Радіо – це любов

Ті, хто починають працювати на радіо, одразу можуть зрозуміти, як багато можливостей дає цей вид медіа. На телебаченні часто неможливо зробити сюжет через те, що просто немає «картинки». Наприклад, деякі журналістські розслідування взагалі неможливо показати на ТБ, оскільки їхні результати – це гора папірців із таблицями цифр. Натомість у нашому ефірі можна просто розповідати історію – це свобода, яку дає радіо.

Люди, яких ми запрошуємо в ефір, повинні бути першоджерелом, фаховим експертом чи експерткою у своїй галузі. Ми у ньюзрумі «Громадського радіо» жартуємо, що дуже цінуємо тих гостей, які у відповідь на запрошення дати коментар кажуть, що не є фахівцями у певній темі – це свідчить про високий рівень відповідальності.

Ми також пробуємо працювати з вишами, і, якщо нам потрібен коментар, скажімо, із астрономії, фізики, хімії чи пояснення, що таке балістична ракета, ми дзвонимо на кафедру та просимо телефоном включитися, щоб розповісти про це нашим слухачам.

Тема науки присутня в роботі усієї нашої редакції, ми стежимо за останніми новинами у цій царині. Я особисто страшенно люблю Іnstagram NASA, читаю Twitter космонавтів, які перебувають на Міжнародній космічній станції, дивлюсь їхні фантастичні фото та відео. Ми робимо тематичні ефіри, коли відбувається щось релевантне із темою науки.

На Українському радіо я веду програму «Права людини понад усе». Була ідея зробити ефіри, які б стосувалися правозахисних викликів. Коли ми почали працювати, головним завданням було зробити програму максимально конкретною, щоб наші гості, говорячи про певні проблеми, розповідали, зокрема, і про своє життя. «Ні слова про нас без нас» – дуже просте гасло, яке допомагає робити правозахисні матеріали незалежно від того, в якому жанрі журналістики працюєш. Якщо це програма про дискримінацію ромів в Україні, то в моїй студії ромські активісти, якщо про життя трансгендерів в Україні, то в студії трансгендерний чоловік і трансгендерна жінка – і так далі в інших ситуаціях (до речі, ось тут можна прочитати як одна дівчина шукала в Україні дітей-трансгендерів – і це перетворилось на дивну подорож. – Platfor.ma).

Разом із командою редакторів я шукаю героїв, які можуть розповісти про власний досвід. Якщо потрібно, я можу підкріпити свідчення людей, запросивши ще фахівців, наприклад, психологів чи правників, перевести суб’єктивну історію в узагальнення. Для мене важливо, щоб у програмі звучали першоджерела.

Це зробила вона

В Україні 54% населення – жінки. Однак у медіа статі не представлені порівну. Жінки як героїні, експертки та загалом ті, кого запрошують до слова у медіа, представлені мало, у найкращому випадку – це 20% матеріалів.

Друга проблема, яка пов’язана з сексизмом та, можливо, більш очевидна, полягає у тому, як саме жінки присутні у медіа, про що вони говорять. Навіть неозброєним оком видно, що найчастіше жінок запрошують до висловлювання в царині краси, здоров’я, виховання дітей та шоу-бізнесу. Натомість менше чути їхні голоси у питаннях політики, економіки, зрештою, війни.

Можливо, найочевидніший вимір цієї проблеми – це реклама. Реклама ковбаси із зображенням жіночих сідниць, реклама будматеріалів із зображенням жіночих грудей, і так далі. Це, звичайно, експлуатація тіла, домальовування сексуального контексту там, де його не повинно було би бути.

Однак хороша новина полягає у тому, що споживачі такої реклами мають всі інструменти, щоби скаржитись. Ми на сайті «Повага» регулярно публікуємо такі матеріали. Також дуже цінуємо співпрацю з організаціями саморегуляції журналістів, зокрема, до нас долучилася Комісія журналістської етики. Я думаю, в царині журналістики певні самоорганізаційні потуги зможуть допомогти це середовище трохи оздоровити. Проте це буде не сьогодні і не завтра.

Зараз видавництво, яке називається «Видавництво», працює над проектом про жінок, які творили Україну – «Це зробила вона». Для цієї книги я робила текст про Ольгу Кобилянську. По-перше, вона письменниця, по-друге, вона писала про тих героїнь, яких до неї просто не існувало в українській літературі: молоді жінки, які живуть у місті і роблять кар’єру. Поки Кобилянська про них не згадала, в українській літературі існували суцільні «Марусі», «Ганнусі», тобто героїні, змальовані у романтичному ключі в дусі Квітки-Основ’яненка.

Я ціную Ольгу Кобилянську за її урбанізм, який вона принесла в нашу літературу, а також за нагадування про мультикультурність. Вона походить із родини, де говорили кількома мовами – звучали українська та німецька, сама вона писала кількома мовами. Ціную те, що вона працювала в царині української літератури саме з українською мовою, це був її свідомий вибір, отже важливо пам’ятати про ідентичність.

Сьогодні будь-яка тема обростає цілою купою соціальних контекстів, так відбувається і з темою культури чи культур в Україні. Подекуди люди, які працюють у цій царині, наче перебувають у «башті зі слонової кістки». Іноді в наших висловлюваннях про культуру бракує політичного контексту, але не в сенсі партій, а в сенсі слова «політика» в хорошому його значенні. Тобто йдеться не про якусь ангажованість, а про соціальні підтексти, коли митець стає на певну позицію як громадянин.

Останнім часом навіть до таких подій, як вручення Золотого глобуса, долучається усе більше і більше контексту. Колись це могли бути дискусії про співвідношення нагород для білих і чорних акторів, сьогодні ж говорять про теми сексуального домагання. Тобто журналіст, який працює у царині культури, не може писати про кіно, якщо не знає про сексуальні домагання, хештег #metoo, про гендерно зумовлене насильство, та й, зрештою, про Трампа.

Перекладати книгу – це наче дивитись у вікно

Маю диплом із французької філології, тож література Франції – це моя робота, видавництва пропонують мені книги до перекладу. Цікаво було працювати з книгою Умберто Еко і Жан-Клода Карр’єра «Не сподівайтеся позбутися книжок», яка створена у форматі довгого інтерв’ю із двома відомими митцями. Визначити улюбленого французького автора мені складно, проте вразила книга, яку я нещодавно перекладала – це роман Матіаса Енера «Компас», за який письменник отримав Ґонкурівську премію 2015 року.

Я прихильниця того, що перекладач має бути «невидимий». Мені видається, що перекладати книгу – це наче дивитись у вікно. Можна погляд сфокусувати на скло, а можна наприклад, на сад за склом. Переклад повинен бути таким, щоб читач міг дивитись на сад, а не розглядати скло. Запорука доброго перекладу – давати менше місця своєму еґо і більше – звучанню автора.

Одна сторінка щовечора

Читання – це один із найприємніших видів дозвілля. Тому нічого поганого немає, якщо люди шукають у книгах розвагу. Читання – це один із природних мотиваторів, бо книга дозволяє уявити одразу дуже багато світів, дуже багато життів, і, зрештою, просто посміятись. Пригадую, як свого часу мене захоплювали романи Жуля Верна, оскільки там йшлося про мандри, відкриття, пригоди, а також детективи Конан Дойля та Агати Крісті, тому що там була загадка, яка потребувала вирішення – і це було цікаво та страшно водночас. Коли була підлітком, почали з’являтись книги про Гаррі Поттера, а це велика і важлива історія.

Читання – це можливість трішки відволіктись та розважитись, мабуть, цього ми і шукаємо. Книги, які я читаю сьогодні, теж такі. Проте часто читаю те, що стосуються тематики роботи: бізнес, лідерство тощо. Цікавлюсь літературою, дотичною до таких історичних подій, як Голокост та, загалом, геноциди у різних країнах світу. Наприклад, геноцид тутсі в Руанді, депортація кримських татар, війна в Югославії.

Шукаю книги не стільки про факти, як про дослідження та міркування про природу людини, тому художня література також у цьому списку. Наприклад, є прекрасний французький роман «Нільська Божа Матір» про геноцид тутсі у Руанді очима дівчинки-підлітка. Українського перекладу роману немає, проте це одна з книжок, які мене вразили свого часу.

З українських новинок відзначу книгу Філіпа Сендса «Східно-Західна вулиця», написану на межі літератури, історії та права. Книга про два терміни міжнародного права – злочини проти людяності та геноцид, про діяльність авторів цих термінів Лемкіна та Лаутерпахта, які народились у Львові, про родину самого Філіпа Сендса та загалом про те, як ми всі до цього дійшли.

Часу на читання, звичайно, залишається не багато. Проте я зрозуміла, що є декілька простих речей, які рятують час для книг. Одна з таких простих речей – це звичка прочитати перед сном хоча б одну сторінку. Насправді, навіть оця «одна сторінка щовечора» дозволяє проковтнути дуже багато книжок.