Ярослав

– Це жодним чином мені не заважає. Це моя особливість. У кожного ж є свої таргани в голові, правильно?

Так Ярослав розповідає про свій обсесивно-компульсивний розлад, з яким він живе уже багато років. Ярослав Муха – студент, в той же час він працює в рекламному агентстві.

Обсесивно-компульсивний розладом, або скорочено ОКР називаються нав’язливі стани, котрі змушують людину повторювати певні дії.

– Вперше розлад проявився, ще коли я був маленьким. Коли мене торкалися з одного боку, я обов’язково мав відчути такий же дотик з іншого. Я не прошу людей зробити цей дотик – це було б дивно, я просто сам себе торкаюся, головним є факт дотику. Я можу потиснути руку, але я намагаюся не чіпати людей і не люблю, коли вони чіпають мене.  Я пам’ятаю, коли вперше побачив щось схоже. Я дивився серіал «Клініка» і в одній із серій з’явився лікар з чимось подібним. Той лікар мав торкатися до всіх предметів, коли заходив в кабінет. Тоді я почав читати і зрозумів, що ОКР проявляється і в дрібніших формах.

Терміну ОКР  не існувало ще 100 років тому, але сьогодні від цього страждає близько 5% населення світу. Як правило, більш високий відсоток людей з цим захворюванням в розвинених країнах. Статистика захворювань в Україні відсутня. Перш за все, тому що в посткомуністичних країнах люди традиційно соромляться зізнаватися в психічних розладах.

Коли Ярослав знайшов назву свого розладу, він уже мав кілька ритуалів. Якщо він повертається в один напрямок, він має так само повернутися в інший. Якщо випадково повертається в іншу сторону більше, ніж потрібно, має зробити симетричну дію. Ярослав відчуває дискомфорт при довгому стоянні в одному напрямку, адже потрібно відновити рівновагу і стояти в іншому напрямку впродовж того самого часу.

– Через те, що мені потрібно постійно відновлювати баланс у просторі, я не можу нормально їздити в метро. Адже коли я в натовпі і до ноги торкаються, хай навіть пакетом, я не можу дотягнутися, щоб торкнутися іншої ноги – і мене від цього трусить. 

Всі знайомі знають, що я не люблю доторків. Взагалі. В більшості випадків люди розуміють і поважають особистий простір, а у деяких виникають зайві питання. Хтось навіть навмисне починає торкатися.

Крім того, коли Ярослав приходить в метро, він повинен двічі вдарити проїзним по турнікету. Якщо у нього немає пластикової карти руках, він може зробити удари жетоном, чи рукою. Він відчуває себе некомфортно, коли пауза між ударами занадто велика. Якщо він випадково стукає тричі або тільки один раз, він проходить знову і повторює ритуал. Це трапляється рідко, тому що Ярослав навчився робити ці речі автоматично. Одного разу він не встиг зробити свій ритуал  і думка про це мучила його під час поїздки. Тоді довелося вийти на одній із станцій і знову пройти через турнікет в звичний для себе спосіб.

– Це просто треба – і все, – знизує плечами Ярослав.

Крім цих ритуалів юнак має два інших. Коли він грав в музичній групі, він мав вивчити ритм 5/4. Для того, щоб запам’ятати, Ярослав почав всюди його вистукувати. Але після того, як він покинув групу, звичка залишилася, щоправда в дещо зміненій формі: тепер потрібно вистукувати ритм випуклою стороною ложки по чашці під час миття посуду. Якщо ритм прозвучав неправильно, потрібно його повторити.

– Ще одна штука, яка з’явилася зовсім нещодавно, також пов’язана із столовими приборами. Коли я беру ніж і вилку, я маю прокрутити ніж в правій руці і вдарити ним  по обох сторонах виделки. Повторю це три рази і після цього вже можу їсти. Коли ножа немає, я можу просто сидіти і їсти. Коли на роботі помічають це і питають, я просто відповідаю: «Ритуал такий». Буває, що ніж вилітає, тоді я його мию і знову повторюю три рази звичну дію».

Саша

На відміну від Ярослава, Саша не хоче називати свого повного імені, адже про її розлад не знають навіть батьки.

Саша прокидається і три рази поспіль щільно закриває очі. У цей час вона може думати про те, що приготувати на сніданок, або про те, що вдягне на роботу. Потім вона піднімається з ліжка і йде на кухню, щоб зварити вранішню каву. Відстань від її ліжка до кухні становить 21 крок, вона не повинна зробити ні більше, ні менше, інакше доведеться знову жмуритися і знову три рази. Наступний пункт ранкового лабіринту – ванна. Вона йде чистити зуби, але на шляху стоїть вимикач світла. Тоді вона починає рахувати вголос: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість… чорт, ледве сьомий раз не клацнула. Заново. Один, два, три, чотири, п’ять, шість».

Саша впевнена, що потрібно ввімкнути і вимикнути світло саме шість разів, інакше станеться щось погане. Якщо випадково повторити ритуал більше разів, ніж потрібно, доводиться починати все спочатку.

Ці дії Саша виконує впродовж шести років, відколи переїхала від батьків. Вона не надає їм значення, вона звикла до цих ритуалів, звела їх до такого автоматизму, що може обмірковувати щось в той час, як тіло зайняте певними діями. Родичі і друзі про це не знають.

– Коли хтось приходить до мене в гості, я відчуваю великий дискомфорт, тому що не можу повторювати свої дії.

Коли хтось живе у мене довше двох днів, я починаю звикати і вірити у те, що зможу позбутися розладу. Віра зникає, коли гість їде і я знову залишаюся наодинці.

Саша працює веб-дизайнером. Протягом тижня вона працює 50-60 годин, але її колеги не знають про дивні ритуали, які вона робить у себе вдома. Справа в тому, що в своєму кабінеті вона не повинна виконувати дії. Тільки вдома вона закриває і відкриває очі. Тільки вдома вона рахує кроки. Тільки вдома вона вмикає і вимикає світло у ванній кімнаті. Насправді, вона проводить так багато часу на роботі, саме щоб уникнути свого дому.

Альона

Альона також не хоче називати своє ім’я. Її чоловік не знає, що у неї коли-небудь була така проблема. Крім цього Альона боїться, що розлад може повернутися.

– Нав’язливі думки про дії у мене з’явилися в підлітковому віці. Коли я сказала своїм батькам, що зі мною щось не так, вони сказали, що це все моя уява і не більше. Я образилася.

Розлади ОКР зустрічаються частіше в підлітковому віці. І однією із головних проблем лікування є те, що батьки не сприймають симптоми, як щось серйозне, а лише як вияв протесту підлітка.

Розлад Альони вперше проявився у цифрі «п’ять». Спочатку вона п’ять разів перевіряла, чи замкнені двері. Ні більше, ні менше. Після цього вона почала відчувати необхідність повторювати будь-яку дію рівно п’ять разів. П’ять разів переступити через поріг. П’ять разів торкнутися до носа. П’ять разів помити руки і тільки тоді, відчути себе чистою. Число «п’ять» було всюди в її житті.

Усе почалося з однієї з телевізійних програм про нумерологію, де вона дізналася, як розрахувати свою «щасливу цифру. Її цифра – п’ять.

– Спочатку я подумала, що ця цифра може дійсно принести мені удачу, але виявилося, що тільки біль.

Де кінець ОКР?

– Я пішла в лікарню і розповіла своєму лікареві про проблему. Він відправив мене до психотерапевта, чи психолога – точно не пам’ятаю. Я попросила його поговорити з моїми батьками, і тільки після цього вони визнали, що у мене є проблема, – каже Альона. Вісім місяців сеансів психоаналізу допомогли їй перестати рахувати свої дії.

На відміну від Альони, Саша живе зі своїм ОКР досі.

Я зрозуміла, що не можу впоратися з цією проблемою самотужки. Це було на четвертій рік після того, як я усвідомила, що маю ОКР.

Саша вирішила звернутися до фахівця. Вона пройшла курс психотерапії і медикаментозного лікування.

– Я перестала приймати ліки, коли я зрозуміла, що мій головний біль і безсоння були викликані ліками. Потім я перестала ходити на сеанси психотерапії.

Тепер вона знову прокидається і відкриває-закриває очі три рази. Йде на кухню і знає, що зробить саме 21 крок. Вона вмикає і вимикає світло у ванній кімнаті шість разів. Вона не бачить сенсу змінювати щось, тому що все в порядку, такий стан речей її влаштовує.

Ярослав каже, що він відчуває себе комфортно зі своїм ОКР. Він не хоче позбутися від нього і не хоче шукати шляхи лікування. Він радіє, що його розлад не шкодить іншим людям і вважає, що його дії – «милі дивності».

– Ці дрібниці, вони нічого не міняють, але кожного разу, коли я їх не виконую вони є як свердло біля вуха. Це свердло тобі мозок не проштрикує, але потроху виводить з розуму. Якщо я не виконую свої ритуали, мене це гризе, я втрачаю увагу і постійно про це думаю, відтворюю картинку, поки не зроблю. Я не намагався позбутися ОКР. Мені комфортно, коли я виконую свої ритуали. Це побутові речі. У кожного ж свої таргани в голові, правильно?