У кожного бувають погані дні, коли тільки б дожити до вечора. Бувають і хороші, коли ладні гори звернути. Більшість днів, мабуть, звичайні: не чудові, не жахливі. Це нормально. А тепер уявіть, що звичайних днів майже не буває, а перепади між пригніченим і піднесеним настроєм настільки виразні, що ви не здатні їх опанувати, при цьому поганий чи хороший період може тривати тижні та місяці. Не можете? Спеціально для цього Ксенія Цибульська сміливо, щиро та доступно розповіла про свій біполярний афективний розлад і те, як з ним жити.
Дитинство в його безтурботності, солодкості та легкості буття закінчилось для мене в тринадцять. З пубертатом почались біохімічні гірки, на які мене регулярно брав з собою стривожений, надто чутливий мозок. Періоди ейфорійної, приголомшливої активності чергувались з апатичними переглядами фільмів з піратських дисків під літри чаю з солодощами. У чотирнадцять років я востаннє поїхала у дитячий табір, де від смутку, невзаємного кохання та нелюбові до себе я займалася селфхармом (навмисне пошкодження свого тіла через емоційні причини. – Platfor.ma), результати якого ховала під браслетами й довгими рукавами.
Кожний період гіпоманії (раптово піднесений настрій, купа енергії, надмірна фізична активність. – Platfor.ma) починався однаково. У якийсь момент жити стає цікаво. Настільки, що спати хочеться менше – замість цього хочеться знайомитися з людьми, ходити на вечірки, вчитися, прочитати всі книги, відмічені премією Пулітцера, писати вірші, піти на танці, вивчити якутську, виростити на балконі помідорки, навчитися малювати, дарувати незнайомцям та незнайомкам вірші та обійми, зірватися у незнайоме місто – планів стільки, що спати стає ніколи.
Майже усі мої ініціативи друзі радісно схвалюють. Я продовжую пропонувати: а давайте поїдемо до N, а потім на оту вечірку, як це ви втомились, я ще не хочу спати, тоді я піду пішки додому, а давайте лежати на проїжджій частині о п’ятій ранку, адже тільки так можна милуватися цим золотим небом, давайте розмовляти всю ніч на даху корпусу КПІ, давайте пити вино взимку на іншому даху, давайте танцювати просто зараз: швидше!, швидше!, ще швидше! Під час поїздок у метро я граю в гру: у кожній людині знайти красу, і я виграю зі стовідсотковим результатом, адже люди прекрасні, музика прекрасна, запахи прекрасні, цей світ прекрасний і тільки я можу це оцінити, він наче лише для мене, повертаючись додому, я танцюю, я відчуваю себе особливою, адже ніхто не здатний відчувати так яскраво, я танцюю швидше, швидше, ще швидше, стоп.
Я лягаю спати й замість вже звичних чотирьох годин чомусь сплю дванадцять. Прокидатися не особливо хочеться. Замість радісного передчуття я відчуваю роздратування і втому. Чари кудись зникли – як бульбашки у забутому келиху шампанського – і без них до мене наче повернулося відчуття гравітації. Встати нелегко. Вдягнутися важко. Вийти з дому – майже не під силу. Все дуже мерзотно, і найбільш мерзотним є те, що треба прикидатися нормальною. Ніхто не має дізнатися, що я відчуваю, бо у цьому випадку ніхто не буде мене любити. І по заслузі, адже я не заслуговую на любов. Я огидна. Я дурна. Нудна. Безталанна.
У близьких чомусь проявляється багато негарних рис – можливо, раніше вони їх приховувати. А я буду приховувати свою огидність. Приховувати доволі легко, бо у родини нема часу та уваги на мої переживання, а в компанії друзів я сміюся, коли жартують, жартую, коли треба пожартувати, потім йду плакати в туалет.
Наступного дня чари не повертаються. За пару днів я вже не можу пригадати, чи було інакше чи завжди був цей мутний кисіль, чорна діра, сокира у грудях, ця тоскна, самотня безвихідь, це відчуття провини за своє існування. Я майже фізично відчуваю неминущий біль у грудях, животі, горлі, голові. Це триває тиждень. Іноді два. Іноді місяць, декілька. Це стає нормою. Мабуть, я просто депресивна людина.
Потім трапляється якийсь погожий, вдалий день. Посміхатися стає легше, люди трохи тішать, інтерес до навчання повертається. Я вирішую щось запланувати і це виходить. Мене це надихає, цікавість до життя злегка прокидається. Я наче пес, який, почувши шурхіт, нагострить вуха і підніме голову – а що там? Спочатку повірити у те, що я знов можу відчувати щось крім болю і втоми, складно, я постійно на варті. З часом пильність минає і я відчуваю себе цілком нормальною. Сплю по вісім годин, радо вчуся, гуляю, читаю. Жити добре. Жити цікаво, іноді нелегко, часом сумно, часом радісно – як і кожній нормальній людині. А в якийсь момент жити стає дуже цікаво. Думаю, ви вже зрозуміли, що далі.
Так тривало роками, я жартувала з подругою про маніакально-депресивний психоз (цей застарілий термін був вичитаний в якійсь з книг альтернативної серії), не задумуючись про те, що це по-справжньому значить. Я добре пам’ятаю тиждень, коли я вирішила піти до психотерапевтки. Мені було 26, я зробила аборт після небажаного незахищеного сексу, потім було два місяці депресії, у які я доволі часто пила, потім настав тиждень, коли я спала по чотири години й пила кожного дня. Пішла на зустріч з новим знайомим, переспала з ним і відразу ж закохалась (по-справжньому чи це було ефектом гіпоманії – я і досі не знаю, а біохімічно різниці немає).
Після того, як мені довелося самій собі викликати швидку через алкогольну інтоксикацію, заперечувати, що зі мною щось не так, я вже не могла. Я записалася до психотерапевтки й проплакала всю годину. Під кінець вона м’яко і лагідно порадила проконсультуватися у психіатрині, бо в мене, можливо, біполярний афективний розлад. Я прийшла до психіатрині з твердим наміром спокійно поговорити про свій стан і знов проридала годину. Спеціалістка підтвердила мені БАР ІІ типу (біполярний афективний розлад другого типу) та призначила нейролептики й нормотиміки. Я пішла від неї, переконана, що вони усі неправі, але пігулки купила і почала приймати. І ходити на терапію. В той момент моє життя змінилося.
Препарати допомогли мені вперше в житті відчути стабільний, спокійний стан, налагодили сон. Водночас я почала вчитися приймати свій діагноз. Я довго над собою сміялася – адже з чотирнадцяти жартувала саме про цю хворобу, але, почувши підтвердження від лікарки, не повірила. Я почала багато читати про БАР, втішало мало що. Від 20% до 60% пацієнтів з БАР робили принаймні одну спробу самогубства; до 20% досягало в цьому успіху. Хвороба хронічна і коморбідна (часто супроводжується) з синдромом дефіциту уваги та гіперактивності, тривожністю, алкоголізмом і наркоманією. Медикаментозне лікування часто необхідно довічно. Останній пункт мене особливо засмучував – перспектива приймати ліки все життя забирало в мене якусь дуже важливу для мене свободу.
За три роки з діагнозом я багато разів міняла схему лікування під наглядом психіатра і зрозуміла одну важливу річ: немає ідеальної схеми, знайшовши яку, я розслаблюся і завжди буду стабільною (чи, кажучи медичними термінами, в ремісії). Залежно від періоду психіатриня змінювала мені дозування і ліки. До речі, міняти лікарів – теж нормально. В якийсь момент мене перестала задовольняти малодоступність моєї лікарки і я звернулася до іншого психіатра, який уважно веде мене і досі.
Моя психотерапевтка практикує в методі когнітивно-поведінкової терапії; з її допомогою я почала швидко розбиратися з тими хибними установками, які проявлялись в депресивних епізодах. Паралельно я почала розповідати близьким і друзям про свій діагноз – я дуже боялася їхньої реакції, але майже від усіх отримала лише підтримку. Це дуже важливо, мені здається, для людини з будь-яким ментальним розладом: знати, що незважаючи ні на що, тебе будуть любити і приймати.
Цей процес – самоприйняття та прийняття іншими через розмови – я гордо називаю дестигматизацією. Він триває і досі. Не так давно я зізналася на роботі своєму менеджеру, що в мене депресія і я вперше почала приймати антидепресанти, тому мені потрібна невелика відпустка. Менеджер з розумінням поставився до цього і побажав скоріше одужати. Я точно знаю, що ще три роки тому я б не посміла розказати на роботі про свій діагноз, бо боялася б звільнення чи відчуження.
За три роки я, мені здається, непогано навчилася жити з БАР. Найголовніше – я стежу за режимом сну, харчування і дня. Недавно дізналася, що це називається інтерперсональною та соціальною ритмічною терапією, яку розробили спеціально для людей з біполярним розладом. Змирилася з ліками. Я розробила чекліст для друзів, щоб вони могли перевіряти, чи не починається в мене гіпоманія (самій це помітити важче, бо спочатку вона здається приємною нормою).
Я розробила низку правил для себе, коли я в депресії.
- Головне правило – це відстати від себе і не вимагати багато.
- Я домовилась з психіатром про регулярні зустрічі й перевірку свого стану.
- Веду щоденник настрою.
- Встановила додаток, яке допомагає мені не забувати приймати пігулки.
- Я завжди тримаю вдома кількамісячний запас ліків на випадок, якщо в якогось з препаратів закінчиться строк ліцензії.
- Читаю статті й книги про людей з БАР, відвідую вебінари, ходжу у київську офлайн-групу підтримки «БАРвінОК».
- Знайомлячись з новими людьми, я часто розповідаю про свій діагноз – це, як мінімум, непогана перевірка на адекватність, а як максимум – можливість підвищити видимість людей з ментальними розладами.
Усі ці дії допомагають мені збільшити кількість днів, коли я відчуваю себе звичайною людиною. Завдяки терапії, медикаментам, знанням я часто можу запобігти розвитку гіпоманії чи депресії – зупинити той чи інший епізод на початку, коли ще легко повернутися в нормальний стан.
Найважче для мене у цій хворобі – це неповна довіра до себе. Як усвідомлено та здорово я б не жила, будь-який стрес чи випадковий тригер можуть спровокувати початок того чи іншого періоду. Повністю застрахувати себе від депресії чи гіпоманії неможливо. До того ж кожного разу виникає питання: це вже депресія чи звичайна втома і сум, які бувають у кожної людини? Мені треба просто відпочити чи вже тривожно писати психіатру? Я така активна і весела, бо нарешті щаслива, чи це початок гіпоманії? У таких випадках я звертаюсь до опитувальника Бека і свого чекліста. Для того, щоб діагностувати депресію, симптоми мають проявлятися протягом двох тижнів, гіпоманію – протягом п’яти днів.
Описане вище лише мій особистий досвід, адже біполярка може протікати по-різному – від відносно легких перепадів настрою до важких, деструктивних маній і глибоких депресій. Я все більше схиляюся до думки, що мені дуже пощастило – і з діагнозом, і з його проявами. В мене ще не було психозів і госпіталізацій (схрестила пальці!). З усіх пригод, у які я стрибала в гіпоманії, я вийшла відносно цілою. Я була багато разів дуже близька до суїциду, але все ж не наклала на себе руки.
А головне – можливо, без цієї хвороби я б не була такою чутливою до себе і людей. Та кількість болю, що я пережила, навчила мене бути більш емпатичною до інших – адже я ніколи не знаю, з чим людям доводиться боротися кожного дня. Я не визначаю себе через хворобу, адже я – це не біполярочка. Але я завжди пам’ятаю про неї й це допомагає мені жити повним, насиченим життям.