Ми спробували розібратися, що мотивує людей навчатися у дорослому віці, за якими критеріями вони обирають курси чи школи, і взагалі — чи зможе альтернативна освіта замінити класичні виші. Дослідження провели партнери з DigData, які опитали онлайн 1018 респондентів на різних майданчиках. Фінальна фаза опитування тривала у травні цього року, тобто в час тотальної онлайну через пандемію.

До речі, весь цей проєкт ми зробили благодійним. За кожну заповнену анкету респонденту пересилали 250 гривень у фонд Стипендій імені журналіста Богдана Радченка. За зібрані кошти стипендій буде оплачено навчання військовослужбовців і ветеранів у школі Projector.

Ось які тренди та висновки можна зробити:

Переважна більшість українців обирає безкоштовну самоосвіту — 64%. При цьому кожен третій хоча б один раз протягом трьох років платив за навчання — у приватних лекторів чи коучів, або у професійних школах.

Ця стаття – чергова у циклі моїх колонок про те, як світова культура по черзі проходить фази контенту і форми. Знаючи це, ми можемо в загальних рисах прогнозувати, що на нас чекає найближчими роками. Якщо ви не читали попередні частини, то пропоную їх проглянути перед тим, як читати далі, щоб ми з вами говорили однією мовою. 

Перша із них, найбільш ґрунтовна, була опублікована саме на Platfor.ma наприкінці минулої епохи контенту, 2007-2015 років. У ній пояснено, що природа культурних коливань – цілком раціональна, жодної містики: коли люди втомлюються від форми, з’являється попит на зміст, і навпаки, при чому аналогічні процеси відбуваються в усіх сферах життя: мистецтві, політиці, комунікації, бізнесі, війні… Прогнози у ній збулися на диво точно: наприклад, вдалося передбачити появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також появу віртуального туризму. 

Наступна стаття влітку 2016 року констатувала, що світ переходить до епохи форми. І це також справдилося: згадайте хоча б вибори Трампа восени 2016 року у США, або вибори Зеленського в Україні-2019. Це так типово для «формального» часу: голосувати «за», а не «проти»: за кандидата-символа, незалежно від його змісту, і поширювати фейки, які формально виглядають як новини. 

Нарешті, у січні нинішнього року я написав цілком помилковий суто політичний прогноз про те, що наступного президента України все ще обиратимуть, голосуючи «за», а не «проти». І радив Петрові Порошенкові поступитися місцем більш харизматичному патріотичному політику. Адже, мовляв, епохи у нас тривають зараз по 7-8 років, і якщо нинішня епоха форми почалася 2016 року на Заході, а в Україні – на рік-два пізніше (до 2017 у нас іще був шалений суспільний попит на реформи), то завершиться в наших краях орієнтовно 2024 року.

Однак сценарій змінився прямо на очах. Західний світ болісно прокинувся від формалістського наркотичного сну: йому зламали кайф коронавірус, важливість чорних життів та нова економічна криза. Відтак, остання епоха форми протривала менш ніж п’ять років.

Скорочення тривалості епох – явище очікуване. В XIX столітті вони тривали по 40-30 років, а зараз скоротилися до якихось п’яти, тобто, вже менше, ніж встигають змінитися «покоління» у звичному розумінні цього слова. Та й катастрофа як символ межі між епохами – теж типове явище: згадати б економічну кризу 2008, яка запустила попередню епоху контенту на зміну «яскравих нульових». Не кажучи вже про світові війни.

Щоправда, Україна, як завжди, відстає. Якщо хтось сумнівається – нехай вийде ввечері на вулицю Сагайдачного у Києві: музика, прохолодні напої і юрби народу без масок, так, ніби в країні немає усіх цих сплесків захворюваності. Про це і була «фантазія» на початку статті.

Однак і нашу країну дуже скоро підхоплять світові тренди.

Уявіть теплий весняний вечір понеділка. Ви живете на п’ятому поверсі будинку, що охороняють та дивитесь з сусідкою запальну комедію, намагаючись зосередитись на сюжеті. Але не виходить, навіть попри те, що з екрана посміхається напівголий Раян Гослінг. Адже вам здається, начебто на балконі стоїть темна фігура та маніакально спостерігає. При цьому вікна квартири виходять на одну з головних вулиць міста, де у цей час безліч народу, й перед ними немає жодних дерев або будь-чого, що можна використати. Логічно, але всі факти йдуть до одного місця, адже ви вже впевнені, що темна фігура не зводить з вас погляду та хоче зробити щось погане. 

Це не початок художнього твору й не вигадка, це історія восьми місяців, протягом яких я жила з параноєю. Його я описую не для того, щоб пожалітися або показати, яка я класна, що змогла розв’язати цю проблему (спойлер). Можливо комусь моя розповідь допоможе виявити цей ненормальний, а це саме так, стан у себе або близьких та вчасно почати з ним працювати.

У квітні 2019-го моє життя нарешті наблизилося до слова «стабільність»: я вже понад рік працювала на роботі, від якої була без тями, півроку жила у квартирі з чудовими умовами, мала стабільні стосунки з хлопцем і теплі – з оточенням. Здавалося, що земна куля стала обертатися трохи повільніше для того, щоб я могла насолодитися моментом. Мій мозок, судячи з усього, теж усвідомив, що все чудово й боятися нема чого – тому вирішив, що саме час розслабитися та дати волю всьому, що він тримав за міцною звукоізольованою стіною.

Поступово та непомітно я стала побоюватися темряви, адже з нею приходили нав’язливе відчуття тривоги та дивна поведінка. Одного разу я поверталася додому з роботи й вирішила не їхати в ліфті з якимось підозрілим чоловіком, а піднялася сходами. Коли опинилася у квартирі, то подумала: «Все, я у безпеці». 

Іншого разу – взагалі почекала 5 хвилин і впевнилася, що у під’їзді нікого немає, перш ніж зайти. Якщо ввечері по одній стороні вулиці йшли люди, а по іншій – ні, то я б обрала другу, навіть якщо мені так було незручно. А якщо ж людину на своєму шляху було все ж не оминути, то я прикладала телефон до вуха та робила впевнений вигляд, що з кимось розмовляю і цей «хтось» знає про моє місцеперебування. «Та-та, та вже майже біля дому, все добре». Також поступово у мене з’явився страх підземних переходів – здавалося, що там хтось може до мене причепитися й хто знає, чим це закінчиться. Важливо зазначити – острах у мене викликали тільки чоловіки, жінки ж, навпаки, були начебто якоюсь гарантією безпеки. 

Наприкінці червня Державне агентство розвитку туризму викотило візуальну складову для слогана #мандруйУкраїною. Чиновники цілком резонно припустили, що, оскільки міжнародний туризм заблокований, потрібно ще активніше агітувати за внутрішній. Для цього порадилися з верховним брендологом країни Андрієм Федорівим і за його підказкою покликали художницю й ілюстраторку Ольгу Селіщеву. Людина це помітна – навчалася в Україні й в Німеччині, сотня виставок по всьому світу, сім персональних експозицій. Ольга відгукнулася і безкоштовно підготувала шрифтовий логотип з декількома візуальними елементами.

І інтернет миттєво її розірвав. Ілюстраціям дорікали чужорідністю українській культурі, копіюванням російських контекстів і просто поганою якістю. Було багато зважених і аргументованих коментарів, які по ділу вказували, що в Україні таких мотивів ніколи не було, що колір не підходить і що в цілому проєкт невдалий. Але вони часто тонули в гнівних викриках про те, що художниця – зрадниця, що вона профнепридатна і що всіх причетних потрібно лінчувати (хоча б морально).

В результаті Агентство туризму відмовилося від цих ілюстрацій і залишило тільки шрифтовий логотип і хештег, що як раз виявився вдалим – тільки в Інстаграмі по ньому вже кілька десятків тисяч публікацій. Щодо візуальної частини #мандруйУкраїною тепер збираються провести окремий конкурс.

Нещодавно я теж зіткнувся з подібною історією. Взимку Мінінформполітики прийшло до видавництва Основи з ідеєю видати книгу, яка б простими словами пояснювала дітям Конституцію. Основи своєю чергою прийшли до мене і до ілюстраторів WeBad. Задум полягав у тому, щоб ця книга змогла вирвати дітей з ТікТока і челленджів, і зрозумілою їм мовою розповіла про принципи існування держави, про громадян, про права та обов’язки. У грудні я здав останній текст і сів чекати новин.

Новини з’явились в червні. Книжка вийшла.

І інтернет її, зрозуміло, розірвав.