«Для мене мінімум— фура на 24 тонни»: як діаспорянин вчить німців допомагати Україні

АвторМарія Стрельцова
7 Березня 2018
Теги:
Люди активізм особистість

Отець Богдан Пушкар народився в українській родині в Польщі, навчався у Мюнхені, а зараз служить при Українській греко-католицькій персональній парафії у баварському Бамберзі. І вже тривалий час збирає по всій Німеччині гуманітарну допомогу та передає її до України. Platfor.mа поговорила з ним про діаспору в Баварії і про те, чому допомагати Україні сьогодні — справа не з легких.

– Ви ж українець, так? Звідки ви так добре володієте мовою?

– Моїх батьків свого часу вигнали з села, що знаходилось на українсько-польському кордоні — неподалік Рави-Руської. Сьогодні цього села вже на карті не знайти. А сам я народився в Польщі.

У сім’ї виключною мовою спілкування була українська. Мені було немислимо звертатись до батьків іншою мовою. Так на слух і вчився. Потім ще працював набирачем текстів у видавництві «Сучасність», яке мало за свій осередок Мюнхен.

– А як ви з Польщі опинились у Мюнхені?

– Навчався у Люблінському католицькому університеті, де у мене не склалися стосунки із тодішнім наставником — священиком, який опікувався студентами богослов’я. Нам хотіли нав’язати целібат, через це виринув конфлікт. І після четвертого року навчання мене не відрахували з числа студентів, але попередили, що краще шукати закінчення навчання десь за кордоном. Обрав Німеччину, хоча не мав нікого зі знайомих у Мюнхені. Тоді почав вивчати німецьку мову і працювати.

– Це ви тоді і почали працювати у видавництві «Сучасність»? Із ким з українців познайомились?

– Так, тоді довкола «Сучасності» гуртувалося багато талановитих людей: Іван Кошелівець —  критик, публіцист, він же був головним редактором однойменного місячника. Із нами працював тоді публіцист і геолог, крайовий провідник ОУН Богдан Кордюк (у 1941 році ув’язнений до концтаборів Заксенгаузен та Аушвіц, – Platfor.ma). Там працював тоді український богослов, громадський та політичний діяч Іван Гриньох, український поет, український журналіст Роман Купчинський, який пізніше очолив українську редакцію Радіо Свобода у Мюнхені (за його ініціативи відкритий кореспондентський пункт Радіо Свобода у Києві, – Platfor.ma).

Мюнхен тоді став для мене місцем, де можна було зсередини вивчити діаспорну структуру. Два семестри слухав лекції українського професора, славіста та літературознавця Юрія Шевельова в Українському вільному університеті в Мюнхені (одним з його учнів був Олесь Гончар, згодом викладав українську і російську мови в Гарвардському університеті, – Platfor.ma).

– А наскільки численною була та українська еміграція у Мюнхені?

– Розумієте, після війни тут опинилось більше 2 млн українців. У більшості це були остарбайтери або ті, хто добровільно переїхав. Люди погоджувались, адже тоді на Західній Україні був вербунок, де запрошували на роботу в Німеччину, а праці у самій Галичині було недостатньо. Були і студенти, що навчались у німецьких університетах, а також члени ОУН, які переслідувались. Колишні в’язні концентраційних таборів, до речі, теж залишались тут. Але їх майже немає у статистиках, бо рахувались як громадяни Радянського Союзу або Польщі. Офіцери Червоної армії зазвичай жили разом — цілі райони були лише для їхніми.

– А коли вони поверталися додому?

– Так були і ті, хто повертався на батьківщину — повірили, що треба їхати, підіймати країну. Але важливо, що згодом почалась і велика еміграція до Америки, Канади, Австралії, Аргентини, частини Англії. Ті країни радо запрошували молодих людей. Саме тоді виїхала майже вся інтелігенція. Кінець кінцем, на початку 60-х років тут залишається не більше 20 тис. українців.

– Це з тих двох мільйонів?

– Так.

– Якщо коротко, у чому для вас полягає головна функція діаспори? Іноді такі народні об’єднання всередині іншої країни сприймають негативно…

– Я діаспору розумію трошки інакше. Діаспора для мене — це своєрідне посольство України, її амбасада. По-перше, завдяки діаспорянам до відома місцевих доноситься освіта, культура, мова — взагалі розповідається, що є така країна — Україна. По-друге, вони сприяють культурному обміну. Це те, що зараз починають робити молоді люди у Бамберзі, коли проводять обмін учнями, організовують співпрацю між українськими та німецькими школами (мова йде про проект «Pupilsexchange project “Los geht’s”», заснований НПО «Bamberg: UA», – Platfor.ma). Отаке моє розуміння діаспори.

– Чи вона велика зараз у Бамберзі?

– Ні. Навчається десь 90 студентів з України. Майже всі — молоді люди.

– А як ви опинились у цьому місті?

– Владика призначив. Спочатку я доїжджав з Мюнхена до Нюрнберга — там було найбільше вірян. Двічі на місяць служив літургію. Згодом перевели до Бамберга — уже 17 років тут.

– Нарешті переходимо до теми гуманітарної допомоги Україні. Пам’ятаєте, що і коли вперше відправили?

– Перший раз ми висилали, пам’ятаю, дві фури одночасно. Нашим монахам у Львові і Унові передали великий комплекс, монастир. Ми тоді назбирали меблі і відправили, бо у них взагалі нічого не було.

– Як часто тепер ви відправляєте допомогу і в якій кількості?

– Постійно, як тільки є така можливість. Мінімальна кількість для мене — це є фура на 24 тонни. Менше не вигідно, бо затрати на бензин однакові. А так — збираємо все, меблі, медичне обладнання, комбайни, пилораму. Чого ми ще тільки не посилали. Я цим займався від самого початку, але масштаби були не такі, як із початком Російсько-української війни.

– Зі сторони складно зрозуміти, як сьогодні відбувається процес передачі допомоги. Розкажіть покроково?

– Коли почалась війна, я розіслав електронні листи до половини Німеччини. У лікарнях, наприклад, питав, чи є якесь списане обладнання, що можуть передати. Що завгодно — ліжка, операційні столи, рентген тощо. Крок за кроком налагодили зв’язок. Тепер фірми вже знають, що є у Бамберзі є такий священик, який надсилає допомогу до України, і звертаються напряму. А ми приїжджаємо і забираємо списані, непотрібні речі. Після того винаймаємо фуру, завантажуємо допомогу, все перераховуємо і обов’язково зважуємо. Кожна маленька річ — усе вписуємо в документацію. Відправляємо до України, де вантаж проходить митний контроль і перевозиться на склад. Міністерство соціальної політики обов’язково має визнати вантаж за гуманітарну допомогу, — тільки після цього її можна роздавати.

– Хто вам допомагає в Україні?

– Міжнародна асоціація підтримки України. Вони розмитнюють фуру на місці, розподіляють отриману допомогу і звітують. Їм на місці краще контролювати подальший процес, бо знають, для якої клініки потрібно десять ліжок і рентген, а для якої — перев’язочний матеріал. А я принципово не хочу на щось впливати віддалено.

– Наскільки великі затрати маєте?

– Мінімальні. Але, якщо потрібно — використовуємо ресурси церкви. Люди жертвують гроші, кожний цент віддаємо на потреби проекту. У нас ніхто не отримує зарплатні — люди працюють на волонтерських засадах. І, чесно кажучи, тепер доходимо до межі своїх можливостей.

– Що ви маєте на увазі?

– Розумієте, бажання допомогти у людей пішло на спад. Мені тепер складно знайти людей, що хоча би допомогли все вантажити. Півроку тому, наприклад, ми вантажили 50 лікарняних ліжок лише втрьох… Минув час, коли всі хотіли допомогти країні у великій біді. Раніше люди брали відгули, щоб прийти і щось зробити, а тепер українці навчились жити з війною. І вважають, що допомога більше не потрібна. Є і друга сторона медалі, яка, можливо є найголовнішою — ви не знайдете так багато бажаючих прийняти гуманітарну допомогу і в самій Україні.

– Невже люди відмовляються? Чому?

– Перевезти одну фуру коштує майже 2 тис. євро. Ми пропонуємо місцевим мерам перейняти затрати на себе. В Україні ж проводиться реформа децентралізації влади — лікарні переходять під місцеву владу, місцевих мерів. У деяких містах вони просто відмовляються допомагати із перевезенням. Проте раніше, коли дізнавались, що їде допомога для армії, то шукали спонсорів, намагались будь-яким шляхом сплатити перевезення. Тепер із цим стає усе складніше.

– Як взагалі в Німеччині з благодійністю, наскільки це розвинена сфера? Наскільки наша війна звучить в Німеччині?

– Німеччина є країною, яка традиційно збирає дуже багато допомоги. Де б у світі не сталася біда — збираються десятки мільйонів євро. Це треба визнати. Але саме ставлення до української теми змінилося. Німці вже не так цікавляться нашою країною. Війна на Донбасі має постійно конкурувати із Сирією, Африкою. Частину допомоги забирає Румунія. Ми вже стали одними з багатьох інших.

– Добре, а приватні підприємства, клініки – теж неохоче жертвують?

– Часто забираємо списане обладнання з лікарень. Інколи віддачі нема ніякої — просто нікому непотрібні речі стоять, їм не важливо, куди вони підуть. Але буває інакше. Наприклад, недалеко від Бамберга є міська лікарня. Одного разу приїжджаю, а член міської ради віддає мені перев’язочні матеріали, шприци. Він тоді практично весь автобус і причіп завантажив коробками. Йому важливо було допомогти саме нам. В іншій клініці якось забирав списані ліжка, а мені ще додатково віддали пластирі для опіків загальною вартістю в 6 тис. євро. У клініці Вюрцбурга є професор, який займається хірургією руки. Він для нас збирає хірургічні інструменти — якось забрали майже 70 кг.

– А одяг чи їжу збираєте?

– Якось перевіз 20 тонн мультивітамінного соку на Схід до Краматорська. А одяг намагаємось не возити. Справа в тому, що, коли ви подаєте документи на ввезення багажу, то комісія Мінсоцполітики одразу ставить питання, кому конкретно ми веземо всі речі. Українське законодавство на одну людину дозволяє списати 18 кг одягу. Якщо везти 3-4 тонни, то треба мати документи, копії паспорту і заяв від людей, кому цей одяг призначається.

– Виходить, людей, кому призначається одяг, потрібно шукати завчасно?

– Так, тепер вони так до цього ставляться. Бо, якщо ми веземо медичне обладнання, то у наших партнерів одразу є заявка від лікарні. Тоді проблем не виникає. Тому, якщо ми отримуємо одяг, то частіше використовуємо його для упакування цінних речей.

– Розкажіть випадок, коли ви точно можете сказати, що змінили життя людини?

– Одного разу передали машину зі Швейцарії — Mercedes Vito — повністю обладнану для людини з обмеженими можливостями, управління переведено на ліву руку. Водій повністю мобільний — у машині є підйомник, що ввозить візок до самого керма. Передали машину в Україну для ветерана, який на війні втратив обидві ноги. Він став волонтером і тепер допомагає в організації реабілітації для сімей воїнів АТО. Колись практично ніхто на Полтавщині не міг зібрати всіх ветеранів разом. А він зміг, дуже добре із тим справляється. Може, і наша машина хоч трішки допомогла.

Найцiкавiше на сайтi

«Получил Нобеля, позвонил маме»: разговор с выдающимся химиком о его Украине

Роалд Хоффман – один из самых именитых химиков современности, профессор Корнеллского университета и лауреат Нобеля-1981 за работы в сфере химических реакций. А еще он родился в Золочеве Львовской области и несколько раз приезжал на историческую родину. Platfor.ma поговорила с ученым по скайпу, чтобы расспросить его об украинской семье, изнанке Нобеля и том, почему он чувствует вину за свою фундаментальную науку.

– Расскажите, как вы записывали видеопослание жителям Золочева из Корнеллского университета (оно есть чуть ниже. – Platfor.ma).

– Я надеялся заинтересовать молодых людей наукой. В первые годы после получения независимости украинская молодежь хотела изучать скорее бизнес и экономику – все то, что способствовало построению нового общества. Кроме того, тогда поддержка науки была недостаточной. И в результате молодые люди просто в ней разочаровались. Сейчас ситуация улучшилась, но это все равно нужно поддерживать.

Для того, чтобы страна развивалась, ей нужны образованные молодые люди. Какой-то процент из них поедет учиться в европейские страны или США. Кто-то там останется – и это нормально. Но важно, что они будут помнить свою родину и могут вернуться в будущем. Это определённый этап развития страны. 15 лет назад 10% китайских выпускников после окончания университета оставались в США, а теперь больше половины из них вернулись на родину. Дело в экономической ситуации страны – сегодня в Китае очень благоприятная среда для науки и исследований. Я думаю, что Украину ждёт то же самое.

Ро­алд Хоф­фман

А история с видео такая – я записал его в своем университете. Меня об этом попросил Евгений Захарчук – он мой хороший знакомый, работает в западном центре украинской Академии наук. Вообще-то поначалу он и вовсе пригласил меня снова приехать в Украину. Я был очень тронут, но, увы, не мог, поэтому хотя бы записал сообщение.

Александр Пасхавер: «С нашими нынешними ценностями мы не можем быть богатой страной»

19 Лютого 2015

Украинский мыслитель, ученый-экономист и член-корреспондент Академии технологических наук Украины Александр Пасхавер выступил в рамках проекта «Что могу я», организованного Freud House. Platfor.maпубликует ключевые мысли Александра о том, почему мы не европейцы и как из-за этого тормозят реформы, как доверие делает жизнь лучше и почему против России воюет сама история.

С точки зрения качества и уровня жизни европейская цивилизация сейчас очень успешна. Мы хотим стать европейцами, но не можем достичь такого же уровня жизни, как окружающие нас страны, даже те, которые далеко не всегда сами ведут себя как европейцы. Почему?

Обычно ответы приблизительно такие: «Ну, нам не повезло с властями. Они вороватые, они нас обманывают. Они и реформы не умеют делать, поэтому мы все так плохо живем». Это неправильный ответ. Потому что этот ответ основан на совершенно понятном для любой личности противопоставлении себя хорошего им плохим. Правильный же ответ доказан специальными гигантскими исследованиями, которые ведутся по всему миру, и показывают, что в основе развития лежат ценности. И, если мы живем плохо, значит что-то у нас как раз с ними. Возьмем нас и Европу – между нами стоят непреодолимым порогом различия в ценностях. Мы не европейцы.

Когда-то один из руководителей Европейского союза неофициально сказал: «Если бы русские не были белыми, у нас бы к ним претензий не было. А так ведь белые, вроде бы свои, но не как мы». То же самое можно сказать и про нас.

В чем же разница между нами? Европейские ценности основаны на двух интегральных определениях. Первое – это ответственная свобода. Свобода для европейца – это не лакомство, свобода – это условие их существования, потому что вне свободы они не могут самореализоваться. Свобода – это возможность выбора во всех жизненных ситуациях, и они ограничивают ее так, чтобы не наносить вред другим. Когда люди добровольно себя ограничивают, это называется ответственная свобода. Дальше начинает действовать государство, которое наказывает тех, кто не хочет добровольно ограничивать себя. Но закон действует лишь тогда, когда основная масса населения с ним согласна. Если закон не соответствует ощущениям справедливости большинства населения, то он просто не будет работать.

Мы все согласны, что убивать не хорошо, и закон, который преследует за убийство, достаточно эффективен. Но мы совершенно не склонны считать, что дать взятку – плохо. Каждый из нас этим занимается. Не знаю как вы, а я к врачу без денег все-таки не хожу – иначе он просто будет плохо со мной обращаться. Большая часть населения воспринимает коррупцию как грех, но допустимый. Поэтому и не работают антикоррупционные законы. А в основе европейских ценностей лежит как раз эта ответственная свобода.

Второе – это ответственное сотрудничество. Это значит, что вы склонны к сотрудничеству, вы активны, вы готовы к компромиссам, и компромисс не является для вас поражением. И когда вы достигаете какого-то соглашения, вы подходите к нему с ответственностью.

Вот этот комплекс из ответственной свободы и ответственного сотрудничества создает то, что мы называем социальным капиталом. Если одним словом – это доверие. Доверие к своим институтам, доверие к не своим, к незнакомым людям. В обществе, где есть доверие, все обходится дешевле. Потому что недоверие вызывает целый ряд инструментов, которые стоят дорого. Это значит, что общества, которые имеют этот капитал, богаче тех обществ, которые его не имеют.

У нас же другая философия. И мы в этом не виноваты – такова наша история. У нас крайне высокий уровень технологий самовыживания, то есть реакций на неблагоприятные внешние условия. Здесь мы бесподобны. В свое время я написал статью, которая была с любопытством воспринята в Европе. Статья о том, каким образом была организована теневая экономика в 1992–1993-м, да и в последующих годах. Это было блестяще: теневую экономику совершенно спонтанно создало все общество. И в целом она спасла нас. Мы не развалились, на улицах не валялись трупы, никто не убивал друг друга. Несмотря на то, что все вокруг развалилось, мы жили жизнью сохраненного социума. Это была самая яркая иллюстрация того, насколько наше общество совершенно с точки зрения технологий выживания.

КОГДА-ТО ОДИН ИЗ РУКОВОДИТЕЛЕЙ ЕС НЕОФИЦИАЛЬНО СКАЗАЛ: «ЕСЛИ БЫ РУССКИЕ НЕ БЫЛИ БЕЛЫМИ, У НАС БЫ К НИМ ПРЕТЕНЗИЙ НЕ БЫЛО. А ТАК ВЕДЬ БЕЛЫЕ, ВРОДЕ БЫ СВОИ, НО НЕ КАК МЫ». ТО ЖЕ САМОЕ МОЖНО СКАЗАТЬ И ПРО НАС.

Виробництво інноваторів: як Академія лідерства створює в Україні молодь майбутнього

26 Грудня 2017

За три роки покоління Z складатиме 20% працівників світу. Обирати своє майбутнє так само, як це робили у минулому столітті, – не для них. Вони не хочуть рухатися за усталеною схемою школа-університет-робота і шукають для себе нові шляхи розвитку. Два роки тому відкрилась Українська академія лідерства (УАЛ), що допомагає молоді зрозуміти себе, розвинути важливі навички та визначитися із наступним кроком в житті, в тому числі з вибором професії. Platfor.ma поговорила з керівником УАЛ Романом Тичківським про те, як підлітки впливають на світ і хто їм допомагає у цьому.

Часто буває, що батьки говорять своїй дитині: «Знаєш, те, чому ми вчили тебе вдома, не завжди працює. Залиш цінності при собі, а от в суспільстві треба пристосовуватися». Аби цінності працювали і у суспільстві також, ми мусимо привчити людей жити згідно з ними і усвідомлювати важливість спільних правил для усіх.

Ми працюємо із молодими людьми, які щойно закінчили школу і готуються зробити перший важливий вибір у житті – свідомо і відповідально. Розпочинаючи навчання, наші студенти складають присягу, де обіцяють бути вільними, справжніми, мудрими, творчими, бути другом і просто бути, бо вони – Україна. Вони знають, що разом ми побудуємо суспільство, об’єднане цінностями та спільною візією, але для цього потрібні час та зусилля. Я справді вірю, що саме робота з молоддю дозволить за 50 років після епохи перебудови врешті-решт побачити в Україні сталі зміни, а ще за 20-30 – і докорінно поміняти все на краще.

Роман Тичківський

Ми не тікаємо від сьогодення і його викликів. Якщо на заняттях постійно говорити лише про те, якою має стати Україна, то легко перетворитися на Алісу в Дивокраї. Без розуміння того, якою є країна сьогодні – що відбувається в економіці, політиці, культурі, як живуть наші сусіди і про що думають однолітки, – не буде ні майбутнього, ні якісного теперішнього.

Ми також працюємо із минулим. Нещодавно під час поїздки до Ізраїлю наші студенти залучили до акції, приуроченої до Дня пам’яті жертв Голодомору, мешканців десяти країн! На один день найстаріший ринок Тель-Авіва прийняв наш поп-ап ресторан із однією стравою — супом із шишок, кори та коренів  — обідом українців у часи Голодомору. У такий спосіб нам хотілося привернути увагу ізраїльтян до геноциду, який не визнає їхня країна. Ми нагодували понад сотню людей — місцевих і туристів з Німеччини, Італії, Австрії, Перу, Великобританії, Швейцарії, Бразилії, США та Чехії. Водночас, сподіваюсь, це був урок і для нас, українців: як працювати з історією в інтерактивних форматах і як доносити біль народу через особисте спілкування.

Дороги, вареники та права жінок: іноземці про дивну Україну

АвторPlatfor.ma
10 Січня 2018

Щороку волонтери з усього світу з’їжджаються в Україну, щоб у шкільних таборах GoCamp навчати дітей англійській, німецькій і французькій мовам та ділитися своєю культурою. А вже за кілька тижнів вони везуть додому власні враження. Разом з ініціативою GoGlobal ми вирішили дослідити, що іноземцям подобається в Україні й від чого вони не в захваті, а також які з їхніх очікувань не справдилися і чому.

 

Фото: www.facebook.com/laurens.soenen

До того, як взяти участь у GoCamp, я вивчав політику та історію України, але не мав жодного уявлення про те, якою буде реальність. Коли я їхав в Україну минулого літа, у мене було кілька найпоширеніших негативних стереотипів. Усі вони виявилися помилковими. Замість сірої, старомодної та нудної країни я побачив сучасну і яскраву Україну з величезним потенціалом. Більше того, я був вражений гостинністю, незважаючи на стереотип про українців як досить відчужених людей.

Я завжди буду пам’ятати, як усі, кого я зустрів, зробили все можливе, щоб дати мені лише найкраще. Україна займає особливе місце в моєму серці завдяки надзвичайним людям, які завжди прийдуть на допомогу. Через це Україна стала моїм другим домом. Я не побачив тут чогось особливо негативного, але мушу визнати, що мої подорожі тривали не дуже довго. Я не надто переживав через погану інфраструктуру або прояви корупції, але можу уявити, наскільки це розчаровує, якщо жити в таких умовах тривалий час.

Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена