Uber і NASA разом працюватимуть над літаючим таксі

10 Травня 2018
космос майбутнє технології

NASA допоможе Uber створити пілотоване літаюче таксі – агентство буде працювати над розробкою літальних апаратів для великих міст і доставки вантажів.

Космічне агентство у своїй заяві порівняло майбутній ефект від появи цієї технології з тим, як людство змінили смартфони. Також NASA пообіцяло, що повітряний рух по місту «призведе до революції того, як переміщаються люди та перевозяться вантажі».

Робоча назва майбутнього чуда технологій – «flying cars», але представник компанії Uber Джефф Холден на конференції Uber Elevate в Лос-Анджелесі виказав сумніви щодо того, що воно залишиться.

Uber вперше показав роботу літаючого таксі ще в листопаді минулого року – машина має підніматися на висоту до 600 метрів і доставляти клієнтів за 5-10 хвилин. До 2020 року випробування почнуться в Лос-Анджелесі, а до 2023 компанія почне перевозити перших клієнтів.

Найцiкавiше на сайтi

Dutch Design Week: как дизайн радует, спасает и сходит с ума

АвторНадія Шейкіна
27 Грудня 2017

Недавно в голландском Эйндховене прошла Dutch Design Week. На одном из главных дизайнерских событий года впервые был и украинский стенд – а также журналистка Надежда Шейкина. Для Platfor.ma она написала о том, как дизайн может быть сумасшедшим, удобным и даже одновременно бессмысленным и полезным – и почему это важно.

Лишь 17% пространства наших домов активно используется для жизни. Зачем тогда нужно все остальное? Почему бы не сделать квартиры пластичными и многофункциональными? А что если поставить кровать в библиотеке и разделить гостиную с соседями? Или так: кладем порцию еды в полый «кирпич» из двух половинок, складываем мангал и разводим огонь. Сколько «кирпичей» использовали – столько и порций еды готовим. Дизайн – это не только когда красиво, это еще и о том, как нам жить счастливо, когда ресурсов будет меньше, а людей больше.

В общем, если вы все еще думаете, что дизайн – это о диванах и красивых канделябрах, отправляйтесь на Dutch Design Week в конце октября. Неделя дизайна в Эйндховене не оставляет камня на камне от этих стереотипов. Дизайн, представленный на ней, философски осмысливает потребности человека, спасает мир от пластикового хаоса и учит детей быть изобретателями. А еще в этом году в Эйндховене впервые был представлен отдельный украинский проект.

Для голландского дизайна важен не сам факт переработки и повторного использования, а поиски форм и фактур, которые можно получить в итоге. Скажем, возьмем вторичный пластик в пупырышки, с разноцветными вкраплениями или текстильными волокнами внутри. Делаем прорезиненные носки – и это новая обувь!

Из безликих сервизов получаются изысканные люстры, а если обить синим дерматином европалету, то будет красивая уличная мебель. При этом важно то, что использование вторсырья не делает предмет дешевым или неполноценным.

В 90-е годы прошлого века в Эйндховене случился кризис – компания Philips, которая была крупнейшим предприятием города, перенесла производство в Азию. К счастью, вовремя подсуетились урбанисты, которые при поддержке местных властей перепрофилировали город и, по сути, спасли его судьбу. Сегодня на опустевших заводах и мастерских работают архитектурные бюро и дизайн-студии – им предоставили льготные условия аренды. А Эйндховенская академия дизайна, основанная в 1947 году, тем временем приобрела статус культового учебного заведения и стала инкубатором креативных мозгов.

Один из важных проектов Dutch Design Week – Graduation Show от выпускников этой самой академии. Студенческие проекты не стремятся соригинальничать во что бы то ни стало. Вместо этого они действительно погружаются в тему, продумывают мысль до конца и показывают, что из этого вышло. Интересный и слегка чуждый для нас принцип: неприменимый к жизни результат – тоже результат! Все дело в том, что из таких исследований складывается базис для будущих социальных трендов, на них тренируется эмпатия и пластичность мышления. Так что в любом случае все не зря.

Быть в первом курсе: гид по Киеву для приезжего студента

АвторЮрій Марченко
8 Вересня 2015

В вузах столицы стартует новый учебный год. Для тех первокурсников, которые приехали учиться из других городов, Platfor.ma подготовила гид о том, как вести себя в Киеве, чтобы с ходу прослыть своим.

Киевским символам, которыми кичится не официозная власть, а простые горожане, мы уже посвящали отдельный материал. Используй его мудро. Если однокурсники предлагают посидеть в парке Шевченко, усмехнись: «Заодно твою квартиру в шахматы проиграем». Потешайся над обилием киосков – это очень по-киевски. Ходи на водные экскурсии по Днепру с напускным чувством брезгливости. Будучи вечером выходного дня в районе Театральной, обязательно предложи «спуститься посмотреть, как старички танцуют». В случае пикника настаивай, что нужно «гнать на трамвае в Пущу». По Крещатику ходи деловитым шагом, не глядя по сторонам, так как променад по главной улице страны – это для приезжих.

Очередь напротив ЦУМа (не забудь вздохнуть: «Когда ж его уже достроят» – кстати, скоро) означает сакральный символ Киева – «перепичку». Демонстративно съешь ее и как можно более небрежно произнеси: «Вроде они сосиски другие стали класть, не?» – степень столичности вырастет в разы.

Во дворике на Рейтарской в клетке обитают здоровенные вороны. Не так важно знать, где именно, как исправлять несведущих, что это не ворОны, а вОроны. Кстати, они тоже любят сосиски.

На посиделки с вином зови друзей на Пейзажную аллею, протянувшуюся от Исторического музея до Львовской площади. Первое правило Пейзажной аллеи – никогда не называй ее Пейзажной аллеей – используй кодовые названия БЖ (в честь прилегающей улицы Большая Житомирская) или Пейзажка. Слушай уличных музыкантов, глазей на прохожих. С каменными котами не фотографируйся.

Будь осторожен с Гидропарком – там есть заведения, где в состав бизнес-ланчей входит водка, что многое говорит об этом месте. Но если ты амбал или хочешь им стать, обязательно загляни в тамошний самодельный тренажерный зал под открытым небом. Некоторые конструкции этого сурового фитнес-центра – нечто среднее между вершиной инженерной мысли и грудой ржавых железяк.

Еще от Гидропарка удобнее всего (на лодке через пролив) добираться до одного из лучших пляжей Киева с романтическим названием Довбычка. Если вдруг увидишь что-то такое, от чего в детстве хихикал бы с друзьями по двору, то не удивляйся – пляж слегка нудистский.

Грати за ґратами: репортаж із норвезьких в’язниць – найефективніших у світі

АвторАндрій Кузьмін
8 Травня 2018

Виправну систему Норвегії часто називають однією з найефективніших у світі. В більшості держав Європи та в Україні рівень рецидивів коливається у межах 50-70%, а в сусідній Швеції – більш ніж 40%. У Норвегії це 19%. Однак такого результату досягли далеко не суворістю. Для Platfor.ma фотограф Андрій Кузьмін зазирнув всередину декількох в’язниць однієї з найрозвинутіших країн світу, аби зрозуміти, як воно – коли держава дбає про злочинців.

В’язниця у місті Ларвік – одна з найменших в Норвегії. Тут відбувають покарання всього 16 засуджених віком до 25 років. Тор Меркесвік, начальник в’язниці, запрошує всередину, де територію підмітає хлопчина у спортивному одязі.

Це – Ганс, він засуджений за зґвалтування. Тор підходить до нього, тисне руку. Вони перекидуються парою слів і починають сміятися. Ти одразу розумієш, що потрапив не у звичну у нашому розумінні в’язницю.

Камери ув’язнених подекуди нагадують кімнати якогось пансіонату. У норвезькій тюремній системі важливе місце займає так званий «принцип нормальності». «Це означає, що умови життя у колонії максимально наближені до звичайного життя, – пояснює директор. – Саме тоді в’язням набагато легше стати на шлях виправлення».

Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR