– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.

– Зйомки короткометражних фільмів відрізняються від великого формату?

– Дуже. У короткому метрі задіяні три людини: оператор і режисер в одній особі та два актори, які всі ще й брати, як у нашому випадку. Обстановка більш сімейна і дружня, взагалі немає відчуття, що відбувається щось особливе. А в великому форматі – це як мінімум 20 осіб і всі вони дивляться на тебе, а тобі ще й потрібно вдавати, що нікого немає. Все кипить, стрімко змінюється, будується прямо у тебе на очах, так багато людей задіяно в роботі над стрічкою. Я здогадувався, що не все так просто, але не усвідомлював масштабів.

– Що було для вас найскладнішим у процесі роботи над фільмом?

– Фізично було складно зніматися в жовтні, коли одного дня тобі потрібно залізти в річку. А емоційно – це остання сцена в фільмі. Вона була знята з першого дублю, а всього їх було два – про запас. Але її необхідно було повністю пережити, відчути все те ж саме, що й твій герой.

Взагалі вся робота проходила під знаком питання: ну як, вийшло? Я сам не міг зрозуміти, чи добре відіграв ту чи іншу сцену. Були прості завдання, про які думаєш: «О, так нічого складного». Але саме на них я проколювався й доводилося багато разів перезнімати. Серед іншого були проблеми з українським словом «що» – воно давалося мені в контексті дуже складно, через нього я неправильно розставляв акценти й збивалася ритміка всієї репліки. Ми таким чином перезнімали сцену разів десять.

– Як довго тривали зйомки фільму?

– У нас було близько 19 знімальних днів, кожен з яких проходив по-різному. Я міг знятися за дві години, а бувало й витрачав на це добу. Все залежало від того, якого роду сцену ми знімаємо, тому що все було заздалегідь розплановано. Сам знімальний процес виявився неймовірно цікавим, веселим і водночас складним. Відчувається єднання, коли всі працюють над одним продуктом і намагаються зробити його ідеальним. Мені нема з чим порівняти, але здається, що у нас була дуже крута команда. 

– Що ви відчули, коли зйомки добігли кінця?

– Якесь полегшення, що це все закінчилося. Я насправді дуже цього чекав, тому що сили вже покидали. До того ж, я два місяці не був у Криму – хотілося вже повернутися на батьківщину, додому.

– Додому – майже іронія. Які українські локації сподобалися вам найбільше?

– Не знаю, що конкретно це за місце, але те, що зображено на афіші. Це такий схил, вранці там ще й панував туман. Він осів і складалося відчуття, ніби хмари спустилися вниз – неймовірно красиво. Ще запам’яталася сцена, яку ми знімали біля могили – вона знаходилася на кургані, а за нею простягалися в далечінь червоні рослини. 

– Розкажіть про свого персонажа. Наскільки ви з ним схожі?

– У мене є щось спільне з Алімом, а щось – з Мустафою, його батьком. Мій герой дуже вільний, в нього сучасні погляди на світ – він поїхав вчитися до Києва, тому що хотів змінити своє життя. На відміну від нього я вирішив залишитися в Криму та отримати освіту агронома, піти по стопах свого батька. Але також я не проти поїхати кудись і спробувати себе в чомусь іншому, якщо буде можливість. Так, у мене сильна прив’язаність до рідного дому та батьківщини, але я можу розглядати й інші варіанти. Як буде для мене краще, так я і вчиню. 

– Як вам вдалося вжитися в роль? Чи використовували ви якісь прийоми?

– Я сам по собі дуже закрита людина та інтроверт, тому мало контактую з іншими – як я відчув, Алім теж такий. Тож мені не доводилося вживатися в роль – я вже так живу. І навіть в суть фільму мені не потрібно було особливо вникати, я її чудово знаю, адже побут і традиції кримських татар рідні для мене. Так, Наріман давав якісь підказки, але в цілому все відразу було зрозуміло, і якщо я й міняв щось, то лише маленькі деталі.

– Ви побачили всю цю кіношну кухню. На вашу думку, якими головними якостями повинен володіти справжній актор?

– Головне – не грати роль, а бути своїм персонажем. «Як воно є, так і грати», – так говорив мені Наріман. Наприклад, якщо тобі ставлять питання за сценарієм, то не потрібно згадувати текст і що там дослівно написано, просто відповідай на нього. Також важливо бути саме тут і зараз під час зйомок, не думати ні про що інше.

Це складна робота – фізично і морально, тому актор повинен бути витривалим. Наріман мені розповідав, що є люди, які після глибокої сцени можуть вимикати в собі емоції. Ось вони переживають разом зі своїм героєм якісь душевні муки, відчувають цей момент, проникливо дивляться в камеру – а після слова «знято» вимикають усі «не свої» почуття. Як після клацання пальцями. Може, це справжні професіонали. А є такі актори, які просто через себе цю емоцію пропускають, а після зйомок все ще відчувають увесь спектр. Мене Наріман зарахував саме до цієї категорії – після сцени мені потрібно було себе заспокоювати. Навіть зараз якийсь відгомін пережитого чутно.

– Який ваш найулюбленіший момент у фільмі? 

– Було трохи екшену, коли ми, скажімо так, дещо збили на машині. Ніколи до цього на автівці нічого не таранив – цікаві нові враження. Також була сцена, де машини потрібно було позбутися, і ми, як в голлівудських фільмах, зіштовхнули її зі схилу в воду. Мало людей можуть похвалитися таким досвідом, а у мене він був. І, як ви розумієте, зняти все потрібно було з першого дубля, хоча одна запасна машина про всяк випадок у нас таки була.

– У трейлері фільму неодноразово можна побачити кадри з запальничкою. Це має якесь значення для сюжету або вашого героя?

– Так, запальничка пов’язує початок і кінець фільму, а в багатьох місцях вона показує момент примирення батька з сином.

– Чи були якісь смішні історії зі зйомок?

– Та хоч перший знімальний день. Я – недосвідчений актор, а якщо чесно, зовсім не актор. Переді мною стоїть людей 30-40, великий натовп такий, і перша сцена, яку мені потрібно відіграти – блювотний рефлекс. Акторська кар’єра почалася успішно – ніяк не думав, що мої перші кроки будуть саме такими.

– Вже 7 листопада «Додому» виходить на великі екрани України – чи відчуваєте ви присмак слави?

– Не відчуваю взагалі. Мені здається, що до мене особливої ​​уваги не буде, не знаю чому. Але я дуже хочу, щоб сам фільм людям сподобався, щоб якомога більше глядачів його побачили. Мені здається, кожен знайде в стрічці щось важливе для себе.

– Фільм був презентований на Каннському кінофестивалі та потрапив до лонг-листа премії «Оскар». Як це – усвідомлювати, що ви є частиною цього?

– Це дуже круто. Я в якійсь мірі навіть не вірю, що цей той самий «Оскар» – це нереально й не зі мною. У Каннах презентація пройшла на відмінно, там я вперше й побачив фільм. Це одночасно дивно й хвилююче, спостерігати за собою на великому екрані. Іноді просто абстрагуєшся й навіть забуваєш сюжет, починаєш зацікавлено спостерігати за подіями. Вважаю, це добрий знак. Особливо мені сподобалося, як сприйняли фільм глядачі – величезний зал досить довго аплодував, це дуже зворушує.

Також мені запам’яталося, як після прем’єри ми з художником-постановником і звукорежисером йшли до готелю й вже десь за кілометр від фестивального палацу один чоловік впізнав мене. Він став активно жестикулювати, потискати мені руку, щось емоційно говорити французькою – явно був у захваті. Це приємно.

– Ви плануєте продовжувати акторську кар’єру?

– Ні. Я не вважаю цю професію стабільною, тому що у великій мірі все залежить від удачі й навіть не обов’язково мати професійні якості, як довів мій досвід. Мені прикро, що стільки людей навчаються на акторів, а тут невідомий хлопець-агроном знявся у фільмі, який був показаний в Каннах. І от, припустимо, перший досвід виявився вдалим і ти йдеш, окрилений успіхом, на інший кастинг, а тебе не беруть. На другий, третій, четвертий – та ж історія. Сьогодні ти на вершині, а завтра – ніхто. Для мене важлива стабільність. Просто так витрачати купу часу на те, що, можливо, взагалі не спрацює – я не можу.

– І останнє запитання. Це перше інтерв’ю у вашому житті?

– Так.

Кадри з фільму та фото зі зйомок надані продюсерською компанією Limelite.