ААААААА!!!: як Київ публічно виражав ненависть для експерименту та що про це думає Спілберг

АвторPlatfor.ma
15 Листопада 2019

Слово «ненависть» і всі однокореневі ми вживаємо мало не кожен день — в жартівливій формі або не дуже. Однак з точки зору психології значення цього почуття зовсім далеко від тривіальності. У кращому випадку воно призведе до перепалки з людиною, чий образ мислення не збігається з нашими цінностями, а у гіршому — провокує масові вбивства та теракти. 11 вересня, Беслан, Освенцим і всі війни світу виникли тільки тому, що хтось відчув ненависть і заразив нею інших. Platfor.ma разом із Discovery Channel намагаються зрозуміти, чому так відбувається та що з цим робити, а допомагають їм у цьому три експерти та Стівен Спілберг.

Великому режисерові сучасності проблема ненависті здається дуже цікавою. Разом зі своїми однодумцями він створив фонд Shoa, для якого вони зібрали 5200 відеозаписів тих, хто так чи інакше зіткнувся з Голокостом. Вивчаючи відеосвідоцтва цих нещасних людей, Стівен Спілберг усвідомив, що природа ненависті дуже складна.

«Я ріс в Нью-Джерсі – бути євреєм там не здавалася чимось неординарним. Але потім ми переїхали в Вестін і я зіткнувся з антисемітизмом у молодших класах. Існували групи популярних дітей, вони вибирали об’єктами глузувань однолітків з меншою популярністю (в моєму випадку вона була нульовою). Не можу сказати, що це була ненависть, але точно образи, – розповів режисер в інтерв’ю телеканалу Discovery, – Я соромився багатьох речей у собі, а ці хлопці своїми глузуваннями змушували мене стидатися ще і того, що я єврей. Я відчував себе вигнанцем, і коли став дорослішим, зрозумів, що булінг — це дуже дієвий інструмент, що дозволяє кривдникам відчувати себе наділеними якоюсь особливою владою. Мабуть, це мій єдиний досвід, коли я був об’єктом ненависті. Хоча весь цей час всередині мене таїлося абсолютно неконтрольоване почуття гордості за те, що я єврей».

Інтерес до цього психологічного явища спонукав Спілберга зняти документальний фільм «Чому ми ненавидимо?» («Why We Hate?») для Discovery Сhannel. Разом з Алексом Гібні легенда кінематографу досліджує ненависть як одну з найбільш руйнівних людських емоцій. Фільм складається з шести серій, кожна з яких розповідає, як це відчуття спровокувало ту чи іншу історичну подію. На відміну від багатьох наукових фільмів, в цій кінострічці автори намагаються знайти відповідь на фундаментальне питання про природу ненависті та підказують дієві методи боротьби з нею.

Факт є:
все, що треба знати про аркуш А4

АвторЮрій Марченко
14 Листопада 2019

Це рубрика «Факт є», у якій ми дізнаємося цікаве про прості речі з повсякдення і розповідаємо вам. Сьогодні розглядаємо з усіх боків одну з найбільш звичних для нас речей – аркуш паперу А4. І з’ясовуємо, що не такий вже він і звичайний!

1. Формати паперу, в тому числі й А4 – відносно нове явище. Ще сотню років тому кожен виробник випускав власні розміри. Все змінилося у 1922 році, коли німці вирішили розробити загальні стандарти, які згодом поширилися майже на весь світ.

 

2. А4 з’явився завдяки метричній системі. У створенні формату почали з А0, площа якого рівно метр. Далі його склали навпіл й отримали А1. Далі ще раз навпіл – А2. Так дійшли і до А4, розміри якого – 210×297 мм, а площа – 1/16 м². Тобто А4 – це якщо чотири рази скласти метр.

 

3. Одним із варіантів при розробці універсального формату був золотий перетин, який художники століттями використовували для естетичної привабливості зображення. Однак виявилося, що якщо складати такий аркуш, то пропорції сторінки змінювалися і ставали незручними для роботи. Формати аркушів А цієї проблеми уникають і залишаються у тих же пропорціях.

4. Офіційно стандарти розмірів паперу в міжнародному форматі А називаються ISO 216. Найменший передбачений в цій системі – А10: він розміром 26х37  мм.

 

5. Головним творцем формату А можна вважати німецького інженера й математика Вальтера Портсмана. Саме він був одним із ідеологів Deutsches Institut für Normung eV (DIN) — Німецького інституту зі стандартизації, і запропонував покласти в основу розмірів паперів метричну систему. Тепер DIN – це декілька десятків тисяч експертів з різних галузей.

 

6. Стандарт ISO 216 ще у 1970-х прийняли майже всі країни світу. Власні формати паперу, головний із яких називається Letter,  залишилися хіба що у Сполучених Штатів і Канади. При цьому у Мексиці, Колумбії, Венесуелі, Аргентині, Чилі і на Філіппінах офіційно діє стандарт ISO, але на практиці досі більш поширеним є американський формат паперу. Розмір аркушу Letter – 215,9 × 279,4 мм, тобто він коротший і ширший за A4.

 

7. Загальновідомим є факт, що аркуш А4 неможливо скласти більше семи разів. Але тут є певні застереження. Скажімо, якщо цей аркуш не з паперу, а з тонкої золотої фольги, то можна навіть 12 разів. Також вдасться щонайменше вісім, якщо він величезних розмірів – це довели «Руйнівники міфів», коли спробували таке з аркушем розміром 51,8×67,1 м. А ось із класичним паперовим А4 це дійсно не вдасться.

8. Одне дерево – це приблизно 17 пачок офісного паперу А4. А ще для виробництва всього одного аркушу потрібно близько 10 літрів води. Ось тут можна в реальному часі подивитися, скільки тонн паперу вироблено в цьому році.

 

9. Порізатися аркушами дуже легко, оскільки звичайний офісний папір товщиною приблизно як лезо для гоління. Однак при цьому краєчок аркуша досить шорсткий, тому наносить більше мікроскопічних поранень. Через це вава потім бобо.

 

10. А4 – це не тільки папір. Ще це нота ля першої октави ➀, назва автобанів у Європі ➁, клітина на шаховій дошці ➂, автомобіль Audi➃ й навіть альбом 2013 року вірменського метал-гурту Vordan Karmir ➄.

Колосальна цифра: інформаційне ожиріння, діджитал залежність та як з цим вижити

АвторНадя Перевізник
14 Листопада 2019

В еру шаленого розвитку цифрових технологій складно не спокуситися та не втекти від реальності у більш привабливі та функціональні віртуальні світи. Але чи це панацея від всіх життєвих складнощів? Фахівчиня з комунікацій та психологиня за освітою Надя Перевізник спеціально для Platfor.ma написала колонку про цифрову залежність, інформаційне ожиріння, вплив технологій на людство, і запросила на воркшоп про те, як з усім цим жити.

Надя Перевізник

6 годин і раз у 10 хвилин. Саме стільки пересічний житель планети проводить часу онлайн, а підлітки перевіряють соцмережі раз у 10 хвилин. Лінки та аналіз цієї статистики будуть далі – аби ви не відволікалися від тексту.

Якщо ви читаєте цю колонку, з великою ймовірністю належите до креативного класу, медіасередовища і «гуманітарії» за освітою, як і я. Принаймні, такий основний профіль аудиторії Platfor.ma. Більшість свого робочого дня ми фактично офіційно проводимо онлайн, працюючи з інформацією та спілкуючись в чатах. І якщо запитати – скільки часу проводимо там, ми скажемо «пару годин».

Однак мабуть багатьох вразив скрінінг екранного часу, який з’явився у мобільних рік тому, де видно ці вражаючі 4-8 годин у мережі щодня. Тобто, більшість активного дня. Що, власне, підтверджено і серйозними дослідженнями: середня щоденна тривалість перебування в інтернеті жителя планети – 6 годин 42 хвилини, звіт Digital in 2019, We Are Social & Hootsuite.

Колір звуку:
Флоріан Юр’єв про те, як насправді виглядає музика

14 листопада у київському арт-центрі Set відкривається масштабний проект «Соня Делоне: ритм кольору». Серед експонатів буде і декілька картин її своєрідного мистецького родича Флоріана Юр’єва – однієї з найбільш масштабних та яскравих постатей художньої України. Просто перерахуємо: створив герб Києва, побудував “тарілку” на Либідській, придумав кольорову писемність, став членом одразу трьох національних спілок: архітектурної, художньої й музичної. Тож Platfor.ma поговорила з Флоріаном Юр’євим про те, що він любить найбільше: музику, колір і життя.

Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

 
Модус-колоріс «Екологія духу». Художник Флоріан Юр’єв
Platfor.ma радить події місяця

Куди варто піти, щоб піти не дарма.

На коні: як подружити гномів, супергероїв і людей та провести Comic Con Ukraine

АвторОлена Тищук
6 Листопада 2019
Аркадій Медведєв і Денні Трехо

Над Comic Con Ukraine працюють люди, які до цього робили інші івенти. Наприклад, я з 2008 року займався проведенням Всеукраїнського фестивалю японської культури та анімації в Києві, який пізніше став фестивалем косплею. Але таких фестивалів в Україні стало багато, десь близько 10, то з 2012 року ми почали роздумувати над тим, що потрібно щось змінювати. Нам стало нецікаво, тому що ми не спостерігали ніякого розвитку – рік за роком все рухалося в один бік, а нових відвідувачів не додавалося.

Ми хотіли розвивати популярну культуру в Україні – показувати простим людям, що усе це нормально. Певно, всі чули про сюжети на телебаченні чи матеріали у газетах, в яких розпочинають шукати винного у всіх бідах, а в нас це ігри, аніме, комікси і зовсім не проблеми в суспільстві, вдома чи в школі. Потрібно було зробити цю культуру загальнодоступною та зрозумілою. Відповідно, в 2012-2013 роках ми вперше подумати, що робити комік-кон – це круто. 

Єдина проблема полягала в тому, що фестиваль потрібно чимось наповнювати, а Україна не мала внутрішніх ресурсів. Перші видавництва коміксів лише почали з’являтися. Теоретично, і з того, що було можна було зробити якийсь фестиваль і назвати його комік-коном, але який в ньому був би сенс – це ж таки великий івент за назвою якого стоїть чітке розуміння формату та наповнення.

Повернення «Додому»:
актор Ремзі Білялов про те, як дебютувати у фільмі, що їде на Оскар

АвторТетяна Капустинська
5 Листопада 2019

7 листопада на великі екрани виходить стрічка Нарімана Алієва «Додому», яка вже встигла потрапити до лонг-листа премії «Оскар». Це пронизлива історія батька Мустафи, який після анексії Криму втрачає в АТО старшого сина і хоче поховати його на батьківщині згідно з мусульманськими традиціями. Для цього їм разом із молодшим сином потрібно повернутися на півострів. Більшість часу в кадрі поряд з Ахтемом Сеітаблаєвим знаходиться Ремзі Білялов – 22-річний кримчанин, для якого роль Аліма стала дебютною. У першому в житті інтерв’ю він розповів Platfor.ma, як виглядали зйомки зсередини.

– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.

Пiдвантажити ще