Союзу для України. Вона дає можливості для творчого та професійного обміну на персональному рівні: стажування, навчальні поїздки, резиденції в Україні та країнах ЄС.

Протягом наступних трьох років House of Europe з бюджетом у 12,2 мільйона євро реалізує понад 20 грантових програм у сфері культури та креативних індустрій, освіти, соціального підприємництва, медицини, медіа та роботи з молоддю.

House of Europe передбачає персональні гранти. Це означає, що вам не обов’язково належати до якоїсь організації, щоб подати заявку, – ви можете зробити це самостійно.

А ще програма функціонуватиме за межами «київської бульбашки» та приділятиме окрему увагу середнім та малим містам: працюватиме з місцевими хабами, підтримуватиме креативних підприємців у регіонах, а мобільний павільйон «Дому Європи» мандруватиме українськими містами.

Фото: Ганна Грабарська

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю людини, з якою треба працювати. А може навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним занурення в тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого шо «ой, ні, у вас не такі роботи». На початку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі написав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от маємо заявку – в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь? І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю ідеї, отримую фідбек, фіналізую картинку.

Довіряти свідченням свідків, напевно, можна, але з обережністю. Ось уявіть такий експеримент: до лабораторії приходять сто п’ятдесят осіб, і ви показуєте їм усім однаковий відеоролик про автомобільну аварію. Не страшний. Просто машини невдало намагалися роз’їхатися й подряпали одна одну. Потім ви запитуєте у випробовуваних, з якою швидкістю їхали автомобілі. При цьому одну групу, контрольну, ви запитуєте саме в такому формулюванні. А двом експериментальним групам даєте підказки: «З якою швидкістю їхали машини, коли вони зіштовхнулися?» і «З якою швидкістю їхали машини, коли вони врізалися одна в одну?»

Неважко здогадатися, що швидкість автомобілів буде різною залежно від формулювання запитання. Ті, хто описував автомобілі, що врізалися, у середньому повідомили, що вони їхали зі швидкістю 10,46 миль (16,83 км) на годину, а випробовувані, що розмірковували про автомобілі, які зіштовхнулися, приписали їм швидкість вісім миль (12,87 км) на годину. Звісно, це не так уже й дивно. Люди не дуже добре вміють оцінювати час, відстань і швидкість, тож цілком природно, що вони несвідомо спираються на підказку, що міститься у формулюванні питання, і коригують свої оцінки відповідно до неї. 

Набагато цікавіше інше. Наступного тижня випробовуваних знову запросили до лабораторії. Відео більше не показували, проте запитали, чи бачили вони розбите скло. Поміж тих, хто під час минулого візиту до лабораторії розмірковував про автомобілі, що побилися, було 16% учасників, які пригадали про розбите скло. В інших двох групах, яким просто повідомляли, що автівки зіштовхнулися або взагалі без уточнення про характер зіткнення, таких респондентів було 7% і 6% відповідно. Насправді, звичайно ж, жодне скло у відеоролику не розбивалося.

Це була перша робота про хибні спогади, опублікована в 1974 році психологами Елізабет Лофтус і Джоном Палмером.

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

View this post on Instagram

Приїхала в ліс на конфу. Хоча це не конфа. Це двіж школярів із сірої та окупованої зони з балачками про права людей, громадську активність та те, що ми замолоду називали опенмайндом. Це коли 30-річні старпери тобі розказують не про "золота медаль — твій портал в красіву жизнь", а про те, що ти можеш бути і стати ким завгодно, яким завгодно і як завгодно. Якщо дуже хочеться, можеш навіть варити борщі.

A post shared by Natalia Shevchuk (@natalia_shev4uk) on Sep 19, 2019 at 10:41am PDT

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.

Я керую брендинговою агенцією і дуже часто спілкуюся з клієнтами. Презентації для них — це звична річ. Як правило, це брендингові концепції, стратегії та дизайн, але я намагаюсь постійно вдосконалювати цей процес.

Спілкуючись з колегами, які презентують подібні проекти, можна почути схожі скарги і обурення на кшталт:

– ці бовдури ніколи не приймають з першого разу;
– клієнт вносить багато правок;
– він неуважно слухає і просисть скоріше завершити.

Коли зі мною трапляється подібна ситуація, я намагаюсь знайти момент в комунікації з клієнтом, в якому я щось пропустив. І, як правило, знаходжу, адже всі проблеми виникають через погану комунікацію: те, що мені як виконавцю здається зрозумілим, для клієнта таким не є. Тут важливо розумітии, що якісно зроблена робота – це ще тільки половина шляху. Друга половина – це її представлення. Так, щоб усі закохалися в неї та стали амбасадорами ідеї, яку ви презентуєте, важливо правильно побудувати розповідь про неї.

Одного разу я слухав презентацію студента, який розповідав про великий навчальний проект. Проект був класний і, дійшовши до найцікавішого, він завершив свою розповідь і сів на місце. В цей момент я подумав, що не хотів би, щоб одразу після сексу мій партнер мовчки встав і вийшов за двері. Це було би вкрай дивно. Тоді я розглянув секс і процес презентації детальніше і виявив, що вони дуже схожі. Тому я зібрав докупи всі матеріали та власний досвід і ще трохи заглибився в тему.

– Як виникла ідея організувати TEDx у Києві?

– Ідея TEDx була започаткована глобальним TED й зокрема його куратором Крісом Андерсоном у 2009 році (до речі, ось наше з ним інтерв’ю. – Platfor.ma). З часом прийшло розуміння, що конференція збирає вершки суспільства планетарного рівня і відкриває прогресивні ідеї, актуальні для всієї планети. Але крім того є купа носіїв цінного досвіду, який максимально актуальний суто для локальних спільнот.

Тож з 2009 року TED відкрив можливість організовувати події їхнього формату за ліцензією на будь-якому рівні – міста, університета, вулиці, площі, бібліотеки, навіть всередині організації або компанії. Анонс цієї новини побачив наш українець, Всеволод Дьомкін, отримав першу ліцензію і прямо в 2009 році вперше в Україні провів TEDxKyiv. 

Я прийшов в команду в 2012 році як волонтер і, схоже, дуже непогано себе проявив, тож Тарас Парандій, який на той час у команді займався партнерами, запросів допомагати йому в цьому напрямі. А в 2014 році в нас була ліцензія на проведення події, яка закінчувалася в жовтні, але сталася революція, в суспільстві був сильний стрес і він не дуже збігався з тим, що ми проводимо свято ідей.

Медійний шлях Батлера почався в 2015 році у співпраці з журналом Vice, для якого він писав статті, а потім знімав короткометражні фільми. Але славу і ворогів йому приніс перший гучний експеримент – фейковий ресторан, який став №1 на TripAdvisor.

Ця історія стала вірусним хітом у соцмережах і сколихнула весь світ, який вже активно боровся з фейковою інформацією. На 2017 рік 18 190 лондонських ресторанів було зареєстровано на сайті для мандрівників TripAdvisor. Заклад, який створив Уба і якого фізично не існує, всього за 6 місяців перебрався на перше місце.

Колись давно британець заробляв тим, що залишав фейкові відгуки на TripAdvisor та отримував $10 за одну публікацію. Але цей досвід дав усвідомлення, що багато інформації на сайті – суцільна брехня, крім самого факту існування закладу. Тоді Уба подумав: «А що, якщо вигадати і його?». 

Батлер купив новий телефон і обрав назву The Shed at Dulwich («Сарай у Дульвічі») – це фактично про заднє подвір’я будиночку, в якому жив хлопець. Далі він створив сайт і наповнив його соковитими фотографіями їжі, головними інгредієнтами якої насправді були піна для гоління, таблетки для посудомийної машини, нога самого журналіста та правильний ракурс. Вигадав меню, завдяки якому можна було замовити не страву, а враження.