– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

– Чи є проблема в тому, що без інтерактивності люди втрачають цікавість до віртуальної реальності? Чи є необхідність втілювати додаткові інструменти, можливо, передавати частину контролю над історією глядачу?

– Що цікаво, у випадку VR високотехнологічні розробки використовуються, щоби вповільнити глядача. Переважно технології нині навпаки прискорюють спосіб життя, але віртуальна реальність уповільнює його, оскільки змушує глядача перебувати в цьому світі, до прикладу, 10 хвилин. Цілих 10 хвилин він не відволікається ні на повідомлення, ні на сповіщення з соцмереж. І так відбувається з двох причин. По-перше, віртуальна реальність – це нова технологія й для більшості людей, які приходили дивитися фільми, це був перший досвід перегляду в форматі VR. І по-друге, ти пропонуєш реальну історію, котра має доволі потужний емоційний вплив, тож в певному сенсі, «атакуєш» глядача двічі.

Щодо залучення додаткових інструментів і передачі контролю – я не думаю, що це річ, яку необхідно зробити, але я думаю, що зробити це розумно. Я не вважаю, що фотографія зникне, що кіно зникне, але я думаю, що вони зміняться. Це вже відбувається. В наступні роки ми побачимо значно менше традиційних жанрів фотографії. І я думаю, що їх вбиває саме недолік людської уваги. Та ж сама перевага Instagram’у, яка ніби відкриває доступ до аудиторії, є водночас і недоліком – люди всьому приділяють значно менше уваги.

– Як саме, на твою думку, зміниться фотографія, документальне кіно й, зокрема, віртуальна реальність у майбутньому?

– Я думаю, що документалісти більшою мірою зануряться у довготермінові проекти. Я також гадаю, що молоде покоління більше зосередиться на фотографії в жанрах витонченого мистецтва, що теж уже відбувається, однак припускаю, що з’являться нові креативні підходи, в тому числі й до документальної фотографії. Гадаю, сторітелінг стане менш лінійним, можливо, менш зосередженим на деталях, але більш емоційним і суб’єктивним.

Це і добре, й погано. Добре, що є прогрес, але через велику інформаційну перевантаженість чимало яскравих документальних робіт ніколи не виходять на широку аудиторію. З VR привернути й утримати увагу значно простіше, адже це високі технології й кожен нині в них зацікавлений. Проте проблема VR у тому, що він не є широко доступним нині. Хоча за кілька років більше людей матимуть такі гарнітури, адже ціна знижується, все більше компаній інвестують у відео 360° та VR-сторітелінг. І все ж гадаю, що доповнена реальність заполонить світ навіть швидше, оскільки для неї достатньо лише смартфона.

– Чи виправдала себе технологія у випадку з твоїм проектом? Чи не розчарували тебе відгуки?

– Я насправді неймовірно задоволений результатом. Це є причиною, чому я збираюся рухатися в бік імерсивного сторітелінгу, й не просто працювати з відео 360°, а створювати віртуальні простори, де люди можуть бути активними. Я працюю тут, в Україні, з кількома друзями, які мають невеличкий VR-продакшн, що називається New Cave Media, й створюватиму ці віртуальні простори разом із ними.

Майже завжди, коли ми проводили покази «Ран 360°», я запитував глядачів – юних, старших, жінок, чоловіків – що вони думають про цей досвід, що відчувають. І я гадаю, що ключовим показником успішності було те, що у відповідь вони починали говорити про історії, не про технологію. Якби вони зосереджувалися на технології – це було би провалом. Та коли ж я запитував їх про віртуальну реальність – мені відповідали, що це працює прекрасно, що вони почувалися так, ніби були там насправді.

– Яка історія за час роботи над «Ранами» справила на тебе самого найбільший уплив?

– Знаєш, є емоції печалі, а є емоції радості. Один з фільмів – про Сергія Романовського, солдата, якому ампутували ногу біля коліна, а він зараз дуже активно тренується, щоби бути біатлоністом і брати участь в змаганнях на кшталт Ironman. Спостерігати за цим молодим чоловіком, який з ампутованою ногою має набагато ліпшу фізичну форму, ніж більшість людей, яких я знаю, включно зі мною, – просто захват. Мені безперечно треба дати собі копняка.

Та глибокий смуток огортає тоді, коли бачиш Романа Кубишкіна, якому вже ніколи не повернутися до нормального життя, коли бачиш, як це впливає на його матір, і як важко їй від цих усвідомлень.

Я вважаю, що кожна історія має в собі свою силу, але історія, котру я вважаю найпотужнішою – можливо й тому, що ми витратили на неї найбільше часу – це сюжет про Вадима Ушакова. Під час евакуації з поля бою в гвинтокрилі в нього зсунулася маска й через кисневий голод пошкодився мозок. Він утратив багато фізичних та розумових функцій, та в результаті це історія про неймовірне кохання. Коли бачиш, як він проходить терапію, прогресує дуже повільно, а дружина Олена годує, возить на процедури й вкладає спати, то розумієш що далеко не кожен здатен кохати так, як вона. Без неї фізично й психологічно він би не впорався.

Перш за все, кожною історією я хотів показати реальність, я хотів показати той біль і труднощі, через які проходять поранені. Я хотів також, аби якомога більше людей усвідомили, якою є ціна за їхню свободу й незалежність. І це головна причина, чому я не соромлюся демонструвати ці речі. Я не хочу, аби це звучало так, ніби я надаю надто великої ваги проекту, та з моєї точки зору, робота, яку я роблю зараз, яку робить багато моїх друзів та колег – фотографів і журналістів – це наш внесок в українську національну пам’ять і національну свідомість. І я думаю, що це дуже важливо.

Фото – Джозеф Сивенький.