– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

Хороші-погані концерти

– Ти колись казав, що хвилюєшся перед кожним концертом. Як це може бути? Ти в тисячний раз за життя виходиш на сцену і граєш те саме, що сотню разів до цього. Чому все ж виникає це хвилювання?

– Не знаю, як може бути інакше. Не можу сказати собі, щоб не хвилювався. Може, суперзірки виходять на сцену як за хлібом, а в мене все не так. А київські концерти тим паче, вони взагалі з найвідповідальніших. Хоча, здавалося би, найрідніша публіка, журналісти колись сказали: ця аудиторія вам все пробачить. Але ми не хочемо, щоб було щось, що нам треба пробачати!

Може, суперзірки виходять на сцену як за хлібом, а в мене все не так.

– А бувають у ДахиБрахи невдалі концерти?

– Наш американський агент, з яким ми вже 18 турів проїхали, каже, що наш великий плюс – відсутність поганих концертів. На наш погляд, вони є. Але людина зі сторони може це і не помітити.

Скажімо, після останнього американського туру заїхали в Бразилію на грандіозний фест Rock in Rio. І цей концерт точно не можна в плюс занести. Дивна сцена – вона називалась Asian. Все в китайському архітектурному стилі, перед нами грали китайці, після нас китайці. Прямо навпроти знаходилася одна з основних сцен, на якій так рубала бразильська попса, що ми себе не чули. Так ми і не зрозуміли мету нашого приїзду.

– А як взагалі для музикантів зсередини виглядають всі ці легендарні фестивалі типу Гластонбері чи Sziget?

– Як правило, граємо там в рамках свого туру. Не можна сказати, що до них якесь особливе ставлення. Справа в тому, що на таких великих фестивалях ти ніби частина конвейеру. Незліченна кількість сцен, публіка розхитана, працівники сцени замучені. Як елемент промоції гурту це великий плюс, але сказати, що мрії збулися чи неймовірне задоволення отримали, то ні. А може це просто вже Галя балувана.

– Як ти ставишься до того, що є певна типізація чи екзотизація музикантів? Такий певний культурний неоколоніалізм. Скажімо, якщо граєш кантрі, то маєш бути в ковбойських чоботах і шляпі. Китайська музика – зрозуміло, ти сам розповідав про сцену в Ріо. Якщо Україна, то етнічні костюми…

– Ну, ми ж не у вишиванках. Ми саме намагалися позбутися такого. Хоча ніяких таких правил нам порушувати не довелося, бо ніхто в світі не знає, як одягаються в Україні. Нас, до речі, часто запитують: а це на вас національний костюм? Відповідаємо, що ні, це ми так самі намішали.

Звісно, у людей є певні стереотипи. Якщо виходять монголи, то мають виглядати відповідно. Але не думаю, що це публіка задає тон. Це питання до артиста, до того, як він хоче себе позиціонувати.

– Ви усюди підкреслюєте, що співаєте старі українські пісні. Де ви їх берете? 

– Більшість із них записані нашими дівчатами, їхніми колегами та викладачами під час експедицій в різні часи. Це значні архіви, і навіть досі хтось щось знаходить. Хоча, в принципі, це джерело вже закінчується.

Величезна кількість нашого матеріалу – з фольклорних колективів, у яких дівчата співали в дитинстві та університеті. Звідти вони і беруть. І ось тільки зараз, на 15-му році існування ДахиБрахи, дівчата почали звертатися до когось на стороні, аби віднайти щось ще.

– А у тебе ж немає музичної освіти?

– На жаль. 

– Все, ти вже відповів на моє наступне запитання. Але все ж. Наскільки я знаю, ви створюєте нові композиції так: сідаєте, хтось щось згадує, інші накидують зверху – і виходить музика. Це спрацьовує. Чи відчуваєш ти при цьому нестачу музичної освіти?

– Величезну нестачу! Дівчата хоча би музичні школи закінчили. А у мене значний брак в цій сфері, тож, звісно, ці знання би не завадили. Я собі іноді кажу: вже 15 років в цій сфері, ну зроби щось, але ні, виходить, я як чукча з анекдоту – “не читатель, а писатель”. Немає часу. Або може просто лінь.

Мода на етно

– А ти в експедиції за фольклором не їздив?

– Ні, навіть дівчата лише два рази за всі роки існування ДахаБрахи їздили – теж часу немає. Але дві композиції з минулого альбому я записав у своєї бабусі! Тож в мене була така етнографічна експедиція в рідне село, додому.

– А ти часто буваєш в селі?

– Приблизно раз на три роки. Коли я там жив, то було величезне бажання звідти поїхати, бо ніяких перспектив не бачив. Село весь час затоплювало і загалом була атмосфера депресняка. 

– А хтось із знайомих там лишився? Однокласники?

– За великим рахунком, всі поїхали. Але нещодавно мені написав один хлопчина: “Вибачте, я дізнався, що ви жили в селі Плавське Херсонської області. І мені цікаво, чи це не ви зробили напис на стіні: Кучма – кат. Бо по селу кажуть, що це ви”. Відповів, що ні, бо я поїхав у 1998 році, коли Кучма якщо і був катом, то тільки починаючим, і я про це не знав. Тож я не міг про це повідомляти на стіні.

Я ще дивлюся на його фото – стоїть дорослий чоловік у військовій формі. Пишу: не пам’ятаю вас. Він відповідає: ну, так, бо ви закінчили школу у 1998, а я поступив тільки в 2000. Нормально так час летить, думаю.

– Зараз в Україні бум на етно?

– Порівняно з тим, коли ми починали – звісно, бум. І нам це подобається, бо в етно є унікальність, якесь життя. Подивися, попса ж тепер вся однакова. Просто якщо порівняти зірок 70-х і нинішніх, то видно, наскільки музика стає пластиковою, одноманітною, нецікавою. 

В етно є унікальність, якесь життя. Просто якщо порівняти зірок 70-х і нинішніх, то видно, наскільки музика стає пластиковою, одноманітною, нецікавою.

А етнічна складова у кожного народу унікальна. Я не вважаю, що українські пісні чи співаки найкращі в світі. І грузинські не найкращі. І італійські теж ні. Всі унікальні по-своєму, всі цікаві. В цьому різноманітті і є сила.

– Як ти думаєш, ця одноманітність і пластик – це етап розвитку музики?

– У цьому я песиміст. Слухаю різну музику, спостерігаю, що любить моя дочка – і меня здається, що все вже вичерпано. Ну, скажімо, Майкл Ківанука. Це прекрасний музикант, але ж це повторення, все це вже було. 

Нових жанрів після дабстепу я не чув. Там хоч і технічний момент, але все ж було нове звучання: зробили басову партію провідною. А далі тільки повтори. Наступний етап – це вже музика, яку будуть створювати роботи. 

– Цікаво, нещодавно говорив із Дмитром Шуровим, і він теж сказав, що якщо і буде музична революція, то це музика роботів.

– Ми не змовлялися!

Погані обшуки й чудові фріки

– Ви об’їхали всю планету. Розкажи, що у вас траплялося на таможнях?

– Найжорсткіше було в Ізраїлі. При цьому нас попередили, що треба бути в аеропорті не за дві години, а за три. Ми так і зробили, бо намагаємося бути дисциплінованими – це, до речі, один із головних секретів успіху ДахиБрахи. Приїхали, нас обшукують, допитують, всі інструменти дістають. Акордеон розібрали до молекул. Дивне відчуття: дивишся на годинник – і все, літак за 15 хвилин.

Ще було непросто в Австралії й Новій Зеландії, бо вони дуже переживають, щоб до них ніхто ніяких нових рослин чи тварин не завіз. Вони ж від цього неодноразово потерпали. А у нас маракаси з насінням, то на таможні діставали їх, роздивлялися.

Але є й плюси в цьому. Я завжди їзжу з невеличким рюкзаком. Бо мій багаж – це барабан, я й костюм в ньому вожу. І коли тобі все на таможні вивертають, то ти дивишся і думаєш: о, то в мене і це є, і це! Є, що надягати!

– Хто найдивніший організатор, який будь-коли влаштовував вам концерт? 

– Є прекрасний чоловік Карл з Австрії. Живе високо в Альпах у величезному фамільному будинку неподалік Лінца. Із старої конюшні він зробив нібито клуб, який називається “Дружба”. Взагалі-то він фотограф. На початку 90-х проїхався Україною, Казахстаном і ще якимись країнами, видав книжку. Фоточки з Ройтбурдом у нього там.

А зараз вже це закинув і робить коси, бо виступає проти газонокосарок, які шумлять і всім заважають. Коси він робить з якоїсь унікальної сталі, одна штука коштує 100 євро. Я навіть думав собі купити, але потім згадав про кордон і обшуки.

Тоді ще не було безвізу, і коли ми подавали документи, нас запитували: “А ви точно хочете до нього їхати? Він дуже дивний!” Виявився реально творчою людиною.

Приїхали в його величезну хату, там товстелезні стіни, всі живемо окремо, в кожній кімнаті палає груба, величезні перини. Зима, Альпи, тиша, спокій. На концерт приїхали людей 50 – таких же дивних і творчих, як він, хіпі, музиканти, цікава тусня. А коли приїхали вдруге, то наварили йому борщу. Приємні спогади.

– А як ви взагалі обираєте, куди їхати, які благодійні проекти підтримати?

– Та всі разом. На соціальні проекти ми музику даємо безкоштовно, благодійні концерти намагаємося грати по мірі можливості. На щось хороше в житті треба давати. Коротше, все колективно, поки всі не погодяться, то нічого не трапляється.

– Коли ДахаБраха востаннє сварилася?

– Хм. Дай подумати. Слухай, прекрасно, не можу згадати. В турі нічого не було, потім місяць перерви, зараз ось репетируємо і теж нормально.

“Зомбі” Влада Троїцького

– Ти пам’ятаєш, як познайомився з Владом Троїцьким?

– Звісно! Коли я переїхав до Києва, то багато ходив по театрах, по культурних подіях. Театр Франка, все класно. А потім з майбутньою дружиною (Наталка Біда з Dakh Daughters. – Platfor.ma) потрапили сюди, в Дах. Ми були абсолютно ошелешені. Люди не кричать, говорять звичайною мовою, але як же це вражало. А ще й серед публіки побачили Олега Скрипку, то взагалі зрозуміли – ну, це рівень.

Потім Наталка каже, що у Даха ж є акторська студія. А я завжди тягнувся до чогось такого – був в студентському КВНі, наприклад. Я прийшов, дочекався Влада, він вибіг весь мокрий, сів, каже: ну що, звідки ти, куди, розповідай. Відповідаю: та ось, хочу спробувати. Влад: то бери текст, вчи, приходь, будемо дивитися. 

Я здивувався, що все так просто. Пішов вчити. Вчив місяць. Приходжу, а Влад сміється: ти куди пропав? Місяць вчити? Так не можна! Давай, роби щось.

Влад взагалі одразу кидає в бій, це його величезний дар – надихати й в момент робити з людей артистів. Коли він викладав в Університеті ім. Карпенко-Карого, то в нього усі швидко почали грати вистави. А не так що ти п’ять років вчишся, а потім тобі дають постояти ззаду на сцені.

Отже, я поговорив із Владом і зрозумів, що хочу йти за цією людиною. Так з 2001 зачарований і йду.

– Не можу не спитати. Я дружу з дівчатами із Dakh Daughters і ЦеШо. Коли запитуєш у них про Влада, то всі завжди відповідають однаково: та це наш батько, наше серце. Ти все ж з іншого покоління, але кажеш так само. Що з вами всіма відбувається?

– Зомбі, так? Ну як можна пояснити, що є настільки талановиті люди, які можуть вести за собою людей? Люди-лідери. Ми часто робимо спільні проекти за кордоном, і один наш французький приятель, куратор з Лувра, подивився на все це і сказав: друзі, у нас у Франції особистості такого масштабу немає. Щоб настільки багатогранний, щоб стільки ідей генерувати, щоб стільки галузей. І дивувався, як все це відбувається в настільки маленькому просторі, як Дах.

До нас взагалі часто приходять і кажуть: чого ви не розширюєтеся взагалі. Бо людина поза системою. Пам’ятаєш, Владу дали покерувати цим музичним театром на Подолі, однак там людям просто не хотілося нічого міняти. Всі хочуть реформ, але головне, щоб реформи не торкнулися їхнього життя.

– Ти згадав певну невдачу Влада. А яка головна невдача твого життя?

– Англійська мова. Ніяк не можу подужати її на тому рівні, щоб вільно давати інтерв’ю. Я би тоді міг більше робити, як представник своєї нації та культури. Постійно вчу, але це мій Сізіфовий камінь.

– Із ким найзнаменитішим ти стояв поруч?

– Ох, не знаю. Хтось знаменитий міжнародний точно був, але не можу пригадати зараз.

– А із ким хотів би постояти?

– Джим Джармуш. Вважаю його дуже крутим режисером, і вся ДахаБраха солідарна. Весь час посилаємо в космос такий меседж, щоб він прийшов на наш концерт, а потім взяв нас у свій геніальний фільм. Хоча Бекхему ніхто нічого в космос не посилав, але спрацювало.

Бліц!

– Якби ти міг вирішити лише одну проблему, щоб це було?

– Я би хотів, аби люди забули про жадібність. Аби жага наживи припинила рухати людьми.

– Позитивні зміни за останні кілька років, які ти бачиш?

– Державні закупівлі стали прозоріші. Я нічого у держави не купую, і вона в мене теж, але мене це турбує. 

– Три людини, за якими радиш стежити?

– Віталій Дейнега, голова фонду “Повернися живим”. Він увесь всередині того, що відбувається в армії й країні загалом. Але при цьому в нього дуже чіткі погляди й він видає тверезі думки, які допомагають не впадати в крайнощі.

Уляна Супрун – чудова. Була гарним міністром і залишається людиною, яку цікаво читати на різні медичні й суспільні-політичні теми.

Третього б я відзначив пана Ройтбурда. Відомого художника і відомого одесита. Розумний, активний і до того ж директор Одеського художнього музею.