У мережу виклали 2500 ретро-ігор під MS-DOS. Зіграйте!

16 Жовтня 2019
ігри інтернет минуле

Сайт Archive.org опублікував 2500 MS-DOS релізів. Тут і стрілялки, і стратегії, і аркади. Серед найвідоміших – Vor Terra, Spooky Kooky Monster Maker, Princess Maker 2 і I Have No Mouth And I Must Scream.

«Це наше найбільше оновлення, воно включає в себе зовсім невеликі незалежні гри й популярні релізи, які вийшли десятки років тому», – зазначив куратор інтернет-архіву Джейсон Скотт в блозі сайту.

Ігри можна запустити відразу в браузері, використовуючи емулятор. Деякі з них споживають більше ресурсів, ніж на пристроях, на яких їх запускали раніше, тому частину релізів можна відкрити, лише ігноруючи помилки. 

Серед інших:

Internet Archive – це некомерційна цифрова бібліотека, яка архівує цифрові комп’ютерні ігри, книги, аудіозаписи та відеоматеріали. Тут часто з’являються ігри 80-х та 90-х років. Минулого року сайт поповнив колекцію понад 200 ретро-ігор.

Поностальгувати можна за посиланням.

16 Жовтня 21:17
ігри інтернет минуле
Найцiкавiше на сайтi

Ігри з часом: дитсадок + будинок для людей похилого віку

АвторОксана Расулова
6 Вересня 2018

Іноді корисно усувати межі між людьми різних поколінь – саме це зробили наші далекі предки 30 тисяч років тому. Звучить надто просто, але насправді Homo sapiens вижили, бо переймали досвід «колег за 30» – старше покоління допомогло видові розвинутися. Часи змінилися, але принцип працює так само – наприклад, у дитсадку, який знаходиться в будинку для людей похилого віку. Як поєднали протилежні на перший погляд речі, Platfor.ma розповідає у спецтемі «Ідеї».

Передісторія. Коли Еван Бріґс було 5, батьки відвезли її з сестрою до будинку для людей похилого віку, щоб дівчатка заспівали там колядки на Різдво. Згадуючи ту поїздку, Еван каже, що була вражена старістю і не думала, що з нею це теж може трапитися. Минуло 20 з лишком років, і тепер жінка знає, що плин часу не змінити – але можна змінити своє сприйняття неминучого. В американських медіа показують щасливу старість, але забувають про самотню смерть у будинках для людей похилого віку. Тож у 2012 році режисерка Еван вирушає до такого закладу в Сіетлі, щоб зняти фільм Present Perfect. Його особливість – дошкільнята, що приходять туди навчатися зі старенькими.

Проблема. Торік американські вчені заявили про нову епідемію – самотність. Численні дослідження показують, що самотність у старшому віці сприяє розвитку хвороби Альцгеймера, депресії та прискорює смерть – і при цьому більше половини населення похилого віку в США живуть самотньо. За прогнозами ООН, населення Землі старішатиме, тож самотніх людей ставатиме все більше. Але, як виявилося, ця хвороба не ходить слідом за старістю – найбільш самотніми почуваються сучасні діти та підлітки. Для них це має не менш трагічні наслідки – проблеми зі здоров’ям і невміння спілкуватися можуть стати супутниками нового покоління. Проблема настільки глобальна, що у Великій Британії створили посаду міністра з питань самотності.

Ідея. У 1998 році Дон Ґреньєр, президент мережі будинків для людей похилого віку в Оклахомі, подумав, що бабусі й дідусі почувалися б менш самотньо, якби могли бачити дітей, що грають на майданчику. Поруч з будинком була школа, тож Ґреньєр запропонував їм використовувати майданчик, щоб старенькі спостерігали за малечею. Та цим співпраця не обмежилася – як результат виник начальний центр GLC і Jenks Public Schools, де діти навчаються разом з пенсіонерами. Ця ідея не була новою – вперше врятувати від самотності таким способом здогадалися в Японії у 1976 році.

Рішення. Будинок Сходження Провидіння святого Вінсента у Сіетлі, про який зняла фільм Еван, разом з місцевим дитсадком утворюють Інтеграційний навчальний центр. Середній вік мешканців – 92 роки, їх більше 400 і щотижня до них навідуються 125 дошкільнят. Разом вони читають, граються, розмальовують і вирізають. Діти називають старших «бабуся» і «дідусь».

«Всі діти креативні, а ми всі — діти»: викладач Стенфорда про творчу впевненість та віру в себе

АвторАндрій Сусленко
26 Грудня 2017

Нещодавно в Україні вийшов переклад світового бестселлеру братів Тома та Девіда Келлі «Творча впевненість». На честь цього та на запрошення компаній Zeo Alliance та Yes&Design в Київ приїхав викладач Стенфордського університету, бізнес-школи та Інституту дизайну ім. Хассо Платтнера – Ден Кляйн. У чи не головній світовій школі інновацій він викладає імпровізацію та лідерство, а в інтерв’ю Platfor.ma розповів про філософію дизайн мислення, і те, чому поразку треба святкувати.

– Давайте поговоримо про креативність. Це набута навичка чи природня здібність, якою володіє кожна людина?

– Я вірю, що кожна людина має вроджений творчий потенціал, фактично, безлімітний. Я можу помилятись, але я готовий покласти свою кар’єру на цю ідею. Ми не можемо навчити креативності, але ми можемо розкрити в людині цю силу. Є люди, які мають приховану креативність, тому що вони психологічно відгородились від цього, можливо, підсвідомо. Це про те, як визволити креативність, яка вже є. Всі діти креативні, а ми всі діти.

Уявіть, що креативність – це магічний сундук зі скарбами, наповнений будь-якими предметами, які ви хочете: келихами, дорогоцінним камінням, магічним зіллям, тощо. І якщо вам щось потрібно, ви просто відкриваєте цю скриньку і дістаєте все звідти. Але для багатьох людей ця скринька зачинена, знаходиться десь всередині вулкану і охороняється драконом. Тому наша основна ціль – допомогти людям знайти цю скриньку та відімкнути її.

Проте я не думаю, що ми зможемо колись вбити дракона. Дракон, який охороняє скриньку, у моїй метафорі дуже цінний і важливий, тому те, чому я вчу людей – це подружитись з цим драконом або навчитись його відволікатись на деякий час.

– А якщо люди бояться дізнатись, що лежить в тій скриньці?

– Деякі люди не хочуть змін. Вони думають, що, відімкнувши цю креативність, вони не зможуть повернути все назад. Люди вивчають, як досягти цілей та високих стандартів. Це навички, які ми розвиваємо у школі, на тренінгах, навчаємось плануванню та оцінці речей за певними критеріями. Якщо я скажу, що ці навички погані, тоді люди скажуть, що я помиляюсь. Але якщо я скажу, що ваші навички дуже хороші, ми просто додамо до них ще деякі і зберемо все до купи, вони не відмовляться. Я просто додаю додатковий інструмент до коробки з інструментами.

– Я гортав книгу «Творча впевненість. Як розкрити свій потенціал» і був здивований, як легко вона написана і при цьому насичена практичними порадами. Що найголовніше для вас у цій книзі?

– Я думаю, що річ, яка виділяється для мене найбільше у цій книзі, – це flip, «концепція сальто». Мова йде про те, що якщо людина не вважає себе креативною, а потім починає розуміти, що здатна на це, то вона робить своєрідне сальто. Це дуже глибинна річ.

Інша важлива штука, про яку говорять автори, – це що ти не маєш бути креативним завжди і у всьому. Тому важливий саме той момент, коли ти говориш: «О, я можу зробити це!» – і робиш щось креативне, а потім ще більш креативне, і ще. Тоді життя змінюється.

– Чи пам’ятаєте ви той час, коли відбувся ваш власний «flip»?

– Це хороше питання. Коли я був студентом у Стенфорді, то відвідував клас «Імпровізаційний театр». Моїм вчителем та ментором була Патріція Райан Медсон – і вона робила дивовижні речі.

Ви знаєте, дуже страшно піднятися на сцену і не знати, що ти хочеш сказати і як це зробити. Для деяких людей це гірше за страх смерті. Про це Патріція говорить так: «Твоя робота – не бути веселим чи розумним, креативним і навіть цікавим. Твоя робота – просто бути тут і підтримувати твого партнера (аудиторію. – Platfor.ma). Зробити так, щоб твій партнер виглядав добре, приділити йому увагу». Цей урок навчив мене мужності. Я сказав собі, що мова не про моє его та не про мене, але я можу бути корисним комусь іншому. На тому уроці вона також сказала, що можливо однією з цілей на цій землі для нас є піклуватись один про одного. І я вирішив, що це той шлях, яким я проживу своє життя. Можливо, це був мій «flip».

Зараз я викладаю те, чому мене навчила Патріція. Вона написала книгу «Improv Wisdom: Don’t Prepare, Just Show Up» («Мудрість імпровізації: перестань готуватися, починай робити». – Platfor.ma), і це моя чернетка, яку я використовую у класі та ділюсь нею з усіма моїми студентами.

– Ви вчите речам, які не так просто зрозуміти, особливо, якщо людина має своє «тверде мислення». Уявімо ваших MBA студентів, СЕО, які зосередженні на бізнесі та грошах. Як відбуваються їх трансформації?

– Це насправді дуже легко. Люди приходять до Стенфорду, тому що хочуть бути у Кремнієвій долині. Вони вже мають дух підприємництва, оточений інноваційним мисленням, і приходять до мого класу, тому що хочуть робити більше.

Зараз працювати набагато легше. Ось ще декілька років тому я комунікував з корпораціями та організаціями і намагався дати їм елементарні навички – «soft skills». Мені доводилось приховувати той факт, що це імпровізація, і я говорив їм так: «Давайте зробимо багато-інтерактивне моделювання». Тоді треба було підлаштовуватись під них. Це насправді дуже простий інструмент: оцінити те, що ви пропонуєте учаснику, і робити це на їх мові та у їх манері.

– У книзі говориться про співчуття. І те, про що ви зараз говорите, це теж про співчуття. Наскільки важлива емпатія у побудові стосунків?

– Це основне. Коли ми дивимось на процес дизайн мислення, це зазвичай починається з емпатії. І я думаю, що ми повертаємось до того, чому я навчився у Патріції Медсон: «Емпатія – це не про тебе, це про твого партнера, про твою аудиторію, клієнтів, покупців, людей, з якими ти працюєш. Якщо ти можеш поставити себе на їх місце, зрозуміти їх, тоді ти побудуєш зв’язок з ними і ти виростеш особистісно».

– Чи можемо ми прикидатися співчутливими і підробляти емпатію?

– Ви можете прикидатись співчутливим в якості інструменту для того, щоб відчути справжню емпатію. Я говорю студентам, що я ділюсь знаннями з вами, але ви не повинні використовувати їх заради зла. Тобто ви не повинні маніпулювати людьми. Якщо ваш намір – побудувати справжній зв’язок, тоді це хороша причина для того, щоб досліджувати та демонструвати емпатію.

– Ви говорите, що не можна використовувати отримані навички задля злих намірів. Чи ви колись відчували, що хтось з ваших студентів чи людей, з якими ви працювали, застосували ці інструменти заради чогось поганого?

– Були деякі моменти, коли я відчував, що дехто з мого класу використовував інформацію для хибних цілей. Але це дуже рідко. Стендфорд відрізняється від еліт з інших університетів східного узбережжя, які дуже конкуруючі та запеклі. У нас не так. Я відчуваю себе успішним, коли ми обоє успішні. І мені здається, в Стенфорді студенти хоч і дуже вмотивовані, але намагаються конкурувати лише самі з собою і допомагати один одному. Звичайно, є учні, які хочуть бути кращими за інших, але я очікую, що в кінці семестру вони відчуватимуть зв’язок та єднання. Вони зрозуміють, що успішні студенти – це не ті, які намагаються захопити увагу, а ті, які намагаються підтримати інших гравців.

«За оценки и знания студенты дерутся бешено»: Тимофей Милованов про образование в США

АвторЮрій Марченко
23 Жовтня 2015

В четверг в Киеве прошла конференция «Бизнес и университеты». В рамках одной из дискуссий по Skype из США выступил доцент Питтсбургского университета Тимофей Милованов. Platfor.ma записала самые интересные его высказывания об американской системе образования, недоверии студентов к преподавателю и том, как университеты возродили полуразрушенный город.

Проблема украинского образования вовсе не в коррупции или маленьких зарплатах преподавателей, а в том, что студенты не понимают – учеба может обеспечить им жизнь. В США обыкновенный студент в моем классе четко осознает, что если он получит хорошие оценки, то будет работать на Уолл-стрит с годовой зарплатой в $200 тыс., а если плохие, то в Макдональдсе за $50 тыс. Поэтому за оценки и знания учащиеся дерутся бешено и при этом сами борются с коррупцией.

Если студент платит до $20 тыс. за год обучения и при этом ему не дают практические и важные навыки, то его родители просто разорвут меня на части – потому что их огромные деньги тратятся зря. И если я буду плохо объяснять или несправедливо раздавать оценки и появятся подозрения в некой предвзятости, то у меня будут серьезные проблемы – речь ведь идет о будущем их детей. Я знаю случаи, когда из-за плохой оценки отец студента прилетал ругаться с другого конца страны на частном самолете.

Каждый раз в конце семестра у меня истерики на приемных часах – студенты плачут, что родители с такими оценками выгонят их из дому. В США очень жесткая система и если ошибиться, то можно серьезно «попасть». И исключений нет. Мой опыт показывает, что в Украине можно войти в обстоятельства, хорошего поддержать, умному помочь. А в мире такого нет.

В США студент сам выбирает свою структуру образования. К примеру, чтобы стать экономистом, ему нужно набрать 15 кредитов по математике и экономике. Как именно он их наберет – всем плевать. Но студенты сами заинтересованы хорошо учиться, поэтому они бегают за хорошими преподавателями. Те педагоги, которые хорошо учат, работают с перегруженными курсами, а к тем, кто плохо никто не ходит. Количество студентов отражается и на зарплатах педагогов. По сути, студенты как на базаре – выбирают курс получше и работы поменьше.

Главное отличие от украинской системы – в США студент не верит преподавателю. Учитель для него не авторитет. Каждый год на первых лекциях я должен зарабатывать авторитет заново. Здесь нет уважения к преподаванию, мне нужно завоевать их доверие тем, что я расскажу умные вещи и сделаю это понятно.

Ну и что, что я профессор? Был бы я умным – работал в Google или Amazon. А так я, видимо, неудачник и тружусь в университете – ну что я им могу рассказать? И то, что это не так, я могу доказать только своими лекциями. Студентов нужно учить, постоянно удивляя. Все они уже живут в соцсетях, у всех есть телефон и если им скучно, то они моментально уходят в Facebook. Ты должен и преподавать, и развлекать. А если не сможешь, то тебе потом так и скажут: плохо учил, мы ничего не узнали, за что мы платили деньги?

Недавно один студент обвинил меня, что я показываю слайды из какого-то нелицензированного учебника – штраф за это $500 тыс. Было серьезное разбирательство с юристами и ректоратом.

«Інтелектуали ненавидять прогрес»: уривок із книги Стівена Пінкера «Просвітництво сьогодні»

АвторPlatfor.ma
8 Червня 2019

Стівен Пінкер – лінгвіст, когнітивіст, популяризатор науки та, мабуть, найвидатніший публічний інтелектуал нашого часу. У світі, закоханому в песимізм і нігілізм, він відстоює ідеали Просвітництва – розум, науку, гуманізм – і за допомогою фактів і статистичних даних переконує, що глобально все куди краще, ніж ми думаємо. Platfor.ma публікує уривок із його книги «Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та прогресу», яка вийшла у видавництві «Наш формат».

Інтелектуали ненавидять прогрес. А найдужче його ненавидять інтелектуали, що звуть себе «прогресивними». І зауважте: не те щоб вони не любили його плодів. Більшість медійних гуру аналітики, критиків та їхніх ортодоксальних читачів охочіше користується комп’ютерами, ніж пером і чорнильницею, а також воліє, щоб операції їм робили під анестезією, а не без неї. Проте балакучий клас дратує сама ідея прогресу – просвітницька віра в те, що через розуміння світу ми можемо поліпшити умови людського існування.

Щоб висловлювати своє презирство, такі люди створили цілий лексикон таврування. Якщо ви гадаєте, що знання допомагає розв’язувати проблеми, то у вас «сліпа віра» та «квазірелігійні вірування» в «немодний забобон» і «фальшиву обіцянку» «міфу» про «рух уперед» «неминучого прогресу». Ви – «черлідер» «вульгарного американського всеможливізму» з «бравурним» духом «ідеології зали засідань ради директорів», «Кремнієвої долини» та «Торгової палати». Ви сповідуєте «історію вігів», ви «наївний оптиміст», «Полліанна» і, авжеж, «Панглосс», сучасна версія філософа з Вольтерового «Кандида», який стверджує, що «все на краще в цьому найкращому зі світів».

Однак професора Панглосса ми сьогодні назвали б песимістом. Сучасний оптиміст вірить у те, що світ може бути значно, значно кращим, ніж є сьогодні. Об’єктом сатири Вольтера була не просвітницька надія на прогрес, а її протилежність – релігійна раціоналізація страждання під назвою «теодіцея», згідно з якою Бог не мав іншого вибору, крім як дозволити епідемії та масову різню, тому що світ без них метафізично неможливий.

Та облишмо епітети. Ідея про те, що сьогодні світ кращий, ніж був раніше, і може стати ще кращим, давно вийшла з моди серед інтелігенції. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) Артур Герман показує, що пророки кінця світу – «зірки» навчальних програм гуманітарних факультетів. Зокрема це Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Мартін Гайдеґґер, Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Герберт Маркузе, Жан-Поль Сартр, Франц Фанон, Мішель Фуко, Едвард Саїд, Корнел Вест і багатоголосся еко-песимістів. Розглядаючи інтелектуальний ландшафт кінця ХХ століття, Герман нарікає на «грандіозний відхід» «осяйних поборників» просвітницького гуманізму, тих, хто вірив: «якщо люди генерують конфлікти й проблеми в суспільстві, то вони ж можуть їх і залагоджувати». У праці «Історія ідеї прогресу» (History of the Idea of Progress) соціолог Роберт Нісбет погоджується: «Скептицизм щодо західного прогресу, що раніше обмежувався жменькою інтелектуалів у дев’ятнадцятому столітті, в останній чверті цього століття розрісся і поширився не лише на більшість інтелектуалів, а на багато мільйонів інших людей на Заході».

Так, не лише ті, хто мудрагельствує за гроші, вважають, що світ котиться під три чорти. Звичайні люди, коли вмикають режим міркування, теж так думають. Психологи вже давно визначили, що люди схильні бачити своє життя в рожевих тонах. Їм здається, що порівняно з пересічними людьми, у них більше шансів не стати жертвою розлучення, звільнення, нещасного випадку, хвороби чи злочину. Та коли під запитанням опиняється не життя людей, а їхнє суспільство, Полліанна перетворюється на віслючка Іа.