Австралієць полюбив Україну, наш дивний спорт і пробує нам допомогти.
Ми з ним поговорили

АвторЮрій Марченко
9 Травня 2019
Теги:
Люди нова реальність особистість

Австралієць Ітан Вільямс робить те, чого не роблять чимало українців – цікавиться нашою історією та, що, можливо, найдивніше, – слідкує за підвалинами вітчизняного футболу, командами першої та другої ліг. Крім того, його хобі – перероблювати архаїчні емблеми подібних українських клубів. Platfor.ma поговорила з Ітаном про те, як так сталося й чому австралійцю цікава Україна, а українцям іноді ні.

– Як ти взагалі дізнався, що є така держава – Україна?

– В основному через вашу війну. Я, звісно, й раніше знав, що така країна існує, бо трошки вивчав історію та географію в школі, але, якщо чесно, не дуже цікавився вами до того, як почалися бойові дії.

В мене немає ніякого українського коріння і я навіть нікого ніколи з таким походженням не зустрічав. Але я думаю, що одного разу все ж приїду до вас і потім буду всім розповідати про те, як вам живеться в Україні.

– А що саме спричинило інтерес? У світі, на жаль, багато воєн, не тільки наша.

– В основному ваш унікальний вибух патріотизму. А найбільше те, що за всю вашу історію Україну безліч разів намагалися знищити, але ви все ще тут, і в Україні все ще є люди, які готові помирати заради мрії про яскраве майбутнє.

Тому тепер я постійно слідкую за деякими вашими сторінками в Фейсбуці, наприклад, за Kyiv Post та Уніан. Ну і за Ukraine Today споглядаю.

– Цікаво, що за п’ять років твій інтерес не згас. В Україні є така думка, що в Австралії у нас досить потужна діаспора. Може ти щось про них чув?

– Знову ж таки, якщо чесно, друже, ніколи й нічого такого не чув. Єдиний виняток – коли у нас була якась маніфестація діаспори проти війни. Мабуть, українці не дуже помітні, бо у нас чимало інших і набагато більш численних діаспор.

– А що ти взагалі робиш, чим займаєшся?

Мені 24, я зараз навчаюся в університеті на онлайн-курсах з бізнесу та логістики. Обожнюю серфінг, та й просто гуляти. І ніколи в житті професійно не займався дизайном.

– Але при цьому ти робиш редизайн емблем українських футбольних клубів. Чому?

– Після того, як я зацікавився вашою країною і тим, як футбольні фанати об’єдналися навколо патріотизму, я почав дивитися і ваш футбол. Завжди переглядаю матчі нижчих дивізіонів на YouTube і при цьому кожен раз страждаю, коли бачу абсолютно архаїчні емблеми родом з 1990-х. Може я просто до такого не звик, але це жах. Тому вирішив спробувати допомогти клубам дещо модернізуватися, як я це бачу.

 

Приклади емблем, зроблених Ітаном.

– Ти ж надсилав свої варіанти клубам. Хто відповів?

– Так, «Кремінь» та «Буковина» відгукнулися. Вони сказали, що їм сподобалися мої спроби – дуже мило з їхнього боку, бо це взагалі було вперше, коли я вирішив щось таке створити. А ще «Таврія» та «Верес» – їм я завжди пишу, коли в мене є якісь запитання про Україну чи ваш футбол. Чувак, який веде Інстаграм «Таврії» – привіт тобі, для мене ти реально легенда!

– Якщо подумати, у нас зараз досить незвичайний світ. Ось подивись трохи збоку – чувак з Австралії малює емблеми для футбольних клубів з іншого кінця світу…

– О, так. Може, хтось подумає, що я якийсь дивний. Але ну і нехай. Мені здається, що це просто надзвичайно – бути настільки далеко і мати змогу спробувати хоч трохи комусь допомогти.

Мої друзі знають про мою зацікавленість Україною. Чесно кажучи, вони вважають, що це смішно, бо я знаю купу речей про країну з іншої півкулі, де я навіть ніколи не був. Але я повільно займаюся просвітництвом щодо України. Зараз створюю блог про український футбол, буду просувати вас таким чином, бо в Австралії взагалі ніхто нічого про цю тему не знає.

– А ти ж розумієш, що більшість людей навіть в самій Україні ніколи не чули про деякі клуби першої й особливо другої ліг, для яких ти щось намагаєшся зробити?

– Вболівай за свій локальний футбольний клуб (гасло напівоформленого міжнародного руху, який агітує протидіяти маркетинговим монстрам спорту й цікавитись невеликими командами навколо себе. – Platfor.ma)! Дивись, деякі українці фанатіють від «Реалу», інші від «Барселони» – ну і добре, хай буде. Але якби більше людей слідкували за їхніми рідними маленькими клубами, то рівень українського футболу підвищився би, а ваш чемпіонат реально міг би стати одним із найцікавіших в Європі.

– Добре, в кого з наших найкращі емблеми? І найгірші.

– Так, ну найкращі, я би сказав, у «Металіста», «Херсона» та «Таврії». А найгірші, гадаю, мають «Чорноморець», «Поділля», «Мир» та «Енергія».

– О, до речі, а що ти з Австралії думаєш про наш герб? Чесно.

– Український тризуб? Слухай, я абсолютно чесно вважаю, що це один із найкращих національних гербів світу. Він одночасно і мінімалістичний, і при цьому сповнений глибокого символізму. Мені дуже подобається.

– Загалом в Україні є такий типовий набір патріотичних символів, які весь час перемішують в дизайні. Це вишиванка – така особлива сорочка з вишивкою, соняшники, калина, пшениця, вінки. Що ти про це думаєш? Чи треба якось перепридумувати і оновлювати ключові асоціації про країну?

– До речі, я дійсно помітив, що ви дуже любите пшеницю, зерно і всяке таке. У вас навіть аж два футбольні клуби з назвою «Нива», це цікаво.

Загалом, зберігати свою історію та свої символи – це дуже важливо. Саме це робить вас тими, ким ви є. Але при цьому мені здається, що радянська символіка все ж має піти з усіх аспектів вашого життя. Звісно, повністю знищувати пам’ять не можна – інформація про такі речі як Голодомор чи придушення української мови має бути широко розповсюдженою, щоб переконатися, що подібне ніколи вже не повториться. Але дуже важливо, щоб коли люди чули про Україну, то вони уявляли саме Україну, а не якісь рештки Радянського Cоюзу.

– А що ти взагалі знаєш про нашу культуру? Музику, наприклад.

– Одна із моїх улюблених пісень – «Воины света». Я не знаю точно, про що її слова, але знаю, наскільки багато ця пісня важить для українців, та й просто мотив дуже запам’ятовується.

Ну а загалом я досить багато про вас дізнався, вичитував, наприклад, що означають назви міст. До того ж реально круто, що у вас у країні є все: від чудових пляжів на півдні до Карпатських гір на Заході. Сподіваюсь, ви розумієте, наскільки Україна багата культурою та історією.

Плюс мене вразила ваша історія, особливо феномен козацтва. Знаю, що у вас є особливо цікаві історично регіони: Волинь, Полісся, Поділля (Ітан по пам’яті називає їх Volhinya, Polesia й Poldila. – Platfor.ma). Взагалі дуже цікаво, як ви взаємодіяли з іншими державами в регіоні й врешті стали собою – Україною.

Плюс у вас одні з найбільш привітних людей, з якими я коли-небудь спілкувався в інтернеті. Коротше, я думаю, що Україна має бути в переліку справ, біля яких за життя обов’язково треба поставити галочку.

– В Україні є багато розмов щодо публічних людей, які зараз їздять в Росію, скажімо, музикантів. Серед спортсменів такі теж є. Як ти до цього ставишся?

– Це надзвичайно складно. Все залежить від моральних якостей конкретної людини. Я за те, щоб тримати політику подалі від деяких аспектів життя, однак рано чи пізно приходить момент, коли треба послати Путіну чіткий сигнал: Україні й українцям ти не потрібний! Особисто я думаю так: йде війна, люди, співвітчизники, вмирають, захищаючи твою батьківщину, а тим часом ти спокійно їдеш заробляти в Росію – це означає, що ти просто безвольний. І що ти радше обереш гроші, а не мораль.

– А ти щось знаєш про те, що у нас були вибори? Як це з Австралії виглядає?

– Так, я за цим уважно стежив. Загалом для мене було дуже дивно, що люди весь час скаржаться на політиків та олігархів, а потім знову і знову продовжують голосувати за них або їхніх фаворитів. В такій патріотичній країні чиновники чомусь обирають гроші, а не краще майбутнє для всіх і власний обов’язок перед державою.

Очевидно, що Тимошенко є популісткою і готова була сказати що завгодно, аби тільки повернутися до влади. Той комік може й міг би бути ковтком свіжого повітря, але зі своїми зв’язками із Коломойським він, схоже, настільки ж корумпований, як і всі. Щодо Порошенка – на посаді президента він точно не був видатним, але все ж у тих умовах, що склалися, він впорався набагато краще, ніж могли би інші політики – з усіма цими антикорупційними судами і вимогами, що олігархи мають більше робити не для себе, а для країни.

Коли я побачив результати ваших виборів, то не знав навіть, що з цього приводу думати, бо про Зеленського як державного діяча ніхто поки що не знає. Я думаю, що люди проголосували за нього, тому що вони просто втомилися від, скажімо так, старої політики і корупції. Але вони не розуміють, що корупцію не можна ось так в один момент перемогти, це довгий і виснажливий процес. Мене також здивувало, що тільки 60% країни пішли на вибори, бо у нас в Австралії голосування є обов’язковим і вас штрафують, якщо не голосуєте. Тим паче, якщо враховувати поточну ситуацію в Україні, то я взагалі не можу зрозуміти, чому люди у вас не захотіли піти і здійснити своє демократичне право голосувати. Це ж так важливо – обирати того, хто керуватиме твоєю країною. Та й просто цікаво, навіть якщо хтось вважає, що їхній голос нічого не важить.

– Я дізнався про тебе з невеличкого тексту на «Трибуні». Після нього ти якось відчув підвищену зацікавленість з України?

– Декілька людей подякували мені, що було досить дивно, а декілька написали, що мої дизайнерські пропозиції надзвичайно погані. В принципі, я можу з цим погодитися, але принаймні я хоч намагаюся комусь допомогти.

– Вибач, але наостанок я все ж маю це запитати. Це правда, що в Австралії абсолютно кожна тварина прагне тебе вбити і зжерти?

– Ха-ха, абсолютна правда! Не хочу тебе лякати, але найгірші з усіх – drop bears (вигадана австралійська істота, злобна і хижа коала. – Platfor.ma).

Найцiкавiше на сайтi

Дороги, вареники та права жінок: іноземці про дивну Україну

АвторPlatfor.ma
10 Січня 2018

Щороку волонтери з усього світу з’їжджаються в Україну, щоб у шкільних таборах GoCamp навчати дітей англійській, німецькій і французькій мовам та ділитися своєю культурою. А вже за кілька тижнів вони везуть додому власні враження. Разом з ініціативою GoGlobal ми вирішили дослідити, що іноземцям подобається в Україні й від чого вони не в захваті, а також які з їхніх очікувань не справдилися і чому.

 

Фото: www.facebook.com/laurens.soenen

До того, як взяти участь у GoCamp, я вивчав політику та історію України, але не мав жодного уявлення про те, якою буде реальність. Коли я їхав в Україну минулого літа, у мене було кілька найпоширеніших негативних стереотипів. Усі вони виявилися помилковими. Замість сірої, старомодної та нудної країни я побачив сучасну і яскраву Україну з величезним потенціалом. Більше того, я був вражений гостинністю, незважаючи на стереотип про українців як досить відчужених людей.

Я завжди буду пам’ятати, як усі, кого я зустрів, зробили все можливе, щоб дати мені лише найкраще. Україна займає особливе місце в моєму серці завдяки надзвичайним людям, які завжди прийдуть на допомогу. Через це Україна стала моїм другим домом. Я не побачив тут чогось особливо негативного, але мушу визнати, що мої подорожі тривали не дуже довго. Я не надто переживав через погану інфраструктуру або прояви корупції, але можу уявити, наскільки це розчаровує, якщо жити в таких умовах тривалий час.

Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена

До мозга гостей: как Марк Твен, Бальзак и Моцарт проводили время в Украине

АвторЮрій Марченко
26 Липня 2018

Украина – страна гостеприимная. Поэтому Platfor.ma просто собрала три истории о великих фамилиях и том, как они побывали в наших краях.

Один из величайших французских писателей всех времен прославился серией романов и повестей «Человеческая комедия», которую изучают в том числе в Украине. При этом в одном из наших учебных заведений учатся прямо там, где Бальзак жил.

К началу 1830-х Оноре де Бальзак был уже достаточно видным литератором: во Франции вышли, к примеру, его «Шуаны», «Гобсек» и «Шагреневая кожа». Правда, особым благосостоянием он похвастаться при этом не мог, потому что заодно довольно неуклюже пытался стать олигархом: основывал неудачные печатные издания, пробовал скупать серебряные рудники на Сардинии, приобретал слишком дорогостоящие для себя дома. Но зато стал видным писателем, слава которого докатилась и за границу.

Например, в Российскую империю, откуда как-то раз в 1832 году он получил письмо. Не то чтобы анонимку, но подписанное некой «Чужестранкой». Авторша письма так восхищалась его творчеством, что писатель не преминул ответить, затем она ответила на ответ – и переписка стала регулярной.

Как-то по ходу выяснилось, что пишет Бальзаку не просто «чужестранка», но аж целая графиня Эвелина Ганская, владелица обширного имения около Бердичева. Первая встреча 33-летнего писателя и 31-летней дворянки случилась через год в Швейцарии. Правда, пылкое свидание несколько омрачило присутствие супруга Эвелины – 50-летнего графа Венцеслава Ганского. Даже если он и догадывался, почему жена притащила его в Невшатель, то внимание модного писателя слишком льстило ему, чтобы это показывать.

Переписка между влюбленными продолжалась, а в 1842 году Венцеслав Ганский умер. Тут уж они решили перепиской не ограничиваться, и стали активно общаться лично. Свидания в Женеве, Вене и Дрездене чередовались с приездами именитого француза в Украину. В сумме в нашей стране Оноре де Бальзак прожил почти год, и немало о ней писал. «Молодые дамы бывают на балах в платьях королевской роскоши, намного превосходящей все то, что можно увидеть в Париже… Они буквально сокрушают мужчин своими нарядами!» – это про Киев. «Царство хлебов, молчаливые прерии Фенимора Купера. Тут начинается украинский чернозем, слой черного и тучного грунта толщиной с пятьдесят футов, а то и больше!» – а это уже про всю страну. За два приезда в Украину писатель посетил Киев, Броды, Радзивилов, Дубно, Вишневец и немало прожил в особняке Ганской в поселке Верховня.

Это удивительная страна, – заключал Бальзак в одном из своих писем. – Поскольку рядом с присущим ей небывалым блеском не хватает в ней самого необходимого комфорта.

Мы вам писали: история одного письма за рубеж от украинских школьников 30-х годов

АвторВиктория Гривина
21 Березня 2018

Это история письма украинских школьников, которое восемьдесят шесть лет пролежало в национальной библиотеке Уэльса, и было выловлено и прочитано участником проекта «Тайные истории посланий Мира и Доброй воли в Уэльсе 1930-х годов».

В проект исследования британских архивов я попала как местный волонтёр Европейской службы (EVS). Он проходил в национальной библиотеке Уэльса, которая по британской традиции находится в университетском городке с непроизносимым названием Абериствит на краю цивилизации, то есть в трёх километрах от Ирландского моря или ближайшего паба. По хитрому плану британцев, образовательные учреждения должны располагаться как можно дальше от разлагающего влияния цивилизации.

К тому времени я уже больше девяти месяцев прожила в Уэльсе и успела сполна насладиться изоляцией от родной культуры. Смейтесь сколько хотите, но штука под названием культурный код действительно существует, и, когда он напрочь исчезает из окружающего пространства, начинаешь подсознательно искать хоть какие-нибудь его следы.

Так я узнала, что когда в конце 19 века Уэльс, эта первая жертва Британской империи, снабжала углём половину земли, в местных шахтах работали тысячи украинских горняков. Сотрудник «Большого Пита», самой крупной шахты-музея в королевстве и сам бывший шахтёр говорит, что в шахтах даже до сих пор можно найти на стенах украинские надписи. А сын местного шахтёра добавляет, что в 1960-х его отец как-то три дня гулял на свадьбе в закрытом ныне украинском ресторане.

Потом промышленность ушла, а с ней ушли и горняки. То же самое касается переселенцев из Уэльса на Донбассе. Валлийский промышленник Джон Хьюз, отстроивший детище своей жизни – Юзовку (современный Донецк), был вынужден вернуться домой из-за революции 1917 года. К слову, родина Хьюза – посёлок Мертир – несмотря на окружающие зелёные холмы в своём пост-шахтёрском прошлом и сейчас несёт незримое сходство с Донбассом.

Чистый, студенческий и бесконечно сонный Абериствит – другое дело. Во время второй мировой сюда эвакуировали Лондонские архивы – дальше этого медвежьего угла уже было некуда, потом только Атлантический океан. Зато теперь в грандиозном классическом здании библиотеки на вершине холма с видом на Кардиганскй залив чувствуешь важность истории и себя в ней. Картину дополняют бегающие по лужайке дикие зайцы и стаи студентов, которые тут же, лёжа в траве, поедают обеденные сэндвичи.

Странно представить, что несколько столетий назад эти места считались центром борьбы за валлийскую независимость. Когда же на изломе Первой мировой мечта о суверенитете окончательно растаяла, ей на смену пришёл лозунг «спасайся кто может». Именно тогда в Абериствите было основано молодёжное движение «за мир во всём мире» Urdd.

Каждый год 15 мая активисты Urdd выходили в радиоэфир с заведомо провальной для предвоенных годов миссией мирить народы. Они обращались к молодым людям всех стран и просили поддержать мир или хотя бы отправить весточку в Уэльс с информацией о том, есть ли какие-нибудь военные угрозы в соответствующих странах, и что со всем этим делать. Что удивительно, каждый год с конца двадцатых и по сей день им кто-нибудь отвечал.

В архивах национальной библиотеки
В архивах национальной библиотеки
Обращения мира и доброй воли Urdd

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR