Цінний кадр: як українець сконструював власний фотоапарат за допомогою 3D-принтера

АвторТетяна Капустинська
10 Жовтня 2018
Теги:
Люди дизайн креатівіті фото

Щодня ми робимо мільйони знімків, використовуючи різні девайси – телефони, планшети, веб-камери, цифрові та плівкові фотоапарати. Але чи замислювався хтось із нас, наскільки чарівним і разом із тим складним є процес створення фотоапарату? Український графічний дизайнер і фотограф Єгор Сігнієнко розробив та сконструював свою власну плівкову широкоформатну камеру. Platfor.ma розпитала його про ідею та покрокову реалізацію, а також попросила поділитися матеріалами, які ілюструють усю цю магію.

Єгор Сігнієнко

– Як давно ти став фотографувати? З чого це почалося?

– Фотографувати я почав ще зі школи батьковим «Зенитом», а ось більш серйозно почав займатися вже в інституті. Але це було все таке, неспішне, знімав два рази на рік.

– Знаю, у тебе була серія «Coffee time», про яку у тебе брав інтерв’ю журналіст з Daily Mail. Розкажи, як ти взагалі вирішив зробити подібні фото?

– Так, але вже скільки часу пройшло – це був десь 2006-2007 рік. На той момент я надихнувся одним фотографом, який знімав дівчат в «одязі» з молока. Мені стало це цікаво з технічної точки зору. Я вирішив спробувати зробити щось подібне, навіть прогулював пари в інституті. Фотографував я просто на своєму робочому столі – зробив фон, приготувався витратити купу молока та часу на подальше прибирання. Результати вийшли непоганими, як я тоді думав, і захотілося десь цю парочку кадрів показати.

У мене з’явилася можливість виставити роботи в одному закладі, але для цього знімків на одну тему потрібно було не менше десяти. Довелося дознімати – на сьомій фотографії я вже був знесилений і висмоктував ідеї з пальця. Тобто перші дві роботи мені було дико цікаво зробити, я горів і багатьом для цього жертвував, а ось останні дві вже вимучував як міг.

– Як думаєш, чому це викликало такий загальний хайп?

– Не знаю! Я ще й знімав тоді «по-бідному». У мене був один-єдиний спалах із парасолькою, Nikon D40 старенький… Якість цих знімків жахлива, зараз я на них без сліз дивитися не можу. Але тим не менш, ці роботи сильно розійшлися по інтернету – мені навіть друзі постійно надсилали посилання, натикаючись на публікації. Можливо, тоді технології були не настільки розвиненими, а люди – не розбещеними. Адже цей самий Nikon D40 ще десять років тому був нормальною камерою – для початківців її з головою вистачало.

– Фотографія схожа на залежність?

– У мене не спостерігається. Я знаю людей, які не розлучаються з камерою, у мене теж це якийсь час було. А зараз з’явилася якась «надивленність» – все підряд фотографувати вже не хочеться. Дивишся на потенційний кадр і думаєш: «Це знімати? Ну не знаю…», тому що не хочеться тиражувати однакові знімки.

А взагалі, я б хотів знімати більше портретів. Я людина не особливо товариська і підійти познайомитися з кимось, щоб сказати «підемо фотографувати» – не можу. Відразу думки: «Що про мене подумають? Приймуть за якогось маніяка чи вбивцю» Тому я мало людей фотографую. Часто у мене з’являються якісь творчі ідеї, але все лежать у голові в очікуванні свого моменту, а потім просто забуваються, так і не побачивши світ.

– Але ідея зробити свою власну камеру таки втілилася в життя! Як вона з’явилася?

– Крупноформатні камери взагалі вже досягли свого апогею та особливо інноваційного зараз нічого немає. Все трохи вдосконалюється, змінюються матеріали, з’являються якісь нові технології, але система, по суті, все та ж. Тобто копіюй з якихось вже наявних камер, підлаштовуй це під свої можливості та роби.

У мене був старий фотокор, але, якщо чесно, знімати на нього ще те задоволення. Цю камеру навіть соромно на поличку поставити для краси – мотлох мотлохом. До того ж вона розрахована на метричний розмір плівки, а вона вся зараз випускається в дюймах. Тому потрібно було міряти, підрізати, шматувати – це не дуже зручно.

Я вирішив або купити, або зробити свою камеру, і звернувся до знайомого, який на цьому питанні собаку з’їв – він володіє достатньою кількістю технічної інформації про широкий формат. Тому що, наприклад, я не знав, які потрібні зрушення – для великого формату це найголовніша складова, вони допомагають змінювати перспективу.

Наприклад, у живописі є правило, що всі вертикалі повинні бути паралельними – по суті, якщо ми подивимося на будівлю в перспективі, то вона буде звужуватися вверх. Це вважається нехудожнім. А зрушення дозволяють ці перспективні викривлення виправити. Навіть якщо ми зайдемо на сайт Apple, то побачимо, що всі вертикальні лінії в продукції паралельні – це класика зображення.

Спочатку покупка мене більше приваблювала. Знайомий тоді скинув мені посилання на хлопців, які роблять камери на сучасному виробництві – дуже круті, але й коштують кілька тисяч доларів. Зайвих грошей у мене не було, а ось робити щось своїми руками мені завжди подобалося. І я подумав: «Чому я не можу створити свою камеру?»

– І з чого ти почав?

– У мене якраз був вільний час і я став вираховувати, у скільки мені це обійдеться, малювати креслення і запчастини цієї камери. З’ясувалося, що коштувати вона буде стільки ж, як якщо б я купив таку ж поюзану десь на eBay. Але навіщо купувати старе, якщо набагато цікавіше зробити щось своє.

Тож я почав прикидати, як це все буде рухатися. Потрібно було зробити так, щоб камера складалася, тому що зазвичай фотоапарати великого формату величезні та незручні в транспортуванні. Мій задум полягав у тому, щоб у складеному стані розмір відповідав якійсь, скажімо, дзеркальній камері. Ця ідея мені дуже сподобалася і я став це все анімувати, щоб побачити, як воно виглядатиме в дії. По ходу визначив деякі проблеми, які можуть бути пов’язані з цим складанням – десь щось чіплялося, кудись не вписувалося, скажімо, в поворот не заходило.

Коли я остаточно все розрахував, то звернувся до іншого знайомого, який спеціалізується на 3D-друці – він розповів, які краще використовувати матеріали. Потім я урочисто віддав все на друк, чекав близько трьох тижнів – компанія, до якої я звернувся, мала дешевшу середню ціну на ринку, але і працювала в рази довше. Так я ж нікуди й не поспішав – замовив об’єктив, касети. По суті, я придумав свій дизайн. Об’єктив і касети використовував стандартні – їх випускала фірма Graflex.

– І що ж, потім ти просто забрав деталі, склав їх разом і вуаля?

– Не все так просто. З надрукованою моделлю теж почалися проблеми. Для фокусування вздовж всієї камери у мене був передбачений отвір під гвинт, я спочатку планував вставляти туди металеву шпильку (це такий довгий болт). Але виявилося, що її крок різьби дуже маленький і доводиться її довго крутити, щоб навести об’єктив на різкість. Можна було замінити спеціальним кроковим гвинтом, вони зазвичай використовуються для 3D-принтерів, але і тут заковика – він був більшого діаметру, ніж мий отвір під шпильку. Але хто шукає, той завжди знайде, так? Тому я помітив відповідний гвинт на сайті у якихось китайців – не знаю, для кого вони їх роблять, напевно, для таких експериментаторів, як я.

Ось і стали спливати подібні моменти: десь доводилося відпилювати шматок камери, десь, навпаки, приклеювати. Я брав до рук паяльник, пінцет, інші прилади – ніби пацієнта лікував. Тобто були такі моменти, які я не врахував на етапі моделювання в 3D.

– На якій стадії виникли найбільші труднощі?

– Найскладніше було в створенні міху для цієї камери – це така гармошка, як на баяні. Пристрій складається, тому міх повинен бути максимально компактним, щоб система могла закритися. Але знайти тонку тканину, яка при цьому не буде пропускати світло, виявилося тим ще завданням. Я рази чотири їздив в тканинні магазини – благо, в Києві їх багато – і відчував себе ідіотом. Тому що я ходив між рядами та ліхтариком світив через всі матеріали, які там були, щоб знайти те, що мені потрібно.

І тут цікаве спостереження: вся тканина, яка не пропускає світло – на гумовій або вініловій основі, а весь гумовий клей – а тільки такий і представлений у нас на ринку – її роз’їдає. Завдання полягало в тому, щоб помістити всередину міху тонкі ламелі, які будуть як ребра жорсткості тримати форму та складатися. Тому потрібен був засіб, який можна швидко нанести рівним шаром – я про такий врешті дізнався, це теж гумовий клей, але в спреї. Але це, чорт забирай, така рідкість… У підсумку я знайшов і купив його на автомобільному ринку у якогось мужичка.

Складно було зрозуміти, як кріпити об’єктив і задню частину камери, на якій знаходиться екран фокусування і куди вставляються касети. Є таке поняття «об’єктивна дошка» – власне, об’єктив у великоформатних камерах прикручується до дошки, а вона вже на засувках кріпиться до основної частини. Я зробив кріплення на неодимових магнітах – виявилося, що це прекрасне рішення. У них гарне зчеплення і все тримається намертво.

Також я зробив екран фокусування – це, по суті, просте матове скло. Але довелося помучитися з тим, щоб площі екрану та плівки в касеті збігалися.

– І ось у тебе вже готовий фотоапарат, який ти зробив своїми руками. Які були відчуття?

– Суперечливі. Коли я тримав у руках вже повністю зібрану камеру, мені не вистачало тільки одного – того самого крокового гвинта, про який я розповідав раніше, тобто не можна було нормально фокусуватися. Боже, я цілими днями крутив цю камеру в очікуванні, примірявся, відчував її вагу, розглядав. Коли вже й гвинт приїхав, то моє щастя не знало меж. Я почав фотографувати вид із вікна, квіти в будинку, створював якісь натюрморти. Це ж плівка, ще й великий формат – потрібно ж на чомусь потренуватися, перш ніж знімати щось серйозне.

– І як, виходило?

– Звичайно. Але ще з самого початку тестування я сам себе обдурив. Замовив із США плівку, спокусився на те, що вона супернова і недорога. Потім виявилося, що у неї висока контрастність, довга витримка та дуже маленька чутливість – 6 ISO. Тобто у неї є чорний, білий і якийсь середній сірий кольори – немає ніяких градацій, а всі кадри у результаті вийшли схожими на малюнки. Тобто, коли я знімав вид з вікна, то на виході отримував кадри з фільму «Місто гріхів».

Відчувши впевненість, я запропонував деяким людям зробити пару портретів. На зустріч я брав зазвичай касети для чотирьох кадрів, з яких два виходили успішними, а інші два просто йшли в утиль із різних причин – неправильно зняв, камеру ворухнув, на одну і ту ж сторону два рази клацнув. Все одно це справа тонка, а камера великого формату дуже вибаглива – їй потрібна увага, турбота і навіть якась маніакальна скрупульозність. Це складніше й довше, ніж просто знімати на плівку, а вже про цифру я взагалі мовчу.

– Що тебе надихало не кидати цей задум на півдорозі? Ти ж зіткнувся із проблемами, пройшов стільки етапів.

– Так хотілося вже якось довести діло до кінця. Ось коли я фотографую людей, то часто в голові продумую якісь декорації, замальовую те, як це бачу, готуюся – в більшості своїй такі ідеї так і не знаходять вираження в реальному світі, тому що просто нема кого знімати. А у цьому випадку все залежало тільки від мене.

– Ти взагалі задоволений результатом?

– Так, дуже навіть. В принципі, камера знімає добре, але, звичайно, їй далеко до заводських зразків, тому що більшість деталей зроблені з пластику, що надає їй гнучкості. Тобто деякі її частини при достатньому зусиллі відгинаються, але так само просто стають на місце. Якщо надалі у мене будуть гроші та час, то я б зробив більш вдосконалений зразок. Зовнішній вигляд мені повністю подобається, але наступного разу я б працював з алюмінієм.

– Чи може подібна камера конкурувати з цифровою?

– Ні, я думаю, що це просто інша альтернативна галузь розвитку камер. Зараз пристрої подібного формату використовуються професійними фотографами в основному для предметної зйомки або каталогів, адже вони дозволяють, як я говорив раніше, керувати перспективою і глибиною різкості. Їх часто використовують для зйомок у студії. Але моя камера, напевно, через свою конструктивну недосконалість більше схожа на художню. Я її назвав Pintar Cam. Pintar з іспанської перекладається як «малювати», а взагалі це ще й прізвище мого прадіда.

– Тобто, якщо є бажання і фінансова можливість, кожен може зробити собі таку камеру?

– Так, звичайно. Загалом я витратив на камеру приблизно $270: об’єктив –  $100, 3D-друк – теж десь $100, різні гвинтики та гайки – 200 грн, об’єктивна дошка – 150 грн, міх – 300 грн, касети для плівки – близько $40, магніти – 50 грн, латунні спрямовувачі – 60 грн, та ще якась сумма на інші комплектуючі.

По суті, якщо тримати у себе все в голові, знати, як воно повинно працювати і, що важливо, перевірених людей, то на виготовлення камери потрібно десь тиждень-два максимум. Але, чесно кажучи, якщо людина не горить самим процесом створення чогось свого, легше купити готову десь на eBay.

Найцiкавiше на сайтi

«У нас все треш. Треба заробляти на цьому»: журнал «5.6» про архітектуру та фото в Україні

АвторPlatfor.ma
29 Серпня 2018

В Україні вийшло вже десять номерів журналу «5.6». Це нестандартне видання про фотографію, яке оглядає різноманітні аспекти цього мистецтва. Критичний одинадцятий номер автори планують присвятити українській архітектурі, й зараз збирають гроші на Спільнокошті. Platfor.ma поговорила з ідеологами журналу фотографом Віктором Марущенком та архітектором Олексієм Биковим про те, що у нас з цими сферами та навіщо підтримувати «5.6» своїми коштами.

– В проекті на Спільнокошті ви згадуєте, що протягом ХХ століття в Україні декілька разів докорінно змінювалась архітектура. Коли і як це відбувалося?

– На початку століття можна відзначити дореволюційний архітектурно-будівельний бум у Києві – з його шикарними прибутковими будинками та громадськими будівлями, наприклад, Національним художнім музеєм. Після революції 1917 року архітектура, так само, як і інші галузі мистецтв, стала на нові рейки, винайшла нову мову – нею став конструктивізм.

Однак із приходом Сталіна ситуація ще раз кардинально змінилася – відповідно до вимог нової політики партії. Конструктивізм був забутий. Повноцінне становлення СРСР як імперії вимагало таких же архітектурних образів, тому головним стилем став ампір. А далі з початком кампанії викриття культу особи викрили і таку архітектуру, звинувативши її в завеликій розкоші.

Радянський модернізм 60-х в одну ногу зі світовими настроями космічного майбутнього проголошував нові норми і стандарти. До кінця свого існування цей стиль також зазнав кілька внутрішніх змін. Наприклад, останній його період, постмодернізм, знаменував часи перебудови і свободу вибору, в тому числі архітектурних засобів і можливостей.

Як назвати архітектуру часів незалежної України ще ніхто навіть особливо не задумувався. Хоча, на наш погляд, це можна назвати поц-модернізм.

– А якщо порівнювати зі світом, то де зараз знаходиться наша архітектура і норми забудови? Чи є наші проблеми унікальними?

– Архітектура нерозривно пов’язана з усіма сферами життя, в якійсь мірі є їх втіленням і відображенням в матеріальному світі. Тому це швидше питання відсталості суспільства в цілому.

Наприклад, крім об’єктивно низької якості вітчизняної архітектури у виконанні наших архітекторів, у нас немає жодних прикладів, коли в Україні щось би будували світові майстри. Але ж це одна з особливостей сучасного світу архітектури – його абсолютна глобалізація.

Важливо ще відзначити, що не тільки конкретні будівлі, але і концепції розвитку міст в цілому знаходяться ще на рівні пострадянського розвитку. Хоча в світі це одне з найбільш важливих питань, і йому приділяється багато часу і коштів.

– Ви прагнете зафіксувати стан сучасної архітектури України, щоб звернути на нього увагу суспільства. Чи можете ви навести світові чи українські приклади, коли фотографія дійсно щось змінила?

– Прикладів багато. Скажімо, Енсель Адамс і його фотографія існуючого пейзажу врятували місцевість від запланованого будівництва гідроелектростанції. Або португальський фотограф Фернандо Гуеро, чиї фото сучасної архітектури Португалії зробили її однією з наймодніших на світовій сцені, а також ще більш посилили значення таких корифеїв як Алваро Сиза і Соуто де Моура.

– Одна із найгучніших суперечок останніх років в Україні – це театр на Андрієвському узвозі. Що цей скандал говорить про наше суспільство та його смаки?

– Він говорить про те, що ми до цих пір так і не готові сприймати і чути один одного. Це велика проблема.

– Які найцікавіші архітектурні об’єкти ви знаєте в Україні? Умовно, заради чого сюди їхати іноземцям?

– Зараз у всьому світі шалено популярний радянський модернізм. Україна і Київ у цій сфері займає одне з перших місць, тому що в Росію не хочуть їхати, Середній Схід – все ще трохи дикувато, а ми гостинні й у нас відкриті кордони. Але, на жаль, ми продовжуємо байдуже ставиться до цієї архітектури, вона досі не має статусу пам’яток, а будівлі хаотично перебудовуються.

Зніміть це негайно: книги, сайти та курси, з якими ви станете кращим фотографом

Традиційно 12 липня по всьому світу відзначають День фотографа – свято навіть затверджене Папою римським на честь святої Вероніки – покровительки фотографії. За іншою версією, на вибір святкування вплинув день народження засновника компанії Kodak – Джорджа Істмена. Як би там не було, Platfor.ma разом з Програмою студій для молодих художників PortArtStudio та групою компаній «Нові продукти» створили креативну підбірку ресурсів, щоб навчитися, набратись досвіду, віднайти власний стиль та подивитись на світ крізь призму об’єктива.

Світлана Пожарська «Фотомастер»

У цій книзі видатна представниця художньої фотографії ділиться міркуваннями про природу фотографічної майстерності, композиційні видіння, те, як народжується фотообраз, а також про те, що таке авторський стиль. Підходить як аматорам – мінімум технічної та наукової термінології, так і фанатам рідкісних світлин з архівів.

 

«Ничем я пока не горжусь»: как украинский дизайнер работает с Röyksopp и Adobe

Украинец Алексей Романовский долгие годы занимается моушн-дизайном. Его анимационная графика появлялась на заставках продуктов Adobe, в рекламе Tumblr и на концертах Röyksopp. Platfor.ma поговорила с одним из самых заметных мировых моушн-дизайнеров о том, как он несколько лет сидел без работы, почему с Майли Сайрус не сложилось и что делать молодым талантам, чтобы привлечь больших заказчиков.

– Расскажите немного о себе – где живете, как работаете, как пришли к дизайну?

– Сейчас я работаю просто по фрилансу, живу в Киеве. В дизайн пришел случайно. Вообще-то я геолог, окончил соответствующий вуз. С детства хорошо разбирался в компьютерах, первый у меня появился еще лет в 6-7, это был 90-й год. В юности много возился со всякими программами 3D-моделирования.

Однажды выпала возможность и я стал виджеить во всяких киевских клубах вроде Cinema, Most и других. Много концертов сделал, буквально сотни – и вроде бы все устраивало.

Со временем понял, что некоторые штуки я могу делать сам, например, ЗD нарисовать. Я начал заниматься этим абсолютно в свое удовольствие, вообще нигде ничего не учил – сам копался и пробовал. Просто приблизительно понимал, что эту задачу можно выполнить, гуглил и получал решение – ну, или в Help смотрел.

Потом начал работать более профессионально, перешел в компанию, которая занималась дизайном. Там я сильно вырос – правда, и работал без выходных месяцами, но мне все нравилось. Мой день выглядел так: работа до двенадцати ночи, до часу, потом дом и сон, а после подъем и снова работа с утра. И так все время. Зато я выучил абсолютно все, что можно было знать, научился всему, что можно, у ребят, которые там работали. И понял, что нужно двигаться дальше.

Я ушел в никуда, остался ни с чем, очень долго искал работу. Ничего не получалось, ведь я не хотел идти работать на какую-то сумму поменьше, оставаться в проигрыше, я хотел вырасти. В целом это, конечно, было глупо, потому что в итоге я просидел пару лет без работы. Просто чем-то занимался сам по себе.

Однажды я решил выложить на Behance пару своих работ, посмотреть, что там люди скажут. Перед этим у меня уже был профиль на Tumblr, которому я очень понравился – они меня три раза крутили по всему миру в рекламе Tumblr Radar. В общем, вот так я сидел, выкладывал что-то на Behance, особо не заморачиваясь. В какой-то момент мне начали писать люди, ставили больше лайков, работы стали заметнее – и однажды ко мне обратились из Adobe, чтобы предложить поучаствовать в проекте, в котором 48 дизайнеров по всему миру делали мозаику. Так я начал дружить с их арт-директором.

Еще через некоторое время они хотели сделать какой-то ролик и взяли что-то из моих работ. То есть, мне не нужно было даже ничего делать. За короткий срок мне удалось поработать со всей их командой, узнать их. Было забавно, они очень классные ребята с чувством юмора.

– Иногда кажется, что сотрудники таких крупных компаний позиционируют себя выше, чем их коллеги из более мелких.

– Вообще, бывает по-разному. Я проработал с огромным количеством компаний по всему миру. Например, было крупное рекламное агентство DDB New York. Они предложили мне сделать рекламную кампанию Reebok. К сожалению, я был очень некомпетентен, совершенно не знал, как с ними работать, совершил много ошибок. Мы посотрудничали, я все сделал, но никуда это дальше не пошло.

После этого была долгая пауза. Примерно три года назад мне написали одновременно два классных чувака. Одним из них был Эрик Арль, менеджер лейбла Deutsch Englische Freundschaft, – конторы, которая занимается отличными музыкантами, например, Moby, Fever Ray, М83 и Röyksopp. Вот с последними мне и предложили поработать. Röyksopp – очень особенные люди. Они как-то догадались, что я могу еще и виджеить, хотя я нигде это не афишировал. Röyksopp попросили меня сделать им контент и плюс поехать с ними повиджеить.

Практически одновременно мне написал еще один крутой чувак. Есть студия Production Club, которая работает над всякими перформансами, я с ними тогда уже сотрудничал. Они занимаются такими ребятами, как Skrillex и другими мировыми артистами. Делают им что угодно – вплоть до каких-то сумасшедших космических кораблей. У них условия шикарные – я когда называл цену, они сказали, что, мол, да ладно, давай в три раза больше сделаем.

И когда они написали мне одновременно с Röyksopp, то это, конечно, был непростой выбор. Но я все-таки предпочел Röyksopp.

Плащ из травы, пластинка из крови: как дизайн ищет новые пути и находит их

АвторНадія Шейкіна
30 Січня 2018

Пока консерваторы копают картошку у бабушки на огороде, новаторы из мира дизайна озаботились тем, как синтезировать из этой картошки что-то полезное в хозяйстве, например, ложку. Ресурсы планеты исчерпываются, а человечество не только потребляет все больше, но и отправляет в отходы невероятное количество сырья. Выпускница Эйндховенской академии дизайна Даша Цапенко прочла лекцию о биоматериалах в дизайне, а Platfor.ma записала самое интересное.

В Эйндховенской академии лабораторию биоматериалов открыли несколько лет назад, а в США дизайнеры уже многого достигли в этом направлении. Очевидно, руководство академии решило не отставать от тренда – и в первый год магистратуры нам предложили создать что-то свое, используя потенциал биотехнологий.

Я, например, вырастила плащ из семян чиа. Прорастила их в ткани, пока «ворс» не достиг нескольких сантиметров. В Голландии постоянно идут дожди, и никто не любит эту погоду. А суть моей идеи была именно в том, чтобы человек искал дождь ради полива плаща. Я сама ходила так под ливнем, а потом выкладывала плащ на специальный поддон. В итоге он «прожил» около двух недель.

А наш преподаватель Эрик Кларенбик создал стул из мицелия – это корневая система грибов. Для этого он использовал специальный 3D-принтер, поместил субстрат с мицелием в него и напечатал части стула, которые потом собрал в единую конструкцию.

Плащ из ростков чиа - проект Даши Цапенко / dashatsapenko.com
Myceliumchair - проект Эрика Кларенбика / ericklarenbeek.com

Кстати, в качестве биоматериала чаще используют именно мицелий, а не сами грибы. Американская компания Ecovative увидела в этом материале строительный потенциал и начала выращивать утеплитель для домов. Он легкий, плотный, пористый, полностью биоразлагаемый. Для субстрата они применяют местные материалы: солому, например. Измельчают ее и смешивают с грибными спорами. Когда добавляют влагу, материал растет. Чтобы остановить рост и получить готовый продукт, который не будет расти даже при попадании воды, его запекают при определенной температуре.

Несколько лет назад Ecovative создали биоразлагаемые кирпичи.  В качестве субстрата использовали сельскохозяйственные отходы. Потом из кирпичей выстроили временную башню для проекта, разработанного архитектором Дэвидом Бенджамином в рамках программы молодых архитекторов MoMA.

Кроме того, в США уже довольно давно продают наборы по принципу «Сделай сам», только теперь это «Вырасти сам». В них вегетативная корневая структура грибов, субстрат и разъемная форма. Делаешь все по инструкции: растишь, запекаешь в обычной духовке – и готова твоя лампа, горшок для цветов или какая-то другая несложная вещь для дома.