Когда-то на топографических картах Эверест значился под скромной отметкой «Пик XV», и эта цифра была присвоена отнюдь не волей случая. Британцы, составлявшие эти карты в начале XIX века, нумеровали вершины в порядке убывания высоты – в силу несовершенства геодезических приборов «крыша мира» показалась лишь пятнадцатой. Ошибка была исправлена только спустя полвека, а до этого самой высокой вершиной планеты считалась Дхаулагири (сейчас она на седьмом месте).

В 1852 году выяснилось, что «пятнадцатый пик» выше всех остальных на планете, а в 1856 гора была названа Эверестом в честь Джорджа Эвереста, который руководил в 1830 – 1843 годах геодезической службой Британской Индии – так тогда назывались британские владения в Юго-Восточной Азии. После тщательной проверки данных чуть позднее было объявлено, что высота горы – 29002 фута (8840 метров), хотя на самом деле приборы показали ровно 29000 футов: цифра была немного изменена, чтобы круглое число не вызывало подозрений в неточности. Позднее «рост» Эвереста постепенно менялся в большую сторону, и сегодня он официально равен 8848 метров.

Правда, и сегодня по этому поводу есть разногласия: в 1998 году американская экспедиция с помощью GPS получила результат 8850 м, в 2005 году китайская экспедиция объявила, что высота горы равна 8844 м, а в 2015 году после разрушительного землетрясения в Непале сообщалось, что Эверест уменьшился примерно на два с половиной сантиметра. Однако официальных корректировок пока не было, и «по паспорту» высота Эвереста по-прежнему составляет 8848 м.

От того дня, когда выяснилось, что Эверест выше всех других гор мира, до момента, когда его вершина была покорена Норгеем Тенцингом и Эдмундом Хиллари, прошло чуть больше ста лет. За это время штурмовать его пытались 13 экспедиций, в результате погибло в общей сложности 15 человек.

Первая из этих экспедиций была снаряжена в 1921 году, и причина того, что героический штурм так долго откладывался, была в первую очередь политической. Дело в том, что к Эвересту можно подобраться либо из Тибета, либо из Непала, но и та, и другая страна в конце ХIX – начале ХХ веков были закрыты для европейцев. Лишь по окончании Второй мировой войны британцам удалось убедить Далай-ламу, чтобы тот разрешил участникам экспедиции пребывание в Тибете, хотя попытки получить подобное разрешение предпринимались с 1890-х годов.

Соответственно, свое восхождение на Эверест группа под руководством Чарльза Говарда-Бьюри начала с северной, тибетской стороны. Впрочем, ее целью была в первую очередь разведка – весь район в те времена был достаточно плохо исследован, поэтому требовалось изучить склоны горы, чтобы понять, как на нее в принципе можно взобраться. Альпинисты, среди которых был и один из самых известных первопроходцев Эвереста Джордж Мэллори, провели на склонах несколько недель и смогли подняться до высоты 7000 метров, откуда была хорошо видна вершина. Несмотря на относительный успех, увеселительной прогулкой этот поход было назвать сложно: один человек умер от истощения, трое по аналогичной причине были вынуждены вернуться. Именно тогда Мэллори вынес вердикт, что Эверест вполне можно покорить, что он и попытался сделать по горячим следам.

Передісторія. «Комп’ютер і людина – істоти різних видів», – сказав інженер комп’ютерного проекту Джозес Вейценбаум і у 1966 році створив першого у світі чат-бота «Елізу». Сам автор назвав її «пародією на психотерапевта». Метою була демонстрація проблем при створенні бази даних про реальний світ. Через кілька десятків років подібні боти стануть буденністю.

У 1982 році одинадцятирічний Джеймс Влахос просиджував з «Елізою» години. Бот настільки вразив хлопця, що через кілька років він освоїв мову програмування Basic, а будучи журналістом, продовжив слідкувати за індустрією і в 2015 році написав для The New York Times про Hello Barbie – нову версію відомої ляльки, що вміє говорити.

Hello Barbie була одним з проектів PullString – компанії, що створює голосові додатки, які максимально точно імітують людську мову. Після виходу іграшки компанія заявила, що не хоче обмежуватися розважальною індустрією й бізнесом і хотіла б надавати послуги з «увіковічнення» людей. Дуже скоро ця новина відіграє головну роль в сімейній історії Джеймса.

Проблема. У 2016 році Джеймс Влахос дізнався, що його батько помирає. Рак четвертої стадії без шансів на видужання, більше того – у Джона Джеймса Влахоса-старшого лишалося всього кілька місяців. Він був сином грецьких іммігрантів, виріс у містечку в Каліфорнії, закінчив економічний факультет і керував великою юридичною фірмою. Працював спортивним редактором, коментатором, очолював театральну трупу, володів чотирма мовами, був гідом-волонтером.

Джеймс вирішив, що батько дійсно гідний того, щоб лишитися у пам’яті, тому починає серію інтерв’ю з помираючим. Виходить 203 сторінки формату А4, 12 кегль – це і є життя Джона Джеймса Влахоса.

Ідея. Через кілька днів після постановки діагнозу Джеймс дізнається про те, що компанія PullString викладає свої цифрові інструменти у вільний доступ. У Джеймса відразу ж виникла, здавалося б, шалена ідея – перетворити спогади батька на чат-бота, з яким можна буде розмовляти після його смерті. Переживши моральні баталії, він розповів про задум родині. Після недовгих сумнівів вони погодилися.

Рішення. Тисячі слів, сказані Джоном Джеймсом Влахосом, були розбиті на окремі теми: «Греція», «Трейсі», «Окленд», «Навчання», «Кар’єра», «Пісні і жарти» і так далі. Після написання розгалуженого коду в PullString, підбору синонімічних фраз і тестування Dadbot запустили в месенджері Facebook. Влахос-старший власноруч протестував бота – помираючи, він розмовляв із цифровою копіює себе, що буде жити, поки існуватиме сервер у Сан-Франциско, на який його записали.

Якщо інтерфейс – це взаємодія людини з неживим предметом, то користувацький інтерфейс – це взаємодія людини і комп’ютера: сайти, мобільні додатки, програми. І цю взаємодію має хтось проектувати. Цим займаються дизайнери інтерфейсів, яких ще називають UI/UX-дизайнерами. Вони працюють над принципами роботи системи, послідовністю дій, які може здійснити користувач, результатом, який він отримає на виході, зрозумілістю, красою і зручністю об’єкта в користуванні. Мета роботи дизайнера інтерфейсів – зробити взаємодію людини та програми приємною, логічною і дружньою. Це робота на перетині дизайну, інженерії, маркетингу і психології.

Зручність та красу інтерфейсів часто проектує одна й та сама людина, але інтерфейси стають все складнішими, тому професію ділять на дві. User Interface Designer (UI) – той, хто відповідає за красу та задоволення. User Experience Designer (UX) – той, хто відповідає за зручність та відповідність бізнес-задачам.

UI-дизайнер займається усім, що стосується оформлення інтерфейсу і створює зрозумілі, цілісні та гарні інтерфейси для користувача. Його ключові обов’язки: розробка стилю, створення макетів, безпосередній дизайн сторінок. Він працює з кольорами, іконками, типографією, навігацією, меню, кнопками, вікнами, анімацією, сповіщеннями. UI-фахівець створює дизайн, базуючись на даних, отриманих від UX-спеціаліста.

UX-дизайнер вивчає проблеми користувача, розбирається у його поведінці, досліджує досвід. UX-дизайнер повинен впевнитися, що продукт працює логічно та вирішує конкретні проблеми. Ключові обов’язки UX-профі: дослідження аудиторії та продукту, проектування користувацьких сценаріїв. UX-дизайнер займається «щастям» користувача: задоволенням і продуктивністю від роботи з інтерфейсом, загальним розумінням і легкістю вирішення проблем.

Ролі обох дизайнерів перетинаються, тому займатися лише UI неможливо без знань UX – і навпаки.

Я – киянин і все своє життя, окрім часу, коли подорожував, жив у столиці. Київ – це квінтесенція всього хорошого і поганого в Україні.

За спеціальністю я соціолог, навчався на факультеті соціології і права у КПІ. Але я не пішов на магістратуру, вважаючи, що немає гіршого рішення, ніж ще два роки життя віддати університетській парті в Україні. Прийшовши на державний екзамен з наплічником, я першим з аудиторії склав іспит, захистився і одразу ж поїхав в Одесу.

Після Одеси я зрозумів, що мені потрібна велика мандрівка, і восени я подорожував Європою. До речі, в мене є прикрий досвід поїздки з людиною, якої не знаєш. Побачивши на «Студкаучі» оголошення дівчини, що шукала напарника для подорожі у Францію, я погодився. Ми посварилися на десятий день під Ліоном і повністю розділились. Жодної романтики, ми просто не зійшлися характерами та інтересами. Після цього я вирішив, що буду подорожувати один.

Коли ти їдеш автостопом сам, більшу частину дороги спілкуєшся з водіями. А якщо б вас, стоперів, було двоє, тоді не було б такої атмосфери «дорожнього тет-а-тету».

Після Європи я почав планувати подорож до Китаю. В мене була своя причина їхати саме в цю країну. Я розмовляю китайською, яку опанував ще в школі – у Гімназії східних мов. Колись я взагалі думав, що пов’яжу своє життя з Китаєм. Ще у 15 років, навчаючись у 10-му класі, я представляв Україну на Всесвітній олімпіаді з китайської. Погодьтеся, дуже неправильно знати настільки поширену мову і не користуватися нею.

Світлана Пожарська «Фотомастер»

У цій книзі видатна представниця художньої фотографії ділиться міркуваннями про природу фотографічної майстерності, композиційні видіння, те, як народжується фотообраз, а також про те, що таке авторський стиль. Підходить як аматорам – мінімум технічної та наукової термінології, так і фанатам рідкісних світлин з архівів.

– Що таке каліграфіті, яким ви займаєтеся?

– Каліграфіті – це вид сучасної каліграфії, що знаходиться на перетині традиції та урбаністичного графіті. Чесно кажучи, мене мало турбує, як люди називають те, чим я займаюся. Для мене важливо, навіщо я це роблю: щоб показати, що творцем може бути кожен, і щоб об’єднувати людей.

Після публікації моєї першої книги в Іспанії, я мав цікаву розмову у книжковому магазині музею Королеви Софії, в якому експонується «Герніка» Пікассо. Мене запитали: «Якщо ти розповідаєш про творчість, чому не займаєшся нею?» Це стереотипне уявлення. У мене не було мистецького досвіду (до того я вивчав фінанси та комунікації), але я вирішив, що можу продемонструвати креативність.

Нещодавно я створив інсталяцію у Міжнародному університеті в Мадриді. Спочатку це була невелика робота, 60х60 см, і адміністрація закладу попросила 500 студентів описати, що їм спадає на думку, коли вони бачать твір. Так я отримав сотні різних відгуків. Підсумувавши усі відповіді, я створив 45-метровий арт-об’єкт, який показував усі можливі інтерпретації однієї й тієї ж речі. Ми можемо говорити однією мовою чи використовувати однакові технології, але всі ми бачимо світ по-різному. Ця колаборація стала яскравим прикладом того, як мистецтво руйнує кордони і об’єднує людей.

– У вас є арт-проект Art Beyond Borders і Creativida – платформа з інтерв’ю різних цікавих людей. Яка їхня мета у світі, здавалося б, і так перенасиченому творчими ініціативами?

– У ХХІ столітті мистецтво існує не лише для самовираження чи прикрашання оселі, воно може сприяти миру і відігравати важливу соціальну роль – об’єднувати людей поза національними, віковими, гендерними чи мовними рамками.

Мова – корисний, але не ідеальний інструмент для спілкування й розуміння одне одного. Буквальні переклади не завжди точно передають зміст. Наприклад, японське хайку – найкоротша поетична форма у світі – втрачає свою красу при перекладі, адже передати оригінальне звучання та контекст дуже непросто. Також мова не може повністю визначити такі концепти, як любов і дружба.

Мистецтво ж може стати універсальною мовою, тому що воно послуговується не лінгвістичними конструкціями, а чистими змістами. Саме тому я розвиваю проект Connect People Through Art Beyond Borders – щоб об’єднувати людей. Не важливо, чи існують подібні проекти, а важливо, як ти спілкуєшся зі світом. Мені подобається робити його трохи кращим.

– Креативність – це талант, який дається від народження, чи її можна натренувати, як м’язи?

– Багато людей використовує слово «креативність», не розуміючи його значення. Як визначити, що є креативним, а що ні? Усе залежить від контексту. Всі були вражені, коли створили перший айфон, а сьогодні найдешевший смартфон на ринку випереджає його функціонально.

Креативність – це не створення чогось гарного чи оригінального, а те, як ви складаєте свій пазл. Можна креативно заробляти гроші, вивчати іноземні мови, займатися спортом чи будувати стосунки. Це все про процес, а не про результат.

– Волта Діснея колись звільнили з газети через відсутність креативу. Яку пораду ви можете дати людям, які думають, що в них нічого не вийде?

– Бути креативним – це не талант, а рішення, яке ви приймаєте. Головне питання має звучати так: для чого мені креативність? Багато хто каже, що не знає, чого хоче, але ж це просто неможливо. Значить, ваша мета недостатньо велика. Ви маєте поставити собі настільки масштабну ціль, щоб вона вас лякала. Коли ви працюєте над чимось, чого дійсно бажаєте, креативність приходить сама собою. Але це не означає, що кожен може бути Стівом Джобсом. Не треба порівнювати себе з іншими, складайте свій власний пазл.

– Справжня креативність можлива тільки у творчості чи в бізнесі теж?

– Для мене креативні ті проекти, які намагаються щось змінити. Наприклад, бізнес-модель Spotify креативна, бо вона змінює споживання музики. Оригінальна ідея Шона Паркера, задумана десятки років тому, полягала в тому, що користувачі викладають свої колекції онлайн та обмінюються ними. Фактично, вони зазіхнули на природній хід історії, оскільки століттями люди вбивали один одного заради землі, грошей, стосунків. А дизайн, інтерфейси, досвід користування Spotify служать одній ідеї – змінити принцип володіння на принцип доступу.

Мій власний приклад – проект «Арт-Біблія», який поєднує наратив і мистецтво. В дитинстві батьки відправили мене до християнської школи, де я повинен був вивчати Біблію. Чесно кажучи, це був не дуже приємний досвід, оскільки він базувався суто на тексті, а я ріс із синестезією і міг, наприклад, «бачити» музику, тож набагато яскравіші враження я отримував від споглядання творів мистецтва.

Пізніше, відвідавши європейські країни та музеї, я зрозумів, що більшість середньовічних шедеврів – це християнське мистецтво, і треба знати Біблію, щоб розуміти їх. Але багато робіт у музеях показані без контексту. Наприклад, у музеї Прадо експонується «Сад земних насолод» Ієроніма Босха – один із найважливіших творів у світі, але його зв’язок із біблійною історією нічого не сказано.

В «Арт-Біблії» ви можете вивчати історію через мультисенсорний досвід: слухати григоріанський хорал, читати надихаючі цитати до кожного шедевру і взаємодіяти з додатком. Це соціальна ініціатива, що не приносить грошей, але пропонує світові альтернативну модель освіти.

– Розкажіть про себе загалом. Хто ви і чим займаєтесь?

– Я студент, інженер і підприємець. Навчаюся в Університеті Британської Колумбії у Ванкувері, але зараз переводжуся до Туринської політехніки. Працюю над створенням програмного забезпечення для оцінки вартості бізнесу разом з міжнародної командою. Також я є членом Mechanical Engineering Team в інженерній дизайнерській команді Mars Colony, де разом з іншими розробляю герметизаційну камеру–ейрлок (Airlock) для колонії на Марсі. Ще ми проводимо інтернаціональне змагання, у якому кидаємо виклик студентам з усього світу зі створення своїх ейрлоків. Наразі маємо 18 команд, серед яких Університет Торонто, Гарвард та РВТУ Аахена.

Саме після одної із зустрічей команди Mars Colony я і потрапив на ці змагання. Один мій добрий друг, який був у курсі, що я маю певні знання з астрофізики, запропонував мені після зустрічі допомогти їм з розрахунками, потрібними для розташування супутників. При цьому ми зрозуміли, що я єдиний в команді, хто взагалі щось розуміє у небесній механіці. Так я став членом групи.

Дослідження і колонізація Марса є задачею, над якою працюють тисячі інженерів і науковців по всьому світу. У це вкладається сотні мільярдів доларів. Коли настане питання комунікації між колоністами та Землею, ми сподіваємось, що наша робота буде великим кроком у шляху до його вирішення.

– Оскільки ви вже згадали про це – чому переводитесь до Італії з начебто крутої Канади?

– Переводжусь з декількох причинах. Невідповідність ціни до якості, культурна невідповідність – моя і канадська, – та й взагалі після України у Канаді нудно. Занадто там все добре.

– До речі, як ви потрапили на освіту за кордон? Чи радите ви це іншим молодим українцям?

– По секрету скажу, що то є невелика проблема. Я вибрав ВНЗ у Канаді, який мені сподобався, зайшов на їх сайт, натиснув на кнопку «Подати заявку зараз» – і через три місяці отримав позитивну відповідь. Звичайно, сама подача заявки є величезним процесом, який зайняв два місяці, а підготовка до потрібних екзаменів – півроку. Але на той момент мені здавалося, що воно того варте.

А щодо радити – я взагалі нікому і нічого не раджу, якщо люди не розуміють нащо воно їм. Ти можеш сто разів закінчити Гарвард, але вища освіта є лише одним з тисяч інструментів для досягнення своїх цілей. Якщо людина не має своєї чіткої мети, то і отримані інструменти не буде до чого використовувати. Так що моя єдина порада: «Знайте свою ціль і підбирайте правильні інструменти для її досягнення». Моя ціль – створити приватну космічну агенцію, яка буде підтримувати майбутній розвиток Марса. Для досягнення саме цієї мети вища освіта є дієвим інструментом.

– А як ви ставитеся до поняття «відтік мізків»?

– Негативно, але з розумінням.

– Самі збираєтесь колись повертатись в Україну?

– А я її і не покидав. У мене нема цілі бігти з України, я хочу досягти своєї мети і буду там, де мені краще це робити. Скажу дуже пафосно, але від серця: планета Земля – мій дім, а Україна – назавжди залишиться місцем, де я народився. Я хотів би мати можливість називати себе громадянином світу.

– Добре, давайте про змагання і зв’язок з Марсом. Що це було і як пройшло?

– Змагання влаштовувались SSPI (Space Satellites Professionals International) разом із SEDS (Students for the Exploration and Development of Space) – це міжнародні організації, що об’єднують професіоналів та любителів теми супутників ы космічних комунікацій. Ми і студенти інших ВНЗ Канади повинні були створити супутникову систему комунікації для підтримки дослідження і колонізації Марса. І хоча це звучить досить просто, цей проект має багато підводних каменів.

Є декілька основних проблем, пов’язаних зі створенням такої системи: відключення зв’язку через Сонце, необхідність покриття максимальної площі Марса, використавши мінімальну кількість супутників, тощо.

Для покриття поверхні Марса сигналом ми придумали розмістити по два супутники (основний і запасний) у першій і другій точці Лагранжа Марса. Вони вийдуть на орбіти Ліссажу на відстані близько мільйона кілометрів від Марса і використають його для гравітаційного поштовху. Після цього продовжать рух цією орбітою до кінця свого терміну придатності. Наші розрахунки показали, що це надасть покриття 99.81% поверхні Марса протягом усього астрономічного дня.

Із Сонцем все ще складніше. Кожні два роки Сонце шість тижнів знаходиться між Землею та Марсом, що повністю перериває зв’язок між ними. Це може бути критичним при екстрених ситуаціях на Марсі. Перебравши десяток ідей, ми прийшли до висновку, що найефективнішими будуть варіанти розташування супутника у першій точці Лагранжа Венери, або на 45 градусах попереду руху Землі. Це дозволить все ж використовувати його для зв’язку.

До речі, на початку червня я був у команді організаторів та вів проект у Літній природничо-дослідницькій школі при київському ліцеї №145, який сам і закінчив. Там я поставив восьмикласникам те саме запитання, що було у нас: «Що треба, щоб зв’язати Марс із Землею?» І вони не те що досягли, а перевищили усі сподівання. Деякі аспекти вони опрацювали краще, ніж ми, а для декількох проблем знайшли такі естетичні і ефективні рішення, про які ми навіть не думали.