fbpx

«Я гей, я пройшов війну. Хтось заборонить мені Марш рівності?»: розмова з бійцем АТО

АвторТетяна Капустинська
21 Вересня 2018

До 7 жовтня в просторі Izone проходить виставка фотографа Антона Шебетка «Ми були тут». Вона присвячена представникам ЛГБТ, які брали участь у бойових діях. Один із героїв проекту – Віктор Пилипенко – єдиний, хто вирішив розкрити свою особистість та проголосити камінг-аут. Platfor.ma поговорила з ним про те, як до такої новини поставилися інші бійці, та що взагалі з ЛГБТ в Україні.

– Як і коли ти усвідомив свою сексуальність?

– Це сталося, коли мені був 21 рік – тоді я вперше закохався у свого друга. Ми якось дружили-дружили, а потім для мене дружба раптом переросла в дещо більше і я почав відчувати те, що до того ні до кого не відчував. А що найстрашніше – і після того. Просто не можу перезакохатись так само сильно.

Перша любов до людини своєї статі – то було потужно, адже мені ще й із собою довелось довго звикатися. На той час я мав деякі упередження щодо гомосексуальності, хоч і вже не такі інтенсивні, як раніше. Вперше я прочитав про одностатеву любов у школі, коли ми вивчали лірику Сафо. Це був маленький переворот у мені, я зрозумів, що людина може любити людину своєї статі. Та все ж продовжував боятися цієї теми. Згодом більших осмислень я досяг в університеті, там я більше читав, вивчав, знав, серед іншого любив бітників: Аллена Ґінзберґа, Одена Уістена Г’ю, Френка О’Хару; захоплювався постатями Поля Верлена та Артюра Рімбо, читав Оскара Уайлда, біографії Агатангела Кримського, Параджанова. Коли я знайомився з їхньою творчістю та інших письменників-геїв, то розумів, що це люди гомосексуальної культури. Тоді у мене почали поступово зникати упередження – стосовно себе самого також. Хоча повністю себе як гея я не сприймав і продовжував фальшиву гру у гетеросексуальність, від якої не отримував ніякого емоційного самонаповнення.

– Було собі страшно зізнатися?

– Було б не так страшно, якби мій друг теж зізнався у своїх почуттях до мене. Все могло би скластися по-іншому, але він не прийняв мої почуття, а я почав сам себе картати за те, що я зробив. Тому що ця дружба для мене була дуже цінною. Я довго мучився, не міг вчитися, були депресняки. Пішов на службу до армії, щоб забутись. Таке своєрідне самовигнання. Там я навіть намагався відвідувати церкву, прочитав Новий та Старий заповіти, вперше в житті сповідався і признався священику у «содомії», проводив над собою роботу, прямо екзорцизм якийсь. Але це не спрацювало, звичайно.

Коли я повернувся додому та таки отримав диплом, то продовжував своє вже гомосексуальне життя, почав більше пробувати. Але все одно намагався приховувати цю інформацію через табу. Зараз завдяки ентузіастам, інформаційним засобам, всіляким організаціям все вже стало більш відкритим, ти не так соромишся. А тоді, у 2004-му та навіть 2008-му році, була соціальна табуйованість, стигма та всі ці гомофобні анекдотики.

Але, чесно кажучи, тоді мені подобалося, якщо поруч були люди, які могли адекватно це сприймати. Вони відрізнялись від інших – були цікавішими, мали багатий внутрішній світ. Більшість відштовхується від якогось умовного портрета гея, сформованого в тому числі медіа. Я ось нещодавно дивився цікаву статистику, як медіа формують ставлення до сексуальних меншин – геїв, лесбійок, трансгендерів. Останні там займають значну частку шкали – ними фактично лякають бабусь: «Ось, подивіться, на що перетвориться ваш внучок, якщо ви взагалі допустите його до цієї теми». Тут треба не мовчати, говорити, спілкуватись та розповідати реальні історії.

– Наскільки легко бути представником ЛГБТ–спільноти у реальному житті?

– Якщо людина морально або фізично слабка, то, звісно, життя ускладнюється, тому що її легко зачепити або принизити. Мені трішки легше, тому що я першочергово представляюся як ветеран війни, а потім, коли стає відомо, що я ще й гей, то ніхто мені ніяких кривих питань не ставить.

Нещодавно на одній вечірці сподобався мені хлопець. І ось у якийсь момент він травить такий старий радянський анекдотик «про підарасів». Мені прямо боляче стало. Я дивлюсь на обличчя своїх подруг, а вони бачать цю ситуацію й теж майже сльозу пускають. Я, звісно, потім запитав у хлопця, чому він так жартує, та сказав йому, що я гей. На що він знітився, і йому довелося перепросити, але продовжив мені нести якусь пургу на кшталт: «Понимаешь, у тебя свой маленький мирок…», посилаючись вже більше на те, що я ветеран і воював.

Потім ще й додав: «Твои боевые товарищи гибли зря. Ну и чего вы добились?». Це мене взагалі в ступор вогнало. Я сказав йому, щоб він закрив рота, а сам пішов із тієї вечірки. Бродив до п’ятої ранку у парку КПІ і плакав. Я відчував несправедливість і разом з тим власну безпорадність змінити думку цієї людини. Що дивно, цей чувак фактично митець – і за родом діяльності, і по життю, ніби сучасний і просунутий. Відвідує тусовки круті, Closer там і все таке. Здавалося б, прогресивним мав бути… А тут виявилось, що стиль, шмотки та тусовки не є показником людяності.

– Як ти взагалі потрапив до АТО?

– Як доброволець. Вперше я приїхав до себе в військкомат відразу після Майдану. Тоді я працював у duty free в Арабських Еміратах, але як тільки почув про Майдан, то звільнився, поставив під удар стосунки з хлопцем, з яким тоді там зустрічався, і прилетів – і потрапив на саме пекло, у ніч з 18-го на 19-е, а також, коли був розстріл Небесної сотні. Потім почалися пошуки роботи, якась активістська діяльність, а згодом вибухнув Іловайський котел і наші хлопці там опинились у пастці – ми мітингували за те, щоб їх врятували. До того я вже подав анкету у батальйон «Донбас», після – зробив це вдруге. І от мені зателефонували. Так почалась моя історія.

– Ким ти був?

– Я був санінструктором, який вчив більш молодих солдатів першій допомозі, а вже в Широкиному я став гранатометником. Працював з СПГ (станкового протитанкового гранатомета, в народі Сапог). В основному працювали осколково-фугасними по піхоті, яка атакувала крайні позиції, по техніці противника, робили засідки на танки. Вони як робили – приїжджали, відстрілювалися та їхали назад. Ми з хлопцями намагалися зупинити їх відразу, як тільки вони потрапляли в діапазон дії гранатомету. Також доводилося витягувати поранених побратимів із поля бою під обстрілами, надавати першу невідкладну  допомогу, накладати джґути, бандажі.

– Кажуть, що люди, які повертаються з зони бойових дій, починають більше цінувати життя. Це правда?

– Якщо таке порівняння припустиме, то за рік, який я жив у Еміратах, у цій суцільній пустелі, став дуже цінувати ліс. І ось коли після війни я повернувся додому… В нас було дуже багато похоронів. Ми ховали і ховали своїх товаришів, прощалися й прощалися. Наш побратим Крот загинув від того, що по його позиції відпрацював танк, йому понівечило все обличчя, тіло. Його мати, коли ми збиралися його хоронити, попросила не закривати кришку труни, щоб усі бачили ( а особливо «ватна» влада Урзуфа, де хоронили Крота), що війна робить з нашими хлопцями. Це дуже емоційний момент.  

А ось ще був у мене товариш, такий щирий 40-річний чолов’яга з Нивок, який часто міг доречно матюкнутися. Якось він перебував у приміщенні, де ми змінювалися зі своїх позицій. Раптом почався обстріл – уламки пробивали стіни. Як тільки прибули, ми намагалися надати йому першу допомогу, відкачувати, бо не могли зрозуміти, чому він втратив свідомість – після пальпації я виявив лише кілька невеликих отворів в зоні плеча. Під жахливим обстрілом ми його евакуювали, а вже потім лікарі розповіли, що уламок, коли потрапив у тіло, зовні практично ніяк його не пошкодив. Але пробив легені і потрапив прямо у серце.

І от я пам’ятаю, людина ще кілька годин тому тобі хвалилася, що їй передали з дому кавник, а в іншу мить її вже не стало…

– Чого ти більше за все боявся?

– Найстрашніше було, коли ти чув «у нас двохсотий» – умовне позначення померлих військовослужбовців. Тоді серце у п’ятки, бо ти знаєш, хто і де працював, і хто б це міг бути.

Коли прилітає снаряд, це жахливо. При роботі міномета, наприклад, ти чуєш хлопок, бачиш спалахи, розумієш, що по тобі зараз будуть «відпрацьовувати» і ти маєш секунди, щоб знайти прихисток. Коли працює танк, ти тільки чуєш і відчуваєш гучні розриви поруч, тебе оглушає, повсюди летить земля, все підкидає у повітря. І приходить розуміння, що якщо він відпрацює з точністю – тобі жопа.

Була така історія. Ми слухали наших ворогів, як кажуть, по «Сєпар FM» – це коли з двохсотого знімається рація і прослуховується, те ж саме роблять і вони. Тобто ми чули всі розмови людей, які керують, увесь цей московський акцент. До чого я це: по нашій позиції відпрацювала гаубиця – це, на хвилиночку, 150-й калібр. Тоді навідники були дуже професійні, бо наша позиція знаходилася на пагорбі, у цьому разі складно все налаштувати, треба знати, як проводити розрахунки. Якийсь Коля-алкаш цього не зміг би зробити. Так от, тоді я відкрив свою позицію, щоб відпрацювати по своїх цілях. І як стало прилітати прямісінько в наші окопи мені у відповідь! Добре, що ми встигли втекти конкретно з того місця – бо дивимось, а у повітря, мов пушинки, здіймаються величезні шматки землі, якусь металеву конструкцію теж піднімає догори і перекручує. Таке видовище!

© Антон Шебетко
© Антон Шебетко
© Антон Шебетко

– Які відносини у тебе були з товаришами по службі?

– Хороші. Таке братство було.

– Як сім’я?

– Знаєш, ми боялися ставати сім’єю. Уявляєш, як воно, коли ти до людей прив’язуєшся, а вони помирають? Тому особливого якогось родичання у нас не було. Але ми працювали разом, виконували завдання, поважали та захищали один одного. Не знаю, як точно це пояснити – у цих стосунках багато складових, які важко перевести у слова, залишається тільки відчувати.

– Багато гумору було на фронті?

– Так, звісно, такого цинічного! Ми дуже часто, наприклад, жартували про смерть – сміялись. Ми собі щось малювали в уяві, і це було захистом.

Також обожнювали мову «азірівку». Оці «автоміт», «бімба», «граніта» дуже прикрашали наш побут.

– Товариші по службі знали про твою орієнтацію?

– Вже під кінець я сказав одному побратиму, тому що він почав сам здогадуватись. Він мене прямо запитав: «Ти гей?», а я відповів йому з підозрою: «А якби й так, то що?» Він виявився вкрай адекватним хлопцем і прийняв те, що спілкувався та воював увесь цей час з геєм. Ми досі спілкуємося та дружимо.

– Чи бували моменти, коли тобі хотілося дембельнутися?

– Коли нас вивели з Широкиного, ми виконували завдання на блокпостах. У нас кілька тижнів була позиція під Бердянськом, під величезною табличкою «Міський цвинтар №2». Було дуже поетично – зима, стоїть козацька могила під хрестом, нас обдуває з усіх сторін, а ти перевіряєш машини і не можеш не виконувати цих функцій. Я розумів, що я не йшов як доброволець на таке, що це – не війна. Але ти не можеш відмовитися, бо це служба, вже не просто добровольчий батальйон. От тоді хотілося демобілізуватися. Мій побратим якось картинно переказав мені одну замальовку, яку спостеріг, коли їхав через один блокпост: «Ось ти такий дивишся на нього, а він з чубом стоїть, з оселедцем. Хлопець хотів воювати, вбивати ворога, а його втулили на той блокпост».

У нас також були мертві душі. Ось ти ніби йдеш повним складом воювати, а як потім виявляється, що у той список на бойове завдання підписали людей, які просто повинні були отримати посвідчення учасника бойових дій для того, щоб уникнути люстрації та мати право займати керівні посади при владі. Ти дізнаєшся про це, коли воюєш та не маєш часу розібратися з цим, бо в батальйоні дефіцит особистого складу. Хоча ми й пробували, писали у прокуратуру, запрошували журналістів. Та бюрократично тих негідників все одно відбілювали і видавали їм посвідчення. У той час ми справді не висипалися, тому що не було ким замінити нас на позиціях, виснажувалися під нуль. І ти все це усвідомлюєш, але разом з тим маєш захищати країну зі зброєю в руках.

© IZONE
© IZONE
© IZONE
© IZONE
© IZONE

– Як вважаєш, чому деякі люди беруть у руки зброю та йдуть на фронт, а інші ні?

– Це війна, а війна – то не іграшки. Я її бачив і можу переповідати, але люди не хочуть слухати. Вони завжди це називають «політика», мовляв, «давай без політики» – коли я чую цю фразу, то розумію, що люди хочуть сказати «це все так заплутано, незрозуміло, хто там що почав…». Завжди знаходять відмазки, за чим заховатись.

Найстрашніше, уяви – от приїжджаю я сюди і бачу, як чувачки в уніформі або в якомусь мілітарному вбранні ганяють феміністок і геїв на площах. Потім ще й дізнаюсь, що це тиловики, які не брали участі у війні. Та мені хочеться рвати! Це такий сюр! Вони не дають хлопцям цілуватися на Майдані – ох ви ж місіонери! Ось я – гей, я пройшов війну. І хтось такий не буде мені дозволяти прийти на Марш рівності, при цьому називаючи мене якимось ворогом народу? Це образливо.

– Як думаєш, звідки взялися ці упередження щодо того, що гомосексуальність та війна – несумісні?

– Це все штучний образ всяких, назвемо їх умовно «Пєнкіних», збірного образу такого собі розпусного та епатажного гея (бути яким, як на мене, абсолютно нормально). Медіа, крикуни, необережні заяви – багато факторів  сформувало цей демонізований образ дуже давно, а наше суспільство все ще орієнтується саме на нього. Ніхто цей міф не спростовує, але якби більше про це казали, то все було б інакше.

Ось ходять, наприклад, ще стереотипи про веганів – що вони слабкі, тілом та духом. Куди там! У нас було двоє таких, один із них працював з автоматичного станкового гранатомета. І як він це робив! В нього виходило чудово прораховувати позиції ворога і цілити саме туди – це рятувало життя. Він був професором у цивільному житті.

Щоб ці упередження спростовувати, ми створили групу в Фейсбуці – «Військові ЛГБТ та їх союзники». Це для лесбійок, геїв і для тих людей, союзників, котрі їх підтримують. Створена вона для того, щоб показати, що ми не тільки на марші ходимо, а ще й воюємо.

– Як змінилося твоє життя після повернення з війни?

– Коли тільки-тільки повернувся, були довгі відходняки. Та і зараз іноді прокльовується – став більш емоційним, трішки заїкаюся та маю вади зі слухом. Коли ти повертаєшся у цивільне життя, то бачиш усю цю корупцію і своє безсилля її зламати. Як виправляють фільм про Стуса, наприклад, і ти нічого з цим не можеш зробити – це атас.

Ще просто вражає ставлення деяких людей до ветеранів, ніби їх не існує або вони нічого не зробили. Всі люди, які зараз на фронті, фактично є нашими правозахисниками. Є ті, які займаються юридичним захистом прав та свобод громадян в тилу, а є ті, які зупиняють ворога безпосередньо на лінії фронту, де мова юриспруденції вже не працює і права треба відстоювати зі зброєю в руках. Це важливо розуміти. А ось деяким, хто не поважає ветеранів, нав’язують такий образ людей, які люблять постріляти без причини, ніби на куражі. Секундочку, це охоронці наші! Так, там багато всіляких є: хулігани, матюкальники, алкаші. Але, чорт забирай, їх усіх треба поважати, вони виконують свою місію – захищають наші права.

Якби от я, як громадянин, обрав би бути в тилу і make love not war, то ворог був би вже тут і змінював нашу Конституцію. Дуже неприємно чути, коли тебе сприймають як людину, яка схопила зброю і порушила священні закони миру. Ми йшли на цю війну, як захисники, а не як окупанти. Захисники мирного ладу, конституційних прав. Це важливо розуміти усім.

Я знаю хлопців, які після повернення були на межі. Двоє підірвали себе – лягли на гранату, вже тут, у мирному житті.  Взагалі, думаю, у кожного думки про самогубство проскакували. Воно десь на краю свідомості є. У якийсь момент все навалюється, думки, спогади, емоції намагаються тебе прирізати, але ж ти вже без броні. Є відчуття беззбройності – воно давало про себе знати у різних ситуаціях. Це зараз вже я якось зміцнів, став на ноги.

– Як ти зробив камінг-аут?

– Його, насправді, треба робити постійно, бо не кожен читає твою сторінку у Фейсбуці, а ти не при кожному знайомстві кажеш: «Привіт, я гей».

Тоді я це зробив в рамках проекту фонду «Ізоляції». Таня Павленко, дівчина Дмитра Різниченка, якому я допомагав після нападів на нього С14, звела меня з людьми, які познайомили мене з фотографом Антоном Шебетко. Він запустив проект «Ми були тут» про учасників бойових дій, які за сумісництвом є представниками ЛГБТ-спільноти.

Я взяв участь у цьому проекті, але спочатку не хотів, щоб відкривали моє обличчя. А потім по ходу спілкування з Антоном, який інколи ставив аж на диво влучні запитання, я зрозумів, що багато сам перед собою кривив душею, коли це приховував. З одного боку, це особиста справа кожного, але коли тут таке гноблення іде, коли знищують права та свободи ЛГБТ – я в цьому бачив соціальну користь. Я детально написав про свою орієнтацію на сторінці у Фейсбуці – це невелика частина, яку я зміг зробити, щоб протистояти цій дурні та лібералізувати наше суспільство. До того ж, мені стало легше жити, легше дихати.

– Як відреагувало суспільство?

– Я дуже пишаюсь тим, що хлопці з мого батальйону почали писати про свою підтримку, повагу та про те, що вони як знали мене з хорошого боку, так і продовжують це робити. Ці коментарі для мене на вагу золота. А ті, хто не хотів коментувати, – не коментували.

– Ти відчув себе вільним?

– Так, мені подобається. Наприклад, людина відпустить жарт про геїв, а я скажу, що я ним і є – їй стане соромно. Вона замислиться та може щось для себе зрозуміє. Може, я і недарма проживаю своє життя? Ми у свій час разом з батальйоном врешті-решт відстояли місто Маріуполь, а тепер просто звичайним камінг-аутом я, може, десь також допоміг. Це не так складно – зізнатись, важко вже потім зіштовхуватись з усіма наслідками. Я боюся знаєш чого? Що хтось скаже: «Теж мені досягнення. Зізнався, що в дупу трахається». Мені страшно, що дійсно будуть оцінювати так, ніби це позерство і я хизуюся своєю орієнтацією. Але я зробив цей камінгаут для того, щоб наше суспільство стало більш вільним, змінило свою думку щодо нас, лгбтшників, і замислилося більше про права людини.

– Що ж робити зі сприйняттям ЛГБТ-суспільства в Україні?

– Починати з самого формування думки про ЛГБТ в суспільстві, а також підніматися і самій цій спільноті. Що погано, так це те, що наша ЛГБТ-тусовка часто представлена  «заможними» людьми. А є ж геї в армії, прості сільські геї – можна спостерігати, як ними гордують. А чому? Вони справжні, круті, автентичні, це персонажі! Цих людей ми якось до уваги не беремо.

Насправді, у США та Європі у свій час теж із цим було складно – людей на насильну терапію відсилали, на електрошоки, стерилізацію, ув’язнення. Вони в основному були бідними, не могли будувати кар’єр, якщо були не з багатого десятку. Саме такі прості люди виходили на перші марші, прайди. За що їх били і саджали по тюрмах, але вони не здавались. Потрібен час та дії – розказувати про те, що це просто любов між людьми. Медіатором повинна бути культура, бо вона є основою та якраз тією мовою, яка повинна була б пропагувати любов.

Читайте більше цікавого