«У кожного свої таргани в голові»: як живуть люди з обсесивно-компульсивним розладом

АвторЛєна Шуліка
2 Лютого 2017
Теги:
Люди особистість рівні права точка зору

Уявіть, що у вашій голові думки про нав’язливу дію, котру конче необхідно виконати. Дія може бути абсолютно позбавленою сенсу, але ви все одно її виконуватимете. Власне, так і живуть люди з обсесивно-компульсивним розладом. Platfor.ma розповідає про українців, життя яких складається з постійних ритуалів.

Ярослав

Ярослав Муха

– Це жодним чином мені не заважає. Це моя особливість. У кожного ж є свої таргани в голові, правильно?

Так Ярослав розповідає про свій обсесивно-компульсивний розлад, з яким він живе уже багато років. Ярослав Муха – студент, в той же час він працює в рекламному агентстві.

Обсесивно-компульсивний розладом, або скорочено ОКР називаються нав’язливі стани, котрі змушують людину повторювати певні дії.

– Вперше розлад проявився, ще коли я був маленьким. Коли мене торкалися з одного боку, я обов’язково мав відчути такий же дотик з іншого. Я не прошу людей зробити цей дотик – це було б дивно, я просто сам себе торкаюся, головним є факт дотику. Я можу потиснути руку, але я намагаюся не чіпати людей і не люблю, коли вони чіпають мене.  Я пам’ятаю, коли вперше побачив щось схоже. Я дивився серіал «Клініка» і в одній із серій з’явився лікар з чимось подібним. Той лікар мав торкатися до всіх предметів, коли заходив в кабінет. Тоді я почав читати і зрозумів, що ОКР проявляється і в дрібніших формах.

Терміну ОКР  не існувало ще 100 років тому, але сьогодні від цього страждає близько 5% населення світу. Як правило, більш високий відсоток людей з цим захворюванням в розвинених країнах. Статистика захворювань в Україні відсутня. Перш за все, тому що в посткомуністичних країнах люди традиційно соромляться зізнаватися в психічних розладах.

Коли Ярослав знайшов назву свого розладу, він уже мав кілька ритуалів. Якщо він повертається в один напрямок, він має так само повернутися в інший. Якщо випадково повертається в іншу сторону більше, ніж потрібно, має зробити симетричну дію. Ярослав відчуває дискомфорт при довгому стоянні в одному напрямку, адже потрібно відновити рівновагу і стояти в іншому напрямку впродовж того самого часу.

– Через те, що мені потрібно постійно відновлювати баланс у просторі, я не можу нормально їздити в метро. Адже коли я в натовпі і до ноги торкаються, хай навіть пакетом, я не можу дотягнутися, щоб торкнутися іншої ноги – і мене від цього трусить.

Всі знайомі знають, що я не люблю доторків. Взагалі. В більшості випадків люди розуміють і поважають особистий простір, а у деяких виникають зайві питання. Хтось навіть навмисне починає торкатися.

Крім того, коли Ярослав приходить в метро, він повинен двічі вдарити проїзним по турнікету. Якщо у нього немає пластикової карти руках, він може зробити удари жетоном, чи рукою. Він відчуває себе некомфортно, коли пауза між ударами занадто велика. Якщо він випадково стукає тричі або тільки один раз, він проходить знову і повторює ритуал. Це трапляється рідко, тому що Ярослав навчився робити ці речі автоматично. Одного разу він не встиг зробити свій ритуал  і думка про це мучила його під час поїздки. Тоді довелося вийти на одній із станцій і знову пройти через турнікет в звичний для себе спосіб.

– Це просто треба – і все, – знизує плечами Ярослав.

Крім цих ритуалів юнак має два інших. Коли він грав в музичній групі, він мав вивчити ритм 5/4. Для того, щоб запам’ятати, Ярослав почав всюди його вистукувати. Але після того, як він покинув групу, звичка залишилася, щоправда в дещо зміненій формі: тепер потрібно вистукувати ритм випуклою стороною ложки по чашці під час миття посуду. Якщо ритм прозвучав неправильно, потрібно його повторити.

– Ще одна штука, яка з’явилася зовсім нещодавно, також пов’язана із столовими приборами. Коли я беру ніж і вилку, я маю прокрутити ніж в правій руці і вдарити ним  по обох сторонах виделки. Повторю це три рази і після цього вже можу їсти. Коли ножа немає, я можу просто сидіти і їсти. Коли на роботі помічають це і питають, я просто відповідаю: «Ритуал такий». Буває, що ніж вилітає, тоді я його мию і знову повторюю три рази звичну дію».

Саша

На відміну від Ярослава, Саша не хоче називати свого повного імені, адже про її розлад не знають навіть батьки.

Саша прокидається і три рази поспіль щільно закриває очі. У цей час вона може думати про те, що приготувати на сніданок, або про те, що вдягне на роботу. Потім вона піднімається з ліжка і йде на кухню, щоб зварити вранішню каву. Відстань від її ліжка до кухні становить 21 крок, вона не повинна зробити ні більше, ні менше, інакше доведеться знову жмуритися і знову три рази. Наступний пункт ранкового лабіринту – ванна. Вона йде чистити зуби, але на шляху стоїть вимикач світла. Тоді вона починає рахувати вголос: «Один, два, три, чотири, п’ять, шість… чорт, ледве сьомий раз не клацнула. Заново. Один, два, три, чотири, п’ять, шість».

Саша впевнена, що потрібно ввімкнути і вимикнути світло саме шість разів, інакше станеться щось погане. Якщо випадково повторити ритуал більше разів, ніж потрібно, доводиться починати все спочатку.

Ці дії Саша виконує впродовж шести років, відколи переїхала від батьків. Вона не надає їм значення, вона звикла до цих ритуалів, звела їх до такого автоматизму, що може обмірковувати щось в той час, як тіло зайняте певними діями. Родичі і друзі про це не знають.

– Коли хтось приходить до мене в гості, я відчуваю великий дискомфорт, тому що не можу повторювати свої дії.

Коли хтось живе у мене довше двох днів, я починаю звикати і вірити у те, що зможу позбутися розладу. Віра зникає, коли гість їде і я знову залишаюся наодинці.

Саша працює веб-дизайнером. Протягом тижня вона працює 50-60 годин, але її колеги не знають про дивні ритуали, які вона робить у себе вдома. Справа в тому, що в своєму кабінеті вона не повинна виконувати дії. Тільки вдома вона закриває і відкриває очі. Тільки вдома вона рахує кроки. Тільки вдома вона вмикає і вимикає світло у ванній кімнаті. Насправді, вона проводить так багато часу на роботі, саме щоб уникнути свого дому.

Альона

Альона також не хоче називати своє ім’я. Її чоловік не знає, що у неї коли-небудь була така проблема. Крім цього Альона боїться, що розлад може повернутися.

– Нав’язливі думки про дії у мене з’явилися в підлітковому віці. Коли я сказала своїм батькам, що зі мною щось не так, вони сказали, що це все моя уява і не більше. Я образилася.

Розлади ОКР зустрічаються частіше в підлітковому віці. І однією із головних проблем лікування є те, що батьки не сприймають симптоми, як щось серйозне, а лише як вияв протесту підлітка.

Розлад Альони вперше проявився у цифрі «п’ять». Спочатку вона п’ять разів перевіряла, чи замкнені двері. Ні більше, ні менше. Після цього вона почала відчувати необхідність повторювати будь-яку дію рівно п’ять разів. П’ять разів переступити через поріг. П’ять разів торкнутися до носа. П’ять разів помити руки і тільки тоді, відчути себе чистою. Число «п’ять» було всюди в її житті.

Усе почалося з однієї з телевізійних програм про нумерологію, де вона дізналася, як розрахувати свою «щасливу цифру. Її цифра – п’ять.

– Спочатку я подумала, що ця цифра може дійсно принести мені удачу, але виявилося, що тільки біль.

Де кінець ОКР?

– Я пішла в лікарню і розповіла своєму лікареві про проблему. Він відправив мене до психотерапевта, чи психолога – точно не пам’ятаю. Я попросила його поговорити з моїми батьками, і тільки після цього вони визнали, що у мене є проблема, – каже Альона. Вісім місяців сеансів психоаналізу допомогли їй перестати рахувати свої дії.

На відміну від Альони, Саша живе зі своїм ОКР досі.

Я зрозуміла, що не можу впоратися з цією проблемою самотужки. Це було на четвертій рік після того, як я усвідомила, що маю ОКР.

Саша

Саша вирішила звернутися до фахівця. Вона пройшла курс психотерапії і медикаментозного лікування.

– Я перестала приймати ліки, коли я зрозуміла, що мій головний біль і безсоння були викликані ліками. Потім я перестала ходити на сеанси психотерапії.

Тепер вона знову прокидається і відкриває-закриває очі три рази. Йде на кухню і знає, що зробить саме 21 крок. Вона вмикає і вимикає світло у ванній кімнаті шість разів. Вона не бачить сенсу змінювати щось, тому що все в порядку, такий стан речей її влаштовує.

Ярослав каже, що він відчуває себе комфортно зі своїм ОКР. Він не хоче позбутися від нього і не хоче шукати шляхи лікування. Він радіє, що його розлад не шкодить іншим людям і вважає, що його дії – «милі дивності».

– Ці дрібниці, вони нічого не міняють, але кожного разу, коли я їх не виконую вони є як свердло біля вуха. Це свердло тобі мозок не проштрикує, але потроху виводить з розуму. Якщо я не виконую свої ритуали, мене це гризе, я втрачаю увагу і постійно про це думаю, відтворюю картинку, поки не зроблю. Я не намагався позбутися ОКР. Мені комфортно, коли я виконую свої ритуали. Це побутові речі. У кожного ж свої таргани в голові, правильно?

Найцiкавiше на сайтi

Розкрийте очі: хто та як рятує великі екрани України – від KISFF до аніме

За останні кілька років в Україні показали безліч крутих, соціально важливих, документальних та мистецьких стрічок – в тому числі відбулися Фестиваль короткометражних фільмів, KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин, а на великих екранах неочікувано транслювалися опера, балет і музичні концерти. А що, якщо ми скажемо, що можливим все вищеперелічене рік у рік робить одна команда? Вам варто у це повірити, тому що Platfor.ma поспілкувалася з її засновниками Кирилом Марікуцею та Алікою Харченко про непростий шлях від фільмів про науку до величезних кінофестивалів, про неймовірних режисерів, короткий метр, розвиток індустрії, мудаків і стрічки, які змушують не відводити погляд від екрану. 

Кирило Марікуца та Аліка Харченко

– Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF), KyivMusicFilm, 100 фільмів за 100 хвилин – розкажіть, хто ж стоїть за організацією всіх цих подій?

– Це робить одна й та ж команда, яка починала працювати над фестивалем короткометражних фільмів та продовжила роботу вже над іншими – в тому числі над KyivMusicFilm та INTRO. Ми не хотіли створювати одну організацію, яка займається кіно в цілому – у кожного з наших проєктів є певний фокус, який у такому випадку загубився б. Це різні за своїм наповненням напрями – короткий метр, повнометражні фільми про музику, а тепер ще й кіно про культуру. 

 

– Але як ви самі себе називаєте, коли розповідаєте про свою діяльність?

– Це залежить від контексту. Якщо у нас хтось запитує «хто ви?» в березні, перед фестивалем короткометражних фільмів, то ми скоріш за все будемо так занурені в роботу над ним, що асоціюватимемо себе саме з цим проєктом. А протягом решти року ми представляємося як KyivMusicFilm.

 

– Презентуйте, будь ласка, повний перелік проєктів, якими займається ваша команда. 

●     Фестиваль короткометражних фільмів (KISFF) – велика подія, яка триває 5 днів у квітні; 
●     Від KISFF є «100 фільмів за 100 хвилин», який ми проводимо щороку – з назви можна здогадатися, що це фестиваль однохвилинних стрічок;
●     Також від KISFF ми іноді організовуємо тематичні перегляди короткого метра, наприклад, фестиваль австралійського кіно, «анімаційне божевілля»;
●     KyivMusicFilm – ми показуємо те, що називається івент-сінема. Це різні події в кіно, на кшталт концертів, опери та балету, фільмів про мистецтво, документальних стрічок і дуже рідко художніх, якщо вони нам дуже запали в душу та знаходяться на  перетині з музикою й культурою. 
●     Разом з Планетою Кіно ми організовуємо регулярні покази культових фільмів, а самостійно —  представляємо довгу ретроспективу аніме. А також від KyivMusicFilm робимо документальний кінофестиваль «INTRO» про музику та культуру. 

Висока планка: актор із «Мої думки тихі» про наше кіно та те, як дивно жити з ростом 205 см

16 січня на великі екрани країни виходить стрічка режисера Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», яка вже отримала високі відзнаки престижних кінофестивалів і полонила серця глядачів. Platfor.ma поспілкувалася з головним актором фільму, Андрієм Лідаговським, про вибір між режисурою та акторством, улюблені сцени, етап розквіту українського кіно та складне, але цікаве життя з ростом 205 см.

Виконавець головної ролі – актор і режисер Андрій Лідаговський

 – Андрію, розкажи трохи про себе. 

– Я вчився на режисурі в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого разом з Антоніо Лукічем, режисером фільму – щоправда, він пішов вже з першого курсу, а мене вигнали пізніше, десь на 4-му. Довгий час, 7-8 років, я працював за спеціальністю – режисером-рекламником, але останнім часом намагаюся змінити фокус на арт-дірекшн. Днями мене покликали працювати художником-постановником і я думаю погодитися, але крім всього цього, звичайно, хочу зніматися в кіно. Коли Антоніо покликав мене на головну комедійну роль в короткометражку «У Манчестері йшов дощ», я зрозумів, що це, напевно, той напрямок, яким я найбільше захоплююся. Серед іншого, це менше відповідальності – ти прийшов вже на все готове і можеш креативити. А от коли ти режисер, то тримаєш стільки технічних речей у голові, що на творчість залишається менше енергії.

– Ти характеризуєш себе як творчу особистість?

– У мене сім’я така: старший брат – режисер, батько – скульптор, мати – живописець. Тому з дитинства мене налаштовували на цю хвилю, я не уявляв, що буду займатися чимось іншим. В школі я був круглим двієчником, а якби мені запропонували спробувати програмування – я б не зміг.

– Чому ти пішов з інституту?

– Понад усе мене цікавили перші три курси, які були акторськими. А після нам давали купу теорії, показували якісь стрічки та говорили знімати студентські фільми, але не викладали предмет кіновиробництва: як зробити аніматіки та розкадровування, як намалювати флор-плен із напрямами, з кого складається знімальна група, як працює виробництво, що робити ось цими руками. А я дуже сильно хотів знімати, тому був ображений, що нам цього не читають. В той самий час у мене було багато роботи та зйомок – я розумів, що на майданчику з практикою можу отримати набагато більше, і не міг суміщати. Це були нерівноцінні речі, попри крутого майстра, який і на Антоніо дуже сильно вплинув – Романа Ширмана. 

– Як ти отримав головну роль у фільмі «Мої думки тихі»?

– Антоніо до цього зняв кілька студентських фільмів зі мною, але переймався, що його будуть звинувачувати в тому, що він повторюється. Тому цей проєкт задумувався спочатку зовсім з іншим актором. У мене була лише маленька роль – я повинен був грати стоматолога у вступній сцені і як би передаватися пас із попереднього фільму в цей. Але так вийшло, що Антоніо посварився з головним актором і запропонував мені знятися в тизері, який потрібен для пітчингу. Взагалі це було так: я як раз йшов по Рейтарській, коли він мені подзвонив і став вмовляти. Коли Антоніо запропонував мені знятися в «У Манчестері йшов дощ», я дуже сильно пручався і говорив: «Та якого біса, я ж не актор, у мене не вийде». Але цього разу я швидко погодивя та навіть готовий був сам заплатити, щоб знятися у стрічці. Після досвіду в короткому метрі, я вже розумів, що це найцікавіше, чим я можу займатися.

– Як довго тривали зйомки?

– Ми зняли тизер і ще пів року переписували сценарій, він сильно відрізнявся від того, що глядачі побачать на екранах. Спочатку це була історія про дідуся та онука – перший був молодий душею та енергійний, а мій герой, звукорежисер, скептичний і занудний. Все будувалося на цьому конфлікті, а за два місяці до старту препродакшну ми вирішили, що історій про діда та онука вистачає в кінематографі, а ми покоління, яке виховали жінки – хочеться зняти про це. Тому в сюжет інтегрували маму. В результаті в нас було десь два з половиною місяці препродакшну й десь 30 знімальних днів. Це досить багато, насправді, тому що більшість подібних фільмів знімаються днів за 18-19.

– У тебе є щось спільне з твоїм персонажем?

– Я нічого не робив для того, щоб перевтілитися у свого героя. Я в принципі не вірю в акторські перевтілення як явища – мені здається, що цікавіше знайти точку схожості зі своїм персонажем і жити в тих обставинах, які є в сценарії. Цей чувак набагато серйозніший, ніж я, але це єдине, де я відходив від своєї органіки. Ну і крики-істерики мені теж не властиві, адже я спокійний як опосум, тому емоційні сцени мені даються важко.

«З новим щастям»: матеріали, які допоможуть вам змінити життя в 2020 році

Безумовно, для нашого видання 2019 рік був дуже продуктивним та багатим на круті матеріали. Ми вивчали нову інформацію, спілкувалися з неймовірними людьми, проводили справжні журналістські розслідування та створювали матеріали, які можуть спровокувати неконтрольовані позитивні зміни в житті. Останніми ділимося у цій підбірці та пропонуємо не зволікати, а використовувати отримані знання на практиці.

З початком нового року всі гучно кричать «Я зміню своє життя на краще!», але далеко не завжди ці зміни починаються. Тож на шляху до щасливого та якісного існування рекомендуємо не забувати про власні тіло, здоров’я, душу та про оточення. Якщо не знаєте, з чого почати, маємо для вас аж 30 порад, які виведуть токсини з життя та піднімуть його на новий рівень. Поговоримо про гардероб, догляд за собою, інформаційне поле, харчування, дім та інше.

 

Соцпакет: 11 наших текстів про настільки суспільно важливе, що вам точно треба їх прочитати

Platfor.ma – це видання, яке підтримує позитивні зміни в країні та світі. Тож весь рік ми писали про важливі соціальні проекти й різноманітні актуальні проблеми та способи їх вирішити. У цій підбірці–соціальному пакеті ми зібрали дванадцять таких матеріалів, які нам здалися найбільш важливими: про благодійність, зоозахист, критичне мислення та екологію. Ми вважаємо, що їх варто прочитати усім, щоб дізнатися:

Донорство все активніше стає не якимось соціальним героїзмом, а нормою. Жертвувати кров – це нормально і не страшно. Особливо якщо жертвувати її за допомогою соціальної ініціативи «Середи в Охматдиті». Всередині – історія про те, як небайдужі люди об’єдналися навколо ідеї допомоги тим, хто цього потребує. А ще підказки, як стати донором, чого боятися і чим потім пишатися. Ну і єдине прохання від волонтерів: спробуйте хоча би раз. Навіть якщо не станете систематичним донором, ваша кров може врятувати чиєсь життя. А зараз задумайтеся: як часто ви рятуєте життя, просто витративши трохи часу на дорогу і віддавши частинку себе, яка повністю відновиться вже за місяць?