– Ви ж українець, так? Звідки ви так добре володієте мовою?

– Моїх батьків свого часу вигнали з села, що знаходилось на українсько-польському кордоні — неподалік Рави-Руської. Сьогодні цього села вже на карті не знайти. А сам я народився в Польщі.

У сім’ї виключною мовою спілкування була українська. Мені було немислимо звертатись до батьків іншою мовою. Так на слух і вчився. Потім ще працював набирачем текстів у видавництві «Сучасність», яке мало за свій осередок Мюнхен.

– А як ви з Польщі опинились у Мюнхені?

– Навчався у Люблінському католицькому університеті, де у мене не склалися стосунки із тодішнім наставником — священиком, який опікувався студентами богослов’я. Нам хотіли нав’язати целібат, через це виринув конфлікт. І після четвертого року навчання мене не відрахували з числа студентів, але попередили, що краще шукати закінчення навчання десь за кордоном. Обрав Німеччину, хоча не мав нікого зі знайомих у Мюнхені. Тоді почав вивчати німецьку мову і працювати.

– Це ви тоді і почали працювати у видавництві «Сучасність»? Із ким з українців познайомились?

– Так, тоді довкола «Сучасності» гуртувалося багато талановитих людей: Іван Кошелівець —  критик, публіцист, він же був головним редактором однойменного місячника. Із нами працював тоді публіцист і геолог, крайовий провідник ОУН Богдан Кордюк (у 1941 році ув’язнений до концтаборів Заксенгаузен та Аушвіц, – Platfor.ma). Там працював тоді український богослов, громадський та політичний діяч Іван Гриньох, український поет, український журналіст Роман Купчинський, який пізніше очолив українську редакцію Радіо Свобода у Мюнхені (за його ініціативи відкритий кореспондентський пункт Радіо Свобода у Києві, – Platfor.ma).

Мюнхен тоді став для мене місцем, де можна було зсередини вивчити діаспорну структуру. Два семестри слухав лекції українського професора, славіста та літературознавця Юрія Шевельова в Українському вільному університеті в Мюнхені (одним з його учнів був Олесь Гончар, згодом викладав українську і російську мови в Гарвардському університеті, – Platfor.ma).

– А наскільки численною була та українська еміграція у Мюнхені?

– Розумієте, після війни тут опинилось більше 2 млн українців. У більшості це були остарбайтери або ті, хто добровільно переїхав. Люди погоджувались, адже тоді на Західній Україні був вербунок, де запрошували на роботу в Німеччину, а праці у самій Галичині було недостатньо. Були і студенти, що навчались у німецьких університетах, а також члени ОУН, які переслідувались. Колишні в’язні концентраційних таборів, до речі, теж залишались тут. Але їх майже немає у статистиках, бо рахувались як громадяни Радянського Союзу або Польщі. Офіцери Червоної армії зазвичай жили разом — цілі райони були лише для їхніми.

– А коли вони поверталися додому?

– Так були і ті, хто повертався на батьківщину — повірили, що треба їхати, підіймати країну. Але важливо, що згодом почалась і велика еміграція до Америки, Канади, Австралії, Аргентини, частини Англії. Ті країни радо запрошували молодих людей. Саме тоді виїхала майже вся інтелігенція. Кінець кінцем, на початку 60-х років тут залишається не більше 20 тис. українців.

– Це з тих двох мільйонів?

– Так.

– Якщо коротко, у чому для вас полягає головна функція діаспори? Іноді такі народні об’єднання всередині іншої країни сприймають негативно…

– Я діаспору розумію трошки інакше. Діаспора для мене — це своєрідне посольство України, її амбасада. По-перше, завдяки діаспорянам до відома місцевих доноситься освіта, культура, мова — взагалі розповідається, що є така країна — Україна. По-друге, вони сприяють культурному обміну. Це те, що зараз починають робити молоді люди у Бамберзі, коли проводять обмін учнями, організовують співпрацю між українськими та німецькими школами (мова йде про проект «Pupilsexchange project “Los geht’s”», заснований НПО «Bamberg: UA», – Platfor.ma). Отаке моє розуміння діаспори.

– Чи вона велика зараз у Бамберзі?

– Ні. Навчається десь 90 студентів з України. Майже всі — молоді люди.

– А як ви опинились у цьому місті?

– Владика призначив. Спочатку я доїжджав з Мюнхена до Нюрнберга — там було найбільше вірян. Двічі на місяць служив літургію. Згодом перевели до Бамберга — уже 17 років тут.

– Нарешті переходимо до теми гуманітарної допомоги Україні. Пам’ятаєте, що і коли вперше відправили?

– Перший раз ми висилали, пам’ятаю, дві фури одночасно. Нашим монахам у Львові і Унові передали великий комплекс, монастир. Ми тоді назбирали меблі і відправили, бо у них взагалі нічого не було.

– Як часто тепер ви відправляєте допомогу і в якій кількості?

– Постійно, як тільки є така можливість. Мінімальна кількість для мене — це є фура на 24 тонни. Менше не вигідно, бо затрати на бензин однакові. А так — збираємо все, меблі, медичне обладнання, комбайни, пилораму. Чого ми ще тільки не посилали. Я цим займався від самого початку, але масштаби були не такі, як із початком Російсько-української війни.

– Зі сторони складно зрозуміти, як сьогодні відбувається процес передачі допомоги. Розкажіть покроково?

– Коли почалась війна, я розіслав електронні листи до половини Німеччини. У лікарнях, наприклад, питав, чи є якесь списане обладнання, що можуть передати. Що завгодно — ліжка, операційні столи, рентген тощо. Крок за кроком налагодили зв’язок. Тепер фірми вже знають, що є у Бамберзі є такий священик, який надсилає допомогу до України, і звертаються напряму. А ми приїжджаємо і забираємо списані, непотрібні речі. Після того винаймаємо фуру, завантажуємо допомогу, все перераховуємо і обов’язково зважуємо. Кожна маленька річ — усе вписуємо в документацію. Відправляємо до України, де вантаж проходить митний контроль і перевозиться на склад. Міністерство соціальної політики обов’язково має визнати вантаж за гуманітарну допомогу, — тільки після цього її можна роздавати.

– Хто вам допомагає в Україні?

– Міжнародна асоціація підтримки України. Вони розмитнюють фуру на місці, розподіляють отриману допомогу і звітують. Їм на місці краще контролювати подальший процес, бо знають, для якої клініки потрібно десять ліжок і рентген, а для якої — перев’язочний матеріал. А я принципово не хочу на щось впливати віддалено.

– Наскільки великі затрати маєте?

– Мінімальні. Але, якщо потрібно — використовуємо ресурси церкви. Люди жертвують гроші, кожний цент віддаємо на потреби проекту. У нас ніхто не отримує зарплатні — люди працюють на волонтерських засадах. І, чесно кажучи, тепер доходимо до межі своїх можливостей.

– Що ви маєте на увазі?

– Розумієте, бажання допомогти у людей пішло на спад. Мені тепер складно знайти людей, що хоча би допомогли все вантажити. Півроку тому, наприклад, ми вантажили 50 лікарняних ліжок лише втрьох… Минув час, коли всі хотіли допомогти країні у великій біді. Раніше люди брали відгули, щоб прийти і щось зробити, а тепер українці навчились жити з війною. І вважають, що допомога більше не потрібна. Є і друга сторона медалі, яка, можливо є найголовнішою — ви не знайдете так багато бажаючих прийняти гуманітарну допомогу і в самій Україні.

– Невже люди відмовляються? Чому?

– Перевезти одну фуру коштує майже 2 тис. євро. Ми пропонуємо місцевим мерам перейняти затрати на себе. В Україні ж проводиться реформа децентралізації влади — лікарні переходять під місцеву владу, місцевих мерів. У деяких містах вони просто відмовляються допомагати із перевезенням. Проте раніше, коли дізнавались, що їде допомога для армії, то шукали спонсорів, намагались будь-яким шляхом сплатити перевезення. Тепер із цим стає усе складніше.

– Як взагалі в Німеччині з благодійністю, наскільки це розвинена сфера? Наскільки наша війна звучить в Німеччині?

– Німеччина є країною, яка традиційно збирає дуже багато допомоги. Де б у світі не сталася біда — збираються десятки мільйонів євро. Це треба визнати. Але саме ставлення до української теми змінилося. Німці вже не так цікавляться нашою країною. Війна на Донбасі має постійно конкурувати із Сирією, Африкою. Частину допомоги забирає Румунія. Ми вже стали одними з багатьох інших.

– Добре, а приватні підприємства, клініки – теж неохоче жертвують?

– Часто забираємо списане обладнання з лікарень. Інколи віддачі нема ніякої — просто нікому непотрібні речі стоять, їм не важливо, куди вони підуть. Але буває інакше. Наприклад, недалеко від Бамберга є міська лікарня. Одного разу приїжджаю, а член міської ради віддає мені перев’язочні матеріали, шприци. Він тоді практично весь автобус і причіп завантажив коробками. Йому важливо було допомогти саме нам. В іншій клініці якось забирав списані ліжка, а мені ще додатково віддали пластирі для опіків загальною вартістю в 6 тис. євро. У клініці Вюрцбурга є професор, який займається хірургією руки. Він для нас збирає хірургічні інструменти — якось забрали майже 70 кг.

– А одяг чи їжу збираєте?

– Якось перевіз 20 тонн мультивітамінного соку на Схід до Краматорська. А одяг намагаємось не возити. Справа в тому, що, коли ви подаєте документи на ввезення багажу, то комісія Мінсоцполітики одразу ставить питання, кому конкретно ми веземо всі речі. Українське законодавство на одну людину дозволяє списати 18 кг одягу. Якщо везти 3-4 тонни, то треба мати документи, копії паспорту і заяв від людей, кому цей одяг призначається.

– Виходить, людей, кому призначається одяг, потрібно шукати завчасно?

– Так, тепер вони так до цього ставляться. Бо, якщо ми веземо медичне обладнання, то у наших партнерів одразу є заявка від лікарні. Тоді проблем не виникає. Тому, якщо ми отримуємо одяг, то частіше використовуємо його для упакування цінних речей.

– Розкажіть випадок, коли ви точно можете сказати, що змінили життя людини?

– Одного разу передали машину зі Швейцарії — Mercedes Vito — повністю обладнану для людини з обмеженими можливостями, управління переведено на ліву руку. Водій повністю мобільний — у машині є підйомник, що ввозить візок до самого керма. Передали машину в Україну для ветерана, який на війні втратив обидві ноги. Він став волонтером і тепер допомагає в організації реабілітації для сімей воїнів АТО. Колись практично ніхто на Полтавщині не міг зібрати всіх ветеранів разом. А він зміг, дуже добре із тим справляється. Може, і наша машина хоч трішки допомогла.