Організатори пишуть, що вони «Ну дуууууже арт-спейс» І займаються тим, що хочуть навчити вашу малечу не просто відрізняти Моне від Мане, а закохати її в мистецтво так сильно, як закохані в нього творці простору.

Формат роботи арт-студії схожий на лекторій із практичними заняттями, дітей знайомлять із творчими сообловостями роботи різних художників, зокема Клода Моне, Едгар Дега, Фріда Кало, Анрі Матісс та ін.

Молодший викладач Анна розповідає, що заняття розраховані на різний вік —  є курс «Мистецтво з пелюшок», а є і для старших дітей. Лекції проходять по суботам. Після лекції діти мають інтерактивну частину, де заробляють бали, а після цього вони переходять до практичної частини, де за допомоги викладачів і певних заготовок можуть створити власні зображення.

Формат занять: інтерактивний лекторій з майстеркласами

Вік: 4-6 і 7-12 років

Слідкувати за подіями можна тут, а подивитися «що і як» ось тут.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

Собравшиеся у Национальной оперы противники Марша равенства не устают скандировать самый популярный украинский лозунг. В этот раз он адресован тем, кто пришел поддержать ЛГБТ-сообщество в его борьбе за равноправие. На часах 9:35, до начала шествия меньше получаса.

#kyivpride

Публикация от Anthony Bartaway (@anthonybartaway) 17 Июн 2018 в 12:04 PDT

Как и в прошлом году, Киев-Прайд-2018 стартует у Дома учителя на Владимирской. За безопасность отвечают около пяти тысяч силовиков: патрульные полицейские, нацгвардейцы, конная полиция и так называемая «полиция диалога», чье оружие — слово, а не дубинки и пистолеты.

Чтобы дойти до Дома учителя, сперва нужно пройти через металлоискатель. Около него стоят поборники семейных ценностей с плакатами «Мама папа хорошо — папа папа плохо», «Закон для сімей — Україна для сімей», «Ні — пропаганді гомосексуалізму» и пытаются перекричать друг друга. Полицейские бегло осматривают содержимое сумок и рюкзаков и пропускают внутрь оцепления, где уже стоит колонна участников.

ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ VS МАРШ РІВНОСТІ Про ще це? Про політику, економіку, релігію, гендер чи традиції? Чому ЛГБТ ? На цей пост мене наштовхнули коментарі у соціальних мережах моїх друзів. Вони запитували чи я на “гей-параді”. Ситуація дещо інша. Давайте спочатку розберемо назву заходу. Це був “Марш Рівності” . Підкресліть і запам’ятайте собі. Тобто це про визнання людини як такої, це про повагу без осуду її вибору, фізіологічних даних, психологічних особливостей. А чому такий рух почався на основі ЛГБТ ? Тому що представники ЛГБТ вирішили захистити себе як людей. Вони мають відвагу і бажання бути рівними в оточенні інших людей. І тому таких людей варто поважати! Мені приємно розуміти, що система безпеки була настільки сильною. Це говорить, про те, що “владі” є важливою тема захисту прав людини. Самі подумайте 5000 поліцейських, нац.гвардійців, сбушніків охороняло марш, в якому брало участь біля 3500 людей. За це дуже вдячний. Я особисто приймав участь у марші для того, щоб відстояти своє право бути рівним. Так склалось, що в школі з мене часто жартували через інвалідність руки. Та саме це дало мені зрозуміти цінність людини. Цінність мене, як людини. А якщо дивитись на політику, економіку, традиції та соціум отримує тільки позитив від визнання інших людей. Тому, що ККД зростає. якось так. БУНТУЙ, КОХАЙ, ПРАВА НЕ ВІДДАВАЙ! #kyivpride #kyiv #humanrights

Публикация от Yura Obach (@yura_obach) 17 Июн 2018 в 1:31 PDT

Эти меры предосторожности вынужденные: угрозы и провокации давно стали привычными атрибутами прайда. Так, в 2016 году «Правый сектор» пообещал активистам «кровавую кашу» и частично сдержал свое слово: тогда националисты прорвали оцепление и устроили потасовку. Годом ранее все те же «правосеки» забросали участников петардами.

Против прайда выступают не только националисты. Игорь Мосийчук, народный депутат от Радикальной партии Олега Ляшко не видит никакой разницы «между бессмертными полками и гей-парадами». «Некрофилы, которым в Украине не место» — такое определение он дает обеим группам в своем эмоциональном посте в Фейсбуке. Тем временем митрополит Онуфрий считает, что гей-парад может «навлечь гнев Божий на украинскую землю, на которой и без того уже несколько лет подряд проливается невинная кровь украинцев».

Пригадую, як у дитинстві мене «оберігали» від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.

Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал «Моє здоров’я». Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…

Згідно з національним соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», тільки чверть українців вважають толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Але є солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.

Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають «смішні» анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні «працює» трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.

Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію як велику проблему в українському суспільстві.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Коли я їхав до університету, Ед дав мені пораду: «Іди за своєю природною цікавістю. Інакше навчання, бізнес і робота виб’ють її з тебе, і ти станеш просто нудним». Ми прагнемо самі визначати своє життя, а не дати обставинам визначити його чи звести нас на манівці, убиваючи наш ентузіазм. Цікавість – це спалах полум’я. Розпалюючи його своєю увагою, ми отримуємо найкращий шанс відкривати речі, місця, людей, завдяки яким можемо досягти найбільшої самореалізації. Чому?

Цікавість безпосередньо пов’язана з вашою внутрішньою мотивацією – найпотужнішим стимулом у вашому житті.

Усі переможці мають внутрішню мотивацію, вогнище, що живиться любов’ю до того, що вони роблять чи чого досягають. Вона дає їм потужне бажання та рішучість, необхідні для перемоги. Є тільки один спосіб з’ясувати, яким може бути ваше найкраще можливе майбутнє: іти за своєю природною цікавістю. Усі ми маємо унікальні інтереси. Ніхто з нас не може пояснити, чому певні речі нас приваблюють, а інші не становлять жодної цінності.

Чому одна людина любить суші, а інша (я) ненавидить їх? Хтозна. Деяким людям подобається право, деяких тягне в медицину, дехто навіть каже, що любить бухгалтерію. Хтось може це все пояснити? Єдине ми знаємо напевно: щоб жити насиченим життям і отримувати від нього задоволення, треба йти за своїми інстинктами. Унікальний набір наших зацікавлень – ключ до нашого унікального потенціалу. Поки горить внутрішнє вогнище, ми лишаємося залученими та енергійними. Це основи психології.

Якщо ви любите суші, а щодо грецької кухні не певні, то зі значно більшим захватом сприймете відвідини ресторану суші, ніж грецького ресторану. Людині, захопленій бухгалтерією, буде складно досягти успіху в геть іншій сфері. Мене ви ніколи не побачите на канаті, а от Філіпп Петі з підліткового віку хотів стати лише канатохідцем. Потім, у вісімнадцять років, чекаючи на прийом у дантиста, він побачив у французькій газеті ескізи ще не збудованих веж Всесвітнього торгового центру. Він схопив олівця, намалював лінію між вежами, а потім шість років навчався, вдосконалювався й морочився над дедалі складнішими трюками. Він місяцями таємно досліджував майже завершені вежі, а потім, 7 серпня 1974 року, здійснив свою мрію. Крок за кроком, опираючись вітрові, він пройшов від однієї вежі до другої по тонкому канату. Він зробив щось таке, чого не робив і не зробить ніхто, ні до, ні після нього.

Американському фізику та інженеру Мартіну Куперу 89 років. У 1973 році він здійснив перший в історії дзвінок з мобільного телефона Motorola, який сам і сконструював – причому подзвонив не аби кому, а конкурентам з Bell Laboratories. Platfor.ma поговорила з винахідником мобільного Мартіном Купером про те, що він думає про тотальну перемогу телефонів по всій планеті і чому в його сім’ї мало згадували про українське коріння.

– У вашій родині якось згадували українське минуле? Залишилося взагалі хоч що-небудь з тих часів?

– Те, що пережила моя родина, особливо те, що зазнала родина моєї мами, – все це було не дуже приємно. Батько жив у Сквирі, гадаю, це містечко донині існує, біля Києва. А мама жила в селі Павлиш (селище міського типу Онуфріївського району Кіровоградської області. – Platfor.ma). Вони поїхали з України під час революції 1917-го року. Мені трохи соромно нічого не знати про ті місця, але вони, гадаю, все ж вплинули на мене.

В ті часи там було багато армій. І були козаки. Саме ці люди нападали на Павлиш і тероризували його мешканців. Тому зрештою мій дідусь вирішив, що терпіти далі вже нікуди. Він зібрав усі гроші, купив на них коней й кілька возів, до нього приєдналися інші люди з села, й вони разом подалися в західну Європу. Зрештою продали це все й пересіли на потяг до Брюсселя, а звідти вже дісталися Канади. Ось як моя мати з родиною опинилася тут.

А батько емігрував окремо. Він приплив на кораблі з Гамбургу. Вони з мамою до того не були знайомі, зустрілися в Вінніпегу. Оскільки їм було важко згадувати те, що вони пережили, вони рідко розмовляли про те зі мною. Мати одного разу розповіла, як врятувалася: вона йшла по вулиці, як раптом в село, розмахуючи шаблями, увірвалися козаки. Щоб сховатися, вона просто пірнула у якусь калюжу на узбіччі. Мати ніколи не розмовляла зі мною ні українською, ні російською, і не любила згадувати про ті події.

– Є чудова історія про те, що перший в історії дзвінок з мобільного ви зробили інженерам з конкуруючої компанії. А ви пам’ятаєте, як прокинулися і заснули в той день? Він був дійсно особливим?

– Так, добре пам’ятаю, то був один з найцікавіших днів мого життя, оскільки ми дещо таки запланували. Спочатку ми збиралися виступити по телебаченню в головній програмі країни – «Доброго ранку, Америко».  Отже, я прокинувся натхненний, аж раптом мені подзвонили й сказали, що виступ по телебаченню скасовано, бо сталося щось нібито важливіше, ніж винайдення мобільного телефону. Спочатку наші піарники дуже засмутилися, але потім влаштували зустріч з іншим журналістом. Домовилися про інтерв’ю на нью-йоркському радіо.

Коли я дзвонив конкурентам у присутності репортера, я відчував себе трохи актором. Ми зустрілися з журналістом на вулиці біля готелю Хілтон в Нью-Йорку. Така ідея продемонструвати мобільний телефон мені дуже подобалася. Бо справді, трохи по-дурному було б сісти десь в кімнаті й показувати можливості мобільних. В тому й річ, що мобільний, тобто, вільний бути де завгодно. Мобільність, так? Тому мені дуже сподобався такий спосіб демонстрації.

Ми прагнули зупинити AT&T в їхніх планах створити нову систему, яку вони збиралися застосувати для телефонів в автомобілях. Уявіть: ми сто років сиділи, наче у пастці, у своїх домівках, в офісах, залежні від телефонних дротів, підключених до стін. А тепер вони захотіли загнати  нас ще в одну пастку – в наші автомобілі. Ми були страшенно проти такої ідеї.  Але вони були однією з найбільших компаній у світі, а ми – всього лише дуже маленькою чиказькою фірмою. Отже, якось ми мали переконати уряд, що AT&T  помиляються, а ми маємо рацію, і майбутнє за технологіями персональної комунікації через пристрій, який згодом почав називався мобільним телефоном.

Але історія про мобільний не починається з самого мобільного. Все почалося з того, що ми зрозуміли важливість персональної комунікації. А допомогли нам це зрозуміти наші споживачі.

Один із керівників чиказької поліції розповідав: вони мали серйозні проблеми через те, що патрульні могли зв’язуватися з центральною службою тільки в салоні авто. Але ж коли поліцейський сідав у машину, він покидав людей. Було дуже важливо знайти спосіб, що дав би можливість патрульному зв’язуватися з центром і залишатися з іншими. Врешті офіцери чиказької поліції стали першими, хто використав наші телефони. Тоді ми точно збагнули, що майбутнє – за персональною комунікацією. Не за телефонами в авто.

– Чому в масштабне комерційне використання перший мобільний вдалося відправити лише через десять років?

– Наш найперший телефон ми змайстрували вручну, в ньому було багато складових.  Коли я стояв і розмовляв з репортером, то весь час думав: «Хоч би все працювало!» Прилад, що я тримав у руках, годі було відтворити – він був унікальний. Тому ми витратили роки на те, щоб створити технологію, яку можна практично відтворювати. Отже, це було перше наше завдання.  Друга проблема – хто буде забезпечувати обслуговування? Наш уряд мав знайти операторів, а зробити це було дуже важко. В ті часи ніхто навіть не уявляв, що в майбутньому це буде потрібно.

Це тільки зараз очевидно, що мобільні дійсно потрібні людям. Але ви не можете уявити, як було колись. Одного разу я розмовляв із товаришем з Великобританії. «Може вам, американцям, – казав він, – щось таке й стане в нагоді, але ми, брити, дуже консервативні, переносний телефон знадобиться від сили десятьом тисячам лондонців». Бачите, мав змінитися весь спосіб мислення. А сьогодні тільки в самому Лондоні працює, мабуть, десять мільйонів телефонів. Словом, тоді не всі могли збагнути важливість мобільних телефонів.

– Яким ви бачите майбутнє дистанційного людського спілкування? Можливо, майбутнє за науковою телепатією?

– Дещо передує винайденню телепатії. Передусім, я думаю, ми ще перебуваємо на самому початку відкриття того, що мобільні телефони можуть робити. Зараз найбільша проблема в тому, як ми взаємодіємо з комп’ютерами та телефонами. Тобто незручність в тому, що ми набираємо текст, ­– а я, наприклад, жахливо друкую, – або промовляємо вголос. Це дуже неефективно. Тому перед тим, як перейти до так званої телепатії, гадаю, ми повинні зрозуміти, як безпосередньо зв’язати мозок із комп’ютером і телефоном. Тоді ми зможемо набагато ефективніше взаємодіяти з приладами.

Щодо самого телефону: ми вже вклали в нього все, що можна, щоб зробити з нього універсальний пристрій, і гадаю, дещо перегнули палку. Бо універсальний пристрій, що вміщує все для всіх, зрештою стає не дуже корисним. Він виявляється усередненим, компромісним. Думаю, налаштування під потреби конкретного споживача – ось майбутнє мобільних. Ваш гаджет повинен мати функції, що потрібні, скажімо, для вашого тіла, – і саме такі функції слід оптимізувати.

До того ж найкращий спосіб розмовляти по мобільному – це помістити портативний пристрій, наприклад, у вухо чи на вухо, або, можливо, імплантувати під шкіру. Ось  так виглядає найзручніший мобільний телефон.

– А як ще ви бачите майбутнє мобільного телефону?

– Нам потрібні пристрої десь такі як Google Glass, але більш досконалі, такі, що поміщаються на поверхні очей. Так ми отримуємо найбільший екран, який коли-небудь хотіли, так ми можемо своїми очима бачити реальність, що надходить через телефонне підключення. Ось це наше майбутнє.

Між іншим, згодом з’являться революційні функції мобільного телефону. Йдеться про завчасне діагностування хвороб, людина зможе дуже рано дізнаватися про проблеми зі здоров’ям, ще коли це не становить загрози. Уявіть: ми постійно аналізуємо стан здоров’я, не раз на рік у лікаря, а постійно і щосекунди. В цьому разі ми виявляємо мікроби, хвороби, загрозливі клітини, і вбиваємо їх ще до того, як вони завдадуть нам шкоди.

Отже, в майбутньому мобiльний телефон має потенціал також знешкоджувати хвороби. Колись навіть і рак. Людина матиме на тілі пристрій, що здатен повідомляти про появу ракових клітин. Як результат, кожен зможе видалити ці клітини ще до того, як вони почнуть загрожувати здоров’ю. Хоч мине, мабуть, ще кілька поколінь, але це станеться.  

Рене Магрітт – «Голконда». Ця картина була написана у 1953 році. Взагалі-то Голконда – це стародавня індійська фортеця та центр видобування алмазів. На думку більшості дослідників, в цій роботі Магрітт замислюється над місцем окремої людини в загальній системі суспільства.

Амадео Модільяні – «Портрет Маргарити». Робота створена у 1917-1918 роках. Саме портрети стала головним жанром для італійського митця. «Людина – це все, що мене цікавить. Обличчя – найдосконаліший витвір природи», – говорив він.