Близькість до Великого: як і чому я працюю на адронному колайдері

АвторРіта Дудіна
23 Квітня 2018
Теги:
Люди

Киянину Назару 28 років, він вчився у Києво-Могилянській академії та став науковим співробітником Національного інституту ядерної фізики в Турині. Кілька разів на рік він приїздить у відрядження до місця, де найактивніше розвивається фундаментальна наука — Великого адронного колайдера. Platfor.ma поставила Назару дилетантські запитання про науку, а він розказав, чому круто і не круто бути дослідником, показав свій робочий простір та навіть обід із їдальні, яка після дев’ятої вечора перетворюється на вчений бар.

Назар

– Навіщо нам взагалі колайдер, і як воно все працює?

– Уявіть періодичну систему в хімії та її елементи. У фізиці є подібна система, вона називається Стандартною моделлю, а її складники — це елементарні частинки.

Європейська організація з ядерних досліджень (CERN) збудувала прискорювач цих частинок – найбільший та найпотужніший у світі. Тут розробляють  передові технології для досліджень елементарних частинок на Землі та в космосі.

Коридор з офісами та відкритими робочими місцями в головному корпусі колаборацій CMS та ATLAS
Коридор з офісами та відкритими робочими місцями в головному корпусі колаборацій CMS та ATLAS

Великий адронний колайдер (ВАК) — це круговий підземний тунель завдовжки 27 кілометрів, що зачіпає Францію і Швейцарію. У ньому зіштовхуються пучки протонів, які колайдер розганяє так, щоб між собою зіткнулися їхні елементарні частинки — кварки і глюони. Коли це відбувається, народжуються нові екзотичні частинки.

Старий фрагмент колайдера біля їдальні

ВАК будували для того, щоб перевірити існування бозону Гіґґза. Ця частинка мала би існувати, якщо Стандартна модель правильна – і нещодавно її експериментально довели. А тепер ми шукаємо дані, які прояснили б зокрема темну матерію та темну енергію.

Я думаю, що на побуті людей відкриття з Великого адронного колайдера у найближчі 50 років не відобразяться. Бо такі відкриття зазвичай потребують десятків років для практичного застосування. Бракує технологій, щоб вивести ці досягнення на практичний рівень, як це було колись із теорією відносності Айнштайна. А тепер на її принципах працює, наприклад, супутникова навігація у смартфонах.

– Чому цей колайдер називають великим? Є ще якийсь?

– До ВАК найбільшим був Теватрон у США. Він втричі менший, з 2011 року не працює. Наш колайдер у тисячу разів швидше за Теватрон створює однакову кількість найважчих частинок Стандартної моделі — топ-кварків. Чим більший колайдер, тим краще адрони розганяються в ньому, оскільки менше енергії витрачають на рух по колу. Так вчені краще досліджують елементарні частинки за коротший час.

– Якщо загуглити «великий адронний колайдер», ми побачимо своєрідне техногенне коло. Для чого потрібна ця штука?

Це детектор всередині колайдера, їх по всьому тунелю декілька. Вони потрібні для різних експериментів. Всередині них багато менших детекторів, які детально вимірюють різні властивості окремих частинок. В центрі тоненька трубка, в якій, власне, і стикаються пучки протонів. Але на фото її немає.

Протони запускають саме пучками, щоб принаймні одна пара точно зіткнулася і показала найсильнішу взаємодію. Коли ці пучки зіштовхуються, вони утворюють нові частинки, які пролітають крізь декілька шарів менших детекторів. Сигнали з їхніх сенсорів потрапляють у комп’ютери, потім їх обробляють спеціальні алгоритми, і ми бачимо, в яких точках детектор ці сигнали зареєстрував. Це потрібно для того, щоб реконструювати на комп’ютері адронні зіткнення і дізнатися більше про отримані частинки.

– Подейкували, що адронний колайдер може зруйнувати планету. Так наскільки ж він небезпечний?  

– Чорної діри наш колайдер утворити не може. Вона з’являється там, де надто щільно сконцентрована дуже велика маса, а у ВАК просто нереально створити такі умови.

Якщо наш колайдер рване, то максимум виведе з ладу себе самого, можуть постраждати працівники. Але радіація людство не зачепить, бо її тут набагато менше, ніж у атомних реакторах.  

До речі, колайдер уже вибухав десять років тому, і здається, ніхто не постраждав. В одному з детекторів розплавилась деталь, що призвело до перегрівання та вибуху. Всю систему запустили за рік, відтоді все працювало нормально.

– Що відбувається на CERN у ці дні?

– Працівники напружені більше, ніж зазвичай, бо колайдер запускають після технічної перерви. Хоч усе працює стабільно, нові конфігурації на колайдері можуть лагати, і це треба швидко виправляти.

Минулого тижня тут взагалі було людно, бо з’їхались учасники нашої команди, дослідники читали доповіді про успіхи в роботі, обговорювали аналітику даних та роботу детекторів, визначали плани на кілька місяців.

– Що ти там робиш?

– Кілька разів на рік я приїжджаю сюди з Національного інституту ядерної фізики в Турині. Відрядження зазвичай тривають тиждень-два. Працювати з даними CERN я можу будь-де, а у відрядження їду через необхідність особистих контактів з фахівцями та потребу в роботі з обладнанням CERN. Так працює більшість колаборацій.

Я учасник дослідницької колаборації CMS, яка працює з детектором Компактний мюонний соленоїд. На прикладі його фото з Google я розповів про детектори. Цей пристрій досліджує Стандартну модель і частинки, які могли би утворювати темну матерію. Але ми аналізуємо і багато інших речей, не обов’язково пов’язаних з нею. До речі, CMS був одним з детекторів, з допомогою яких дослідники відкрили бозон Гіґґза.

.

Мій інститут відповідає за частинку детектора, на фото це товсте жовте коло в центрі. Воно називається електромагнітним калориметром. Коли пучки зіштовхуються, через нього проходить майже все, що з’являється внаслідок зіткнення.

У мене три функції. Перша — це фізичний аналіз для моєї наукової роботи. На 80% це написання коду для зручного пошуку даних, які мені знадобляться. Я досліджую властивості найважчих елементів Стандартної моделі — топ- і боттом-кварків.

Друга функція — це чергові зміни. Я стежу за сенсорами калориметра в контрол-румі і викликаю фахівця, якщо виникають проблеми, які я вирішити не можу. Іноді я детектор-он-кол, маю бути на зв’язку 24/7 і в 30 хвилинах від детектора CMS.

Третя функція — сервісна. Це переважно робота з Турина, коли я працюю над тим, що корисно всій колаборації або її частині. Востаннє я так писав код для моніторингу калориметра.

У нас є особливості: в експериментах CERN автори наукової статті це не п’ятеро безпосередніх авторів, а три тисячі людей, які працювали в колаборації. Автори — це і ті люди, які створили до нас алгоритми обчислень, і будівельники детектора, і працівники змін на детекторі та усі сервісні працівники, бо без них цього б дослідження не вийшло.

– Як минув твій останній робочий день?

– Я прокинувся о 8 ранку, півгодини їхав до CERN. Працював я лише з кодом,  намагався зрозуміти деякі розбіжності. Поїхав додому о 12 ночі.

– А як виглядає твоє робоче місце?

Робочий стіл Назара в офісі CERN

На більшому моніторі відтворене зіткнення двох пучків протонів. Детектор записує сигнали під час зіткнення, алгоритми відтворюють інші деталі, а потім це зіткнення показує програма. Воно вдале, бо утворилися кілька масивних частинок.

Mac мені потрібен для програмування. Для цього він зручніший за комп’ютер на Windows. Зараз розбираюся з аналізом, в якому треба розглядати саме візуальні дані. Зазвичай ми працюємо з цифрами, а ці картинки більше для реклами, щоб ви подивилися, які ми молодці.

– Що є у тебе на робочому столі, чого немає в інших?

У інших, мабуть, немає на столі дозиметра, роздрукованих статтей з аналізами нашої групи чи іншого подібного експерименту і журналу CERN Courier з основними новинами зі світу фізики високих енергій.

Зчитувач показників із дозиметра. Зчитувати потрібно щомісяця, щоб система відстежувала рівень поглинутої радіації кожного працівника, який має право доступу до зон із підвищеним рівнем радіації.

Зараз немає, але зазвичай на столі лежить «Particle data group listing» — це збірка головних відомих величин у фізиці високих енергій. Вона видається раз на кілька років, є онлайн, але приємніше відкрити паперову сторінку. Користуюся нею, коли не дуже довіряю пам’яті. Ще у мене стоїть біла металева банка для води, я її отримав на шару в Женеві на автомобільній виставці.

– Без чого ти працювати точно не можеш? Щось має постійно бути увімкненим\ бути постійно під рукою?

– Не зможу працювати без ноута, бо потрібно через пошту спілкуватися з групою; без великих обчислювальних кластерів, бо у нас дуже об’ємні аналізи; без кабельного інтернету, щоб з кластерами був надійний зв’язок.

Коли продумав роботу наперед і можу не сильно концентруватися, вмикаю музику. Італійська підвищує мовні навички і допомагає вижити в країні, де я працюю. Частіше слухаю електроніку: Polygrim, Parallels, Probspot, Daft Punk, Sigur Ros. Іноді — Бабкіна, Океан Ельзи, Один в каное, Сальто назад. Ще дуже сподобався останній альбом Onuka.

А от жую на роботі мало.

Автомати з їжею, напоями та кавою — те, що дозволяє сидіти в офісі до ночі, коли їдальня вже не працює

– До речі, а що відбувається у вашій їдальні? Чим вас там годують?

– В їдальні люди майже нічого не обговорюють крім роботи. Керівники середніх ланок жаліються на пресинг згори, бо від них вимагають більше результатів, особливо жаліються на це ті, у кого скоро захист дисертації. Після дев’ятої вечора їдальня перетворюється на своєрідний бар: тут можна випити пива і вина, колеги займають по декілька столів одразу, розкладають закуски та алкоголь і говорять до ночі про життя і фізику.

Їдальня-ресторан у головному корпусі

Мої улюблені страви там — це французькі десерти, я не знаю їхніх назв. Можна взяти стандартну їжу: піцу, суп, є шведський стіл з салатами та овочами, моцареллою тощо. Не їм третини меню, бо я вегетаріанець.

Равіолі з овочами та салат

– Працівники CERN якось користуються тим, що працюють на прикордонні?

– Майже всі живуть у Франції, бо там дешевше, а в Швейцарії платять більше. Я теж живу на французькому боці. Через все це зранку тут затори на шляху до CERN, а ввечері — назад.

Вид на Французьку сторону CERN та Альпи
Вид з території CERN на Швейцарські Альпи

Щоб розважитись у якійсь цивілізації в Женеві, від CERN треба їхати 40 хвилин трамваєм. А на французькому боці найближче за все села, туди можна поїхати в супермаркет.

Кордон зі Швейцарією з французького боку. Праворуч CERN, ліворуч — популяризаторська будівля Globe of Science

– Що особливого для тебе в цих відрядженнях?

– Я ходжу на семінари, спілкуюсь там з більш досвідченими вченими про свої завдання, говорю з колегами, з якими зазвичай ми просто переписуємось. У CERN багато української наукової тусовки, тому конференції та семінари під час відрядження — це гарна нагода побачитись. І взагалі мої найближчі колеги по духу — це українці з часів аспірантури в Гамбурзі.

– Робота в ЦЕРН розвинула в тобі якість звички? Може, якихось позбавила?

– Я навчився не брати на себе зайву роботу, бо в колаборації зазвичай купа завдань. Раніше я не вмів відмовити, а потім не вкладався у дедлайн.

Тут треба бути більш дипломатичним, ніж у менших групах. Коли ти пишеш листи, копії зазвичай отримують й інші члени групи. Тому що б ти не сказав, це бачать багато людей, і треба враховувати сприйняття одразу багатьох.

В міжнародних колабораціях виграють пробивні, і тут, мабуть, конфлікт з українськими традиціями. Скромність у мені все одно сидить і блокує мене, але я стараюся змінюватись.

– А рутина бісить? Як ти з нею живеш?

– Моя рутина — це написання програм, і бісить вона лише коли щось у цьому ланцюгу не працює. Я довго шукаю банальні помилки. Коли задовбуюсь, іду на прогулянку. Якщо робота триває до ночі, то йду спати, а на ранок рішення приходить саме собою.

Коли пишу статтю, теж буває складно. Я сповнений ентузіазму, але стомлююсь писати очевидні речі, які, щоправда, очевидні лише для мене і моєї колаборації. Плюс потрібно підбирати правильні терміни, це складно, бо ми користуємось жаргонами. Я вичищаю текст від зайвих the, морочуся з таблицями, шукаю посилання на готові доробки — все це довго.

– А прокрастинація буває?

– Так, коли нічого не горить. Фейсбук — це головний її осередок. Хоча зараз у мене багато різноманітної роботи, я не встигаю знудитись і майже не потерпаю від стресів.

– Без яких навичок було б важче?

– Гіперактивній людині така наука не підійде. І важливо мислити аналітично, бо треба постійно думати про інтерпретацію даних і її покращення.

– І що, романтично займатися наукою?

– Сучасні технології цю романтику трішки вкрадають. В центрі мого монітора видно зелені криві — це траєкторії заряджених частинок.

Ми їх не бачимо, бо вони утворюються завдяки електричним імпульсам детектора під землею. А коли мій науковий керівник писав аспірантську, це виглядало інакше: щоб побачити траєкторії цих частинок, він працював з посудиною всередині великого магніту. У посудині був рідкий гелій. Під час реакції гелій закипав у тих місцях, де пролягала ця траєкторія. Це були мікроскопічні бульбашки, їх фотографувала спеціальна камера, і траєкторії можна було споглядати в реальному часі. Тобто мій керівник, як і я, просто спостерігав за реакцією, але він аналізував траєкторії по бульбашках. Мені було б цікаво попрацювати з цим так, як колись.

Мені взагалі здається, що популяризатори науки надто яскраво висвітлюють захоплення науковця своєю роботою. Людина не може бути постійно захопленою тим, що робить. В науці треба рахувати інтеграли й похідні, якщо ти теоретик, або довго робити одне й те ж на якомусь обладнанні, якщо ти експериментатор. Можна витратити цілий день на те, що не вийде. Ейфорія виникає лише коли ти досягаєш того, що планував, чи отримуєш неочікуваний результат.

З усіх даних, які ми набираємо, нас цікавить їхня дуже маленька частина. І коли її знаходиш, то це кайф, бо про неї ж майже ніхто не знає.

– А що тебе тоді надихає працювати?

– Я отримую піднесення на конференціях, коли бачу, що людей цікавить моя робота. Ти ніби маєш підтвердження того, що все це робив не дарма, і що це справді внесок у фізику.

Я працюю в науці просто тому що подобається. У мене немає натхненника, але є люди, яких я вважаю крутими. Наприклад Річард Фейнман — він постійно цікавився тим, як щось працює, і мене захоплює творчість, з якою він підходив до науки (до речі, ось тут можна прочитати уривок з його книги. – Platfor.ma).

– Як ти зрозумів, що тобі потрібна саме ця робота?

– Уже коли почав працювати з фізикою високих енергій. Про елементарні частинки я дізнався з курсу ядерної фізики, і оскільки ядра — це нейтрони та протони, то далі цього ми не дуже і йшли. Про бозон Гіґґза я тоді й не чув.

Про фізику високих енергій нам розповів викладач із КНУ імені Шевченка, він запрошував тамтешніх студентів на стажування в Гамбург. Якось запросив і кількох могилянців, і я поїхав у групі з курсу. Цей викладач підготував нас до всього, ми навіть програмування вчили на ходу. Далі поїхали ще кілька разів і втягнулися, а стабільно я почав з цим працювати на аспірантурі.

В Могилянці була більше теоретична фізика, а в мене чи мізки не ті, чи вчив я щось не так — завжди більше цікавили експерименти. І тут я отримав усе одразу: і експерименти, і статистичний аналіз, і роботу з обладнанням, і програмування.

– Розкажи про випадок із CERN, який ти часто згадуєш.

– Коли відкрили бозон Гіґґза, це був найвидатніший день для нашої колаборації, але я безпосередньої участі у цьому не брав. Весь світ дізнався про цей бозон після семінару в CERN, однак в самій колаборації ця робота не була суперзасекреченою: хтось твітив, у медіа просочувались графіки. Ближче до семінару нам заборонили розголошувати інфу. Тоді відчувалося, що ми працюємо в настільки серйозній інстанції.

– Що такого є в CERN, від чого ти в захваті?

– Вражає те, що CERN — це наче маленька країна, у якій купа підрозділів: пожежні, безпекові, комп’ютерні, газові, радіаційні. Всі потенційно небезпечні місця захищені електронними ключами. Іноді щоб потрапити в таку зону потрібно робити запит, отримувати підтвердження від керівника, що тобі туди дійсно потрібно, а потім ще й пройти онлайн-курс із техніки безпеки, якщо в тій зоні є радіація.

Нагадування про небезпеку на кожному кроці
Вхід захищений електронним замком, який пропускає лише працівників із необхідними правами доступу

Вражає і те, наскільки серйозно CERN ставиться до донесення своєї науки до людей. У Globe of Science купа медіаінсталяцій для громадськості. Зараз будують іще одну подібну зону.

Globe of Science — відкрита експозиція для громадськості про дослідження, що проводять у CERN

Є екскурсії, під час яких можна дізнатися історію CERN, зайти в будівлі з детекторами, у контрольні кімнати (ось розповідь про одну з таких екскурсій. – Platfor.ma). Здається, що все записано на рік вперед. Думаю, це круто, бо завдяки цьому громадяни дізнаються більше про побудову світу, а державу це мотивує виділяти кошти на науку.

Ця установа збудувала найкрутіший в світі експеримент, який залишатиметься таким іще довго. Це і потужний майданчик для співпраці науковців з усього світу. Без CERN фізика високих енергій розвивалася би набагато повільніше.

Мені подобається, що тут працюють професіонали, які не просто викладають в університетах, торкаючись лише теорії, а які по вуха занурені в практичну науку.

– А що ти збираєшся робити, коли робота в колаборації завершиться?

– Важко відповісти. Чим ти старший, тим складніше залишитися в цій сфері. Люди з більшим досвідом менше займаються аналізом, а більше керують. Однак таких позицій значно менше, а конкурс шалений. Багато людей просто йдуть у приватні компанії. І це краще робити якомога раніше. В найгіршому становищі опиняються ті, хто залишався в академічні науці до останнього, а потім опинились на вулиці через закінчення контракту. А в приватні компанії старших людей беруть неохоче.

Науковцям нашої області легше, бо ми знаємо програмування, мови, маємо досвід презентування результатів своєї роботи, статистичного аналізу даних, роботи в міжнародних колективах. Зараз багато починають працювати із машинним навчанням, яке також набирає обертів в індустрії.

Мене цікавить наука, я хочу повернутися в Україну, але є і сім’я, потрібно жити. Прожити в Україні, займаючись лише наукою, складно, фінансування надто слабке. Тому я схильний до того, щоби в результаті поєднати в Україні науку і щось прибуткове.

Найцiкавiше на сайтi

Геній генів: як наука навчилась творити суперлюдей і чому це лякає саму науку

CRISPR Cas9 — це складна назва простої та дешевої технології редагування геному, яка кардинально змінила можливості молекулярної біології. Ця система дозволила вченим серйозно говорити про перемогу над раком, ВІЛ та вірусом Зіка, спадковими генетичними захворюваннями та малярією. Завдяки CRISPR Cas9 можна здійснити аграрну революцію або «запрограмувати» собі ідеальну дитину. Фактично ця технологія кинула людству виклик на наукових, етичних, соціальних та політичних фронтах. Platfor.ma спробувала розібратися, чого в ній більше: корисного чи небезпечного.

Ланцюг ДНК — як намисто, де структурні елементи, нуклеотиди, зібрані в унікальній послідовності. Це намисто пасує саме вам і визначає ваше життя. Коли в послідовності всі намистини складені правильно, організм працює добре. Але коли туди втручаються віруси або мутації, гармонійна послідовність руйнується і людина хворіє. Вчені з’ясували, що організмові боротися з вірусами допомагає dream-team: CRISPR та білки Cas9. Ці круті хлопці в парі можуть «вирізати» з геному частинки вірусу, зупинивши зовнішнє вторгнення в клітину.

CRISPR — це імунна система багатьох одноклітинних, яка рятує мікроорганізми від вірусів. Розшифровується як Clustered Regularly Interspaced Short Palindromic Repeats (короткі паліндромні повтори, регулярно розташовані групами). Це необхідно знати, тому що між повторами містяться важливі частини — спейсери (проміжки). Вони несуть інформацію про чужорідні елементи, які колись проникали в клітину або в її пращурів.

Тобто CRISPR — це такий собі колекціонер, в якого є знімки усіх вторгнень в клітину. Він також турбується про оновлення своєї колекції. А Cas9 — це вже справжній ювелір, який за допомогою знімків вишукує на 100% ідентичні послідовності та вирізає їх із ланцюга ДНК. Потім ланцюг відновлюється і заповнюється правильними комбінаціями нуклеотидів.

Емануель Шарпентьє

У 2012-му науковці Емануель Шарпентьє та Дженіфер Дудна запропонували самостійно програмувати РНК для колекції, щоб Cas9 впізнавав і видаляв саме ті ділянки гену, які потрібно науковцям. Приблизно тоді ж інші дослідники встановили, що така технологія може спрацювати не лише в бактеріях, а й у людському організмі. Коли ж стало відомо, що цей відносно недорогий та ефективний спосіб редагування геному дійсно працює, учені по всьому світові розпочали найрізноманітніші дослідження.

«Получил Нобеля, позвонил маме»: разговор с выдающимся химиком о его Украине

Роалд Хоффман – один из самых именитых химиков современности, профессор Корнеллского университета и лауреат Нобеля-1981 за работы в сфере химических реакций. А еще он родился в Золочеве Львовской области и несколько раз приезжал на историческую родину. Platfor.ma поговорила с ученым по скайпу, чтобы расспросить его об украинской семье, изнанке Нобеля и том, почему он чувствует вину за свою фундаментальную науку.

– Расскажите, как вы записывали видеопослание жителям Золочева из Корнеллского университета (оно есть чуть ниже. – Platfor.ma).

– Я надеялся заинтересовать молодых людей наукой. В первые годы после получения независимости украинская молодежь хотела изучать скорее бизнес и экономику – все то, что способствовало построению нового общества. Кроме того, тогда поддержка науки была недостаточной. И в результате молодые люди просто в ней разочаровались. Сейчас ситуация улучшилась, но это все равно нужно поддерживать.

Для того, чтобы страна развивалась, ей нужны образованные молодые люди. Какой-то процент из них поедет учиться в европейские страны или США. Кто-то там останется – и это нормально. Но важно, что они будут помнить свою родину и могут вернуться в будущем. Это определённый этап развития страны. 15 лет назад 10% китайских выпускников после окончания университета оставались в США, а теперь больше половины из них вернулись на родину. Дело в экономической ситуации страны – сегодня в Китае очень благоприятная среда для науки и исследований. Я думаю, что Украину ждёт то же самое.

Ро­алд Хоф­фман

А история с видео такая – я записал его в своем университете. Меня об этом попросил Евгений Захарчук – он мой хороший знакомый, работает в западном центре украинской Академии наук. Вообще-то поначалу он и вовсе пригласил меня снова приехать в Украину. Я был очень тронут, но, увы, не мог, поэтому хотя бы записал сообщение.

Борис Бурда: «Образование — это мост к знаниям. И по нему плохо ходить строем»

АвторЮрій Марченко
3 Квітня 2017

Одессит Борис Бурда – один из лучших знатоков «Что? Где? Когда?» в истории игры и классический эрудит. Главред Platfor.ma Юрий Марченко поговорил с ним о том, как влияет на человечество развитие технологий, где брать знания и почему во многих нынешних проблемах нет ничего нового.

– Вы классический эрудит – человек, который много помнит. Но существует мнение, что сейчас можно вообще ничего особо не знать, потому что всегда под рукой интернет, в котором есть любая информация…

– Это не так. Дело в том, что если решение интересующей вас проблемы уже где-то существует, вам все равно нужно хорошо осознавать саму задачу, чтобы его найти. Интернет ничего не изменил. Раньше все было в книгах, которые находились в библиотеках. Весь вопрос состоял только в том, чтобы найти нужную. Сейчас поиск этих «книг» стал просто быстрее, а сама процедура, по сути, не изменилась: все равно проблему нужно понимать.

Меня всегда поражают реминисценции по поводу того, что люди стали иначе воспринимать информацию из-за того, что она теперь написана не на бумаге, а на экране. Сразу представляю себе какого-то древнего шумера, который возмущается тем, что все вокруг начали использовать папирусы, и требует вернуться к старым добрым глиняным табличкам. Люди и сейчас все так же читают буквы.

Один из моих приятелей пересказывал слова своего преподавателя: «Вопросы на моих экзаменах всегда одинаковые, а вот ответы каждый год меняются».

– Можем попробовать провести аналогию с появлением калькуляторов. Если раньше вычисления приходилось делать вручную, то после их изобретения все значительно упростилось. Нет ли опасности возникновения таких своеобразных костылей для мозга, которые избавят человечество от необходимости думать?

– Подобные математические упражнения никогда не считались особо творческим занятием. Да, тогда люди лучше считали в уме. Когда Леонард Эйлер скончался, о нем сказали: «Он перестал вычислять и жить». Но теперь-то мы понимаем, что главные достижения этого ученого вовсе не в том, что он много раз хорошо умножал и делил.

– Как должно измениться образование, учитывая распространение интернета и доступ к любой информации?

– Это уже происходит само собой. Самое главное – заранее понимать, что с теми вопросами, которые можно решить интенсивным поиском, стало проще справляться. Но ведь не в таких вопросах были главные затруднения на пути человечества.  Все равно до чего-то приходится додумываться самим. Мы ведь не стали страшно могущественными и грамотными где-то в XIII веке, когда появился нормальный алгоритм деления, позволявший любому делать то, что до этого считалось просто чудом. Тогда тоже случилось нечто радикальное: удел особо способных стал доступен практически всем. Сейчас тонкости деления знают даже в младших классах школы.

– Успокойте меня: развитие технологий к оглупению человечества не приведет?

– Оглупение человечества – это настолько простая, привлекательная и интересующая многих задача, что хотелось бы, конечно, чтобы мы боялись чего-то более грозного и неожиданного. Я все же уверен, что мы совершенно не стали хуже из-за того, что добираемся в другой город не пешком, а на самолете. Мы просто стали быстрее во всем.

– Есть ли некий способ быть всесторонне развитым сейчас, когда ты только что-то выучил, а оно уже устарело?

– Вообще-то так было всегда. На самом деле я не заметил, чтобы изменение знаний человека о мире резко участилось. Смешно опасаться того, что система научных знаний просто выстраивается подробнее. Мы будем с этим жить. Хорошо сказал де Голль: «Мы думаем, что будем решать проблемы, но на самом деле просто приучаемся с ними жить».

Мне ка­жет­ся, что чем мень­ше в об­ра­зова­нии ка­нонов и ог­ра­ниче­ний, тем луч­ше. Лю­ди раз­ные, по­это­му всем под­хо­дят раз­ные фор­мы обу­чения.

Общий путь познания всегда один и тот же. Как выразился Ньютон, мы стоим на плечах гигантов. Прожитый опыт – это очень важный путь постижения истины и без него не обойтись. Меняется только скорость постижения, но это связано даже не столько с революционностью наших изобретений, сколько с темпами передачи информации. При этом мало какое открытие средневековых математиков изменило эту скорость так, как книгопечатание. Раньше с тем, чтобы раздавать информацию, проблемы были просто колоссальные. Сам факт появления книг не то что умножил эту скорость, а изменил ее на многие порядки. От начала умения считать до XIII века, о котором мы уже говорили, человечество шло несколько тысяч лет. Следующий шаг занял десятилетия. Все дело в том, что информацию научились раздавать и сохранять.

Если скорость передачи данных менялась, то вот человеческий мозг особо не трансформировался. Мы не стали думать лучше, мы просто отработали несколько технологий. Фигурально выражаясь, нам все равно нужно перетащить груз из одного места в другое, просто теперь у нас есть автомобили.

– А как вы относитесь к различным методикам воспитания из ребенка гения?

– Сейчас появляется все больше разных соображений по поводу воспитания детей, чтобы они быстрее и качественней усваивали новое и обобщали более глубоко. И, конечно, чтобы они сохраняли ко всему этому интерес. Думаю, здесь есть определенные достижения. С другой стороны, вот скажите, что революционного произошло за последнее столетие в вопросах образования?

– Все больше игровых моментов в учебе?

– Есть масса ссылок на то, что подобное использовали в античной Греции.

– Хорошо, а то, что детям передают не набор фактов, а учат действовать в определенных условиях?

– Это уж точно было еще раньше, чем в античности. Сейчас, к счастью, несколько ослабла тяга изобрести один-единственный универсальный способ учить. Хотя это такое неотъемлемое свойство бюрократии. Мне кажется, что чем меньше в образовании канонов и ограничений, тем лучше. Люди разные, поэтому всем подходят разные формы обучения.

Борьба систем все еще продолжается. Есть французы, у которых министр образования точно знает, что написано на любой странице любого учебника. Есть англосаксы – у них вариативности в учебе намного больше и школы могут пробовать что-то новое, чаще ошибаться, но и проще, не нарушая правил, выйти на новый уровень. Я считаю, что нужны очень разные методики учебы.

Образование – это мост от наших начальных знаний к знаниям большим. Как и по любому мосту, по нему плохо ходить строем.

А вообще безумная идея воспитать гениев из всех противоречит самому определению гения как человека, резко отличающегося в лучшую сторону. А превратить ребенка в гения под угрозой наказаний – метод заведомо неработающий.

– В теме образования часто вспоминают понятие клипового мышления, которое говорит о том, что людям все сложнее сконцентрироваться на чем-то. Что вы об этом думаете?

– Я получил образование в очень традиционные времена. И помню, что эта проблема была у всех детей. Никогда особо не было выбора, за какое время воспринимать информацию, был выбор: а не отложить ли книжку. Я уверен, что в этом плане ничего особо не изменилось. Более того, сейчас в учебе легче, потому что появилась масса технологий, которые помогают подкрепить интерес к образованию, подавать информацию более ярко. Любой хороший преподаватель непременно использует развлекательный элемент, любой плохой всегда его изгоняет. И в целом то, что раньше мог позволить себе только герцог или прелат, теперь доступно каждому.

Согласитесь, если мы волнуемся по поводу того, что человечество столкнулось с каким-то новым вызовом, то это означает, что мы что-то узнали – потому и столкнулись. В советское время было понятие торговли с нагрузкой: хочешь банку икры – возьми еще и три банки морской капусты, а то куда нам ее девать. Так и с познанием.

Бе­зум­ная идея вос­пи­тать ге­ни­ев из всех про­тиво­речит са­мому оп­ре­деле­нию ге­ния как че­лове­ка, рез­ко от­ли­ча­юще­гося в луч­шую сто­рону. А прев­ра­тить ре­бен­ка в ге­ния под уг­ро­зой на­каза­ний – ме­тод за­ведо­мо не­рабо­та­ющий.

Кому потрібна та Нобелівська премія: уривок з книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман!»

АвторPlatfor.ma
19 Березня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшов бестселер «Та ви жартуєте, містере Фейнман!» – збірка дотепних автобіографічних історій з життя відомого фізика Річарда Фейнмана. У ній Нобелівський лауреат і один із творців квантової електродинаміки грає на бонго, зламує сейфи, втрачає і знову знаходить любов до фізики та робить ще багато чого незвичайного. Platfor.ma публікує уривок про те, як Нобелівська премія знайшла вченого – навіть попри його спротив.

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив.

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

(Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо? Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять- двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.