У середньому людина перевіряє смартфон 150 разів на день. І це тільки смартфон, а ще ж є і сповіщення на ноутбуках та інших гаджетах. Рік тому співзасновниця Platfor.ma Марія Фронощук спробувала взяти під контроль вплив технологій на своє життя, а потім випадково дізналася про рух Time Well Spent. Його ідеологи закликають міняти сервіси таким чином, щоб вони не відволікали людей, а допомагали їм сфокусуватися на важливому. Чого Марія і вам бажає. (А здесь этот текст можно прочитать на русском.)
Уявіть, що видатні вчені минулого починали б день не з роздумів про те, як влаштована гравітація й атоми, або ще з чогось важливого, а з розглядання фото в Instagram і гортання стрічки Facebook. Потім вони розбирали б пошту від повідомлень Групону і LinkedIn, а за секунду до найбільшого відкриття їх відволікало би сповіщення зі Slack. Момент геніальної еврики був би втрачений назавжди. Приблизно такими словами творці Dropbox пояснюють, як сучасні технології відчайдушно змагаються за нашу увагу і відбирають її в інших занять, винаходячи для цього все більше маніпуляцій.
Я зовсім не видатна, але минулої весни помітила, що занадто часто відволікаюся. Якісь хвилинні справи затягуються на годину, а робочий день – до півночі. Починаючи з невинного TED-ролика на YouTube, ти закінчуєш десятигодинним ретро-відео з аеробіки, а потім розумієш, що сидиш і безнадійно скролиш стрічку Facebook, геть забувши, навіщо взагалі її відкривала. На зустрічах твій телефон завжди повинен бути в полі зору – раптом хтось напише, і навіть на відпочинку, де ти ніби й так відволікаєшся від роботи, потрібно обов’язково відволіктися ще на щось, наприклад, подивитися нові фото друзів.
Gmail, Slack, Asana, Facebook, Messenger, Instagram, Telegram, Pinterest, Pocket, Viber, Skype, Uber – це навіть не повний список сервісів, якими я користуюся кожного дня. Всі вони шлють мені якісь сповіщення тоді, коли заплановано алгоритмом або зручно якимось людям або виданням. Але не мені. Мені це майже завжди незручно – я або працюю, або вчуся, або відпочиваю. Якщо абстрагуватися від нав’язливого бажання бути завжди на зв’язку, то можна поставити собі питання: з якого дива взагалі хтось може вважати свої справи, прохання чи нагадування настільки важливими, щоб я неодмінно мала все залишити і приділити увагу саме йому?
В якийсь момент, після чергового дня зі шквалом дзвінків і повідомлень, я просто розлютилася і видалила зі смартфона всі програми соцмереж, а також відключила абсолютно всі сповіщення. А потім склала собі короткий графік того, коли буду перевіряти кожен із сервісів. Для екстрених ситуацій залишила тільки дзвінки. На щастя, за останній час тих, хто полюбляє дзвонити, настільки часто посилали горіти в пеклі, що дзвінків стало набагато менше.
Перший місяць такий детокс давався складно, але згодом кровна прихильність до смартфону, бажання перевірити пошту або стрічку, страх, що я пропускаю щось важливе, кудись зникли. Зараз у вихідний я часто можу вийти з дому взагалі без телефону, а на зустрічах до нього навіть не торкаюся.
Це дивно, і я сама була вражена, але за весь цей час, за цілий рік, не було жодної справи, яка постраждала б через те, що я не була на зв’язку цілодобово.
З-поміж іншого, досягти такого дзену мені допоміг Трістан Харріс і його рух Time Well Spent. Його думки здалися мені настільки світлими і доречними, що я вирішила переказати найважливіше.
Харріса та його рух називають чи не єдиним, що є спільного у Кремнієвої долини і совісті. Харріс закінчив Стендфорд за фахом «Комп’ютерні науки», де вивчав поведінкову економіку, соціальну психологію, а також способи зміни звичок і поведінки людей в Лабораторії технологій переконання (Persuasive Technology lab).
До 2016 року Харріс працював у Google, досліджуючи, як можна проектувати технологічні продукти так, щоб етично вберегти мільйони людей від маніпуляцій. А після заснував некомерційну ініціативу Time Well Spent – рух, який прагне ввести нові стандарти етичного дизайну. Саме показник time well spent (добре проведений час) Марк Цукерберг проголосив головною дизайн-метою Fаcebook на 2018 рік – велика перемога, навіть незважаючи на те, що до мети ще далеко.
Впадати в еко: чому з електрокарами, заміною пластику та енергозберіганням все не так просто
Наша планета – величезна система, де одна ланка залежить від іншої, а будь-які зміни у природному балансі ми врешті відчуваємо на собі. Все частіше ми вигадуємо нові способи збереження довкілля, використовуємо альтернативні види енергії, аби не спричинити руйнівні процеси у навколишньому середовищі. Platfor.ma вирішила розібратись, чи справді переробка сміття та енергозберігаючі лампи зможуть врятувати природу, а електрокари назавжди позбавлять людство від продуктів нафтової промисловості.
Вчені вже давно б’ють на сполох, застерігаючи нас, що з кожним роком людство споживає більше, ніж природа може давати. Це призводить до зникнення лісів, забруднення повітря й води і вимирання багатьох видів тварин. З такими темпами вже у цьому сторіччі сотні мільйонів людей будуть змушені шукати іншу планету для життя. Саме тут на допомогу приходять екологи зі своїми ідеями порятунку планети.
Останніми роками виробництво й використання матеріалів з пластику починають обмежувати, оскільки все більше відомо про його згубний вплив на довкілля. Проте його кількість в світовому океані продовжує зростати. За даними дослідників, в океанах вже зараз знаходиться понад 150 млн тонн пластику і з кожним роком ця кількість невблаганно збільшується. Аби зрозуміти усю масштабність проблеми, уявіть, що кожну хвилину в океан скидають цілу вантажівку таких відходів. Згідно з останніми прогнозами, за десять років пластику в океані стане майже вдвічі більше.
Все це врешті відбивається й на людях. Так, дослідження питної води по всьому світу показало, що частки пластику містяться в 83% з проб. Крім того, пластик накопичується в тканинах їстівних риб, з якими також потрапляє в раціон людей.
Більшість захисників довкілля вважають, що найдієвіший спосіб порятунку планети – це переробка пластикових відходів. Один з ключових елементів – сортування сміття. Всі знають, як відбувається цей процес – наприклад, ви купили пляшку газованого напою, а після використання викинули її в потрібний контейнер. Далі замість того, аби розкладатись на звалищі майже 500 років, її подрібнюють і повторно використовують для створення меблів, канцелярський товарів і навіть одягу.
Проте для того, щоб процес переробки відбувся правильно, слід пройти довгий шлях від сортування до використання отриманої сировини в іншій галузі виробництва. Зазвичай це не дуже вигідно. Наприклад, для того, щоб переробити одну тонну відходів у такому мегаполісі як Нью-Йорк, вам доведеться заплатити на $300 більше, ніж просто вивести сміття на звалище або спалити його. З роками ця сума перетвориться на мільйони доларів.
Якщо більшість екологів впевнені, що переробка сміття подолає забруднення планети, то чому ж ми не бачимо позитивних змін? Адже по всьому світу вже не перший рік працюють потужні станції, де відходи піддаються безпечній переробці. Відповідь дуже проста – цього замало. Наприклад, щоб компенсувати величезну кількість шкідливих вихлопів, яка виділяється під час авіаподорожі з Нью-Йорку до Лондона, слід переробити близько 40 тис. пластикових пляшок. Ознайомившись з розкладом рейсів будь-якого аеропорту, одразу можна зрозуміти – наше покоління навряд чи стане свідком екологічного дива.
Що можемо зробити ми?
Для початку, варто обмежити щоденне використання виробів з пластику у господарстві. Позбудьтесь, нарешті, вашого «пакета для пакетів» і візьміть за звичку брати з собою на шопінг торбинку з тканини. По-перше, це досить зручно, а по-друге, це справді мінімізує кількість пластикових відходів у вашій оселі. Звичайно, це лише крапля в морі, проте великі зміни завжди починаються з маленьких кроків.
Міф – це серйозно: як Apple та ІДІЛ використовують формули Древньої Греції
На перший погляд, ми живемо у раціональному світі, де з дитинства вчимося точності суджень та прагматичній поведінці, а з міфами зустрічаємося лише у мультфільмах або під час прибирання книжкових полиць. Та це лише на перший погляд. Експерт з комунікацій, кандидат філософських наук й лектор курсу «Міф: нові версії реальності» в «Культурному Проекті» Антон Дробович пояснює, чому в епоху наукового знання ми не позбулися міфологічного світогляду, та як побачити стародавні сюжети в політиці, маркетингу, комунікаціях і популярній культурі.
Міф існував щонайменше за 60 тис. років до винайдення логіки, і люди як вид разів у 25 довше жили із міфологічним світоглядом, ніж з науковим. Все вказує на те, що міф історично був першим способом пояснення світу – ще до того, як ми навчилися проводити експерименти, вигадали науку та теорію аргументації. Це не добре і не погано, але це точно не минуло для нас безслідно.
Наука потребує доказів, умовиводів й експериментів, вона починається із сумніву в реальності, з її випробування. Для міфу ж докази невластиві, він взагалі не базується на логіці. Його внутрішня природа нікому нічого не нав’язує і не претендує на пояснення світу, вона просто пропонує свою інтерпретацію.
Міф – це яскрава й емоційна картина світу, сповненого чудес і таємниць. Жодних доказів, жодної боротьби за аудиторію, жодного розділення на тих, хто має рацію, і тих, хто неправий. Всі охочі можуть прийняти цю картину, а скептики її взагалі не бачать, бо щойно застосовують до неї раціональну перевірку, вона перестає працювати. Класичний міф байдужий до аргументів та дискусій, але він цінний сам по собі і багато говорить про тих, хто його створив і використовує.
Вперше міфологічні структури з політичною метою були використані ще в античності, але не будемо заглядати так далеко, адже маємо приклад, якому менше 100 років – політика ізоляціонізму Радянського Союзу. Коли комуністам не вдалося поширити свою «більшовицьку революцію» на весь світ, вони зрозуміли, що не витримають конкуренції з нормальними країнами, і закрили кордони. Але це потрібно було якось обґрунтувати.
Раціональних аргументів не знайшлося, тож більшовики вигадали дуже емоційно-міфологічну історію про «злобний загниваючий захід», який спить і бачить, як би знищити молоду республіку більшовиків. Навіть мовою офіційних документів вони оголосили весь закордон «враждебным капиталистическим окружением» («Положение о въезде и выезде из СССР» від 5 червня 1925 року). Офіційно проголошувалося, що всі, хто їздить за кордон, можуть потрапити під вплив «загниваючого заходу», що скрізь чатують зловорожі агенти, що потрібно виявляти ворогів народу і боротися з ними, і що в капіталістичних країнах тих, хто вірить у «світлі ідеали марксизму-ленінізму» ловлять і піддають усім можливим тортурам.
Platfor.ma запускає спецтему «Ідеї». У ній ми будемо розповідати про інноваційні кейси з усього світу, які надихають і змінюють життя – такі, як чат-бот Dadbot, що дозволив синові спілкуватися з померлим батьком. Як це було зроблено і чи може кожен з нас створити свою діджитал-копію, що житиме вічно?
Передісторія. «Комп’ютер і людина – істоти різних видів», – сказав інженер комп’ютерного проекту Джозес Вейценбаум і у 1966 році створив першого у світі чат-бота «Елізу». Сам автор назвав її «пародією на психотерапевта». Метою була демонстрація проблем при створенні бази даних про реальний світ. Через кілька десятків років подібні боти стануть буденністю.
У 1982 році одинадцятирічний Джеймс Влахос просиджував з «Елізою» години. Бот настільки вразив хлопця, що через кілька років він освоїв мову програмування Basic, а будучи журналістом, продовжив слідкувати за індустрією і в 2015 році написав для The New York Times про Hello Barbie – нову версію відомої ляльки, що вміє говорити.
Hello Barbie була одним з проектів PullString – компанії, що створює голосові додатки, які максимально точно імітують людську мову. Після виходу іграшки компанія заявила, що не хоче обмежуватися розважальною індустрією й бізнесом і хотіла б надавати послуги з «увіковічнення» людей. Дуже скоро ця новина відіграє головну роль в сімейній історії Джеймса.
Перший у світі чат-бот «Еліза»
Проблема. У 2016 році Джеймс Влахос дізнався, що його батько помирає. Рак четвертої стадії без шансів на видужання, більше того – у Джона Джеймса Влахоса-старшого лишалося всього кілька місяців. Він був сином грецьких іммігрантів, виріс у містечку в Каліфорнії, закінчив економічний факультет і керував великою юридичною фірмою. Працював спортивним редактором, коментатором, очолював театральну трупу, володів чотирма мовами, був гідом-волонтером.
Джеймс вирішив, що батько дійсно гідний того, щоб лишитися у пам’яті, тому починає серію інтерв’ю з помираючим. Виходить 203 сторінки формату А4, 12 кегль – це і є життя Джона Джеймса Влахоса.
Ідея. Через кілька днів після постановки діагнозу Джеймс дізнається про те, що компанія PullString викладає свої цифрові інструменти у вільний доступ. У Джеймса відразу ж виникла, здавалося б, шалена ідея – перетворити спогади батька на чат-бота, з яким можна буде розмовляти після його смерті. Переживши моральні баталії, він розповів про задум родині. Після недовгих сумнівів вони погодилися.
Рішення.Тисячі слів, сказані Джоном Джеймсом Влахосом, були розбиті на окремі теми: «Греція», «Трейсі», «Окленд», «Навчання», «Кар’єра», «Пісні і жарти» і так далі. Після написання розгалуженого коду в PullString, підбору синонімічних фраз і тестування Dadbot запустили в месенджері Facebook. Влахос-старший власноруч протестував бота – помираючи, він розмовляв із цифровою копіює себе, що буде жити, поки існуватиме сервер у Сан-Франциско, на який його записали.
Украинец Алексей Романовский долгие годы занимается моушн-дизайном. Его анимационная графика появлялась на заставках продуктов Adobe, в рекламе Tumblr и на концертах Röyksopp. Platfor.ma поговорила с одним из самых заметных мировых моушн-дизайнеров о том, как он несколько лет сидел без работы, почему с Майли Сайрус не сложилось и что делать молодым талантам, чтобы привлечь больших заказчиков.
– Расскажите немного о себе – где живете, как работаете, как пришли к дизайну?
– Сейчас я работаю просто по фрилансу, живу в Киеве. В дизайн пришел случайно. Вообще-то я геолог, окончил соответствующий вуз. С детства хорошо разбирался в компьютерах, первый у меня появился еще лет в 6-7, это был 90-й год. В юности много возился со всякими программами 3D-моделирования.
Однажды выпала возможность и я стал виджеить во всяких киевских клубах вроде Cinema, Most и других. Много концертов сделал, буквально сотни – и вроде бы все устраивало.
Со временем понял, что некоторые штуки я могу делать сам, например, ЗD нарисовать. Я начал заниматься этим абсолютно в свое удовольствие, вообще нигде ничего не учил – сам копался и пробовал. Просто приблизительно понимал, что эту задачу можно выполнить, гуглил и получал решение – ну, или в Help смотрел.
Потом начал работать более профессионально, перешел в компанию, которая занималась дизайном. Там я сильно вырос – правда, и работал без выходных месяцами, но мне все нравилось. Мой день выглядел так: работа до двенадцати ночи, до часу, потом дом и сон, а после подъем и снова работа с утра. И так все время. Зато я выучил абсолютно все, что можно было знать, научился всему, что можно, у ребят, которые там работали. И понял, что нужно двигаться дальше.
Я ушел в никуда, остался ни с чем, очень долго искал работу. Ничего не получалось, ведь я не хотел идти работать на какую-то сумму поменьше, оставаться в проигрыше, я хотел вырасти. В целом это, конечно, было глупо, потому что в итоге я просидел пару лет без работы. Просто чем-то занимался сам по себе.
Однажды я решил выложить на Behance пару своих работ, посмотреть, что там люди скажут. Перед этим у меня уже был профиль на Tumblr, которому я очень понравился – они меня три раза крутили по всему миру в рекламе Tumblr Radar. В общем, вот так я сидел, выкладывал что-то на Behance, особо не заморачиваясь. В какой-то момент мне начали писать люди, ставили больше лайков, работы стали заметнее – и однажды ко мне обратились из Adobe, чтобы предложить поучаствовать в проекте, в котором 48 дизайнеров по всему миру делали мозаику. Так я начал дружить с их арт-директором.
Еще через некоторое время они хотели сделать какой-то ролик и взяли что-то из моих работ. То есть, мне не нужно было даже ничего делать. За короткий срок мне удалось поработать со всей их командой, узнать их. Было забавно, они очень классные ребята с чувством юмора.
– Иногда кажется, что сотрудники таких крупных компаний позиционируют себя выше, чем их коллеги из более мелких.
– Вообще, бывает по-разному. Я проработал с огромным количеством компаний по всему миру. Например, было крупное рекламное агентство DDB New York. Они предложили мне сделать рекламную кампанию Reebok. К сожалению, я был очень некомпетентен, совершенно не знал, как с ними работать, совершил много ошибок. Мы посотрудничали, я все сделал, но никуда это дальше не пошло.
После этого была долгая пауза. Примерно три года назад мне написали одновременно два классных чувака. Одним из них был Эрик Арль, менеджер лейбла Deutsch Englische Freundschaft, – конторы, которая занимается отличными музыкантами, например, Moby, Fever Ray, М83 и Röyksopp. Вот с последними мне и предложили поработать. Röyksopp – очень особенные люди. Они как-то догадались, что я могу еще и виджеить, хотя я нигде это не афишировал. Röyksopp попросили меня сделать им контент и плюс поехать с ними повиджеить.
Практически одновременно мне написал еще один крутой чувак. Есть студия Production Club, которая работает над всякими перформансами, я с ними тогда уже сотрудничал. Они занимаются такими ребятами, как Skrillex и другими мировыми артистами. Делают им что угодно – вплоть до каких-то сумасшедших космических кораблей. У них условия шикарные – я когда называл цену, они сказали, что, мол, да ладно, давай в три раза больше сделаем.
И когда они написали мне одновременно с Röyksopp, то это, конечно, был непростой выбор. Но я все-таки предпочел Röyksopp.
– А вот вы говорили, что Röyksopp – особенные люди. Чем?
– Во-первых, они меня удивили своим стилем жизни. Им за сорок, ездят в туры по миру, кажется, с 98-го года. Но при этом они выглядят потрясающе и в общении удивительно простые, будто я разговариваю с давними друзьями. Даже странно. И они очень умные – я специально наблюдал за подходом к организации и за всем, что они делают. Три звукорежиссера знают, как сделать так, чтобы звучало идеально. Очень сплоченная команда, которая обсуждает все мелочи и в итоге выдает прекрасное шоу. Правда, у них дефицит тур-менеджеров, потому что очень специфическая и сложная работа. Приезжать каждый раз в страну, где никто не говорит на твоем языке, где-то что-то искать, решать какие-то вопросы – это сложно.
– Как это – принимать, условно, обычные коммерческие заказы, после того, как работал с гигантами типа Röyksopp и Adobe?
– Мне все равно пишут прикольные ребята. Не в деньгах смысл вообще.
– Но такая работа эмоционально отличается?
– Это просто разное. В случае с Röyksopp мне нравилось, что у меня была сумасшедшая задача, но и такая же ответственность. Были моменты, когда я думал, что не выдержу напряжения. Но в результате на всех концертах я справился.
– С кем сотрудничество так и не сложилось, хотя вроде бы все уже было готово?
– Было очень забавно, когда в самом начале моего пути мне начал писать продюсер Майли Сайрус. И он постоянно попадал на то время, когда я был загружен или просто не в состоянии общаться. И вот с ним совсем не сошлось. Я ему даже сделал какое-то превью, а потом он обратился ко мне, когда я уже начал работать на Röyksopp, был далеко и в плотном графике. Я жалею, потому что мог бы неплохо заработать. Хотя, в принципе, платят везде одинаково. Нет такого, что если это Майли Сайрус, то дадут намного больше денег.
– Какими своими работами вы гордитесь больше всего?
– Да ничем не горжусь, я ничего пока что не сделал особо интересного. Может когда-нибудь и сделаю, очень на это надеюсь.
– Ну, ладно, а как это вообще – видеть свою работу на заставке такого важного для дизайнеров бренда, как Adobe?
– Если честно, я его даже не устанавливал, ни разу не видел. Как было дело. На обложку я попал не сразу. Прежде Adobe сделали меня частью мозаики Adobe Creative Cloud, несколько лет следили за мной и в конце лета 2016-го предложили сделать для них сплеш-скрин на основе моей работы для концертов Kazaky. Все бы хорошо, но тот мой проект был утерян. Так что мне нужно было с нуля воссоздать то, что я делал много лет назад, вспомнить, какую технику я применял, работая со светом и материалами, сутками выкручивая самые мелкие детали. А потом пришло следующее письмо, в котором команда Adobe просила меня создать эту картинку именно в их программе. В итоге спортивный интерес к неизвестной мне технике и вопрос заставки был решен за три дня.
– А в какой программе вы обычно работаете?
– В Cinema. Когда я только начинал работать, ко мне обратился их человек и предложил, чтобы мой проект был на их программе. Я подписал с ними договор, то есть там, получается, тоже отметился.
– А сколько они заплатили за эту работу?
– Они сначала одну сумму сказали, а потом увидели, что я всерьёз этим занялся, прислал всякие превью – и умножили ее вдвое.
– Но порядок цифр у крупных заказчиков отличается?
– Я никогда ни с кого не спрашивал много. Было такое, что для привлечения говорили о $50 тыс., потому что никто не брался за работу. В результате, когда взялся я, они заплатили $5 тыс., потому что я сказал им честно, сколько мне нужно. Я не стал как-то цепляться к цифрам, какой в этом смысл.
– Есть программы или ресурсы, которые вы можете посоветовать дизайнерам?
– Да любую, просто бери и работай. Но за них придется много денег отдать, поэтому многие выбирают бесплатные. В принципе, все они хороши, у каждой программы есть какие-то преимущества. В любом случае все видят клевые функции конкурентов и переносят их к себе. Если чей-то продукт будет намного хуже, то про него просто забудут.
– Что самое сложное в работе над моушн-видео?
– Это долгий процесс. Нужно, чтобы какое-то время проект пожил в голове. Ты находишься в разных состояниях. С кем-то общаешься, заимствуешь его энергетику и смотришь уже его глазами. И вот чем больше таких моментов, тем крепче становится твоя убежденность в том, что проект уже можно делать. Хотя бы начать.
Есть люди, которые делают в день по работе. Я не понимаю, как это, ведь за день ничего серьезного не сделаешь. Нужно посидеть неделю над проектом, подумать, сделать его красиво, довести до ума. Это мое мнение, хотя некоторые люди работают иначе, нормально разгоняются за день и даже успевают сделать клевые штуки.
Я всегда работаю так, чтобы у меня было время подумать, не стартовать. А обычно все сразу начинают требовать с меня превью. Все тут же хотят посмотреть, что ты уже сделал под тем предлогом, что они сами дизайнеры и знают в этом толк. Но как он может понимать, если не дорисует у себя в голове то, что уже дорисовал там я? В результате начинаются какие-то сумасшедшие правки. Приходится отбиваться от них и надеяться на то, что в итоге им понравится, потому что за один день я не сделаю что-то суперское – оно все равно будет выглядеть кустарно и недоделано. Вот с Röyksopp было здорово, потому что я им отправляю, а они: «Вау, класс, хорошо, давай дальше», то есть вообще никаких проблем.
– А есть какие-то приятные моменты в процессе?
– Конечно. Особенно когда сделал что-то, ушел, абстрагировался от этого проекта, а потом вдруг смотришь на экран – и видишь, что там ювелирная работа, которую ты оттачивал кучу времени. Сам в восторге. Эта энергетика потом передастся заказчику.
– Есть моушн-дизайнеры, которые вас вдохновляют?
– Были, когда я очень жестко врывался во все это. В те времена, когда я учился, было очень много классных ребят, я за всеми следил, пытался с ними общаться. А сейчас они все исчезли, висят только их аккаунты со старыми работами. Как, впрочем, и у меня, потому что если я выложу новую, то ко мне сразу начнут стучать подписчики с работой, а мне оно сейчас не нужно. Работа всегда есть, я наоборот пытаюсь от нее отбиться.
– Как дизайнеру выйти на действительно крутых заказчиков, если они сами на него не выходят?
– Есть разные пути. Некоторые пытаются, например, делать проекты, показывая свое мастерство, и тэгать какой-то Nike. Потому что сотрудники компании лазят в сети и так далее, они рано или поздно наткнутся на эту работу. Если действительно хорошо сделаешь, то, конечно, они выйдут на тебя. Я такого не делаю, но вижу, как многие подобным занимаются.
Я бы советовал просто работать и практиковаться для себя, делать то, что нравится. И все время пересматривать, изучать работу разными глазами и снова искать способы сделать ее лучше. И только потом уже выкладывать. Будут, конечно же, обращаться. Если людям нравится – они поставят вам лайк во всех смыслах.
– Что вы можете посоветовать начинающим и не только дизайнерам?
– Работая виджеем в андеграундных клубах Киева, я с головой ушел в создание собственного оригинального контента. Я знал, где и как завернуть кривую времени того или иного эффекта, чтобы выжать максимально интересное визуальное сопровождение. Потом я провел несколько лет, закрывшись от внешнего мира, оттачивая навыки, это было прекрасное время, я мог работать без выходных, казалось, бесконечно.
Это моя профессия, я ее оседлал, научился всему сам, работе с людьми, с бумагами и конторами, самое главное – с собой. Если ты в ладах с собой – ты со всеми в ладах.
Поэтому советую никого не слушать, поменьше думать и получать удовольствие от своих действий здесь и сейчас. Если этого нет, то это не твое – ищи свое.
Прежде всего, пробуй находить решения самостоятельно. Моушн-дизайн – не игра на скрипке. Не обязательно следить за тем, чтобы ты правильно ставил пальцы на клавиатуру. Без разницы, с какой силой ты будешь на эти клавиши нажимать. В нашем случае любая техника – всего лишь последовательность нажатия клавиш и твое уникальное чувство совершенства.
Адекватный фидбек, полученный от нескольких независимых источников (не знакомых с тобой лично), перекроет любую лесть и порицание со стороны друзей и знакомых, которые лепят лайки или игнорируют тебя только потому, что ты им не оказал должного внимания в какой-то момент – или наоборот.
