Леонардо і Тайна вечеря: уривок із книжки Росса Кінга

АвторPlatfor.ma
14 Грудня 2019

Platfor.ma та видавництво ArtHuss публікують уривок із книги «Тайна вечеря» — про один із найвідоміших мистецьких шедеврів в історії людства. Від його створення минули сотні років, за цей час картина обросла міфами, конспірологічними теоріями і фантастичними інтерпретаціями. Росс Кінг, автор науково-популярних бестселерів з історії мистецтва, написав захопливе й ґрунтовне дослідження, у якому майстерно поєднав історію з біографією, теологічні екскурси з мистецтвознавчим аналізом, нові й старі факти зі спростуванням численних міфів і легенд. 

Леонардо вабили художні можливості, що їх відкривали йому пліткарі з флорентійських лавок. Очевидно, він не раз блукав вулицями із записником під пахвою, спостерігав за жестами й виразами облич чоловіків, доки ті «розмовляли, сварилися, сміялися і билися між собою». Його захоплювала взаємодія між людьми, коли, скажімо, хтось говорив, а інші його слухали, — це він спостерігав щоразу, коли з «рінґ’єри» виступали з промовами або заявами. В одному його записі йдеться про те, як відтворити сценку, коли одна особа звертається до групи. «Якщо треба зобразити, як висловлюють аргумент, — пише він, — хай промовець тримає пальцями правої руки один палець лівої і водночас стулить два менших пальці; обличчя його має бути зосереджено і звернено до людей, а рот злегка відкрито, щоб здавалося, що людина говорить». Що ж до аудиторії, то вона має бути «мовчазною й уважною, пильно стежити за обличчям промовця, а жестами виражати захоплення»; старших чоловіків треба зображати, «як ті сидять, зімкнувши пальці рук і підтримуючи ними стомлені коліна» або ж закинувши ногу на ногу, а підборіддя підперши долонею.

Леонардо да Вінчі (1452–1519). Чоловіки, що гомонять на вулиці Флоренції. Папір, перо, чорнило. Ескіз.

Цю динаміку говоріння і слухання Леонардо зафіксував у багатьох своїх ескізах. Близько 1480 року, десь тоді, як він почав працювати над «Поклонінням волхвів», він зробив невелику замальовку трьох постатей на лавці. Пози їхні незвичайні. Чоловік по центру, penseroso, підпер підборіддя правою рукою, сперши лікоть на ліву руку; інші двоє обабіч близько до нього схилилися, ніби співчуваючи; чоловік праворуч, утішаючи, обійняв засмученого приятеля однією рукою. Згодом з’явилася низка схожих малюнків: Леонардо створив цілі серії людей, які жваво розмовляють, сидять у невимушених і простих позах. Можливо, якісь із них були підготовчими ескізами до «Поклоніння волхвів», адже всі вони з’явилися на початку 1480-х. Леонардо явно прагнув наповнити свою картину рухом і невимушеністю. На його незавершеній роботі бачимо групу людей, які в енергійних рухах підковою розмістилися довкола постаті Марії з Дитям: вони стають на коліна, штовхаються, жестикулюють і пхаються наперед, щоб щось побачити.

Роблячи один ескіз, Леонардо придумав іншу сцену. На звороті одного з нарисів для «Поклоніння волхвів» він намалював кілька груп людей, які сидять і або слухають, або говорять. Хоча якісь із них, можливо, теж планувалися для «Поклоніння», уява повела Леонардо в інший бік. У правому нижньому куті сторінки він вільними штрихами зобразив п’ять фігур, які сидять на лавці. Чоловік посередині про щось пристрасно розповідає, вхопивши одного співрозмовника за руку і показуючи пальцем на іншого. Хтось його уважно слухає, хтось хоче перебити, а той, хто сидить ліворуч від нього, замріяно думає, наче й не помічаючи промовця.

«ВІЛ – це зовсім не страшно»: три жінки про свій статус і те, чому це життя, а не смерть

«У мене ВІЛ». Фраза, яка шокує. З якою б інтонацією не пролунали ці слова, скоріш за все, у вашій голові задзеленчить щось на кшталт: «а по ньому/ній так і не скажеш», «певно наркотики», «краще триматися подалі». Може здаватися, що це вас не стосується, ви можете думати, що краще взагалі закрити цю сторінку, адже ВІЛ — це щось жахливе.

Platfor.ma разом із Фундацією АнтиСНІД-США в Україні (AHF Ukraine) розповідає історії трьох українок про те, як вони дізналися про свій позитивний статус і як живуть із ним зараз, а також з’ясувала, чи ВІЛ — покарання чи подарунок долі, творчий поштовх чи фактор, що паралізує, позначка інакшості чи точка опори. 

Platfor.ma радить події місяця

Куди варто піти, щоб піти не дарма.

Жáхай, збудження, піявка:
мем-словник журналу Platfor.ma

Всередині будь-якої компанії з часом формується унікальний лексикон зі слів, висловів, цитат і мемів, який, скоріш за все, буде незрозумілим для людей ззовні. Ми – не виняток, тому розповідаємо про 15 «внутряків», завдяки яким нас можна впізнати на нетворкінгу, конференції або навіть у маршрутці.

Звільнений, вбитий, переламаний, принижений і зганьблений за всі одруківки та помилки в наших постах. Людина, яка витирає рукавом сльози, коли читає коментарі у Фейсбуці Platfor.ma, та піднімає келих винця за кожен ваш лайк.

Колись ми зрозуміли, що за помилки хтось має відповідати. По справедливості. Тому SMM-ник вже бував звільнений чи нагодований отруйними грибами, ми палили йому хату й відбирали бізнес-ланч, щоб сміятися й їсти у нього на очах. А тепер розкриваємо головний секрет редакції – насправді нашого SMM-ника не існує. Так, у нас немає такої посади, а всі обов’язки, в тому числі вищеперелічені, поділені між редакцією.  

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

☞ Чи можна працювати безкоштовно? ☜

Протягом життя виникає так багато суперечливих питань, що навіть стає страшно. Чи можна сидіти на холодному? Проект чи проєкт? Чи варто ділитися, якщо на прогулянці з другом ви знайшли двадцятку? Platfor.ma вирішила задатися тим із них, яке, напевно, близьке та знайоме кожному: «Чи можна працювати безкоштовно?». Свої точки зору з цього приводу висловили концертна фотографка, дизайнер і копірайтерка.

Пам’ятаєте цей пост? Він викликав бурхливу реакцію серед наших читачів і гарячу дискусію, тому, здається, що єдиної правильної відповіді не існує. Коли хтось стикається з проханням «ну будь ласочка, допоможіть, ми ж такі круті», відмовити вкрай складно, але і погоджуватися на кожну таку авантюру неможливо, адже не вистачить ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Єгор Сігнієнко,
дизайнер у Evoplay і фотограф

Безкоштовна робота – це майже завжди погано, якщо вона не приносить вам задоволення. Час від часу мене просять зробити щось «по дружбі», але найчастіше, здається, що це відволікає від більш важливих справ. Тому головне, щоб робота приносила хоча б не матеріальний, але профіт – була цікава, сприяла саморозвитку або гарантувала інші плюшки на кшталт поїздок, знайомств із людьми, плюсів на круті події тощо. 

Буває й так, що безкоштовна робота неочікувано приносить більше прибутку. Складно у це повірити, але у мене була схожа ситуація. Колись зі мною зв’язався невеликий рок-гурт із Фарго, США – їм потрібна була картинка на обкладинку альбому. Вони показали, що хочуть бачити та в якому стилі, ніби все було добре, але ми не зійшлися в ціні й вони відмовилися. Але мені настільки сподобалося завдання, до того ж було трішки вільного часу, що я почав його виконувати, але ні слова не сказав замовнику. Коли я закінчив роботу, то просто безкоштовно надіслав картинку хлопцям – «успіхів, ви круті». Вони здивувалися та дуже дякували, а через пару тижнів все ж таки заплатили й навіть більшу суму, ніж я просив спочатку.

Іноді я виконую роботу безкоштовно для своїх старих клієнтів. Поступово вартість моїх послуг зростає, тому для людей або проєктів, з якими ми співпрацювали раніше, в якийсь момент вона стає занадто високою. Я це, звичайно, розумію, тому роблю такий прощальний подарунок – виконую їхнє завдання, але не беру жодної копійки. Однак обов’язково наголошую, що тепер мої послуги коштують дорожче, тому надалі ми будемо працювати або за новими цінами або ніяк. У 50% випадків ці клієнти йдуть до більш бюджетних дизайнерів, але все одно продовжують мене радити іншим замовникам. Таким чином я не тільки розриваю робочі зв’язки з людиною на хорошій ноті, але й знаходжу нові.

 

Анна Лісовська,
копірайтерка та кураторка курсів у школі Bazilik

Думаю, що початківці можуть працювати безкоштовно – це те, що називається «на портфоліо». Потім портфоліо набереться (або вони зголодніють остаточно) і доведеться все-таки взяти ці «мерзенні» гроші.

А ось більш досвідчені спеціалісти зазвичай розрізняють поняття «безкоштовно» і «pro bono» – це означає «заради загального блага». Безкоштовно зазвичай передбачає, що хтось заробляє на цьому проєкті – тільки не ти. Мені, наприклад, часто пропонують почитати десь лекцію без оплати й «бажано спеціально для нас підготовлену, щоб раніше ви ніде такої лекції не читали!». Але при цьому зазначають, що «ми беремо гроші за вхід, але платити лекторам не планувалося. Зате ви отримаєте піар!». Найчастіше це пропонують організатори та проєкти, яким і самим би піар не завадив. Я у такому випадку чемно відмовляюся.

Pro bono ж означає, що на проєкті не заробляє ніхто – всі працюють, тому що хочуть зробити щось класне для країни, міста або ком’юніті. Ось це вже цікавіше. Працювати над такою справою варто тільки, якщо ви щиро вірите в неї та готові викладатися так само, як і за пристойний гонорар

 

Ольга Закревська, концертна фотографка

Від кожного руху в своєму житті треба щось для себе отримувати. Інакше навіщо це все? Але, звісно, мова не завжди про гроші. Якщо профіт, який ви отримуєте замість них, для вас хоча б настільки ж важливий – то чому б і ні? Для когось це досвід, корисні знайомства, самореклама тощо. Я, наприклад, знімаю концерти понад 10 років і в кращому випадку лише за кожен десятий одержала матеріальну винагороду. Але натомість я отримую щось інше, більше та вагоміше – думаю, це можна назвати задоволенням. 

У мене є робота – класна та улюблена, але навіть від неї інколи треба відпочивати. Якщо триматися думки, що відпочинок – це просто зміна діяльності, то мій варіант виглядає так: взяти камеру, вирушити на цікавий концерт і зняти музикантів у найщирішому їхньому стані, виснаженому та спітнілому від драйву та прожекторів.

Звісно, якщо ви плануєте заробляти фотографією на життя, варто брати гроші за всі зйомки. Інакше замовники звикнуть, а ви потім житимете на «Мівіні». В мене ж так складаються обставини, що навіть мій начальник каже: «Не люблю, коли ти не знімаєш концерти – ти після них щасливіша». 

Я взагалі занадто добра, тому часто погоджуюсь знімати музичні події друзів, якщо знаю, що вони самі на ньому не зароблять. Але в більшості випадків все ж таки називаю свою ціну – навіть, якщо концерт великий, він може бути мені зовсім нецікавим. Бо найчастіше в таких випадках немає впевненості в подальшому задоволенні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

АвторЮрій Марченко
4 Грудня 2019

6 грудня гурт ДахаБраха зіграє один із найбільших концертів в своїй історії – в київському Палаці спорту. Із масштабним шоу на декілька тисяч глядачів музикантам допоможе співзасновник та режисер Влад Троїцький. На честь цього для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

 

Пiдвантажити ще