Про дитинство і сни

– Яку музику ви слухали в дитинстві?

– У батька була велика колекція вінілів — і класика, і джаз, і ті самі Beatles, Rolling Stones. Тому я з малих років до них звик і для мене це не була рок-музика, а просто музика, яку я слухав в дитинстві.

З 13 років я почав грати, в мене був свій бенд і з того часу я нічим окрім творчості не займався. Усі основні для мене принципи були сформовані в 16 років, з того часу я вже знав, чим хочу займатись. Далі це було практичне відпрацювання.

Ви не раз говорили, що кліпи мають своє походження для вас зі сновидінь, чи відчуваєте ви таку саму свободу на знімальному майданчику? І чи це означає, приміром, відсутність структури?

На 90% те, що я роблю, для нормальних людей — це відсутність структури, бо я не пишу сценаріїв, не роблю розкадровок. Я передаю картинку оператору в голову і чекаю, коли він це зробить. Я лише на майданчику відчуваю себе повноцінним, у всьому іншому—я такий самий як інші.

Про Росію і прощання з нею

– У 2015 році у вас була спільна робота з «Гайдамаками», польським музикантом Мацеєм Маленчуком і росіянином Андрієм Макаревичем, пісня «Тільки любов залишить тебе живим». Чи було відчуття, що ви створюєте щось більше за музику, що це історія миру між країнами?

– Взагалі я не тягаю за собою пам’ять: зробив і забув. Але тоді одразу було відчуття, що це щось більше. Взагалі в мене відсутній аналіз, я не думаю словами, тому і не запам’ятовую їх. Я запам’ятовую енергетичний стан і те, що в мене вийшло у фіналі. Ця робота була як скульптура. Я довів це відео більше до форми маніфесту, саме тому там з’являються слова. Важливо, аби цей емоційний стан залишився.

– У вас була співпраця зокрема й з російськими музикантами — гуртами «Калинов Мост», «Ночные снайперы». Чи відчували ви щось про російський культурний код? І чи взагалі важлива національна складова в музиці?

– Донедавна мені було найважливіше, щоб була нормальна людина і її пісня, а з якої країни – все одно. Зараз для мене національна складова важлива. Я ж сам прожив там сім років — мотався між Москвою і Петербургом. Далі були 80-ті, тусовка, Пітерський рок-клуб. Там рок-н-ролу було більше і можливостей також. Мені було цікаво, але в якийсь момент мені остаточно стало не вистачати Києва. Росіяни вони справді інакші, вони багато чого в житті не розуміють і занадто заморочені на собі.

Я не знаю, що об’єднує росіян, окрім жорсткої влади, вони всі на ній зациклені. Мені стало важко з ними, хоча мене ніколи не діставали там, не називали хохлом, сприймали через мою творчість і адекватно. Перший маячок був — це 91-й рік, ГКЧП, ми були під Білим домом і тоді в нашій панківській тусовці на мене вперше наїхали. Хоча для мене революція — це природний стан, я тоді спитав чи вони розуміють, що їх все одно використають? І у відповідь почув: «Да ты кто такой вообще? Что ты тут понимаешь? Едь в свой Киев». Ок, так і запишемо.

– Через вас пройшла величезна кількість альтернативної музики. Що на часі зараз? Про що вона мовчить, про що кричить?

– Загалом всі кажуть про себе, про людину. Суспільних тем мало хто підіймає, про політику також майже ніхто не співає. Мені жаль, що мало панків, бо саме цинічного погляду на реальність не вистачає. Але я відчуваю, що пішла інша емоційна хвиля і завдяки цій хвилі музика більше має наповнення, кольорів, навіть картинок.

Той же Вакарчук, хоч це й не альтернатива, все життя писав лірику «він-вона», а на Майдані його пісні набули іншого сенсу, стали об’ємнішими. В контексті Майдану вони розкрилися глибше для людей і для нього самого. Щось всередині більше відкрилось в людях, вони стали більше сприймати і робити.

– Чи ви бачите свого глядача, коли створюєте кліпи? І чи важливо вам як він сприймає ваші кліпи?

– Ніякої персоніфікації глядача в мене немає. Я вважаю, що для глядача я маю зробити дуже якісну роботу ,а що він про це думає, мені неважливо.

Я все одно в кліпах роблю певні шифри, в мене в роботах є другий-третій план . Там є про що подумати. Я знаю, що я продаю енергію, а вона робить свою справу.

Якісний культурний продукт — це для мене маленький крок. Я кожним кліпом вирішую маленький епізод того фільму, який живе в мене в голові. Хто відкривається і хоче, той бачить і все кіно далі.

– З деякими гуртами ви працюєте роками: «Океан Ельзи», Скрябін, ТНМК. По суті, ви бачили весь їхній шлях. Чи бували ситуації, коли хотілося комусь із них сказати: «Ця пісня невдала. Не чіпляє»?

– Я не бачу сенсу щось говорити про вже зроблений продукт. Людина це вже зробила. Пригадую, якийсь період до мене приходив Фоззі за поглядом зі сторони. Наприклад, кліп «Восени» я спочатку не хотів знімати, не зреагував на пісню, мене більше зачепила «Порепалося серце». Але коли мені показали дерево, яке потім у нас фігурувало в кадрі , в мене одразу виникла історія. І розуміння мене наздогнало, коли я вже мав тло — «ледве не прозівав», – подумав я.

У вас відбувається професійна деформація?

– В усіх вона відбувається. Я намагаюсь не втрачати присутності. Через кожну людину, ситуацію, момент щось проходить, тільки не всі це відчувають. Я півжиття займався різними практиками, щоб не втрачати відчуття теперішнього моменту. Головне завдання – бути відкритим на майданчику. Я не вмію нічого вигадувати. Саме тому попси, реклами і політики в моїй практиці або дуже мало, або взагалі немає.

На початку я ж знімав рекламу і коли вже був на майданчику, то думав: «А що я тут роблю?» Клієнт зробив замовлення агентству, агентство все це придумало, намалювало, а я тут що маю робити? Оператора цілком достатньо. Тому я рекламу для себе закрив, лишив або соціальну, або іміджеву, бо там хоча б потрібен творчий підхід.

З ким зараз працювати особливо цікаво?

Зараз взагалі цікавіше. бо люди більше відчувають. Не все розуміють, але більше відчувають. Я працюю в основному із альтернативою і мене загальний рівень дуже тішить — про що люди думають, про що говорять. Раніше мені артист був сам по собі мало цікавий, якщо зачепила пісня, то мені цього було цілком достатньо, я не хотів знати біографії. А тепер люди, з якими я працюю — це переважно ті, з якими я і спілкуюся. Ми можемо потусуватись, випити кави і не лише, нам є про що поговорити і помовчати.

Number one для мене — це Антон Слєпаков. З ним абсолютний синхрон. Одне-два речення спочатку – і потім ми спокійно можемо дві години продуктивно мовчати. Після цього є чітке відчуття, що розмова закінчена, ми встаємо і розходимося, а за деякий час це повторюється знову.

Так, я знаю, що я непроста людина і що спілкування зі мною для декого випробування. Але тих, в кого це виходить — я помічаю.

З моїм компаньйоном Владом Ляшенком, з яким у нас свій лейбл «Інша музика» та радіо «Submarina» в нас синхрон вже 12 років , нас досі пре від того, що ми робимо.

Коли ми починали , було дуже важко, ми робили збірки Re: Evolution . Перша нам так з натяжкою далася, ми розуміли, що часто нам траплялася хороша пісня, але ніякий продакшн. А от останню збірку ми видали, і вона вийшла двотомна – і це ми не все ще туди включили! Ми робимо із ним багато та я відчуваю, що можемо ще більше. І переживання цього процесу змінює нас і світ довкола.

Зовсім інша якість музики стала, часто не можуть повірити, що це наше і питають : «А це точно український гурт?» Ось так – зробив собі радіо і слухай, що хочеш.

– Чи будуть ще революції в кліпмейкерстві?

– Я не думаю. Якщо і будуть, то ще не скоро, ймовірно через кілька поколінь. Професія поступово вмирає. Зараз кліпи знімають всі, але не всі можуть говорити в кліпах. Бо кліп — це ж не просто набір картинок. Принаймні знімати вже навчились за цей час, є на що дивитись. Картинка вже вартує, помітно більше смаку, більше естетики, але драматургії, передовсім внутрішньої (бо кліпи — це як сновидіння) не вистачає. Хіба ви бачите якусь логіку викладу уві сні?

В нас поки ще не знають як працювати із сенсами, які відбуваються, забагато емоцій.

– Розкажіть про ваш фільм – «Травень» (картина про любов у Києві з Олексієм Горбуновим в головній ролі. – Platfor.ma), де він зараз мандрує?

– У нього зараз своє фестивальне життя. Навесні ми плануємо показ в Києві. Першочергово ми задумували «Травень» як повний метр, але не вистачило трохи по бюджету і по сценарію, тому історія із задоволенням пішла в київський альманах. Але найскладніше було коротити все — на це півроку пішло. Я вже закінчив інше кіно «Кобзарський цех», відправили його в Токіо на фестиваль.

Для мене важливо те, що я роблю, в цьому весь мій світ. В кожному кадрі — світ. Версій завжди безліч, я коли сідаю на монтаж, то щоразу це відчуваю. В матеріалі є своє життя, потрібно вписатися в це відчуття — цьому я й інших вчу.

– Як ви відчуваєте зміни Києва? Чи є щось таке, що засмучує?

– Горе-архітекторів, які псують обличчя міста, я навіть згадувати не хочу. В 90-ті, коли це все тільки починалося, мене це дуже парило. Я тоді працював на телекомпанії «Гравіс» і наша програма виходила на УТ-1. Тому я мотивовано спілкувався із Бабушкіним — тодішнім головним архітектором Києва. Я не дав йому зробити кілька проектів, які він хотів, я підняв бучу і ми відстояли кінотеатр «Лейпциг».

Потім я став більш по-філософськи до цього став ставитися. Зміни будуть все одно, але саме місто регулює процеси. Якщо раніше на головне місце сили — пагорб, звідки починався Київ, ходили лише ті, хто розумів сенс цього місця, то зараз просто ходять.

Я вважаю, що Київ все переживе. А якщо йому ще і допомогти, то взагалі чудово. Люди мають зрозуміти, що творчість впливова. На тонкому рівні вона має значення абсолютно для всіх.

Тому просто знімайте своє подвір’я, будинок, своє місто — зрештою, воно належить вам.

– А які звуки для вас суто київські?

– Та ну ви що! Купа звуків! Приходите на капище до Історичного музею на світанку і слухайте. В Києві музика звучить весь час. І тиша – один із елементів цієї музики. В тиші я чую іншу музику.

– Ви ж ще й художник-імпресіоніст. Які кольори для вас має Київ і яку роль в ньому відіграють люди?

– Певний час люди були якимись сірими плямами, а зараз в них більше кольору стає – це приємно. Кожної години місто інше, все залежить від світла, настрою, локації. Париж, Барселона, Нью-Йорк, Москва — усюди мені було цікаво, є свій ритм, інакше все працює. Але те, що є в Києві, немає ніде. Насправді це він мене кличе, а я прислухаюсь і роблю. Для мене таких міст більше в світі немає.