Про дитинство і сни

– Яку музику ви слухали в дитинстві?

– У батька була велика колекція вінілів — і класика, і джаз, і ті самі Beatles, Rolling Stones. Тому я з малих років до них звик і для мене це не була рок-музика, а просто музика, яку я слухав в дитинстві.

З 13 років я почав грати, в мене був свій бенд і з того часу я нічим окрім творчості не займався. Усі основні для мене принципи були сформовані в 16 років, з того часу я вже знав, чим хочу займатись. Далі це було практичне відпрацювання.

Ви не раз говорили, що кліпи мають своє походження для вас зі сновидінь, чи відчуваєте ви таку саму свободу на знімальному майданчику? І чи це означає, приміром, відсутність структури?

На 90% те, що я роблю, для нормальних людей — це відсутність структури, бо я не пишу сценаріїв, не роблю розкадровок. Я передаю картинку оператору в голову і чекаю, коли він це зробить. Я лише на майданчику відчуваю себе повноцінним, у всьому іншому—я такий самий як інші.

Про Росію і прощання з нею

– У 2015 році у вас була спільна робота з «Гайдамаками», польським музикантом Мацеєм Маленчуком і росіянином Андрієм Макаревичем, пісня «Тільки любов залишить тебе живим». Чи було відчуття, що ви створюєте щось більше за музику, що це історія миру між країнами?

– Взагалі я не тягаю за собою пам’ять: зробив і забув. Але тоді одразу було відчуття, що це щось більше. Взагалі в мене відсутній аналіз, я не думаю словами, тому і не запам’ятовую їх. Я запам’ятовую енергетичний стан і те, що в мене вийшло у фіналі. Ця робота була як скульптура. Я довів це відео більше до форми маніфесту, саме тому там з’являються слова. Важливо, аби цей емоційний стан залишився.

– За последние годы жизнь стремительно изменилась, но не школа. Сможет ли образование выжить, не меняя концепцию?

– Пока государство финансирует школу, она будет выживать в том виде в котором она существует. Школа – это один из самых крупных институтов любого государства. Сейчас по всей планете в детских садах, школах и университетах обучается около одного 1,3 млрд человек.

При этом нынешняя школа сформировалась более ста лет назад. Понятно, что она уже абсолютно не отвечает ни запросам государства, ни запросам бизнеса, ни, тем более, людей. Поэтому сейчас так стремительно развивается частное образование, оно просто более конкурентное.

Современная школа – это скорее анахронизм. Как правило, преподаватели – это люди, которые вообще далеки от реальности и запросов рынка. Конечно, школа будет меняться, это неизбежно, но достаточно медленно, поскольку это очень большая неповоротливая структура.

– Игры, виртуальная и дополненная реальность – какие полезные навыки могут дать школьникам современные технологии?

– Игры, дополненная реальность и другие современные технологии могут дать все полезные навыки, которые сейчас нужны. Школа их дать не может. Подростки уже давно живут в мире этих технологий. Попытки навязывать детям свои представления о вещах, о которых взрослые не знают, – это смешно и глупо. Сейчас дети в некоторых контекстах воспринимают родителей и взрослых как идиотов.

– Мы воспринимаем детей как тех, кто глупее, чем мы, стараемся принимать за них важные решения, например, выбор будущей профессии. Возможно, это неверно. Чему нам стоит поучиться у подростков?

– Современная профориентация – это оксюморон: человек, которому 40 -50 лет, который вообще не понимает, что творится в нынешнем мире, пытается давать профессиональные советы о выборе карьеры.

У детей способность к обучению очень высока. Они всегда с радостью принимают новое и довольно быстро адаптируются к реальности. У взрослых с этим проблемы. Я бы посоветовал всегда иметь открытый ум.

– Учитель должен быть добрым или требовательным? Какой окажется полезнее для будущего работника?

– Я вообще не понимаю, что такое добрый учитель. У преподавателя есть цель и некая ответственность, которая заключается в том, что его ученик должен достичь результатов. Если учитель на это не способен, то он профнепригоден. У хорошего педагога много инструментов. Он может мотивировать, стимулировать. На кого-то нужно надавить, чтобы получить результат. Для кого-то наоборот нужно создать определенные условия помягче. Нет такого понятия – «добрый учитель» или «злой учитель». Очень часто обучение может быть болезненно трудным. Ну, потому что учиться – это вообще трудно.

– Меня впечатлил ваш пост про буллинг в школе. Вы говорили, что это  отработка модели поведения «испытательного срока», которая часто встречается на реальной работе. Как ребенку правильно реагировать на буллинг?

– Буллинг – это просто типичная проверка, испытание. Может быть две реакции. В первом случае ребенок становится жертвой. Во втором он преодолевает булинг, у него получается постоять за самого себя. Буллинг может принимать абсолютно разные формы. И в школе – это самая примитивная форма. На самом деле школьный буллинг, дедовщина, вписаться на новой работе – феномены одного порядка. Всегда есть проверка «на вшивость» в новом коллективе. Создавая препятствия, общество пытается проверить, на что способен человек. Его задача – не провалить это испытание. И если он справится, то завоюет уважение.

– Сейчас много споров о том, нужно ли преподавать в школе творчество. Сокращаются часы рисования и музыки, подобные задания заменяются техническими. Насколько важна творческая составляющая в любом занятии?

– Очень важна. Очевидно, что когда детей слишком начинают загонять в технологии, они наоборот теряют креативные способности. Всегда должен быть баланс. Поэтому известная аббревиатура STEM сейчас формулируется как STEAM (S – science, T – technology, E – engineering, A – art и M – mathematics, больше про эту методику можно прочитать тут. – Platfor.ma).

– Многие профессии исчезнут через несколько лет. Учителя могут оказаться менее эффективными, чем индивидуальные системы образования, основанные на нейросетях и AI. Как вы считаете, нужен ли будет преподаватель-человек, и каким он должен стать?

– Надо понимать, что использование искусственного интеллекта в образовании – это пока мифология. Сейчас нет нормальных кейсов, алгоритмизация – это набор простых функций и сбор данных. Пока что единственной ключевой фигурой, которая способна чему-то научить, является человек. Конечно, потреблять образовательный контент можно без участия человека, если нужно научить кого-то рутинным вещам и процессам но, когда речь идет о творчестве и более серьезных вещах – пока что человек на первом месте. Я думаю, эта роль будет только возрастать, но содержание ее будет меняться. Учитель должен быть на переднем крае технологий, он должен быть в курсе всех новинок, исследований и открытий.

– Безработица и конкуренция за рабочие места. Какими знаниями и навыками должен обладать школьник, чтобы стать успешным и востребованным на рынке труда (к слову, почитать об этом можно еще в интервью нашего главреда с экспертом из UNICEF)?

– Есть Soft skills: креативность, адаптивность, способность к обучению, способность к социализации и есть набор неких Нard skills, которые сейчас составляют целый комплекс знаний связанных с компьютерами и информационными технологиями. Набор таких знаний и навыков сейчас становится универсальным, умение работать с компьютером – это как вторая грамотность. И если школьник, оканчивая школу, не знает определенных программ, как использовать технологии и программировать, у него просто очень мало шансов попасть в индустрию и устроиться на хорошую работу. Это будет касаться всех, даже представителей гуманитарных профессий, потому что искусственный интеллект и автоматизация сейчас проникают во все сферы.

– Роман Балаян (кстати, вот он) просил начать с того, что с «Долгих проводов» он ваш вечный поклонник и вечный завистник…

– Да, это его формулировка такая изящная. Он, видимо, впал в смирение.

– У вас с годами меняется видение кинематографа, его формулировка?

– Нет, кто талантлив, тот и годится мне, а кто бездарен, хоть бы что ни говорил, старый, молодой – мне все равно. Это нормально, мне кажется. Это искусство, оно должно иметь такой критерий.

– Вы родились в Сороках. Это нынешняя Молдова, а тогда была Румыния. Вас что-то связывает с этим городом?

– Когда я испытывала любопытство, то побывала там. Я там жила до пяти лет, потом, когда приехала учиться в Москву, то заинтересовалась, что за Сороки – и поехала туда. Но в целом никакой связи нет.

– Вашу фразу «Талантливому человеку могу очень многое простить из того, что никогда не прощу бездарному» часто ставят в заголовки. Как говорит Роман Балаян, «талант – звание посмертное». Что, по-вашему, талант, а что такое гений?

– Их еще и разделять можно? Наверное, как красивое и прекрасное, прекрасное и потрясающее. Это все изменчивые вещи, психология восприятия… Сегодня я оцениваю кого-то как гения, через несколько лет – как талант.

В человеке очень многое может дремать. Всю жизнь проспать. Нужно развиваться, особенно важно попасть в нужную среду в молодости. Если бы я не угодила к своему наставнику Сергею Герасимову, не знаю, была ли бы режиссером. Именно он пробудил во мне нужные качества, дал толчок. Мало ли кем бы я стала: микробиологом, например. Я его боготворю до сих пор.

– Какие темы в кино для вас табу? О чем бы вы никогда не снимали картины?

– Только те, которые я не умею. Бывает, что я начинаю что-то снимать и убеждаюсь, что мне это несвойственно, я робею, не могу осуществить то, что представляю в голове, и отступаюсь. Например, в «Мелодии для шарманки» я снимала детей в такой сцене, где хулиганы, нехорошие дети, нападают на моих героев, которые, так сказать, хороши. Мне хотелось сделать это очень жестоко, реалистично, как это действительно происходит, ведь дети бывают чрезвычайно жестокими, особенно те, которым все дозволено. Но это у меня не получалось, я чувствовала стесненность давать такие задачи детям-исполнителям. Я хотела, чтобы они сами догадались. А они тоже робели, им нужен был более бесстыжий режиссер, а я стеснялась. Поэтому эти сцены я убрала, так как они выглядели неубедительно.

– Тем не менее, «Мелодия для шарманки» вместе с «Чеховскими мотивами», «Тремя историями» и «Настройщиком» – для меня любимые ваши фильмы.

– Я живу в городе, который любит юмор и музыку. В Одессе много евреев, а они всегда и всюду преследуемы. Поэтому есть такая традиция, что каждый еврей дает своему ребенку в руки скрипочку – профессия музыканта аполитична и всегда даст хлеб. Таким образом, они с детства проникают в сферу музыки, понимают, разбираются и любят ее. А юмор любят, потому что это форма самозащиты, запасной выход в случае пожара.

Но вот кино для одесситов – что-то далекое. Они любят хвалить свой город, «жемчужина у моря» и тому подобное. Но убрать тротуар или что-то полезное для него сделать – такое редко встретишь. Некоторые мне говорят, «вы прославляете наш город», а я спрашиваю: «Вы какой мой фильм видели?» В ответ человек ничего не может сказать. То есть они не кино любят, а то, что, как им кажется, оно приносит. Поэтому я считаю себя талантливой, а не успешной, как меня назвали в последнем интервью местного журнала.

– Вы сделали знаменитой Ренату Литвинову…

– Я просто стала ее снимать, а уж знаменитой она стала сама вследствие того, что я начала ее снимать. То есть я ее показала. Она меня впечатлила, а будучи показанной народу, впечатлила и народ. Я многих непрофессиональных актеров снимала, но именно Рената стала звездой.

– Есть цитата Ренаты, что она никогда не чувствовала в себе актёрских талантов и считала свое лицо нефотогеничным, но вам отказать в съемке было совершенно невозможно.

– Чушь, она всегда себя считала суперкрасавицей. Да так и есть. Но дело не только в этом, а в том, что таких красавиц-актрис много, но у нее это сочетается с талантом и с чудаковатостью. Которые соединяются с красотой и делают ее совершенно неповторимой.

– Ваш фильм «Увлеченья» 1994 года на кинофестивале в Локарно не все поняли. На моменте с бегом лошадей, который длился около 10 минут, многие просто вставали и уходили. Что вы тогда чувствовали?

– Да, там есть такой момент, что «да хватит уже». Одна женщина даже высказалась: «Что она хочет, чтобы я все время на эти лошадиные зады смотрела?» Наверное, это можно так воспринимать. Но тогда у меня была такая мания.

– Насколько вы прислушиваетесь к кинокритикам?

– Я люблю их читать, даже когда они меня ругают. Но, конечно, я не стану менять свои желания, потому что критик мне так сказал.

– А на будущее, например, учитывать критику?

– Если я буду снова снимать лошадей, то буду снимать их меньше, подумала я тогда. Сейчас я об этом вообще не думаю.

– На одной пресс-конференции после премьеры «Вечного возвращения» у вас спрашивали о том, как сложно выбрать емкое и удачное название. Как это обычно происходит? Насколько велика роль названия для картины?

– Бывает трудно, бывает, сразу знаешь, а бывает, что всякие побочные факторы влияют. Например, дурацкое совершенно название «Познавая белый свет» – есть у меня такой фильм. Автор сценария, известный в России писатель-фронтовик Григорий Бакланов, решил написать про стройку. Для меня «Познавая белый свет» звучало как название диссертации, но не фильма. И все время, пока мы снимали фильм, думали, что нужно изменить название, но все откладывали. Когда закончились съемки, мне предложили снять на пленке и посмотреть на экране название «Познавая белый свет», чтобы технически продвигаться дальше, чтобы выбрать шрифт, форму букв, фон. Я посмотрела на название на экране и говорю: «Какое хорошее название, оставьте». То есть мне понравилось то, что я считала отвратительным. Это прямое гипнотическое воздействие экрана на мозги.

А вот фильм «Долгие проводы» сначала назывался «Быть мужчиной» – это оригинальное название автора текста Натальи Рязанцевой. Но оно мне не нравилось, я взяла словарь пословиц и поговорок, прочла: «Долгие проводы − лишние слезы». Подходит! Название не обязательно должно тебя тыкать носом, что в этом фильме ты увидишь вот это, а не что-либо другое. Оно должно намекать, отчасти быть загадочным, а не прямо пропорциональным фильму. Тут нет ничего математически доказуемого, по-разному бывает. Одни любят голубые глаза, другие – карие, а третьи – и голубые, и карие. Вот и все, что можно об этом сказать.

– Когда снимать было интереснее? До перестройки или после?

– Это неправильная постановка вопроса. Если бы мне не было маниакально интересно этим заниматься, я бы вообще не снимала кино. Интересно было всегда, просто в советское время мешали идеологически, а потом стали мешать денежно. А интересно одинаково, интересно – это внутри тебя. На самом деле все причины происходящего с тобой находятся внутри тебя, а снаружи только находят союзников. Я никогда не снимала вопреки, я снимала то, что мне нравится. А когда редакторы лезут, это ужасно. Это убрать, то убрать. Я говорю: «Давайте мы вас тоже в титрах укажем». Это считается шуткой, но это не шутка, это факт.

– То есть диалог между властью и художником…

– Это один сплошной диалог, просто его не должно быть. Это условный внешний диалог, но когда ты спрашиваешь: «Что вы имеете в виду?», они говорят: «Вы сами понимаете, что мы имеем в виду, не притворяйтесь». Но я не понимаю, почему должна делать, как хотите вы, если вас нет в титрах!

Раньше было так: ты снимаешь 300 метров и несешь редактору, врешь, что все переделаешь, тебе разрешают снимать следующие 300, снова приходишь и говоришь: «Дайте я досниму до конца, и вы увидите, что вместе оно заиграет совсем иначе». В итоге: «Что же вы опять то же самое принесли? Перестаньте нас обманывать. И вообще мы вас увольняем». Вот такая выжимающая из тебя все соки система была.

Как только наступила денежная диктатура, эту сторону от меня перестали требовать. Когда диктуют деньги, это более естественно. А идеологический диктат безаппеляционен, − снимай дороже, найдем средства, заставим кого-то сниматься бесплатно, но идея должна быть соблюдена. Не хочешь – до свидания. Еще часто говорили: «Это вам не частная лавочка». Мне оставалось только спросить: «Скажите, а где частная, за каким углом? Есть она?» В перестроечное время был период, когда разрешали снимать все, что хочешь, и даже давали на это деньги. Идеальный рай был, в таком положении мы успели снять несколько фильмов.

Олександр Чекменьов

Офіційний сайт

У своїх знімках Олександр Чекменьов фіксує реальне життя та людей, які живуть поруч з кожним із нас. Усі проекти Олександра — відображення суворої реальності, кадри — чесні та без прикрас. Головні герої серій: донбаські шахтарі, мешканці вулиць маленьких провінційних містечок, учасники Майдану у Києві, біженці зі Слов’янську та інші.

Свого часу Чекменьову вдалося зафіксувати чимало кадрів на межі двох століть, а згодом продовжити цю фіксацію, знімаючи головні події в історії сучасної України. На заході відверті роботи цього фотографа часто шокують, втім саме тим і цікаві.

У персональних та групових експозиціях Чекменьов виставлявся у галереях та музеях Словаччини, Німеччини, Польщі, Литви й Швейцарії. Серед відзнак, що отримав фотохудожник: приз на Європейському конкурсі фотожурналістики у VeVey (Швейцарія) за серію фотографій «Український паспорт» та Grand Prix prize of photography in Ukraine 2013. Його фотографії публікували Time Lightbox, The New Yorker Photo Booth, MSNBC, а проект Чекменьова «Донбас» отримав схвальні відгуки від американського видання The New York Times.

Міша, 27 років

• швейцарський бодібілдер, модель, інста-блогер
• 9 років у спорті, 3 роки веган

3 роки тому я з’їздив у Каліфорнію та вперше в житті зайшов у супермаркет Walmart. Я пройшов крізь м’ясні прилавки і спочатку здивувався, потім був шокований, а далі відчув огиду від кількості побаченого м’яса. А це був лише один Walmart. У одному місті. Я трохи порахував і цифра тваринних продуктів, які продавала ця країна, просто не вклалася в голові. Це була перша причина зміни мого раціону.

Друга причина полягала в тому, що я знав багатьох веганів у фітнес-індустрії. Тому одного дня я просто сказав своїм фоловерам: «Знаєте що, я спробую веганство протягом місяця і розповім вам, як це впливає на мою продуктивність». Мало того, що я не відчув жодного негативного впливу, але я й почувався краще, ніж будь-коли. Я спав краще. Я відновлювася швидше. Я легко втрачав жир. І я й надалі міг постійно набирати силу м’язів. Далі я продовжив веганську дієту на два місяці, а потім на три, і, окрім декількох винятків, більше ніколи не повертався до старого способу харчування.

Я займаюся спортом з 18 років і наразі мій бодібілдинг 100%  натуральний і 100% веганський. Коли люди питають мене, що я їм, я відповідаю: «Все, окрім продуктів тваринного походження». Люди не розуміють, що я нічого не втрачаю. Зазвичай щоранку я п’ю смузі з ягід, бананів, яблук, лимонів, кориці, ванільного білкового порошку та зелені (теж у вигляді порошка). Часто їм вівсянку, рис, боби, макарони, сочевицю, овочі. Добавок використовую все менше і менше. Наразі вживаю добавку Profuel, там є омега-3 та інші важливі мікроелементи; препарат Joint support (суглобна підтримка), цинк, BCAA (незамінні амінокислоти з розгалуженими боковими ланцюгами) та креатин. І кава. Я щодня п’ю каву.

На класичне питання щодо білка я відповідаю дуже просто: протеїн є у всьому. Навіть невелика його кількість є в 100-грамовій порції рису, там 10 г білка. Бобові – моє найбільше джерело. І пам’ятайте: набирання м’язової ваги визначається тим, наскільки важко (і ефективно) ви тренуєтеся в тренажерному залі і скільки калорій ви отримуєте.

Спортсменам, котрі вирішили перейти на рослинний спосіб харчування, я раджу, у першу чергу, спробувати перехідний період. Різкий перехід в один день зазвичай нестійкий. Даючи будь-які поради щодо дієти, я завжди кажу, що та, якої ви будете дотримуватися завжди, і буде найкращою дієтою. Тож приберіть м’ясо, потім молочку, і, нарешті, рибу, наприклад. Це те, як зробив я.

Важливо займатися самоосвітою, читати поради на сайті лікарів veganhealth.org. І що більше ви маєте знань, то краще ви розумієте, як харчуватися. Якщо ви не можете бути веганом, бо «не знаєте, що їсти», то дізнайтеся, що їсти. Не забувайте про добавки, але й не покладайтеся лише на них.

Катя Бєлкіна, 26 років

• багаторазова призерка міжнародних змагань з кікбоксингу
• 6 років у спорті, 6 років веганка

У 17 років я стала вегетаріанкою. Мабуть, поштовхом були знайомі вегетаріанці. На мене ніхто не тиснув, але я побачила чудовий приклад, почала читати і дивитися різні фільми про виготовлення продуктів тваринного походження і зрозуміла, що не хочу більше бути причетною до цієї індустрії.

Не пам’ятаю, щоб це якось суттєво вплинуло на мій фізичний стан. Пам’ятаю тільки, що сил в мене вистачало на всі університетські і позауніверситетські справи і ще й на тренування. А через 3 роки я стала веганкою. Цей перехід був більш складним, тому що я дуже полюбляю солодке, а в той час важко було знайти цукерки й тістечка «по вегану». Тут підтримка друзів була дуже доречною.

Десь через півроку після мого переходу на веганство я пішла на тайський бокс. Порівняти фізичні навантаження при різних дієтах в мене не вийде, бо серйозні тренування я вже мала тільки на веганському харчуванні.

За цей час назбирала трохи нагород: переможиця Кубку Європи і Кубку України з кікбоксингу; срібна призерка Кубку світу з кікбоксингу; бронзова призерка Чемпіонату Європи з кікбоксингу; срібна призерка Чемпіонату України з тайського боксу та ін.

Снідаю зазвичай вівсянкою із сухофруктами. Протягом дня обов’язково їм повільні вуглеводи: гречана каша, рис, макарони з твердих сортів пшениці, булгур. З білків – квасоля, нут, гриби, дуже люблю тофу, особливо зі шпинатом. І звичайно ж овочі. Роблю прості салати а-ля огірок-помідор-редис. Намагаюсь їсти приблизно п’ять разів на день невеликими порціями. Спортивне харчування вживаю зазвичай при напружених тренуваннях. На даний момент це рисовий протеїн. Коли готуюся до змагань, додаю БЦА та Л-карнітін. Регулярно вживаю вітамінні комплекси.

Спортсменам, які теж вирішили перейти на рослинне харчування, пораджу, у першу чергу, здати загальний аналіз крові, щоб зрозуміти, чи є на даний момент якісь проблеми зі здоров’ям, чи всього вистачає організму. І опиратися на ці дані, продумуючи раціон. Обов’язково снідати! Пити достатньо води – 1,5-2 літри на день. Їсти більше, ніж 3 рази на день і слухати своє тіло.

Діма Діно, 24 роки

• майстер спорту зі станової тяги, тренер
• 6 років у спорті, 9 років веган

У 15 років я став вегетаріанцем, а через рік – веганом. Почалося все з того, що у старших класах я хотів бути військовим і марив про службу в спецназі. Щодня у мене були аматорські тренування, я весь час стежив за харчуванням. Потім я вступав до льотного училища і був у трійці найкращих з фізичної підготовки. Але на медкомісії у мене виявили хронічний холецистит і заборонили вживання багатьох продуктів. Тоді ж я й почав замислюватись, що, певне, щось пішло не так із моїм «традиційним» харчуванням. Тож я змінив його на рослинне і продовжив тренування.

Мої батьки бурхливо відреагували на це рішення. І я навіть рік ходив на психотренінги. Але в результаті ми знайшли далеких родичів вегетаріанців, які приїхали і навчили мене готувати. Бо їжу, яку готували мені рідні, я відмовлявся їсти після знахідок м’яса або риби в ній. Через деякий час усі побачили, що я не вмер, все зі мною добре, і заспокоїлись. Зараз я навіть не пригадаю, коли востаннє чув від когось докори щодо мого харчування.

Взимку я отримав кандидата в майстри спорту по жиму лежачи і кілька місяців тому – майстра спорту по становій тязі. Не сказав би, що рослинний раціон якось повпливав на моє здоров’я, негативно або позитивно. За 10 років веганства ніяких серйозних проблем не виникало. Якщо грамотно вибудувати свій раціон, то проблем і не повинно ніяких бути. Часом мені ставлять питання про «фармакологію, на якій я набираю вагу». На що завжди відповідаю, що накачався на сочевиці і гречці.

Їм що хочу і коли хочу. В день тренування роблю акцент на складні вуглеводи і білок. Їм не менше 5 разів на день з проміжками не більше трьох годин. Починаю день із лляної олії і спортивного харчування. Їм багато каш, бобових, салати, фрукти. Загалом намагаюся їсти якомога більше. Навіть ось зараз даю інтерв’ю, а переді мною стоїть велика тарілка сочевичного супу. До речі, кілька років я займався волонтерством: веганською їжею годував безпритульних.

До насильства і смерті ставлюся цілком нормально. Не вважаю, що потрібно шукати панацею від цього. Захоплюючись пізнім періодом Фрідріха Ніцше, зрозумів, що жалість і співчуття зовсім не хороші риси характеру. Як до себе, так і до інших. І в цьому мої погляди можуть розходитися з багатьма веганами. Просто я не вважаю, що продукти тваринного походження необхідні для людини і бачу негативний вплив тваринництва на екологію. А це впливає на всіх і кожного.

Що б могло змусити мене через 10 років повернутися до всеїдного харчування? В даній обстановці і при нинішніх умовах – нічого.

Олена, 37 років

• інструкторка з бігу та тренер з питань фізичної підготовки
• 15 років у спорті, 5 років веганка

На рослинний раціон перейшла саме через заняття спортом, тому що шукала такий тип харчування, який би дав можливість добре відновлюватися між тренуваннями. Працювала і жила тоді у Казахстані, познайомилася там із людьми, які вже були веганами, зацікавилась. Щодо веганства не в харчуванні, то я вже давно це прийняла для себе – не носити натуральне хутро, намагатися використовувати косметику, яка не тестувалася на тваринах і таке інше. Поступово перейшла на веганство і в їжі.

Рослинний раціон дуже позитивно вплинув на моє здоров’я. Зараз мені 37 років, а я почуваюся краще, ніж тоді, коли мені було 30 і я вже прокидалася втомленою. Мені легше бігати, я встаю зранку без будильника, можу дуже багато тренуватись і легко відновлююсь. Можу пробігти вісім напівмарафонів за місяць і чудово почуватися. Повний марафон пробігаю за 3:31 і намагаюся ще покращити свій час

Минулорічний марафон у Барселоні пробігла, харчуючись тільки рослинною їжею і на фініші посміхалася, потім ще весь день по місту бігала. А свій перший марафон у 32 я пробігла, дотримуючись всеїдного раціону, і на фініші помирала й відходила ще 2 місяці.

Щодня у мене обов’язково є сезонні фрукти і овочі; бобові (квасоля, горох, сочевиця) і тофу; горіхи, насіння льону, рослинне молоко. Крупи не кожного дня.

Загалом я не дуже обговорюю з людьми тип мого харчування. Яка кому різниця, що саме я їм? І я не лізу у тарілку до інших (мій чоловік не веган). Ми просто розуміємо, що у кожного свої погляди на деякі питання. Але мою веганську їжу чоловік дуже полюбляє і сам пропонує частенько сходити у веганське кафе.

Колегам, які теж вирішили перейти на рослинне харчування,  я раджу регулярно моніторити стан свого організму. Власне, я рекомендую це робити усім, і не важливо, який тип харчування у вас. Адже не факт, що маючи м’ясо у раціоні, у вас нема дефіцитів (я обов’язково здаю аналізи періодично, щоб розуміти, чи всього достатньо).

Не переходьте фанатично на одну моркву. Потрібно ретельно підбирати собі раціон. І не треба боятися вуглеводів. Але й не думайте, що веганські десерти не мають калорій – на них можна так набрати вагу, що потім ніякий спорт не врятує. Варто розуміти, що веганська їжа також може бути «сміттям» – печивко, фалафель зашкварений до чорного і т.д.

– Що означає залученість працівника?

– Насправді, зараз у вжитку, якщо взяти академічну, наукову сфери і консалтинг, є близько 50 визначень цього поняття, тож гарне питання. Коли ми кажемо про «залученість», ми маємо на увазі насамперед залученість у якусь структуру – що людина хоче бути залученою у діяльність бізнесу, допомагати бізнесу досягати поставлених цілей і задач. Тож для нас поняття «залученість», насамперед, про те, що людина прагне робити свою роботу якнайкраще, і про те, як ми можемо допомогти вам робити свою роботу якнайкраще. Тому що коли ви намагаєтеся зробити щось якнайкраще – ви будете проявляти більше ініціативи, будете більш креативними, будете краще працювати у команді, відчувати більшу відповідальність за те, щоб досягти поставлених цілей у бізнесі, разом з іншою людиною.

– Як можливо виміряти рівень залученості? Чи це не настільки ж абстрактне поняття, як щастя чи любов?

– Якщо говорити про те, як це виміряти, спершу згадаймо, які є наукові дослідження у цій сфері. Є багато досліджень стосовно моделі «цілісного мозку» (Неда Германа – прим. авт.). Часто застосовувався підхід, з точки зору якого ми усі «думаємо» переважно лівою півкулею – аналізуємо, розмірковуємо. І іноді недооцінюється роль правої півкулі, яка відповідає за емоційне сприйняття, і завдяки уяві та образам допомагає абстрагуватися, побачити загальну картину.

Саме права півкуля відповідає за формування ключових і для бізнесу, і для життя в цілому навичок – інтуїції, емпатії, креативного мислення, уміння розпізнавати систематичні послідовності. Тож якщо говорити про те, як це вимірювати, потрібно звернутися до методології, яка визнає, що необхідно розглядати мозок як одне ціле – і праву, і ліву півкулі, тобто пропонує одночасно запитання, які потребують логічної відповіді, та запитання, в яких йдеться про те, що ви відчуваєте.

Протягом останніх десяти років було дуже багато досліджень про природу емоцій і те, як вони впливають на людину. Є такий письменник і мислитель, Ден Пінк, який займається природою мотивації. Він написав книгу «Драйв: вражаюча правда про те, що нас мотивує». І він пише про те, що є два види мотивації: зовнішня, обумовлена зовнішніми факторами, як, наприклад, гроші чи оцінка, та внутрішня, яка залежить від того, що людина думає і відчуває – радість, задоволення тощо. І емоції є складовою нашої мотивації.

Навіть найбільш логічна і послідовна людина залежить від власних емоцій значно більше, ніж ми звикли вважати.

Варто згадати також Деніела Канемана, психолога, професора Принстонського університету, і його хорошу книгу «Мислення швидке і повільне» (про неї та інші вартісні видання ми вже писали тут – Platfor.ma). Важливий висновок із його досліджень – емоції відіграють величезну роль у прийнятті рішень. Він доводить, що навіть найбільш логічна і послідовна людина залежить від власних емоцій значно більше, ніж ми звикли вважати.

Із більш нещодавніх є ґрунтовне дослідження британського Університету Ворика, яке підтверджує, що коли люди відчувають позитивні емоції, вони на 12% продуктивніші. І ми визнаємо також, коли дивимося на так зване «покоління Y», що вони надають емоціям значно більшої ваги – вони прагнуть визнавати свої емоції і говорити про них значно більше, ніж «покоління Х» та попередні. Навіть якщо відкрити соцмережі – Facebook, Twitter, Linkedin – у них приділяють багато уваги можливості висловити емоції, і йдуть дискусії, які 10-15 років тому було б важко уявити, тим більше в таких масштабах.

Як ми вимірюємо залученість – ми будуємо запитання довкола ідеї зв’язку. Ми запитуємо, чи відчувають люди, що є певна мета, певна візія, до якої рухається організація, чи захоплює вона їх, чи відчувають вони гордість від участі у цьому русі, адже почуття гордості – це також емоція. Запитуємо, чи надихають їх цінності, які декларує організація. Ми запитуємо також про те, що їх засмучує, розчаровує. І, звісно, запитуємо, чи відчувають вони свою включеність у спільноту.

Різноманіття та включеність, інклюзія, щонайменше у Західній Європі, відіграють у цьому дуже значну роль – коли люди відчувають, що можуть розкриватися, говорити про те, що вони відчувають. Тож коли ми починаємо вимірювати це почуття залученості, ми у кожному опитуванні починаємо із запитання: «Як ви почуваєтеся, що ви відчуваєте?» – щодо того, як людина робить свою роботу, що вона думає про свого безпосереднього керівника, як ставиться до цілей організації. І пропонуємо назвати емоцію, якій це відповідає: щастя, сум, спантеличеність, захоплення, позитив, негатив. Далі йде запитання «чому?». Тому що це справді важливо – розуміти, чому людина обрала ту чи іншу емоцію. 

Чому ви вирішили стати золотошукачем?

Паркер: Я просто ніби виграв у лотерею. Я працюю у шахті разом з дідусем з дитинства, коли мені ще було років десять. На момент, коли я закінчив школу, я вже мав купу цінного досвіду, за що завжди буду вдячний.

Це важкий бізнес, але, водночас, це ж є однією з причин, чому він мені подобається. Успіх та невдачі цілком залежать від наших власних рішень. Зовнішніх факторів не так багато: вартість золота та пального. Все інше залежить від наших інстинктів та знань. Не існує шаблону, який визначає нашу діяльність, місце для пошуків, команду робітників та обсяги витрат.

У нас не надто багато ресурсів – іноді доводиться імпровізувати. Приміром, в останніх сезонах програми ми самостійно будували деякі кастомні частини обладнання – конвеєри на екскаваторах і установки для промивання. У цьому бізнесі ти певною мірою сам встановлюєш правила, окрім правил безпеки та захисту довкілля. Щодо всього іншого, ніхто не вказує нам, що робити, а чого ні, і мені це подобається.  

Часом ми всі стикаємося з якимись проблемами і труднощами. Чомусь усі сваряться, заздрять, і все це виглядає досить дивно. Я хочу, щоб наше креативне українське ком’юніті дорослішало. І щоб всі підняли руки за все хороше проти всього поганого.

Ми дуже повільно дорослішаємо. З точки зору бізнесу і творчих речей ми знаходимося в пубертаті. Є речі, які вважаються загальноприйнятими у західних клієнтів: етика, дипломатія, стандарти, такт, розуміння того, що краще залишити при собі, а що можна показати. У нашому ж випадку це все часто змішано в купу, що проявляється аж до обговорення робіт колег: «так, що це таке», «так я б зробив краще». Згадайте, під будь-якою подією дизайнерської спільноти вічно якась війна.

Історія, яка мене турбує – це конкуренція на ринку. Конкуренція – це страх бізнесмена, що завтра не буде роботи. Але якщо подивитися навіть на найменші студії, такого відчуття немає. Роботи більш ніж вистачає. Ми просто не боремося за клієнта і шматочок хліба з маслом. Природно, з таким розкладом і мови бути не може про конкуренцію на локальному ринку. А це погано! Тому що немає природної ринкової мотивації ставати краще. Потрібно розвивати внутрішню конкуренцію і підвищувати внутрішні стандарти незалежно від того, є на це попит на ринку чи ні.