Фломастери та порятунок світу: про що мріють українці від 14 до 73 років

АвторТетяна Капустинська
20 Квітня 2018
Теги:
Люди креатівіті минуле точка зору

Про що мріють люди, яких розділяють десятиліття? Як дитячі бажання змінюють чи не змінюють наше доросле життя? Ми спитали українців від 14 до 73 років, про що вони мріяли раніше і про що – зараз. І здивувалися, як багато в нас усіх спільного.

Маргарита Шустрик, школярка, 14 років

У дитинстві у всіх мрії незначні: покататись на поні, побігати в парку атракціонів, купити ляльку твого росту. Але з віком все міняється, мрії стають дорослими. Це, наприклад, допомагати. Рідним – тоді, коли вони цього потребують, тим, кого ти бачиш на вулиці та хто не може купити собі їжі. Всім, хто живе без сім’ї та не має ніякої підтримки. Звичайно, ці мрії залишаються в тебе назавжди, але з’являються й нові. У кожного вони різні, та для кожного вони є вагомими.

У мене це професія, яка є затребованою та корисною для всіх. Я мрію відкрити свій власний ресторан та бути там шеф-кухарем. З дитинства я завжди допомагаю мамі в приготуванні їжі, вона мене навчає різним технікам, рецептам і видам подачі. Саме мама прищепила мені любов до кулінарії. Для здійснення мрії я розвиваюся в цьому напрямку – ходжу на майстер-класи, купую різні книжки з рецептами та навіть маю намір піти на телешоу «МастерШеф. Діти».

 

Влада Шевченко, татуювальниця, 22 роки

У дитинстві я займалася бальними танцями, тому перед кожними змаганнями мріяла перемогти, або вирости та танцювати в красивих сукнях з камінням, на високих підборах. Також я хотіла своє кафе. Коли до нас приходили гості, я робила із допоміжних речей меню та накривала на стіл – яєчню та бутерброди, тому що тільки їх і вміла готувати. Але бездоганно, маю зауважити. У тому кафе я була і офіціантом, і шеф-кухарем і своїм власним помічником. Оце часи! Але абстрактних бажань на кшталт літати, врятувати світ, стати супергероєм у мене не було. Можливо, це через цінності, які вкладали в мене мама та бабуся – вирости та заробляти багато грошей. Вже пізніше, роки чотири тому, я мешкала в Луганську та тільки починала бити тату. Тоді мріяла, що поїду працювати в Європу – тепер згадую це, оскільки там і працюю.

Зараз я мрію бути вільною – у виборі, від чужих думок, від оточення та обставин. Хочу відчувати себе скрізь комфортно. В цілому це глобальна мрія жити щасливим життям, насолоджуватися кожним днем, любити все навколо та не паритися ні про що. І мабуть, для мене свобода – важлива складова щастя. Навчитися телепортуватися ще було б круто, щоб не подорожувати літаком, а так «вжух» – і ти в Бразилії. Я вірю, що на все свій час.

 

Мирослав Криж, засновник культурного простору та кафе «Squat 17b», 32 роки

З дитинства я мріяв літати, але мені про це ніяково говорити, тому що я досі цього не роблю. Дуже подобалися фільми про літаки, у мене була енциклопедія різних повітряних апаратів, я міг по силуету модель впізнати. Коли з’явилися комп’ютерні ігри – грав багато в авіасимулятори. Ця мрія мене й привела до інституту на факультет авіації та космонавтики. Свій зореліт я поки що не побудував, але мені нещодавно саме підкинули книгу «Як побудувати космічний корабель», ось думаю почати читати.

Десь з 11-го класу мене поглинула нова мрія – мотоцикл. Якось на дачі я проїхав на скутері друга, при цьому не впав і не розбився. Мені настільки сподобалося, що я загорівся цією ідеєю. Це була досить яскрава мрія, я прямо спав і бачив, як їду. Вона збулася. Одного разу я врізався в машину на мотоциклі та перелетів через неї, роблячи сальто, тож, в принципі, можна сказати, що і моя мрія літати частково втілилася у життя.

Зараз я хочу миру у всьому світі. Це не жарт. Насправді, з часом перемикаєшся від якихось персональних бажань на більш глобальні та розумієш, що особисте щастя й апетити – це добре, але вони все одно будуть зростати в залежності від того, скільки, наприклад, ти їси, адже твій шлунок буде розтягуватися та хотіти все більше й більше. Мені приємно, коли навколо люди, які щасливі, у яких все добре, коли цих людей стає більше і ти можеш розширити своє коло спілкування, передаючи цю тягу іншим. Мрію, щоб у всіх все було добре.

 

Лілія Омельяненко, співзасновниця видавництва «Видавництво», 40 років

Оскільки я народилася в СРСР, переді мною були картинки холодної війни та пропаганда того, як важко живеться у світі – це було в газетах, по телевізору, на устах. Тому мрія на той момент була природна й зрозуміла – щоб у світі був мир і не було війни, щоб народи не страждали та не голодували. Ця мрія пройшла зі мною через роки та актуальна зараз.

У дитинстві мріяла бути багато ким: спочатку дуже хотіла бути винахідником і думала про те, як зможу переміщатися з однієї точки земної кулі в іншу, після того як сконструюю літак. При цьому в голові я дуже чітко уявляла собі зображення цього літального апарату – малювала його в зошиті, вимальовувала навіть кнопки та маленькі деталі. Потім я хотіла стати ветеринаром і захоплювалася всім, що стосувалося тварин. Після – почала писати, й твердо вирішила стати письменницею, а ще трішки пізніше – танцівницею.

Також мріяла подорожувати та дивитися світ, дуже хотіла потрапити в інші країни, але це не сильно вдавалося, хоч я і брала участь в різних конкурсах. Проте в 12 років за програмою обміну потрапила в Словаччину.

В результаті зараз, коли я стала видавцем, моя мрія – щоб наші діти мали доступ до всіх світових бестселерів, а також читали книги на всі теми, які їх цікавлять: дорослішання, секс, фемінізм, права людини. А ще хочу, щоб наше видавництво вийшло на світовий ринок і стало одним з найвпливовіших у світі. Звісно, є більш глобальні мрії – хочу дожити до того моменту, коли людство створить вакцину безсмертя та дізнатися, чи спроможні ми взагалі це зробити.

 

Наталія Гладенкова, бібліотекарка, 51 рік

У дитинстві моя родина була не дуже забезпеченою – я часто мріяла про морозиво, поїздку на море або розфарбовку, якої ні в кого не було. До речі, престижно було мати хороші фломастери – це було рідкістю й об’єктом для заздрощів. Як і жуйки – це була новинка, їх привозили лише з-за кордону. У моєї сусідки був брат, який служив моряком та йшов у плавання за кордон, а коли повертався – привозив їй жуйки. Тоді вона приносила їх в школу, хвалилася, ділилася з подругами та продавала – у той час вона була найпопулярнішою у школі. Це був кінець 70-х, початок 80-х – усі дівчата, і я в тому числі, мріяли про гарну ляльку, яких у той час було небагато. Так, щоб обов’язково з волоссям, яке можна розчісувати та робити різні зачіски.

У середніх класах ми листувалися з іншими людьми за кордоном, тоді була піонерська організація й можна було писати тим, хто давав адреси. Російська мова була міжнародною, багато дітей знали її. Я спілкувалася з Рубеном, досі не знаю, хлопець то був чи дівчина. Ми обмінювалися історіями, фактами з життя, часто просто неважливою, на перший погляд, інформацією, але значущим був той зв’язок між дітьми з різних країн тоді ще Радянського Союзу. Так ось, діти з-за кордону надсилали календарики, перебивачки, значки тощо. Це було дуже престижно – мати такого друга по листуванню та отримати від нього презент. Про це всі мріяли.

В моїй юності ми жили в невеликому достатку. Тоді був «стандартпошив» одягу, особливо індивідуально чогось ніхто не робив, а якщо і робив, то за великі гроші. А я завжди мріяла про гарну та несхожу на інші сукню на випускний. І от колись моя мама зібрала гроші та купила тканину, ми разом з нею пошили рожеву сукню – на випускному вона була найкрасивішою, а я дуже пишалася. У той час також я мріяла про книжки і те, що виросту та буду працювати бібліотекарем, вчити дітей любити книги та пропагувати літературу.

Зараз мрію, щоб був достаток і робота з хорошими людьми, щоб я могла реалізовувати себе як бібліотекар, навчати дітей. Мрію, щоб дочка була в порядку, кар’єру зробила, створила сім’ю. Ще дуже хочу з’їздити кудись та відпочити – не була ніколи за кордоном, тільки в Білорусі під час навчання.

 

Володимир Курдюков, пенсіонер, 61 рік

Моє дитинство припало на початок 60-х та було ознаменоване польотом Гагаріна в космос, успіхами радянської космічної галузі та хрущовською «відлигою». Для хлопчати з військового містечка, де базувалися льотчики, головною мрією стали літаки й польоти. Мій батько був льотчиком, багато розповідав про поїздки та привозив сувеніри з різних відряджень. А ще книги – величезна кількість книг про пригоди та подорожі, передача «Клуб кіномандрівників»… Все це давало поживу для мрій про далекі польоти та мандри.

Але я ріс, і стало ясно, що до кінця школи я буду під 185 см зростом, що відразу закривало шлях «в небо». Тому зберігав надію хоча би поїздити по СРСР: побувати на Байкалі, Камчатці, побачити вулкани та океан.

Це не збулося, але я їздив на республіканські олімпіади з хімії в Донецьк і Дніпропетровськ, був у Москві, Рязані, на Уралі, об’їздив весь Крим, був в Абхазії, Ленінграді – ще в 1980 році і знову, правда, вже в Санкт-Петербурзі, у 2008-му. А в 1994 році інше моє захоплення – кросворди – допомогло мені потрапити на передачу «Поле чудес», запрошення на яку мені підписав Влад Лістьєв, і виграти там поїздку на тиждень у Грецію.

Зараз, вже будучи пенсіонером, живучи в іншій країні й зовсім іншій епосі, я хочу, щоб були здорові мати, якій вже 92 роки, сестра, племінниця. Щоб була щаслива моя дочка, щоб вона вийшла заміж за гідного чоловіка, хочу няньчити онуків. Просто хочу жити та не хворіти. А подорожувати я можу, дивлячись National Geographic, Discovery та «серфити» інтернет-ресурсами. Ось про таке в своєму дитинстві я навіть не міг мріяти!

 

Людмила Чернова, пенсіонерка, 73 роки

Мої батьки були вчителями, тому нашій родині доводилось переїздити з місця на місце. Наприкінці 40-х-напочатку 50-х років, коли я була ще зовсім мала, родина переїхала до великого села. В мене не було іграшок, тільки лялька-мотанка, яку мама зробила мені зі шматків тканини. Лялька постійно була зі мною, навіть коли нас із братом фотографували.

Ще ми любили ковзати, але ковзанів не було, тому ми робили їх із деревини та дроту. Вздовж дощечки закріплювали дріт, підточували його напилком. Дощечку прив’язували до взуття та якось так ковзали. Коли мені було дев’ять, дядько привіз нам із братом одну пару «Снігурів» (такі металеві ковзани з закрученими носами, які також треба було пристібати до черевиків). То ми катались по черзі, а бувало й таке, що брат брав собі один снігур, я інший, і катали ми на них як на самокаті – однією ногою відштовхувалися. І було весело. На той час, майже нічого не було, ці снігурі справляли враження на сусідських дітей. Взагалі, ми не дуже й бажали чогось, бо не було телебачення, по радіо – лише новини. Тож бавились тим, що самі собі вигадували.

Я особливо й не мріяла, все складалося якось саме по собі. Наприклад, одного разу я проходила біля баскетбольного майданчика й раптом побачила, як до мене прискакав м’яч. Мене попросили лише подати, але я почала вести м’яч, немов гравець – вдаряла його об підлогу, забігла на майданчик, повела, а потім віддала пас. Тренер це побачив і запропонував записатися в їхню команду. Тож я отримала розряди по гандболу, волейболу, брала участь у змаганнях, але відчувала свою стелю та не лізла зі шкіри геть – намагалася робити все добре, але щоб у задоволення.

А зараз у мене вік – мрію згідно з ним. Я хочу, щоб мої діти були щасливі та влаштувалися в житті так, як їм подобається. Ще хочу поїхати з подругою кудись відпочити, хотілося б побувати за кордоном. Головне, щоб були сили їздити до брата на Полтавщину та навідувати місця, де пройшло дитинство.

Найцiкавiше на сайтi

Щоб ти жив до 120 років: що робити зараз, щоб довше не старіти

Генетичні тести, спроби «хакнути» власне тіло та розробка нанотехнологій для продовження продуктивного віку – різні методи обіцяють якщо не вічну молодість, то хоча б життя до 120 років. Platfor.ma розбирається, як довго можна прожити за ідеальних умов і що зробити вже сьогодні, щоб протягнути подовше. Допомагають нам у цьому озброєні науковим знанням експерти.

 

Ольга Маслова, біологиня

Це або генетичні передумови (наприклад, є генетичне захворювання, при якому діти замість дорослішання швидко старіють), або сукупність якихось вкрай неприємних зовнішніх чинників – вплив ультрафіолету, деяких хімічних факторів, критично нездоровий спосіб життя.

Олександр Коляда, генетик

Фінські угоди: як в звичайній школі Полтавщини впроваджували найкращу в світі модель освіти

Фінська модель шкільної освіти вважається однією з найкращих у світі та регулярно очолює світові рейтинги. Саме тому в Україні за підтримки МОН провели освітній експеримент «Змінитися за 7 днів», в якому взяли участь українські та фінські педагоги. Всього за два тижні заявки на участь подали 675 шкiл практично з усіх регіонів країни, а перемогла школа в селі Трудолюб Полтавської області. Platfor.ma розповідає, як проходив експеримент, та чому навчилися за цей час українські вчителі та учні.

З 1960-х років освіта стає рушійною силою процвітання країни Фінляндії. Тоді країна відмовилась від стандартизації навчальних планів, створивши систему на основі різноманіття, довіри, та поваги як фінського всього суспільства, так і самої освітньої системи.

Найголовніша риса фінської моделі — розвинена система дошкільних установ, а саме — виховання у дитячих садках та ясельних групах. Після закладів дошкільної освіти дитина переходить до основної школи, де навчається до 16 років. Навчання там триває лише дев’ять років і є безкоштовним. Учні молодших класів мають по три-чотири уроки на день, старших — по п’ять-шість. Між цим довгі перерви, а дзвінків зовсім немає. У класах навчається не більше двадцяти дітей. Робота проводиться в командах, учні навчають один одного та самостійно складають свій план на рік у відповідності до заявленого педагогами річного курсу. Оцінювати учнів у балах та порівнювати їх між собою забороняється законом. Дозволяється лише словесна оцінка вчителя і порівняння успіхів самого учня на різних етапах навчання.

При цьому витрати Фінляндії на освіту далеко не грандіозні, близько 5% ВВП – приблизно $10 тис. на одного учня. Для порівняння, це менше, ніж в Бразилії, Колумбії чи сусідніх Норвегії та Швеції.

Центральне місце у системі фінської освіти займає фігура педагога. Вчителів намагаються звільнити від звітності перед контролюючими органами, щоб вивільнити їхню енергію на творчі експерименти. Крім того, на думку фінів, такий підхід також сприяє професійному розвитку педагогів. У фінській системі освіти вчитель та учень — колеги. Фіни вважають велику довіру до вчителя секретом успіхів їхньої системи, яка й сприяє підвищенню якості освіти.

В результаті місцеві школи довгі роки лідирують в світових рейтингах, а викладачі та управлінці закладають у свідомості своїх учнів принципи рівності та довіри. Ось тут, до речі, можна прочитати наш текст про те, як незвичайна українська вчителька з’їздила в Фінляндію, щоб побачити все на свої очі.

 

Философский камень: как великие мыслители реагировали бы на падение кирпича

В истории человечества было множество великих философов, которые писали бесчисленные тома и основывали целые школы, чтобы объяснить сущее. Platfor.ma на простом примере объясняет особенности воззрений выдающихся мыслителей прошлого: как реагировали бы философы, если бы им на ногу упал кирпич.

Точка зрения: как незрячие люди воспринимают искусство

АвторЮлия Бирзул
16 Квітня 2018

У театра «Мизантроп» есть спектакль «Слепота» по роману нобелевского лауреата Жозе Сарамаго. Вся постановка проходит в темноте – и это впечатляюще. В честь этого Platfor.ma решила поговорить с незрячим человеком о том, как такие люди вообще воспринимают искусство и почему любое произведение можно понять, даже не видя его. У Виктории Шевчук врожденная катаракта. Десять лет назад у нее произошло серьезное ухудшение – и сейчас она практически не видит. При этом Виктория получила диплом учителя, играет в театре, занимается экстримом и работает в музее, где незрячим может почувствовать себя каждый. Вот наш разговор.

Виктория Шевчук

– Где в Украине незрячим или слабовидящим можно обращаться к искусству?

– В принципе, везде. Правда, каких-то особенных приспособлений и преимуществ для незрячих людей почти нигде нет. Разве что организаторы того или иного мероприятия сами проявляют инициативу и предлагают более удачные места или что-то в этом роде. Например, однажды в Одесском оперном театре мы купили места на балкон, но нас обрадовали и пересадили во второй ряд.

– Что бы вы хотели изменить в Украине, чтобы лучше наслаждаться искусством?

Есть такая хорошая вещь – тифлокомментарии. Благодаря им можно практически все понимать про внешность актеров, про декорации и костюмы. Но у нас, насколько я знаю, они есть только в одном месте во Львове.

Хотя, в любом случае, сам театр ничем не заменишь, даже хорошей радиопостановкой. В театре есть свой особый аромат – эти кресла, эти люди, этот маленький сквознячок, который идет со сцены. Шум открытия занавеса, шаги актеров, которые готовятся к началу спектакля.

– А какой у вас самый запоминающийся опыт взаимодействия с искусством?

– Как зрителю мне очень понравилась постановка «Божьи твари» Житомирского театра. Но, разумеется, особый опыт и эмоции связаны у меня с постановками, в которых участвовала я сама. К примеру, я сыграла Джульетту, о которой мечтают все актрисы. А в этом году мы делали спектакль по поэзии Лины Костенко.

– Вы сами играете в театре? Расскажите об этом.

– Это, конечно, очень необычные ощущения. В нашем коллективе есть и зрячие, и незрячие, и слабовидящие ребята, мы все время активно что-то придумываем, вместе ищем. Процесс работы над ролью очень интересен. А уже сам спектакль – это отдельная история. В одной из постановок я кружусь практически в танце, а мне нужно выйти на нужную точку к микрофону. Каждый раз надеюсь, что не промахнусь.

– В одном из наших материалов незрячий рассказывал, что все равно ходит в кино, потому что ему интересна атмосфера, плюс друзья коротко пересказывают ему происходящее на экране. Как с этим у вас?

Я очень люблю театр! Я сама из Житомира и очень люблю спектакли нашего театра, которые с каждым годом становятся все лучше и лучше. И вообще никогда не упускаю возможности сходить на спектакль. Когда я была в санатории в Одессе, то регулярно ходила на разные постановки и даже побывала на балете «Лебединое озеро» в легендарном оперном театре – это было незабываемо.

В принципе, когда ты в театре, то приблизительно понимаешь, что происходит на сцене – куда побежал актер или какое действие выполняешь. Но если возникают паузы, то конечно, лучше, чтобы рядом находился человек, который тихонько рассказывает о том, что происходит. Так же и в кино.

– Какое конкретное произведение или целое направление в искусстве вам бы хотелось прочувствовать больше всего, но это невозможно?

Сложно сказать. Наверное, такого вообще нет. По сути, возможно все. Я, к примеру, рисую и немного плету из бисера. Есть незрячие люди, которые занимаются танцами, музыкой – примеров в истории множество. Все очень индивидуально, было бы желание. Человек может все! Особенно если рядом есть другой надежный человек, который может прийти на помощь.

– Но ведь, скажем, такие чисто визуальные жанры как живопись и скульптура незрячим и слабовидящим почти недоступны? Хотя в мире есть примеры того, как это можно исправить с помощью технологий.

– Мне сложно сказать про какие-либо технологии. Я все воспринимаю на уровне чувств. Как я и говорила, если рядом есть человек, который расскажет тебе и поможет представить – можно увидеть все. А относительно скульптуры – в нашем музее «Три после полуночи» проходит выставка «Невидимая архитектура», на которой выставлены копии всемирно-известных объектов искусства. Все привыкли воспринимать их исключительно визуально, а вы приходите – и поймете, как можно увидеть ту же архитектуру иначе.

– А какое ваше любимое произведение и почему?

– Очень люблю книгу Рэя Брэдбери «Апрельское колдовство». Мне она так понравилась, что я записала только для себя ее аудио-версию.

– Кстати об аудио. Считается, что незрячие и слабовидящие лучше ориентируются в звуках – какие у вас отношения с музыкой?

Отношения прекрасные! Я с отличием окончила музыкальную школу по классу фортепиано, так что музыку очень люблю. Из любимых композиторов – Бетховен.