– Розкажіть, як ви стали директором заповідника?

– Пройшов за конкурсом 16 квітня 1990 року. Взагалі, як природоохоронець я почав працювати ще на першому курсі, а на другому вже командував загоном по боротьбі з браконьєрством. Після цього я 12 років працював у молдавському державному заповіднику Кодри, де жив серед лісу. Туди мене взяли відразу після закінчення університету, за професією я орнітолог. Тому я суто «заповідна» людина. З природою я на «ви», а не на «ти», тому що я її дуже поважаю.

У якийсь момент заповідник Кодри став для мене вже маленьким, я був нагороджений почесною грамотою ЮНЕСКО. Тому шукав місце, де можу працювати більш широко і потужно.

Тоді мені надходило багато пропозицій безпосередньо на території України та Росії. Я знав, що Асканія-Нова проводить конкурс, а це ще й недалеко від місця мого народження – хутору Коза Запорізької області. Асканійці, судячи з усього, також зрозуміли, що місцевих кандидатур немає, тож можна спробувати й варягу здобути місце під сонцем.

– Як ви перший раз потрапили в заповідник?

– Я був вражений – це виявився надзвичайно складний механізм. Адже тут є найбільший у Європі заповідний степ, зоологічний парк із напіввільним утриманням тварин та один із найбільших дендрологічних парків України – такого не було ні у кого на терені Радянського Союзу і немає дотепер. Це колосальний труд наших попередників, починаючи з Фрідріха Фальц-Фейна, засновника Асканії-Нова – цю людину я згадую у всіх своїх коментарях. 

Коли мені випала честь повернути коників Пржевальского у дику природу Монголії у 1992 році, я прокоментував племіннику Фальц-Фейна: «Знаєте, Едуарде Олександровичу, зараз я розумію, наскільки важко було вашому дядьку Фрідріху привезти цих коней із Монголії у 1899 році. Адже ми хоч і технічно обладнані, в мене все одно горіли підошви, аж поки другий літак не злетів».

Так от, дуже складна машина. Ще у 1914 році сюди на бричках приїздили 5 тисяч людей протягом року, щоб подивитися на цей унікум. Серед безводного степу, де деревної рослинності зовсім не було, створили неймовірний дендрологічний парк і зоопарк, де у степу паслися зебри, бізони, антилопи разом. Це дійсно було на той час чудо, та воно продовжує таким бути й зараз.  

З кожним роком чисельність homo sapiens зростає, а технологічний прогрес вимагає проникнення в усі куточки дикої та незайманої природи планети, що негативно позначається на житті безлічі екосистем. За деякими підрахунками, кожну годину на Землі зникає три види живих істот: тварин, комах, мікроорганізмів та інших. Звісно, життя вимирало завжди – науковці вважають, що все біорізноманіття, яке зараз є на планеті – це лише 1-5% від усіх видів, які будь-коли існували. За останні 500 млн років ставалося п’ять глобальних хвиль вимирання, які відбувалися з різних причин. Перше почалося приблизно 440 млн років тому через похолодання океанів. А епоху динозаврів, наприклад, прикінчив метеорит і наслідки ударної хвилі, стверджує найбільш популярна теорія. Однак дослідники наголошують, що ще ніколи темпи вимирання не були настільки загрозливими.

Середньою швидкістю «нормального», еволюційного, вимирання вважається два види на сто років. При цьому за останнє століття тільки офіційно й за всіма правилами було зареєстровано вимирання близько 200 видів тварин. Насправді ж їх в багато разів, а може й на багато порядків більше. А головне – такі небувалі темпи спричинила діяльність людини.

Існування homo sapiens вплинуло в тому числі й на представника одного з найвеличніших видів сімейства котячих – тигра. На початку ХХ століття налічувалося дев’ять підвидів, а загальна кількість особин становила більш ніж 100 тис. Через згубний вплив людини повністю зникли три підвиди: яванський, балійський і каспійський тигр, а загалом популяція, згідно з даними Всесвітнього фонду дикої природи, знизилась до 3,890 індивідів.

Однак є надія, що прогрес не тільки знищує види, а й допоможе їх рятувати чи навіть відроджувати. Як? За допомогою клонування. З чого? З їхньої ж ДНК.

Секвенування ДНК, тобто виявлення і визначення генів, які містять всю інформацію про живий організм, вже найближчим часом може дозволити вченим клонувати тилацина. Цей сумчастий вовк нагадував собаку, жив у Австралії, Новій Зеландії та Тасманії, і був оголошений вимерлим у 1980-х.

Ще у 2008 році команді вчених з Мельбурнського університету на чолі з професором Ендрю Паско вдалося повністю розшифрувати геном сумчастого вовка, і помістити генетичний матеріал вимерлого виду всередину живого організму. Науковці змогли успішно інтегрувати ДНК тилацина, що бере участь у розвитку кісток і хрящів, в ембріони мишей.

Експерименти з геномом тасманського тигра можуть стати першим кроком на шляху до відновлення зниклих видів. Сьогодні деякі експерти вважають, що, використовуючи ці проривні знання, перші вимерлі види можна було би відродити протягом декількох років. Тигри, наприклад, можуть бути клоновані з генетичного матеріалу, вилученого зі збережених тканин, який буде імплантований в особину найближчого родича виду.

Такий процес здійснюється за допомогою перенесення ядра соматичної клітини. Соматична – це будь-яка клітина, яка не є репродуктивною, тобто сперматозоїдом або яйцеклітиною. Біологи стерилізують зразок, ізолюють потрібні їм клітини і поміщають їх у живильне середовище. Через один-два тижні клітини готові до клонування. Так вимерлі тварини зможуть повернутися до життя через штучно відтворені послідовності їхньої ДНК.

Вчені вже давно б’ють на сполох, застерігаючи нас, що з кожним роком людство споживає більше, ніж природа може давати. Це призводить до зникнення лісів, забруднення повітря й води і вимирання багатьох видів тварин. З такими темпами вже у цьому сторіччі сотні мільйонів людей будуть змушені шукати іншу планету для життя. Саме тут на допомогу приходять екологи зі своїми ідеями порятунку планети.

Останніми роками виробництво й використання матеріалів з пластику починають обмежувати, оскільки все більше відомо про його згубний вплив на довкілля. Проте його кількість в світовому океані продовжує зростати. За даними дослідників, в океанах вже зараз знаходиться понад 150 млн тонн пластику і з кожним роком ця кількість невблаганно збільшується. Аби зрозуміти усю масштабність проблеми, уявіть, що кожну хвилину в океан скидають цілу вантажівку таких відходів. Згідно з останніми прогнозами, за десять років пластику в океані стане майже вдвічі більше.

Все це врешті відбивається й на людях. Так, дослідження питної води по всьому світу показало, що частки пластику містяться в 83% з проб. Крім того, пластик накопичується в тканинах їстівних риб, з якими також потрапляє в раціон людей.

Більшість захисників довкілля вважають, що найдієвіший спосіб порятунку планети – це переробка пластикових відходів. Один з ключових елементів – сортування сміття. Всі знають, як відбувається цей процес – наприклад, ви купили пляшку газованого напою, а після використання викинули її в потрібний контейнер. Далі замість того, аби розкладатись на звалищі майже 500 років, її подрібнюють і повторно використовують для створення меблів, канцелярський товарів і навіть одягу.

Проте для того, щоб процес переробки відбувся правильно, слід пройти довгий шлях від сортування до використання отриманої сировини в іншій галузі виробництва. Зазвичай це не дуже вигідно. Наприклад, для того, щоб переробити одну тонну відходів у такому мегаполісі як Нью-Йорк, вам доведеться заплатити на $300 більше, ніж просто вивести сміття на звалище або спалити його. З роками ця сума перетвориться на мільйони доларів.

Якщо більшість екологів впевнені, що переробка сміття подолає забруднення планети, то чому ж ми не бачимо позитивних змін? Адже по всьому світу вже не перший рік працюють потужні станції, де відходи піддаються безпечній переробці. Відповідь дуже проста – цього замало. Наприклад, щоб компенсувати величезну кількість шкідливих вихлопів, яка виділяється під час авіаподорожі з Нью-Йорку до Лондона, слід переробити близько 40 тис. пластикових пляшок. Ознайомившись з розкладом рейсів будь-якого аеропорту, одразу можна зрозуміти – наше покоління навряд чи стане свідком екологічного дива.

Що можемо зробити ми?

Для початку, варто обмежити щоденне використання виробів з пластику у господарстві. Позбудьтесь, нарешті, вашого «пакета для пакетів» і візьміть за звичку брати з собою на шопінг торбинку з тканини. По-перше, це досить зручно, а по-друге, це справді мінімізує кількість пластикових відходів у вашій оселі. Звичайно, це лише крапля в морі, проте великі зміни завжди починаються з маленьких кроків.

Когда-то на топографических картах Эверест значился под скромной отметкой «Пик XV», и эта цифра была присвоена отнюдь не волей случая. Британцы, составлявшие эти карты в начале XIX века, нумеровали вершины в порядке убывания высоты – в силу несовершенства геодезических приборов «крыша мира» показалась лишь пятнадцатой. Ошибка была исправлена только спустя полвека, а до этого самой высокой вершиной планеты считалась Дхаулагири (сейчас она на седьмом месте).

В 1852 году выяснилось, что «пятнадцатый пик» выше всех остальных на планете, а в 1856 гора была названа Эверестом в честь Джорджа Эвереста, который руководил в 1830 – 1843 годах геодезической службой Британской Индии – так тогда назывались британские владения в Юго-Восточной Азии. После тщательной проверки данных чуть позднее было объявлено, что высота горы – 29002 фута (8840 метров), хотя на самом деле приборы показали ровно 29000 футов: цифра была немного изменена, чтобы круглое число не вызывало подозрений в неточности. Позднее «рост» Эвереста постепенно менялся в большую сторону, и сегодня он официально равен 8848 метров.

Правда, и сегодня по этому поводу есть разногласия: в 1998 году американская экспедиция с помощью GPS получила результат 8850 м, в 2005 году китайская экспедиция объявила, что высота горы равна 8844 м, а в 2015 году после разрушительного землетрясения в Непале сообщалось, что Эверест уменьшился примерно на два с половиной сантиметра. Однако официальных корректировок пока не было, и «по паспорту» высота Эвереста по-прежнему составляет 8848 м.

От того дня, когда выяснилось, что Эверест выше всех других гор мира, до момента, когда его вершина была покорена Норгеем Тенцингом и Эдмундом Хиллари, прошло чуть больше ста лет. За это время штурмовать его пытались 13 экспедиций, в результате погибло в общей сложности 15 человек.

Первая из этих экспедиций была снаряжена в 1921 году, и причина того, что героический штурм так долго откладывался, была в первую очередь политической. Дело в том, что к Эвересту можно подобраться либо из Тибета, либо из Непала, но и та, и другая страна в конце ХIX – начале ХХ веков были закрыты для европейцев. Лишь по окончании Второй мировой войны британцам удалось убедить Далай-ламу, чтобы тот разрешил участникам экспедиции пребывание в Тибете, хотя попытки получить подобное разрешение предпринимались с 1890-х годов.

Соответственно, свое восхождение на Эверест группа под руководством Чарльза Говарда-Бьюри начала с северной, тибетской стороны. Впрочем, ее целью была в первую очередь разведка – весь район в те времена был достаточно плохо исследован, поэтому требовалось изучить склоны горы, чтобы понять, как на нее в принципе можно взобраться. Альпинисты, среди которых был и один из самых известных первопроходцев Эвереста Джордж Мэллори, провели на склонах несколько недель и смогли подняться до высоты 7000 метров, откуда была хорошо видна вершина. Несмотря на относительный успех, увеселительной прогулкой этот поход было назвать сложно: один человек умер от истощения, трое по аналогичной причине были вынуждены вернуться. Именно тогда Мэллори вынес вердикт, что Эверест вполне можно покорить, что он и попытался сделать по горячим следам.