Кадри вирішують все: п’ять українських фотографів, яких цінує весь світ

АвторЕкатерина Скуридина
2 Листопада 2018
Теги:
Люди особистість фото

Разом із міжнародним ярмарком фотографії Photo Kyiv Fair 2018 Platfor.ma знайомить з п’ятьма українцями-учасниками заходу, чиї роботи прославили їх на весь світ.


Олександр Чекменьов

Офіційний сайт

У своїх знімках Олександр Чекменьов фіксує реальне життя та людей, які живуть поруч з кожним із нас. Усі проекти Олександра — відображення суворої реальності, кадри — чесні та без прикрас. Головні герої серій: донбаські шахтарі, мешканці вулиць маленьких провінційних містечок, учасники Майдану у Києві, біженці зі Слов’янську та інші.

Свого часу Чекменьову вдалося зафіксувати чимало кадрів на межі двох століть, а згодом продовжити цю фіксацію, знімаючи головні події в історії сучасної України. На заході відверті роботи цього фотографа часто шокують, втім саме тим і цікаві.

У персональних та групових експозиціях Чекменьов виставлявся у галереях та музеях Словаччини, Німеччини, Польщі, Литви й Швейцарії. Серед відзнак, що отримав фотохудожник: приз на Європейському конкурсі фотожурналістики у VeVey (Швейцарія) за серію фотографій «Український паспорт» та Grand Prix prize of photography in Ukraine 2013. Його фотографії публікували Time Lightbox, The New Yorker Photo Booth, MSNBC, а проект Чекменьова «Донбас» отримав схвальні відгуки від американського видання The New York Times.

ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
ВОЇНИ (2014)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
STREET PEOPLE LUHANSK (1994-1999)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
ЛЮДИ ДОНБАС (1994-2015)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)
WAR IN DONBASS (2014-2016)


Сергій Мельниченко

Офіційний сайт

Професійний танцівник, що став фотографом та прославився за кордоном раніше, ніж це трапилося в його рідній Україні. Свою найвідомішу серію Мельниченко зняв під час дворічного відрядження у Китай, де працював у складі танцювальної трупи. Фоторозповідь про закулісне життя китайського нічного клубу Behind The Scenes отримала відзнаку престижного конкурсу професійних фотографій на тему зв’язку людини і навколишнього середовища Leica Oscar Barnack Award 2017, а сам Мельниченко став першим українцем, який отримав гран-прі за 37 років існування конкурсу. Серед інших нагород Мельниченка: Photographer Of The Year 2012 у номінації «Найкраща серія» та премія PinchukArtCentre 2015.

Роботи Сергія виставлялися у Швеції, Україні, Словаччині, Аргентині, Польщі, Франції,  США, Великої Британії, Чехії, Португалії. Входить до спілки «Українська фотографічна альтернатива». Як часто відзначають критики, роботи Сергія для тих, хто втомився від охайних зображень глянцю чи Pinterest. Його світ не ідеальний, підглянутий у замкову щілину і тому — цікавий.

Schwarzenegger is my idol
Schwarzenegger is my idol
behind the scenes (2016)
behind the scenes (2016)
her (2018)
her (2018)
When I was a virgin (2013-2018)
When I was a virgin (2013-2018)


Борис Савельєв

Офіційний сайт

Виходець з чернівецької фотографічної середи 1970-1980-х років. Учасник знаменитої «групи чотирьох» — фотокоманди українських та російських художників, яких об’єднували схожі погляди на фотографію. Роботи Савельєва та інших учасників групи одними з перших почали виставлятися у галереях Європи та публікуватися у закордонних ЗМІ. У 1986 році Савельєв став першим радянським фотографом, який видав на Заході власну монографію «Secret City». Завдяки цьому Борис здобув репутацію найбільш серйозного фотохудожника нового покоління, що вийшов з колишнього СРСР, а його зображення побуту комуністичних 80-х отримали чимало схвальних відгуків.

До 1988 року Савельєв працював в основному з чорно-білою фотографією. З початку 1980-х років почав експериментувати з кольоровими зображеннями, а у 1998 році  перейшов на цифровую технологію фотозйомки. Роботи Бориса Савельєва зберігаються в колекціях музеїв Corcoran (Вашингтон, США), Saarbrucken (Німеччина), Сучасного мистецтва в Сан-Франциско, The Michael Hoppen Gallery у Лондоні, Третьяковської галереї та багатьох інших.

From the Bus (2010)
Deep Snow (2014)
Portrait of Slavik (1989)
Sachet (2015)
Yellow boots (1991)
Red Spot (1987)
Frosty_2' (2016)
Holo to Sky (1987)
Mayonez (1987)
Moon light (2016)
Night Bridge (2016)
Night Entrance (2012)
Raincoat (1990)
Sign of Phone (2012)
White Head (1990)


Вікторія Сорочинські

Офіційний сайт

Канадський фотограф, яка народилася в Україні. Вивчала мистецтво в Нью-Йоркському університеті. Автор персональних і учасник групових виставок в Німеччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Італії, Португалії, Україні, Росії, Грузії, Китаї, США, Канаді, Аргентині, Колумбії. Призер і фіналіст численних міжнародних фотоконкурсів і премій, серед яких — премія Люсі (категория Відкриття року) 2012, премія Leica Oskar Barnack Award 2017 та Премія Арнольда Ньюмана за нові напрямки у портретній фотографії 2018.

У своїх фотороботах Сорочинські поєднує фантазійні світи з документалістикою. Один з найвідоміших проектів Вікторії —  багаторічна історія взаємовідносин матері та доньки — серія фотографій «Анна і Ева», яку було представлено в рамках «Фотографії місяця 2010» у Парижі, а згодом і у інших країнах Європи.

Більшість фотографій Сорочинські — постановочні, проте є і документальна серія  Lands of no Return. Її було знято в одному з українських селищ під Києвом. Ідея знимків народилася тоді, коли Вікторія поїхала відвідати місцевість, де жили її дідусь і прабабця та побачила як живуть її мешканці зараз. Упродовж кількох років Сорочинські приїжджала до України, щоб  зняти людей та їхні будинки в різних селах, що оточують столицю.

«Олександр і Тетяна» з серії БЕЗМОВНІ ДІАЛОГИ (2009-2018)
«Змінюючий Досвід» з серії БРАТ та СЕСТРА (2015)
«Обмін Мудрістю» з серії АННА & ЄВА (2005-2012)
«Птиці» з серії АННА & ЄВА (2005-2012)
«Яна і Ейдан» з серії БЕЗМОВНІ ДІАЛОГИ (2009-2018)
ЗЕМЛЯ БЕЗ ПОВЕРНЕННЯ (2009-2017)
ЗЕМЛЯ БЕЗ ПОВЕРНЕННЯ (2009-2017)
ЗЕМЛЯ БЕЗ ПОВЕРНЕННЯ (2009-2017)
ЗЕМЛЯ БЕЗ ПОВЕРНЕННЯ (2009-2017)
БРАТ та СЕСТРА (2015)


Валентин Бо

Офіційний сайт

Працює в напрямках комерційної та арт-фотографії. Знімав портрети Девіда Лінча та Стефана Загмайстера для Bird In Flight. Арт-проекти Бо виставлялися на фестивалях Spine Festival (Швеція), Odesa / Batumi Photo Days (Україна), в Центрі фотографії імені братів Люм’єр (Росія) та в галереї Leisure (Велика Британія).

В Україні Валентин Бо прославився насамперед тим, що у 2014 провів fashion-фотосесію у колишній резиденції екс-президента України Віктора Януковича Межигір’я. Серія фотокарток вийшла в рамках «Fashion Week Internationale» (проект американского журнала Vice).  Разом з журналом Bird In Flight реалізував скандальний «продуктовий» проект, у рамках якого зобразив «смерть» голландського сиру, вбивство норвезької форелі, українського сала та інших продуктів харчування. Входить до 20 найкращих молодих фотографів світу за версією відомого фотожурналу Foam.

Роботи із серії «Ваш следующий шаг – сделать Трансмиссию»
Роботи із серії «Ваш следующий шаг – сделать Трансмиссию»
Роботи із серії «Ваш следующий шаг – сделать Трансмиссию»
Роботи із серії «Ваш следующий шаг – сделать Трансмиссию»
Роботи із серії «Ваш следующий шаг – сделать Трансмиссию»
Роботи із серії «Ваш следующий шаг – сделать Трансмиссию»
Роботи із серії «Ваш следующий шаг – сделать Трансмиссию»
David Lynch
Stephan Sagmaister
Найцiкавiше на сайтi

«У нас все треш. Треба заробляти на цьому»: журнал «5.6» про архітектуру та фото в Україні

АвторPlatfor.ma
29 Серпня 2018

В Україні вийшло вже десять номерів журналу «5.6». Це нестандартне видання про фотографію, яке оглядає різноманітні аспекти цього мистецтва. Критичний одинадцятий номер автори планують присвятити українській архітектурі, й зараз збирають гроші на Спільнокошті. Platfor.ma поговорила з ідеологами журналу фотографом Віктором Марущенком та архітектором Олексієм Биковим про те, що у нас з цими сферами та навіщо підтримувати «5.6» своїми коштами.

– В проекті на Спільнокошті ви згадуєте, що протягом ХХ століття в Україні декілька разів докорінно змінювалась архітектура. Коли і як це відбувалося?

– На початку століття можна відзначити дореволюційний архітектурно-будівельний бум у Києві – з його шикарними прибутковими будинками та громадськими будівлями, наприклад, Національним художнім музеєм. Після революції 1917 року архітектура, так само, як і інші галузі мистецтв, стала на нові рейки, винайшла нову мову – нею став конструктивізм.

Однак із приходом Сталіна ситуація ще раз кардинально змінилася – відповідно до вимог нової політики партії. Конструктивізм був забутий. Повноцінне становлення СРСР як імперії вимагало таких же архітектурних образів, тому головним стилем став ампір. А далі з початком кампанії викриття культу особи викрили і таку архітектуру, звинувативши її в завеликій розкоші.

Радянський модернізм 60-х в одну ногу зі світовими настроями космічного майбутнього проголошував нові норми і стандарти. До кінця свого існування цей стиль також зазнав кілька внутрішніх змін. Наприклад, останній його період, постмодернізм, знаменував часи перебудови і свободу вибору, в тому числі архітектурних засобів і можливостей.

Як назвати архітектуру часів незалежної України ще ніхто навіть особливо не задумувався. Хоча, на наш погляд, це можна назвати поц-модернізм.

– А якщо порівнювати зі світом, то де зараз знаходиться наша архітектура і норми забудови? Чи є наші проблеми унікальними?

– Архітектура нерозривно пов’язана з усіма сферами життя, в якійсь мірі є їх втіленням і відображенням в матеріальному світі. Тому це швидше питання відсталості суспільства в цілому.

Наприклад, крім об’єктивно низької якості вітчизняної архітектури у виконанні наших архітекторів, у нас немає жодних прикладів, коли в Україні щось би будували світові майстри. Але ж це одна з особливостей сучасного світу архітектури – його абсолютна глобалізація.

Важливо ще відзначити, що не тільки конкретні будівлі, але і концепції розвитку міст в цілому знаходяться ще на рівні пострадянського розвитку. Хоча в світі це одне з найбільш важливих питань, і йому приділяється багато часу і коштів.

– Ви прагнете зафіксувати стан сучасної архітектури України, щоб звернути на нього увагу суспільства. Чи можете ви навести світові чи українські приклади, коли фотографія дійсно щось змінила?

– Прикладів багато. Скажімо, Енсель Адамс і його фотографія існуючого пейзажу врятували місцевість від запланованого будівництва гідроелектростанції. Або португальський фотограф Фернандо Гуеро, чиї фото сучасної архітектури Португалії зробили її однією з наймодніших на світовій сцені, а також ще більш посилили значення таких корифеїв як Алваро Сиза і Соуто де Моура.

– Одна із найгучніших суперечок останніх років в Україні – це театр на Андрієвському узвозі. Що цей скандал говорить про наше суспільство та його смаки?

– Він говорить про те, що ми до цих пір так і не готові сприймати і чути один одного. Це велика проблема.

– Які найцікавіші архітектурні об’єкти ви знаєте в Україні? Умовно, заради чого сюди їхати іноземцям?

– Зараз у всьому світі шалено популярний радянський модернізм. Україна і Київ у цій сфері займає одне з перших місць, тому що в Росію не хочуть їхати, Середній Схід – все ще трохи дикувато, а ми гостинні й у нас відкриті кордони. Але, на жаль, ми продовжуємо байдуже ставиться до цієї архітектури, вона досі не має статусу пам’яток, а будівлі хаотично перебудовуються.

Зніміть це негайно: книги, сайти та курси, з якими ви станете кращим фотографом

Традиційно 12 липня по всьому світу відзначають День фотографа – свято навіть затверджене Папою римським на честь святої Вероніки – покровительки фотографії. За іншою версією, на вибір святкування вплинув день народження засновника компанії Kodak – Джорджа Істмена. Як би там не було, Platfor.ma разом з Програмою студій для молодих художників PortArtStudio та групою компаній «Нові продукти» створили креативну підбірку ресурсів, щоб навчитися, набратись досвіду, віднайти власний стиль та подивитись на світ крізь призму об’єктива.

Світлана Пожарська «Фотомастер»

У цій книзі видатна представниця художньої фотографії ділиться міркуваннями про природу фотографічної майстерності, композиційні видіння, те, як народжується фотообраз, а також про те, що таке авторський стиль. Підходить як аматорам – мінімум технічної та наукової термінології, так і фанатам рідкісних світлин з архівів.

 

Цінний кадр: як українець сконструював власний фотоапарат за допомогою 3D-принтера

Щодня ми робимо мільйони знімків, використовуючи різні девайси – телефони, планшети, веб-камери, цифрові та плівкові фотоапарати. Але чи замислювався хтось із нас, наскільки чарівним і разом із тим складним є процес створення фотоапарату? Український графічний дизайнер і фотограф Єгор Сігнієнко розробив та сконструював свою власну плівкову широкоформатну камеру. Platfor.ma розпитала його про ідею та покрокову реалізацію, а також попросила поділитися матеріалами, які ілюструють усю цю магію.

Єгор Сігнієнко

– Як давно ти став фотографувати? З чого це почалося?

– Фотографувати я почав ще зі школи батьковим «Зенитом», а ось більш серйозно почав займатися вже в інституті. Але це було все таке, неспішне, знімав два рази на рік.

– Знаю, у тебе була серія «Coffee time», про яку у тебе брав інтерв’ю журналіст з Daily Mail. Розкажи, як ти взагалі вирішив зробити подібні фото?

– Так, але вже скільки часу пройшло – це був десь 2006-2007 рік. На той момент я надихнувся одним фотографом, який знімав дівчат в «одязі» з молока. Мені стало це цікаво з технічної точки зору. Я вирішив спробувати зробити щось подібне, навіть прогулював пари в інституті. Фотографував я просто на своєму робочому столі – зробив фон, приготувався витратити купу молока та часу на подальше прибирання. Результати вийшли непоганими, як я тоді думав, і захотілося десь цю парочку кадрів показати.

У мене з’явилася можливість виставити роботи в одному закладі, але для цього знімків на одну тему потрібно було не менше десяти. Довелося дознімати – на сьомій фотографії я вже був знесилений і висмоктував ідеї з пальця. Тобто перші дві роботи мені було дико цікаво зробити, я горів і багатьом для цього жертвував, а ось останні дві вже вимучував як міг.

– Як думаєш, чому це викликало такий загальний хайп?

– Не знаю! Я ще й знімав тоді «по-бідному». У мене був один-єдиний спалах із парасолькою, Nikon D40 старенький… Якість цих знімків жахлива, зараз я на них без сліз дивитися не можу. Але тим не менш, ці роботи сильно розійшлися по інтернету – мені навіть друзі постійно надсилали посилання, натикаючись на публікації. Можливо, тоді технології були не настільки розвиненими, а люди – не розбещеними. Адже цей самий Nikon D40 ще десять років тому був нормальною камерою – для початківців її з головою вистачало.

– Фотографія схожа на залежність?

– У мене не спостерігається. Я знаю людей, які не розлучаються з камерою, у мене теж це якийсь час було. А зараз з’явилася якась «надивленність» – все підряд фотографувати вже не хочеться. Дивишся на потенційний кадр і думаєш: «Це знімати? Ну не знаю…», тому що не хочеться тиражувати однакові знімки.

А взагалі, я б хотів знімати більше портретів. Я людина не особливо товариська і підійти познайомитися з кимось, щоб сказати «підемо фотографувати» – не можу. Відразу думки: «Що про мене подумають? Приймуть за якогось маніяка чи вбивцю» Тому я мало людей фотографую. Часто у мене з’являються якісь творчі ідеї, але все лежать у голові в очікуванні свого моменту, а потім просто забуваються, так і не побачивши світ.

– Але ідея зробити свою власну камеру таки втілилася в життя! Як вона з’явилася?

– Крупноформатні камери взагалі вже досягли свого апогею та особливо інноваційного зараз нічого немає. Все трохи вдосконалюється, змінюються матеріали, з’являються якісь нові технології, але система, по суті, все та ж. Тобто копіюй з якихось вже наявних камер, підлаштовуй це під свої можливості та роби.

У мене був старий фотокор, але, якщо чесно, знімати на нього ще те задоволення. Цю камеру навіть соромно на поличку поставити для краси – мотлох мотлохом. До того ж вона розрахована на метричний розмір плівки, а вона вся зараз випускається в дюймах. Тому потрібно було міряти, підрізати, шматувати – це не дуже зручно.

Я вирішив або купити, або зробити свою камеру, і звернувся до знайомого, який на цьому питанні собаку з’їв – він володіє достатньою кількістю технічної інформації про широкий формат. Тому що, наприклад, я не знав, які потрібні зрушення – для великого формату це найголовніша складова, вони допомагають змінювати перспективу.

Наприклад, у живописі є правило, що всі вертикалі повинні бути паралельними – по суті, якщо ми подивимося на будівлю в перспективі, то вона буде звужуватися вверх. Це вважається нехудожнім. А зрушення дозволяють ці перспективні викривлення виправити. Навіть якщо ми зайдемо на сайт Apple, то побачимо, що всі вертикальні лінії в продукції паралельні – це класика зображення.

Спочатку покупка мене більше приваблювала. Знайомий тоді скинув мені посилання на хлопців, які роблять камери на сучасному виробництві – дуже круті, але й коштують кілька тисяч доларів. Зайвих грошей у мене не було, а ось робити щось своїми руками мені завжди подобалося. І я подумав: «Чому я не можу створити свою камеру?»

«Ну, не дуже»: творчі люди про критику в креативних індустріях

Критика – це болісна тема, особливо для творчих людей. Часто вона буває аж надто суб’єктивною, не піддається логіці або не підкріплюється аргументами. Та навіть коли вона виправдана, від цього не легше. Ми спитали в працівників креативних індустрій в Україні, як вони сприймають критику, працюють з клієнтом і не псують собі нерви.

Єгор Сігнієнко, графічний дизайнер, фотограф

Що допомагає вам справлятися з суб’єктивної критикою?

Я досить спокійно ставлюся до критики. Часто суб’єктивна на перший погляд критика є дуже об’єктивною. Замовник «вариться» в цьому, він розуміє своїх клієнтів, у нього є їхні психологічні портрети. Або просто замовник не любить щось, наприклад, котиків, а ми йому варіант фірмового стилю з цими тваринками намагаємося продати. Ну як йому потім з цим жити? Він буде дивитися щодня на це та ненавидіти свою роботу.

Часто я намагаюся переконувати замовника, а якщо після пари аргументів він все одно стоїть на своєму – доводиться переробляти. Але якщо я бачу, що він просто «грає зі шрифтами», то пропоную повернути частину грошей і розійтися по-хорошому. Є такий тип людей, які говорять: «Все відмінно, але …», – і роблять ще сотні правок, змінюючи роботу до невпізнаваності.

 

Що ви робите, коли ваша ідеальна робота натикається на критику без аргументів – в дусі «не дуже»?

Навіть якщо проект, який, на мою думку, зроблений відмінно, клієнту не подобається та він говорить «не дуже» – треба дізнатися, що для нього «дуже». Клієнт часто вже має в голові картинку того, як усе має виглядати, але не говорить, а потім довгими правками підлаштовує під свою модель. Як в анекдоті про паровоз, який напилком треба переробити в літак.

Тому я відразу вимагаю у клієнта варіанти, які йому подобаються. У 80% випадків він уже знає, що йому треба, але думає, що ви ж дизайнер і самі до цього прийдете. У нашому російськомовному просторі люди чомусь часто думають, що дизайнер – це просто фотошоп-ясновидець.