«Викликали наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Наші виграли»: лікар служби 103 про свою роботу

АвторТетяна Капустинська
22 Червня 2018
Теги:
Люди здоров'я особистість точка зору українознавство

Це чесне й тому анонімне інтерв’ю з людиною, про чию професію ми маємо лише приблизне уявлення. Коли ми телефонуємо 103, то очікуємо прибуття супергероя. Але чи справді працівники швидкої допомоги мають приховані суперсили? Platfor.ma поговорила з лікарем невідкладних станів, який працює в Україні та за кордоном і попросив не розголошувати його імені, про роботу, закулісне лікарське життя, смішні та не дуже історії з практики, а також про те, що потрібно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

— Як це – бути лікарем швидкої?

— Особисто мені це принесло розуміння того, що немає межі людській дурості, і субклінічну депресію. Все починається з того, що тебе на цю роботу насильно заганяє держава після розподілу в університеті, не цікавлячись, треба воно тобі чи ні. Потім ти приходиш в інтернатуру, хочеш бути хорошим лікарем, але тебе ніхто нічому не вчить.

На щастя, у мене під час практики на підстанції швидкої допомоги був відмінний колектив, який допомагав, навчав, розповідав. Але в інших моїх однокурсників бувало й гірше: комусь говорили «стій і не заважай» або «можеш взагалі сюди не ходити». Мені знову ж пощастило, коли я став працювати лікарем – у мене досвідчений напарник, у якого можна щось дізнатися чи запитати поради.

Сильно відрізняються мої прописані обов’язки і те, чим я займаюся на практиці. Тим більше, коли ти розумієш, що тобі платять менше, ніж коштує найдешевша оренда житла в Києві.

— Яка тоді у вас зарплата?

— Зарплата лікаря швидкої допомоги з нуля з усіма належними надбавками: за небезпеку, особливі умови праці, щомісячна премія від КМДА – 6 тис. гривень. Насправді, співробітники інших державних служб отримують не набагато більше.

— Хоча лікарі – це ж своєрідні супергерої…

— Я себе відчуваю супергероєм рівно в 5% випадків. Коли по п’ятьох зі ста викликів комусь дійсно потрібна швидка допомога. Тоді є відчуття, що я на своєму місці. Але в реальності левова частка викликів – це робота, де ми абсолютно не потрібні.

Наприклад, люди, які через небажання чекати або незнання викликають швидку допомогу. В результаті приїжджає лікар невідкладних станів, у якого спеціальність – інфаркти, інсульти, відірвані ноги та інше, а батьки чекають, що я полікую їхній дитині кашель. Я ж можу, але краще це зробити педіатру, який ще й додатково вчився працювати з дітьми.

Часто викликають люди похилого віку, які не можуть впоратися зі своїм тиском. Це пов’язано, я вважаю, із не зовсім якісною роботою дільничних лікарів і з тим, що з радянських часів швидку можна викликати з будь-якого приводу – не обов’язково йти в аптеку і витрачати гроші на ліки, нехай приїде швидка і безкоштовно зробить укол, а завтра знову викличемо. Це ж безкоштовно.

З іншої сторони, є такий сайт: www.webmd.com. Це американський сайт для їхніх пацієнтів, створений організацією охорони здоров’я США, на якому перевірена інформація. Там можна ввести свої симптоми і сайт підбере п’ять найімовірніших діагнозів, виходячи з них.

— Що взагалі входить в число ваших обов’язків?

— Як лікар швидкої допомоги я зобов’язаний приїхати на виклик, діагностувати невідкладний стан пацієнта, надати першу допомогу та доставити його живим до лікарні. Якщо пацієнт не потребує госпіталізації, то за законом я маю право сказати, що їхати до лікарні необов’язково. А ось будити всяких п’яних алкоголіків на вулиці – вже не моя зона відповідальності.

— Що найлегше та найскладніше у вашій роботі?

— Велика частина робочого часу витрачається не на лікування, а на дорогу – ти до пацієнта їдеш, ти кудись його везеш, проводиш час в лікарні в очікуванні чергового лікаря. І начебто ти не відпочиваєш, але водночас не зайнятий своєю безпосередньою справою.

Складно буває зрозуміти, в яку лікарню потрібно відвезти пацієнта. Тому що було б логічно, щоб, наприклад, лікарні в Шевченківському районі приймали пацієнтів цього ж району, але ні. Кожен район чергує по якійсь конкретній частині. Наприклад, якщо у мене на швидкій пацієнт в комі, то ми, умовно, їдемо в одну лікарню і виключаємо у невролога інсульт, потім їдемо в іншу, де чергує реанімація вже загального профілю. Тобто ми реанімаційного хворого катаємо туди-сюди по місту.

Це ніяк не залежить від доброчесності лікарів на швидкій або тих, хто чергує, просто це так працює на законодавчому рівні. Подібне забирає найбільше емоційних сил, а набагато складніше працювати без них, ніж без фізичних.

— А були якісь абсурдні ситуації з викликів?

— Була така історія. Надійшов нам якось виклик: людина помирає. Зрозуміло, ми зірвалися, долетіли до місця з мигалками та сиренами, навантажилися апаратурою – кардіограф, дефібрилятор, купа сумок, кілограмів 40 обладнання. Влетіли на дев’ятий поверх без ліфта, а нас зустрічає цілком собі жива бабуся. Бліда, пов’язала на себе хустинку, одягла старомодне нарядне вбрання й каже: «Я вирішила перевірити у себе пульс і не знайшла його. У мене немає пульсу – я вмираю». Ми поміряли тиск, звісно, знайшли у неї пульс, чому вона приємно здивувалася, але повірила, тільки коли зняли кардіограму й показали їй. Тут же бабуся порожевіла, ожила, перестала говорити томним вмираючим голосом. Я потім ще хвалився колегам, що вилікував фактично мертву бабусю.

Є ще цікавий випадок, але не з моєї практики. Я бачив у лікарні в колекції сторонніх тіл прямої кишки, яку хірурги збирають у себе у відділенні, стандартного розміру лампочку розжарення. Здивувався, бо я чув анекдоти про засовування лампочки собі в рот, але наскільки хороброю потрібно бути людиною, щоб зайти з іншого боку – досі в голові не вкладається. Наскільки везучим потрібно бути, щоб вона не лопнула всередині, та наскільки блискучим хірургом, щоб вона не зробила цього в процесі вилучення. Тепер ця лампочка – трофей. У лорів, до речі, теж є колекції предметів, які вони виймали з вух і носів, на кшталт монеток.

— Як ви думаєте, чому люди можуть свідомо завдавати шкоди своєму організму, навіть якщо підозрюють про наслідки?

— Я вважаю, що коріння росте з радянської системи, коли активно пропагувався образ доброго лікаря Айболить, який сидить під деревом та до якого в будь-який час дня і ночі можна прийти, щоб він надав допомогу. Активно пропагувалася заборона на будь-яке самолікування та модель поведінки, коли лікар – це батько, а пацієнт – дитина. Відповідно батько все знає та розповідає, як себе вести і які пігулки пити, а дурному дитяті залишається лише підкорятися та зовсім необов’язково щось знати.

Таким чином, самоосвіта в плані здоров’я не проводилася, не заохочувалася, тим більше не займалися цим лікарі. В результаті пацієнт не відчуває відповідальності за своє здоров’я – вона повністю перекладається на доброго лікаря Айболить. А разом зі зростаючою недовірою до медицини, це перетворюється на пошук допомоги у Google, баби Галі з третього парадного або в учасниці дев’ятого сезону «Битви екстрасенсів».

Зараз, на щастя, більшою мірою використовується колегіальна модель взаємодії, коли лікар і пацієнт – рівні союзники. Головним завданням лікаря є дохідливо пояснити людині, що відбувається з її організмом, розписати кожен пункт лікування, щоб було зрозуміло, навіщо це і те робиться. Така модель найпродуктивніша, тому що пацієнт відчуває відповідальність за своє лікування нарівні з лікарем.

— Як зробити так, щоб кількість екстрених викликів зменшилася?

— Як мінімум досить просто зробити нормальну диспетчерську. Наприклад, дуже часто приходять виклики під кодовою назвою «погано». Це значить, що людина просто дзвонить на 103 і каже: «Мені погано, пришліть швидку». Найчастіше виявляється, що екстрена допомога в таких випадках не потрібна. Тому що, якщо ти їдеш на «погано» – це може бути і температура, і тиск, і непритомний бомж, і людина при смерті.

— А буває, що хтось жартома викликає швидку допомогу?

— У мене нещодавно колеги їздили на виклик, тому що якісь хлопці в не дуже адекватному стані вирішили викликати наввипередки доставку піци та швидку допомогу. Швидка виграла, це приємно. Один – нуль. Притягнути їх за це до адміністративної відповідальності дуже непросто технічно. Це потрібно викликати наряд поліції, який як завжди приїде хвилин через 40, скласти протокол. Потрібно ще, щоб бригаду за ці 40 хвилин не побили і не вигнали з квартири. Це ще як мінімум на годину паралізує роботу швидкої допомоги, при тому, що покарання за це – близько 190 гривень.

— До речі, часто пацієнти пропонують вам гроші? У яких випадках ви берете, а в яких можете відмовитися?

— Відсотків 50 пропонують. Якщо ти полікував пацієнта, тобі добровільно можуть запропонувати винагороду. Коли у мене запитують «Що ми вам винні?», я чесно відповідаю, що медицина у нас в країні безкоштовна. Якщо добровільно пропонують – чому б і ні, але сам я ніколи не натякаю, і ніхто з моїх знайомих колег цим теж не займається. В середньому таких «чайових» на місяць виходить близько 1000 гривень.

Буває таке, що ти приїжджаєш до людини, яка вже померла, й після безуспішної реанімації тобі пропонують гроші. У таких випадках я категорично відмовляюся, бо це зовсім неправильно.

— Чи часто швидку викликають молоді люди?

— Вистачає, причому не завжди викликають з об’єктивних приводів. Наприклад, молоді хлопці викликають, коли порізали палець. Молоді дівчата, коли у них критичні дні: вони не йдуть в аптеку за знеболюючим, а чекають, поки приїде швидка і введе його сама. Часто виклики надходять від тих, хто три дні пив, а далі мучиться. Але це ж очевидно, що якщо три дні пити, потім буде недобре. А у нас немає того чарівного уколу, який би оживив людину після такого. Хоча бувають випадки передозування, навіть такі, де дійсно потрібна допомога швидкої, що становлять загрозу для життя.

— Як бути на законодавчому рівні, якщо у людини передозування наркотиками?

— Ми не поліція і не наркоконтроль, а сам факт вживання наркотиків у нас в країні не заборонений. Тому на законодавчому рівні виконуємо закон «Про екстрену медичну допомогу» та надаємо її.

— Які ліки не приносять користі?

— Якщо я почну список, то ми закінчимо завтра зранку. Наприклад, пробіотики. Люди вважають, що антибіотики вбивають нормальну мікрофлору кишечника і потрібно приймати якісь бактерії в капсулах для того, щоб не було наслідків. Це в корені неправильно думка, яка культивується фірмами, що ці пробіотики продають. У людини в кишечнику живе близько 200 різних видів бактерій – прийнявши спори трьох із 200 видів бактерій, ми нічого особливо не виправимо. Тим більше, абсолютно не всі антибіотики хоч якось впливають на мікрофлору, більшість не впливає взагалі. Також нерозумно вважати, що якщо антибіотик вбиває бактерії, то в пігулці він їх чомусь не вб’є.

Ще – таблетки для підтримки здоров’я печінки. Немає жодної речовини, яка дійсно захищала б цей орган. Але люди вважають, що можна місяць бухати, а потім випити чарівну пігулку, яка відновить печінку.

Є величезний ринок препаратів, які називають нейропротекторами – їх призначають хворим з інсультами, з важкими ураженнями нервової системи. Вони ніякої шкоди не несуть, але дуже дорого коштують. Рідні, які доглядають за паралізованим, замість того, щоб якісно його реабілітувати, витрачають гроші на дорогі крапельниці, які абсолютно неефективні. На жаль, багато лікарів через брак освіти або небажання її отримувати щиро вірять в те, що це працює.

Також люди чомусь думають, що все потрібно лікувати таблетками. Від застуди аж до інсульту, в лікуванні якого величезну роль грають не крапельниця або таблетки, а фізична реабілітація – гімнастика, розминки, заняття з логопедом і фізіотерапевтом.

— Що думаєте про реформу Уляни Супрун (ось, до речі, наше з нею інтерв’ю)?

— Вважаю, що цій святій жінці потрібно поставити пам’ятник. Якщо без жартів, то можна перераховувати величезну кількість недоліків, які є в її політиці, але величезний плюс перекреслює всі мінуси – вона хоч щось робить і в правильному напрямку. Я абсолютно впевнений, що вона хоче як краще. До того ж це перший міністр охорони здоров’я, який спілкується з населенням. Сумніваюся, що вона сидить і пише все особисто на своїй сторінці, але тим не менше рухає цей процес – і це вже варте поваги.

— Чого боїться лікар швидкої допомоги?

— Справжній лікар швидкої допомоги нічого не боїться! Жарт. Насправді, я боюся самотності та безпорадності. Коли через вибиті поліцією двері виносиш старого, який пролежав паралізованим кілька днів на підлозі через раптовий інсульт, хочеться або швидко і безболісно померти молодим, або пообіцяти собі, що моя сім’я буде такою міцною та дружньою, що в старості мене  ніколи не залишать одного.

— Які у лікарів існують забобони?

— Один із найбільш шкідливих забобонів, з яким я постійно намагаюся боротися – це транспортування живого пацієнта головою вперед. Мовляв, ногами вперед возять тільки небіжчиків. При тому, що за всіма світовими стандартами пацієнт переміщається виключно ногами вперед, крім буквально пари окремих випадків. Каталки сконструйовані так, щоб було зручно їхати саме ножним кінцем вперед, але ні, всі крекчуть, мучаться, але намагаються розгорнути в коридорі каталку з пацієнтом. Причому за «непокору» цьому забобону можна й скаргу від родичів отримати. Мовляв, бажаєш смерті їхній улюбленій тітоньці.

Є нешкідливі забобони, до яких я ставлюся скоріше як до традицій, ніж як до якихось містичних формул. У нас не бажають доброї ночі або хорошого чергування, щоб не наврочити. А пацієнтам не говорять «до побачення». Навіть поза роботою я став набагато частіше говорити «на все добре» та «не хворійте». Деякі кажуть «прощавайте», але для мене це трохи похмуро.

Принцип «візьмеш з собою парасольку – дощу не буде» ми використовуємо для забобонної практики. Якщо відразу при виїзді з підстанції на тривожний виклик – ДТП, втрата свідомості, травма – надіти рукавички, то шанс того, що на місці виявиться щось серйозне, значно зменшується.

У нас не люблять зайвий раз вимовляти слова «помер», «смерть». Зробивши сухий запис у карті виклику «біологічна смерть», ми говоримо, що нещасний пацієнт «пішов», «бригада його поховала», або з чорним гумором відзначаємо, що йому «стало гірше за всіх».

— Можете назвати серіали, фільми або книги про вашу роботу, які не брешуть?

— Фільми та серіали брешуть усі. Непоганий внутрішній пронизливий монолог працівника швидкої у фільмі «Воскрешаючи мерців» із Ніколасом Кейджем, а в старому радянському фільмі «Справи сердечні» добре відобразили зсередини повсякденну рутину бригади тих часів.

Недавній російський фільм «Аритмія» досить гіперболізовано ілюструє паноптикум сучасної пострадянської швидкої. Однак головний герой, дуже розумний і спритний лікар, який легко переступає через інструкції та самодурство начальства на роботі і є безвольним алкоголіком поза зміною, дуже даремно прославляється. Екстрена медицина – це не про творчість і не про гордих лицарів в червоній броні, а про чітке бездоганне дотримання протоколу, злагоджені та відпрацьовані дії. А в тому, щоб за цією роботою згоріти як особистість, як людина, теж немає нічого романтичного і прекрасного.

— Почуття вже атрофувалися чи кожен раз, коли людина йде, – це жах?

— З перших днів моєї роботи старші товариші мене вчили: ні в якому разі не можна лягати вмирати поруч із хворим. Зрозуміло, повага до чужої гідності, чужих страждань, спроби ці страждання максимально полегшити – це те, про що ні в якому разі не можна забувати ні на секунду. Але і переживати разом з пацієнтом його біль не варто. У нього він один, а у лікаря таких пацієнтів десятки й навіть сотні.

Коли йде пацієнт, відчувається досада. Досада того, хто програв партію Смерті. І бажання поквитатися з нею наступного разу, що проявляється в ретельному аналізі всіх своїх дій і пошуку найменших помилок. Щоб не повторити їх наступного разу.

Найцiкавiше на сайтi

Всі в курсі: як онлайн-освіта Prometheus робить дива для півмільйона українців

У жовтні 2014 онлайн з’явився сайт Prometheus, на якому почали викладати безкоштовні онлайн-курси, підготовлені провідними українськими та світовими спеціалістами. Зараз це масштабний портал з десятками програм на різноманітні теми: від менеджменту чи медіаграмотності до підготовки до ЗНО та філософії. Проект є одним із ідеологів перетворення української освіти на дещо сучасне та актуальне. Тому Platfor.ma поговорила з засновником Prometheus Іваном Примаченком про те, чим пишаються ці безкоштовні онлайн-курси, через що хвилюються, та яким буде майбутнє освіти.

– Перш за все, розкажіть якісь новини про Prometheus, щоб всі вас ще більше полюбили?

– Найближчим часом ми запустимо велику кількість нових курсів. Серед травневих анонсів – перший в Україні онлайн-курс з сексуальної освіти, що зробить основи сексуального виховання доступними кожному. Українським підліткам зараз реально не вистачає таких знань. З ними ніхто не розмовляє про секс, ані в школі, ані в родині. Ми сподіваємося змінити цю ситуацію і розраховуємо, що до поширення цього курсу приєднаються як дорослі, так і самі підлітки. Якщо батьки не знають, як обговорити тему сексу з підлітком, то вони можуть встановити своїй дитині на смартфон додаток Prometheus з цим курсом. А вчителі біології можуть поширювати курс серед своїх учнів (до речі, ось тут можна подивитись наш спецпроект про секс «Тойво». – Platfor.ma)

Інший великий проект – це курс «Як вступити в провідні західні школи та університети» на повну стипендію від випускників Гарварду, університету Пенсильванії та Стенфорду. Головна мета курсу – не тільки допомогти українцям вступати в найкращі західні навчальні заклади, а й мотивувати їх повернутися після навчання в Україну, щоб зробити країну кращою.

– Курси про економіку, математику, ЗНО, дизайн-мислення – це зрозуміло. А як взагалі можливо навчати, скажімо, медицині в онлайн-форматі? Такі курси ж існують.

– Медицина, як і багато інших областей, поділяються на теорію і практику. І теорія прекрасно вивчається в онлайн-форматі. Гарвардська медична школа запустила цілу серію масових онлайн-курсів для того, щоб використовувати в своєму власному навчальному процесі. Скажу більше, в онлайні теорія часто вчиться краще, ніж в офлайні, хоча б тому, що в онлайн-матеріалах може бути багато інтерактивних завдань, ілюстрацій, інфографіки та інших наочних матеріалів.

Зрозуміло, що практична сторона питання повинна вивчатися тільки на практиці. Поєднуючи онлайн і офлайн, ми отримуємо змішане навчання, яке, згідно з багатьма дослідженнями, більш ефективне ніж просто офлайн.

– А як ви перевіряєте ефективність курсів? Чи є якийсь умовний показник «скільки людей після нашого онлайн-курсу влаштувалися на роботу» або ще якісь дані, які дозволяють зрозуміти результати?

У нас є ціла серія індикаторів. І один з них – це відсоток тих, хто успішно закінчив курс. З іншого боку, ми дивимося на відгуки слухачів на форумі курсу. Ми також збираємо історії успіху наших слухачів і публікуємо деякі з них. Але зрозуміло, що ми не можемо перевірити, як справи у всіх наших «випускників», адже кількість зареєстрованих слухачів платформи вже перевалила за 550 тис. людей.

– Ми нещодавно писали текст про нестандартні професії, що можна отримати у різних країнах, а поштовхом стало те, що в Україні відкрили курс з «Гри престолів». За вашими відчуттями, наші ВНЗ все ще нафталінові та архаїчні, чи ситуація міняється на краще?

– З моєї точки зору, ситуація поступово змінюється на краще. Хоча, звичайно, більшість українських вищих навчальних закладів залишаються надзвичайно консервативними. У той же час ми співпрацюємо з тридцятьма українськими університетами, які впроваджують наші онлайн-курси у свій навчальний процес офлайн у форматі змішаного навчання.

Мені здається, це є прекрасною демонстрацією того, що передові ВНЗ готові до нових форм співпраці і до нових форм предметів. Цей процес рухається повільно, але коли бачиш, як в обласному центрі студенти першокурсники навчаються за перекладеним нами найкращим в світі онлайн-курсом програмування Гарвардського університету CS50, то розумієш, що майбутнє в українській освіті вже наступило – просто воно нерівномірно розподілено.

Професії стають все більш вузькопрофільними, а світ взагалі скоро лусне від кількості інформації. Що буде далі?

– Я згоден з тим, що кількість інформації збільшується, а вузькопрофільні спеціальності сьогодні є трендом. Але ще один тренд – це міжгалузеві дослідження і міжгалузева робота, яка об’єднує в собі кілька спеціальностей одночасно. І попит на таких широкопрофільних фахівців зростає вибуховими темпами. Нехай вони не дуже глибоко розбираються в кожній окремо взятій темі, але можуть об’єднати і синтезувати в собі знання з різних областей і стати своєрідним містком між галузями.

Інший тренд полягає в тому, що ми повинні знайти спосіб доступно поясняти складність світу навколо нас. Ми не можемо довіряти виключно вузько кваліфікованим фахівцям. Якщо громадяни не розуміють основ політики та економіки, загальних тенденцій розвитку країни та світу, то ними легко маніпулювати. Зараз ми спостерігаємо, що політтехнологи добре освоїли слабкі місця і вроджені «сліпі зони» людської свідомості і вміло використовують їх. Таким же чином поширюється неправдива інформація і пропаганда.

Це відбувається тому, що шкільна система навчання застаріла, вона не змогла ефективно пристосуватися і навчити громадян хоча б азам цих нових відкриттів у галузі роботи людської свідомості, а також пов’язаних з ними маніпуляцій. Тому зараз ми в режимі лихоманки повинні створювати курси медіаграмотності, критичного мислення і поширювати їх. Мені здається, цей тренд буде і далі зростати, це не просто якийсь одноразовий виклик.

Єдина фундаментальна відповідь на цю ситуацію – радикальна реформа освіти. Освіта повинна не просто навчати окремим фактам або набору навичок. Ми повинні вже в школі навчати учнів критично аналізувати інформацію і факти, відокремлювати правду від брехні. Ми повинні навчати їх навчатися самостійно. Потрібно дати людям ефективні стратегії прийняття складних рішень. Всі ці навички повинні бути інтегровані в навчальний процес і повинні стати основною метою навчального процесу. Тому що просто факти ми і так можемо знайти в книгах або інтернеті. Тільки нова система навчання дозволить людям і суспільству в цілому ефективно пристосовуватися до стрімких змін світу.

1218 гривен: как прожить месяц на минимальную зарплату

АвторЮрій Марченко
9 Жовтня 2014

Минимальная зарплата в Украине составляет 1218 грн. В 2014 году мне стало интересно, можно ли прожить месяц на эти деньги – и я решил проверить это на себе. Как мясоеду протянуть без мяса, что можно позволить себе на 39 грн в день и почему мопс питается лучше, чем главный редактор Platfor.ma – в первом материале об этом эксперименте.

Тридцатого сентября я проснулся и поел. Затем немного выждал и перекусил, после чего поел еще раз. Днем я пришел в редакцию, и не с пустыми руками – несколько видов роллов из ближайшего суши-бара и две большие пиццы обеспечили какой-никакой обед. Ближе к вечеру я немного покушал, а уже практически ночью плотно отужинал. Именно так я готовился к началу своего эксперимента, в рамках которого собираюсь месяц прожить на минимальную украинскую зарплату – 1218 грн.

Много это или мало? 1218 грн – это двести двадцать семь батонов марки «Киевский нарезанный». Или почти 25 кг куриных грудок. Шестьсот девять поездок на метро. Двадцать три бутылки Артемовского игристого вина. Около сорока процентов модели «Пальто серое в клетку» из магазина Zara. Впрочем, судя по моим расчетам, практически все это мне будет не по карману. Каждый день я могу тратить только по 39 грн и 29 копеек.

Я вешу 79 кг, живу в центре города и работаю в тридцати минутах ходьбы от дома – так что регулярных расходов на транспорт не предвидится. Что делать с коммунальными услугами – непонятно. В месяц мне нужно платить около 400 грн за свет и воду. Я и так не совсем представляю, как полноценно питаться, затрачивая по 13 грн на один прием пищи, и при этом не тратить деньги больше ни на что. А уж если еще и заплатить коммунальные, то я и вовсе рискую познакомиться с цингой ближе, чем хотелось бы. Решаю отложить этот вопрос. Вдруг в конце месяца я сорву куш в лотерею.

Зато сразу понятно, что в отдельный бюджет вне проекта нужно вывести моего мопса Агамемнона. Он создание странное, но вовсе не виноват в том, что и его хозяин не без странностей. К тому же Агамемнон не зарабатывает ничего, кроме лайков в Facebook, зато его корм, игрушки и пеленки отбирают в среднем по 600 грн ежемесячно. Такие затраты мне не по карману.

Вечером 30-го сентября я иду в супермаркет и начинаю заранее сорить деньгами из отложенных 1218 грн. Впрочем, советы друзей не проходят даром, и шопинг получается довольно мудрым. Ячневая и пшеничная крупы, килограмм картофеля, несколько морковок, капуста. Во фруктовом отделе обнаруживаются яблоки по 5 грн за килограмм. Выглядят они так, как будто есть их побрезговали даже червяки, но выбирать мне не приходится. В соседнем отделе нахожу две пачки макарон по цене одной. Обожаю акции. Особенно теперь.

Мясо мне не особенно по карману, но белок организму все равно нужен, поэтому я раскошеливаюсь на десяток яиц. В сумме все покупки обходятся мне в 57 грн. Не так уж много, учитывая целую кучу еды, лежащую на прилавке. Я настроен оптимистически.

Грати за ґратами: репортаж із норвезьких в’язниць – найефективніших у світі

АвторАндрій Кузьмін
8 Травня 2018

Виправну систему Норвегії часто називають однією з найефективніших у світі. В більшості держав Європи та в Україні рівень рецидивів коливається у межах 50-70%, а в сусідній Швеції – більш ніж 40%. У Норвегії це 19%. Однак такого результату досягли далеко не суворістю. Для Platfor.ma фотограф Андрій Кузьмін зазирнув всередину декількох в’язниць однієї з найрозвинутіших країн світу, аби зрозуміти, як воно – коли держава дбає про злочинців.

В’язниця у місті Ларвік – одна з найменших в Норвегії. Тут відбувають покарання всього 16 засуджених віком до 25 років. Тор Меркесвік, начальник в’язниці, запрошує всередину, де територію підмітає хлопчина у спортивному одязі.

Це – Ганс, він засуджений за зґвалтування. Тор підходить до нього, тисне руку. Вони перекидуються парою слів і починають сміятися. Ти одразу розумієш, що потрапив не у звичну у нашому розумінні в’язницю.

Камери ув’язнених подекуди нагадують кімнати якогось пансіонату. У норвезькій тюремній системі важливе місце займає так званий «принцип нормальності». «Це означає, що умови життя у колонії максимально наближені до звичайного життя, – пояснює директор. – Саме тоді в’язням набагато легше стати на шлях виправлення».

Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік
Будівля в’язниці у місті Ларвік

Александр Пасхавер: «С нашими нынешними ценностями мы не можем быть богатой страной»

19 Лютого 2015

Украинский мыслитель, ученый-экономист и член-корреспондент Академии технологических наук Украины Александр Пасхавер выступил в рамках проекта «Что могу я», организованного Freud House. Platfor.maпубликует ключевые мысли Александра о том, почему мы не европейцы и как из-за этого тормозят реформы, как доверие делает жизнь лучше и почему против России воюет сама история.

С точки зрения качества и уровня жизни европейская цивилизация сейчас очень успешна. Мы хотим стать европейцами, но не можем достичь такого же уровня жизни, как окружающие нас страны, даже те, которые далеко не всегда сами ведут себя как европейцы. Почему?

Обычно ответы приблизительно такие: «Ну, нам не повезло с властями. Они вороватые, они нас обманывают. Они и реформы не умеют делать, поэтому мы все так плохо живем». Это неправильный ответ. Потому что этот ответ основан на совершенно понятном для любой личности противопоставлении себя хорошего им плохим. Правильный же ответ доказан специальными гигантскими исследованиями, которые ведутся по всему миру, и показывают, что в основе развития лежат ценности. И, если мы живем плохо, значит что-то у нас как раз с ними. Возьмем нас и Европу – между нами стоят непреодолимым порогом различия в ценностях. Мы не европейцы.

Когда-то один из руководителей Европейского союза неофициально сказал: «Если бы русские не были белыми, у нас бы к ним претензий не было. А так ведь белые, вроде бы свои, но не как мы». То же самое можно сказать и про нас.

В чем же разница между нами? Европейские ценности основаны на двух интегральных определениях. Первое – это ответственная свобода. Свобода для европейца – это не лакомство, свобода – это условие их существования, потому что вне свободы они не могут самореализоваться. Свобода – это возможность выбора во всех жизненных ситуациях, и они ограничивают ее так, чтобы не наносить вред другим. Когда люди добровольно себя ограничивают, это называется ответственная свобода. Дальше начинает действовать государство, которое наказывает тех, кто не хочет добровольно ограничивать себя. Но закон действует лишь тогда, когда основная масса населения с ним согласна. Если закон не соответствует ощущениям справедливости большинства населения, то он просто не будет работать.

Мы все согласны, что убивать не хорошо, и закон, который преследует за убийство, достаточно эффективен. Но мы совершенно не склонны считать, что дать взятку – плохо. Каждый из нас этим занимается. Не знаю как вы, а я к врачу без денег все-таки не хожу – иначе он просто будет плохо со мной обращаться. Большая часть населения воспринимает коррупцию как грех, но допустимый. Поэтому и не работают антикоррупционные законы. А в основе европейских ценностей лежит как раз эта ответственная свобода.

Второе – это ответственное сотрудничество. Это значит, что вы склонны к сотрудничеству, вы активны, вы готовы к компромиссам, и компромисс не является для вас поражением. И когда вы достигаете какого-то соглашения, вы подходите к нему с ответственностью.

Вот этот комплекс из ответственной свободы и ответственного сотрудничества создает то, что мы называем социальным капиталом. Если одним словом – это доверие. Доверие к своим институтам, доверие к не своим, к незнакомым людям. В обществе, где есть доверие, все обходится дешевле. Потому что недоверие вызывает целый ряд инструментов, которые стоят дорого. Это значит, что общества, которые имеют этот капитал, богаче тех обществ, которые его не имеют.

У нас же другая философия. И мы в этом не виноваты – такова наша история. У нас крайне высокий уровень технологий самовыживания, то есть реакций на неблагоприятные внешние условия. Здесь мы бесподобны. В свое время я написал статью, которая была с любопытством воспринята в Европе. Статья о том, каким образом была организована теневая экономика в 1992–1993-м, да и в последующих годах. Это было блестяще: теневую экономику совершенно спонтанно создало все общество. И в целом она спасла нас. Мы не развалились, на улицах не валялись трупы, никто не убивал друг друга. Несмотря на то, что все вокруг развалилось, мы жили жизнью сохраненного социума. Это была самая яркая иллюстрация того, насколько наше общество совершенно с точки зрения технологий выживания.

КОГДА-ТО ОДИН ИЗ РУКОВОДИТЕЛЕЙ ЕС НЕОФИЦИАЛЬНО СКАЗАЛ: «ЕСЛИ БЫ РУССКИЕ НЕ БЫЛИ БЕЛЫМИ, У НАС БЫ К НИМ ПРЕТЕНЗИЙ НЕ БЫЛО. А ТАК ВЕДЬ БЕЛЫЕ, ВРОДЕ БЫ СВОИ, НО НЕ КАК МЫ». ТО ЖЕ САМОЕ МОЖНО СКАЗАТЬ И ПРО НАС.