В Англії з’явився перший бар зі штучним інтелектом

5 Серпня 2019
штучний інтелект

У Лондоні відкрився перший бар, де співробітникам допомагає штучний інтелект: нейромережа підказує бармену, в якому порядку відвідувачі підійшли до стійки і кому потрібно налити швидше. 

Так заклад планує позбутися випадків, коли гості штовхаються та намагаються замовити напій поза чергою.

Систему для бару створила компанія DataSparQ. Її технологія розпізнає обличчя людей біля стійки і «закріплює» над їх головами номер: порядок черги показується з боку відвідувачів і бармена. Навпроти кожного номера також з’являється лічильник – він прогнозує, через скільки гість зможе замовити напій. Штучний інтелект також реєструє обличчя, тому людина може відійти та повернутися за своїм замовленням.

Нейромережа автоматично визначає вік – якщо машині здасться, що відвідувач неповнолітній, бармен попросить у нього документи.

Бар називається 5cc Harrild & Sons. Знайти його можна на Фаррингдон-стрит.

5 Серпня 14:00
штучний інтелект
Найцiкавiше на сайтi

Штучний інтелект чи штучний хайп: як головна інновація світу виглядає з України

Останніми роками штучний інтелект став чи не головним н’юсмейкером світу: технології стрімко розвиваються, а нейромережі роблять вже що завгодно у майже всіх сферах. Platfor.ma вирішила перевірити, що про ключову інновацію планети думають українські спеціалісти з IT, етики, та юриспруденції.

Майже 100 років тому, 25 січня 1921 року, у Празі відбулася прем’єра п’єси «R.U.R.» чеського письменника і драматурга Карела Чапека. За сюжетом твору, люди живуть у цілковитому достатку й безтурботності, а всю роботу виконують людиноподібні роботи, яких сьогодні ми б назвали андроїдами. Врешті вони піднімають повстання і виявляються здатними на емоції, створюючи своїх Адама і Єву.

Саме Карел Чапек був першим, хто вжив слово «робот», після чого воно увійшло в активний вжиток. При цьому термін «штучний інтелект» приписують Джону Маккарті, якого й вважають піонером цієї сфери. Якраз він у 1956 році організував першу тематичну подію – Дартмундський семінар, де й зібралися науковці, які почали розвивати цей напрям.

А от перший робот з’явився лише через 13 років – у 1969 науковці Стендфордського дослідницького інституту представили Шекі. Шекі міг рухатися і пересувати предмети, щоправда, на людину він був не дуже схожим. Пізніше почали з’являтися й роботи-андроїди, а японська компанія Honda розробила робота ASIMO, який зміг ходити на своїх двох. Ну а далі роботи почали грати у пінг-понг, футбол і навіть опанували скрипку.

25 жовтня 2017 року гіноїд (тобто робот з жіночою зовнішністю) Софія отримала громадянство Саудівської Аравії. Ця подіє підсилила побоювання противників розвитку штучного інтелекту. Мовляв, такими темпами роботи швидко не лише зрівняються у правах з людьми, але й займуть їхнє місце. То чи є розвиток подій, описаний у «R.U.R.», реальним, а передбачення Стівена Хокінга – правдою?

Зе­новій Ве­рес, кан­ди­дат технічних на­ук, ди­рек­тор освітнь­ого нап­рямку в Львівсь­ко­му ІТ клас­тері

На мою думку, поняття штучний інтелект є маркетинговим. Адже взагалі-то це лише набір математичних формул – достатньо складних, але все-таки формул. Мабуть найгучнішим прикладом застосування штучного інтелекту є автомобіль Тесла. Також згадайте – коли ви заходили переглянути той чи інший товар в онлайн-магазинах, то потім бачили рекламу цього товару на різноманітних сайтах. Це все результати роботи штучного інтелекту. Юриспруденція, медицина, сфера продажів також активно застосовують ці розробки, а аналіз поведінки злочинців допомагає поліції в розкритті злочинів.

Виробництво інноваторів: як Академія лідерства створює в Україні молодь майбутнього

26 Грудня 2017

За три роки покоління Z складатиме 20% працівників світу. Обирати своє майбутнє так само, як це робили у минулому столітті, – не для них. Вони не хочуть рухатися за усталеною схемою школа-університет-робота і шукають для себе нові шляхи розвитку. Два роки тому відкрилась Українська академія лідерства (УАЛ), що допомагає молоді зрозуміти себе, розвинути важливі навички та визначитися із наступним кроком в житті, в тому числі з вибором професії. Platfor.ma поговорила з керівником УАЛ Романом Тичківським про те, як підлітки впливають на світ і хто їм допомагає у цьому.

Часто буває, що батьки говорять своїй дитині: «Знаєш, те, чому ми вчили тебе вдома, не завжди працює. Залиш цінності при собі, а от в суспільстві треба пристосовуватися». Аби цінності працювали і у суспільстві також, ми мусимо привчити людей жити згідно з ними і усвідомлювати важливість спільних правил для усіх.

Ми працюємо із молодими людьми, які щойно закінчили школу і готуються зробити перший важливий вибір у житті – свідомо і відповідально. Розпочинаючи навчання, наші студенти складають присягу, де обіцяють бути вільними, справжніми, мудрими, творчими, бути другом і просто бути, бо вони – Україна. Вони знають, що разом ми побудуємо суспільство, об’єднане цінностями та спільною візією, але для цього потрібні час та зусилля. Я справді вірю, що саме робота з молоддю дозволить за 50 років після епохи перебудови врешті-решт побачити в Україні сталі зміни, а ще за 20-30 – і докорінно поміняти все на краще.

Роман Тичківський

Ми не тікаємо від сьогодення і його викликів. Якщо на заняттях постійно говорити лише про те, якою має стати Україна, то легко перетворитися на Алісу в Дивокраї. Без розуміння того, якою є країна сьогодні – що відбувається в економіці, політиці, культурі, як живуть наші сусіди і про що думають однолітки, – не буде ні майбутнього, ні якісного теперішнього.

Ми також працюємо із минулим. Нещодавно під час поїздки до Ізраїлю наші студенти залучили до акції, приуроченої до Дня пам’яті жертв Голодомору, мешканців десяти країн! На один день найстаріший ринок Тель-Авіва прийняв наш поп-ап ресторан із однією стравою — супом із шишок, кори та коренів  — обідом українців у часи Голодомору. У такий спосіб нам хотілося привернути увагу ізраїльтян до геноциду, який не визнає їхня країна. Ми нагодували понад сотню людей — місцевих і туристів з Німеччини, Італії, Австрії, Перу, Великобританії, Швейцарії, Бразилії, США та Чехії. Водночас, сподіваюсь, це був урок і для нас, українців: як працювати з історією в інтерактивних форматах і як доносити біль народу через особисте спілкування.

Спадок майбутнього: найцікавіше з TEDxKyiv від спікерів, які борються за мир

8 і 9 вересня в столиці пройшла десята конференція TEDxKyiv під назвою «Спадок майбутнього». Організатори події зібрали на одній сцені людей, які дають цьому світу добрячого копняка та змушують його рухатися вперед. Конференція включала п’ять сесій. Перша – «Інстинкт майбутнього» – була присвячена непростій темі війни. Platfor.ma переповідає найцікавіше із цих виступів.

 

Марія Берлінська, військова та громадська діячка

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми пам’ятаємо – літо 2014-го, фронт постійно то накочувався, то відкочувався. Ми звільняли міста, були важкі бої. На той момент я зрозуміла, що мені потрібно їхати на війну. Це дуже погано корелювалося з тим, що я пацифістка. Але раптом я усвідомила, що це війна не стільки зброї, скільки цінностей. І що насправді цінності суспільства, демократії, людяності – їх потрібно захищати.

Тож влітку 14-го я почала продзвонювати добровольчі батальйони один за одним, але чула відмову, бо: «Дівчина? Ні, дякую. Не потрібна». А ось в одному з батальйонів були вкрай потрібні добровольці. Я подзвонила, мені сказали: «Нам потрібні фахівці з аеророзвідки. Скажіть, у вас є такі навички?» Я відповіла, що гуманітарій. «Можливо, якось пов’язані з авіацією?» Та ні. «А що таке дрони ви взагалі знаєте?» Тоді я сказала: «Ні, але я погуглю обов’язково, дізнаюся». На той момент голос з іншого кінця слухавки, вже стомлений та без надії, запитав мене: «Ну скажіть, ви принаймні вчитися готові?» Вчитися якраз я була готова.

Таким чином я, патологічний гуманітарій, не маючи ніякої технічної освіти, не знаючий взагалі, що таке авіація, влітку 14-го почала вчитися літати на дронах. І вже фактично в вересні 2014-го року поїхала літати та працювати. Про що ця історія? Ця історія не про мене, а про те, що немає нічого неможливого.

 

Леонід Остальцев, ветеран АТО та засновник Pizza Veterano


Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Якось я зайшов у роздягальню піцерії, в якій працював, скинув свій костюм шматка піци та побачив шефа цієї мережі. Він сидів із красивою офіціанткою на колінах і, напевно, вирішив похизуватися перед нею та запропонував мені: «Чувак, а давай я тебе навчу готувати піцу?». Я спершу відмовився: «Де я, а де піца?» А потім подумав – ну що може бути гірше цього довбаного костюма? І погодився спробувати. Через чотири дні я прокинувся і зрозумів, що реально хочу йти на роботу – настільки сильно я закохався в кухню.

Бо зазвичай як? Я хочу працювати там, де нічого не потрібно робити, і отримувати за це багато грошей. А у мене було навпаки, я готовий був пахати і при цьому навіть безкоштовно. Хто працював в ресторанах – ви шарите. Немає там романтики. Це постійні рухи, крики, гори брудного посуду, натирання, жарка, варіння. Але я закохався в цей рух. У мене було шість змін на тиждень, сьому мені просто не давали, тому що боялися. Так я пропрацював більше ніж півтора року, закохався в те, що робив, удосконалювався, навчався.

Але життя не стоїть на місці – в компанію стали проходити кадрові зміни. У якийсь момент я зрозумів, що у мене йде багато часу на з’ясування стосунків замість того, щоб займатися роботою. Я пішов з криками і скандалами, аж до того, що зараз взагалі не заходжу в цю мережу – мене просто не пускають. Тобто, розумієте, я вмію піти дуже красиво. Але робив я це з величезною посмішкою до вух, бо вони дали мені найголовніше – справу, якою я хотів би займатися.

Але на той момент був уже 2014 рік. Всі розуміють, це війна. У 12 років я дав присягу на вірність Україні. У мене не було вчителів, у мене були офіцери-вихователі. І ось вони говорили: «Льоня, ти – захисник!» Коли я був маленький, то думав, що це прикол. Але після того, як збили ІЛ-76 з нашими десантниками, то я, звичайно ж, пішов до військкомату і сказав, що готовий. За іронією долі, я потрапив в найкращий рід військ збройних сил України – в піхоту. Дали кулемет і сказали: «Тепер ти кулеметник!» Я не засмутився, прикольна робота, тим більше, не мені вибирати. Робота є робота та її необхідно робити.

Був 2014 рік, літо і 24-й тиждень рейду. Ми вибралися в тил противника. Мені тоді дуже сильно пощастило з командирами на війні, у мене з авторитарністю складно, частково через це і відкрив свою справу. Але війна – інше, тут дисципліна або смерть. Підпорядкування командиру – це необхідність для виживання. Ось під час цієї операції стоїмо ми з моїм командиром, лейтенантом, він курить, я його про щось питаю і тут чую вибух, свист, залп. Ну і звичайно, як найкращий піхотинець в підрозділі, я кинувся шукати укриття. Але зліва – поле, праворуч – поле, попереду дорога. Я знайшов собі якусь ямку, приліг, лежу і очкую. Дивлюся, а лейтенант стоїть на місці спокійно і курить. А я злюся, тому що він перший завжди розповідає, як потрібно ховатися і як це важливо, які сектори займати, як прикривати себе.

Життя одне. Я точно розумію, що я не безсмертний, а ця кістлява коза прийде за кожним. Тому я буду жити своє життя як захочу.

….

Звіт мого цивільного життя починається з дзвінка: «Я Жора з 95-ї бригади. Хочу Союз ветеранів». Я запитав, що він має на увазі. «Я не знаю, але потрібно щось робити», – відповів незнайомець мені. Після цього я був згоден на все. Тому що і у мене це було – тупориле бажання щось робити та ідіотська впевненість, що все вийде.

 

Яна Зінкевич, начальниця Медичного управління та реабілітації бійців Української добровольчої армії

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

Ми йшли на війну у складі добровольчого руху, тому що відчували певний обов’язок – насамперед перед собою та своєю гідністю. Ніхто до цього не був особливо усвідомленим громадянином. Але війна змінила нас, змінила наше уявлення про світ.

Насправді треба розуміти, що всі ветерани – це звичайні люди. Коли ти знаходишся на війні, твоя єдина мета – це вижити і щоб твої побратими вижили. Це основне. Коли ти повертаєшся в цивільне життя, реально деякі речі зрозуміти складно. Ти повертаєшся наче у свою родину, але це вже не твоя родина. Ти повертаєшся у своє суспільство, але це вже чужі для тебе люди. Зараз з інформаційними штуками у нас все трішки краще – з розумінням серед населення, як правильно себе поводити.

Але інформаційний простір у нас дуже викривлений, потрібно розуміти саму суть цієї проблеми. В нас немає нормального медичного забезпечення, немає нормальних гарантованих соціальних пільг, обов’язкового виконання норм, які мають бути просто розумними. За кордоном, звісно, з цим набагато легше.

Коли я знаходилась в активному стані війни, то перший-другий рік не відчувала наслідків. Але коли я сама пережила травму, коли мене раптово вихопило с життя в постійному військовому середовищі і перенесло частково в цивільне, я почала відчувати на собі проблеми. Звісно, не одразу прийшло розуміння, що з цим робити, не відразу я навіть зрозуміла, що мені потрібна допомога, якась підтримка.

Насправді я вірю, що кожен в силах і кожен здатен щось змінити. У нас є люди, які ніколи не були на війні, але вони усе це настільки переживають, що роблять все, що можуть, на своєму місці. В цілому потрібно розуміти, що ми повинні бути свідомими громадянами. Якщо ми можемо втрутитися в життя людини та змінити його на краще, то це місія. Одне життя – це чийсь батько, брат, син, чиясь мати, дочка. Кожна людина варта того, щоб їй допомогти.

 

Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова організації «Центр громадянських свобод» та координатор «Євромайдан SOS», ініціаторка флешмобу #SaveOlegSentsov

Фото зі сторінки у Фейсбуці «TEDxKyiv 2018: Спадок Майбутнього»

20 лютого 2014 року з самого ранку наші гарячі лінії почали розриватися. Люди дзвонили та казали, що на Майдані розстрілюють беззбройних. Наші волонтери зірвалися та поїхали в лікарні, храми, морги, в місця, куди зносили загиблих. Ми дуже поспішали, бо не знали, що буде із нами самими. Але ми мусили встигнути та задокументувати усіх, кого вбив цей режим, щоб влада не могла приховати злочин. І ось у цей момент, коли ми працюємо над списками, над фото загиблих, і я знаю, що їх не 5 і не 10, а весь цей жах продовжується… Мені подзвонив мій чоловік. Він сказав: «Я на Майдані. Я тебе люблю» – і попрощався.

Коли мене питають, чому ми займаємося політв’язнями та полоненими, я згадую, як у цей страшний день 20 лютого ми почали документувати злочини протилюдяності, а потім були першими, хто відправив мобільні групи у Крим та Донбас. З того часу, питання війни для мене – питання особистого досвіду. Досить складного, мушу зізнатися. Документувати – непросто. Ми усі носимо в собі тисячі непромовлених історій. І страшно не від того, на що здатні люди, навіть ті, з котрими ти кожен день катаєшся у ліфті. Страшно, що ці історії не закінчуються.

Ось слухаєш розповідь молодої дівчини з Донецьку, яка потрапила до полону вагітною. Вона розказує, як благала її не бити, щоб зберегти життя своїй ще ненародженій дитині. А у відповідь вона чула: «Ты укропка! Очень хорошо, что укропский ребенок умрет». Ти записуєш ці слова і розумієш, що прямо в цю хвилину, коли ти це слухаєш, коли ми знаходимося в цьому залі, коли я стою на цій сцені, прямо в цю хвилину ця історія повторюється. Прийшло просто усвідомлення: «Так, я не можу нічого змінити, але і без мене нічого не зміниться».

Всі ці роки ми боремося за три речі: по-перше, ми маємо навчитися бачити за цифрами реальних людей, по-друге, ми маємо боротися за усіх, а не тільки за героїв. І третє – ми не маємо права звикати до того, що в російських тюрмах і донбаських підвалах можуть роками знаходитися люди. Це не норма і ми мусимо із цим щось робити.

Коли Олег Сенцов оголосив голодування, я була в Стенфорді та якраз готувалася до захисту. Було соромно, що я у затишному кампусі, слухаю лекції Фукуями у той час, коли Олег, щоб звільнити інших, поставив на кін власне життя. Я ініціювала кампанію #SaveOlegSentsov, яку підтримали дуже багато людей. Завдяки усім ним ім’я Олега вписали у міжнародний порядок денний. Чому люди, які не були знайомі ні з Олегом, ні з іншими політв’язнями, раптом витрачають свої час та енергію на їх звільнення? Відповідь парадоксальна: насправді, ми боремося для себе. Виклики дають нам шанс розкритися, а звичайні люди починають робити надзвичайні речі.

«Креативність – це сміливість»: Petcube, «Основи» та інші українські підприємці про досвід інновацій

АвторІрина Шостак
26 Квітня 2018

Як просувати інновації в консервативній сфері? Навіщо підключати тварин до інтернету? Як творчий підхід може вирішувати бізнес-завдання? Ці та інші питання обговорювали на першій події з циклу Creative innovation factory – спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine, присвяченого успішному досвіду креативних підприємців. Platfor.ma записала найцікавіші думки спікерів.

Макс Яковер, співзасновник та член стратегічної групи Radar Tech, CEO та керуючий партнер Unit.city, в минулому – директор з розвитку ВДНГ

У нас давно визріла ідея: давайте збудуємо місто інновацій, місто як коворкінг, місто, у якому ти будеш жити, у якому будеш вчитися, у якому будеш відпочивати. І ми почали таке місто створювати в Unit.city.

Tesla чи iPhone в окремому селі створити практично неможливо. Тобі для цього потрібне середовище, потрібні десятки, сотні, тисячі таких, як ти, на яких ти будеш це «обкатувати». І ми це перевіряли в «Часописі». Але в Unit.city ми це навіть порахували.

До нас заїхали 35 компаній, і з квітня до грудня вони вже розпочали 12 спільних проектів. Ми будуємо екосистему, у якій таланти, компанії, технології, події працюють разом і на виході з’являється щось принципово нове.

Unit.city
Unit.city
Unit.city

Ми дивимося на тих, у кого є технологія, на тих, хто мислить інноваційно і орієнтується на продажі не в Україні або в основному не в Україні. Також ми спрямовані на тих, хто готовий системі щось віддавати, а не тільки брати – хто відкритий до колаборації і сповідує цінності співпраці. Це три основних моменти, хоча насправді їх більше.

Одна з наших місій — закрити ніші,  через які не з’являються масові інноваційні проекти. Чому Petcube у нас один – ну, або подібних проекти два-три максимум? Тому що екосистема в цілому не працює.

Я не знаю, що буде через 20 років, але острівець стабільності ми все ж будуємо.