«У кожного свої таргани в голові»: як живуть люди з обсесивно-компульсивним розладом

АвторЛєна Шуліка
2 Лютого 2017
Теги:
Люди особистість рівні права точка зору

Уявіть, що у вашій голові думки про нав’язливу дію, котру конче необхідно виконати. Дія може бути абсолютно позбавленою сенсу, але ви все одно її виконуватимете. Власне, так і живуть люди з обсесивно-компульсивним розладом. Platfor.ma розповідає про українців, життя яких складається з постійних ритуалів.

Ярослав

Ярослав Муха

– Це жодним чином мені не заважає. Це моя особливість. У кожного ж є свої таргани в голові, правильно?

Так Ярослав розповідає про свій обсесивно-компульсивний розлад, з яким він живе уже багато років. Ярослав Муха – студент, в той же час він працює в рекламному агентстві.

Обсесивно-компульсивний розладом, або скорочено ОКР називаються нав’язливі стани, котрі змушують людину повторювати певні дії.

– Вперше розлад проявився, ще коли я був маленьким. Коли мене торкалися з одного боку, я обов’язково мав відчути такий же дотик з іншого. Я не прошу людей зробити цей дотик – це було б дивно, я просто сам себе торкаюся, головним є факт дотику. Я можу потиснути руку, але я намагаюся не чіпати людей і не люблю, коли вони чіпають мене.  Я пам’ятаю, коли вперше побачив щось схоже. Я дивився серіал «Клініка» і в одній із серій з’явився лікар з чимось подібним. Той лікар мав торкатися до всіх предметів, коли заходив в кабінет. Тоді я почав читати і зрозумів, що ОКР проявляється і в дрібніших формах.

Терміну ОКР  не існувало ще 100 років тому, але сьогодні від цього страждає близько 5% населення світу. Як правило, більш високий відсоток людей з цим захворюванням в розвинених країнах. Статистика захворювань в Україні відсутня. Перш за все, тому що в посткомуністичних країнах люди традиційно соромляться зізнаватися в психічних розладах.

Коли Ярослав знайшов назву свого розладу, він уже мав кілька ритуалів. Якщо він повертається в один напрямок, він має так само повернутися в інший. Якщо випадково повертається в іншу сторону більше, ніж потрібно, має зробити симетричну дію. Ярослав відчуває дискомфорт при довгому стоянні в одному напрямку, адже потрібно відновити рівновагу і стояти в іншому напрямку впродовж того самого часу.

– Через те, що мені потрібно постійно відновлювати баланс у просторі, я не можу нормально їздити в метро. Адже коли я в натовпі і до ноги торкаються, хай навіть пакетом, я не можу дотягнутися, щоб торкнутися іншої ноги – і мене від цього трусить.

Всі знайомі знають, що я не люблю доторків. Взагалі. В більшості випадків люди розуміють і поважають особистий простір, а у деяких виникають зайві питання. Хтось навіть навмисне починає торкатися.

Крім того, коли Ярослав приходить в метро, він повинен двічі вдарити проїзним по турнікету. Якщо у нього немає пластикової карти руках, він може зробити удари жетоном, чи рукою. Він відчуває себе некомфортно, коли пауза між ударами занадто велика. Якщо він випадково стукає тричі або тільки один раз, він проходить знову і повторює ритуал. Це трапляється рідко, тому що Ярослав навчився робити ці речі автоматично. Одного разу він не встиг зробити свій ритуал  і думка про це мучила його під час поїздки. Тоді довелося вийти на одній із станцій і знову пройти через турнікет в звичний для себе спосіб.

– Це просто треба – і все, – знизує плечами Ярослав.

Крім цих ритуалів юнак має два інших. Коли він грав в музичній групі, він мав вивчити ритм 5/4. Для того, щоб запам’ятати, Ярослав почав всюди його вистукувати. Але після того, як він покинув групу, звичка залишилася, щоправда в дещо зміненій формі: тепер потрібно вистукувати ритм випуклою стороною ложки по чашці під час миття посуду. Якщо ритм прозвучав неправильно, потрібно його повторити.

– Ще одна штука, яка з’явилася зовсім нещодавно, також пов’язана із столовими приборами. Коли я беру ніж і вилку, я маю прокрутити ніж в правій руці і вдарити ним  по обох сторонах виделки. Повторю це три рази і після цього вже можу їсти. Коли ножа немає, я можу просто сидіти і їсти. Коли на роботі помічають це і питають, я просто відповідаю: «Ритуал такий». Буває, що ніж вилітає, тоді я його мию і знову повторюю три рази звичну дію».

Саша

На відміну від Ярослава, Саша не хоче називати свого повного імені, адже про її розлад не знають навіть батьки.

Саша прокидається і три рази поспіль щільно закриває очі. У цей час вона може думати про те, що приготувати на сніданок, або про те, що вдягне на роботу. Потім вона піднімається з ліжка і йде на кухню, щоб зварити вранішню каву. Відстань від її ліжка до кухні становить 21 крок, вона не повинна зробити ні більше, ні менше, інакше доведеться знову жмуритися і знову три рази. Наступний пункт ранкового лабіринту – ванна. Вона йде чистити зуби, але на шляху стоїть вимикач світла. Тоді вона починає рахувати вголос: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість… чорт, ледве сьомий раз не клацнула. Заново. Один, два, три, чотири, п’ять, шість».

Саша впевнена, що потрібно ввімкнути і вимикнути світло саме шість разів, інакше станеться щось погане. Якщо випадково повторити ритуал більше разів, ніж потрібно, доводиться починати все спочатку.

Ці дії Саша виконує впродовж шести років, відколи переїхала від батьків. Вона не надає їм значення, вона звикла до цих ритуалів, звела їх до такого автоматизму, що може обмірковувати щось в той час, як тіло зайняте певними діями. Родичі і друзі про це не знають.

– Коли хтось приходить до мене в гості, я відчуваю великий дискомфорт, тому що не можу повторювати свої дії.

Коли хтось живе у мене довше двох днів, я починаю звикати і вірити у те, що зможу позбутися розладу. Віра зникає, коли гість їде і я знову залишаюся наодинці.

Саша працює веб-дизайнером. Протягом тижня вона працює 50-60 годин, але її колеги не знають про дивні ритуали, які вона робить у себе вдома. Справа в тому, що в своєму кабінеті вона не повинна виконувати дії. Тільки вдома вона закриває і відкриває очі. Тільки вдома вона рахує кроки. Тільки вдома вона вмикає і вимикає світло у ванній кімнаті. Насправді, вона проводить так багато часу на роботі, саме щоб уникнути свого дому.

Альона

Альона також не хоче називати своє ім’я. Її чоловік не знає, що у неї коли-небудь була така проблема. Крім цього Альона боїться, що розлад може повернутися.

– Нав’язливі думки про дії у мене з’явилися в підлітковому віці. Коли я сказала своїм батькам, що зі мною щось не так, вони сказали, що це все моя уява і не більше. Я образилася.

Розлади ОКР зустрічаються частіше в підлітковому віці. І однією із головних проблем лікування є те, що батьки не сприймають симптоми, як щось серйозне, а лише як вияв протесту підлітка.

Розлад Альони вперше проявився у цифрі «п’ять». Спочатку вона п’ять разів перевіряла, чи замкнені двері. Ні більше, ні менше. Після цього вона почала відчувати необхідність повторювати будь-яку дію рівно п’ять разів. П’ять разів переступити через поріг. П’ять разів торкнутися до носа. П’ять разів помити руки і тільки тоді, відчути себе чистою. Число «п’ять» було всюди в її житті.

Усе почалося з однієї з телевізійних програм про нумерологію, де вона дізналася, як розрахувати свою «щасливу цифру. Її цифра – п’ять.

– Спочатку я подумала, що ця цифра може дійсно принести мені удачу, але виявилося, що тільки біль.

Де кінець ОКР?

– Я пішла в лікарню і розповіла своєму лікареві про проблему. Він відправив мене до психотерапевта, чи психолога – точно не пам’ятаю. Я попросила його поговорити з моїми батьками, і тільки після цього вони визнали, що у мене є проблема, – каже Альона. Вісім місяців сеансів психоаналізу допомогли їй перестати рахувати свої дії.

На відміну від Альони, Саша живе зі своїм ОКР досі.

Я зрозуміла, що не можу впоратися з цією проблемою самотужки. Це було на четвертій рік після того, як я усвідомила, що маю ОКР.

Саша

Саша вирішила звернутися до фахівця. Вона пройшла курс психотерапії і медикаментозного лікування.

– Я перестала приймати ліки, коли я зрозуміла, що мій головний біль і безсоння були викликані ліками. Потім я перестала ходити на сеанси психотерапії.

Тепер вона знову прокидається і відкриває-закриває очі три рази. Йде на кухню і знає, що зробить саме 21 крок. Вона вмикає і вимикає світло у ванній кімнаті шість разів. Вона не бачить сенсу змінювати щось, тому що все в порядку, такий стан речей її влаштовує.

Ярослав каже, що він відчуває себе комфортно зі своїм ОКР. Він не хоче позбутися від нього і не хоче шукати шляхи лікування. Він радіє, що його розлад не шкодить іншим людям і вважає, що його дії – «милі дивності».

– Ці дрібниці, вони нічого не міняють, але кожного разу, коли я їх не виконую вони є як свердло біля вуха. Це свердло тобі мозок не проштрикує, але потроху виводить з розуму. Якщо я не виконую свої ритуали, мене це гризе, я втрачаю увагу і постійно про це думаю, відтворюю картинку, поки не зроблю. Я не намагався позбутися ОКР. Мені комфортно, коли я виконую свої ритуали. Це побутові речі. У кожного ж свої таргани в голові, правильно?

Найцiкавiше на сайтi

Робота – вогонь:
як пережити емоційне вигорання

Щопонеділка на Urban Space Radio психологиня Анна Шийчук відповідає на запитання про емоційний інтелект та soft skills у житті та роботі в програмі «Хтознаяк», а Platfor.ma записує найцікавіше. У третьому випуску – про чотири етапи вигорання, схильні до цього синдрому професії (так, креативники в списку) та шляхи спасіння.

Емоційне вигорання – це період тотального знесилення, коли зовсім нічого не хочеться робити. Це стиль життя, коли ранок починається з кави, бо інакше я не можу прокинутись, день теж продовжується з нею, а вечір повинен завершитись або коктейлем, або вином – тому що я не можу розслабитися. Це стан, коли я розумію: все що я роблю, – класно, але бігти так, як раніше, вже не можу. Труднощі, пов’язані з цим, – розбудити себе, наповнитись енергією тоді, коли потрібно бути включеним у роботу, дати можливість тілу відпочити, розслабитися в потрібний момент.

Синдром професійного вигорання помітили в минулому столітті, коли люди дуже багато працювали.  Власне, те, що на законодавчому рівні встановлено два вихідних дні на тиждень – це заслуга того, що люди звернули увагу на проблему.

Високий темп життя вимагає від нас рухатися швидше. Рідко коли ми маємо час, щоб добре поїсти чи посидіти в тиші. Це базова комплектація людини, яка хоче чогось досягти для себе, рідних, яка хоче розвиватися, мати якісні результати своєї роботи чи роботи своїх команд.

Коли пора зупинится? Коли стає байдуже, відновлюватися стає дуже важко, губиться розуміння, для чого я це роблю. Коли раптово все дратує і ти безсило плачеш. Розумієш, що щось пішло не так. Коли день лежиш в ліжку і не можеш встати, коли хочеш спати посеред дня. Коли те, що зазвичай допомагає, не діє.

Людина, яка вміє дбати про своє здоров’я, може зробити більше. Коли ми на межі виснаження, то дати собі раду стає важче.  Наші ресурси вичерпуються і робота стає менш продуктивною. На цьому етапі ви, звісно, можете зробити щось яскраве і грандіозне, але не в довготривалій перспективі.

Ресурси людини мають певні обмеження, і прямо впливати на це ми не можемо. Кожні 5-10 років наше життя змінюється. Кризи цих періодів необхідні й закономірні, вони дозволяють нам розвиватися, і щоразу ми мусимо пристосовуватися до обставин, які змінюються.

«Починає качати. Хочеться рухатися!»: чому наші традиційні музика й танці – крутіше за сучасні рейви

25 травня на подвір’ї музею Гончара за підтримки Українського культурного фонду відбудеться Ніч традиційних танців, де гості зіллються у запальних рухах під справжню автентичну українську музику прямо під зорями. Platfor.ma розпитала співорганізаторів події та засновників культурно-мистецького проекту «Рись», що таке взагалі традиційні музика й танці, як вони змінювалися з часом, що триста років тому співали у піснях про секс і чому це крутіше за сучасні рейви.

Катерина Капра

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

Андрій Левченко

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.