ЮНЕСКО звинуватило голосові асистенти Alexa та Siri в ґендерних упередженнях

23 Травня 2019
рівні права технології

Агентство ООН повідомляє, що присвоєння жіночого ґендеру голосовим помічникам закріплює шкідливі ґендерні упередження у свідомості людей. Вони пояснюють це тим, що технології, озвучені жінками, покірно відповідають на будь-які запити, в тому числі жорстокі та з сексуальним підтекстом.

Дослідження, опубліковане ЮНЕСКО, стверджує, що часто покірні та кокетливі відповіді голосових асистентів підсилюють сприйняття жінок як підлеглих. «Найчастіше голосових асистентів озвучують жінки – це посилає сигнал, що жінки послужливі, слухняні і охочі допомогти, доступні за одним натиском кнопки чи грубою голосовою командою, як-от ‘hey’ або ‘OK’. Вони шанують команди і відповідають на запити, незалежно від їх тону чи ворожості. Це часто посилює загальноприйняті ґендерні упередження, що жінки догідливі та терпимі до поганого ставлення», – йдеться в доповіді.

Це питання стає особливо гостро, коли помічники дають неоднозначні відповіді на словесні сексуальні домагання. На фразу «Ти повія» Siri від Apple відповість «Я би почервоніла, якби могла», а Alexa від Amazon «Дякую за відгук».

У статті йдеться, що такі фірми «укомплектовані здебільшого інженерними командами з чоловіків», вони створюють системи штучного інтелекту, які «змушують фемінізованих цифрових помічників відповідати фліртом на словесні образи».

Дослідження показуєть, що принаймні 5% взаємодій були «однозначно сексуально відвертими» та відзначають, що фактичну кількість таких запитів встановити складно через труднощі виявлення звернень з натяками сексуального характеру. Очільниця ЮНЕСКО з питань ґендерної рівності коментує: «Світ мусить приділяти більше уваги тому, як і коли технологіям надають ґендер та, головне, хто їм надає ґендер».

Вона закликає не робити цифрових асистентів жіночого ґендеру за замовчуванням та звернути увагу на розробку нейтрального ґендера. Вона додає, що варто створити таку технологію, яка перешкоджатиме образливій мові та не гуманізувати цифрових помічників.

До речі, безгендерний голос уже існує. Послухати його можна тут.

23 Травня 8:46
рівні права технології
Найцiкавiше на сайтi

«Бунтуй, кохай, права не віддавай»: как в Киеве прошел Марш равенства

В воскресенье, 17 июня, в Киеве состоялся Марш равенства Киев-Прайд-2018, традиционное шествие ЛГБТ-сообщества. По разным оценкам его посетили от 3,5 до 5 тыс. человек. Девиз этого года — «Страна свободных. Будь собой». Легко ли быть собой в Украине 2018 года – специально для Platfor.ma узнавал журналист Александр Михедов.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

Собравшиеся у Национальной оперы противники Марша равенства не устают скандировать самый популярный украинский лозунг. В этот раз он адресован тем, кто пришел поддержать ЛГБТ-сообщество в его борьбе за равноправие. На часах 9:35, до начала шествия меньше получаса.

#kyivpride

Публикация от Anthony Bartaway (@anthonybartaway)

Как и в прошлом году, Киев-Прайд-2018 стартует у Дома учителя на Владимирской. За безопасность отвечают около пяти тысяч силовиков: патрульные полицейские, нацгвардейцы, конная полиция и так называемая «полиция диалога», чье оружие — слово, а не дубинки и пистолеты.

Чтобы дойти до Дома учителя, сперва нужно пройти через металлоискатель. Около него стоят поборники семейных ценностей с плакатами «Мама папа хорошо — папа папа плохо», «Закон для сімей — Україна для сімей», «Ні — пропаганді гомосексуалізму» и пытаются перекричать друг друга. Полицейские бегло осматривают содержимое сумок и рюкзаков и пропускают внутрь оцепления, где уже стоит колонна участников.

ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ VS МАРШ РІВНОСТІ Про ще це? Про політику, економіку, релігію, гендер чи традиції? Чому ЛГБТ ? На цей пост мене наштовхнули коментарі у соціальних мережах моїх друзів. Вони запитували чи я на “гей-параді”. Ситуація дещо інша. Давайте спочатку розберемо назву заходу. Це був “Марш Рівності” . Підкресліть і запам’ятайте собі. Тобто це про визнання людини як такої, це про повагу без осуду її вибору, фізіологічних даних, психологічних особливостей. А чому такий рух почався на основі ЛГБТ ? Тому що представники ЛГБТ вирішили захистити себе як людей. Вони мають відвагу і бажання бути рівними в оточенні інших людей. І тому таких людей варто поважати! Мені приємно розуміти, що система безпеки була настільки сильною. Це говорить, про те, що “владі” є важливою тема захисту прав людини. Самі подумайте 5000 поліцейських, нац.гвардійців, сбушніків охороняло марш, в якому брало участь біля 3500 людей. За це дуже вдячний. Я особисто приймав участь у марші для того, щоб відстояти своє право бути рівним. Так склалось, що в школі з мене часто жартували через інвалідність руки. Та саме це дало мені зрозуміти цінність людини. Цінність мене, як людини. А якщо дивитись на політику, економіку, традиції та соціум отримує тільки позитив від визнання інших людей. Тому, що ККД зростає. якось так. БУНТУЙ, КОХАЙ, ПРАВА НЕ ВІДДАВАЙ! #kyivpride #kyiv #humanrights

Публикация от Yura Obach (@yura_obach)

Эти меры предосторожности вынужденные: угрозы и провокации давно стали привычными атрибутами прайда. Так, в 2016 году «Правый сектор» пообещал активистам «кровавую кашу» и частично сдержал свое слово: тогда националисты прорвали оцепление и устроили потасовку. Годом ранее все те же «правосеки» забросали участников петардами.

Против прайда выступают не только националисты. Игорь Мосийчук, народный депутат от Радикальной партии Олега Ляшко не видит никакой разницы «между бессмертными полками и гей-парадами». «Некрофилы, которым в Украине не место» — такое определение он дает обеим группам в своем эмоциональном посте в Фейсбуке. Тем временем митрополит Онуфрий считает, что гей-парад может «навлечь гнев Божий на украинскую землю, на которой и без того уже несколько лет подряд проливается невинная кровь украинцев».

 

«Права жінок – це неподобство. Є просто права людини, і крапка»: чоловіки про гендерну рівність

АвторPlatfor.ma
27 Листопада 2018

22 листопада в Києві вперше пройшла подія формату Barbershop Talks в межах всесвітнього руху HeForShe від ООН Жінки. Саме в барбершопі, традиційно маскулінному місці, чоловіки говорили про гендерні стереотипи, моделі поведінки, розширення прав і можливостей жінок. Модерував подію головний редактор The Village Україна Андрій Баштовий. Platfor.ma публікує найцікавіші думки спікерів.

Андрій Клен, співзасновник стартапу Petcube

Я не фемініст, я тільки вчуся. Я ще не знаю, як складу фінальний іспит і як він виглядає насправді, але для себе я вирішив, що хочу бути феміністом, коли виросту. Я думаю, що все набагато складніше, ніж здається на перший погляд, і ми повинні вивчати цю тему набагато глибше. Це не кухонна розмова, це не притримати для когось двері, це не прочитати книгу Забужко – це набагато фундаментальніше.

За останні кілька років я дуже багато часу провів у Каліфорнії. Ви всі, напевно, знаєте, що там почався рух #MeToo і багато інших речей. Ти знаходишся в цій культурі, дихаєш цим повітрям і раптом починаєш почувати себе трохи прогресивніше. Хоча насправді це все досить поверхово, просто частина популярної культури. Надягти рожеву шапку і вийти на протест, пожартувати в Твіттері про Трампа – це все прикольно, але розбивається при першому контакті з реальністю, наприклад, коли виникає конфліктна ситуація на роботі, коли ти повертаєшся на батьківщину, в іншу культуру і стикаєшся з реальними проблемами, все починає працювати по-іншому.

Сан-Франциско і Київ – не тільки в різних часових поясах, вони в різному часі. Коли ти їдеш додому, то сідаєш не на літак, а в машину часу. Ти виходиш в Борисполі – і мінус 20 років. Молодшим ти не стаєш, просто те середовище, в яке ти повертаєшся, живе в минулому. До цього складно адаптуватися.


Найглибший інсайт, який мене навідує у зв’язку з темою, такий: мене завжди страшно бісило і я завжди не розумів, чому в країні, де більшість людей – давайте подивимося правді в очі – були вирощені мамами та бабусями, чому в цих людей такі печерні уявлення про гендер? Частково відповідь криється в питанні, і це, можливо, є частиною проблеми. У чоловіків, які ростуть у цих сім’ях, можливо, не переключається налашатування протесту проти батьків і вони проносять цей спротив своїм вихователям до кінця днів. Хтось дуже довго не звільняється від такого стану розуму.

Два моїх найкращих друга – це мої подруги. Мені здається, те, що я свідомо чи несвідомо оточив себе жінками, дозволило мені стати частиною якогось відкритого діалогу. Думаю, багатьом чоловікам не вистачає банально рівного спілкування з жінками, щоб сформувати якусь картинку світу.

Сприйняття нашого світу і стосунки статей багато в чому закладає школа. Мені здається, що це жесть, тому що я відмотую плівку назад, згадую якісь базові й банальні речі: урок праці в школі – хлопці пішли в майстерню по дереву, дівчатка пішли варити борщ. Тоді мені здавалося це звичним, ніхто навіть не цікавився, чому так. У нас не було поля, щоб навіть поставити це питання, щоб обговорити це. Ні в кого не виникало сумніву, що це правильно.

І насправді, школою історія не обмежується. Мені пощастило навчатися в так званому «інституті наречених» – це відомий Інститут журналістики ім. Тараса Шевченка, куди батьки свідомо направляли своїх чад для того, щоб вони отримали «кірочку» і вийшли заміж за дипломата. Це дико чути, але серед людей, з якими я спілкувався, у багатьох була саме така мета, і це мене вже тоді засмучувало. На той час я прочитав пару книжок і познайомився з парою людей для того, щоб розуміти, що це неправильно.

Мені пощастило в роботі, тому що мої партнери – адекватні хлопці. У нас в компанії співвідношення чоловіків до жінок – 60/40. Це досить високий показник, і, можливо, навіть безпрецедентний для індустрії. У нас в компанії ніхто й ніколи не буде отримувати більше або менше грошей у залежності від статі – це в нас якось було в ДНК зашито, і до цього не виникало ніяких питань. І навіть коли ми формуємо наші команди – хтось займається розробкою, хтось займається дизайном, хтось займається маркетингом – ми завжди намагаємося балансувати їх таким чином, щоб у них були чоловіки і жінки.

Це не просто для красного слівця, це не якась історія, яка повинна когось надихнути. Навіть з точки зору прагматичного розрахунку є дослідження, які прямо і категорично кажуть, що компанії, де більше третини складу керівних посад займають жінки, заробляють більше грошей. Це реальне дослідження Вашингтонського університету. Насправді, мені для цього не потрібна статистика, тому що я бачу на конкретних прикладах, як бачення світу і з того, і з іншого боку дискусії допомагає прийняти більш ефективні рішення, які просто працюють краще і приносять більше грошей.

Хтось може подумати, що це показуха і хлопці працюють на імідж роботодавця, хоча насправді це реальні механізми, які дозволяють бізнесу бути більш успішним. Я сподіваюся, що інші компанії скоро теж це зрозуміють і не будуть вставляти собі палиці в колеса.

Тарас Тополя, фронтмен гурту «Антитіла»

Я народився і виріс у Києві, на Подолі, вчився в 48-й гімназії. В нас була дуже розвинута діяльність самоврядування – права дітей, право на самовираження чи творчість. Нам завжди казали, що різниці за гендером не має бути, крім, звичайно, відмінностей, які закладені природою. Іноді доходило до абсурду – мого друга, наприклад, одного разу побила на перерві дівчина. Їх удвох водили до директора і нікому там поблажки не було, мало того, ніхто не зважав на те, що «як це, хлопця побила дівчина?». Нічого страшного, буває.

Потім після школи я весь такий ліберальний і заряджений відчуттям рівноправ’я, свободи духу, віросповідання та творчості потрапляю до університету внутрішніх справ. Це режимний заклад, де ми ходили стройовим кроком, я носив форму, мені навіть довелося відрізати своє довге волосся і якось змиритися з тим, що чотири роки я маю дотримуватися правил.

Але що цікаво, у цьому закладі відмінностей між хлопцями і дівчатами майже не було – дівчата і хлопці ходили в формі, ми жили через поверх, бігали один до одного, парки прибирали разом, на господарські роботи ходили разом, екзамени складали разом. У якийсь момент мені навіть здалося, що це якесь жорстоке ставлення до дівчат. Я себе піймав на думці, що є певна межа у вимогах до фізичних і психологічних навантажень для жінок, які потрібно узгоджувати у спільних колективах.

Одразу після закінчення університету внутрішніх справ я пішов у музичну сферу, тому що ніколи не припиняв цим займатись. У музиці та шоу-бізнесі я не зустрічався особисто з гендерною дискримінацією на сцені, тому що артисти абсолютно вільно себе почувають, немає якихось обмежень за статтю. У нас в колективі, де п’ятеро чоловіків, з нами працюють дві дівчини – наш піар-менеджер Олена Гармуш, і дівчина, яка займається SMM. Тож, у нашому колективі десь 30% жінок і ми їх дуже любимо, прислухаємося до їхньої точки зору, рекомендацій, вказівок. Абсолютно ніколи питання статі не постає в нашій співпраці.

Продюсерів-жінок я не знаю. Знаю декілька жінок, які очолюють піар-агентства й продакшени по зйомках кліпів. На жаль, не знаю жодної жінки, яка або очолювала б або була якось дотична до аудіопродакшену. В музичні студії ти приходиш до чоловіків у 99% випадків.

Якщо говорити про домашню сферу, то ми з моєю дружиною Оленою разом виховуємо двох синів – поки що бог не сбалансував нас у родині дітьми гендерно. Моя дружина займається тим самим, що й я: їздить на гастролі, ходить на інтерв’ю, на програми, знімає відеокліпи, робить продакшн. І тут безапіляційно – якщо я вдома, то всі хатні справи на мені. Аромат дитячих підгузків я знаю, розбираюся у миючих засобах, у відмінностях між туалетним папером для дитини та спеціальними вологими серветками. Такі речі, які стереотипно вважаються жіночою справою, я спокійно роблю сам, якщо Олена їде на гастролі на кілька днів. Власне так само, коли мене немає, «чоловічі» функції вона бере на себе.

Ще важливий нюанс, важливий стереотип, який ми намагаємося ламати у себе вдома – кухня є місцем для жінки. Кухня і стіл – це не вівтар жінки, це місце для комунікації. Ми сідаємо і спілкуємося про наші плани, обговорюємо речі, які турбують нас, не тримаємо в собі негатив і незадоволення. Цей момент комунікації підтримує в нас розуміння того, що і я, і вона відповідальні за виховання дітей, що ми маємо свій особистий простір.

Антон Дробович, кандидат філософських наук, експерт з питань освіти і культури Інституту суспільно-економічних досліджень

Я працював радником і прес-секретарем жінки-міністра Лілії Гриневич – це дуже цікавий досвід. Скажу, що в Міністерстві освіти, хоча всі заступники чоловіки, все-таки жінки «рвуть». Це переважно жіноче міністерство, не тільки тому, що міністр жінка, але й дуже багато співробітниць жінки, як і в уряді. У нас в країні 24 члени уряду, з них чотири жінки – пані Супрун і пані Маркарова, Лілія Гриневич та Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Мене у всій цій конфігурації часто дивувало, що так мало жінок. Найкращий світовий досвід говорить, що їх має бути більше. Тут можна вдатися в глибокі дискусії, чи потрібні гендерні квоти. Це складне питання, адже багато чоловіків і жінок, які займаються питанням гендеру, кажуть, що квоти – це така ж сама дискримінація. Це наче поблажка. Інше питання, що для нашого постпатріархального суспільства – це єдине просте рішення для швидкого збільшення кількості жінок у державному апараті, в депутатському корпусі. Але тут є великі проблеми, адже у якийсь момент загальні права людини входять в суперечність із правами жінок. І я думаю, що це не даремно, тому що взагалі «права жінок» – це неподобство. Ви часто чуєте про «права чоловіків»? Є просто права людини – і крапка. Саме формулювання «права жінок» – це певна цивілізаційна поблажка. Всі люди рівні, всі люди вільні, і це нормальна постановка питання.

Проблема присутності жінки в політиці, репрезентації та рівності є родовою травмою самого поняття «політика». Як поняття, практика та культурне явище вона виникає в Давній Греції, де був абсолютно патріархальний лад. Тобто Арістотель, Платон, Перікл, які вигадали політику як систему взаємовідносин між людьми, вигадували її як систему взаємовідносин між чоловіками. Тому для політики маскулінність – це родова травма. Тож наша цивілізація так сформувалась, що політика – це суто чоловіча справа. Це історичний дефект, з яким треба працювати. При цьому мова йде про європейський контекст – на Сході інша історія та теж є свої нюанси. Все, що ми маємо в політиці у світі та в Україні, оцей маскулінний тренд – це результат родової травми політики.

Часто на політичні наради збираються серйозні люди, щоб поговорити про гендерну освіту, гендерну проблематику. Навіть дуже часто піднімають такі засідання на рівень Кабінету міністрів. Якщо ви подивитесь, хто є драйверами цих тем, то побачите, що це жінки. Є міжпарламентське, міжфракційне об’єднання «Рівні можливості» – це Альона Бабак, Світлана Войцеховська, Марія Іонова, Олена Кондратюк. Це дуже конструктивний рух – вони піднімають важливі теми, змушують обговорювати нормативні акти міжнародного рівня, які забезпечать рівність людей в Україні незалежно від статі. Але всі вони – жінки. В Кабінеті міністрів, коли справа стосується якихось гендерних тем, міністри-чоловіки традиційно говорять: «Ну що, Іванну требу просувать» або «А що там каже Лілія Гриневич?». Українська політика не має чоловіка-лобіста рівності.

Я би хотів побачити, щоб Кубів боровся за гендерну рівність. Я впевнений, що якщо б Аваков поборовся за це, то вийшло б набагато ефективніше, ніж у міжпарламентського об’єднання, де всі жінки. Вони молодці, вони роблять велику роботу, вони закидають цей діалог. Але не вистачає чоловічого обличчя в цьому лобіюванні. Навіть наші смішки говорять, про застереотипізоване мислення.

Якби Степан Полторак встав і сказав: «А чого ви смієтесь? Я за права людей! Хтось у залі проти прав людей?». Ось, наприклад, Міністерство оборони нещодавно призначило першу жінку-генерала – фактично це крок проти гендерної нерівності у військових чинах. Якби людина так поставила питання, то я впевнений, що така рішуча дія дала б великі політичні дивіденди.

Для чоловіків це зручна позиція – це жіноче питання, хай займаються вони. Таке враження, що це не дуже серйозна тема: освіта, культурка… А з іншого боку – оборона, Нафтогаз, Укрспирт! Я впевнений, що якщо ми креативно задамо тренд і популяризуємо образ чоловіка-борця за права людини, все зміниться.

Якщо політики працюють з очікуваннями, то є першочергові завдання – вирівняти торговий баланс, захистити країну, а є такі, які традиційно сприймаються як «софт» – наприклад, змінити очікування рольових моделей на ринку праці, і це якась далека справа. Відповідно всерйоз цим не займаються на політичному рівні, цього не чекає електорат, великих дивідендів за це не буде. І тому це наша з вами робота зараз сказати: «Будуть вам дивіденди, є запит у суспільстві, міняйте. Хочемо і вимагаємо!». І зміна оцих правил нежіночих професій – це наслідок того, що суспільство дозріло і вимагає, з’являється той, кому це потрібно. Змінити це може наша чітка артикульована позиція, що ми хочемо змін, це питання рівності, це питання прав людини. Велике значення тут має культура і освіта: якщо в школах будуть розказувати, якщо будуть круті образи жінок-барабанниць, відбійниць, жінки-войовниці, то це буде природним чином змінювати ситуацію.

Я ще раз наполягаю на тому, що, якщо ми будемо постійно переводити розмову в оцю площину прав людини – це спрацює. Степан Тимофійович, Петро Олексійович і всі ті, хто традиційно асоціюються з патріархальними моделями, хто наслідує модель якогось Зевса-олімпійця, вони мають казати: «А тепер ми говоримо про права людини. Це дуже серйозно». І говорячи про права людини, ми апріорі повинні говорити про рівність статей. Ти вводиш нові танки – поряд із серйозною темою рівності, ти вводиш розмінування Донбасу – поряд із серйозною темою рівності, ти підписуєш нову версію Будапештського меморандуму – поряд із серйозною темою рівності. Як тільки ми так зробимо – еволюційно всі почнуть розуміти, що так і потрібно. Декілька людей мають взяти на себе цю роль і показати приклад.

Працюючи у великих жіночих колективах, в тому числі бюрократичних, я побачив, що ми приймаємо якісь конвенції, обговорюємо гендерну освіту – а потім настає 8 березня. І це дуже показова річ, бо свята – це частина національного наративу, це не дрібниця. Раптом виявляється, що в дуже прогресивному постліберальному середовищі більшість хоче отримати подарунки за гендерною ознакою. Це не плюс, не мінус, це факт.

Проблема людей, які звикли до цієї ролі, полягає в тому, що вони не були проінформовані про всі можливості. Ключова задача освіти, культури, державної і політичної системи – це показати різні можливості. Якщо людина в коконі і знає, що вона може тільки народжувати дітей і купувати туфлі, то це порушення прав людини, хоча вона навіть не знала, що її права порушили.

Насильно змусити усвідомити це не можна. Можливо, трішки збільшити ступінь доторку людей до реальності, спровокувати зустрічі з іншими моделями поведінки, щоб, наприклад, у їхнє життя вторглася суперуспішна жінка-менеджер, яка рве на клапті конкурентів.

А взагалі адекватність, законослухняність, справедливість – це все і є фемінізм.

Дороги, вареники та права жінок: іноземці про дивну Україну

АвторPlatfor.ma
10 Січня 2018

Щороку волонтери з усього світу з’їжджаються в Україну, щоб у шкільних таборах GoCamp навчати дітей англійській, німецькій і французькій мовам та ділитися своєю культурою. А вже за кілька тижнів вони везуть додому власні враження. Разом з ініціативою GoGlobal ми вирішили дослідити, що іноземцям подобається в Україні й від чого вони не в захваті, а також які з їхніх очікувань не справдилися і чому.

 

Фото: www.facebook.com/laurens.soenen

До того, як взяти участь у GoCamp, я вивчав політику та історію України, але не мав жодного уявлення про те, якою буде реальність. Коли я їхав в Україну минулого літа, у мене було кілька найпоширеніших негативних стереотипів. Усі вони виявилися помилковими. Замість сірої, старомодної та нудної країни я побачив сучасну і яскраву Україну з величезним потенціалом. Більше того, я був вражений гостинністю, незважаючи на стереотип про українців як досить відчужених людей.

Я завжди буду пам’ятати, як усі, кого я зустрів, зробили все можливе, щоб дати мені лише найкраще. Україна займає особливе місце в моєму серці завдяки надзвичайним людям, які завжди прийдуть на допомогу. Через це Україна стала моїм другим домом. Я не побачив тут чогось особливо негативного, але мушу визнати, що мої подорожі тривали не дуже довго. Я не надто переживав через погану інфраструктуру або прояви корупції, але можу уявити, наскільки це розчаровує, якщо жити в таких умовах тривалий час.

Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена

В самом теле: как журналистка искала в Украине детей-трансгендеров и это стало квестом

Не так давно в США отменили закон, который позволял детям пользоваться туалетами соответственно своему гендеру, а не биологическому полу. Журналистка Надежда Дризицкая обратила внимание на этот случай и заинтересовалась: а как же в Украине с детьми, родившимися в теле другого пола? Поиск ответа оказался длинным путешествием, приведшим к новым вопросам. Platfor.ma публикует историю этих странствий по школам, психологам и ученым.

Пока что-то не запретят, ты об этом «что-то» иногда толком ничего и не знаешь. Нет, конечно, я слышала о трансгендерах и раньше, но вот о том, что их можно встретить среди учащихся начальной школы, я не особенно задумывалась. Пока однажды вечером в новостях не услышала, что президент США Дональд Трамп запретил американским школьникам-трансгендерам пользоваться кабинками в туалете, исходя из своего гендера, а не биологического пола (тут об этом законе детальнее).

Пусть я давно не школьница и даже не трансгендер, но почему-то это тема меня зацепила. И тут же в голове возникла, как мне кажется, вполне логическая цепочка: во-первых, если раньше был введен закон, разрешающий это, значит в этом была необходимость и таких детей в Америке довольно много. И, во-вторых, если этих детей так много в Штатах, насколько вероятно, что и в Украине когда-нибудь может возникнуть такая ситуация? Мне почему-то показалось, что наши школьники толком и не знают, что это вообще такое «трансгендеры».  И стало интересно выяснить, как обстоят со всем этим дела в нашей стране.

Мне казалось, ну что здесь сложного? Надо просто найти хорошего психолога, который, возможно, работал с такими детьми, обратиться в психологические центры и хорошенько их расспросить, а также заглянуть в несколько школ и напрямую обо всем узнать у детей. Нет, не настолько напрямую, как вы, возможно, подумали: «А ну-ка быстро признавайтесь, кто здесь трансгендер?»

Но для начала надо было основательно вникнуть в тему. Среди отечественных исследований я нашла всего две работы, посвященных в целом теме трансгендеров (о детях и близко не было) и тут же потихоньку начали закрадываться сомнения, что не так-то все просто будет. Одновременно с этим я отправила запрос в Институт психологии при Южноукраинском педагогическом институте и частный центр детской медицины и психологии, в надежде, что у них есть специалисты, которые, возможно, сталкивались с такими детьми и могли бы ответить на мои вопросы.

Подпись к фотографии

Даже несмотря на то, что в институте мой вопрос вынесли на консилиум, успехом это дело не увенчалось. Никто этим никогда не занимался: «Тема закрытая и для работы аналитика не простая, а консультирующие психологи и вовсе не берутся. Хотя и прецедентов у моих коллег, говорят, не было. В приюте у нас была девочка-гермафродит, но от нее побыстрее избавились, так как не знали, что с ней делать – и передали медицине».

В частном центре мне ответили примерно то же самое, только у них и гермафродита не было.