Squat 17b Yard cafe – популярний міський бар у центрі Києва, де не соромно зробити привабливе фото, замовити собі смачний коктейль і провести екскурсію іноземцю. Але мало хто знає, що взагалі таке «сквот» та яка історія стоїть за цим культовим місцем. Platfor.ma поспілкувалася з засновниками та господарями Сквоту Мирославом та Дашею Криж, щоб з’ясувати це та поговорити про далекий 2006 рік, незаконний захват будівель, допомогу однодумців, власне кафе, а згодом і бар, шалену популярність, а також мрію, яка стала реальністю.
Мирослав і Даша Криж
– Розкажіть, з чого все почалося? Як взагалі з’явилася ідея створити власний сквот?
– Ще на початку 2000-х ми з моєю подругою Машею надихнулися ідеєю сквотингу. Серед іншого на це вплинула книга Іллі Стогова «Роман у стилі техно», де він досить детально пройшовся по історії цього явища, його принципах і взагалі розповів про дуже круті кейси. Якщо пояснити коротко, то сквотинг – це захоплення порожніх занедбаних будівель для того, щоб використовувати їх під житло, майстерні, творчі аудиторії. Ми називаємо це сірою зоною, умовно незаконним захопленням.
Мотивовані та заряджені, ми протягом двох років шукали підходяще приміщення. Вламувалися в якісь квартири, лазили по занедбаних будівлях, знайомилися з людьми, дізнавалися про стан будинків, які стоять підозріло порожні й могли б стати сквотом. У 2006 році ми знайшли ідеальний варіант на Терещенківській 17 Б і 17 В.
Вийшло трохи складніше, ніж просто приїхати та закинути валізи. Один наш знайомий несподівано мав ключі від підвалу цього будинку – він використовував його для якихось офісних потреб, а потім приміщення стало офісу непотрібним, як і власнику цієї будівлі. Ми забралися в цей підвал, кинули туди ліжко та пішли святкувати Новий рік, тому що це було 31 грудня. А потім, коли повернулися першого січня, почали розбиратися, що ж це таке нам дісталося.
Почали поступово розчищати місце й зрозуміли, що це виглядає як непогана квартирка в центрі міста. Потім усвідомили, що інші приміщення теж порожні, зламали двері та запросили туди жити своїх друзів. А коли дізналися, що сусідній будинок теж занедбаний, то розселилися й по ньому теж. В кінцевому підсумку через пару років тут мешкало людей 20, які жили дружною комуною, влаштовували спільні вечірки, разом готували їсти, спілкувалися, творили, добре проводили час.
– Чому вам сподобалася ідея сквотингу?
– Ти можеш сам обрати сусідів, а це в основному твої друзі та близькі люди, з якими приємно проводити час. Ти живеш в центрі і не платиш величезну орендну плату. Створюєш якесь ком’юніті твоїх однодумців. У тебе є простір свободи, де ти можеш робити все, що хочеш. Пофарбувати стіну – зробив, забомбити її балоном – будь ласка, знести стіну – вперед. Не прийде ніякий господар і не скаже «ні-ні, не чіпайте мої старовинні шафи». Ми самі створювали культурну цінність цього місця. Спочатку це просто стіни й вікна, а потім ти їх наповнюєш своїм змістом. Наприклад, крім квартир, де жили люди, тут були студія звукозапису, репетиційна база, перукарня, тату-студія.
– Хто був, скажімо так, у витоків?
– Засновниками сквоту, як місця сили та вільного простору, були Мирослав, який тоді організовував квести, і Маша, яка вчилася на архітектора й працювала в кастингу. А ось у заклада Сквот було ще троє батьків: Даша, Дмитро та Гриць. Всі займалися різними справами. Гриць працював на зйомках фільмів, Дмитро організовував великі івенти, а Даша тоді тільки починала робити татуювання. Ці люди жили в сквоті та зробили для цього місця за всі роки багато в плані декору, турботи, догляду, організації різних заходів, любові. Це місце було дійсно спільною дитиною. Але час йшов, все мінялося й згодом тут залишилися тільки двоє.
– Вас не хвилювала думка про господаря будинків?
– Так, ми хвилювалися, особливо коли якісь незрозумілі люди починали ходити навколо території та щось собі виглядати. В кінцевому підсумку якісь люди в чорних куртках стали стукати у двері та питати, що ми тут взагалі робимо. Ми коротко пояснили їм концепцію, але вони її не сильно зрозуміли й зазначили, що у нас є тиждень, щоб звідси звалити. Варто зізнатися, я трохи схитрував. Подзвонив господареві з робочого номера та представився помічником депутата популярної тоді партії, яка була відома своєю боротьбою з нелегальними забудовниками. Розповів, що «в цих будинках живуть хороші люди, ви їх не чіпайте, а ми вам, якщо що, допоможемо». Через тиждень господар особисто прийшов до нас і сказав: «Чорт із вами, живіть».
– В якому стані були квартири?
– Взагалі-то будівлі вже тоді були проблемні – їх збиралися знести та звести на їхньому місці багатоповерхівки. Але тодішнє керівництво музею Ханенків, який знаходиться поряд, а також жителі домівок, які знаходяться поруч, були проти. Тому потенційні забудовники загрузли в судових позовах, а поки все це тривало й приймалися рішення явно не на користь забудовника, ми тут жили та тусувались. Був дуже приємний збіг – наш момент заселення прийшовся на виселення попередніх мешканців. Тому будинки були у відмінному стані, з опаленням, водою й якоюсь електрикою, чого нам цілком вистачило для виживання. Вікна були дерев’яні та місцями діряві, а попередні мешканці були досить ощадливі, щоб повикручувати при виїзді навіть розетки з вимикачами, але це не катастрофа.
Точно не порахувати, скільки ми витратили грошей на початку. Приймаючи ідею сквотингу, ти усвідомлено себе поміщаєш в простір обмеженого комфорту, де зручності будуються на перетині твоїх можливостей і бажань. Першочергово витрачалися на фарбу, якісь меблі, декор, потім на бойлер – на все те, що купують люди, заїжджаючи в порожню квартиру. У деяких не було душу, будувати його вони не мали грошей, відповідно просто ходили один до одного в гості. І кухня була не у всіх.
– Як у подальшому складалися стосунки з господарем?
– Ідеально – він просто зник і не з’являвся наступні пару років. А потім намалювався якийсь із його родичів і сказав: «Ой, я теж тут хочу жити». Він зайняв одну з квартир, а ми стали платити йому невелику за тими мірками орендну плату. Ось так ми жили й не тужили, поки один із будинків не продали та не перетворили на готель, який є тут і на даний момент. Ми залишилися у двоповерховій сусідній будівлі. Потім прийшли комунальники і сказали, що перший поверх насправді належить місту, тому звідти теж вимітайтеся. І залишився тільки другий. Кількість мешканців скоротилася вдвічі – з’їхали ті, кому не пощастило й чиї квартири віджали. Ці приміщення стали покинутими і нікому не потрібними, але у нас в розпорядженні все ще був цілий двір – там проходили різні вечірки і заходи, майстер-класи, тренування, творчі вечори, концерти.
– І відкрилося кафе?
– Так, з’явилася ідея зробити простір не таким інтимним, відкрити його для суспільства. Дворик, в якому знаходився і знаходиться сквот, постійно використовувався резидентами для якихось домашніх вечірок, виставок, перформансів, поетичних вечорів. Час від часу ми виносили на подвір’я меблі, організовували спільні сніданки або просто якісь вечірні посиденьки та кіноперегляди. І ось під час одного з них до нас зайшли незнайомі хлопець із дівчиною та запитали, чи можемо ми зробити їм чай. Ми не відмовили, хоч і здивувалися, а потім парубок зізнався, що був упевнений, що тут кафе. Він якось цю думку транслював нам в голови, вона зріла й переросла в ідею.
Спочатку це виглядало так: у нас є кльовий дворик, у нас є ми, у нас є барна стійка, яку ми використовували під закриті вечірки – на початку більше нічого і не треба. Ми зробили 100 іменних карток для друзів Сквоту і сказали: «Тепер це ще й кафе – приходьте і запрошуйте інших». І понеслося – так у 2014 році з’явився Squat 17b Yard Cafe.
А потім почалися всі ці прекрасні турботи про те, як готувати каву, де закуповувати посуд, як зробити меблі, чим декорувати простір. Якось ми просто сказали всім своїм друзям, щоб вони приносили все, що їм не потрібно. Ми навіть не зізнавалися, для чого, а люди без питань стали несамовито зносити до нас купу мотлоху. Це був кумедний барахольний формат, коли хтось дзвонив і питав: «А вам не треба п’ять старих телевізорів?». Ми, до речі, не відмовилися. Або коли хтось очищав всі свої старі антресолі й привозив немислимий набір речей – починаючи від кухлів і чашок, закінчуючи скаженими арт-об’єктами. Ми й самі їздили на барахолки і ринки, знаходили щось незвичайне там, але якби не такий донейшн від друзів, то інвестиції в декор були б дуже великими.
– Як взагалі пройшов перший сезон роботи закладу?
– На перших порах із кавою нам допомагав наш приятель Антон Засянко, у якого зараз кав’ярня «Small Talk & Coffee» біля Цирку. Він нас водив у «Світ кави», показував, як правильно готувати напої, допомагав підібрати обладнання, знайомив зі спеціалістами з обжарювання й навчав премудростям. Спочатку ми все робили самі – готували, варили, намагалися робити якісь сніданки, вчилися в бою.
Це було цікаво, багато чого ми робили вперше, але водночас втомливо, оскільки ми працювали фактично удвох з ранку до вечора. Під кінець літа ми були просто розмачулені та тільки в другій половині серпня найняли першу людину – нашу подругу, яка почала допомагати. Стало трохи простіше.
Це було більше схоже на формат домашнього кафе. Наша подруга робила натуральне морозиво, хтось пік печиво, хтось приносив десерти власного виробництва, мама нашого друга готувала нам лимонади. Це потім ми знайшли постачальників, які робили це на професійній основі. А до того проводили в Сквоті 100% свого часу – самі займалися бухгалтерією, декором, навіть випічкою, – поїхати кудись навіть на день було немислимо. Тож в якийсь момент стало дуже складно, але потроху ми набиралися досвіду. Сказати, що ми взяли себе і відправили на курси «Як вести справи в кафе» – такого не було.
До тебе люди приходили. Ні, не так – люди приходили саме до ТЕБЕ. Коли ми почали працевлаштовувати перших робітників, то наші друзі могли нам зателефонувати та сказати: «Ну ось, я прийшов в кафе, а вас тут немає». Люди йшли саме до нас, тим більше, що ти все одно тут і точно нікуди не дінешся, і це було цікавим форматом. А зараз все живе своїм життям, гості приходять і їм все одно, хто за баром – що теж добре.
– Коли ви зрозуміли, що з простого кафе вам потрібно перетворитися на бар?
– Різкого усвідомлення не було. Люди, які до нас приходили, часто говорили про те, що було б круто, якби у нас можна було ще й випити. Ну й ми підросли та загорілися цікавістю. Ми так прикинули, що ресурс для цього у нас є, та оформили алкогольну ліцензію. Це була така авантюра – у нас з’явився перший шеф-бармен, він створив пілотну коктейльну карту, ми закупили додаткове для цього обладнання та почали пробувати. До того ж це була якась компенсація за те, що у нас немає простору для того, щоб робити культурні події. Раніше у нас була насичена програма, люди приходили на концерт, потім через день на лекцію, потім на майстер-клас, а зараз ми не можемо їм запропонувати нічого крім фотовиставок, маленьких зустрічей і чайних церемоній.
– Що означає «раніше»? Мова йде про ту саму гучну історію з парканом?
– Так, про неї. Під кінець другого сезону до нас прийшли місцеві комунальники та сказали, що сусідній будинок небезпечний і нам слід звідси з’їхати, щоб вони встановили величезний паркан на весь двір. І почалася наша тривала війна з місцевими установами, які за будь-яку ціну хотіли від нас позбутися, тому що ми для них були як більмо на оці. В якійсь мірі ми цю війну виграли, тому що все ж залишилися жити в сквоті, а в якійсь мірі програли, тому що паркан таки з’явився. Не такий страшний і великий, як нам погрожували, але тепер сквот у два рази менший, ніж він був колись. Немає цього прекрасного дворика, галявини, гамака та сидінь на деревах. Але ми сподіваємося, що колись повернемо собі колишню славу, а аварійний будинок, з яким вже довгий час нічого не відбувається, зміцнять або демонтують. І ми зможемо знову повернутися до великого формату.
– Як саме ви намагалися боротися?
– Коли ми тільки зрозуміли, що паркан вже стоїть, а зміцненням аварійного будинку ніхто не займається й навряд чи буде, Мирослав зробив петицію на сайті КМДА на підтримку цього місця. Вона полягала в тому, що ми хотіли взяти в комунального підприємства цю будівлю в оренду та зміцнити її за свої гроші. Петиція не виправдала себе з двох причин – ми не набрали потрібну кількість підписів (близько 4 тисяч із 10) і в підсумку виявилося, що аварійні будинки за законом не здають. Але люди все ще продовжують приходити та дивуватися, тому що «а ми ж підписали, як так?». Всі стежили за розвитком подій, але коли виявилося, що паркан не приберуть, ми не зневірились. Переформатувалися і стали таким довгим «speak easy»-баром.
У 2017 році ми навіть подавалися на Громадський бюджет з проектом такого собі Сквот-хабу – ми хотіли зробити вільний простір для городян, проводити там відкриті заходи. Проект відхилили, тому що перше питання до нас було: «А ви знаєте точно, коли цей будинок знесуть?». Відповіді ми не мали.
– А що тепер?
– Тепер аварійний будинок, який став причиною всього цього, перейшов на баланс музею Варвари та Богдана Ханенків – він входить у їхній комплекс. Планують велику реконструкцію, в межах якої цей будинок ймовірно знесуть і побудують щось нове або просто звільнять місце. До речі, щодо наших квартир – у якийсь момент власник другого поверху сказав, що хоче продати свою нерухомість якомога швидше. Ті з нас, хто були найбільше зацікавлені тут жити, піднатужилися, скинулися і купили цю територію в приватну власність. Так і залишилися жити ми з Дашею та Гриць.
– В який момент ви зрозуміли, що аудиторія змінилася?
– З другого сезону, тобто на другий рік існування кафе, у нас сформувалася команда з людей, які працювали й тусувались тут – так утворився кістяк нинішнього персоналу Сквоту. Кожен, хто у нас працював, приводив сюди своїх друзів, свою тусовку. Якось все стало рости, тому що тусовка – це певна кількість людей, але за кожною людиною стоїть ще одна або декілька. Стали заходити гості, яких ми взагалі бачимо вперше в житті, залишати якийсь фідбек, викладати фотографії, тегати нас. Місце рекламувало себе самостійно – шляхом постійного контенту від відвідувачів у Фейсбуці. Їх все вражало, вони все фотографували, підписували, надихалися, рекомендували.
В якийсь момент про нас написали кілька міських видань – незнайомих людей стало більше, але від цього якість відвідувачів не впала. Нам пощастило, що місце притягує як мінімум адекватних. Якось наша подруга сказала таку фразу: «Я розповідаю про Сквот тільки найкращим людям». Мовляв, вона знає, що вони принесуть сюди щось хороше й самі отримають задоволення.
Кожного разу, коли якісь наші знайомі кажуть «так зробіть вивіску на фасаді», ми навіть не розглядаємо цей варіант. Ми відмовляли багатьом телеканалам в інтерв’ю-зйомці, тому що аудиторія, яка прийшла б із телебачення, дуже сильно змінила б формат. І ми навіть один раз це перевірили – дали інтерв’ю одному телеканалу, а в результаті почали приходити трохи «не наші люди».
Сквот перетворився на модний формат руїн-пабів. Багато хто порівнював нас із європейським досвідом, з тим же Szimpla kert у Будапешті. Тільки після декількох років із часу заснування ми туди потрапили і зрозуміли, чому. Багатьох це місце надихає. Вони кажуть «я тут як в Берліні/ я тут як у бабусі на дачі/ я тут як в Амстердамі/ я тут як у себе вдома». І ось цей формат місця, де ти відчуваєш себе як вдома – люди його підхопили та зрозуміли.
До речі, розкажіть про вашу команду – яка вона зараз?
– У другому сезоні до нас прийшли люди, які сказали: «Як круто, хочу з вами працювати». Спеціально ми нікого не шукали. Деякі наші друзі бували в Сквоті ще задовго до того, як він став кав’ярнею, і надихнулися, коли це сталося. Тому не дивно, що спочатку з нами стали працювати саме вони, що вписувалося в нашу концепцію. Вона полягала тому, що ти ніби просто запрошуєш людей до себе в гості та отримуєш задоволення від того, що до тебе прийшли. Ти пригостив чаєм, якоюсь випічкою, щось розповів – такий френдлі-формат. Ми завжди говорили й продовжуємо в це вірити, що у нас немає клієнтів, є саме гості.
Зараз наша команда – це вісім абсолютно різних, але однаково класних людей. У всіх свої захоплення, здібності, характери, сильні і слабкі сторони. У більшості робота у нас – не основний вид зайнятості. Кожен знаходить в цьому щось своє.
Часто до нас приходять і запитують: «Як можна потрапити до вас на роботу?». Все просто – ми з людиною спілкуємося й розуміємо, наша вона чи ні. Так в цьому сезоні у нас з’явилося аж четверо новеньких. Вони чимось зачепили. Головне бути адекватною, нормальною, доброзичливою людиною, розуміти цінності цього місця. Також потрібно усвідомлювати, що так чи інакше доведеться спілкуватися з людьми. Тому, якщо ти соціофоб – буде проблема.
Сквот для цих людей – це не просто місце роботи чи заклад, куди можна прийти випити. Вони ставляться до нього як до свого будиночка, а до людей навколо – як би банально це не звучало, як до своєї сім’ї. Це друзі та команда людей, які зможуть підстрахувати одне одного, вислухати та почути, не залишать у біді та поганому настрої.
– Якими каналами ви користуєтеся для того, щоб розповідати про Сквот?
– Спочатку до нас ходили тільки найближчі друзі, а потім почало працювати сарафанне радіо. Потроху про нас дізнавалися кияни, серед іншого в Сквот стали водити екскурсії в межах програми «Секретні дворики Києва». Під кінець першого сезону ми зрозуміли, що аудиторія оновилася – ти міг прийти в кафе та не побачити жодної знайомої людини. Хтось зацікавився після екскурсії, хтось заблукав випадково, комусь розповіли, хтось прочитав якусь статтю про нас.
Ми ніколи особливо не вкладалися в рекламу, все відбувалося досить органічно і природно. Зараз ми ведемо сторінку на Фейсбуці, де близько 8 тисяч підписників, і іноді публікуємо там інформацію про заходи, благодійні акції, про лінійку авторських коктейлів нашого шеф-бармена. Ясна річ, що люди все одно приходять сюди щодня, але здорово розповідати їм, що щось відбувається. Інстаграму в нас немає, тому що весь контент генерують самі гості. Ми все одно за ними не вженемося – ти заходиш по геовідмітках, а там щотижня нові фотографії. Виходить, що їхній контент часто цікавіший за той, що можемо зробити ми, тому що всі дивляться на це під різними ракурсами. Іноді людина просто натискає на геолокацію, дивиться, що тут відбувається, і приходить – цього достатньо.
– Скільки часу, коштів і сил ви вкладаєте в це місце?
– Складно сказати, скільки часу ми витрачаємо на бар, тому що ми тут знаходимося постійно, живемо, вічно в процесі. Але точно набагато менше, ніж раніше. Якщо говорити в процентному співвідношенні, то раніше ми присвячували Сквоту 100% часу, а зараз, напевно, 20-30%.
При належному вкладенні своїх сил і ресурсів в бар, він, звичайно, окупається. Але багато хто уявляє, що власники таких закладів купаються у золоті – це солодка казка. Так, бар заробляє, але для цього потрібно постійно підтримувати його в належному стані. Оновлювати газон, докуповувати посуд, купувати квіти на бар, тестувати напої та їжу. Якби ми економили на всьому, то могли б заробляти більше. Але в першу чергу ми думаємо про те, щоб Сквот виглядав так, як ми хочемо – красиво, затишно, якісно. Так, щоб ми самі хотіли у нього прийти. Додаткове фінансове навантаження, звичайно, дає сезонність закладу – ми працюємо тільки влітку й закриваємося на осінь і зиму. Відповідно, коли ми тільки відкриваємося навесні, доводиться багато робити фактично з нуля. За зиму щось псується, ламається, розбивається, руйнується, потрібно доводити до ладу, докуповувати якісь речі, нове обладнання.
– Це, напевно, дуже складно…
– Складно було на самому початку – зрозуміти, як це організувати, та винести всю цю нескінченну роботу на барі. Потім, коли прийшли нові люди в команду, важко було делегувати повноваження. Ти переживав за кожного гостя та думав про те, чи досить привітно з ним спілкуються, чи все йому подобається. У якийсь момент ми просто навчилися це відпускати і зрозуміли, що в цьому сезоні ми можемо поїхати кудись на 10 днів і знати при цьому, що все буде добре. Всі працюють в команді та розуміють свою відповідальність.
– Через щось хвилюєтеся зараз?
– Коли ми купили поверх в цьому будинку – стало простіше. Але ми постійно перебуваємо в мінімальному стресі. Зараз у нас з’явилася база у вигляді соціального капіталу – про нас знають вже, думаю, у всьому світі. І якщо трапиться щось погане, то люди прийдуть нас підтримати. Але можуть бути різні ситуації, тому важливо виробити правильне до цього відношення. Якщо ти не можеш на це вплинути і навіть не знаєш, буде це чи ні – просто розслабся.
– Які закордонні видання про вас писали?
– Це Daily Mail, The Guardian, 34travel, а в цьому році про нас написав Lonely Planet – це найвідоміший у світі путівник по будь-якому місту будь-якої країни. Це дуже круто. Через це за останні пару років до нас стало ходити дуже багато іноземців, що не може не радувати.
– Що ваші гості кажуть про Сквот?
– У 90% випадків людям незалежно від статі, віку, зайнятості та виховання подобається. Буває, звісно, коли приходять відвідувачі, за якими видно, що вони звикли до багатої обстановки, а ми їм не підходимо. Але у більшості люди кажуть, що це «place of inspiration», а що в це значення вкладають – їхня особиста справа. Ми точно знаємо, що Сквот – дуже круте місце для соціальних взаємодій. Люди тут знайомляться, створюють спільні проекти і реалізують їх, закохуються, тут же і святкують своє весілля. Є ті, хто приходять сюди та надихаються настільки, що думають «я б теж міг таке зробити». Це простір для ідей.
Ось навіть зараз у заклад заходять люди, озираються та поки не розуміють, з чим зіткнулися. Вони розглядають деталі, у кожної з яких є своя історія – її хтось подарував, зробив, задекорувати, прикрасив. В їхніх очах завжди читається інтерес.
– Якби ви могли повернутися в минуле та щось змінити, то що б це було?
– Ця історія так органічно розвивалася, що вриватися в середину таймлайну та вставляти якісь «покращення» було б неправильно, неприродно й воно би просто не спрацювало. Це місце, де так багато всього склалося за збігом обставин – як сприятливих, так і не дуже, – що важко уявити собі інший сюжет.
– Як ви думаєте, що зараз потрібно людям у нашій країні?
– Розслабитися. Їм потрібен простий зрозумілий простір, де все вирішують не тільки гроші та зв’язки, а талант і бажання створювати щось нове та корисне. А також відсутність божевільного контролю та корупції, яка тягне все на дно. Потрібно побільше можливостей для молодих людей, які хочуть тут рости, розвиватися, вкладати в цю країну, а не прагнути виїхати скоріше.