«Ще одна помилка Альфреда Нобеля»

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив.

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

— (Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо? Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять- двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.

Консул сказав: «Складіть список людей, яких хочете запросити, а ми складемо свій. Потім я приїду до вас, ми звіримо списки, щоб не було повторів, і розішлемо запрошення…».

Я склав свій список. У ньому було восьмеро людей: сусід через дорогу, мій друг-художник Зортіан і т. д.

Консул приїхав до мене в інститут зі своїм списком: губернатор штату Каліфорнія, Той, Цей, нафтовий магнат Гетті, якась актриса — разом триста людей. Зайве й казати, що повторів не було!

Я почав нервувати. Ідея зустрічатися з усіма цими достойними і знаменитими людьми лякала мене.

Консул помітив, що я хвилююся:
 — О, не переживайте. Більшість не прийде.

Ну, не знаю: мені ніколи не доводилося організовувати вечірку, запрошувати на неї людей і знати, що вони не прийдуть. Я не мушу робити реверанси і просити про честь удостоїти мене своєю присутністю людей, які можуть від запрошення відмовитися; це ж просто дурня якась!

Додому я повернувся вже без гумору — усе це почало гнітити. Телефоную консулу й кажу:

— Знаєте, я тут подумав і зрозумів, що не витримаю цього випробування.

Він дуже зрадів:
 — Ви абсолютно праві.

Думаю, він опинився в такому самому становищі: робити вечірку для такого нікчеми, як я, — геморой на всю голову. У підсумку виявилося, що всі тільки раді. Ніхто не хотів приходити, включаючи почесного гостя. Та й господарю ця вечірка була до одного місця!

Увесь цей час мені було психологічно важко. Бачте, батько виховував у мені відразу до всякої помпезності і величі (він торгував мундирами і знав різницю між людиною в мундирі і людиною без мундира: різниці немає). Усе життя я висміював подібні речі, це настільки в’їлося в мій характер, що я не міг підійти до короля без внутрішнього напруження. Це якось по-дитячому, я знаю, але так уже мене виховали, і от вам проблема.

Хтось мені сказав, що у Швеції існує правило: отримавши премію, не можна повертатися до короля спиною. Спускаєшся кілька сходинок, отримуєш премію, а потім повертаєшся цими самими сходинками спиною вперед. «Ну добре, — думаю, — я вам покажу!» — і починаю тренуватися скакати задом наперед по сходах, щоб показати, наскільки смішні ці звичаї. Настрій у мене був жахливий. Звісно, я вів себе по-дурному.

Виявилося, що ніякого такого правила немає. До короля можна повертатися спиною і йти як нормальна людина — носом уперед.

Мені було приємно дізнатися, що не всі шведи сприймають королівський церемоніал так серйозно, як мені уявлялося. Коли я туди приїхав, виявилося, що все навкруги нормальне.

Студенти, наприклад, влаштовують спеціальну церемонію, під час якої нагороджують кожного нобеліата «Орденом жаби». Отримавши «орден» у вигляді жабки, лауреат має проквакати.

В юності я опирався «культурі», але в мого батька були хороші книжки. Була, зокрема, антична п’єса «Жаби», якось я зазирнув у текст і побачив, що жаби говорять. Там було написано «Бреке-ке-ке-кс, коакс, коакс!». Я подумав: «Жодна жаба таких звуків не видає, це якась дурня». Спробував, попрактикувався трохи і зрозумів, що саме так говорять жаби.

Те, що я випадково зазирнув у книжку Арістофана, через багато років дало користь: я зміг правильно проквакати на студентській церемонії для нобелівських лауреатів! Там же згодилося стрибання задом наперед. Ця частина мені дуже сподобалася, церемонія пройшла з успіхом.

Мені було весело, але в душі я все одно відчував незручність. Найбільшою проблемою були подяки на Королівській вечері. Разом із премією лауреатам вручають красиво переплетені книжки про історію премії і лауреатів попередніх років, там же подано всі тексти подяк, ніби це щось важливе. Починаєш думати, що ж таке важливе сказати в подяках, раз це буде опубліковано. До мене не дуже доходило, що навряд чи хтось буде їх уважно слухати, не те що читати! Я втратив почуття міри: не міг просто сказати «дуже вам дякую, бла-бла-бла». Зробити так було би найпростіше, але я хотів, щоб усе було чесно. А правда в тому, що я не хотів цієї премії, — як тепер казати «дякую», якщо ти її не хотів?

Дружина згадує, що я перетворився на справжнього невротика, ламаючи голову, що б таке сказати у промові, але врешті-решт я придумав спосіб виголосити цілком пристойний спіч, залишаючись абсолютно чесним. Упевнений, що слухачі й подумати не могли, які муки душили цього чоловіка, поки він готував свій спіч.

Я почав із того, що вже отримав свою премію у вигляді задоволення, яке принесло мені моє відкриття, задоволення від того факту, що інші люди скористаються моїм доробком, і всяке таке. Сказав, що вже отримав усе, що сподівався отримати, і решта із цим не зрівняється. Я вже отримав свою премію.

Але потім, кажу далі, я отримав цілу гору листів, які нагадали мені про багатьох знайомих (у промові я сказав красивіше): листи від друзів дитинства, які прямо підскочили від радості, прочитавши новину в ранковій газеті й вигукнули: «Я його знаю! Ми разом гралися в дитинстві!» і т. д. Такі листи дуже підтримали мене, я сприйняв їх як вияв любові. І от за них я подякував Нобелівському комітетові.