fbpx

10 хвилин на все майбутнє: киянин про те, як його пограбували і це змінило все життя

23 Травня 2017

На початку травня молодий киянин йшов додому пізно ввечері. На нього напали ззаду, відібрали всі речі і придушили так, що він втратив свідомість. Нападників спіймали вже за кілька годин, але ця подія повністю змінила його життя. Для Platfor.ma він на умовах анонімності написав про те, як злочин і безпорадність показали йому, що в цьому житті є справді важливим.

Була ніч і я йшов додому. Нікого окрім мене на вулиці не було. Я слухав музику в своїх навушниках, здається, тоді грала пісня «Personal Jesus». Завжди любив слухати музику голосно і, скоріше за все, навіть підтанцьовував. Раптом я відчуваю, що мене вдарили по голові і я падаю вперед. Мене б’ють ще раз. Потім знову. Відтягують з дороги на узбіччя, ближче до дерев. Схоже, що з іншого боку вулиці нікого в цей момент немає.

З моєї голови знімають навушники і забирають з кишені айпод. Стягують годинник. Мене притискають до обличчям ближче до землі. Мені ставлять прості запитання про місця, де знаходяться мої речі. Я даю прості відповіді. Знімають мій рюкзак. Я розумію, що нападників двоє. Забирають інші речі. В обличчя мені пшикають балончиком. Мене починають душити. Я втрачаю свідомість – але розумію це тільки тоді, коли вже опритомнів. Я питаю дозвіл піднятись. Ніхто не відповідає. Я один.

Я встаю на ноги. Шукаю залишки своїх речей довкола. Знайшов лише мобільний телефон, який ніколи раніше не бачив. Я беру його з собою, повертаюсь на дорогу і йду далі додому. Розумію, що не маю більше годинника і багатьох інших речей. Я не думаю про їх цінність або про те, чи цілий я. Думки, які є в моїй голові, дуже прості – на мене напали, я не помер, потрібно дійти додому. Коли лишилось три хвилини дороги і лише два повороти, я чую десь позаду звук машини. Паніка заповнює порожнечу всередині. Пришвидшую ходу.

Я заходжу додому. Дивлюсь в дзеркало – моє обличчя не ушкоджене. Я піднімаюсь до своїх батьків, які, я знаю, сплять. Прошу їх прокинутись і подзвонити в поліцію. Я розповідаю їм про те, що трапилось і після цього йду вмитись, бо моє обличчя досі пече від перцевого спрею. Я можу достатньо детально переказати хронологію події до найдрібніших деталей, проте це не означає, що я розумію, що відбулось. Реальність така, що я ще тиждень не буду розуміти, що сталось і що змінилось.

Через 10 хвилин приїздить поліція і ми відправляємось шукати місце, де на мене напали. Я віддаю патрульним телефон, який знайшов. Розповідаю їм всю історію. На місці злочину ми знаходимо мої окуляри – їх врятувало те, що вони одразу впали. Я кладу їх в кишеню піджака і тільки зараз розумію, що мій лікоть сильно розбитий.

Поки я сиджу в патрульній машині, дзвоню з батьківського телефону в банк, щоб заблокувати свою картку. І до речі, мама теж в машині зі мною. Приїхав якийсь детектив. Я вкотре детально переказую те, що сталось, досі не розуміючи нічого. Ми їдемо кудись далі. Нам пояснили, що телефон, що я знайшов – єдиний ключ до того, щоб взяти нападників. Після зупинки патрульні виходять з машини і кудись йдуть. За години дві вони повертаються в машину і розповідають, що підозрюваних затримали. Їдемо до відділку. Після дачі показань для двох слідчих мене з мамою відпускають. Вже сьома ранку. По приїзду додому я лягаю спати і сплю без снів. Дуже болить голова.

Через декілька годин знову їду до відділку. Знову даю свідчення. Мені пояснюють процедуру слідчої дії: потрібно впізнати моїх нападників, які, до речі, вже зізнались.

Слідча дія – формальність. За голосами я їх дійсно впізнав. І мав можливість розгледіти їх. Подивитись в очі тим, хто близько 10 годин тому напав на мене ззаду, вкрав всі мої речі, обприскав обличчя балончиком і придушив. З одним із них мені навіть довелось поговорити за присутності слідчого і адвоката. Не з моєї ініціативи, але я прийняв запрошення. Я не тримаю на нього зла. Я пробачаю його, проте це не звільняє його від відповідальності, що на нього чекає. Ми самі творимо свою долю – і він прийняв свої рішення самостійно. Він зруйнував своє життя, а я став частиною цього. При цьому він навіть молодший за мене. Його спільники – також. До слова, їх всього троє. Двоє нападають і третій чекає в машині. Відпрацьована схема. Загублений телефон дозволив їх заарештувати і, якби я його не знайшов, все вийшло би по іншому. Але не телефон зруйнував їх життя, його зруйнували вони самі.

Наступні ночі і дні були такими, що я їх не забуду. Декілька гуль на голові не давали мені нормально спати. Флешбеки, які я бачив, не давали мені спокою вдень. Чудом я лишився цілим. Знаєте, у фільмах жахів напругу створює той фактор, що герой не має контролю над ситуацією, його долю визначають лише зовнішні сили. Це я і починав розуміти в наступні дні після події. Я відчував жах, який не піддається розумінню. Він такий простий, такий реальний. Моє життя похитнулось в один момент, а розуміння цієї події і досі змінюється для мене.

Протягом тих 10 хвилин я перестав існувати. Я був тілом, що давало прості відповіді на прості питання. Тілом, в якого забрали речі. Яке покинули непритомним лежати на землі. Напад на мене був більш реальним, ніж я можу про це подумати і, в той самий час, ця подія – вже частина історії. Вона перестала існувати, але вона залишила в мені свої зміни.

Я і уявити собі не міг, що морозиво таке смачне. Зрозумів, чому так сильно люблю гарячу чорну каву. Справді відчув, що теплі промені сонця на обличчі – це шматочок маленького щастя. Час, який я проводжу зі своєю родиною, став іншим. Я більше їх слухаю, я більше їм розповідаю. Я повернувся до деяких хобі, про які давно забув. Знову згадав про свою любов до роботи з деревом. Любов до читання і написання текстів. Любов повернулась до мене. Це найбільше і найголовніше, що може бути в житті. Я звільнився з роботи. Тепер я буду займатись тим, що для мене є любов’ю. Я буду більше жити. Бо після цієї події я наново переродився. Тепер я живу ненаситно. Життя таке коротке і його потрібно встигнути прожити.

Чудом я лишився цілим. І все ж, попри зміни на краще, які спричинила ця страшна подія, краще не мати її в житті. Лише чудом я лишився цілим.

Дуже багато таких справ не розкриваються. Дуже багато з них мають інші наслідки для нападника і того, на кого було задіяно напад. Най з мого досвіду кожен зможе зробити для себе висновки. Це сталось в Києві на початку травня. Перебуваючи десь вночі, не слухайте музику в навушниках і будьте завжди уважні. Поспішайте жити своє життя. Живіть його так, щоб у ньому була лише любов. До людей, до мистецтва, до своєї роботи, до своєї сім’ї. Після всього я став по-іншому розуміти поезію і тому хочу, щоб ви прочитали зараз вірш Василя Симоненка і зрозуміли його значення по-іншому.

А потім зробили все, щоб у вашому житті стало більше любові.

 

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

 

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

 

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Читайте більше цікавого