Віктор Придувалов: «Кліпи знімають усі, але не всі можуть у них говорити»

АвторКатерина Гладка
6 Грудня 2018
Теги:
Люди особистість

Цими днями головний кліпмейкер країни святкує 20 років своєї діяльності. Для когось він анархіст із нотками агресії, до якого краще близько не підходити, для когось – друг і партнер по знімальному майданчику. Але яким би не було ставлення, ця людина подарувала українському глядачеві десятки найбільш незвичних і якісних кліпів. «Океан Ельзи», «Скрябін» , ТНМК, Green Grey, Mad Heads – і це далеко не повний перелік. Platfor.ma поговорила з ним про те, де зараз українська музика, та чому кліпи – це не просто набір зображень.

Про дитинство і сни

– Яку музику ви слухали в дитинстві?

– У батька була велика колекція вінілів — і класика, і джаз, і ті самі Beatles, Rolling Stones. Тому я з малих років до них звик і для мене це не була рок-музика, а просто музика, яку я слухав в дитинстві.

З 13 років я почав грати, в мене був свій бенд і з того часу я нічим окрім творчості не займався. Усі основні для мене принципи були сформовані в 16 років, з того часу я вже знав, чим хочу займатись. Далі це було практичне відпрацювання.

Ви не раз говорили, що кліпи мають своє походження для вас зі сновидінь, чи відчуваєте ви таку саму свободу на знімальному майданчику? І чи це означає, приміром, відсутність структури?

На 90% те, що я роблю, для нормальних людей — це відсутність структури, бо я не пишу сценаріїв, не роблю розкадровок. Я передаю картинку оператору в голову і чекаю, коли він це зробить. Я лише на майданчику відчуваю себе повноцінним, у всьому іншому—я такий самий як інші.



Про Росію і прощання з нею

– У 2015 році у вас була спільна робота з «Гайдамаками», польським музикантом Мацеєм Маленчуком і росіянином Андрієм Макаревичем, пісня «Тільки любов залишить тебе живим». Чи було відчуття, що ви створюєте щось більше за музику, що це історія миру між країнами?

– Взагалі я не тягаю за собою пам’ять: зробив і забув. Але тоді одразу було відчуття, що це щось більше. Взагалі в мене відсутній аналіз, я не думаю словами, тому і не запам’ятовую їх. Я запам’ятовую енергетичний стан і те, що в мене вийшло у фіналі. Ця робота була як скульптура. Я довів це відео більше до форми маніфесту, саме тому там з’являються слова. Важливо, аби цей емоційний стан залишився.

– У вас була співпраця зокрема й з російськими музикантами — гуртами «Калинов Мост», «Ночные снайперы». Чи відчували ви щось про російський культурний код? І чи взагалі важлива національна складова в музиці?

– Донедавна мені було найважливіше, щоб була нормальна людина і її пісня, а з якої країни – все одно. Зараз для мене національна складова важлива. Я ж сам прожив там сім років — мотався між Москвою і Петербургом. Далі були 80-ті, тусовка, Пітерський рок-клуб. Там рок-н-ролу було більше і можливостей також. Мені було цікаво, але в якийсь момент мені остаточно стало не вистачати Києва. Росіяни вони справді інакші, вони багато чого в житті не розуміють і занадто заморочені на собі.

Я не знаю, що об’єднує росіян, окрім жорсткої влади, вони всі на ній зациклені. Мені стало важко з ними, хоча мене ніколи не діставали там, не називали хохлом, сприймали через мою творчість і адекватно. Перший маячок був — це 91-й рік, ГКЧП, ми були під Білим домом і тоді в нашій панківській тусовці на мене вперше наїхали. Хоча для мене революція — це природний стан, я тоді спитав чи вони розуміють, що їх все одно використають? І у відповідь почув: «Да ты кто такой вообще? Что ты тут понимаешь? Едь в свой Киев». Ок, так і запишемо.

Нова емоція української музики і «придувалівський код»

– Через вас пройшла величезна кількість альтернативної музики. Що на часі зараз? Про що вона мовчить, про що кричить?

– Загалом всі кажуть про себе, про людину. Суспільних тем мало хто підіймає, про політику також майже ніхто не співає. Мені жаль, що мало панків, бо саме цинічного погляду на реальність не вистачає. Але я відчуваю, що пішла інша емоційна хвиля і завдяки цій хвилі музика більше має наповнення, кольорів, навіть картинок.

Той же Вакарчук, хоч це й не альтернатива, все життя писав лірику «він-вона», а на Майдані його пісні набули іншого сенсу, стали об’ємнішими. В контексті Майдану вони розкрилися глибше для людей і для нього самого. Щось всередині більше відкрилось в людях, вони стали більше сприймати і робити.

– Чи ви бачите свого глядача, коли створюєте кліпи? І чи важливо вам як він сприймає ваші кліпи?

– Ніякої персоніфікації глядача в мене немає. Я вважаю, що для глядача я маю зробити дуже якісну роботу ,а що він про це думає, мені неважливо.

Я все одно в кліпах роблю певні шифри, в мене в роботах є другий-третій план . Там є про що подумати. Я знаю, що я продаю енергію, а вона робить свою справу.

Якісний культурний продукт — це для мене маленький крок. Я кожним кліпом вирішую маленький епізод того фільму, який живе в мене в голові. Хто відкривається і хоче, той бачить і все кіно далі.

– З деякими гуртами ви працюєте роками: «Океан Ельзи», Скрябін, ТНМК. По суті, ви бачили весь їхній шлях. Чи бували ситуації, коли хотілося комусь із них сказати: «Ця пісня невдала. Не чіпляє»?

– Я не бачу сенсу щось говорити про вже зроблений продукт. Людина це вже зробила. Пригадую, якийсь період до мене приходив Фоззі за поглядом зі сторони. Наприклад, кліп «Восени» я спочатку не хотів знімати, не зреагував на пісню, мене більше зачепила «Порепалося серце». Але коли мені показали дерево, яке потім у нас фігурувало в кадрі , в мене одразу виникла історія. І розуміння мене наздогнало, коли я вже мав тло — «ледве не прозівав», – подумав я.

Про синхронізацію та свій лейбл

У вас відбувається професійна деформація?

– В усіх вона відбувається. Я намагаюсь не втрачати присутності. Через кожну людину, ситуацію, момент щось проходить, тільки не всі це відчувають. Я півжиття займався різними практиками, щоб не втрачати відчуття теперішнього моменту. Головне завдання – бути відкритим на майданчику. Я не вмію нічого вигадувати. Саме тому попси, реклами і політики в моїй практиці або дуже мало, або взагалі немає.

На початку я ж знімав рекламу і коли вже був на майданчику, то думав: «А що я тут роблю?» Клієнт зробив замовлення агентству, агентство все це придумало, намалювало, а я тут що маю робити? Оператора цілком достатньо. Тому я рекламу для себе закрив, лишив або соціальну, або іміджеву, бо там хоча б потрібен творчий підхід.

З ким зараз працювати особливо цікаво?

Зараз взагалі цікавіше. бо люди більше відчувають. Не все розуміють, але більше відчувають. Я працюю в основному із альтернативою і мене загальний рівень дуже тішить — про що люди думають, про що говорять. Раніше мені артист був сам по собі мало цікавий, якщо зачепила пісня, то мені цього було цілком достатньо, я не хотів знати біографії. А тепер люди, з якими я працюю — це переважно ті, з якими я і спілкуюся. Ми можемо потусуватись, випити кави і не лише, нам є про що поговорити і помовчати.

Number one для мене — це Антон Слєпаков. З ним абсолютний синхрон. Одне-два речення спочатку – і потім ми спокійно можемо дві години продуктивно мовчати. Після цього є чітке відчуття, що розмова закінчена, ми встаємо і розходимося, а за деякий час це повторюється знову.

Так, я знаю, що я непроста людина і що спілкування зі мною для декого випробування. Але тих, в кого це виходить — я помічаю.

З моїм компаньйоном Владом Ляшенком, з яким у нас свій лейбл «Інша музика» та радіо «Submarina» в нас синхрон вже 12 років , нас досі пре від того, що ми робимо.

Коли ми починали , було дуже важко, ми робили збірки Re: Evolution . Перша нам так з натяжкою далася, ми розуміли, що часто нам траплялася хороша пісня, але ніякий продакшн. А от останню збірку ми видали, і вона вийшла двотомна – і це ми не все ще туди включили! Ми робимо із ним багато та я відчуваю, що можемо ще більше. І переживання цього процесу змінює нас і світ довкола.

Зовсім інша якість музики стала, часто не можуть повірити, що це наше і питають : «А це точно український гурт?» Ось так – зробив собі радіо і слухай, що хочеш.

– Чи будуть ще революції в кліпмейкерстві?

– Я не думаю. Якщо і будуть, то ще не скоро, ймовірно через кілька поколінь. Професія поступово вмирає. Зараз кліпи знімають всі, але не всі можуть говорити в кліпах. Бо кліп — це ж не просто набір картинок. Принаймні знімати вже навчились за цей час, є на що дивитись. Картинка вже вартує, помітно більше смаку, більше естетики, але драматургії, передовсім внутрішньої (бо кліпи — це як сновидіння) не вистачає. Хіба ви бачите якусь логіку викладу уві сні?

В нас поки ще не знають як працювати із сенсами, які відбуваються, забагато емоцій.

«Травень», Київ і його фарби

– Розкажіть про ваш фільм – «Травень» (картина про любов у Києві з Олексієм Горбуновим в головній ролі. – Platfor.ma), де він зараз мандрує?

– У нього зараз своє фестивальне життя. Навесні ми плануємо показ в Києві. Першочергово ми задумували «Травень» як повний метр, але не вистачило трохи по бюджету і по сценарію, тому історія із задоволенням пішла в київський альманах. Але найскладніше було коротити все — на це півроку пішло. Я вже закінчив інше кіно «Кобзарський цех», відправили його в Токіо на фестиваль.

Для мене важливо те, що я роблю, в цьому весь мій світ. В кожному кадрі — світ. Версій завжди безліч, я коли сідаю на монтаж, то щоразу це відчуваю. В матеріалі є своє життя, потрібно вписатися в це відчуття — цьому я й інших вчу.

– Як ви відчуваєте зміни Києва? Чи є щось таке, що засмучує?

– Горе-архітекторів, які псують обличчя міста, я навіть згадувати не хочу. В 90-ті, коли це все тільки починалося, мене це дуже парило. Я тоді працював на телекомпанії «Гравіс» і наша програма виходила на УТ-1. Тому я мотивовано спілкувався із Бабушкіним — тодішнім головним архітектором Києва. Я не дав йому зробити кілька проектів, які він хотів, я підняв бучу і ми відстояли кінотеатр «Лейпциг».

Потім я став більш по-філософськи до цього став ставитися. Зміни будуть все одно, але саме місто регулює процеси. Якщо раніше на головне місце сили — пагорб, звідки починався Київ, ходили лише ті, хто розумів сенс цього місця, то зараз просто ходять.

Я вважаю, що Київ все переживе. А якщо йому ще і допомогти, то взагалі чудово. Люди мають зрозуміти, що творчість впливова. На тонкому рівні вона має значення абсолютно для всіх.

Тому просто знімайте своє подвір’я, будинок, своє місто — зрештою, воно належить вам.


– А які звуки для вас суто київські?

– Та ну ви що! Купа звуків! Приходите на капище до Історичного музею на світанку і слухайте. В Києві музика звучить весь час. І тиша – один із елементів цієї музики. В тиші я чую іншу музику.

– Ви ж ще й художник-імпресіоніст. Які кольори для вас має Київ і яку роль в ньому відіграють люди?

– Певний час люди були якимись сірими плямами, а зараз в них більше кольору стає – це приємно. Кожної години місто інше, все залежить від світла, настрою, локації. Париж, Барселона, Нью-Йорк, Москва — усюди мені було цікаво, є свій ритм, інакше все працює. Але те, що є в Києві, немає ніде. Насправді це він мене кличе, а я прислухаюсь і роблю. Для мене таких міст більше в світі немає.

Найцiкавiше на сайтi

Слухати видовище: Алла Загайкевич пояснює видатні саундтреки світового кіно

24 Січня 2018

Алла Загайкевич – українська композиторка, що поєднує роботу в жанрах симфонічної, камерної опери та сучасному медіа-мистецтві. Крім того, вона є авторкою музики до багатьох українських фільмів, серед яких «Мамай», «Поводир», «Жива ватра», – і до того ж володаркою «Золотої Дзиґи» від Української кіноакадемії в номінації «Найкращий композитор» за останній. Для Platfor.ma вона аналізує музику в кінематографі, що вразила та вплинула на неї найбільше.

На музику в кіно, чесно кажучи, ніколи не звертала особливої уваги. Хоча кіно любила змалку – в центрі Рівного був великий кінотеатр «Жовтень» (а ще – «ім. Шевченка», «Аврора”, «Партизан») тому ми з сестрою майже кожної неділі сиділи перед великим екраном.

Саме вона мене витягла влітку перед вступним іспитом у музучилище подивитися «Сталкер» Тарковського. Напевно, це й був той перший фільм, де я відчула, як може працювати музика, особливо – електронна музика. Пізніше зрозуміла, що роботи Едуарда Артем’єва в кіно – зразок справжньої професійної відданості: вони завжди оригінальні, в них немає й натяку на «жанрову референтність», яку часто помічаємо в сучасному «продюсерському» кіно.

Яскравий приклад – сцена переїзду на дрезині в Зону. Саме музичні засоби забезпечують нам відчуття переходу в іншу реальність.

З інших чудових робіт Артем’єва у фільмах Тарковського – океан у фільмі «Соляріс».

«Моє слово – моя рушниця»: Alina Pash про етно-реп, фемінізм і одяг від Дрейка

АвторПавло Левицький
20 Вересня 2018

Аліна Паш народилася у містечку Буштино. Естетика Закарпаття, поєднання унікальних русинських слів та хіп-хоп – ось складові її проекту «Alina Pash». Plafor.ma зустрілася з Аліною, щоб з’ясувати, як поєднувати етно з репом, а також повчитися русинської мови.

Звідки у дівчини із Закарпаття захоплення хіп-хопом?

– Просто цікаву музику слухала мама, коли я була маленька. Я пам’ятаю, як вона на своїх «жигулях» їздила і слухала все те, що було на MTV. Вона записувала на касети трендову музику і давала мені слухати. Можливо, це був не хіп-хоп, але я точно пам’ятаю, як ми слухали Prodigy і сусіди думали, що ми дияволів виганяємо.

– Яка твоя перша музична платівка, що вразила найбільше?

Оскільки батьки полюбляють Майкла Джексона, то це був він. Мама свого часу була хореографом, і в неї дівчата танцювали саме під Джексона. І я пам’ятаю, що мені аж штирило, так класно було. Я завжди чекала цих танців.

– Чому ти вирішила співати про село? Зазвичай усі репують про місто і яскраве життя в ньому.

– Тому що я звідти. Що ж мені, блефувати і співати про те, чого насправді немає? Я вирішила розказувати про те, де я виросла, як у мене все було і з чого все починалося. Я впевнена, що моя сільська тема давно переросла у місто, в ідеали міста. Але почати потрібно було саме звідти.

– Взагалі, сучасне закарпатське село – воно яке?

– По-перше, село селу рознь. У кожного села є свій діалект. Іноді настільки, що можемо не зрозуміти одне одного. Десь більше угорців, десь більше румунів або словаків. В цілому, на Закарпатті все дуже спокійно і все дуже цікаво.

Взагалі я б хотіла, щоб у Закарпатті життя людей було більш різноманітне. Можливо, колись на це навіть вплину. Просто там мало творчості відбувається. Недостатня кількість музичних інструментів у музичних школах, немає чим зайнятися дітям у творчих аспектах. Мені навіть зі школи додому було діставатися майже три кілометри.
Я пам’ятаю, що спасав від нудьги наш клуб із хорошою музикою. Я в той час зустрічалася з хлопцем, який всім цим рулив, тому завжди слухала багато музики: електронної, хіп-хопу, R’n’B. Усе найсвіжіше потрапляло мені до рук. Хоча мене не пускали на танці – про це і співаю.

– Якщо дуже коротко – в чому унікальність русинів? Чому вони круті?

– Та всі ми круті. Я не кажу, що русини мегаунікальні. Я кажу, що у нас є крутість, чому це забувати? У нас є своя мова. І так класно іноді заговорити по-своєму. Чому ні? Я підтримую і пам’ятаю своє коріння.

– Як твої знайомі сприйняли синтез етно та хіп-хопу? Які найбільш несподівані відгуки?

– Загалом я пам’ятаю, що перший сингл я написала ввечері вдома на свій день народження. У мене був чудовий біт. І вранці я презентувала пісню батькам. Пісня була ще жорсткішою. Те, що ви чули – це вже синтез всього. Початково був «жоский» русинський діалект. І ось ми сильно посміялися зі своїми родичами. Там були мої баточки-маточки, уся рідня. Вони ж думали, що це повний стьоб, а я їм кажу: «Нє, нє, це буде моя перша пісня». Вони, звісно, не очікували, що таке можливо. Особливо русинською. І вони питають: «А як тебе зрозуміють?» Я відповіла: «Мені не потрібно, щоб мене сильно розуміли». Наприклад, коли більшість людей слухає пісні англійською, вони теж не розуміють, про що йде мова в куплетах. Вони не розуміють прямо кожне-кожне слово. І тут така ж сама ситуація.

– Взагалі, наскільки складно вписати народну естетику в хіп-хоп?

– У русинській мові є багато скорочень, які класно звучать у хіп-хопі. І так було з першим синглом. Це мені допомогло розкритися.

Зараз, до речі, багато грають на цьому, починають теж вписувати все народне в хіп-хоп, але, мені здається, це не зовсім чесно. Не потрібно усім все підлаштовувати. Це прикладом, як бачиш, що всі носять Balenciaga, і ти теж починаєш теж носити Balenciaga.

Щодо етно і хіп-хопу, то мені дуже приємно, що я в цьому новатор, так би мовити, в «істоках» усього цього. Воно в мені є початково. Народні початки, якийсь грув до хіп-хопу… І не тільки до хіп-хопу. У майбутньому мої слухачі побачать, що там не тільки це.

Ти, до речі, носиш Balenciaga?

– No… У них є гарні речі, а є ті, які абсолютно не подобаються. І других, мабуть, більше.

А який в тебе найулюбленіший бренд одягу?

– October’s Very Own. Це одяг від Дрейка. А взагалі, to be honest, я ношу багато й українських брендів. У мене багато є друзів, які роблять речі. І я вважаю, що український виробник навіть не програє якимось там October’s Very Own, за який ти багато башляєш. Іноді за кордоном питають: «А що це за річ?», і коли я відповідаю, що це наш бренд, відчуваю гордість.  

Борис Бурда: «Образование — это мост к знаниям. И по нему плохо ходить строем»

АвторЮрій Марченко
3 Квітня 2017

Одессит Борис Бурда – один из лучших знатоков «Что? Где? Когда?» в истории игры и классический эрудит. Главред Platfor.ma Юрий Марченко поговорил с ним о том, как влияет на человечество развитие технологий, где брать знания и почему во многих нынешних проблемах нет ничего нового.

– Вы классический эрудит – человек, который много помнит. Но существует мнение, что сейчас можно вообще ничего особо не знать, потому что всегда под рукой интернет, в котором есть любая информация…

– Это не так. Дело в том, что если решение интересующей вас проблемы уже где-то существует, вам все равно нужно хорошо осознавать саму задачу, чтобы его найти. Интернет ничего не изменил. Раньше все было в книгах, которые находились в библиотеках. Весь вопрос состоял только в том, чтобы найти нужную. Сейчас поиск этих «книг» стал просто быстрее, а сама процедура, по сути, не изменилась: все равно проблему нужно понимать.

Меня всегда поражают реминисценции по поводу того, что люди стали иначе воспринимать информацию из-за того, что она теперь написана не на бумаге, а на экране. Сразу представляю себе какого-то древнего шумера, который возмущается тем, что все вокруг начали использовать папирусы, и требует вернуться к старым добрым глиняным табличкам. Люди и сейчас все так же читают буквы.

Один из моих приятелей пересказывал слова своего преподавателя: «Вопросы на моих экзаменах всегда одинаковые, а вот ответы каждый год меняются».

– Можем попробовать провести аналогию с появлением калькуляторов. Если раньше вычисления приходилось делать вручную, то после их изобретения все значительно упростилось. Нет ли опасности возникновения таких своеобразных костылей для мозга, которые избавят человечество от необходимости думать?

– Подобные математические упражнения никогда не считались особо творческим занятием. Да, тогда люди лучше считали в уме. Когда Леонард Эйлер скончался, о нем сказали: «Он перестал вычислять и жить». Но теперь-то мы понимаем, что главные достижения этого ученого вовсе не в том, что он много раз хорошо умножал и делил.

– Как должно измениться образование, учитывая распространение интернета и доступ к любой информации?

– Это уже происходит само собой. Самое главное – заранее понимать, что с теми вопросами, которые можно решить интенсивным поиском, стало проще справляться. Но ведь не в таких вопросах были главные затруднения на пути человечества.  Все равно до чего-то приходится додумываться самим. Мы ведь не стали страшно могущественными и грамотными где-то в XIII веке, когда появился нормальный алгоритм деления, позволявший любому делать то, что до этого считалось просто чудом. Тогда тоже случилось нечто радикальное: удел особо способных стал доступен практически всем. Сейчас тонкости деления знают даже в младших классах школы.

– Успокойте меня: развитие технологий к оглупению человечества не приведет?

– Оглупение человечества – это настолько простая, привлекательная и интересующая многих задача, что хотелось бы, конечно, чтобы мы боялись чего-то более грозного и неожиданного. Я все же уверен, что мы совершенно не стали хуже из-за того, что добираемся в другой город не пешком, а на самолете. Мы просто стали быстрее во всем.

– Есть ли некий способ быть всесторонне развитым сейчас, когда ты только что-то выучил, а оно уже устарело?

– Вообще-то так было всегда. На самом деле я не заметил, чтобы изменение знаний человека о мире резко участилось. Смешно опасаться того, что система научных знаний просто выстраивается подробнее. Мы будем с этим жить. Хорошо сказал де Голль: «Мы думаем, что будем решать проблемы, но на самом деле просто приучаемся с ними жить».

Мне ка­жет­ся, что чем мень­ше в об­ра­зова­нии ка­нонов и ог­ра­ниче­ний, тем луч­ше. Лю­ди раз­ные, по­это­му всем под­хо­дят раз­ные фор­мы обу­чения.

Общий путь познания всегда один и тот же. Как выразился Ньютон, мы стоим на плечах гигантов. Прожитый опыт – это очень важный путь постижения истины и без него не обойтись. Меняется только скорость постижения, но это связано даже не столько с революционностью наших изобретений, сколько с темпами передачи информации. При этом мало какое открытие средневековых математиков изменило эту скорость так, как книгопечатание. Раньше с тем, чтобы раздавать информацию, проблемы были просто колоссальные. Сам факт появления книг не то что умножил эту скорость, а изменил ее на многие порядки. От начала умения считать до XIII века, о котором мы уже говорили, человечество шло несколько тысяч лет. Следующий шаг занял десятилетия. Все дело в том, что информацию научились раздавать и сохранять.

Если скорость передачи данных менялась, то вот человеческий мозг особо не трансформировался. Мы не стали думать лучше, мы просто отработали несколько технологий. Фигурально выражаясь, нам все равно нужно перетащить груз из одного места в другое, просто теперь у нас есть автомобили.

– А как вы относитесь к различным методикам воспитания из ребенка гения?

– Сейчас появляется все больше разных соображений по поводу воспитания детей, чтобы они быстрее и качественней усваивали новое и обобщали более глубоко. И, конечно, чтобы они сохраняли ко всему этому интерес. Думаю, здесь есть определенные достижения. С другой стороны, вот скажите, что революционного произошло за последнее столетие в вопросах образования?

– Все больше игровых моментов в учебе?

– Есть масса ссылок на то, что подобное использовали в античной Греции.

– Хорошо, а то, что детям передают не набор фактов, а учат действовать в определенных условиях?

– Это уж точно было еще раньше, чем в античности. Сейчас, к счастью, несколько ослабла тяга изобрести один-единственный универсальный способ учить. Хотя это такое неотъемлемое свойство бюрократии. Мне кажется, что чем меньше в образовании канонов и ограничений, тем лучше. Люди разные, поэтому всем подходят разные формы обучения.

Борьба систем все еще продолжается. Есть французы, у которых министр образования точно знает, что написано на любой странице любого учебника. Есть англосаксы – у них вариативности в учебе намного больше и школы могут пробовать что-то новое, чаще ошибаться, но и проще, не нарушая правил, выйти на новый уровень. Я считаю, что нужны очень разные методики учебы.

Образование – это мост от наших начальных знаний к знаниям большим. Как и по любому мосту, по нему плохо ходить строем.

А вообще безумная идея воспитать гениев из всех противоречит самому определению гения как человека, резко отличающегося в лучшую сторону. А превратить ребенка в гения под угрозой наказаний – метод заведомо неработающий.

– В теме образования часто вспоминают понятие клипового мышления, которое говорит о том, что людям все сложнее сконцентрироваться на чем-то. Что вы об этом думаете?

– Я получил образование в очень традиционные времена. И помню, что эта проблема была у всех детей. Никогда особо не было выбора, за какое время воспринимать информацию, был выбор: а не отложить ли книжку. Я уверен, что в этом плане ничего особо не изменилось. Более того, сейчас в учебе легче, потому что появилась масса технологий, которые помогают подкрепить интерес к образованию, подавать информацию более ярко. Любой хороший преподаватель непременно использует развлекательный элемент, любой плохой всегда его изгоняет. И в целом то, что раньше мог позволить себе только герцог или прелат, теперь доступно каждому.

Согласитесь, если мы волнуемся по поводу того, что человечество столкнулось с каким-то новым вызовом, то это означает, что мы что-то узнали – потому и столкнулись. В советское время было понятие торговли с нагрузкой: хочешь банку икры – возьми еще и три банки морской капусты, а то куда нам ее девать. Так и с познанием.

Бе­зум­ная идея вос­пи­тать ге­ни­ев из всех про­тиво­речит са­мому оп­ре­деле­нию ге­ния как че­лове­ка, рез­ко от­ли­ча­юще­гося в луч­шую сто­рону. А прев­ра­тить ре­бен­ка в ге­ния под уг­ро­зой на­каза­ний – ме­тод за­ведо­мо не­рабо­та­ющий.

«Получил Нобеля, позвонил маме»: разговор с выдающимся химиком о его Украине

Роалд Хоффман – один из самых именитых химиков современности, профессор Корнеллского университета и лауреат Нобеля-1981 за работы в сфере химических реакций. А еще он родился в Золочеве Львовской области и несколько раз приезжал на историческую родину. Platfor.ma поговорила с ученым по скайпу, чтобы расспросить его об украинской семье, изнанке Нобеля и том, почему он чувствует вину за свою фундаментальную науку.

– Расскажите, как вы записывали видеопослание жителям Золочева из Корнеллского университета (оно есть чуть ниже. – Platfor.ma).

– Я надеялся заинтересовать молодых людей наукой. В первые годы после получения независимости украинская молодежь хотела изучать скорее бизнес и экономику – все то, что способствовало построению нового общества. Кроме того, тогда поддержка науки была недостаточной. И в результате молодые люди просто в ней разочаровались. Сейчас ситуация улучшилась, но это все равно нужно поддерживать.

Для того, чтобы страна развивалась, ей нужны образованные молодые люди. Какой-то процент из них поедет учиться в европейские страны или США. Кто-то там останется – и это нормально. Но важно, что они будут помнить свою родину и могут вернуться в будущем. Это определённый этап развития страны. 15 лет назад 10% китайских выпускников после окончания университета оставались в США, а теперь больше половины из них вернулись на родину. Дело в экономической ситуации страны – сегодня в Китае очень благоприятная среда для науки и исследований. Я думаю, что Украину ждёт то же самое.

Ро­алд Хоф­фман

А история с видео такая – я записал его в своем университете. Меня об этом попросил Евгений Захарчук – он мой хороший знакомый, работает в западном центре украинской Академии наук. Вообще-то поначалу он и вовсе пригласил меня снова приехать в Украину. Я был очень тронут, но, увы, не мог, поэтому хотя бы записал сообщение.