Cпецтема Люди

Хлопці, все добре: 5 героїв із нової книжки про те, що чоловікам треба бути хорошими, а не сильними

АвторPlatfor.ma
9 Вересня 2020

У видавництві Книголав вийшла популярна у світі книжка Роба Кемпа “Хороші хлопці: 50 героїв, що змінили світ добротою“. Історіями з усього світу автор доводить, що головні якості чоловіка – не сила чи безстрашність, а людяність та доброта. Серед героїв як люди, знані по всій планеті, так і маловідомі особистості, про які варто знати. До української версії увійшли також історії українських “хороших хлопців”: медика Миколу Пирогова, письменника Сергія Жадана, педагога Антона Макаренка та інших – над ними працював головред Platfor.ma Юрій Марченко. З дозволу видавництва ми публікуємо декілька розділів цієї книги.

Микола Пирогов — одна з ключових постатей світової медицини за всі її часи. Якщо ознайомитися з його біографією, то здається, що Микола увесь час кудись поспішав. Він народився 1810 року в Москві, а вже у 1823, зовсім юнаком, вступив на медичний факультет місцевого університету. За п’ять років він продовжив навчання у Берліні й Дерптському університеті в естонському місті Тарту. 

Вже у 26 років Микола Пирогов був доктором наук і професором цього університету. Далі Пирогов наробив стільки всього, ніби цих Пирогових було аж декілька. Він активно проводив анатомічні дослідження на заморожених трупах, заснувавши цілу нову галузь — топографічну анатомію, і видав кілька відповідних атласів. Очолив Київський навчальний округ й реформував освіту. Вилікував національного героя Італії Джузеппе Гарібальді, за що той дякував Миколі в спогадах. Виховав незліченну кількість професіоналів і допомагав лауреату Нобелівської премії Іллі Мечнікову.

А ще докорінно переробив чимало традиційних хірургічних методів. Микола Пирогов навчав військових хірургів, та й сам працював з пораненими на кількох війнах. Колосальний практичний досвід, допитливість і уважність дозволили Миколі серйозно поліпшити ситуацію з військовою хірургією та ввести ряд дійсно проривних інновацій.

Саме він першим почав у польових умовах оперувати поранених зі знеболенням етером. Завдяки цьому вояки менше страждали і видужували швидше. Пирогов одним із перших придумав використовувати гіпс для фіксації кісток — цей метод все ще допомагає в загоєнні переломів. 

Взагалі, чимало ідей Миколи Пирогова виявилися настільки проривними, що актуальні й зараз. Скажімо, винайдений ним метод ампутації гомілки й досі називають «операцією Пирогова». Близько 20 останніх років життя лікар прожив у невеликому маєтку «Вишня» — зараз це територія Вінниці, і постійно безкоштовно лікував усіх, хто цього потребував.

Тепер на честь Миколи Пирогова названі вулиці в багатьох країнах світу, медичний університет у Вінниці, різноманітні нагороди і навіть астероїд. А головне — ім’я Пирогова назавжди стало символом гуманізму та відданості своїй справі — порятунку життя людей.

Біполярка офігенна, ненавиджу її: реальна історія про життя з розладами настрою

У кожного бувають погані дні, коли тільки б дожити до вечора. Бувають і хороші, коли ладні гори звернути. Більшість днів, мабуть, звичайні: не чудові, не жахливі. Це нормально. А тепер уявіть, що звичайних днів майже не буває, а перепади між пригніченим і піднесеним настроєм настільки виразні, що ви не здатні їх опанувати, при цьому поганий чи хороший період може тривати тижні та місяці. Не можете? Спеціально для цього Ксенія Цибульська сміливо, щиро та доступно розповіла про свій біполярний афективний розлад і те, як з ним жити.

Дитинство в його безтурботності, солодкості та легкості буття закінчилось для мене в тринадцять. З пубертатом почались біохімічні гірки, на які мене регулярно брав з собою стривожений, надто чутливий мозок. Періоди ейфорійної, приголомшливої активності чергувались з апатичними переглядами фільмів з піратських дисків під літри чаю з солодощами. У чотирнадцять років я востаннє поїхала у дитячий табір, де від смутку, невзаємного кохання та нелюбові до себе я займалася селфхармом (навмисне пошкодження свого тіла через емоційні причини. – Platfor.ma), результати якого ховала під браслетами й довгими рукавами. 

Кожний період гіпоманії (раптово піднесений настрій, купа енергії, надмірна фізична активність. – Platfor.ma) починався однаково. У якийсь момент жити стає цікаво. Настільки, що спати хочеться менше – замість цього хочеться знайомитися з людьми, ходити на вечірки, вчитися, прочитати всі книги, відмічені премією Пулітцера, писати вірші, піти на танці, вивчити якутську, виростити на балконі помідорки, навчитися малювати, дарувати незнайомцям та незнайомкам вірші та обійми, зірватися у незнайоме місто – планів стільки, що спати стає ніколи. 

Майже усі мої ініціативи друзі радісно схвалюють. Я продовжую пропонувати: а давайте поїдемо до N, а потім на оту вечірку, як це ви втомились, я ще не хочу спати, тоді я піду пішки додому, а давайте лежати на проїжджій частині о п’ятій ранку, адже тільки так можна милуватися цим золотим небом, давайте розмовляти всю ніч на даху корпусу КПІ, давайте пити вино взимку на іншому даху, давайте танцювати просто зараз: швидше!, швидше!, ще швидше! Під час поїздок у метро я граю в гру: у кожній людині знайти красу, і я виграю зі стовідсотковим результатом, адже люди прекрасні, музика прекрасна, запахи прекрасні, цей світ прекрасний і тільки я можу це оцінити, він наче лише для мене, повертаючись додому, я танцюю, я відчуваю себе особливою, адже ніхто не здатний відчувати так яскраво, я танцюю швидше, швидше, ще швидше, стоп.

Я лягаю спати й замість вже звичних чотирьох годин чомусь сплю дванадцять. Прокидатися не особливо хочеться. Замість радісного передчуття я відчуваю роздратування і втому. Чари кудись зникли – як бульбашки у забутому келиху шампанського – і без них до мене наче повернулося відчуття гравітації. Встати нелегко. Вдягнутися важко. Вийти з дому – майже не під силу. Все дуже мерзотно, і найбільш мерзотним є те, що треба прикидатися нормальною. Ніхто не має дізнатися, що я відчуваю, бо у цьому випадку ніхто не буде мене любити. І по заслузі, адже я не заслуговую на любов. Я огидна. Я дурна. Нудна. Безталанна.

У близьких чомусь проявляється багато негарних рис – можливо, раніше вони їх приховувати. А я буду приховувати свою огидність. Приховувати доволі легко, бо у родини нема часу та уваги на мої переживання, а в компанії друзів я сміюся, коли жартують, жартую, коли треба пожартувати, потім йду плакати в туалет.

Наступного дня чари не повертаються. За пару днів я вже не можу пригадати, чи було інакше чи завжди був цей мутний кисіль, чорна діра, сокира у грудях, ця тоскна, самотня безвихідь, це відчуття провини за своє існування. Я майже фізично відчуваю неминущий біль у грудях, животі, горлі, голові. Це триває тиждень. Іноді два. Іноді місяць, декілька. Це стає нормою. Мабуть, я просто депресивна людина.

 

«На роботі я створюю дітей»: ембріологиня про свою професію

Беремо сперматозоїд і яйцеклітину, кладемо їх разом і оп – дитина! Насправді, все не так просто, а спеціалісти, які займаються штучним заплідненням, кожного дня буквально ризикують життям. Спеціально для Platfor.ma ембріологиня Ольга Малюта, яка працює в клініці «IVMED-Родинне джерело», розповіла про те, як створювати власними руками нове життя, чому не можна замовити собі дитину з обличчям Бреда Пітта та чому навіть колір шкарпеток пацієнтки важливий.

 
Ольга Малюта, ембріологиня

– Ембріолог – це досить незвичайна професія. Як ти її обрала? 

– За освітою я взагалі молекулярний біолог, а до ембріології працювала генним інженером і займалася наукою. Якось в репродуктивній клініці мені запропонували налагодити роботу лабораторії з діагностики спадкових хвороб. А дівчина-ембріолог звідти збиралася у декрет – відповідно, їй потрібно було когось підготувати, тому обрали мене. У нас в Україні взагалі ніхто не вчить безпосередньо на ембріолога – в університеті не розповідають про всі ці методики роботи в лабораторії або про те, як проводити запліднення, бо це суперспецифічна штука. 

Тож у мене було експрес-навчання за 3-4 місяці – це екстремально швидко. Зрозуміло, що залишилася біологічна база і я ніби знала, як це все працює, але потрібна практика, тому що це дуже тонкий процес. Наприклад, заморожування ембріонів – це спритність рук. Все потрібно відпрацювати до автоматизму. Зараз вважається, що ембріолога можна залишити в лабораторії самого, якщо він відпрацював два роки – тоді до нього зростає рівень довіри й він може приймати правильні рішення в екстрених ситуаціях. Мене не залишали одну, але через три місяці навчання я почала працювати з людським матеріалом, а через чотири – вже робила запліднення. Зараз в мене стаж вже п’ять років.

– Можеш назвати свою роботу цікавою?

– Так. Але основне слово, яке характеризує її – «нервова». Ти завжди хвилюєшся й кожен день ці переживання різні. У нас бувають ситуації, коли, наприклад, пацієнти вже вагітні, а лікарка приходить і каже: «В УЗД видно, що там два ембріони. А ви ж переносили один?». І якою би впевненою ти не була в тому, що ніякої помилки не зробила, ця вірогідність зводить тебе з розуму. Потім вони передивляться УЗД і з’ясується, що це ідентичні близнюки й ембріон просто розділився. Але спочатку тобі винесуть мозок, що ти якісь не ті ембріони переніс.

Також, наприклад, у нас є постійний страх не так приготувати сперму й взяти не той біологічний матеріал – тобто сперму чоловіка не для його жінки. Але для уникнення таких помилок існує система контролю, коли всі пробірки маркуються електронними чіпами, а ти перед кожною процедурою це зчитуєш. І є ембріологи, які за тобою дивляться – ти не можеш працювати один, – це таке подвійне свідчення, ми контролюємо одне одного. Буває що в інших сферах людина каже колезі: «Не дивися мені під руку», – в нас все навпаки. 

– Що входить у твої обов’язки? Опиши свій звичайний робочий день?

– Все дуже чітко за графіком. Спочатку ми перевіряємо запліднення відучора, тому що тільки о восьмій ранку можна побачити результат. Збираємо від вранішніх пацієнток яйцеклітини, потім їх запліднюємо. Це відбувається в чашках Петрі: вони такі пласкі, середовище там залите мінеральною оливою для того, щоб не було перепадів температури. До речі, всі поверхні в ембріології нагріті до 37 градусів. Якщо ти ставиш чашку на мікроскоп або на якийсь столик – вони всі такої температури.

Також вранці є біопсія та процес розморожування ембріонів, якщо сьогодні повинні прийти пацієнтки, яким ми їх будемо підсаджувати в матку. В обід ми робимо запліднення і переносимо ембріони. Під кінець дня ми їх заморожуємо: ті, що тільки  після біопсії, або ті, які доросли до п’ятого-шостого дня розвитку.

– Якщо не секрет, скільки ембріолог заробляє? 

– Середня зарплатня ембріолога, який вміє виконувати абсолютно всі процедури – біопсія вважається топом складності, як і запліднення, – півтори тисячі доларів мінімум. Я заробляю трішки більше, тому що в мене є непоганий досвід і я працюю в клініці, яка орієнтована на персонал. Є такі, які вважають, що будь-яка людина замінна у цьому світі, а в нас дуже стабільна і добре підібрана команда.

– Як зазвичай ти коротко розповідаєш про те, чим займаєшся?

– Якщо ти скажеш, що ти ембріолог, то багато хто не зрозуміє. Інколи легше сказати: «Я роблю дітей на роботі». А потім ти така: «Ну і так, я виконую штучне запліднення».

– Якими навичками та знаннями повинен володіти ембріолог?

– Це загальна біологія, генетика, молекулярна біологія, бо ти повинен знати, як та чи інша речовина діє на внутрішні процеси в клітині. Інколи потрібні деякі закони фізики та інженерії, бо ми працюємо з дуже складним обладнанням і коли мікроскоп трошки виходить з ладу, а час важливий, ми самі можемо усунути проблему, а не чекаємо інженера.

Щодо особистісних якостей – це, безперечно, можливість тримати дзен. Навіть якщо є якийсь конфлікт на роботі, суперечка з кимось із персоналу або тобі винесло мозок керівництво – ти все одно повинен приходити до лабораторії в стані спокою. І нести цю чашечку Петрі так, щоб не спіткнутися, наприклад, і вона в тебе не вилетіла з рук. Це, до речі, в страшних снах сниться ембріологу, що падає чашка Петрі. Знаєте, оцей момент перед засинанням, коли ти аж рипаєшся. 

– Чому жінкам може знадобитися штучне запліднення?

– Зазвичай ми кажемо, що це не жінкам, а парі потрібно проходити цю процедуру. Бо є жіночі фактори безпліддя – наприклад, непрохідність фалопієвих труб, які ведуть від яєчника в матку. Якщо там були якісь запальні процеси, то труби зростають і сперматозоїди не можуть запліднити яйцеклітину, а ембріон, відповідно, не може вийти в матку та прикріпитись. Це найчастіша жіноча проблема. 

Буває, але дуже рідко, коли пацієнтки не мають матки – це Синдром Майєра-Рокитанського-Кустера-Хаузера, коли під час розвитку матка не закладається, а от яєчники бути можуть й овуляція іде. Або це пацієнтки після онкології, коли матку видаляють. В Україні таке зустрічається рідко, а от з інших країн у нас часто приїжджають з таким – там вже використовуються сурогатні програми. 

У чоловіків це будь-які проблеми з кількістю сперматозоїдів, їхньою рухливістю або взагалі відсутністю. Тоді ми робимо біопсію тканини яєчка і шукаємо їх прям там – тому що вони можуть там утворюватися, але не виходити в сперму. Або використовуємо донорську сперму.

І є загальні проблеми пари. Буває таке, що пара живе статевим незахищеним життям 2-3 роки та по аналізах наче все нормально – і ніхто не розуміє причину. Іноді легше зробити повне обслідування і подивитися, може десь ембріони не розвиваються, або перевірити якість яйцеклітин.

Також ЕКЗ (штучне запліднення) можна радити тим, у когось якісь генетичні проблеми або вони є носіями генетичних захворювань. Або в їхньому наборі хромосом бувають незначні перебудови, які ніяк не впливають на людину, її здоров’я та зовнішній вигляд, але її статеві клітини формуються неадекватно. Тоді треба проводити відбір тільки нормальних ембріонів, які не успадкували ці перебудови.

На вчора: сервіси, які полегшать життя проєктним менеджерам

АвторЮлія Гуріна
29 Листопада 2019

У проєктних менеджерів сильний вестибулярний апарат — їм вдається міцно стояти на ногах 25 годин на добу, тримаючи все, що відбувається з проєктом, в кулаку. Крім того вони встигають розв’язувати точкові проблеми на вчора і при цьому не гублять глобальну стратегію в потоці щоденних задач, дедлайнів та узгоджень.

Менеджери безсумнівно мають бути гнучкими до змін, але лише ті, хто мають на що спертися, можуть грати в довгу — вести кілька проєктів паралельно та при цьому дихати рівно.

Тому разом із  Фондом родини Богдана Гаврилишина та Діною Волинець, спеціалісткою зі стратегічного розвитку та проєктного менеджменту, ми створили надійну підбірку сервісів для роботи над проєктами

Інструментів проєктного менеджменту безліч — таблички, алгоритми та методології, які дозволяють систематизувати все, що ми вже знаємо, і все, що нам ще треба буде дізнатись. 

Зазвичай, робота для мене починається зі зведення розуміння задуму всіма членами команди до спільного знаменника. Не уявляю, як можна починати працювати разом, не домовившись про те, хто ми, для кого це робимо та куди хочемо прийти. Для цього зазвичай рухаюсь за такими етапами:

1. Прояснюю індивідуальні цінності, щоб визначити місію, візію та мету проєкту.

2. Заповнюю карти емпатії соціальної групи за О. Остервальдером, аби вивчити клієнта.

Партнер проекту

Колір звуку:
Флоріан Юр’єв про те, як насправді виглядає музика

14 листопада у київському арт-центрі Set відкривається масштабний проект «Соня Делоне: ритм кольору». Серед експонатів буде і декілька картин її своєрідного мистецького родича Флоріана Юр’єва – однієї з найбільш масштабних та яскравих постатей художньої України. Просто перерахуємо: створив герб Києва, побудував “тарілку” на Либідській, придумав кольорову писемність, став членом одразу трьох національних спілок: архітектурної, художньої й музичної. Тож Platfor.ma поговорила з Флоріаном Юр’євим про те, що він любить найбільше: музику, колір і життя.

Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

 
Модус-колоріс «Екологія духу». Художник Флоріан Юр’єв

Повернення «Додому»:
актор Ремзі Білялов про те, як дебютувати у фільмі, що їде на Оскар

АвторТетяна Капустинська
5 Листопада 2019

7 листопада на великі екрани виходить стрічка Нарімана Алієва «Додому», яка вже встигла потрапити до лонг-листа премії «Оскар». Це пронизлива історія батька Мустафи, який після анексії Криму втрачає в АТО старшого сина і хоче поховати його на батьківщині згідно з мусульманськими традиціями. Для цього їм разом із молодшим сином потрібно повернутися на півострів. Більшість часу в кадрі поряд з Ахтемом Сеітаблаєвим знаходиться Ремзі Білялов – 22-річний кримчанин, для якого роль Аліма стала дебютною. У першому в житті інтерв’ю він розповів Platfor.ma, як виглядали зйомки зсередини.

– Розкажіть трохи про себе: чим ви займалися до зйомок у фільмі «Додому» та що робите зараз?

– Мені 22 роки, я вчуся на агронома, а на момент зйомок фільму якраз закінчив 4 роки бакалаврату. Обрав я цей напрям не випадково – у мене батьки займаються сільським господарством, як і багато хто в Криму. Мені цілком подобається – це хороша професія. Але крім того у мене був досвід створення свого бізнесу. Після зйомок у фільмі я мав якусь кількість грошей і не хотів витрачати їх на щось незначне. Тому ми з моїм молодшим братом, у якого була така ж позиція, думали, що з ними робити. Вирішили відкрити щось своє, створити свій бізнес. З декількох варіантів обрали магазин солодощів і навіть пропрацювали півроку. Та й взагалі все було добре і видимих ​​причин закриватися не було, але ми вирішили зупинитися та спробувати щось інше.

– Чому саме солодощі? Були інші варіанти?

– У нас є дядько, який давно займається бізнесом – він нам і порадив почати з солодощів. З ними легше працювати, тому що у них довший термін придатності, до того ж в Криму таких точок небагато. Але ще був варіант відкрити овочевий магазин – я навіть іноді шкодую, що ми на це не наважилися.

– Ви колись замислювалися про кар’єру актора?

– Звичайно, ні. Плани були зовсім інші, в кіно зніматися я не збирався.

– Як тоді так вийшло?

– Мій двоюрідний брат, Наріман Алієв, став режисером фільму. Коли він ще вчився, то знімав всілякі дипломні роботи та короткометражки, але це не сприймалося як щось надсерйозне. Він нечасто приїжджав, тому ми просто проводили час разом, допомагаючи йому. Не знаю, чи можна це назвати прямо акторським досвідом. 

– Коли отримали пропозицію знятися в стрічці «Додому», швидко погодилися?

– Якщо чесно, у мене взагалі вибору не було. Наріман подзвонив моєму батькові й попросив, щоб я приїхав до Києва на кастинг і спробував себе в ролі Аліма. І я поїхав. Але відчуття, що мене примушують, не було. Сім’я для нас понад усе, і якщо потрібно щось зробити та допомогти братові – я не ставлю зайвих запитань. Не скажу, що я чимось пожертвував для цього, але зйомки фільму якраз припали на перший курс магістратури – я не ходив на навчання деякий час, але мені це ніяк не завадило.

«В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям»: Дмитро Дубілет про технології та роботу в Кабміні

– Рівно три місяці тому вийшло наше інтерв’ю з тобою на Platfor.ma. Ти казав, що багато працюєш – 12 годин на день. Скільки зараз?

– Однією з мотивацій стати міністром Кабміну було моє внутрішнє відчуття недостатнього завантаження. Я говорив, що у мене робочий день – близько 12 годин, але якщо брати до уваги саме ту частину, яка являла собою якийсь виклик, то це 6-7 годин, не більше. Мені пощастило (або не пощастило), що в Monobank та інших проєктах у мене сильні бізнес-партнери, тому в їхньому оточенні я певною мірою розслабляюся. В якийсь момент мені здалося, що я занадто насолоджуюся життям, тому коли надійшла пропозиція приєднатися до Кабміну, я подумав, що це саме те місце, де челенджів буде вдосталь.

Зараз мій робочий день складає близько 13-14 годин по буднях, у вихідні – 7-8. Але це абсолютно неправильно, і зараз я розумію, що потрібно зменшувати оберти, тому що ти просто фізично не справляєшся і починаєш лажати. Тому в мене мета – повернутися в плюс-мінус нормальний режим, оскільки найближчий рік я ще точно буду працювати в Кабміні.

Взагалі, ніхто до кінця не розуміє, що це за посада така – міністр Кабміну. Але вона дуже зручна, тому що ти можеш займатися проєктами, які тобі подобаються, при цьому роботи абсолютно необмежена кількість. Якщо я бачу завдання, яке мене збуджує, наприклад, те ж скасування обов’язкової трудової книжки, то зазвичай всі ключові міністри з великим задоволенням погоджуються на його реалізацію.

– Чи буває у тебе прокрастинація? Наприклад, коли думаєш, що треба врятувати людей від корупції, але тут вийшов класний ролик на YouTube…

– Прокрастинація, звичайно, є, але вона ховається не за YouTube, а, наприклад, за іншими проєктами, які більше подобаються. 

– Розкажи про своє хобі.

– У мене є пристрасть – прапори. Я навіть відкрив телеграм-канал «Прапори з Дмитром Дубілетом», але цьому я зараз присвячую не так багато часу, як хотілося б.

– Є купа курсів з особистісного росту про те, як досягти успіху й тому подібне. Ти віриш в такі штуки?

– В цілому так, я в них вірю. Причому справа не в тому, що вони дають тобі щось конкретне, а в тому, що вони можуть надихати. Якщо це призводить до того, що ти, наприклад, створюєш власний бізнес, то воно того варте.

Я не дуже часто брав участь у таких заходах, але в мене є досвід отримання MBA – вважаю, що це була досить успішна інвестиція. Я шість років займався власним бізнесом, а коли отримав вже новий досвід, то зміг поглянути на якісь речі під новим, більш розширеним кутом.

– Ти вважаєш себе успішним? 

Ні. На мою думку, коли людина вважає себе успішною, вона близька до того, щоб зупинитись. 

Хто це зробив:
бар у сквоті

Squat 17b Yard cafe – популярний міський бар у центрі Києва, де не соромно зробити привабливе фото, замовити собі смачний коктейль і провести екскурсію іноземцю. Але мало хто знає, що взагалі таке «сквот» та яка історія стоїть за цим культовим місцем. Platfor.ma поспілкувалася з засновниками та господарями Сквоту Мирославом та Дашею Криж, щоб з’ясувати це та поговорити про далекий 2006 рік, незаконний захват будівель, допомогу однодумців, власне кафе, а згодом і бар, шалену популярність, а також мрію, яка стала реальністю. 

Мирослав і Даша Криж

– Розкажіть, з чого все почалося? Як взагалі з’явилася ідея створити власний сквот?

– Ще на початку 2000-х ми з моєю подругою Машею надихнулися ідеєю сквотингу. Серед іншого на це вплинула книга Іллі Стогова «Роман у стилі техно», де він досить детально пройшовся по історії цього явища, його принципах і взагалі розповів про дуже круті кейси. Якщо пояснити коротко, то сквотинг – це захоплення порожніх занедбаних будівель для того, щоб використовувати їх під житло, майстерні, творчі аудиторії. Ми називаємо це сірою зоною, умовно незаконним захопленням.

Пiдвантажити ще