Артур Якущенко, лікар з медицини невідкладних станів КНП «Центр ЕМД та МК»

 – Як це – бути лікарем швидкої, тобто лікарем з медицини невідкладних станів?

– Цікаво і романтично. Ти ніколи не знаєш, що чекає тебе на виклику – можеш їхати на порізаний пальчик, а потрапити на розчленування. Наприклад, у мене колись була ситуація, коли ми їхали на судоми до дитини, а виявилося, що вся сім’я отруїлася чадним газом і поступово один за одним втрачали свідомість. 

Особливо несподіваними бувають вуличні виклики, коли причина звучить як «лежить». Це може бути все, що хочеш: просто п’яний безпритульний або людина, яка втратила свідомість через якусь органічну патологію. В цьому є своя романтика. Це завжди зміна локацій, рух, нові люди. А я ще й на приватній швидкій працюю, так що взагалі різноманітність.

– Чи відрізняється чимось робота в державній і приватній швидкій?

– Так, в першому випадку це екстрена медична допомога з фіксованим часом прибуття за викликом – в межах 10 хвилин. А приватна позиціонується як невідкладна допомога – там немає такого поняття як «норматив доїзду», тому що якщо її викликають з бази, яка знаходиться наприклад на КПІ, а їхати на Теремки, або з Виноградара на Троєщину то за такий короткий час ні з якими сиренами та мигалками не встигнеш. Тут люди більше хочуть, щоб до них просто приїхали в гості, поговорили з ними, «прокапали» – улюблене слово наших пацієнтів.

– Як давно ви у швидкій допомозі? Ви завжди хотіли працювати медиком?

– З 1 серпня 2016 року. Так розпорядилася доля. Я людина гуманітарного складу розуму, яка категорично не знає і не розуміє математику. Для мене цифри – це ті речі, які не можна помацати. Тож я вступив на факультет підготовки лікарів до збройних сил, де не потрібно було здавати математику, а біологія і хімія мені подобалися. Хотів спочатку піти на військового, а потім зрозумів, що це не моє. Коли ти цивільний лікар – ти вільна людина і сам приймаєш рішення, а не виконуєш накази старших офіцерів. Тут немає можливості викликати на консультацію хірурга, травматолога або невропатолога, адже на виклику тільки ти та твій напарник-фельдшер, з яким тільки й можна порадитися. Тому я всім новеньким кажу: «Ваш напарник хоч і фельдшер з середньою медичною освітою, до нього потрібно ставитися на рівних, тому що це ваша опора, тил і єдина людина, з якою ви можете реально порадитися на виклику».

– Як за ці чотири роки ця робота вплинула на вас психологічно?

– Я став більш філософськи ставитися до понять життя та смерті. Простіше, швидше і з холодною головою приймати рішення, які стосуються роботи та взагалі життя. Став трохи цинічним, але медики всі такі й зі своїм не всім зрозумілим гумором. Тому що всіх пацієнтів пропускати через себе неможливо, інакше тебе не вистачить ні на що.

– Але не розчарувалися в професії?

– Ні, мені подобається робота. Хоч лікарі швидкої й залишаються зазвичай за кадром. Ось коли ви потрапляєте в стаціонар, вас лікує конкретний доктор – ви лежите сім днів у лікарні і щодня його бачите. А лікар швидкої допомоги приїхав, надав вам допомогу, відвіз до лікарні й все, більше ми ніколи не побачимось. Хоча є у нас в районі ті люди, до яких ти приїжджаєш на виклик і кажеш «Ну що, знову?». Це не тільки безпритульні, є і бабусі, які постійно викликають, починаючи з фрази: «Хлопчики, ой-ой-ой!».

– Я недавно дивилася стендап одного шотландського коміка (до речі, ось наш матеріал про важливі стендапи) і він мимохіть торкався теми релігії в медицині. Якщо конкретніше, він говорив, що лікарів дуже ображає, коли вони роблять свою справу, рятують людині життя, а той врешті-решт дякує богові …

– Це частий випадок. Треба спокійно на це реагувати. Ми стільки разів на початку пандемії були в Лаврі, що складно згадати – там же у багатьох знайшли ковід. Я не богохульник, але в котрий раз переконався, наскільки звужений кругозір людей, які там знаходяться. Віра вірою, але вона повинна бути в парі з медициною, адже нас чомусь викликали туди. Ні, ви що – «ці ручки ходили мазали тут», «ікони у нас ідеально чисті», «то ж все святе». Я з повагою ставлюся до віри, але клепку в голові теж потрібно мати.

Також варто спокійно реагувати на хамство. Ось Арена-Сіті у центрі міста – жодна п’ятниця і субота не обходяться без того, щоб починаючи з 12 ночі й до 4 ранку туди постійно кататися. Купа п’яних, нанюханих чи без свідомості людей, які неадекватно поводяться і починають тобі розповідати, що ти їм винен.

– Яка у вас наразі зарплата?

– Зараз зарплата в умовах пандемії COVID-19 навіть дуже непогана. Оклад сам невеликий – 3826 грн, тому ми тримаємося завдяки всяким плюшкам. До нього йде 50% за те, що ти працюєш в Києві – це «міські», муніципальна надбавка. Плюс 20% за складність праці й 20% – за напруженість. Якщо ви відпрацьовуєте три роки на швидкій, то отримуєте ще 20% доплати до свого окладу – це безперервний виїзний стаж. Плюс, якщо ви три роки відпрацювали, то у вас є вислуга років – це ще 10%. Всі ці надбавки поступово збільшуються з часом роботи, так само як і посадовий оклад з підвищенням категорії. В умовах пандемії мер платить ще 4 тис. грн лікарям, 3 тис. фельдшерам і 1 тис. санітарам. І зараз крім цього є ще так звані «ковідні» – за роботу з коронавірусом. Також у нас в Києві є 15 бригад (станом на сьогодні),  які їздять на підтверджені ковідні виклики – вони отримують 300% доплати до всього іншого. Тому в місяць у мене виходить понад 15 тис. грн.

– Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

– Найлегше – поїхати на супровід масового заходу: футбол, Євробачення, концерт. Там  і шоу можна подивитися, і почергувати. Найскладніше для мене – це виклики, які мені неприємні: якась дрібна робота на кшталт безпритульних підбирати. Краще поїхати на реальний екстрений виклик, ДТП або інсульт чи інфаркт, де людям ми дійсно потрібні. Це складно, але це наша робота й те, чим ми повинні займатися.

Також складно боротися з менталітетом наших людей. Часто люди, перебуваючи в громадському транспорті, можуть викликати швидку допомогу, тому що «мені здалося, що хтось там лежить». А відповідальність за такі виклики ніхто вести не готовий. 

Ось колеги мої нещодавно реагували – хтось їхав у тролейбусі й побачив, як людина під капотом машини щось ремонтує. Зрозуміло, там ноги видно, а другу частину тулуба – ні. Тому виклик звучав як «там з люка половина людини стирчить». Ну приїхали мої колеги й розвели руками. Чи бабуся з п’ятого поверху дивиться вниз і дзвонить: «Лежить людина на лавці й не прокидається». На лавочці дійсно лежить. Лежить стара куртка і не прокидається. Люди лінуються навіть перевірити, а ми приїжджаємо, тому що не можемо по-іншому. За зміну може бути відсотків 10 хибних викликів.

– Як зробити так, щоб кількість екстрених викликів зменшилась?

– Це дуже філософське питання. В першу чергу це потрібно закріпити на законодавчому рівні. Зараз йде розробка нового проекту МОЗ України щодо єдиної системи екстреної медичної допомоги де більш детально і чітко будуть прописані ті випадки, на які не виїжджає швидка допомога. До того ж зараз складно покарати людину за хибний виклик – можна довго морочитися, а в підсумку він заплатить якихось 70 грн. 

Або буває, що людина викликала допомогу на вулиці, ти приїжджаєш на місце, а вже нікого немає. Потрібно придумати щось таке, щоб, наприклад, при покупці сім-карти в магазині вона прикріплювалася до нашого паспорту. Але для цього треба мати нормативно-правову базу, яка була б розроблена не тільки Міністерством охорони здоров’я, а й МВС та Мінюстом.

– Вам не здається, що люди тоді не захочуть брати на себе відповідальність? 

– Так потрібно тричі подумати – викликати чи ні. Для початку, просто підійдіть і запитайте, чи потрібна людині допомога. А також я вважаю, що вже в школі потрібно дітей вчити базовій реанімації, щоб до приїзду швидкої допомоги не 100 разів передзвонювати, а проводити реанімаційні заходи до приїзду бригади екстреної медичної допомоги. 

З іншої сторони, от в метро з’явилися дефібрилятори. Знаєте, де насправді? В кімнаті касира. Тепер моделюємо ситуацію: комусь на платформі стало погано. І ви, припустимо, знаєте, що є дефібрилятор, автоматичний дефібрилятор сам розповість вам, що робити – качати, не качати, відійдіть, підійдіть. Там нормальний «захист від дурня». Так ось, припустимо, це Арсенальна – найглибша станція метро у світі, – ви біжите в цю кімнату касира і говорите, що там людині погано, потрібен дефібрилятор. Якась тітка Галя відразу починає закидати вас питаннями: «А хто ви? А кому? Я вам нічого не дам. Стривайте, я спущуся з вами». Поки це все станеться, бригада швидкої допомоги вже приїде, якщо не буде запізно. Дефібрилятори повинні бути в загальнодоступному місці – як вогнегасник.

– Розкажіть якісь абсурдні ситуації з викликів.

– Більшість таких викликів просто безглузді. Ось, наприклад, нещодавно дзвонить бабуся: «Хлопці, у мене болить живіт. Я не ходила в туалет з 31 серпня». А сьогодні вже 3 година ночі, 6 вересня. Якщо у вас п’ять днів болів живіт і вас ця ситуація турбувала, що сталося саме зараз, що ви вирішили про це заявити? Ви не пішли вдень ​​до сімейного лікаря або в поліклініку. «Ну я робила собі клізму, щось туди-сюди, нічого не виходить». Я відразу уявив, як ми приїжджаємо вночі в лікарню, там нас зустрічає хірург і говорить: «Вашу мати, 4 ранку». Ми вирішили не робити зайвих рухів і швиденько все зробили самі – було чим. Після бабусиного крику «Хлопчики, пішло!», ми зрозуміли, що на цьому наша робота зроблена. Образ швидкої допомоги в її очах піднявся до небес.

Були на виклику у ромки, у якої токсикоз. Писати не вміє, розмовляє російською мовою, але слабенько, 18 років, вагітна вже вдруге. Каже «нудить». Була в якійсь лікарні, але втекла без виписки. Який термін вагітності не знає, в стаціонар не хоче, до гінеколога не піде, на облік ставати не будете, УЗД нафіг не потрібно, лікуватися не треба. Навіщо тоді викликали? При чому в тій двокімнатній квартирі їх людей 25 було – від дітей до старих. 

І вона не одна у тому районі – з однієї я вже відвозив дівчину народжувати, а потім приїжджав до її батька на панкреатит. Кажу: «О, я у вас вже як сімейний лікар». Найцікавіше, що є купа людей, які багато разів намагаються завагітніти, роблять ЕКО, а тут цих дітей мільйон, ніхто за ними не дивиться, вагітності несуться.

А пам’ятайте ось ці серіали з дитинства «Ментовські війни», «Бригада», «Вулиці розбитих ліхтарів», де в людей стріляють? Це все поруч, біля нас. Одного разу подзвонили: «Не можу потрапити у квартиру – запах газу». Приїжджаємо ми, швидка допомога, перші, за нами рятувальники, а поліція потім у хвості. Рятувальники двері відкривають, кажуть «забігайте, медики», а ми дивимося і розуміємо, що тут уже дня три як не потрібно забігати. На кухні стоїть бензопила нова в коробці, лежить сокира на столі, а в кімнаті згорнутий килим, від якого запах. Всередині – труп. Хотіли, мабуть, мужика розрубати, але щось не вийшло.

А ще місяці два тому викликали залізничники: «Лежить, напевно, не дихає». Виявилося, що дійсно труп з перерізаним горлом. Хлопці пили горілку, посварилися, побили свого товариша по чарці, кинули його в дерев’яний туалет і вирішили ще й пляшкою перерізати горло. Ми там не потрібні, просто випадково так виходить.

Є ще яскрава категорія викликів – до наркозалежних на передоз метадону: приїжджаєш на цей виклик, а людина та дихає 10, а може і менше, разів за хвилину. У нас є антидот – налоксон, який впливає на опіатні рецептори. Вводиш і на очах людина приходить в норму, відразу починає нормально дихати, рожевіє. Якщо не приїхати вчасно або не помітити, то ось так людина продовжує слабо дихати, а потім на тлі цієї гіпоксії зупиняється серце і все. І не зрозумієш, від чого найчастіше передоз. Метадон – це явно видно, а так зараз же купа всього з’явилося, що навіть токсикологи кажуть «чорт його знає, чим лікувати».

– Як з приходом ковіда змінилися умови вашої роботи?

– З’явилися засоби індивідуального захисту – на виклики типу «висока температура» бригада надягає захисні костюми з ніг до голови. Ще я два місяці працював на новій ковідній бригаді, яка їздить до пацієнтів із підтвердженим діагнозом. Наприклад, вам прийшов позитивний ПЛР-тест, хвороба проходить з ускладненнями, вас потрібно госпіталізувати в лікарню – ви телефонуєте в 103 і говорите про це. І до вас приїжджає ця бригада. А якщо у вас температура, ви кашляєте, у вас слабкість, але приймаєте ті препарати, які вам прописав ваш сімейний лікар – лікуєтеся вдома. Не обов’язково всім рватися в лікарню, там і так немає місця.

Нам роблять тести: імуноферментний аналіз раз на місяць, а ковідній бригаді – раз на два тижні. Також скоро почнеться сезон грипу, який збігається з коронавірусом – нас очікує ще багато цікавих змін. Через це нам, але тільки охочим, будуть робити вакцинацію від грипу. Краще перестрахуватися і не вбивати імунітет іншими хворобами.

– Стало більше викликів?

– Як тільки оголосили карантин і закрили метро, ​​викликів стало дуже мало. Різко пропали всі вуличні: не було кому викликати швидку допомогу для бездомних, тому що всі сиділи вдома. Закрилися всі розважальні нічні заклади, тому пропали бійки та поножів’я, а також «лежить п’яний». Бабусі, які викликали поспілкуватися і «полікуєте мені тиск», перестали це робити, тому що страшно. Поїхали студенти, які викликали в гуртожиток швидку. Ось в університеті Поплавського, таке відчуття, що жити без нас не можуть. І залишилися тільки дійсно виклику по суті. Зараз все повернулося на круги своя.

– Як думаєте, ми скоро знову будемо сидіти вдома?

– Я все-таки вважаю, що не потрібно таких кардинальних мір, тому що поки ми всі з вами не перехворіємо, це не закінчиться. У будь-якому випадку, всіх нас рано чи пізно COVID наздожене. Хтось в легкій формі це перенесе, хтось в безсимптомній, хтось помре, але всі повинні через це пройти, поки у людства не виробиться глобальний імунітет.

– Як можна чітко відрізнити коронавірус від чого-небудь іншого?

– Тільки за допомогою ПЛР-тесту. Адже для  COVID немає патогномонічних симптомів  «ярликів», що були би 100% та яскраво виражені. Ну втрата нюху – вона є, але не завжди. Сухий кашель – є, але не завжди. Температура – теж може бути високою весь час, а може бути і субфібрильною. Втрата нюху про яку всі говорять є субєктивним симптомом, який повідомляє сам пацієнт. Обє’ктивно це перевірити лікар не може. Якби це був якийсь висип на тілі й виключно на лівій руці – патогномічний симптом, – або плями, то це було те, що можна точно побачити й сказати «так». З іншого боку, якщо у людини просто сухий кашель і їй при цьому страшно, то відразу здасться, що вона і нюх втратила. Ніякої гарантії немає.

– Що робити, якщо ми дійсно ввійдемо в червону зону?

– Жити. Дійсно носити маски в метро й магазинах, обробляти руки, стежити за гігієною та імунітетом, нормально спати, нормально їсти. Все одно більшість з нас перехворіє, як не крути. А якщо позакривати зараз все, це тільки призведе до підвищення напруги в суспільстві. І так багато людей без роботи позалишалися. Людям в першу чергу потрібно відповідально ставитися до здоров’я свого та навколишніх. Якщо ви знаєте, що у вас ковід – посидьте вдома два тижні. 

– За весь цей час почуття атрофувалися?

– Це ж робота. Не можна все пропускати через себе. А патологоанатомам що, плакати над кожним? Спокійно на це потрібно реагувати – від цього ніхто не застрахований. Коли збиває машина, наприклад, не завжди все обмежується забоями, іноді потрібно вже просто накрити тканиною і все. Ось ми з напарником приїжджали на проїзний випадок, а там два трупи: чоловік і жінка. Переходили дорогу від торгового центру, явно напідпитку, прямували удвох на рандеву, планували подальший вечір з вином – а ні.

– Чого тоді взагалі боїться лікар швидкої допомоги, якщо не смерті?

– Сам я нічого не боюся. А ось, якби у мене була власна сім’я – тоді боявся б. Боявся б за них.