Минулого тижня інтернет-журнал Platfor.ma провів у громадському ресторані Urban Space 500 неформальну зустріч із Дмитром Дубілетом – першу в серії «ВОНТЕД». Ведучий Юрій Марченко поговорив із засновником Monobank, Smartass і міністром Кабміну про інновації в бізнесі та уряді, особистісне зростання, нову посаду та правила успішного стартапу. Для тих, хто не зміг відвідати подію, ми публікуємо найцікавіше.
– Рівно три місяці тому вийшло наше інтерв’ю з тобою на Platfor.ma. Ти казав, що багато працюєш – 12 годин на день. Скільки зараз?
– Однією з мотивацій стати міністром Кабміну було моє внутрішнє відчуття недостатнього завантаження. Я говорив, що у мене робочий день – близько 12 годин, але якщо брати до уваги саме ту частину, яка являла собою якийсь виклик, то це 6-7 годин, не більше. Мені пощастило (або не пощастило), що в Monobank та інших проєктах у мене сильні бізнес-партнери, тому в їхньому оточенні я певною мірою розслабляюся. В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям, тому коли надійшла пропозиція приєднатися до Кабміну, я подумав, що це саме те місце, де челенджів буде вдосталь.
Зараз мій робочий день складає близько 13-14 годин по буднях, у вихідні – 7-8. Але це абсолютно неправильно, і зараз я розумію, що потрібно зменшувати оберти, тому що ти просто фізично не справляєшся і починаєш лажати. Тому в мене мета – повернутися в плюс-мінус нормальний режим, оскільки найближчий рік я ще точно буду працювати в Кабміні.
Взагалі, ніхто до кінця не розуміє, що це за посада така – міністр Кабміну. Але вона дуже зручна, тому що ти можеш займатися проєктами, які тобі подобаються, при цьому роботи абсолютно необмежена кількість. Якщо я бачу завдання, яке мене збуджує, наприклад, те ж скасування обов’язкової трудової книжки, то зазвичай всі ключові міністри з великим задоволенням погоджуються на його реалізацію.
– Чи буває у тебе прокрастинація? Наприклад, коли думаєш, що треба врятувати людей від корупції, але тут вийшов класний ролик на YouTube…
– Прокрастинація, звичайно, є, але вона ховається не за YouTube, а, наприклад, за іншими проєктами, які більше подобаються.
– Розкажи про своє хобі.
– У мене є пристрасть – прапори. Я навіть відкрив телеграм-канал «Прапори з Дмитром Дубілетом», але цьому я зараз присвячую не так багато часу, як хотілося б.
– Є купа курсів з особистісного росту про те, як досягти успіху й тому подібне. Ти віриш в такі штуки?
– В цілому так, я в них вірю. Причому справа не в тому, що вони дають тобі щось конкретне, а в тому, що вони можуть надихати. Якщо це призводить до того, що ти, наприклад, створюєш власний бізнес, то воно того варте.
Я не дуже часто брав участь у таких заходах, але в мене є досвід отримання MBA – вважаю, що це була досить успішна інвестиція. Я шість років займався власним бізнесом, а коли отримав вже новий досвід, то зміг поглянути на якісь речі під новим, більш розширеним кутом.
– Ти вважаєш себе успішним?
– Ні. На мою думку, коли людина вважає себе успішною, вона близька до того, щоб зупинитись.
– Гроші – це головне?
– Ні. Ну… Так. До певного моменту, звісно, це дуже важливо. Після того, коли ти досягаєш рівня, коли тобі вистачає на поточне життя, все, що вище, має вже не таке значення. Так вийшло й у мене. Завдяки Monobank я певний час можу не думати про фінансову складову.
Як це працює у бізнесі? Ти займаєшся проєктами, заробляєш гроші, а потім їх витрачаєш на те, щоб отримувати ендорфіни. Я вирішив зробити шорткат і зараз займаюся тим, що отримую напряму ендорфіни від роботи, але без грошей.
– Розкажи про якусь із своїх поразок.
– До отримання МВА у мене був власний бізнес у галузі інтернету та ЗМІ. Незважаючи на те, що я так вперше в житті заробив досить непогані гроші, це був неуспішний проєкт. Він просто потрапив на хвилю – у 2000-х все, що стосувалося інтернету, було дуже модним. Потім один медіахолдинг викупив у мене частку бізнесу й ми сумісними зусиллями продовжували його розвивати. Але виявилося, що в українському інтернеті складно заробляти гроші, тож коли прийшла криза 2008 року, я частину проєкту закрив, іншу – продав і поїхав отримувати МВА.
– Коли ти відчував себе найбільш успішним і думав щось на кшталт: «Є, вдається!»?
– Коли я написав пост, що ми запускаємо Monobank і ми відкрили сторінку з попередньою реєстрацією. Тоді за перший день зареєструвалося 20 000 клієнтів. Пам’ятаю, що з одного боку у нас було відчуття ейфорії, з іншого – ми примудрилися до цього не підготуватися й у нас полетів сервер. Попри все, тоді нам реально здалося, що з цього може вийти дійсно щось круте.
– Про що ти найбільше шкодуєш у своєму житті та як в цілому ставишся до цього почуття?
– Я вважаю, що це дурна звичка. Можна, звичайно, аналізувати, робити висновки, але самокопання – це не дуже добре й, на жаль, я цим теж займаюся. Я чомусь весь час не довіряю собі, навіть собі версії піврічної давнини. Тобто навіть коли я все роблю правильно, через півроку мені здається, що це було помилкою. Нічого не можу вдіяти з цією звичкою, а вона мені досить сильно заважає жити. Можливо, саме через неї я і не можу виділити якісь найяскравіші провали.
– Раніше була така легенда в інтернеті, що коли у тебе проблеми з Приватбанком, наприклад, карточку зажувало, ти тегаєш Дубілета, він прибігає й розкриває банкомат голими руками. Якщо точніше, що ти розв’язуєш проблеми в інтернеті, пов’язані з Приватом. Ти досі активно спілкуєшся в коментарях – спеціально цьому приділяєш час чи це відбувається якось спонтанно?
– Я вважаю, що взагалі спілкуватися з людьми в соціальних мережах в межах бізнесу – дуже правильна практика. Це також системний підхід, у якому ти йдеш від часткового: бачиш якісь проблеми, які можеш узагальнити, і допомогти не тільки цьому клієнтові, а й тисячам, які можуть потрапити в таку ж ситуацію.
Свого часу я експериментував з тим, щоб працювати у кол-центрі. Але це виявилось не так ефективно з точку зору системних висновків – туди звертаються з будь-якими проблемами. В соціальні мережі ж пишуть, коли вже зовсім накипіло, коли не допоміг кол-центр і клієнт, сповнений люті, починає набирати гнівне послання. Ти на нього дивишся, тобі прикро та неприємно, тому що це твоє творіння, але потрібно змушувати себе думати про те, як запобігти цій проблемі глобально.
Зараз, на жаль, я набагато рідше відповідаю в соціальних мережах, тому що коли ти міністр Кабміну, всі питання щодо України звернені до тебе – від ЖКГ до чого завгодно. З іншого боку, з коментарів можна почерпнути якісь нові ідеї. Так було з лікарняними. Хто з вас з ними стикався – це та ще епопея в нашій країні для всіх сторін: роботодавців, держави та громадян. Ми зараз з МОЗом, НСЗУ та іншими учасниками обговорюємо цікаву, сподіваюся, концепцію.
– Як до тебе можна найбільш ефективно пробитися?
– Напевно, тільки через знайомих. На жаль, немає такого каналу, щоб я сказав: «Ось ви сюди пишіть і я точно відповім».
– Як ти вважаєш, що потрібно людям в Україні?
– Економіка повинна вирости, а все інше підтягнеться – і культура, і екологія, і охорона здоров’я. Я вважаю, що 95% зусиль уряду повинні бути спрямовані саме на це.
– А без чого можна обійтися?
– Багато без чого. У мене взагалі є така теорія – про «уберизацію». Для мене Uber – символ того, що нікому вже не потрібна власна машина. Щоправда іронічно, що зараз я змушений їздити на службовій автівці та з охоронцем. Але вважаю, що багато речей, якими раніше потрібно було володіти, зараз можна орендувати, користуватися в рамках шейр-сервісів, обмінювати. Чим менше у вашому житті зайвих сутностей – тим краще.
– Ти сортуєш сміття?
– Ні, тому що в моєму житті реально його майже немає. У мене мало сутностей і вони генерують мінімум відходів. Їм я зазвичай в Кабміні чи десь по дорозі, а що ще може їх створювати? Але коли я жив в Лондоні, то сортував.
– До речі, про Лондон. Там є аналогічний до Monobank проєкт – Koto. Назви три фактори успіху першого та другого в Україні та Британії.
– У Британії ми поки не запустилися, тому говорити про успіх рано. Тим більше, все що там відбувається – це якесь пекло. Я навіть не впевнений, що ми зважилися б на запуск, якби знали, що це настільки складно.
В Україні вся структура наша – від заліза до розробників і кінцевого додатку. У Британії ми використовуємо частину сторонніх компаній, так от інтеграція з ними виявилась складнішою та дорожчою, ніж якби ми все робили самостійно. Ну і британська культура – дивовижна штука. Вони просто інопланетяни для нас – і навпаки. Ось цей культурний конфлікт – досить серйозний фактор. У нас зараз працює 10 британців у штаті разом з українцями, і потрібно дуже старатися, щоб вони зрозуміли одне одного та не посварилися.
В Україні перший шалений чинник успіху – продукт. В Monobank ми практично ніколи не витрачали грошей на рекламу, тому що людям він подобався й вони про нього розповідали. Та кількість зусиль і грошей, які ми інвестували в сам продукт – напевно, і є ключовим фактором. Друге – соціальні мережі. У мене та в інших засновників там була досить велика аудиторія, тому коли ми запустилися, то відразу отримали солідне охоплення. Третє – тарифна політика. У нас немає відділення, ми все робимо дешевше, ніж інші банки, тому люди просто порівнюють.
– Як відпочиває людина, в якої є спортивний клуб, банк і кабінет у міністерстві?
– Раніше відпочинку було більше: спорт, читання, я любив гуляти містом – тобто взагалі нічого незвичайного. Певний час я любив їздити за кордон на різні заходи, концерти. Ну і прапори, звісно!
На свій сором, зараз я закинув спорт, за 50 днів втратив 5 кг і одяг почав просто звисати. Піджаки почали діставати мені до пальців, я з цього приводу сильно комплексую. Наступного тижня треба спробувати повернутися в форму, хоча так само я казав останні три тижні.
– Що ти робиш, коли зустрічаєш упиря? Людина неприємна, а спілкуватися треба.
– Практично перед кожною зустріччю з незнайомою людиною, якщо в мене є підозра, що доведеться закінчити раніше, я заздалегідь вибачаюся: «Може так статися, що мені доведеться раніше піти». І якщо я бачу, що зустріч іде не так, як треба, я кажу: «Вибачте, мені треба йти». Головне – завжди продумати стратегію на відступ.
– Як ти ставишся до критики?
– Знаєш, яка перша ознака, що людина образилася? Вона починає з фрази: «Ну, я взагалі-то не ображаюся…». Мені здається, що мені вдається не ображатися. Особливо сьогодні моя шкіра стає все товщою, тому що на диво велика кількість людей ненавидить тебе просто за визначенням, за те, що ти міністр.
– Що ти думаєш про блокчейн?
– Прекрасна технологія. Коли в тебе розподілена база даних, ти можеш слідкувати за її безпекою – це дуже круто. Але що мене бентежить у зв’язку з цим в Україні, так це те, що «блокчейн прийде – порядок наведе». У нас рейдерські захоплення – «зробіть реєстр на блокчейні», у нас послуги надаються на папері – «так якби ви зробили їх на блокчейні, все було би добре». Блокчейн – це якась релігія, карго-культ, люди щиро вірять, що якщо зробити базу даних на блокчейні, все якось саме собою вирішиться. На жаль або на щастя, це не так.
– Якби не в Україні, де б ти хотів жити?
– В Лондоні. Це ідеальне місто, як Нью-Йорк, тільки ближче. Там є все – і з точки зору бізнесу, і з точки зору культури, і мови, і цікавих людей. Мені надзвичайно подобається його інтернаціональність: в Лондоні 50% людей – не британці. Йдеш вулицею, а таке враження, що йдеш світом.
В серпні я планував переїхати в Лондон, оплатив квартиру на місяці вперед, запакував речі, частину вже туди відправив, а у вересні опинився в Кабміні.
– Перша думка, коли тобі запропонували пост у Кабміні?
– «Вау». Я погодився не одразу, але майже одразу. Це крутий челендж. Я щиро вірю, що зараз є хороше вікно можливостей, і стати частиною тієї команди, яка може спробувати реалізувати це, дуже цікаво.
– Чи були знайомі чи родичі, які казали: «Дімон, ти тепер міністр, а в мене тут АЗС невеличка, давай щось придумаємо»?
– Майже всі міністри кажуть, що до них дзвонять, пропонують хабарі, якісь угоди, а мені чомусь ніхто не дзвонить. Мабуть, у мене якась не така посада.
– Найбезглуздіша фізична річ у твоєму житті?
– Взагалі таких дуже мало, бо я люблю викидати зайві сутності, але зараз це другий телефон. Свого часу я купив його, бо вирішив, що буду амбідекстером, людиною, яка однаково добре управляє обома руками і обома телефонами, бо додаток Monobank треба було тестити на різних платформах. Півроку я ходив із двома смартфонами, але це виявилося складніше, ніж я думав, тож другий зараз лежить без діла.
– Хто взагалі придумує оці неймінги: Smartass, Monobank, Koto?
– І в «Приваті», і в «Монобанку» ми ніколи не вміли працювати з підрядниками, спеціалістами з маркетингу. Всі ключові меседжі ми придумуємо самі. Ми вважаємо, що якщо ДНК бренду відповідає цінностям засновників, тоді генерувати меседжі дуже легко.
У випадку з «Монобанком» в нас було два варіанти, і коли я називаю другий, всі кажуть: фу, як ви взагалі могли про таке думати? Ми хотіли назвати банк «Чесно», бо одна з наших ключових ідей була – що ми прозорі, чесні, зрозумілі. Але потім, коли ми в черговий раз обговорювали ідеї, з’явився «Монобанк» – і от ми тут.
– Три навички майбутнього?
– Мені здається, круто одночасно бути і в точних, і в гуманітарних науках. В тебе можуть сформуватися паралельні зв’язки між цими речами і ти можеш ширше дивитися на речі. Тому я б сказав, що це, по-перше, мистецтво (якщо ти розбираєшся в ньому, то ти людина широких поглядів і в бізнесі теж будеш успішним), по-друге, data science, робота з великими даними, і третє – бізнес-менеджмент, достатньо універсальна хороша штука.
– Наостанок – дуже журналістське запитання: Дмитро Дубілет за п’ять років, хто він?
– Підозрюю, що я повернуся в бізнес. Подивимося, скільки пропрацює наш уряд. Ми, звісно, прописали свою стратегію на п’ять років наперед, але не скрізь, бо є не дуже популярні реформи – наприклад, земельна, – де ми розуміємо, що політичний розклад може бути не на нашу користь. Різні можуть бути варіанти. Тому з одного боку ми робимо довгострокове планування, а з іншого – на різних проєктах я даю всім не більше року. Подивимося, куди приведе крива.