Арт-детектив: нова історія життя і загибелі імпресіоніста Олександра Мурашка

АвторЮрій Марченко
19 Лютого 2018
Теги:
Люди знання мистецтво наука особистість

Олександр Мурашко – один із найвидатніших художників в історії України. При цьому навколо його постаті завжди існувало чимало таємниць – так, нічого не було відомо про народження митця, також досі не розкрите його вбивство у Києві. Однак після чотирьох років роботи науковий співробітник Музею духовних скарбів України Дар’я Добріян змогла перемогти деякі загадки життя художника. Platfor.ma поговорила з нею про те, як це – проводити детективне наукове дослідження того, що було настільки давно.

– Якщо коротко для тих, хто погано розуміє, чому Мурашко – це круто: у зв’язку з чим цей художник для України настільки важливий?

– Він один із творців українського національного стилю, людина, з творчістю якої у європейців асоціювалося українське мистецтво на початку 20 століття, вже не говорячи про те, що він разом із колегами заснував перший мистецький виш на території України, якому в листопаді виповнилося 100 років – Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури.

– Ви згадали, що він був досить відомим і за кордоном. Можете трішки розповісти про це?

– Коли він був учнем Петербурзької академії, то отримав фінансування на навчання у Парижі та Мюнхені, тому вже в 1900-му році художник потрапив у європейський контекст. Пізніше, в 1909 році, він отримав золоту медаль на міжнародній виставці у Мюнхені, наступного року експонував роботи на Венеційській бієнале, подальші декілька років був активним учасником мюнхенського сецесіону, провів персональні виставки у Кельні, Дюссельдорфі та Берліні. Все це супроводжувалося публікаціями в пресі, одна його робота навіть прикрашала обкладинку німецького журналу «Jugend». Безперечно, митець продав чимало картин, які нам сьогодні відомі лише з дореволюційних репродукцій.

Засновники Академії мистецтв. Олександр Мурашко – другий зліва.

– Добре, він крутий, це ясно. Але чому ви присвятили стільки сил саме цьому митцю? Як обрали його об’єктом дослідження?

Дар’я Добріян

– Декілька років тому мені до рук потрапив рукопис спогадів дружини художника Маргарити Мурашко. Сталося це, коли я прийшла в гості до родини Мазюків-Прахових. У той час я навчалася в університеті й досліджувала постать іншого київського художника, Вільгельма Котарбінського, який, як і Мурашко, був «своїм» у родині Прахових. Але випадково мова зайшла про Мурашка і мені показати автограф його дружини. Прочитавши заголовок «Смерть Саши», мені стало страшно і цікаво водночас. Працюючи на дослідженням вже кілька місяців, я раптом подумала: «Ого!». А чи точно я обрала цю тему, чи вона обрала мене сама?!

– А що це за «Смерть Саши»?

– Це спогади Маргарити Мурашко, які вона занотувала в 1919 році, одразу після трагічної загибелі її чоловіка. Взагалі рукопис складається з двох частин, у першій авторка розповідає про знайомство з майбутнім чоловіком у 1905 році. Завершується історія вінчанням пари у 1909-му. А от у другій частині йдеться про останні десять днів життя Олександра Мурашка та про трагічне вбивство, свідком якого стала Маргарита. Рукопис бачили дослідники 20-х років, та із зникненням у 1936 році вдови Мурашка, його вважали втраченим, аж до оприлюднення у 2016 році (Мурашка застрелили у потилицю на київській Лук’янівці у 1919. Багато років вважалось, що це було пограбування, однак останнім часом з’являються версії, що художника знищила влада, – Platfor.ma).

З книги “Спогади Маргарити Мурашко”

– Які були стартові умови цього квесту – чому про його народження нічого не було відомо?

– Як свідчить історіографія, Олександр народився поза шлюбом, і свого рідного батька він не знав. Майже до вісімнадцяти років юнак носив прізвище матері – Крачковський, і лише після офіційної процедури всиновлення змінив його на прізвище вітчима, власника іконостасної майстерні Олександра Івановича Мурашка, в родину якого Сашко потрапив восьмирічним хлопчиком.

Уся складність пошуку інформації полягала у тому, що вона ховалась серед сотень тисяч метричних книг храмів, концентрація яких у Києві тоді була чи не найбільшою в усій імперії. Випадково знайти потрібне свідчення видавалося просто неможливим, а відтак міг допомогти лише щасливий випадок.

Які ниточки врешті привели вас до успіху? Як розплутували цей клубок?

– Наприкінці грудня минулого року нарешті вдалося знайти першу письмову згадку про художника у історичному архіві Києва. На пошук матеріалів саме там мене наштовхнули документи, що їх Олександр Мурашко подав у вересні 1894 року, вступаючи до Імператорської академії мистецтв, нині всі вони зберігаються у Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі. Можливості побачити на власні очі справу Мурашка у мене не було, тому на прохання допомогти і сфотографувати документи люб’язно погодилася вітчизняний мистецтвознавець Олександра Зарахович, яка працювала у цьому ж архіві над проектом, присвяченим творчості Адріана Прахова. Саме на надісланих дослідницею знімках вдалося знайти копію свідоцтва, у якій згадувалася назва церкви, у якій проводили таїнство хрещення.

Залишалося пересвідчитися у правдивості написаного, знайшовши оригінал, у якому до того ж могло бути написано більше. Знавець метричних книг, історик Віталій Ткачук, до якого я звернулася за порадою, допоміг мені відшукати потрібну метричну книгу Золотоустівської церкви за 1875 рік.

– Подібна робота – це мільярд годин порпання в архівах чи у такого дослідження є і більш яскраві моменти?

– Звісно, це тривалий процес, та його не варто недооцінювати, бо архівна робота – це перш за все діалог з джерелом, а значить із минулим, до того ж без посередника.

Але було і чимало дуже яскравих моментів, наприклад, вихід спогадів Маргарити Мурашко, над якими я працювала два роки. До речі, з презентацією саме цієї книги пов’язана моя улюблена «байка». Тут варто почати з передісторії. У Олександра і Маргарити Мурашків була названа донька Катерина, слід якої загубився ще у 1960-і роки, а оскільки спогади Маргарити Августівни присвячені саме їй, то я доволі часто про неї думала і намагалася розшукати, але все було марно. І от в переддень презентації книги мене запрошують на радіо, я приходжу, годину розповідаю про «кухню» створення книги, і, підсумовуючи, кажу: «Ця книга присвячується доньці Олександра і Маргарити – Катерині, про яку, на жаль, ми вже ніколи нічого не дізнаємося», виходжу із рубки, а звукооператор мені каже: «Ви знаєте, будучи підлітком, я неодноразово бував у квартирі доньки Мурашка в Москві, мій вітчим дружив з її чоловіком»… І тут я зрозуміла, що не варто поспішати з висновками, бо вся ситуація може змінитися в одну секунду.

– Чи були ще якісь яскраві історії про ваші пошуки та спілкування з людьми по дорозі?

– Насправді я постійно спілкуюсь з дуже серйозними науковцями та справжніми професіоналами, це люди завдяки яким я постійно вчуся і прагну до більшого. З яскравих моментів, згадується створення коміксу про Мурашка в тандемі з художницею Аліною Гаєвою, ця співпраця для мене була справжнім ковтком свіжого повітря.

Є ще одна крутезна історія про те, як мені вдалося знайти маленький начерк в купі сміття, і дивом його зберегти, а через декілька років з’ясувалося, що це ескіз Мурашка до його знакової картини «Селянська родина» 1914 р.

– Де ж було це сміття?

– Це секрет. Знаєте, я дійсно би хотіла розповісти цю чудернацьку історію, та все ж прибережу її на майбутнє, для потенційної книги, можливо навіть детективу.

– То що ж відтепер завдяки вам наука буде знати про Мурашка?

– Від самого початку дослідження моїм головним завданням було оприлюднення невідомих та недоступних джерел, як-то спогади Маргарити Мурашко, Тіни Омельченко чи невідоме листування самого художника. Всі ці матеріали є надзвичайно інформативними та цікавими водночас. Для мене важливіше не нав’язувати точку зору дослідника, а дати можливість кожному скласти свою власну думку, а це можна зробити лише читаючи першоджерела. Я намагаюся якомога більше публікувати саме оригінальних текстів тих часів. За чотири роки було безліч суттєвих знахідок, уточнень, що в більшій чи меншій мірі впливають на образ художника, та от метричний запис про народження можна впевнено назвати сенсаційним.

З книги “Спогади про Олександра Мурашка”

– А про обставини загибелі щось нове чи просто не надто відоме неспеціалістам з’ясувалось останнім часом?

– Пи­тан­ня сто­сов­но вбивс­тва Олек­сан­дра Му­раш­ка досі не виріше­не. Мар­га­рита Му­раш­ко не на­поля­гає, що це бу­ло політич­не вбивс­тво, од­нак за­ува­жує: «Во вся­ком слу­чае, это не бы­ли прос­то гра­бите­ли: они ос­та­вили на нем цен­ную бу­лав­ку, бо­тин­ки и т. д.». А от видатні мистецтвознавці першої половини 20-го сторіччя Ге­оргій Лу­комсь­кий та Ми­кола Пра­хов гли­боко пе­реко­нані, що Олек­сан­дра Му­раш­ка зас­тре­лили са­ме з політич­них мірку­вань. Пра­хов зви­нува­чує у при­чет­ності до за­гибелі ху­дож­ни­ка як ук­раїнсь­ких націоналістів, так і ра­дянсь­ко­го мат­ро­са Андрія По­лупа­нова.

Натомість Лукомський пише: «В ЧК был изрядный сумбур. Произошло много ”ошибок” от спешки и неуверенности во власти и вот то, что постигло бедного А. А. Мурашко — несомненно, одна из таких ошибок, в связи с перепутанными списками, или случайно не зачеркнутой рукой Лациса (или Петерса) написанной, может быть, по другому делу фамилией на обрывке бумаги. Впрочем, Александр Александрович, повторяю, несомненно был в украинских партиях — члены их подвергались гонению. В это время антибольшевистские войска шли уже от Житомира на Киев».

У радянській історіографії усталилася версія, що митець загинув від рук бандитів, які мали на меті пограбування. Сьогодні це трактування не витримує жодної критики. І хоч убивство, найімовірніше, вже не буде розкрито остаточно, сподіваюся, що новознайдені джерела зможуть пролити на нього дещицю світла.

 

– Розкажіть про столичну садибу художника, що з нею зараз?

– Сьогодні вона знаходиться у комунальній власності, на яку в 2015 році влада виділила 600 тис. грн. Їх ледь-ледь встигли «освоїти», розробивши проект першочергових робіт, та цей план страшенно недосконалий, наприклад він не передбачає лагодження даху та відкачування води з підвалу. А щоб внести будь-які правки в затверджений план, необхідні місяці бюрократичної тяганини. Навіщо нам такий проект порятунку садиби? Минулого тижня я була на засіданні комітету в Верховній Раді, на ньому піднімалося питання збереження цієї пам’ятки. Представники міської влади говорили такі абсурдні речі, що було смішно. А тим часом у садибі продовжуються пожежі, бо там живуть люди без реєстрації, які ці пожежі провокують. Якби не діяльність активіста Олександра Глухова, ми взагалі б уже забулися, де стояла садиба Мурашка. Як на мене, влада системно та планово знищує будинок з метою звільнення місця для майбутньої забудови… Звісно, мені би хотілося помилятися.

– Ось ви чотири роки витратили на ці пошуки і знайшли те, що шукали. Що далі?

– Дуже складне запитання. Чи наблизилася я до розуміння Олександра Мурашка, як до людини? А до розуміння його творчості? В обох випадках відповідь буде «ні». Інколи навіть здається, що інформації стає більше, а розуміння з кожним роком меншає. У нас вкрай мало матеріалу, аби осягнути Мурашка, адже його епістолярій майже не зберігся.

Пошук – це перманентний процес, хіба його можна закінчити? Та я з упевненістю можу сказати, що свідчення з метричної книги в моєму списку завдань займали чільне місце. Тому, я би сказала, що тактичні завдання поступово виконуються, та до втілення стратегічного, ще дуже далеко.

Можливо, колись дослідницький процес призведе до чогось фундаментального, наприклад, наукової монографії, сценарію для фільму, художньої книги або ще чогось. А наразі потрібно просто якісно робити свою роботу.

Найцiкавiше на сайтi

2017 vs. 1917: яким був Київ сто років тому

АвторPlatfor.ma
28 Грудня 2017

Початок ХХ і ХХІ століть приніс Україні революційні зміни. Спогади про одні події лишилися тільки на фотографіях, про інші – на наших вулицях. Разом з історичним курсом #1917_UA від «Культурного проекту» ми вирішили поглянути, як змінилися важливі місця Києва за цей час.

 

Володимирська, 57

Власником будівлі була київська міська управа. Будинок почали споруджувати як громадську установу і розмістили в ній педагогічний музей – з 1911 року він функціонує як Педагогічний музей цесаревича Олексія.

У березні 1917 року, коли постало питання про приміщення для щойно утвореної Української Центральної Ради, її активний учасник Микола Порш домігся передачі кількох приміщень музею майбутньому українському парламентові. Окрім цього тут розміщувалися багато громадських та громадсько-політичних організацій. Тут же проводились різноманітні зʼїзди та інші революційні заходи.

Зараз цей будинок функціонує як Київський міський будинок учителя. Також тут знаходиться багато інших установ, наприклад, київський хореографічний коледж «Кияночка», Педагогічний музей України, а в одній із кімнат працює Музей Української революції 1917-1921 рр.

 

10 хвилин на все майбутнє: киянин про те, як його пограбували і це змінило все життя

23 Травня 2017

На початку травня молодий киянин йшов додому пізно ввечері. На нього напали ззаду, відібрали всі речі і придушили так, що він втратив свідомість. Нападників спіймали вже за кілька годин, але ця подія повністю змінила його життя. Для Platfor.ma він на умовах анонімності написав про те, як злочин і безпорадність показали йому, що в цьому житті є справді важливим.

Була ніч і я йшов додому. Нікого окрім мене на вулиці не було. Я слухав музику в своїх навушниках, здається, тоді грала пісня «Personal Jesus». Завжди любив слухати музику голосно і, скоріше за все, навіть підтанцьовував. Раптом я відчуваю, що мене вдарили по голові і я падаю вперед. Мене б’ють ще раз. Потім знову. Відтягують з дороги на узбіччя, ближче до дерев. Схоже, що з іншого боку вулиці нікого в цей момент немає.

З моєї голови знімають навушники і забирають з кишені айпод. Стягують годинник. Мене притискають до обличчям ближче до землі. Мені ставлять прості запитання про місця, де знаходяться мої речі. Я даю прості відповіді. Знімають мій рюкзак. Я розумію, що нападників двоє. Забирають інші речі. В обличчя мені пшикають балончиком. Мене починають душити. Я втрачаю свідомість – але розумію це тільки тоді, коли вже опритомнів. Я питаю дозвіл піднятись. Ніхто не відповідає. Я один.

Я встаю на ноги. Шукаю залишки своїх речей довкола. Знайшов лише мобільний телефон, який ніколи раніше не бачив. Я беру його з собою, повертаюсь на дорогу і йду далі додому. Розумію, що не маю більше годинника і багатьох інших речей. Я не думаю про їх цінність або про те, чи цілий я. Думки, які є в моїй голові, дуже прості – на мене напали, я не помер, потрібно дійти додому. Коли лишилось три хвилини дороги і лише два повороти, я чую десь позаду звук машини. Паніка заповнює порожнечу всередині. Пришвидшую ходу.

Я заходжу додому. Дивлюсь в дзеркало – моє обличчя не ушкоджене. Я піднімаюсь до своїх батьків, які, я знаю, сплять. Прошу їх прокинутись і подзвонити в поліцію. Я розповідаю їм про те, що трапилось і після цього йду вмитись, бо моє обличчя досі пече від перцевого спрею. Я можу достатньо детально переказати хронологію події до найдрібніших деталей, проте це не означає, що я розумію, що відбулось. Реальність така, що я ще тиждень не буду розуміти, що сталось і що змінилось.

Через 10 хвилин приїздить поліція і ми відправляємось шукати місце, де на мене напали. Я віддаю патрульним телефон, який знайшов. Розповідаю їм всю історію. На місці злочину ми знаходимо мої окуляри – їх врятувало те, що вони одразу впали. Я кладу їх в кишеню піджака і тільки зараз розумію, що мій лікоть сильно розбитий.

Поки я сиджу в патрульній машині, дзвоню з батьківського телефону в банк, щоб заблокувати свою картку. І до речі, мама теж в машині зі мною. Приїхав якийсь детектив. Я вкотре детально переказую те, що сталось, досі не розуміючи нічого. Ми їдемо кудись далі. Нам пояснили, що телефон, що я знайшов – єдиний ключ до того, щоб взяти нападників. Після зупинки патрульні виходять з машини і кудись йдуть. За години дві вони повертаються в машину і розповідають, що підозрюваних затримали. Їдемо до відділку. Після дачі показань для двох слідчих мене з мамою відпускають. Вже сьома ранку. По приїзду додому я лягаю спати і сплю без снів. Дуже болить голова.

Через декілька годин знову їду до відділку. Знову даю свідчення. Мені пояснюють процедуру слідчої дії: потрібно впізнати моїх нападників, які, до речі, вже зізнались.

Слідча дія – формальність. За голосами я їх дійсно впізнав. І мав можливість розгледіти їх. Подивитись в очі тим, хто близько 10 годин тому напав на мене ззаду, вкрав всі мої речі, обприскав обличчя балончиком і придушив. З одним із них мені навіть довелось поговорити за присутності слідчого і адвоката. Не з моєї ініціативи, але я прийняв запрошення. Я не тримаю на нього зла. Я пробачаю його, проте це не звільняє його від відповідальності, що на нього чекає. Ми самі творимо свою долю – і він прийняв свої рішення самостійно. Він зруйнував своє життя, а я став частиною цього. При цьому він навіть молодший за мене. Його спільники – також. До слова, їх всього троє. Двоє нападають і третій чекає в машині. Відпрацьована схема. Загублений телефон дозволив їх заарештувати і, якби я його не знайшов, все вийшло би по іншому. Але не телефон зруйнував їх життя, його зруйнували вони самі.

В самом теле: как журналистка искала детей-трансгендеров и это стало квестом

Не так давно в США отменили закон, который позволял детям пользоваться туалетами соответственно своему гендеру, а не биологическому полу. Журналистка Надежда Дризицкая обратила внимание на этот случай и заинтересовалась: а как же в Украине с детьми, родившимися в теле другого пола? Поиск ответа оказался длинным путешествием, приведшим к новым вопросам. Platfor.ma публикует историю этих странствий по школам, психологам и ученым.

Пока что-то не запретят, ты об этом «что-то» иногда толком ничего и не знаешь. Нет, конечно, я слышала о трансгендерах и раньше, но вот о том, что их можно встретить среди учащихся начальной школы, я не особенно задумывалась. Пока однажды вечером в новостях не услышала, что президент США Дональд Трамп запретил американским школьникам-трансгендерам пользоваться кабинками в туалете, исходя из своего гендера, а не биологического пола (тут об этом законе детальнее).

Пусть я давно не школьница и даже не трансгендер, но почему-то это тема меня зацепила. И тут же в голове возникла, как мне кажется, вполне логическая цепочка: во-первых, если раньше был введен закон, разрешающий это, значит в этом была необходимость и таких детей в Америке довольно много. И, во-вторых, если этих детей так много в Штатах, насколько вероятно, что и в Украине когда-нибудь может возникнуть такая ситуация? Мне почему-то показалось, что наши школьники толком и не знают, что это вообще такое «трансгендеры».  И стало интересно выяснить, как обстоят со всем этим дела в нашей стране.

Мне казалось, ну что здесь сложного? Надо просто найти хорошего психолога, который, возможно, работал с такими детьми, обратиться в психологические центры и хорошенько их расспросить, а также заглянуть в несколько школ и напрямую обо всем узнать у детей. Нет, не настолько напрямую, как вы, возможно, подумали: «А ну-ка быстро признавайтесь, кто здесь трансгендер?»

Но для начала надо было основательно вникнуть в тему. Среди отечественных исследований я нашла всего две работы, посвященных в целом теме трансгендеров (о детях и близко не было) и тут же потихоньку начали закрадываться сомнения, что не так-то все просто будет. Одновременно с этим я отправила запрос в Институт психологии при Южноукраинском педагогическом институте и частный центр детской медицины и психологии, в надежде, что у них есть специалисты, которые, возможно, сталкивались с такими детьми и могли бы ответить на мои вопросы.

Подпись к фотографии

Даже несмотря на то, что в институте мой вопрос вынесли на консилиум, успехом это дело не увенчалось. Никто этим никогда не занимался: «Тема закрытая и для работы аналитика не простая, а консультирующие психологи и вовсе не берутся. Хотя и прецедентов у моих коллег, говорят, не было. В приюте у нас была девочка-гермафродит, но от нее побыстрее избавились, так как не знали, что с ней делать – и передали медицине».

В частном центре мне ответили примерно то же самое, только у них и гермафродита не было.

Назад в настоящее: Украина глазами человека, не бывшего дома три года

АвторАртем Заяц
14 Вересня 2016

Для некоторых все азиаты – на одно лицо. Это, конечно, не так. Поездив по разным странам, сегодня я могу без труда отличить корейца от тайца, а филиппинца от индонезийца. Но поначалу различать действительно трудно. Говорят, у монголоидов в отношении европейцев – все то же самое, и думаю, не врут. После первой полугодичной поездки в Азию я вошел в Дубае в самолет с летящими домой украинцами – и обомлел: все люди в салоне показались мне буквально на одно лицо. Лицо не очень молодое, усталое, хмуроватое. Одинаковые, словно из одной семьи, носы, рты, прически… Наваждение длилось лишь пару секунд – но тот момент я хорошо запомнил. Не такими ли нас видят иностранцы?

В этот раз отвычка от Украины должна сказаться куда ярче: я не был дома с 2013-го года. За протекшее время успела произойти революция и начаться война. Янукович переселился под Ростов. Упал малазийский самолет. Мой родной город переименован. В Крыму завелись рубли. Милиция стала полицией. А у меня закончились страницы в загранпаспорте. Хороший повод синхронизироваться с украинской реальностью, сравнив ее с фейбучной картинкой.

Самолет идет на посадку. В иллюминаторе мелькают желто-зеленые аппликации украинских полей с ползущими по ним тенями облаков. Я разглядываю пассажиров, но никаких откровений в этот раз не испытываю. Поражаюсь лишь, как много людей не следят за здоровьем и выглядит старше своего возраста. Много безвкусной одежды и косметики, лишнего веса, ранних морщин. Почему я не замечал этого раньше? Или раньше этого не было?

«Давно не слышал, – говорю я своей жене Лене, – чтобы кто-то аплодировал после посадки. Мне кажется, по хлопкам можно понять, что ты в постсоветской зоне, где люди летают редко и потому все еще боятся, что их уронят». – «Думаешь, будут хлопать?» – «Вот и проверим».

Мягкий удар о землю, шум аплодисментов. «Во всяком случае, хлопков стало меньше, чем раньше», – смеюсь я.

Аэропорт, проверка паспортов. Вдоль окошек ходят молодой человек и коротко стриженная девушка, оба в военной форме. Висит плакат «Україна без хабарів» – то ли утверждение, то ли предложение. Я решаю снимать все интересное, что попадает на глаза. Пройдя паспортный контроль, тут же пытаюсь записать первый видеоподкаст в зале прилета. Немедленно появляется строгая девушка в камуфляже, отрубает: «Снимать нельзя!» – «Так я ведь себя снимаю, а не аэропорт». – «Это все равно». Интересные дела. Ну ладно.

В следующие дни выясняется, что снимать нельзя, похоже, вообще нигде и ничего. В торговом центре охрана начинает ругаться при попытке сфотографировать безголовый манекен в витрине. В супермаркете – когда пытаюсь снять на планшет полку с напитками, чтобы не запоминать цены. На улице – когда ловлю в объектив старинный особняк, в котором, видимо, заседает кто-то непростой. Даже из киоска с сигаретами раздается настороженный крик: «Вы кто такие?!» Объяснений никто не дает, ни на какие документы не ссылается. А спорить, доказывая свои права, кажется глупым – я от этого отвык. С подобной паранойей приходилось сталкиваться и раньше, но с тех пор она, похоже, заметно усилилась.

Автобус едет по Киеву. Над головой водителя – крупный баннер: «На все воля божья…» Рядом с шофером сидит его приятель, в полдень уже подшофе, громко комментирует округлости входящих девушек. Девушки морщатся, но вслух никак не реагируют.

Украдкой изучаю пассажиров. Плотность нанесения татуировок на открытых частях их тел заметно приблизилась к европейской. У парней преобладают коротко стриженые затылки; немало и ухоженных, волосок к волоску, бород. Девушки щеголяют татуажем бровей с неестественно идеальными углами. Многие мужчины старшего возраста выглядят как члены какого-то тайного братства: брюшко, синие джинсы, рубашка в мелкую полоску. Рядом со мной молодые люди, похожие на гламурных дровосеков, обсуждают своего «барбера».

За окном цветут аляповатые рекламные вывески, плотно облепившие фасады домов. Эхолоты – Картплоттеры – Ногтевой сервис – Живое пиво. Магазины Roshen. Vodafone – новый мобильный оператор. Много англоязычных названий, почему-то с грамматическими ошибками. Тыкаю пальцем в «Європейський одяг – STOK»: «Хозяева хотят, чтоб было модно и иностранно, а слово stock до сих пор не выучили».

Девушка-контролер интересуется: «Талон пробивать?» – «А нужно?» – «Если не пробить, будет недействителен». – «Тогда пробивайте». – «Ясно», – тянет она, скорчив гримасу. До меня доходит, что девушка, видимо, рассчитывала оставить талон себе и потом продать его еще раз. Она тем временем срывает раздражение на мужчине с электронной «читалкой», сующем ей деньги: «Мужчина, у меня две руки! Две! Обе заняты сейчас! Что вы мне суете! Понакупали планшетов…» – в базарном тоне вибрирует тоска человека, вынужденного заниматься неприятным делом.

«Сфера обслуживания пока радует не очень, – говорю я жене. – Давай посмотрим, что с продуктами». Обход супермаркетов несколько повышает настроение: здесь есть многое из того, к чему мы привыкли в Азии. Ассортимент хороший, но цены втрое выше, чем при Януковиче. Автоматически перевожу их в доллары. «Знаешь, все не так ужасно, – говорю я. – За эти деньги мы жили в Таиланде. Я думал, будет дороже. И даже есть вечерняя уценка на кулинарию». «Уценка есть и на фрукты-овощи, но на совсем гнилые», – докладывает Лена. Становится понятно, почему знакомые в разговорах бравируют тем, что не едят уцененное. «Уценяют, когда оно уже испортится, – бурчит какой-то мужчина, глядя на гниль в лотках. – Разве это можно есть?» Я хмыкаю: мы уже привыкли, что в таком состоянии продукты должны отдаваться почти даром. Однако цены снижены не очень заметно. «И почему цену пишут не за килограмм, а за сто грамм?» – «А это новая мода, чтобы дешевле казалось».

«Опять работает всего одна касса, – ругается полная женщина в очереди. – Посмотрите, сколько людей. Зачем строить столько касс, если они не работают даже в выходные?» Женщине никто не отвечает.