Особливо культурні гроші: 24 непростих запитання до Українського культфонду

АвторЮрій Марченко
5 Липня 2019
Теги:
Люди культура

У 2017 створили державного грантодавця – Український культурний фонд (УКФ). Одна із головних задач інституції – розподіляти сотні мільйонів гривень на різноманітні проекти у сфері культури. У червні закінчився вже другий раунд відбору проектів-переможців, а робота УКФ викликала як схвалення, так і критику. Platfor.ma зустрілася з виконавчою директоркою фонду Юлією Федів, щоб поговорити про те, як УКФ став заручником законодавства, чому великі й відомі інституції програють новачкам, а також які з підтриманих проектів не відбулися.

– Щодо фонду можна знайти багато відгуків, як схвальних, так і не дуже. Але я не бачив жодного, де казали, що така установа взагалі не потрібна. На вашу думку, які головні недоліки УКФ?

– Забюрократизованість процесів. Знаєте, ми б залюбки вийшли і сказали: так, ви всі круті, документів не треба, ось вам гроші. Але ж ми всі погодилися, що мають бути спільні правила. Що ніхто не може зайти до мене в кабінет і через особисту симпатію щось собі отримати – у мене просто немає можливості та бажання для такого ручного режиму. Але спільнота часто хоче якихось винятків: ну, це ж ми, ми ідейно важливі, ну зробіть поступки… Гадаю, це наслідок недолугого державного апарату, частиною якого ми зараз є. Але ми намагаємося накласти на нього нові підходи. Підсумовуючи: інституція з новим мисленням змушена існувати в реаліях старої системи.

– Чим із зробленого УКФ ви пишаєтесь?

– Фактично наш офіс запрацював лише навесні 2018-го, тобто кілька місяців тому ми відсвяткували рік. Гадаю, можна пишатися тим, що за цей час ми зробили те, на що у міжнародних фондів йде три-чотири роки. Ми обговорювали це з керівниками установ із Польщі, Нідерландів, Канади – після юридичного запуску зазвичай декілька років випрацьовують програми, проводять фокус-групи, визначають цільові аудиторії. І тільки після цього запускають реальні грантові програми. Але ми живемо трохи в інших реаліях, тому встигли зробити все з вище переліченого протягом року.

Ми розуміли, що час обмежений, тому взяли за приклад європейську модель культурних грантів, де є поділ тільки за типом заявника: індивідуальна заявка; заявка у співпраці з національним партнером; і з міжнародним. Також ми визначили пріоритети власної роботи і погодили їх з Мінкультом. На основі всього цього ми й запустили перший конкурс проектів, на який отримали 716 заявок – вважаю, що для нової інституції це був гарний результат. 

Цього року в межах реалізації розробленої 2018 року Стратегії УКФ ми вже запустили шість тематичних програм та отримали загалом 2018 заявок.

– А розкажіть коротко усі ці цифри: скільки грошей ви виділили на скільки проектів?

– У минулому році ми підтримали 293 проекти із 716 заявок. Взагалі-то ми підписали 298 угод, але по факту реалізовані не всі. Загальний бюджет фонду минулого року був 208 млн грн, частина з яких пішла на нашу операційну діяльність і роботу експертних рад, а решта – на підтримку проектів, це 156 млн грн. Близько 140 млн грн витрачені по факту, ще 16 млн грн повернулися в держбюджет.

Цього року загальний бюджет – 708 млн грн, на підтримку проектів піде 641 млн грн. При цьому надійшло заявок аж на 3 млрд грн. Із 2018 заявок вже підписані близько 250 угод і ще близько 200 ми підпишемо.

– Можливо ви бачили, у Фейсбуці вводили хештег #МененевзялиУКФ. Що ви про це думаєте?

– Звичайно, заявники мають право на критику. Ми визнаємо свої слабкі сторони. Єдине – інколи емоції переважають логіку й конструктив. «Ну їх, я більше не подамся» – мені здається, це хибна позиція. Можна ж вислухати коментарі експертів, допрацювати власну заявку, податися на наступний раз – і виграти.

Після хештегу ми створили онлайн-форму для відгуків, провели зустріч, щоб почути зворотний зв’язок. Ми хочемо вдосконалюватися, але і спільнота має поважати своїх колег, які перемогли. Часто буває, що ми кличемо до себе найбільш голосних критиків, щоб поговорити і все з’ясувати, однак вони стають в позу, що ні, не піду, або ви мене підтримаєте, або ви погані.

– Механізму апеляції після відмови ж не існує, правильно?

– Ми дуже довго про це сперечалися, але спільне рішення наглядової ради, дирекції й експертів було в тому, що ні. Бо в нинішніх часових рамках це нереально. Жоден відомий мені великий грантодавець у сфері культури не дає можливості апеляції. Але ми розглядали усі звернення заявників і це певним чином можна вважати системою апеляцій. Втім, колись ми хочемо повернутися до вироблення офіційного механізму.

– Я передивився перелік усіх проектів, які перемогли цього року. Суто за назвами та короткими описами чогось абсолютно неадекватного я майже не побачив. Але давайте станемо на позицію сферичного культурного менеджера у вакуумі. Ось він дивиться результати. Кінофестиваль «Молодість» – не пройшов. Видання «Заборона» – не пройшло. Але при цьому конкурс юних бандуристів «Волинський кобзарик» – пройшов. «Український млинологічний журнал» і листівки «Вітряки України» – пройшли. Інтерактивна мапа гастролей хорової капели «Дніпросоюзу» – пройшла. Як так?

– Справа в тому, що УКФ має підтримувати проекти різного масштабу: національного, регіонального і локального значення. Для умовної фейсбучної спільноти публікація млинологічного журналу не є цікавою. Але в контексті збереження культурної спадщини це може бути важливо.

Крім того, це порівняння проектів глобального і, ну, скажімо, локального рівня. Ми не можемо підтримувати лише круті фести. Особливо якщо вони неякісно готують документи, оскільки, на жаль, фестиваль «Молодість» отримав низький бал фінансового експерта, бо не дуже уважно ознайомився із правилами використання коштів.

Треба керуватися фактами, а не емоціями. Та я розумію, що коли «Молодість» і Ukrainian Fashion Week не проходять, але виграє локальний проект, який охоплює 300 людей, то це викликає подив.

– Так, але творчий шлях хорової капели отримає ледве не півмільйона гривень, млинарство – майже 300 тис. грн. Наскільки це ефективно, якщо людина один раз зайде на інтерактивну мапу гастролей хору, за півхвилини вийде і забуде про це назавжди?

– Наші експерти аналізують ідею проекту, його план – і його співставність грошам, які на нього просять. Значить, вони вважають, що цей проект має право на існування, що це важлива промоція традиційної, автентичної української культури. І про млинарство так само – можливо, воно зараз не дуже популярне саме тому, що ніхто ним давно не цікавився, ніхто в це ніколи не інвестував.

На жаль, я не володію всіма деталями усіх 2018 проектів. Але є аналітичний відділ, який все розглядає і робить висновки: чому проходять одні проекти й не проходять інші. Повірте, ми над цим працюємо і хочемо прийти до системи, як розподілити гравців, щоб для всіх це було якісно і не викликало запитань, як це великі значні проекти програють поки що менш відомим.

 

Іноді я дійсно бачу серед заявників тих, хто гарно все розписав виключно заради грошей. На щастя, експерти це теж бачать

– Коли ви дивилися перелік переможців, у вас була думка: о, ні, ну а це навіщо вибрали? 

– На мою думку, з точки зору значення для української культури, всі проекті важливі. Те, що вони, можливо, поки що не надто якісно сформульовані – це вплив відсутності уваги до сфери культури.

Мені завжди легко відрізнити, коли проект написаний заради гранту, а коли він є дійсно ідейним. Ось тут я переживаю, бо іноді я дійсно бачу серед заявників тих, хто гарно все розписав виключно заради грошей. На щастя, експерти це теж бачать, і в основному такі ініціативи не проходять.

– Я почитав ваші коментарі під срачами щодо розподілення грантів УКФ. Складається враження, що у вас є не те що образа, а певна втома: ось ви начебто намагаєтеся створити систему підтримки культурних ініціатив, а потім хтось не виграв, написав пост, всі налетіли – і понеслося.

– Справді, це не образа, а навіть не знаю… Коли ти ставиш високу планку і намагаєшся йти до неї прозоро, в діалозі, а потім раптом відчуваєш, що все перетворюється на крики на твою адресу, то це дуже демотивує.

При цьому іноді нам, здається, шкодить наша відкритість. У перший рік чимало закидів було про те, що ми ж гроші розподіляємо, а це не можна робити без фінансових експертів. На другий рік ми ввели фінекспертів – і тепер маємо критику, бо це ж культура, мистецтво, а ми нібито тільки про гроші й думаємо.

Ми все робимо публічно, усі документи виставляємо онлайн. Викладаємо положення про експертні ради: будь ласка, коментуйте! Процедури відбору проектів – коментуйте! Порядок проведення конкурсів – коментуйте! Бачимо: два-три відгуки, здебільшого позитивні. Втілюємо це в роботу – і починається: та ви ж нас ріжете! Майже ніхто не хоче діалогу і спільної роботи, всі реагують тільки на негативний результат з грантом. Наше побажання до спільноти: будь ласка, включайтеся!

Ми кілька разів кликали головних хейтерів на зустрічі, і часто приходили до висновку, що це просто хейт – і все. Деяким людям не хочеться конструктиву, їм хочеться сублімувати свою ненависть до держави за наш рахунок.

Крім того, на мою думку, спільнота ставиться до нас більш агресивно, бо ми свої. Я не знаю жодного випадку, коли на адресу міжнародних грантодавців писали би листи з нецензурною лексикою щодо того, що чому це ви нас не підтримали. А для УКФ це норма. Чомусь є сприйняття, що ми маємо підтримувати всіх. Це зневага до правил гри, які всі поважають, коли вони встановлені міжнародними грантодавцями. 

Емоційно для мене це дуже важко. Бо ми бачимо максимальну ейфорію, коли виділяємо кошти, і максимальну агресію, коли проект не проходить. Нам реально дзвонять і погрожують, є певний булінг співробітників і експертів. Це дуже демотивує команду, бо у нас ще й зарплати порівняно з міжнародними грантодавцями й приватним сектором набагато нижчі, а об’єми роботи – більші. І як бонус – стрес від негативного ставлення спільноти.

Я не знаю жодного випадку, коли на адресу міжнародних грантодавців писали би листи з нецензурною лексикою щодо того, що чому це ви нас не підтримали. А для УКФ це норма.

– Головна невдача УКФ за майже два роки роботи?

– Іноді ми провисали в плані комунікації. Рутина настільки тебе засмоктує, що УКФ дещо втрачав діалог з громадськістю. Я за це вибачаюся.

Плюс нам нашкодив наш спринтерський темп. Якби ми взяли рік на те, щоб разом з громадою 350 разів випрацювати всі документи, то критики було би менше. Але в цьому є і плюси, бо вже другий рік ми підтримуємо проекти, які без нас би не відбулися.

– А чи вважаєте ви невдачею деякі підтримані заявки? Були скандали, скажімо, навколо проектів з борщівськими вишиванками, проектом «Під зорею Пінзеля».

– Дійсно, у нас були проекти, які громадськість, а іноді й дирекція вважала не надто успішними. Але якщо експертна рада за чіткими правилами обрала певну ініціативу, то закон зобов’язує нас її підтримувати.

Плюс треба розуміти складність роботи з експертами. За законом про протидію корупції ми були дуже обмежені у виборі. Чимало авторитетних людей мали самі вирішити, чи вони хочуть бути експертами УКФ, чи заявниками із власними проектами. Більшість обрала друге. Тому в перший рік у нас був великий виклик знайти експертів.

Звісно, в Україні є питання щодо якості проектів. Але треба розуміти, що ми іноді маємо підтримувати ініціативи, які наразі є дещо слабшими, аби дати їм можливість стати сильними. Можливо, нам варто розділити грантоотримувачів по досвіду і сумах, які вони отримують – для спільноти це буде більш зрозумілим. Бо ці два роки у нас конкурували між собою як великі гравці, що існують вже 10-20 років, так і новачки. При цьому перші часто нехтували підготовкою документів, бо думали, що ім’я гарантує їм перемогу – а експерти за всіма правилами ставили їхній слабкій заявці низькі бали. Малі й невідомі організації при цьому підходили до пакету документів більш відповідально, бо розуміли, що це їхній шанс. Це так не працює, що «я відомий, в мене настільки крута ідея, що я навіть прописувати нічого особливо не буду, точно підтримають».

Ми державний фонд і маємо допомагати не лише знаним організаціям, які діють на всю Україну. Локальні проекти і регіональний розвиток теж потребують державних грошей. Нам просто треба було більше про це говорити. 

Але для першого року, я вважаю, кількість успішних проектів у нас значна. Міжнародні фонди казали мені: якщо за перший рік із 100 проектів у вас буде хоча би десять якісних, то це високий показник. У нас – набагато більше.

Іноді маємо підтримувати ініціативи, які наразі є дещо слабшими, аби дати їм можливість стати сильними.

– А як ви оцінюєте успішність? Умовно, вам обіцяють 3D-модель України з динозаврами, а врешті замість цього плакатик на стіні висить.

– Якщо обіцяли 3D-моделі, то вони мають бути. А ще краще, якщо в ніч завершення фінансового року ці 3D-моделі не зникають, а продовжують демонструватися. 

– А якщо ні?

– Для нас це негативний показник.

– І що тоді відбувається?

– На жаль, за юридичними нормами ми не маємо права на жодні санкції до проекту, який у новому році припинив роботу. Бо всі договори розраховані на рік.

– Це цікаво, але я про інше. Дивіться, обіцяли, наприклад, в Ужгороді грандіозний фестиваль. Замість цього проводять в Чопі панельну дискусію. Що ви робите в такому випадку?

– На щастя, минулого року 293 проекти що заявили, те і зробили. Ми ж не просто підписали угоду і все, наші менеджери відвідують заходи, заповнюють моніторінгові документи. Якщо ми бачимо, що проект реалізовано не повною мірою, то ми знижуємо фінальний платіж або навіть зобов’язуємо повернути гроші. У нас були такі випадки.

– Розкажіть?

– Наприклад, було заявлено проведення тренінгу для 100 людей, а по факту було 20. Нам повернули частину суми. 

Найгірший варіант – коли заявник не зробив нічого. Тоді ми йдемо в суд. Був проект, який мав надрукувати шість томів Василя Липинського і розповсюдити їх по Україні. В результаті заявник прийшов з одним томом. Людина скаржилася, що якісь проблеми з друкарнею, пропонувала почекати до наступного року. Але ми не маємо на це права, тож дали йому ще десять днів, а далі пішли до суду, виграли першу інстанцію, зараз буде апеляція.

Ще був проект, який мав оцифрувати фільм 1945 року. Людина принесла нам фінансовий звіт, але сам фільм так показати і не змогла. Знову ж таки суд, перемога, зараз апеляція.

Третє – обіцяли створити на Західній Україні Музей лозоплетіння. По факту просто якісь ФОПи сплели з лози якісь об’єкти. Але ж це не музей. Заявник нічого пояснити не зміг, теж зараз триває суд.

А ще був заявник, де, на жаль, ані ми, ані експерти не змогли знайти те, що поданий проект видавництва книг вже був реалізований у 2012 році за кошти канадського фонду. Лише потім ми віднайшли цей факт. Людина визнала свою провину і повернула нам всі гроші.

І останній невдалий проект – кінофестиваль на Західній Україні. Організатори переоцінили свої сили, не змогли це зробити, визнали все – і повернули кошти.

Тобто два повернули самостійно, з трьома судимося.

– А ви перед ким звітуєте?

– Архів усіх проектів є на нашому сайті, можна подивитися суму, результати і контакти заявника. Також цього року ми хочемо зробити публічну презентацію усіх проектів.

Фінансово ми звітуємо перед Мінкультом. За рік фактичного існування зовнішніх перевірок поки що не було, але, звісно, можуть бути. Крім того, ми вже погодили з наглядовою радою тендер про міжнародний аудит діяльності УКФ однією з п’яти найбільших профільних компаній світу. Перевіримо і операційну діяльність, і усі проекти, щоб до нас було мінімум запитань.

– Одним із пріоритетів фонду є українські проекти за кордоном. І профільна освіта у вас про міжнародні відносини й культурну дипломатію. Що в цьому плані в УКФ було яскравого?

– Гадаю, наш основний недолік як державного грантодавця – це обмеженість горизонтом одного року. А для міжнародних інституцій це мало, вони підтримують проекти протягом двох-трьох років. З 716 заявок минулого року міжнародних було лише близько 25, тобто 3%. Цього року загальна кількість проектів зросла, але міжнародних все одно приблизно 5% – 10%. Це дуже малий відсоток. Ми розуміємо, чому – за короткий час важко знайти партнера і реалізувати дійсно міжнародний проект.

– А все ж конкретні приклади?

– Того року досить знаковим для нас був проект Ukrainian Fashion Week, який презентував українських дизайнерів на найвідоміших модних подіях планети: Торонто, Токіо, Нью-Йорк, Париж. До речі, далі Офіс сприяння експорту запросив їх ще й до Шанхаю, тобто відбулася певна сталість проекту.

Також можна відзначити резиденції, скажімо, Бірючий. І створення Центру Анни Київської у французькому Санлісі – ми щодо нього дещо переживали, бо завжди є ризик, коли ти підтримуєш лише концепцію, невідомо, чи буде вона правильно реалізована. Однак днями я була на презентації центру і дуже вдячна його засновникам, що гроші відразу пішли в реалізацію: працюють резиденції, розробляється масштабний проект на наступний рік. Це для нас хороший показник.

Наш основний недолік як державного грантодавця – це обмеженість горизонтом одного року.

– Надя Парфан з фестивалю 86 в інтерв’ю теж казала, що горизонт планування УКФ замалий для дійсно великих проектів, як-от фестиваль…

– Я сама культурний менеджер і розумію проблеми сектору. Але ми ж існуємо в межах бюджетного законодавства, де мова навіть не про рік, тому що за ці 12 місяців треба оголосити конкурс, відібрати переможців, виділити їм кошти, отримати від них звіт і проаналізувати, як проект відпрацював. Фактично залишається менше шести місяців. Це справді важкі умови, але ми завжди просимо: давайте поки що працювати так. Звичайно, було би добре інакше, та ми підв’язані під затвердження держбюджету. Але я дуже сподіваюся, що в майбутньому ми синхронізуємося з реаліями. 

Ми дійсно намагаємося працювати надзвичайно швидко. Я не знаю жодного великого європейського грантодавця, який би вибирав проекти менше півроку. Ми робимо це за два-три місяці. Навантаження на моїх колег дуже серйозне. Працювати без вихідних, не кажучи вже про пізні вечори і ночі, – це про них. Із 2018 заявок близько 600 не пройшли технічний відбір, а решту мали аналізувати експерти. 1400 проектів за місяць – навіть у восьми окремих секторах – це велике навантаження. Бо вони ж оцінюють, не просто проглянувши по діагоналі, є чітка методика, де ти маєш розкласти проект на складові, проаналізувати кожну із них і аргументувати власну оцінку. Наші протоколи – це 10-15 сторінок на проект, щоб заявник точно знав, чому він пройшов чи не пройшов.

– Але я бачив чимало скарг на те, що люди не розуміли, чому не пройшли.

– Для нас це теж великий об’єм роботи, бо треба акумулювати в листі коментарі усіх експертів. На підготовку цього йде від дня до трьох. По різних програмах у нас не пройшло від 100 до 400 проектів, і на те, щоб підготували всі листи, потрібно десь місяць. Тобто всі врешті все отримають.

Тут я мушу сказати, що коли створювався УКФ, дещо недооцінили обсяги роботи – 70 людей штату для державного грантодавця це дуже мало. Для прикладу, у канадському фонді працює більше 300 людей – при тому, що у них всього три-чотири програми на рік, а у нас, після зустрічей з учасниками ринку, експертами і лідерами думок, вирішили робити вісім.

Зараз ми максимально намагаємося діджиталізувати все, щоб зменшити людський фактор, але досі чимало процесів – це ручна робота, яка займає багато часу.

 

– До речі про це: ще чимало людей скаржилися, що доводиться вбивати ліси Амазонії, бо в УКФ всі документи приймають тільки на папері.

– Ми вже написали листа – повторного, бо минулого року не отримали належної відповіді – до Агенції з електронного документообігу, яка має завізувати нам, що ми справді можемо перейти на цифру. До цього ми змушені просити паперові версії, бо це обумовлено правилами Мінкульту, Контрольно-ревізійного управління і Рахункової палати, які вимагали, щоб у нас були всі документи з печатками і підписами. Зараз ми проводимо ці перемовини і паралельно підв’язуємо потрібний для діджиталізації модуль на сайт. Гадаю, ми все встигнемо, і наступна програма у серпні-вересні вже обійдеться без паперів.

Та й взагалі ми зменшуємо пакет необхідних документів, бо теж були скарги на аж надто широкий список. Хоча тут є і зауваги з нашого боку, оскільки 70% заявників все зрозуміли і змогли підготувати папери, а інші 30% чомусь ні. 

Просто треба зауважувати, що купа підписів і документів – це не наша забаганка, це потрібно для убезпечення фонду як розпорядника державних коштів. Ми ж усі розуміємо, що будь-який документ можна підробити. Ми розподіляємо різні гранти, є й дуже значні – до 15 млн грн. Якщо ти претендуєш на такі гроші, то не думаю, що це велика проблема – зібрати якісний пакет документів, аби показати свою валідність.

Одна з головних наших задач – це популяризація культури взагалі. Щоб усі в державі розуміли важливість цієї сфери, а розумні ініціативи були такими ж популярними, як телевізійні проекти з насильством і стражданнями.

– Вашу діяльність зазвичай обговорюють в плані розподілення грантових грошей. Але у вас є й інші програми.

– Так, і ми дуже боремося із тим, що нас іноді сприймають просто гаманцем, який роздає гроші. Є програма створення інноваційного культурного продукту, програма навчання, обмінів і резиденцій. Запроваджуємо механізм бізнес-янголів, щоби держава давала тільки допомогу на старті, а далі вже підключалися підприємці. А ще є нагальне питання – сертифікація експертів, адже зараз не дуже зрозуміло, хто такий експерт у сфері культури. Ми ведемо комунікацію з Українським інститутом при Гарвардському університеті, бо вони давно працюють з поняттям експертизи гуманітарних наук; зустрічаємося з нашими фахівцями, будемо спілкуватися із громадою, щоб разом вирішити, хто ж такий культурний експерт. Також плануємо з Могилянкою і Академією керівних кадрів річне навчання у цій сфері, щоб точно все було зрозуміло.

Ну і одна з головних наших задач – це популяризація культури взагалі. Щоб усі в державі розуміли важливість цієї сфери, а розумні ініціативи були такими ж популярними, як телевізійні проекти з насильством і стражданнями. Дуже важливо промотувати толерантність, позитивне сприйняття, критичне мислення. Тому подібні комунікативні кампанії – це наше все.

– А чи бачите ви простий та очевидний спосіб поліпшити співпрацю держави та незалежних культурних ініціатив?

– Зі сторони громадськості – все ж трішки більше довіряти державі. Без цього нічого не вийде. Краще повірити і розчаруватися, ніж не давати шансу й весь час ходити розчарованим. А з боку держави – методична комунікація із громадою. Постійний діалог – це єдине, що нас врятує.

Найцiкавiше на сайтi

Звірі без звірства:
Олександр Тодорчук про права тварин, БДСМ-клуб з владою і нуль грошей

АвторЮрій Марченко
26 Червня 2019

Ще декілька років тому в суспільстві фактично не звучала тема захисту тварин. Однак у 2016-му киянин Олександр Тодорчук створив UAnimals – рух, який почав активно протестувати проти знущань над звірами в цирках, видавати книжки про зоозахист, боротися з індустрією хутра та робити чимало іншого, пов’язаного з гуманністю. В рамках циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Олександром про те, чому стосунки з владою – це БДСМ, як український марш за тварин дійшов до Південно-Африканської республіки та що робити, аби добро стало актуальною темою.

– Розкажи про заслуги UAnimals, щоби всіх одразу вразити?

– Вважаю, головна заслуга в тому, що ми змусили людей замислитися. Хтось підтримує нашу боротьбу, інші байдужі чи навіть виступають проти. Втім питання гуманності до тварин на сьогоднішній день закріпилося в системі координат українського суспільства і нікого ним уже не здивуєш. Для того, аби люди знайшли правильну відповідь, потрібно озвучити запитання. Саме це ми і почали робити.

Якщо казати про конкретні перемоги зоозахисту, то тут варто назвати локальні заборони цирків-шапіто з тваринами, які вже прийняли в кількох десятках міст, включно з Києвом. По хутру – у нас близько 30 дизайнерів підписали з UAnimals відмову від його використання: Андре Тан, Олена Рева, Lake. Також до цього доєдналися Кураж-Базар, Гешефт, Oh My Look. А цього літа Міністерство охорони здоров’я, сподіваюсь, зробить важливий крок по забороні тестування косметики на тваринах.  

– Як взагалі вперше ти подумав про те, що було би непогано підняти тему захисту тварин?

– Ти знаєш, я ж теж з комунікацій (Олександр – співзасновник агенції Gres Todorchuk PR. – Platfor.ma) і розумію важливість історії, як до мене підійшов якийсь загадковий дідуган, торкнувся і сказав: «Синку, тільки ти можеш це зробити!». Але такого не було. UAnimals почалося з боротьби за цирк без тварин – і це було абсолютно спонтанно. Є щось, що ти вважаєш поганим, більшість знайомих вважають це поганим, але ніхто нічого не змінює, бо це ж ніби назавжди. Друзі так і казали мені: ми проти цього середньовіччя, але так буде завжди. Нічого не змінити!

До речі, є цікава особливість: коли щось врешті починає змінюватися, то ніхто й не згадає, що колись було інакше. Чи пам’ятає хтось, що ще в 1960-х існували зоопарки для людей? Чи згадує хтось, як пару років тому в Києві на кожному кроці була реклама різноманітних шапіто?

– Розкажи кілька фактів для тих, хто відкрив текст, але досі сумнівається, що у тварин все погано і їм потрібна допомога?

– Знаєш, я досить рідко зустрічаю людей, яким потрібно пояснювати, чому тварини потребують захисту. Для цього достатньо зрозуміти, що будь-хто хоче щастя і уникає страждань. Навіть вченими доведено, що звірі можуть відчувати. І, до речі, не тільки біль, а й страждання – не лише фізіологічно, а й на більш глибинному рівні.

Нещодавно в Україні видали книгу «Мораль без релігії. В пошуках людського у приматів», де науковець доводить, що моральні норми – це не суто людський винахід. Мавпи знають співчуття, допомагають тим, хто цього потребує, мають внутрішні переживання. Гадаю, після цього кожна людина може прийти до логічного висновку, що знущання над тваринами – це лайно.

Поклавши руку на серце: як ініціатива «Завдяки тобі» виховує звичку дякувати ветеранам

Якщо ви не знаєте, що робити, коли бачите перед собою українського військового – просто покладіть долоню на серце, таким чином ви висловите йому свою вдячність. Жест уже став популярним серед багатьох співвітчизників – це заслуга кампанії «Завдяки тобі», яка стартувала минулоріч до Дня Незалежності. Platfor.ma дізналася, що це за проект, як він створювався, які сили та ресурси для цього залучалися, яка його головна мета та чому це вкрай важливо для всієї країни.

Ідея проекту народилася під час акції «Free Sentsov Night» на підтримку українського режисера та політв’язня Олега Сенцова, яка відбулася 25 травня 2018 року, опівночі під російським посольством – у ній брали участь майбутні автори проекту, Івона Костина та Гоша Тихий. Останній розповів про ідею жесту для вдячності ветеранам, яку виношував вже певний час і в яку ніхто не вірив. Івона повірила – це і стало поштовхом до дій.

Вже наступного дня Івона та Гоша почали розмірковувати про те, що можна зробити та чим це може стати, адже питання подяки турбує багатьох людей. Було вирішено створити своєрідний жест шани та слід було вигадати назву для кампанії. Поступово до дискусії долучилися інші люди, яким було цікаво: команда громадської організації «Побратими», «Суспільне: мовлення», режисери та оператори. Так стало зрозуміло, що найкраще донести думку вийде через відео.

«Колись ми робили зустріч із нашими друзями та знайомими, які знають про проект. Одна дівчина зізналася, що її брат – ветеран. Після його повернення додому вони ніколи не говорили про його досвід. В якийсь момент вона дізналася про «Завдяки тобі» – її це так вразило, що при черговій зустрічі з братом вона зробила цей жест. І вони почали говорити, це дуже змінило їхні стосунки, знизило напругу, яка існувала. Вона була вражена і втішена цим, на нас це теж сильно вплинуло», – розповіла Дарія Михайлова.

«Нам дуже довгий час знадобився, щоб прийняти якісь ідеї, що стали основоположними в цьому проекті. Завжди здавалося, що є краще рішення, але ми все ж таки поверталися до того, з чого починали», – зауважила співзасновниця кампанії Івона Костіна.

Поступово команда зростала, приходили різні люди, які хотіли зробити свій внесок у проект. Спільними зусиллями та заради однієї ідеї кампанія стартувала з першим відео 20 серпня.

Фото: Олена Божко

Карти, гроші, диваки:
Богдан Логвиненко про те, скільки коштує Ukraїner та як розповідати неймовірні історії

АвторЮрій Марченко
5 Червня 2019

Три роки тому стартував проект Ukraїner – відео, тексти та фото про унікальні місця й унікальних людей нашої держави. Тепер це слово стало ледве не терміном для позначення експедицій за цікавим контентом рідної країни. Platfor.ma розпочинає «Надлюдський фактор» – цикл інтерв’ю з людьми, які творять в Україні неймовірні речі, – з розмови з ідеологом Ukraїner Богданом Логвиненком про те, як їм все вдалося, скільки це коштувало, як правильно читається назва проекту і чому головне – це неймовірні історії.

– Розкажи кілька цифр про Ukraїner, щоб одразу всіх вразити.

– Не знаю, чи це вражає, але у першій експедиції ми проїхали 100 тис. км по Україні. І набрали 100 тис. підписників на Фейсбуці – тобто, виходить, один кілометр – один підписник. Зовсім нещодавно вийшла книга як фінал першої частини проекту. Книга стала однією з перших за кількістю продажів на цьогорічному Книжковому Арсеналі, а перший наклад наполовину розійшовся ще до її виходу з друкарні по передзамовленню. Зараз закінчуємо повнометражний фільм про скульптора Валерія, який їздив із нами в Грецію.

Але загалом для мене є здобутком кожна історія, яку ми випускаємо. Зараз їх 130, і має вийти ще 50 з тих, що ми вже зняли. Хоча коли ми їхали в першу експедицію, то планували, що з кожного регіону в нас буде всього по три сюжети. Але вже у Закарпатті ми одразу зняли аж 15 – просто не могли зупинитися. Це задало такий темп, що далі ми вже не могли показати якийсь інший регіон менше. Хоча, звісно, десь історії знайти важче, десь люди взагалі не хочуть про себе розповідати.

– Як ви шукаєте сюжети?

– Перед кожною поїздкою ми запитуємо про цікавих людей у соцмережах і перевіряємо усі ці теми. Шукаємо в регіональних ЗМІ – там часто можна знайти щось дуже смішне. Найбільше для одного регіону в нас було 400 потенційних історій – чи то Карпати, чи Галичина, не пам’ятаю. Далі ми скорочуємо все до короткого списку і врешті обираємо декілька найкращих, які будемо знімати. Це суперважко.

Зараз стартувало друге коло експедицій – ми знову поїхали в Приазов’я, де вже були. І цього разу ми навіть не шукали нічого, бо залишилося надзвичайно багато героїв з попередніх разів. Плюс команда стала настільки великою, що як тільки ми кудись збираємося, нам одразу щось радять – і цьому ми довіряємо найбільше. Бо іноді люди щиро кажуть щось в дусі «зганяйте до мого дідуся, він класний, нагодує вас».

– А вдруге до когось плануєте заїхати?

– Ми взагалі вирішили дещо змінити формат – знімати довші й глибші історії. Тепер ми проводимо з кожним героєм кілька днів, бо раніше – встигали максимум день. Найкрутіші історії перезнімаємо в новому форматі, продовжуємо їх, бо є класні ініціативи, які за ці три роки дуже розвинулися.

– Розкажи тоді про свої улюблені сюжети.

– Я можу розповісти не про улюблені, а про знакові. Наприклад, про Мішеля – це німець, який в Закарпатті вирощує буйволів. Це реально була історія, через яку про нас багато хто дізнався.

Хто це зробив:
як організувати
КиївПрайд

Цього року до Маршу рівності долучилося близько 8 тис. учасників. Це ті люди, які не побоялися всупереч погрозам, осуду та стереотипам пройтися головними вулицями міста за право обирати та любити того, кого хочеш. Platfor.ma поговорила з директоркою громадської організації «КиївПрайд» Русланою Панухник та дізналася, з чого все почалося, як проходив перший марш та що змінилося з роками, як ставиться до ЛГБТ-спільноти поліція, звідки організація отримує гроші та яка головна мета руху.

Руслана Панухник, директорка ГО «КиївПрайд»

– Як з’явилася ідея запровадити Прайд у Києві?

– Ідея з’явилася десь на початку 2010-х років і дуже довго обговорювалася. Все почалося з того, що мої колеги поїхали до Мінська, де в ті часи був Прайд, хоч і досить незвичайного формату – в трамваї, який їздив по місту. Вони надихнулися і подумали, чому б не зробити щось подібне в Києві. А далі було багато дискусій, обговорень, різних думок. Більшість людей, які зараз асоціюються з Прайдом, виступали проти такої ініціативи – це був дуже важливий і ризикований крок. Або пан, або пропав. Але все ж таки вирішили спробувати.

Фото: KyivPride