10 хвилин на все майбутнє: киянин про те, як його пограбували і це змінило все життя

23 Травня 2017
Теги:
Люди особистість точка зору

На початку травня молодий киянин йшов додому пізно ввечері. На нього напали ззаду, відібрали всі речі і придушили так, що він втратив свідомість. Нападників спіймали вже за кілька годин, але ця подія повністю змінила його життя. Для Platfor.ma він на умовах анонімності написав про те, як злочин і безпорадність показали йому, що в цьому житті є справді важливим.

Була ніч і я йшов додому. Нікого окрім мене на вулиці не було. Я слухав музику в своїх навушниках, здається, тоді грала пісня «Personal Jesus». Завжди любив слухати музику голосно і, скоріше за все, навіть підтанцьовував. Раптом я відчуваю, що мене вдарили по голові і я падаю вперед. Мене б’ють ще раз. Потім знову. Відтягують з дороги на узбіччя, ближче до дерев. Схоже, що з іншого боку вулиці нікого в цей момент немає.

З моєї голови знімають навушники і забирають з кишені айпод. Стягують годинник. Мене притискають до обличчям ближче до землі. Мені ставлять прості запитання про місця, де знаходяться мої речі. Я даю прості відповіді. Знімають мій рюкзак. Я розумію, що нападників двоє. Забирають інші речі. В обличчя мені пшикають балончиком. Мене починають душити. Я втрачаю свідомість – але розумію це тільки тоді, коли вже опритомнів. Я питаю дозвіл піднятись. Ніхто не відповідає. Я один.

Я встаю на ноги. Шукаю залишки своїх речей довкола. Знайшов лише мобільний телефон, який ніколи раніше не бачив. Я беру його з собою, повертаюсь на дорогу і йду далі додому. Розумію, що не маю більше годинника і багатьох інших речей. Я не думаю про їх цінність або про те, чи цілий я. Думки, які є в моїй голові, дуже прості – на мене напали, я не помер, потрібно дійти додому. Коли лишилось три хвилини дороги і лише два повороти, я чую десь позаду звук машини. Паніка заповнює порожнечу всередині. Пришвидшую ходу.

Я заходжу додому. Дивлюсь в дзеркало – моє обличчя не ушкоджене. Я піднімаюсь до своїх батьків, які, я знаю, сплять. Прошу їх прокинутись і подзвонити в поліцію. Я розповідаю їм про те, що трапилось і після цього йду вмитись, бо моє обличчя досі пече від перцевого спрею. Я можу достатньо детально переказати хронологію події до найдрібніших деталей, проте це не означає, що я розумію, що відбулось. Реальність така, що я ще тиждень не буду розуміти, що сталось і що змінилось.

Через 10 хвилин приїздить поліція і ми відправляємось шукати місце, де на мене напали. Я віддаю патрульним телефон, який знайшов. Розповідаю їм всю історію. На місці злочину ми знаходимо мої окуляри – їх врятувало те, що вони одразу впали. Я кладу їх в кишеню піджака і тільки зараз розумію, що мій лікоть сильно розбитий.

Поки я сиджу в патрульній машині, дзвоню з батьківського телефону в банк, щоб заблокувати свою картку. І до речі, мама теж в машині зі мною. Приїхав якийсь детектив. Я вкотре детально переказую те, що сталось, досі не розуміючи нічого. Ми їдемо кудись далі. Нам пояснили, що телефон, що я знайшов – єдиний ключ до того, щоб взяти нападників. Після зупинки патрульні виходять з машини і кудись йдуть. За години дві вони повертаються в машину і розповідають, що підозрюваних затримали. Їдемо до відділку. Після дачі показань для двох слідчих мене з мамою відпускають. Вже сьома ранку. По приїзду додому я лягаю спати і сплю без снів. Дуже болить голова.

Через декілька годин знову їду до відділку. Знову даю свідчення. Мені пояснюють процедуру слідчої дії: потрібно впізнати моїх нападників, які, до речі, вже зізнались.

Слідча дія – формальність. За голосами я їх дійсно впізнав. І мав можливість розгледіти їх. Подивитись в очі тим, хто близько 10 годин тому напав на мене ззаду, вкрав всі мої речі, обприскав обличчя балончиком і придушив. З одним із них мені навіть довелось поговорити за присутності слідчого і адвоката. Не з моєї ініціативи, але я прийняв запрошення. Я не тримаю на нього зла. Я пробачаю його, проте це не звільняє його від відповідальності, що на нього чекає. Ми самі творимо свою долю – і він прийняв свої рішення самостійно. Він зруйнував своє життя, а я став частиною цього. При цьому він навіть молодший за мене. Його спільники – також. До слова, їх всього троє. Двоє нападають і третій чекає в машині. Відпрацьована схема. Загублений телефон дозволив їх заарештувати і, якби я його не знайшов, все вийшло би по іншому. Але не телефон зруйнував їх життя, його зруйнували вони самі.

Наступні ночі і дні були такими, що я їх не забуду. Декілька гуль на голові не давали мені нормально спати. Флешбеки, які я бачив, не давали мені спокою вдень. Чудом я лишився цілим. Знаєте, у фільмах жахів напругу створює той фактор, що герой не має контролю над ситуацією, його долю визначають лише зовнішні сили. Це я і починав розуміти в наступні дні після події. Я відчував жах, який не піддається розумінню. Він такий простий, такий реальний. Моє життя похитнулось в один момент, а розуміння цієї події і досі змінюється для мене.

Протягом тих 10 хвилин я перестав існувати. Я був тілом, що давало прості відповіді на прості питання. Тілом, в якого забрали речі. Яке покинули непритомним лежати на землі. Напад на мене був більш реальним, ніж я можу про це подумати і, в той самий час, ця подія – вже частина історії. Вона перестала існувати, але вона залишила в мені свої зміни.

Я і уявити собі не міг, що морозиво таке смачне. Зрозумів, чому так сильно люблю гарячу чорну каву. Справді відчув, що теплі промені сонця на обличчі – це шматочок маленького щастя. Час, який я проводжу зі своєю родиною, став іншим. Я більше їх слухаю, я більше їм розповідаю. Я повернувся до деяких хобі, про які давно забув. Знову згадав про свою любов до роботи з деревом. Любов до читання і написання текстів. Любов повернулась до мене. Це найбільше і найголовніше, що може бути в житті. Я звільнився з роботи. Тепер я буду займатись тим, що для мене є любов’ю. Я буду більше жити. Бо після цієї події я наново переродився. Тепер я живу ненаситно. Життя таке коротке і його потрібно встигнути прожити.

Чудом я лишився цілим. І все ж, попри зміни на краще, які спричинила ця страшна подія, краще не мати її в житті. Лише чудом я лишився цілим.

Дуже багато таких справ не розкриваються. Дуже багато з них мають інші наслідки для нападника і того, на кого було задіяно напад. Най з мого досвіду кожен зможе зробити для себе висновки. Це сталось в Києві на початку травня. Перебуваючи десь вночі, не слухайте музику в навушниках і будьте завжди уважні. Поспішайте жити своє життя. Живіть його так, щоб у ньому була лише любов. До людей, до мистецтва, до своєї роботи, до своєї сім’ї. Після всього я став по-іншому розуміти поезію і тому хочу, щоб ви прочитали зараз вірш Василя Симоненка і зрозуміли його значення по-іншому.

А потім зробили все, щоб у вашому житті стало більше любові.

 

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

 

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Найцiкавiше на сайтi

Художником не народжуються: де в Києві знайти творчі заняття для дітей

АвторІрина Шостак
19 Червня 2018

Як розвивати креативність в дітях, як стати художником в Україні, навіщо потрібно мистецтво – на ці та інші питання Platfor.ma відповідає разом з Програмою студій для молодих художників PortArtStudio та групою компаній «Нові продукти». Цього разу ми підібрали для вас місця, куди варто прийти з вашими дітьми, щоб мистецтво їх точно зачепило.

Організатори пишуть, що вони «Ну дуууууже арт-спейс» І займаються тим, що хочуть навчити вашу малечу не просто відрізняти Моне від Мане, а закохати її в мистецтво так сильно, як закохані в нього творці простору.

Формат роботи арт-студії схожий на лекторій із практичними заняттями, дітей знайомлять із творчими сообловостями роботи різних художників, зокема Клода Моне, Едгар Дега, Фріда Кало, Анрі Матісс та ін.

Молодший викладач Анна розповідає, що заняття розраховані на різний вік —  є курс «Мистецтво з пелюшок», а є і для старших дітей. Лекції проходять по суботам. Після лекції діти мають інтерактивну частину, де заробляють бали, а після цього вони переходять до практичної частини, де за допомоги викладачів і певних заготовок можуть створити власні зображення.

Формат занять: інтерактивний лекторій з майстеркласами

Вік: 4-6 і 7-12 років

Слідкувати за подіями можна тут, а подивитися «що і як» ось тут.

 

«Бунтуй, кохай, права не віддавай»: как в Киеве прошел Марш равенства

В воскресенье, 17 июня, в Киеве состоялся Марш равенства Киев-Прайд-2018, традиционное шествие ЛГБТ-сообщества. По разным оценкам его посетили от 3,5 до 5 тыс. человек. Девиз этого года — «Страна свободных. Будь собой». Легко ли быть собой в Украине 2018 года – специально для Platfor.ma узнавал журналист Александр Михедов.

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

Собравшиеся у Национальной оперы противники Марша равенства не устают скандировать самый популярный украинский лозунг. В этот раз он адресован тем, кто пришел поддержать ЛГБТ-сообщество в его борьбе за равноправие. На часах 9:35, до начала шествия меньше получаса.

#kyivpride

Публикация от Anthony Bartaway (@anthonybartaway)

Как и в прошлом году, Киев-Прайд-2018 стартует у Дома учителя на Владимирской. За безопасность отвечают около пяти тысяч силовиков: патрульные полицейские, нацгвардейцы, конная полиция и так называемая «полиция диалога», чье оружие — слово, а не дубинки и пистолеты.

Чтобы дойти до Дома учителя, сперва нужно пройти через металлоискатель. Около него стоят поборники семейных ценностей с плакатами «Мама папа хорошо — папа папа плохо», «Закон для сімей — Україна для сімей», «Ні — пропаганді гомосексуалізму» и пытаются перекричать друг друга. Полицейские бегло осматривают содержимое сумок и рюкзаков и пропускают внутрь оцепления, где уже стоит колонна участников.

ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ VS МАРШ РІВНОСТІ Про ще це? Про політику, економіку, релігію, гендер чи традиції? Чому ЛГБТ ? На цей пост мене наштовхнули коментарі у соціальних мережах моїх друзів. Вони запитували чи я на “гей-параді”. Ситуація дещо інша. Давайте спочатку розберемо назву заходу. Це був “Марш Рівності” . Підкресліть і запам’ятайте собі. Тобто це про визнання людини як такої, це про повагу без осуду її вибору, фізіологічних даних, психологічних особливостей. А чому такий рух почався на основі ЛГБТ ? Тому що представники ЛГБТ вирішили захистити себе як людей. Вони мають відвагу і бажання бути рівними в оточенні інших людей. І тому таких людей варто поважати! Мені приємно розуміти, що система безпеки була настільки сильною. Це говорить, про те, що “владі” є важливою тема захисту прав людини. Самі подумайте 5000 поліцейських, нац.гвардійців, сбушніків охороняло марш, в якому брало участь біля 3500 людей. За це дуже вдячний. Я особисто приймав участь у марші для того, щоб відстояти своє право бути рівним. Так склалось, що в школі з мене часто жартували через інвалідність руки. Та саме це дало мені зрозуміти цінність людини. Цінність мене, як людини. А якщо дивитись на політику, економіку, традиції та соціум отримує тільки позитив від визнання інших людей. Тому, що ККД зростає. якось так. БУНТУЙ, КОХАЙ, ПРАВА НЕ ВІДДАВАЙ! #kyivpride #kyiv #humanrights

Публикация от Yura Obach (@yura_obach)

Эти меры предосторожности вынужденные: угрозы и провокации давно стали привычными атрибутами прайда. Так, в 2016 году «Правый сектор» пообещал активистам «кровавую кашу» и частично сдержал свое слово: тогда националисты прорвали оцепление и устроили потасовку. Годом ранее все те же «правосеки» забросали участников петардами.

Против прайда выступают не только националисты. Игорь Мосийчук, народный депутат от Радикальной партии Олега Ляшко не видит никакой разницы «между бессмертными полками и гей-парадами». «Некрофилы, которым в Украине не место» — такое определение он дает обеим группам в своем эмоциональном посте в Фейсбуке. Тем временем митрополит Онуфрий считает, что гей-парад может «навлечь гнев Божий на украинскую землю, на которой и без того уже несколько лет подряд проливается невинная кровь украинцев».

 

Ану марш на марш: правозахисниця про три причини підтримувати КиївПрайд

АвторІрина Виртосу
15 Червня 2018

В неділю, 17 червня, у столиці пройде Марш рівності КиївПрайд. Журналістка Центру інформації про права людини Ірина Виртосу написала для Platfor.ma, чому цей день в Україні – не тільки про представників спільноти ЛГБТ+. І підкріпила свої думки статистикою.

Пригадую, як у дитинстві мене «оберігали» від дітей з інвалідністю, навіть відвертали, якщо хтось їхав на інвалідному візку. Якось я спитала, чому цей дорослий хлопчик ще досі у візочку, на що мені дуже тихо відповіли, що він хворий. І так, наче це якийсь злочин чи щось, про що недоречно запитувати.

Про гомосексуалів я дізналася випадково, гортаючи старезний радянський журнал «Моє здоров’я». Коли ж заходила мова про молдован, турків чи корейців, яких чимало є в моєму рідному місті, нерідко в розмові вчувала поблажливість або меншовартість. Як дитина я тоді не могла собі пояснити, чому мене це пригнічувало. Адже йшлося про таких самих людей, як і я, просто вони чимось відрізнялися…

Згідно з національним соціологічним дослідженням «Що українці знають і думають про права людини», тільки чверть українців вважають толерантність найважливішою цінністю. Для половини опитаних (50,9%) це загалом важлива, але не основна цінність. Але є солідна частка населення (15,9%), яка переконана, що бути толерантним не так уже і важливо. Ще 8,2% було важко відповісти.

Неприйняття інакших, несхожих на нас – чи то за вірою, чи то за національністю, віком, мовою, сексуальною орієнтацією, – впливає на наше життя. Я помічаю дуже тісний зв’язок між тим, що сьогодні розповідають «смішні» анекдоти про грузинів, а завтра спалюють ромські табори на Львівщині й Київщині, сьогодні «працює» трудова книжка замість працівника з інвалідністю, а завтра водій автобуса спокійно проїжджає зупинку, де очікує пасажир на інвалідному візку.

Як не прикро, в нашій державі дискримінація не вважається серйозною проблемою для більшості українців. Так, 43,9% опитаних переконані, що, хоч це загалом серйозно, але є і більші біди. Ще чверть респондентів (25,7%) кажуть, що це взагалі не актуально. І тільки 15,6% визнають дискримінацію як велику проблему в українському суспільстві.

Це у вас у крові: чому донорство – не зовсім те, що ви думаєте

14 червня у всьому світі відзначають День донора. Журналістка Platfor.ma Тетяна Капустинська є одним із ідеологів проекту «Середи в Охматдиті», який спонукає здавати кров. У свій день вона написала про те, як вперше потрапила в донорство, та пропонує всім доєднатися.

Ненавиджу лікарні. Настільки, що навіть здавати кров там – справжня мука. Ти рано вранці приходиш у стомлене часом, пилом і чварами приміщення, займаєш своє місце в кінці нескінченної змійки з людей і очікуєш. За весь цей час встигаєш сказати «ні» всім, хто «я тільки за довідкою» або «я просто відходив ненадовго», почитати книгу, незлічену кількість разів позіхнути та вивчити всю макулатуру, яка висить на стінах.

Після йде низка подій, яку хочеться забути – аналіз крові з пальця, пошуки себе і сенсу життя в довгих чергах, тривалі розмови з лікарями та жахлива процедура здачі крові. Озлоблена на весь світ бабуся безуспішно намагається встромити величезну голку в вашу вену якийсь час, а після того, як у неї це виходить, залишається тільки пару годин потерпіти – ниючий біль, різкий запах ліків і захопливий підрахунок плитки на старій стелі. Після процедури тебе не надто делікатно просять звільнити місце й забувають про твоє існування, ніби ти й не сидів тут пару годин в надії врятувати комусь життя.

Приблизно так я уявляла собі процедуру донації до того, як стала донором. І хоч лікарні все ще не викликають у мене ніжних почуттів, я зрозуміла, що уявлення про процедуру здачі крові не збігалися з реальністю трохи більше, ніж зовсім.

Потреба в добрих вчинках була в моєму житті завжди – то я працювала в благодійному магазині, то була волонтером на різних акціях, то придумувала свої проекти, всі засоби з яких пішли б на допомогу різним організаціям. І, звичайно, часто міркувала про те, щоб стати донором. Зупиняли дурні міфи, упередження та просте незнання – здавалося, що це так складно і довго, що донорами можуть бути лише обрані, а моя кров поширеної групи навряд чи стане в пригоді.

І ось одного разу я побачила пост у свого знайомого в Фейсбуці – він натхненно розповідав про те, що здавав кров в «Охматдиті» з командою волонтерів, а його 4+ група допомогла хлопчикові. Він пишався своїм вчинком, це відчувалося в кожному слові, і закликав своїх друзів не бояться, а діяти. «Це знак!» – подумала я і звільнила собі ранок середи на наступному тижні. «Це доля!» – кожен день повторювала я собі.

Фото: Iнга Передерій

І знаєте, що? Виявилося, що донорство – це дуже просто. Це не страшно та не боляче, а працівники відділення трансфузіології намагаються зробити все, щоб допомогти донору та кожній дитині, яка потребує переливання крові. Мене зустріли з посмішкою та повагою, не раз подякували, що прийшла, і супроводжували на всіх етапах. Кілька разів запитали про те, як давно зробила татуювання – повинен пройти рік, але багато хто досі вважає, що тату означає довічний відвід від здачі крові. Відділення всередині було чистим, світлим і фотогенічним – ось прямо коли відкриваєш сторіз в Інстаграмі й знімаєш-знімаєш, нічого спільного з моїми похмурими уявленнями. Лікарі та медсестри, в основному, молоді та усміхнені дівчата, які сиплять жарти та історії, щоб підняти настрій або відвернути увагу, наприклад, від проколювання пальця, що, до речі, найстрашніша з усіх процедур.

За результатами аналізів мене допустили до здачі крові, що виявилося великою вдачею. Там же мені розповіли, що приводів дати потенційному донору відведення – на пальцях не перелічити: маленька вага, надто поганий зір, свіжі тату або пірсинг, недавня хвороба, низький гемоглобін або високий білірубін, низький тиск і це навіть не чверть списку. Тоді я дико пораділа своєму везінню та буквально застрибнула на канапу, оголюючи вени й душу. Здивування спіткало мене знову, коли стало зрозуміло, що процес виявився абсолютно безболісним, а через 7 хвилин одна з медсестер в рожевому костюмі прокричала «Друга плюс, перев’язуємо». 7 хвилин – і ти зробив значний внесок в чиєсь життя.

Фото: Iнга Передерій