Дороги, вареники та права жінок: іноземці про дивну Україну

АвторPlatfor.ma
10 Січня 2018
Теги:
Люди планета точка зору

Щороку волонтери з усього світу з’їжджаються в Україну, щоб у шкільних таборах GoCamp навчати дітей англійській, німецькій і французькій мовам та ділитися своєю культурою. А вже за кілька тижнів вони везуть додому власні враження. Разом з ініціативою GoGlobal ми вирішили дослідити, що іноземцям подобається в Україні й від чого вони не в захваті, а також які з їхніх очікувань не справдилися і чому.

 

Фото: www.facebook.com/laurens.soenen

Лоуренс Сунен, Бельгія

24 роки

До того, як взяти участь у GoCamp, я вивчав політику та історію України, але не мав жодного уявлення про те, якою буде реальність. Коли я їхав в Україну минулого літа, у мене було кілька найпоширеніших негативних стереотипів. Усі вони виявилися помилковими. Замість сірої, старомодної та нудної країни я побачив сучасну і яскраву Україну з величезним потенціалом. Більше того, я був вражений гостинністю, незважаючи на стереотип про українців як досить відчужених людей.

Я завжди буду пам’ятати, як усі, кого я зустрів, зробили все можливе, щоб дати мені лише найкраще. Україна займає особливе місце в моєму серці завдяки надзвичайним людям, які завжди прийдуть на допомогу. Через це Україна стала моїм другим домом. Я не побачив тут чогось особливо негативного, але мушу визнати, що мої подорожі тривали не дуже довго. Я не надто переживав через погану інфраструктуру або прояви корупції, але можу уявити, наскільки це розчаровує, якщо жити в таких умовах тривалий час.

Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена

Україна дала мені шанс відкрити нову культуру та, перш за все, новий погляд на життя. Я помітив, що мені дуже цікаво говорити з багатьма молодими українцями про те, як вони сприймають життя і про що мріють. В Україні я відчув справжню цінність життя й турботу про інших, про що ми, можливо, трохи забули в індивідуалістичній Бельгії.

В Україні я не сумував ні за чим, а коли повернувся в Бельгію, мені не вистачало України. Перш за все людей, а також смачної їжі, дикої природи та архітектури великих міст.

 

Фото: www.facebook.com/raevene.morillo

Ревен Морілло, Філіппіни

25 років

Я очікувала певної жорсткості та негативу через події на сході України, але я помилялась. Хоча мені багато хто говорив, що українська освіта має ще стару радянську структуру, педагоги дуже відкриті та зацікавлені у змінах. Тому я зробила для себе висновок, що люди, які змінюють «жорстку» систему, самі такими не є.

Мені найбільше подобаються люди. Ті, кого я зустрічала протягом своєї не дуже довгої подорожі, були чудовими. Вони щирі, гостинні та готові допомогти. Окрім того, українці цінують свою культуру та ідентичність. Це дуже важливо і надихає. Але розчаровує нерівність. Простий приклад – елітний тренажерний зал поблизу школи, у якій я працювала. Він доступний лише багатим. І при цьому дуже неприємно усвідомлювати, що перспективна українська молодь та вчителі часом позбавлені найкращих засобів для розвитку.

Фото з особистого архіву Ревен Морілло
Фото з особистого архіву Ревен Морілло
Фото з особистого архіву Ревен Морілло
Фото з особистого архіву Ревен Морілло
Фото з особистого архіву Ревен Морілло
Фото з особистого архіву Ревен Морілло
Фото з особистого архіву Ревен Морілло

Хоча найбільше мені не вистачало моєї сім’ї, родина, яка мене приймала, та люди, з якими я працювала, зробили усе, аби мені не було сумно. До приїзду в Україну я не була вдома протягом двох років, але все-таки вирішила провести відпустку не на Філіппінах, а тут, і взяти участь у волонтерському проекті. Для мене дуже важливо, аби моя сім’я поділяла мої погляди, а також побачила, що мені дало перебування в Україні.

 

Фото з особистого архіву Рея Рокхіла

Рей Рокхіл, США

63 роки

Я не знав, чого очікувати від України. Я трохи дізнавався про країну перед приїздом і чув про проблеми, на які варто звернути увагу. Але я був вражений тим, наскільки сучаснішою виявилася Україна.

Мене вразив мій перший візит до продуктового магазину неподалік вокзалу – там був чудовий вибір товарів! Можливо, навіть кращий, ніж в американському магазині. А ще у Черкасах немає пралень, де можна випрати речі, заплативши монетами у спеціальний автомат. Я думаю, що це пов’язано з ціною на електроенергію.

Фото з особистого архіву Рея Рокхіла
Фото з особистого архіву Рея Рокхіла
Фото з особистого архіву Рея Рокхіла

Люди тут дуже доброзичливі. Я часто помічав на собі здивований (у хорошому сенсі) погляд незнайомців, які почули, що я розмовляю англійською. А от стан доріг в Україні невтішний.

Раніше я не розумів, яким шляхом йде моє життя, але робота з дітьми дає надзвичайно багато, вона повернула мені натхнення. Я з сумую за дітьми, з якими працював, і за їхнім нестримним баченням цього світу.

 

Фото: Nick Fedirko, Positive Pictures Production

Манха Тіма Сідоні, Камерун

25 років

Я чула, що українці расисти, але це не так. Натомість підтвердилась інформація про те, що голова сім’ї в Україні – жінка.

Мені найбільше подобається привітність українців, і всі сім’ї, в яких я жила, були дуже турботливими. Але мене дивує той факт, що люди не цінують того, що мають. Вони завжди скаржаться на бідність, але мені здається, що при цьому в них гарне життя. Українцям варто навчитися цінувати те, що в них є.

Фото з facebook-сторінки Манха Тіма Сідоні
Фото з facebook-сторінки Манха Тіма Сідоні
Фото з facebook-сторінки Манха Тіма Сідоні

В Україні я сумувала за своєю сім’єю та донькою, а також за традиційними камерунськими стравами. Хоча мені дуже сподобалися вареники з сиром – на жаль, такої смакоти у мене вдома не готують.

 

Фото: Мустафа Найєм

Майкл Манкріос, Єгипет

30 років

Я очікував на гостинність та допомогу від вчителів та координаторів, а також сподівався відчути себе в безпеці. Я мав намір допомогти дітям та підліткам, зробити їх щасливими, знайти нових друзів. Думаю, мені це вдалося.

По-перше, мені реально сподобались усі люди, яких я зустрічав, – щедрі, добрі та гостинні. По-друге, це класна природа – ліси, озера та річки. У вас чудові пейзажі, які надихають мене приїхати знову і відвідати ще більше місць. І останнє – це те, що ціни на товари близькі до єгипетських, тому я відчуваю, що витрачаю стільки ж грошей, ніби залишився вдома.

Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса
Фото з особистого архіву Майкла Манкіроса

Я живу в країні пустель та оазисів навколо річки Ніл, тому мені було цікаво побачити більше зеленої природи, а також ці прекрасні храми та старі будівлі. В єгипетській кухні аналогів українським стравам не знайдеш – за винятком голубців. А ще у мене вдома сонце заходить о сьомій вечора, тому я просто насолоджувався довгим українським літнім днем.

 

Фото: www.facebook.com/cla.fb

Клара Санчез, Іспанія

31 рік

Чомусь люди з України та сусідніх країн вважаються відлюдькуватими та недружніми. Я багато подорожувала та жила за кордоном, тому була готова до несподіванок. І я побачила, що українські реалії протилежні тому, що я чула. Більшість людей, починаючи з сім’ї, яка мене приймала, і закінчуючи незнайомцями, виявилися дуже доброзичливими та готовими допомогти.

Я полюбила українські річки та прекрасну природу. Я очікувала, що тутешня природа гарна, але не мала уявлення про архітектуру міст чи їхнє культурне життя. І все виявилось напрочуд чудовим. Я волонтерила недалеко від Карпат із захоплюючими пейзажами, а також мала можливість відвідати живі Київ, Дніпро та Одесу. Окрім того, тут усюди прекрасна їжа. Домашні страви готуються з хороших інгредієнтів, а ресторани, здається, дуже відкриті до інновацій. Тепер в Іспанії я всім розповідаю про волонтерство і раджу приїхати в Україну.

Фото: Clara Sanchiz
Фото: Clara Sanchiz
Фото: Clara Sanchiz
Фото: Clara Sanchiz
Фото: Clara Sanchiz
Фото: Clara Sanchiz

Україні ще потрібно боротись за права жінок. Це можна побачити і на телебаченні, і просто спостерігаючи за поведінкою людей. Більшість жінок не мають права робити власний вибір, аби бути відповідальними за власне життя. На жаль, це глобальне явище, і Україна не є винятком. Жінкам доводиться боротися за рівноправність у всьому світі, і я думаю, що соціальна та політична трансформація, яку зараз переживає Україна, – чудова нагода зосередитись на питанні забезпечення прав жінок.

Востаннє я працювала з дітьми ще у студентські роки, коли підпрацьовувала репетитором. А тут, в Україні, я була вражена тим, наскільки місцеві школярі вдячні, який у них величезний ентузіазм і як ти можеш радіти лише від однієї розмови чи гри з ними. Робота з дітьми дає багато, коли бачиш, як їм добре.

 

Фото: Nick Fedirko, Positive Pictures Production

Сільвіно Лусена Медейрос, Бразилія

29 років

Коли я їхав в Україну, то думав, що побачу тут зовсім інший світ, адже ще кількадесят років тому тут були старі порядки часів УРСР. Я знав, що Україна лише починає розвиватись та відкриватись до «реального нового світу» після Помаранчевої революції. Я очікував, що знайду вчителів, з якими важко комунікувати, та дітей, які виконують усе ідеально і саме так, як їх попросиш, – без креативу, творчості та уяви.

Виявилось, що Україна інша, вона вже не є частиною того старого світу, від якого залишились хіба старі машини на дорогах чи будні людей у селах, що часто нагадують 80-ті роки. Після темних часів Україна демонструє світу, наскільки вона велика та відкрита. УРСР, традиція та культура того часу, будівлі та пам’ятники все ще є частиною цієї країни, але час це змінить.

Під час волонтерства у GoCamp я побачив, що мови та культура можуть бути важливими для нового покоління, що діти хочуть дізнатись більше про світ і стати його частиною. Я був вражений чудовою підготовкою вчителів і тим, як вони працюють з дітьми. Я пишаюсь тим, що зміг дати школярам натхнення для того, аби використовувати власну уяву та робити щось своє. Після цього я міг спокійно повернутись додому.

Фото з особистого архіву Сільвіно Лусена Медейроса
Фото з особистого архіву Сільвіно Лусена Медейроса
Фото з особистого архіву Сільвіно Лусена Медейроса
Фото з особистого архіву Сільвіно Лусена Медейроса
Фото з особистого архіву Сільвіно Лусена Медейроса

Українці дуже відкриті та пишаються своєю країною. Я мав змогу спілкуватись з людьми, навіть коли англійська була проблемою, адже завжди знаходився спосіб комунікації.

В Україні я вперше жив у сім’ї. Ще ніколи я не бачив життя іншої родини так близько. Останні п’ять років я живу в Ірландії, але ще ніколи не був частиною ірландської сім’ї. В Україні я отримав цей досвід, коли ми разом вечеряли, відпочивали, коли вони подарували мені вишиванку. Тепер Україна буде зі мною завжди.

Найбільше в Україні мені подобаються люди. Найбільше засмучує війна.

Набір волонтерів на GoCamp 2018 триває. Якщо у вас є друзі, родичі чи знайомі з інших країн, які хочуть приїхати в Україну і попрацювати з дітьми, поділіться з ними інформацією. Заповнити анкету учасника можна за посиланням.

Найцiкавiше на сайтi

Назад в настоящее: Украина глазами человека, не бывшего дома три года

АвторАртем Заяц
14 Вересня 2016

Для некоторых все азиаты – на одно лицо. Это, конечно, не так. Поездив по разным странам, сегодня я могу без труда отличить корейца от тайца, а филиппинца от индонезийца. Но поначалу различать действительно трудно. Говорят, у монголоидов в отношении европейцев – все то же самое, и думаю, не врут. После первой полугодичной поездки в Азию я вошел в Дубае в самолет с летящими домой украинцами – и обомлел: все люди в салоне показались мне буквально на одно лицо. Лицо не очень молодое, усталое, хмуроватое. Одинаковые, словно из одной семьи, носы, рты, прически… Наваждение длилось лишь пару секунд – но тот момент я хорошо запомнил. Не такими ли нас видят иностранцы?

В этот раз отвычка от Украины должна сказаться куда ярче: я не был дома с 2013-го года. За протекшее время успела произойти революция и начаться война. Янукович переселился под Ростов. Упал малазийский самолет. Мой родной город переименован. В Крыму завелись рубли. Милиция стала полицией. А у меня закончились страницы в загранпаспорте. Хороший повод синхронизироваться с украинской реальностью, сравнив ее с фейбучной картинкой.

Самолет идет на посадку. В иллюминаторе мелькают желто-зеленые аппликации украинских полей с ползущими по ним тенями облаков. Я разглядываю пассажиров, но никаких откровений в этот раз не испытываю. Поражаюсь лишь, как много людей не следят за здоровьем и выглядит старше своего возраста. Много безвкусной одежды и косметики, лишнего веса, ранних морщин. Почему я не замечал этого раньше? Или раньше этого не было?

«Давно не слышал, – говорю я своей жене Лене, – чтобы кто-то аплодировал после посадки. Мне кажется, по хлопкам можно понять, что ты в постсоветской зоне, где люди летают редко и потому все еще боятся, что их уронят». – «Думаешь, будут хлопать?» – «Вот и проверим».

Мягкий удар о землю, шум аплодисментов. «Во всяком случае, хлопков стало меньше, чем раньше», – смеюсь я.

Аэропорт, проверка паспортов. Вдоль окошек ходят молодой человек и коротко стриженная девушка, оба в военной форме. Висит плакат «Україна без хабарів» – то ли утверждение, то ли предложение. Я решаю снимать все интересное, что попадает на глаза. Пройдя паспортный контроль, тут же пытаюсь записать первый видеоподкаст в зале прилета. Немедленно появляется строгая девушка в камуфляже, отрубает: «Снимать нельзя!» – «Так я ведь себя снимаю, а не аэропорт». – «Это все равно». Интересные дела. Ну ладно.

В следующие дни выясняется, что снимать нельзя, похоже, вообще нигде и ничего. В торговом центре охрана начинает ругаться при попытке сфотографировать безголовый манекен в витрине. В супермаркете – когда пытаюсь снять на планшет полку с напитками, чтобы не запоминать цены. На улице – когда ловлю в объектив старинный особняк, в котором, видимо, заседает кто-то непростой. Даже из киоска с сигаретами раздается настороженный крик: «Вы кто такие?!» Объяснений никто не дает, ни на какие документы не ссылается. А спорить, доказывая свои права, кажется глупым – я от этого отвык. С подобной паранойей приходилось сталкиваться и раньше, но с тех пор она, похоже, заметно усилилась.

Автобус едет по Киеву. Над головой водителя – крупный баннер: «На все воля божья…» Рядом с шофером сидит его приятель, в полдень уже подшофе, громко комментирует округлости входящих девушек. Девушки морщатся, но вслух никак не реагируют.

Украдкой изучаю пассажиров. Плотность нанесения татуировок на открытых частях их тел заметно приблизилась к европейской. У парней преобладают коротко стриженые затылки; немало и ухоженных, волосок к волоску, бород. Девушки щеголяют татуажем бровей с неестественно идеальными углами. Многие мужчины старшего возраста выглядят как члены какого-то тайного братства: брюшко, синие джинсы, рубашка в мелкую полоску. Рядом со мной молодые люди, похожие на гламурных дровосеков, обсуждают своего «барбера».

За окном цветут аляповатые рекламные вывески, плотно облепившие фасады домов. Эхолоты – Картплоттеры – Ногтевой сервис – Живое пиво. Магазины Roshen. Vodafone – новый мобильный оператор. Много англоязычных названий, почему-то с грамматическими ошибками. Тыкаю пальцем в «Європейський одяг – STOK»: «Хозяева хотят, чтоб было модно и иностранно, а слово stock до сих пор не выучили».

Девушка-контролер интересуется: «Талон пробивать?» – «А нужно?» – «Если не пробить, будет недействителен». – «Тогда пробивайте». – «Ясно», – тянет она, скорчив гримасу. До меня доходит, что девушка, видимо, рассчитывала оставить талон себе и потом продать его еще раз. Она тем временем срывает раздражение на мужчине с электронной «читалкой», сующем ей деньги: «Мужчина, у меня две руки! Две! Обе заняты сейчас! Что вы мне суете! Понакупали планшетов…» – в базарном тоне вибрирует тоска человека, вынужденного заниматься неприятным делом.

«Сфера обслуживания пока радует не очень, – говорю я жене. – Давай посмотрим, что с продуктами». Обход супермаркетов несколько повышает настроение: здесь есть многое из того, к чему мы привыкли в Азии. Ассортимент хороший, но цены втрое выше, чем при Януковиче. Автоматически перевожу их в доллары. «Знаешь, все не так ужасно, – говорю я. – За эти деньги мы жили в Таиланде. Я думал, будет дороже. И даже есть вечерняя уценка на кулинарию». «Уценка есть и на фрукты-овощи, но на совсем гнилые», – докладывает Лена. Становится понятно, почему знакомые в разговорах бравируют тем, что не едят уцененное. «Уценяют, когда оно уже испортится, – бурчит какой-то мужчина, глядя на гниль в лотках. – Разве это можно есть?» Я хмыкаю: мы уже привыкли, что в таком состоянии продукты должны отдаваться почти даром. Однако цены снижены не очень заметно. «И почему цену пишут не за килограмм, а за сто грамм?» – «А это новая мода, чтобы дешевле казалось».

«Опять работает всего одна касса, – ругается полная женщина в очереди. – Посмотрите, сколько людей. Зачем строить столько касс, если они не работают даже в выходные?» Женщине никто не отвечает.

2017 vs. 1917: яким був Київ сто років тому

АвторPlatfor.ma
28 Грудня 2017

Початок ХХ і ХХІ століть приніс Україні революційні зміни. Спогади про одні події лишилися тільки на фотографіях, про інші – на наших вулицях. Разом з історичним курсом #1917_UA від «Культурного проекту» ми вирішили поглянути, як змінилися важливі місця Києва за цей час.

 

Володимирська, 57

Власником будівлі була київська міська управа. Будинок почали споруджувати як громадську установу і розмістили в ній педагогічний музей – з 1911 року він функціонує як Педагогічний музей цесаревича Олексія.

У березні 1917 року, коли постало питання про приміщення для щойно утвореної Української Центральної Ради, її активний учасник Микола Порш домігся передачі кількох приміщень музею майбутньому українському парламентові. Окрім цього тут розміщувалися багато громадських та громадсько-політичних організацій. Тут же проводились різноманітні зʼїзди та інші революційні заходи.

Зараз цей будинок функціонує як Київський міський будинок учителя. Також тут знаходиться багато інших установ, наприклад, київський хореографічний коледж «Кияночка», Педагогічний музей України, а в одній із кімнат працює Музей Української революції 1917-1921 рр.

 

«Я счастлив быть в вашей стране»: абстрактная знаменитость о хобби, планах и мире

18 Вересня 2015

Зачастую заезжим знаменитостям задают одни и те же вопросы, на которые они отвечают одними и теми же фразами. Platfor.ma подготовила специальное интервью, которое наконец даст окончательные ответы на все важнейшие вопросы. Для этого мы расспросили собирательный образ знаменитости о хобби, нашем городе (любом нашем городе), творческих планах и многом другом. А знаменитость дала стандартные ответы, не отвечающие ни на один вопрос.

– К сожалению, я прибыл сюда не так давно и еще не успел ознакомиться со всеми достопримечательностями вашего замечательного города. Но тем не менее я уже успел увидеть, что он очень красивый, в нем множество прекрасных зданий и исторических мест. Надеюсь, я смогу узнать его получше, потому что он действительно стоит того.

– Еще нет, поскольку я обычно вожу с собой своего собственного повара, но обязательно попробую, ведь знакомиться с особенностями местной культуры – это одно из самых приятных обстоятельств любого путешествия. А я, в конце концов, совершенно обычный человек и, как и все, люблю вкусно поесть!

Чому ми змінилися?

27 Грудня 2017

Команда Platfor.ma розповідає, як та чому змінився сайт.

Ми заснували Platfor.ma 2010 року, тому що побачили й на собі відчули проблему, яку здатні були вирішити.

На той час у Києві почало відбуватися багато нестандартних культурних подій: від лекцій Френсіса Фукуями та урбаністичного фестивалю до майстер-класу з графічного дизайну і джазового концерту. Але збирати по крихтах інформацію про них було складно: Facebook ще не запустив івенти, а в рубриці «Культура» в більшості видань писали про мейнстрим. Цього було замало як для аудиторії, що хотіла нових альтернативних знань та досвіду, так і для організаторів цих подій, яким потрібно було знайти свою аудиторію. Тому ми створили сайт Platfor.ma – афішу альтернативних культурних подій Києва для креативного класу. 

У цьому форматі проект жив три з половиною роки, аж поки з усіма нами не відбулась Революція гідності. Ми як команда зрозуміли, що бути афішею вже недостатньо, потрібно було розповідати про українські проекти нової хвилі, найкращі закордонні практики, з яких можна брати приклад, та підтримувати тих, хто хоче змін. Одним словом, казати: «Так, все погано. Але ось що із цим можна зробити».

Стартували ми тоді зі слів грузинського реформатора Кахи Бендукідзе (цей матеріал і досі залишається одним із найпопулярніших на сайті) та слогану «Re:invent Ukraine». Тоді ж на сайті з’явилася наша давня мрія – розділ із міжнародними можливостями для навчання та стажування українців, а трохи згодом – і вакансіями в найкращих українських компаніях.