Факт чи фейк: як відрізнити правду від брехні у скаженому потоці новин

АвторАнна Ляшенко
11 Грудня 2018

Чи правда, що станція метро «Арсенальна» – найглибша у світі? Чи казав Порошенко, що молитва впливає на реформи в Україні? 53% українців вважають, що можуть відрізнити правду від фейку. А чи зможете ви? Студія онлайн-освіти EdEra та аналітична платформа VOXUkraine розробили онлайн-курс «Фактчек: Довіряй-перевіряй», а керівниця відділу інновацій в EdEra Анна Ляшенко спеціально для Platfor.ma раз і назавжди роз’яснює, як відрізнити правду від брехні.

Чи справді фейки – скрізь?

Що поширюється швидше: правда чи брехня? У 2018 році журнал Science опублікував дослідження щодо поширення правдивої та неправдивої інформації. Йшлося про 126 тис. історій, які понад 4,5 млн разів публікувалися у Твіттері за 2006-2017 роки.  Виявилося, що неправдива інформація поширювалася швидше, ніж правдива. Чим оригінальнішою та емоційнішою була новина, тим охочіше ділилися нею користувачі.

Відрізнялися навіть спектри емоцій. Неправдиві та популярні новини зазвичай викликали здивування, страх та огиду. Правдиві та менш популярні – очікування, радість, довіру або смуток.

Фейки існують споконвіків. Але особливу увагу дослідників вони привернули у 2016 році під час виборів президента США. Згідно з дослідженням, під час цієї виборчої кампанії кожен четвертий американець заходив на сайти із фейковими новинами, а спростування неправдивих новин майже ніколи не досягали своєї мети.

Тоді американські фейкові новини досягли тисяч американських виборців. А отже, потенційно вплинули на їхню точку зору та на результати виборів загалом. Тобто фейки можуть завдавати шкоди, якщо їхня мета – маніпулювати думкою людей.

В тому ж 2016 Оксфордський словник англійської мови проголосив слово «пост-правда» (post-truth) словом року. Адже тоді в пресі часто йшлося про політику пост-правди, яка звертається до емоцій та особистих переконань, а не до об’єктивних фактів. Фейки та ігнорування об’єктивних фактів – це частина політики пост-правди.

Водночас фейки бувають невинними. Наприклад, UAReview в Україні – це гумористичний ресурс, який навмисне публікує фейкові новини. Але їхня мета – гумор, а не вплив на думку аудиторії.

Як боротися з фейками?

Чим більше з’являється неправдивої інформації, тим популярнішими стають ресурси із фактчекінгу. Наприклад, ще в 2003 році в США виник FactCheck.org. Місія цього сайту – моніторинг публічних заяв політиків і викриття брехні. На сайті є не лише статті. Тут можна поставити запитання, почитати про найпопулярніші онлайн-міфи (з посиланнями на джерела) та ознайомитися з неправдивими ідеями політичних курсів американських партій.

Є в США і фактчекінг-сайти, які спростовують міфи про американську культуру – наприклад, snopes.com та TruthOrFiction.com.

Європейські журналісти та активісти також розробляють ресурси для боротьби проти фейкових новин. Наприклад, BBC створив ресурс BBC Reality Check. Наразі там публікують матеріали, які викривають неправдиві новини. Сайт регулярно оновлюється, а матеріали не лише спростовують фейки, а й пояснюють різні аспекти політики. Зокрема – нюанси Брекзиту.

Французькі ЗМІ навіть розробили інструмент для перевірки фактів. Так у базі сайтів Les Décodeurs можна перевірити надійність джерела – чи часто сайт поширює недостовірну інформацію. На жаль, верифікація працює тільки французькою мовою.

Ресурси з перевірки інформації існують у багатьох країнах. З їхнім переліком можна ознайомитися за посиланням.

В Україні теж існують ініціативи з фактчекінгу. Серед них – StopFake.org, заснований 2014 року. Сайт функціонує 13 мовами та пропонує не лише статті, а й відео та подкасти. Нещодавно проект опублікував звіт за 2014-2017 роки, протягом яких було проаналізовано і спростовано 919 неправдивих повідомлень. При цьому 85 зі 178 джерел поширення фейкових новин про Україну – російські ЗМІ. А VoxCheck – фактчек-проект VoxUkraine – перевіряє твердження українських політиків та публікує їх з поміткою «правда», «неправда» або «маніпуляція».

Фарс и Энгельс: как я выслала идеолога коммунизма в Англию и почему нам не нужна такая декоммунизация

АвторКатя Тейлор
10 Грудня 2018

В Украине все не очень просто с памятниками. Годами на наших землях скульптура служила целям прославления политических лидеров и значимых для государства людей. Сейчас идет  процесс декоммунизации, когда многие из этих монументов уничтожаются. Арт-менеджерка Катя Тейлор рассказывает свежую историю о том, как Энгельс оказался не нужен в Украине, но пригодился в Англии – и делает из этого ряд выводов.

Скульптура, как и все визуальное искусство, долгое время было на службе либо у церкви, либо у знати. Если говорить про Украину, то преимущественно у церкви. Именно из религии родом, например, выдающийся скульптор Пинзель – авангардный по форме, но глубоко традиционный по сути.

Уже ХХ веке с приходом коммунизма произошло еще одно слияние скульптуры и памятника. Точнее, памятник целиком поглотил скульптуру. И получилось так, что украинские города заполнились новыми истуканами, которым должен поклоняться народ.

Конечно, памятники государственным деятелям существуют везде. Просто в странах без коммунистического прошлого в процентном соотношении их не 100, а, скажем, 20. И они стоят в историческом центре городов, там, где им и место. Но не на каждой площади и не в каждом сквере.

Тем не менее, всех этих забронзовевших политических лидеров нельзя просто вычеркнуть из истории. Просто потому что уничтожение чего-либо не уничтожает болезненное воспоминание. С коллективной памятью нужно не бороться, а переосмыслять.

Пожалуй, хорошим примером будет недавняя история про памятник Энгельсу. В Манчестере ежегодно проходит международный кинофестиваль. В рамках этого форума британский художник и номинант на престижнейшую Turner Prize Фил Коллинз решил, что в городе должен стоять памятник Энгельсу. Просто потому что последний много времени прожил в Манчестере и оставил там немалый след.

Энгельса искали по всему СНГ. Нашли в Украине. По документам памятник, разумеется, давно списали, но до демонтажа как-то не доходили руки. Декоммунизация – это, конечно, хорошо, но если денег на это не дают, то пусть стоит. Вот так и возвышался Энгельс посреди центральной площади небольшого украинского села, горделиво скрестив руки и свысока смотрел на жителей. Жители взаимностью не отвечали – на Энгельса им было плевать.

Фил Колинз был намерен дать ему вторую жизнь. И тут внезапно оказалось, что памятник очень всем нужен. Что он культурное достояние и нужно пройти тысячу процедур, чтобы его вывезти. В общем, бюрократия пустилась в цыганский пляс. А Коллинз все не мог понять – как это так, что вчера это было никому не нужно, а сегодня уже чуть ли не на место Ленина на бульваре Шевченко его грозятся умостить.

В итоге стало понятно, что с иностранца особо взять нечего. Все нужные разрешения ему выдали и он,вместе с Энгельсом благополучно уехал в Манчестер. И сегодня стоит Энгельс в центре города, на красивой площади, радует британцев. Надо сказать, они на него смотрят совсем иначе. С точки зрения истории и его вклада в развитие города. Да и просто они привыкли иначе смотреть на культурное наследие и культурное бытие – критически.

Это, может быть, единственное и самое главное, чего требует от зрителя искусство. Мыслить критически. Не поклоняться, не осуждать, не боготворить и не ненавидеть. А просто осмыслять искусство и культуру как другую реальность. В которой то, что перед тобой, находится изначально за рамками обыденного, а значит, ты пришел учиться и воспринимать, а не возмущаться, независимо от того, нравится тебе или нет.

Будет преувеличением сказать, что все британцы или французы такие интеллектуалы. Несомненно, есть множество людей, которые, как и многие украинцы, не хотят воспринимать искусство. Но я именно о советской традиции, которая даже из самых светлых голов попыталась выбить критическую мысль.

По моему личному мнению, декоммунизация, сконцентрированная только на уничтожении и блокировании любых воспоминаний – не самый лучший способ бороться с наследием и коллективной памятью. Все это нужно изучать, документировать, рефлексировать и переосмыслять. А потом использовать. Вы не ослышались. Строить на этом туристические маршруты и признать, наконец, что это часть нашей истории, болезненная, трагическая, но часть. Открыть музей диссидентства, музей ГУЛАГа, музей пропаганды. И так далее. Если вы посмотрите на опыт Будапешта с их Музеем террора, то поймете, что это единственно верный путь. Потому что с травмой нужно работать, а не забивать ее на дно подсознания.

Мне кажется, что проблема совсем не в памятниках, которые стоят, и не в пьедесталах, которые от них остались. Мы все еще очень боимся непонятного, а значит абстрактного, свободного, того, что может понравиться далеко не всем. Но мировой опыт показывает, что скульптура или другое публичное искусство может не только менять облик места, но придавать ему новые смыслы.

Фонтан Крауна, Жаум Пленса © wikipedia.org
Ангел севера, Энтони Гормли © wikipedia.org

Віктор Придувалов: «Кліпи знімають усі, але не всі можуть у них говорити»

Цими днями головний кліпмейкер країни святкує 20 років своєї діяльності. Для когось він анархіст із нотками агресії, до якого краще близько не підходити, для когось – друг і партнер по знімальному майданчику. Але яким би не було ставлення, ця людина подарувала українському глядачеві десятки найбільш незвичних і якісних кліпів. «Океан Ельзи», «Скрябін» , ТНМК, Green Grey, Mad Heads – і це далеко не повний перелік. Platfor.ma поговорила з ним про те, де зараз українська музика, та чому кліпи – це не просто набір зображень.

Про дитинство і сни

– Яку музику ви слухали в дитинстві?

– У батька була велика колекція вінілів — і класика, і джаз, і ті самі Beatles, Rolling Stones. Тому я з малих років до них звик і для мене це не була рок-музика, а просто музика, яку я слухав в дитинстві.

З 13 років я почав грати, в мене був свій бенд і з того часу я нічим окрім творчості не займався. Усі основні для мене принципи були сформовані в 16 років, з того часу я вже знав, чим хочу займатись. Далі це було практичне відпрацювання.

Ви не раз говорили, що кліпи мають своє походження для вас зі сновидінь, чи відчуваєте ви таку саму свободу на знімальному майданчику? І чи це означає, приміром, відсутність структури?

На 90% те, що я роблю, для нормальних людей — це відсутність структури, бо я не пишу сценаріїв, не роблю розкадровок. Я передаю картинку оператору в голову і чекаю, коли він це зробить. Я лише на майданчику відчуваю себе повноцінним, у всьому іншому—я такий самий як інші.



Про Росію і прощання з нею

– У 2015 році у вас була спільна робота з «Гайдамаками», польським музикантом Мацеєм Маленчуком і росіянином Андрієм Макаревичем, пісня «Тільки любов залишить тебе живим». Чи було відчуття, що ви створюєте щось більше за музику, що це історія миру між країнами?

– Взагалі я не тягаю за собою пам’ять: зробив і забув. Але тоді одразу було відчуття, що це щось більше. Взагалі в мене відсутній аналіз, я не думаю словами, тому і не запам’ятовую їх. Я запам’ятовую енергетичний стан і те, що в мене вийшло у фіналі. Ця робота була як скульптура. Я довів це відео більше до форми маніфесту, саме тому там з’являються слова. Важливо, аби цей емоційний стан залишився.

Platfor.ma радить події місяця

Куди варто піти у грудні, щоб піти не дарма.

Маршрути грудня: найтепліші події місяця

Хто ви­нен, що ро­би­ти і ку­ди піти – ось го­ловні питання людс­тва. Ре­дакція Platfor.ma на­ма­гаєть­ся відповіда­ти при­най­мні на ос­таннє з них.

«Права жінок – це неподобство. Є просто права людини, і крапка»: чоловіки про гендерну рівність

АвторPlatfor.ma
27 Листопада 2018

22 листопада в Києві вперше пройшла подія формату Barbershop Talks в межах всесвітнього руху HeForShe від ООН Жінки. Саме в барбершопі, традиційно маскулінному місці, чоловіки говорили про гендерні стереотипи, моделі поведінки, розширення прав і можливостей жінок. Модерував подію головний редактор The Village Україна Андрій Баштовий. Platfor.ma публікує найцікавіші думки спікерів.

Андрій Клен, співзасновник стартапу Petcube

Я не фемініст, я тільки вчуся. Я ще не знаю, як складу фінальний іспит і як він виглядає насправді, але для себе я вирішив, що хочу бути феміністом, коли виросту. Я думаю, що все набагато складніше, ніж здається на перший погляд, і ми повинні вивчати цю тему набагато глибше. Це не кухонна розмова, це не притримати для когось двері, це не прочитати книгу Забужко – це набагато фундаментальніше.

За останні кілька років я дуже багато часу провів у Каліфорнії. Ви всі, напевно, знаєте, що там почався рух #MeToo і багато інших речей. Ти знаходишся в цій культурі, дихаєш цим повітрям і раптом починаєш почувати себе трохи прогресивніше. Хоча насправді це все досить поверхово, просто частина популярної культури. Надягти рожеву шапку і вийти на протест, пожартувати в Твіттері про Трампа – це все прикольно, але розбивається при першому контакті з реальністю, наприклад, коли виникає конфліктна ситуація на роботі, коли ти повертаєшся на батьківщину, в іншу культуру і стикаєшся з реальними проблемами, все починає працювати по-іншому.

Сан-Франциско і Київ – не тільки в різних часових поясах, вони в різному часі. Коли ти їдеш додому, то сідаєш не на літак, а в машину часу. Ти виходиш в Борисполі – і мінус 20 років. Молодшим ти не стаєш, просто те середовище, в яке ти повертаєшся, живе в минулому. До цього складно адаптуватися.


Найглибший інсайт, який мене навідує у зв’язку з темою, такий: мене завжди страшно бісило і я завжди не розумів, чому в країні, де більшість людей – давайте подивимося правді в очі – були вирощені мамами та бабусями, чому в цих людей такі печерні уявлення про гендер? Частково відповідь криється в питанні, і це, можливо, є частиною проблеми. У чоловіків, які ростуть у цих сім’ях, можливо, не переключається налашатування протесту проти батьків і вони проносять цей спротив своїм вихователям до кінця днів. Хтось дуже довго не звільняється від такого стану розуму.

Два моїх найкращих друга – це мої подруги. Мені здається, те, що я свідомо чи несвідомо оточив себе жінками, дозволило мені стати частиною якогось відкритого діалогу. Думаю, багатьом чоловікам не вистачає банально рівного спілкування з жінками, щоб сформувати якусь картинку світу.

Сприйняття нашого світу і стосунки статей багато в чому закладає школа. Мені здається, що це жесть, тому що я відмотую плівку назад, згадую якісь базові й банальні речі: урок праці в школі – хлопці пішли в майстерню по дереву, дівчатка пішли варити борщ. Тоді мені здавалося це звичним, ніхто навіть не цікавився, чому так. У нас не було поля, щоб навіть поставити це питання, щоб обговорити це. Ні в кого не виникало сумніву, що це правильно.

І насправді, школою історія не обмежується. Мені пощастило навчатися в так званому «інституті наречених» – це відомий Інститут журналістики ім. Тараса Шевченка, куди батьки свідомо направляли своїх чад для того, щоб вони отримали «кірочку» і вийшли заміж за дипломата. Це дико чути, але серед людей, з якими я спілкувався, у багатьох була саме така мета, і це мене вже тоді засмучувало. На той час я прочитав пару книжок і познайомився з парою людей для того, щоб розуміти, що це неправильно.

Мені пощастило в роботі, тому що мої партнери – адекватні хлопці. У нас в компанії співвідношення чоловіків до жінок – 60/40. Це досить високий показник, і, можливо, навіть безпрецедентний для індустрії. У нас в компанії ніхто й ніколи не буде отримувати більше або менше грошей у залежності від статі – це в нас якось було в ДНК зашито, і до цього не виникало ніяких питань. І навіть коли ми формуємо наші команди – хтось займається розробкою, хтось займається дизайном, хтось займається маркетингом – ми завжди намагаємося балансувати їх таким чином, щоб у них були чоловіки і жінки.

Це не просто для красного слівця, це не якась історія, яка повинна когось надихнути. Навіть з точки зору прагматичного розрахунку є дослідження, які прямо і категорично кажуть, що компанії, де більше третини складу керівних посад займають жінки, заробляють більше грошей. Це реальне дослідження Вашингтонського університету. Насправді, мені для цього не потрібна статистика, тому що я бачу на конкретних прикладах, як бачення світу і з того, і з іншого боку дискусії допомагає прийняти більш ефективні рішення, які просто працюють краще і приносять більше грошей.

Хтось може подумати, що це показуха і хлопці працюють на імідж роботодавця, хоча насправді це реальні механізми, які дозволяють бізнесу бути більш успішним. Я сподіваюся, що інші компанії скоро теж це зрозуміють і не будуть вставляти собі палиці в колеса.

Тарас Тополя, фронтмен гурту «Антитіла»

Я народився і виріс у Києві, на Подолі, вчився в 48-й гімназії. В нас була дуже розвинута діяльність самоврядування – права дітей, право на самовираження чи творчість. Нам завжди казали, що різниці за гендером не має бути, крім, звичайно, відмінностей, які закладені природою. Іноді доходило до абсурду – мого друга, наприклад, одного разу побила на перерві дівчина. Їх удвох водили до директора і нікому там поблажки не було, мало того, ніхто не зважав на те, що «як це, хлопця побила дівчина?». Нічого страшного, буває.

Потім після школи я весь такий ліберальний і заряджений відчуттям рівноправ’я, свободи духу, віросповідання та творчості потрапляю до університету внутрішніх справ. Це режимний заклад, де ми ходили стройовим кроком, я носив форму, мені навіть довелося відрізати своє довге волосся і якось змиритися з тим, що чотири роки я маю дотримуватися правил.

Але що цікаво, у цьому закладі відмінностей між хлопцями і дівчатами майже не було – дівчата і хлопці ходили в формі, ми жили через поверх, бігали один до одного, парки прибирали разом, на господарські роботи ходили разом, екзамени складали разом. У якийсь момент мені навіть здалося, що це якесь жорстоке ставлення до дівчат. Я себе піймав на думці, що є певна межа у вимогах до фізичних і психологічних навантажень для жінок, які потрібно узгоджувати у спільних колективах.

Одразу після закінчення університету внутрішніх справ я пішов у музичну сферу, тому що ніколи не припиняв цим займатись. У музиці та шоу-бізнесі я не зустрічався особисто з гендерною дискримінацією на сцені, тому що артисти абсолютно вільно себе почувають, немає якихось обмежень за статтю. У нас в колективі, де п’ятеро чоловіків, з нами працюють дві дівчини – наш піар-менеджер Олена Гармуш, і дівчина, яка займається SMM. Тож, у нашому колективі десь 30% жінок і ми їх дуже любимо, прислухаємося до їхньої точки зору, рекомендацій, вказівок. Абсолютно ніколи питання статі не постає в нашій співпраці.

Продюсерів-жінок я не знаю. Знаю декілька жінок, які очолюють піар-агентства й продакшени по зйомках кліпів. На жаль, не знаю жодної жінки, яка або очолювала б або була якось дотична до аудіопродакшену. В музичні студії ти приходиш до чоловіків у 99% випадків.

Якщо говорити про домашню сферу, то ми з моєю дружиною Оленою разом виховуємо двох синів – поки що бог не сбалансував нас у родині дітьми гендерно. Моя дружина займається тим самим, що й я: їздить на гастролі, ходить на інтерв’ю, на програми, знімає відеокліпи, робить продакшн. І тут безапіляційно – якщо я вдома, то всі хатні справи на мені. Аромат дитячих підгузків я знаю, розбираюся у миючих засобах, у відмінностях між туалетним папером для дитини та спеціальними вологими серветками. Такі речі, які стереотипно вважаються жіночою справою, я спокійно роблю сам, якщо Олена їде на гастролі на кілька днів. Власне так само, коли мене немає, «чоловічі» функції вона бере на себе.

Ще важливий нюанс, важливий стереотип, який ми намагаємося ламати у себе вдома – кухня є місцем для жінки. Кухня і стіл – це не вівтар жінки, це місце для комунікації. Ми сідаємо і спілкуємося про наші плани, обговорюємо речі, які турбують нас, не тримаємо в собі негатив і незадоволення. Цей момент комунікації підтримує в нас розуміння того, що і я, і вона відповідальні за виховання дітей, що ми маємо свій особистий простір.

Антон Дробович, кандидат філософських наук, експерт з питань освіти і культури Інституту суспільно-економічних досліджень

Я працював радником і прес-секретарем жінки-міністра Лілії Гриневич – це дуже цікавий досвід. Скажу, що в Міністерстві освіти, хоча всі заступники чоловіки, все-таки жінки «рвуть». Це переважно жіноче міністерство, не тільки тому, що міністр жінка, але й дуже багато співробітниць жінки, як і в уряді. У нас в країні 24 члени уряду, з них чотири жінки – пані Супрун і пані Маркарова, Лілія Гриневич та Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Мене у всій цій конфігурації часто дивувало, що так мало жінок. Найкращий світовий досвід говорить, що їх має бути більше. Тут можна вдатися в глибокі дискусії, чи потрібні гендерні квоти. Це складне питання, адже багато чоловіків і жінок, які займаються питанням гендеру, кажуть, що квоти – це така ж сама дискримінація. Це наче поблажка. Інше питання, що для нашого постпатріархального суспільства – це єдине просте рішення для швидкого збільшення кількості жінок у державному апараті, в депутатському корпусі. Але тут є великі проблеми, адже у якийсь момент загальні права людини входять в суперечність із правами жінок. І я думаю, що це не даремно, тому що взагалі «права жінок» – це неподобство. Ви часто чуєте про «права чоловіків»? Є просто права людини – і крапка. Саме формулювання «права жінок» – це певна цивілізаційна поблажка. Всі люди рівні, всі люди вільні, і це нормальна постановка питання.

Проблема присутності жінки в політиці, репрезентації та рівності є родовою травмою самого поняття «політика». Як поняття, практика та культурне явище вона виникає в Давній Греції, де був абсолютно патріархальний лад. Тобто Арістотель, Платон, Перікл, які вигадали політику як систему взаємовідносин між людьми, вигадували її як систему взаємовідносин між чоловіками. Тому для політики маскулінність – це родова травма. Тож наша цивілізація так сформувалась, що політика – це суто чоловіча справа. Це історичний дефект, з яким треба працювати. При цьому мова йде про європейський контекст – на Сході інша історія та теж є свої нюанси. Все, що ми маємо в політиці у світі та в Україні, оцей маскулінний тренд – це результат родової травми політики.

Часто на політичні наради збираються серйозні люди, щоб поговорити про гендерну освіту, гендерну проблематику. Навіть дуже часто піднімають такі засідання на рівень Кабінету міністрів. Якщо ви подивитесь, хто є драйверами цих тем, то побачите, що це жінки. Є міжпарламентське, міжфракційне об’єднання «Рівні можливості» – це Альона Бабак, Світлана Войцеховська, Марія Іонова, Олена Кондратюк. Це дуже конструктивний рух – вони піднімають важливі теми, змушують обговорювати нормативні акти міжнародного рівня, які забезпечать рівність людей в Україні незалежно від статі. Але всі вони – жінки. В Кабінеті міністрів, коли справа стосується якихось гендерних тем, міністри-чоловіки традиційно говорять: «Ну що, Іванну требу просувать» або «А що там каже Лілія Гриневич?». Українська політика не має чоловіка-лобіста рівності.

Я би хотів побачити, щоб Кубів боровся за гендерну рівність. Я впевнений, що якщо б Аваков поборовся за це, то вийшло б набагато ефективніше, ніж у міжпарламентського об’єднання, де всі жінки. Вони молодці, вони роблять велику роботу, вони закидають цей діалог. Але не вистачає чоловічого обличчя в цьому лобіюванні. Навіть наші смішки говорять, про застереотипізоване мислення.

Якби Степан Полторак встав і сказав: «А чого ви смієтесь? Я за права людей! Хтось у залі проти прав людей?». Ось, наприклад, Міністерство оборони нещодавно призначило першу жінку-генерала – фактично це крок проти гендерної нерівності у військових чинах. Якби людина так поставила питання, то я впевнений, що така рішуча дія дала б великі політичні дивіденди.

Для чоловіків це зручна позиція – це жіноче питання, хай займаються вони. Таке враження, що це не дуже серйозна тема: освіта, культурка… А з іншого боку – оборона, Нафтогаз, Укрспирт! Я впевнений, що якщо ми креативно задамо тренд і популяризуємо образ чоловіка-борця за права людини, все зміниться.

Якщо політики працюють з очікуваннями, то є першочергові завдання – вирівняти торговий баланс, захистити країну, а є такі, які традиційно сприймаються як «софт» – наприклад, змінити очікування рольових моделей на ринку праці, і це якась далека справа. Відповідно всерйоз цим не займаються на політичному рівні, цього не чекає електорат, великих дивідендів за це не буде. І тому це наша з вами робота зараз сказати: «Будуть вам дивіденди, є запит у суспільстві, міняйте. Хочемо і вимагаємо!». І зміна оцих правил нежіночих професій – це наслідок того, що суспільство дозріло і вимагає, з’являється той, кому це потрібно. Змінити це може наша чітка артикульована позиція, що ми хочемо змін, це питання рівності, це питання прав людини. Велике значення тут має культура і освіта: якщо в школах будуть розказувати, якщо будуть круті образи жінок-барабанниць, відбійниць, жінки-войовниці, то це буде природним чином змінювати ситуацію.

Я ще раз наполягаю на тому, що, якщо ми будемо постійно переводити розмову в оцю площину прав людини – це спрацює. Степан Тимофійович, Петро Олексійович і всі ті, хто традиційно асоціюються з патріархальними моделями, хто наслідує модель якогось Зевса-олімпійця, вони мають казати: «А тепер ми говоримо про права людини. Це дуже серйозно». І говорячи про права людини, ми апріорі повинні говорити про рівність статей. Ти вводиш нові танки – поряд із серйозною темою рівності, ти вводиш розмінування Донбасу – поряд із серйозною темою рівності, ти підписуєш нову версію Будапештського меморандуму – поряд із серйозною темою рівності. Як тільки ми так зробимо – еволюційно всі почнуть розуміти, що так і потрібно. Декілька людей мають взяти на себе цю роль і показати приклад.

Працюючи у великих жіночих колективах, в тому числі бюрократичних, я побачив, що ми приймаємо якісь конвенції, обговорюємо гендерну освіту – а потім настає 8 березня. І це дуже показова річ, бо свята – це частина національного наративу, це не дрібниця. Раптом виявляється, що в дуже прогресивному постліберальному середовищі більшість хоче отримати подарунки за гендерною ознакою. Це не плюс, не мінус, це факт.

Проблема людей, які звикли до цієї ролі, полягає в тому, що вони не були проінформовані про всі можливості. Ключова задача освіти, культури, державної і політичної системи – це показати різні можливості. Якщо людина в коконі і знає, що вона може тільки народжувати дітей і купувати туфлі, то це порушення прав людини, хоча вона навіть не знала, що її права порушили.

Насильно змусити усвідомити це не можна. Можливо, трішки збільшити ступінь доторку людей до реальності, спровокувати зустрічі з іншими моделями поведінки, щоб, наприклад, у їхнє життя вторглася суперуспішна жінка-менеджер, яка рве на клапті конкурентів.

А взагалі адекватність, законослухняність, справедливість – це все і є фемінізм.

Пiдвантажити ще