fbpx

Сергій Жадан: «Я не хочу бути героєм нашої доби, я хочу бути собою»

АвторОлеся Біда
23 Серпня 2018

Сергій Жадан – письменник, за яким багато хто нині  ідентифікує нашу літературу за кордоном. Вже багато років він творить єдину книгу життя України, переносячи своїх героїв та образи з твору до твору. Натомість себе він не вважає героєм нашої доби і вважає, що ліпше бути вільним та займатися тим, що приносить відчуття задоволення та самореалізації. В інтерв’ю Platfor.ma Сергій Жадан розповів про місце української літератури в контексті війни, Європи та СРСР, а також про те, чому героїв для країни варто обирати з розумом.

Я не хочу бути героєм нашої доби, я хочу бути собою. Нам не потрібно замість одних героїв конче витворювати інших.  Тому що герой – це поняття, пов’язане з певним поглядом, ідеологією.  А універсальної ідеології бути не може, навіть християнство не є такою, тому що в нас багато атеїстів. Наприклад, забрати пам’ятник Леніну та поставити Бандері – це лише до наступного разу, коли почнуть зносити пам’ятники Бандері і знову ставити Леніну. Навряд чи на цьому можна створити якийсь міцний ґрунт для суспільної згоди, для будування країни.

Декомунізацію як невідворотний процес потрібно було проводити ще на початку 90-х років. Неможливо жити в стані суспільної шизофренії та рухатися вперед,оглядаючись назад. На заході України процес декомунізації не був таким болючим. Там процес демонтажу пам’ятників і перейменування вулиць відбувся ще наприкінці 80-х – на початку 90-х років. Для нас, східняків, це набагато важче. Я розумію, наскільки для людей важливо чіплятися за пам’ятники. Для них це не просто пам’ятники – це сакральні символи, зникнення яких вони страшенно бояться.

Якщо ми справді хочемо зберегти ту країну, яка в нас є, нам слід  бути обережним, обираючи героєм того чи іншого персонажа. Не можна одну тоталітарну матрицю замінювати іншою лише тому, що вона побудована на патріотичних засадах. Варто завжди керуватися здоровим глуздом. Не можна, наприклад, зносити пам’ятники Леніну і не пояснювати, чому на їхньому місці з’явилися інші герої.

Шевченко, Франко та Леся Українка могли б бути новими героями. І взагалі письменники в українській літературі – це мученики, які можуть стати компромісами у питанні декомунізації та перейменувань. Шевченко завдяки своїй універсальності  був компромісною фігурою майже в усі історичні періоди. Цього року навіть на окупованій частині Луганщини святкували День народження Шевченка. Вони і надалі вважають його хорошим і позитивним українцем, до пам’ятника якого можна покласти квіти. У питанні декомунізації цей факт не можна ігнорувати, від нього потрібно відштовхуватися.

Але якщо зануритися, то виявиться, що українська культура має безліч усього унікального, цікавого та недооціненого. Не потрібно відмовлятися від того, що нам по праву належить. Традиційно українська культура, а література зокрема, – це була література гетто. Ми залишили лише декількох митців, які з нами на одній хвилі, а всіх інших відкинули.

© facebook.com/serhiy.zhadan

Українці дуже легко віддавали все, що могли справедливо, законно вважати частиною свого культурного простору. Ми віддали Мазоха, Бруно Шульца. Я вже не говорю про тих, хто писав російською мовою, починаючи з Гоголя, в чиїй любові до України ми не можемо сумніватися.  Мені в цьому плані також неймовірно важлива боротьба українського суспільства за Малевича.

Ми маємо пам’ятати, що, крім української радянської літератури, була ще й антирадянська. Йдеться про творчість дисидентів, самвидав, літературу діаспори. Це теж важлива, невід’ємна складова нашої  культури.

Звісно, є суперечливі речі. Наприклад, творча спадщина Павла Тичини, який свого часу підтримував українську революцію, а потім – сталінську колективізацію та оспівував радянський лад. Зрештою, найпростіше – це викреслити та забути збірки Тичини. Але для мене він був і залишатиметься складною та трагічною постаттю української літератури. Постаттю зламаною, зруйнованою, зведеною до постійного тваринного страху. Радянська література кастрована, перелякана, страшенно цензурована та відірвана від реальності. Про такі речі набагато важче говорити, ніж утворювати якийсь пропагандистський дискурс.

 

Проза vs поезiя

Війна поділила мою літературну творчість на два періоди, які дуже різняться між собою. Те, що я писав до початку збройного протистояння – це страшенно важка та приватна історія. Нині я відчуваю велику відповідальність за свої дії. Адже коли країна воює, література має багато можливостей, щоб нашкодити. Вона може бути максимально упередженою та суб’єктивною, але не має дозволяти собі виходити за межі людяності.

Люди, які беруть участь у бойових діях, завжди по-різному сприйматимуть написане про них. Потрібно себе стримувати, вмикати самоцензуру, писати щиро, якісно та відповідати за кожне слово. Я не боюся, що миттєві рефлексії щодо подій на Сході можуть якось спотворити реальність. Але для мене важливо, чим для людей, героїв моїх поезій, завершиться те, що я написав, чи не стануть вони жертвами.

Обидві збірки поезій «Життя Марії» та «Тамплієри» – про війну. Але вони відрізняються одна від одної, попри те, що я їх писав за короткий проміжок часу. Мені ближчі «Тамплієри», де більше впевненості, рівноваги, віри, свободи і надії.

«Життя Марії»  – це період збройного конфлікту, коли багато речей мали трагічне, драматичне значення. Я не завжди бачив вихід із тієї ситуації або можливість вирішення проблеми.

Але загалом я пишу одну-єдину книгу. Як письменнику мені здається, що книга повинна мати якийсь розвиток, внутрішню еволюцію, зміну регістрів. Її неможливо писати в одному темпі, ритмі, тональності, вона має змінюватися. З одного боку, я намагаюся постійно шукати щось нове. З іншого, є певний набір тем, коло близьких мені інтересів, що повсякчас розширюється. За великим рахунком, йдеться про одне й те саме, але з відмінними інтонаціями.

Проза та поезія – це також єдина історія, яку я пишу, використовуючи різні стилістичні засоби. У прозі з’являються ті художні засоби та реалії, які не помічаються в поезії. А в поезії, відповідно, те, чого не може бути в прозі. Але є речі, які одна одній протистоять, та одна одну заперечують.

 

Про себе в iсторiї літератури

Моя аудиторія не настільки широка, щоб сегментувати її на тих, хто читає лише поезію або лише прозу. Є, звісно, люди, які слухають музику і не читають художні  твори. Але я би хотів писати якісну масову літературу. Щоб мої твори були цікавими для якомога більшої кількості людей. Мені здається, що в цьому плані головне бути щирим у тому, що ти робиш, і писати те, що ти хочеш.

В усі часи письменнику було важливо писати, друкуватися, бачити свого читача, мати можливість говорити те, що хочеться. Поділ на періоди в літературі доволі штучний, вони різняться специфікою зовнішніх, суспільних, політичних обставин. Наприклад, шістдесятники – це реакція на завершення довгого сталінського періоду, на початок відлиги в радянській політиці, «вісімдесятники» – це відчуття швидких змін, які мають статися, падіння Радянського Союзу. Моє покоління, «дев’яностники» – це перше покоління незалежної України.

© facebook.com/serhiy.zhadan

Сучасна українська література поступово починає переступати кордони власної держави. Трагічні, але знакові події останніх років стали вікном у світ. Наша література цілком природно та органічно ввійшла в загальний європейський літературний контекст. Україна продемонструвала те, що може в сьогоднішніх реаліях значити поняття незалежності, свободи та гідності. Йдеться про ті речі, що для західних європейців давно стали забутими абстракціями. Але раптом виявилося, що є 40-мільйонний народ, що виходить на вулиці боротися з диктатурою, відстоювати свою свободу. Такі універсальні речі відчитуються в будь-якій країні, будь-якою мовою.

Людині притаманно цікавитися тим, чого вона не знає, відкривати для себе нові світи, мови, народи, країни. Закордонним читачам важливий інший досвід, емоції, можливість порівняти, наскільки це збігається з їхньою історією. Я думаю, що в цьому плані Західна Європа не дуже різниться від Східної. Ми ж теж читаємо і європейську, і японську, і китайську літературу.  Ми намагаємося спроектувати чужий досвід на себе. Це нормальне функціонування літератури. І українська нічим не гірша за інші літератури. У нас зараз  з’являється багато нових імен і видавництв. Тобто літературний процес триває; він не настільки потужний і інтенсивний як хотілося б, але він є.

Але я ніколи не ставив собі за мету писати так, щоб це було захоплюючим у Західній або Східній Європі. Я пишу про те, що цікаво мені. А якщо це цікаво ще комусь,  я буду дуже задоволений. Тому я з великою повагою ставлюся до людей, які готові мене слухати, читати та говорити зі мною. Я ніколи не усвідомлював себе культурним чи політичним героєм. Мені здається, що ця героїчна поза страшенно сковує, позбавляє свободи дій, свободи як такої. Для мене свобода – це та первинна категорія, від якої відштовхуються всі інші.

Читайте більше цікавого