– Коли ти вперше почула слово «Чорнобиль»?

– Вперше – ще в дитинстві. Мій батько – ліквідатор, він працював на станції у 86-88-роках. Вони від’єднували комутації третього і четвертого енергоблоків. Я завжди уточнюю, що він працював саме на станції. Тому що просто ліквідатор – це і прибиральник, і солдат, і той, хто підписував папери. А ліквідатор, який працював на станції після аварії, – це науковець, фізик. Це абсолютно іншого рангу ліквідаторство.

Я з дитинства чула слово «Чорнобиль», тому що батько постійно був на вахтах. Настільки, що я навіть почала його забувати. Коли він повертався, то я іноді запитувала: «Що це за дядя?» Тато дуже переживав, тому що він мене любив, я була довгоочікувана дитина, єдина дівчинка у великій династії. Звісно, потім все було нормально, але Чорнобиль я все ж пам’ятаю з дитинства.

– В університеті ти захищала магістерську роботу про вплив аварії на ЧАЕС на культурний регіон Полісся. Довго обирала тему?

– В мене було єдине, про що я могла нескінченно писати і розмовляти – це Чорнобильська катастрофа. Але, звісно, тема мала бути пов’язана з фахом, тож зміст моєї роботи був у тому, щоб проаналізувати, наскільки на Поліссі зберіглась архаїчна культура.

Ми їздили з подругами цими регіонами, записали навіть кілька пісень саме з Полісся. Тож ця робота мала ще й практичне значення. Мені потім казали: «Пиши кандидатську, в тебе вже половина роботи готова». Яка кандидатська? Ви що, смієтеся? Але це було цікаво.

Чорнобиль проростає з мене, як ті берізки на дев’ятому поверсі будинків в зоні відчуження. Є думка, що Чорнобиль так чіпляє, що потім ніколи не відпустить. Це абсолютна правда.

– Позаминулої осені сталася визначна подія – встановлення арки над зруйнованим реактором. Це важливий крок, але потрібно ще й розібратися, що там всередині саркофага – навіть не всі атомники розуміють, що там відбувається. Плюс треба знайти сховище для відходів. Зараз є тимчасове, але ж треба вічне…

– Арка – дійсно шедевральна споруда. Мені взагалі здається, що це жива істота. ЇЇ зводили французи, голландці – як правило, ЗМІ акцентують увагу тільки на цьому, але ж не треба забувати й про наших робітників. До речі, саме українці будуть обслуговувати й розбирати саркофаг. Але їх чомусь не враховують, і мене це обурює найбільше. Це бійці тилу, які продовжують надзвичайно складну роботу. У когось все закінчилося у 88-му році, за ліквідації, але ж насправді роботи продовжуються і донині. Експлуатація цієї станції зараз – це такий же подвиг, як і ліквідація.

Коли на найвищих рівнях йде мова про те, що АЕС виводиться з експлуатації довічно, то для мене вперше слово «вічність» має таку документальну закарбованість. Я не можу цього усвідомити. Здається, в цьому вся трагедія і вся велич Чорнобиля. Вічність, матеріалізована на папері – це феноменально. І водночас жахливо.

– Чому ти вирішила актуалізувати тему Чорнобиля в проекті ONUKA? Коли ти його створювала, то вже знала, що рано чи пізно піднімеш тему катастрофи?

– Я ніколи не думала настільки наперед. Коли ONUKA починалася, то взагалі не могла уявити, що все розвинеться до таких масштабів. Амбіції були, мабуть, разів у сто меншими.

Але пісню Чорнобильській катастрофі я хотіла присвятити ще наприкінці 2015-го року. Так вийшло, що реліз відбувся у 2016-му – це якраз було тридцятиріччя. Для мене «Vidlik» означав дуже багато: і відлік нової музики, і відлік нової країни, і відлік до та після ЧАЕС. Журналісти потім перекрутили, що «Vidlik» це на 100% про Чорнобиль, хоча йому насправді присвячена інша пісня – «1986». В ній є фраза: «Life is too short, and death is so sure, and nothing for tomorrow has left» – життя коротке, а смерть настільки очевидна чи остаточна, і нічого на завтра не залишається. Але є акцент на те, що «We fly like a feather, so immune and free». Малося на увазі, що ми літаємо, як пір’ячко в повітрі – такі ж незахищені та вільні. Як те пір’ячко у «Форресті Ґампі». Чомусь в мене таке світле відчуття було.

А «Vidlik» – це все ж не пряма присвята, а посилання. Перші фрази: «Я, дихати, хотіти. Я, припиняти, розмова». Якби станція розмовляла, то вона говорила б саме цей текст в той день. І на тому, я так колись казала, ніби закрився цей гештальт у творчості ONUKA.

Але так вийшло, що в альбомі «Mozaїka» є інструментальний трек «Arka». Він надзвичайно казково-фольклорно-магічний. Це ніби благоговіння перед аркою. Напевно, в музичному плані це вираження тих емоцій, які я відчуваю – адже арка на фотографіях абсолютно не така, як в реальності. Коли її бачиш вживу, то вона вражає величчю.

В ній я бачу вінець інженерної думки, я бачу красу. Це новий пам’ятник історії України та споруда вселенського масштабу, яка точно переживе всіх, хто її зводив. Вона на таке й розрахована. І це просто безумство якесь.

А коли розумієш, що вона отак от підіймалася, потім наїхала, і буде захищати сто років… Звісно, перше питання: «А що після того, як мине сто років?» Мені співробітник станції сказав: «Правильне питання. На жаль, воно тільки тебе зараз хвилює». Але я думаю, що за сто років все зміниться.

– Щодо «Arka» – ти казала, що це «посвящение незаслуженно обделенному вниманием эпохальному событию, детский восторг перед монументальным сооружением, призванным уберечь человечество от новой угрозы». Якої нової загрози?

– Такої ж самої. Будь-якої техногенної катастрофи. Ми ж бачимо, що стаємо на ті ж граблі, це ж не перша і не остання аварія. Я, наприклад, не уявляю, як могли дати дозвіл на будівництво станції в Щолкіному. Зараз вона входить до «Книги рекордів Гіннеса» як найдорожча недороблена АЕС у світі. Вона коштувала 500 млн рублів. Їй залишалося менше року до введення в експлуатацію, і лише через Чорнобиль будівництво зупинили.

– Ти регулярно їздиш у зону відчуження. Які враження від поїздок?

– У травні минулого року була моя перша ночівля саме в Чорнобилі. Це було абсолютно не так, як я собі уявляла. Я чомусь думала, що в Чорнобилі люди такі ж одухотворені, як і на станції. Але ті, хто є охоронцями зони, на КПП стоять, працюють там в якихось магазинах – це абсолютно іншого польоту персонажі.

Мені було реально страшно пізно виходити на вулицю. Я навіть не пішла гуляти і просто залишалася в номері. Я уявляла, скільки людей взагалі змінилося в цій ванній, в цьому ліжку… і це взагалі мене розірвало. А ще мене вразило те, які там комахи. Це було просто як у фільмі жахів. Мене покусали крізь розрізи в джинсах, і ці рани два чи три місяці не заживали.

Ми були в Чорнобилі саме у той період, коли там виділився стронцій. Він проникає до кісток через тріщини в щілинах суглобів. Тому персонал навесні, влітку і восени має ходити з довгими рукавами. І всі це виконують. Зараз там жорсткий контроль.

– Під час однієї з поїздок ти провела на АЕС тиждень.       

– Я дуже хотіла попрацювати на станції хоча б два-три місяці. Але, по-перше, там конкурс на роботу, а в мене ж немає фахової освіти. Я навіть хотіла прибиральницею, будь-ким, просто щоб стати частиною АЕС. Але із моїми знаннями там неможливо просто так прийти і влаштуватися. Необхідно пройти навчання, скласти іспити. Єдине, що вони могли запропонувати – це отака тижнева практика-робота з повним допуском у різні дні в різні зони. З усією атрибутикою, з поїздками на електричці, з формою, з особистими дозиметрами. І це було розвінчанням моєї романтизації того, як там працювати. Для мене це було щастям. А для більшості людей це взагалі ніщо. Просто робота.

– Ти говорила, що коли повернулась, щось кардинально змінилося. Що?

– Була переоцінка цінностей в усіх моментах: романтизації трагедії, рівень складності об’єкту, і там ще стільки роботи. І про вічність. Змінилося і ставлення до людей, які цим хворіють, маю на увазі, морально. Дізналась багато і трагічної статистики, наприклад, про жіночі захворювання, які там розповсюджені.

– На твою думку, чи сьогодні молодь достатньо знає про Чорнобиль?

– Більшість людей навіть не знає, що арку звели. Слово «Чорнобиль» чули – і все. На жаль, воно зараз набуло якогось саркастичного характеру. В цьому, я думаю, винна наша держава, тому що стільки спекулювали на цьому та стільки вкрали. Це дуже сумно. І, звісно, якісь побутові жарти… Напевне, в кожній такій темі є свої недоліки. Але я знаю, що з моєї аудиторії багато хто почав цікавитися. В принципі місія така і була – «Осведомлён, значит – вооружён».

– Уяви, що хтось із твоєї аудиторії підходить до тебе і запитує: «Онуко, в чому основні уроки Чорнобиля?» – що ти відповіси? Що ми вивчили або мали б вивчити?

– Я думаю, що перше – це професійність. Я читала розсекречені матеріали про те, як вводився в експлуатацію четвертий енергоблок. Було багато технічних розбіжностей, що на такому об’єкті здається взагалі неможливим. Але все ж таки це такі теми, які, мені здається, я не маю права порушувати. Я там не була, я не фізик, не науковець. Я з іншого боку дивлюся на цю проблему.

Друге – це не замовчування інформації, а сприяння обізнаності людей у техбезпеці.

Третє, мені здається, що і в школі, і в інституті має бути нормальний предмет, з якого треба складати іспити, про те, як поводитися в екстремальних ситуаціях.

– В Україні працює ще близько 15 реакторів, планують добудувати третій і четвертий блок на Хмельницькій АЕС. При цьому світ дещо відходить від атомної енергетики. Чи є в тебе позиція щодо України з цього приводу? Чи варто, на твою думку, відмовлятися від АЕС?

– Я думаю, що це настільки складне питання, що в Україні зараз настільки нестабільне життя в цілому, і якщо ще від’єднатися від АЕС… По-перше, уявіть, скільки це людей, енергії. Ми не на тому етапі, щоб зараз це зробити. Звичайно, мені б хотілося, щоб ми відмовилися, щоб у нас були природні джерела енергії – сонце, вітер. Тим паче, що в нас є неабиякий потенціал. Але це як піраміда Маслоу: поки що ми на низькому рівні. Нам би зараз хоч якийсь баланс знайти.

– Є сценарій того, як до 2050 року перейти на відновлювані джерела енергії на 91%.

– Гадаю, з точки зору людства і планети, звісно, це правильно. З точки зору України – як держави, людей, які зайняті в цій промисловості, та й взагалі енергетики поки що це взагалі неможливо.

– Термін дії арки – сто років. З точки зору екологічної ситуації про яке майбутнє ти мрієш для України?

– Я думаю, що не може бути екологічного майбутнього України у відриві від світового. Ми живемо на одній планеті. Є цікава думка, що з нами не зв’язуються інопланетяни доти, доки у Землі є поділ на країни. Це розповсюджена ідея фантастів: поки є ворожнеча між народами, не може бути й мови про зв’язок з іншою планетою. Це можна перекласти іншими словами: все одно планета в нас одна – і екологія також. Не може бути такого, що ваша трагедія – ваша екологічна катастрофа. Трагедія наша, але катастрофа вселенська. Зараз в країнах, які живуть більш-менш стабільно, є тенденція більш правильно ставитися до планети. Я сподіваюся, що так триватиме й далі.

– Якби не було катастрофи на Чорнобилі, як змінилося б твоє життя?

– Мені здається, що Чорнобиль – це одна з найбільш вагомих причин такого швидкого розпаду Радянського Союзу. Можливо, якби ми досі жили в СРСР, все було б інакше. Але я не думаю, що саме моє життя сильно змінилося через цю катастрофу. Однак багато інших сімей були б більш щасливими, якби її не було. І таких сімей – мільйони.

Підтримати кампанію про відновлювані джерела енергії можна тут.