Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

АвторЮрій Марченко
4 Грудня 2019
Теги:
Надлюдський фактор музика особистість Україна

6 грудня гурт ДахаБраха зіграє один із найбільших концертів в своїй історії – в київському Палаці спорту. Із масштабним шоу на декілька тисяч глядачів музикантам допоможе співзасновник та режисер Влад Троїцький. На честь цього для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

 

Хороші-погані концерти

– Ти колись казав, що хвилюєшся перед кожним концертом. Як це може бути? Ти в тисячний раз за життя виходиш на сцену і граєш те саме, що сотню разів до цього. Чому все ж виникає це хвилювання?

– Не знаю, як може бути інакше. Не можу сказати собі, щоб не хвилювався. Може, суперзірки виходять на сцену як за хлібом, а в мене все не так. А київські концерти тим паче, вони взагалі з найвідповідальніших. Хоча, здавалося би, найрідніша публіка, журналісти колись сказали: ця аудиторія вам все пробачить. Але ми не хочемо, щоб було щось, що нам треба пробачати!

Може, суперзірки виходять на сцену як за хлібом, а в мене все не так.

– А бувають у ДахиБрахи невдалі концерти?

– Наш американський агент, з яким ми вже 18 турів проїхали, каже, що наш великий плюс – відсутність поганих концертів. На наш погляд, вони є. Але людина зі сторони може це і не помітити.

Скажімо, після останнього американського туру заїхали в Бразилію на грандіозний фест Rock in Rio. І цей концерт точно не можна в плюс занести. Дивна сцена – вона називалась Asian. Все в китайському архітектурному стилі, перед нами грали китайці, після нас китайці. Прямо навпроти знаходилася одна з основних сцен, на якій так рубала бразильська попса, що ми себе не чули. Так ми і не зрозуміли мету нашого приїзду.

– А як взагалі для музикантів зсередини виглядають всі ці легендарні фестивалі типу Гластонбері чи Sziget?

– Як правило, граємо там в рамках свого туру. Не можна сказати, що до них якесь особливе ставлення. Справа в тому, що на таких великих фестивалях ти ніби частина конвейеру. Незліченна кількість сцен, публіка розхитана, працівники сцени замучені. Як елемент промоції гурту це великий плюс, але сказати, що мрії збулися чи неймовірне задоволення отримали, то ні. А може це просто вже Галя балувана.

– Як ти ставишься до того, що є певна типізація чи екзотизація музикантів? Такий певний культурний неоколоніалізм. Скажімо, якщо граєш кантрі, то маєш бути в ковбойських чоботах і шляпі. Китайська музика – зрозуміло, ти сам розповідав про сцену в Ріо. Якщо Україна, то етнічні костюми…

– Ну, ми ж не у вишиванках. Ми саме намагалися позбутися такого. Хоча ніяких таких правил нам порушувати не довелося, бо ніхто в світі не знає, як одягаються в Україні. Нас, до речі, часто запитують: а це на вас національний костюм? Відповідаємо, що ні, це ми так самі намішали.

Звісно, у людей є певні стереотипи. Якщо виходять монголи, то мають виглядати відповідно. Але не думаю, що це публіка задає тон. Це питання до артиста, до того, як він хоче себе позиціонувати.

– Ви усюди підкреслюєте, що співаєте старі українські пісні. Де ви їх берете? 

– Більшість із них записані нашими дівчатами, їхніми колегами та викладачами під час експедицій в різні часи. Це значні архіви, і навіть досі хтось щось знаходить. Хоча, в принципі, це джерело вже закінчується.

Величезна кількість нашого матеріалу – з фольклорних колективів, у яких дівчата співали в дитинстві та університеті. Звідти вони і беруть. І ось тільки зараз, на 15-му році існування ДахиБрахи, дівчата почали звертатися до когось на стороні, аби віднайти щось ще.

– А у тебе ж немає музичної освіти?

– На жаль. 

– Все, ти вже відповів на моє наступне запитання. Але все ж. Наскільки я знаю, ви створюєте нові композиції так: сідаєте, хтось щось згадує, інші накидують зверху – і виходить музика. Це спрацьовує. Чи відчуваєш ти при цьому нестачу музичної освіти?

– Величезну нестачу! Дівчата хоча би музичні школи закінчили. А у мене значний брак в цій сфері, тож, звісно, ці знання би не завадили. Я собі іноді кажу: вже 15 років в цій сфері, ну зроби щось, але ні, виходить, я як чукча з анекдоту – “не читатель, а писатель”. Немає часу. Або може просто лінь.

 

Мода на етно

– А ти в експедиції за фольклором не їздив?

– Ні, навіть дівчата лише два рази за всі роки існування ДахаБрахи їздили – теж часу немає. Але дві композиції з минулого альбому я записав у своєї бабусі! Тож в мене була така етнографічна експедиція в рідне село, додому.

– А ти часто буваєш в селі?

– Приблизно раз на три роки. Коли я там жив, то було величезне бажання звідти поїхати, бо ніяких перспектив не бачив. Село весь час затоплювало і загалом була атмосфера депресняка. 

– А хтось із знайомих там лишився? Однокласники?

– За великим рахунком, всі поїхали. Але нещодавно мені написав один хлопчина: “Вибачте, я дізнався, що ви жили в селі Плавське Херсонської області. І мені цікаво, чи це не ви зробили напис на стіні: Кучма – кат. Бо по селу кажуть, що це ви”. Відповів, що ні, бо я поїхав у 1998 році, коли Кучма якщо і був катом, то тільки починаючим, і я про це не знав. Тож я не міг про це повідомляти на стіні.

Я ще дивлюся на його фото – стоїть дорослий чоловік у військовій формі. Пишу: не пам’ятаю вас. Він відповідає: ну, так, бо ви закінчили школу у 1998, а я поступив тільки в 2000. Нормально так час летить, думаю.

– Зараз в Україні бум на етно?

– Порівняно з тим, коли ми починали – звісно, бум. І нам це подобається, бо в етно є унікальність, якесь життя. Подивися, попса ж тепер вся однакова. Просто якщо порівняти зірок 70-х і нинішніх, то видно, наскільки музика стає пластиковою, одноманітною, нецікавою. 

В етно є унікальність, якесь життя. Просто якщо порівняти зірок 70-х і нинішніх, то видно, наскільки музика стає пластиковою, одноманітною, нецікавою.

А етнічна складова у кожного народу унікальна. Я не вважаю, що українські пісні чи співаки найкращі в світі. І грузинські не найкращі. І італійські теж ні. Всі унікальні по-своєму, всі цікаві. В цьому різноманітті і є сила.

– Як ти думаєш, ця одноманітність і пластик – це етап розвитку музики?

– У цьому я песиміст. Слухаю різну музику, спостерігаю, що любить моя дочка – і меня здається, що все вже вичерпано. Ну, скажімо, Майкл Ківанука. Це прекрасний музикант, але ж це повторення, все це вже було. 

Нових жанрів після дабстепу я не чув. Там хоч і технічний момент, але все ж було нове звучання: зробили басову партію провідною. А далі тільки повтори. Наступний етап – це вже музика, яку будуть створювати роботи. 

– Цікаво, нещодавно говорив із Дмитром Шуровим, і він теж сказав, що якщо і буде музична революція, то це музика роботів.

– Ми не змовлялися!

Погані обшуки й чудові фріки

– Ви об’їхали всю планету. Розкажи, що у вас траплялося на таможнях?

– Найжорсткіше було в Ізраїлі. При цьому нас попередили, що треба бути в аеропорті не за дві години, а за три. Ми так і зробили, бо намагаємося бути дисциплінованими – це, до речі, один із головних секретів успіху ДахиБрахи. Приїхали, нас обшукують, допитують, всі інструменти дістають. Акордеон розібрали до молекул. Дивне відчуття: дивишся на годинник – і все, літак за 15 хвилин.

Ще було непросто в Австралії й Новій Зеландії, бо вони дуже переживають, щоб до них ніхто ніяких нових рослин чи тварин не завіз. Вони ж від цього неодноразово потерпали. А у нас маракаси з насінням, то на таможні діставали їх, роздивлялися.

Але є й плюси в цьому. Я завжди їзжу з невеличким рюкзаком. Бо мій багаж – це барабан, я й костюм в ньому вожу. І коли тобі все на таможні вивертають, то ти дивишся і думаєш: о, то в мене і це є, і це! Є, що надягати!

– Хто найдивніший організатор, який будь-коли влаштовував вам концерт? 

– Є прекрасний чоловік Карл з Австрії. Живе високо в Альпах у величезному фамільному будинку неподалік Лінца. Із старої конюшні він зробив нібито клуб, який називається “Дружба”. Взагалі-то він фотограф. На початку 90-х проїхався Україною, Казахстаном і ще якимись країнами, видав книжку. Фоточки з Ройтбурдом у нього там.

А зараз вже це закинув і робить коси, бо виступає проти газонокосарок, які шумлять і всім заважають. Коси він робить з якоїсь унікальної сталі, одна штука коштує 100 євро. Я навіть думав собі купити, але потім згадав про кордон і обшуки.

Тоді ще не було безвізу, і коли ми подавали документи, нас запитували: “А ви точно хочете до нього їхати? Він дуже дивний!” Виявився реально творчою людиною.

Приїхали в його величезну хату, там товстелезні стіни, всі живемо окремо, в кожній кімнаті палає груба, величезні перини. Зима, Альпи, тиша, спокій. На концерт приїхали людей 50 – таких же дивних і творчих, як він, хіпі, музиканти, цікава тусня. А коли приїхали вдруге, то наварили йому борщу. Приємні спогади.

– А як ви взагалі обираєте, куди їхати, які благодійні проекти підтримати?

– Та всі разом. На соціальні проекти ми музику даємо безкоштовно, благодійні концерти намагаємося грати по мірі можливості. На щось хороше в житті треба давати. Коротше, все колективно, поки всі не погодяться, то нічого не трапляється.

– Коли ДахаБраха востаннє сварилася?

– Хм. Дай подумати. Слухай, прекрасно, не можу згадати. В турі нічого не було, потім місяць перерви, зараз ось репетируємо і теж нормально.

 

“Зомбі” Влада Троїцького

– Ти пам’ятаєш, як познайомився з Владом Троїцьким?

– Звісно! Коли я переїхав до Києва, то багато ходив по театрах, по культурних подіях. Театр Франка, все класно. А потім з майбутньою дружиною (Наталка Біда з Dakh Daughters. – Platfor.ma) потрапили сюди, в Дах. Ми були абсолютно ошелешені. Люди не кричать, говорять звичайною мовою, але як же це вражало. А ще й серед публіки побачили Олега Скрипку, то взагалі зрозуміли – ну, це рівень.

Потім Наталка каже, що у Даха ж є акторська студія. А я завжди тягнувся до чогось такого – був в студентському КВНі, наприклад. Я прийшов, дочекався Влада, він вибіг весь мокрий, сів, каже: ну що, звідки ти, куди, розповідай. Відповідаю: та ось, хочу спробувати. Влад: то бери текст, вчи, приходь, будемо дивитися. 

Я здивувався, що все так просто. Пішов вчити. Вчив місяць. Приходжу, а Влад сміється: ти куди пропав? Місяць вчити? Так не можна! Давай, роби щось.

Влад взагалі одразу кидає в бій, це його величезний дар – надихати й в момент робити з людей артистів. Коли він викладав в Університеті ім. Карпенко-Карого, то в нього усі швидко почали грати вистави. А не так що ти п’ять років вчишся, а потім тобі дають постояти ззаду на сцені.

Отже, я поговорив із Владом і зрозумів, що хочу йти за цією людиною. Так з 2001 зачарований і йду.

– Не можу не спитати. Я дружу з дівчатами із Dakh Daughters і ЦеШо. Коли запитуєш у них про Влада, то всі завжди відповідають однаково: та це наш батько, наше серце. Ти все ж з іншого покоління, але кажеш так само. Що з вами всіма відбувається?

– Зомбі, так? Ну як можна пояснити, що є настільки талановиті люди, які можуть вести за собою людей? Люди-лідери. Ми часто робимо спільні проекти за кордоном, і один наш французький приятель, куратор з Лувра, подивився на все це і сказав: друзі, у нас у Франції особистості такого масштабу немає. Щоб настільки багатогранний, щоб стільки ідей генерувати, щоб стільки галузей. І дивувався, як все це відбувається в настільки маленькому просторі, як Дах.

До нас взагалі часто приходять і кажуть: чого ви не розширюєтеся взагалі. Бо людина поза системою. Пам’ятаєш, Владу дали покерувати цим музичним театром на Подолі, однак там людям просто не хотілося нічого міняти. Всі хочуть реформ, але головне, щоб реформи не торкнулися їхнього життя.

– Ти згадав певну невдачу Влада. А яка головна невдача твого життя?

– Англійська мова. Ніяк не можу подужати її на тому рівні, щоб вільно давати інтерв’ю. Я би тоді міг більше робити, як представник своєї нації та культури. Постійно вчу, але це мій Сізіфовий камінь.

– Із ким найзнаменитішим ти стояв поруч?

– Ох, не знаю. Хтось знаменитий міжнародний точно був, але не можу пригадати зараз.

– А із ким хотів би постояти?

– Джим Джармуш. Вважаю його дуже крутим режисером, і вся ДахаБраха солідарна. Весь час посилаємо в космос такий меседж, щоб він прийшов на наш концерт, а потім взяв нас у свій геніальний фільм. Хоча Бекхему ніхто нічого в космос не посилав, але спрацювало.

Бліц!

– Якби ти міг вирішити лише одну проблему, щоб це було?

– Я би хотів, аби люди забули про жадібність. Аби жага наживи припинила рухати людьми.

– Позитивні зміни за останні кілька років, які ти бачиш?

– Державні закупівлі стали прозоріші. Я нічого у держави не купую, і вона в мене теж, але мене це турбує. 

– Три людини, за якими радиш стежити?

Віталій Дейнега, голова фонду “Повернися живим”. Він увесь всередині того, що відбувається в армії й країні загалом. Але при цьому в нього дуже чіткі погляди й він видає тверезі думки, які допомагають не впадати в крайнощі.

Уляна Супрун – чудова. Була гарним міністром і залишається людиною, яку цікаво читати на різні медичні й суспільні-політичні теми.

Третього б я відзначив пана Ройтбурда. Відомого художника і відомого одесита. Розумний, активний і до того ж директор Одеського художнього музею. 

Найцiкавiше на сайтi

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.

«Починає качати. Хочеться рухатися!»: чому наші традиційні музика й танці – крутіше за сучасні рейви

25 травня на подвір’ї музею Гончара за підтримки Українського культурного фонду відбудеться Ніч традиційних танців, де гості зіллються у запальних рухах під справжню автентичну українську музику прямо під зорями. Platfor.ma розпитала співорганізаторів події та засновників культурно-мистецького проекту «Рись», що таке взагалі традиційні музика й танці, як вони змінювалися з часом, що триста років тому співали у піснях про секс і чому це крутіше за сучасні рейви.

Катерина Капра

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

Андрій Левченко

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

Колір звуку:
Флоріан Юр’єв про те, як насправді виглядає музика

14 листопада у київському арт-центрі Set відкривається масштабний проект «Соня Делоне: ритм кольору». Серед експонатів буде і декілька картин її своєрідного мистецького родича Флоріана Юр’єва – однієї з найбільш масштабних та яскравих постатей художньої України. Просто перерахуємо: створив герб Києва, побудував “тарілку” на Либідській, придумав кольорову писемність, став членом одразу трьох національних спілок: архітектурної, художньої й музичної. Тож Platfor.ma поговорила з Флоріаном Юр’євим про те, що він любить найбільше: музику, колір і життя.

Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

 
Модус-колоріс «Екологія духу». Художник Флоріан Юр’єв

Гарячі клавіші: Дмитро Шуров про музичну революцію, шансон і користь X-Фактора

АвторЮрій Марченко
22 Листопада 2019

22 листопада у Pianoбой виходить новий альбом «ХІСТОРІ». Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Дмитром Шуровим про те, що найгірше в музиці, чому він слухав шансон із сином і якою буде наступна музична революція.

– У тебе виходить альбом. Переконай, чому його варто послухати?

– Альбом створювався протягом двох років. Нібито недовго, так? Це спочатку музиканти видають по альбому кожні півроку, а потім вже нормально так працюють. Майже всі мої улюблені гурти довго сидять над релізами, Massive Attack он взагалі раз на п’ять років щось видають.

За ці два роки зі мною багато всього сталося: і доброго, і поганого. І альбом увібрав у себе просто величезну кількість емоцій. Тому, як мені здається, він несе досить потужний заряд, сконцентрований згусток. І це хороший згусток, позитивний, життєстверджуючий. Сподіваюсь, він і для слухача буде таким.

Я рекомендую послухати альбом людям, які знаходяться в пошуку себе, свого місця в житті. Пошуку відповідей, чому ми любимо когось так, що аж боляче. Відповідей, за що нам даються якісь речі: хороші, погані, різні. Звичайно, альбом не дає відповідей на ці запитання, бо в кожного вони свої. Але він хоча б трішки допоможе розібратися. Мені б дуже хотілося, щоб такий ефект відбувся, тому що для мене він був саме таким.

Фото: Дмитро Клочко

– Я бував на твоїх концертах на різних вечірках і корпоративах. І жодного разу не бачив, щоб виступ виглядав прохідним, щоб ти вийшов, пробубнів пару пісеньок, забрав гонорар – і додому. Ти добре прикидаєшся? Не можна ж щиро проживати кожен такий вихід на сцену?

– По-різному буває. Буває, що бартерний концерт на якійсь вечірці тебе просто реанімує. Вийшов, нічого не заробив, розбив пальці, але кайфанув – і щасливий, як дитина.

А буває, що довго готуєшся до важливого виступу, вкладаєш всі сили, гроші, кричиш на людей, добиваєшся від усіх найкращого, а в підсумку не те що задоволення немає, а хочеться скоріше все це забути. Саме за цей момент непередбачуваності я і люблю концерти. Кожен може стати і зльотом, і крахом.

У мене бувало, що між якимись епохальними концертами стояв виступ на вечірці. І ти раптом починаєш викладатися замість того, щоб, як каже Андрій Михайлович Данилко, «відпрацювати на техніці». У листопаді 2016 року я зірвав голос за три дні до великого концерту в Стереоплазі. На якійсь вечірці, де сиділи 50 осіб, яким було на мене начхати. І ось голос просто зник. Я нормально так злякався, пішов по лікарях, щось вдалося зробити. Що цікаво, ця історія навчила мене боятися втратити голос, але абсолютно не навчила економити сили.

– Який концерт ти не хочеш згадувати?

– У «Жовтневому». Грудень 2017-го. Я був дуже втомлений після великого туру та постійних зйомок X-фактору й сильно хворів. Це був фінальний концерт туру, повний солдаут, ми вирішили все знімати на купу камер. Лікар мені сказала, що є вибір: можна зробити укол і голос буде працювати. Але це погано відіб’ється на психіці, будеш загальмований, а, можливо, просто відсутній. Другий варіант: відмовитися від препаратів, тоді будеш драйвовий, але нічого не заспіваєш і можеш втратити голос посеред концерту.

Я обрав укол і насилу пам’ятаю той концерт. Потім подивився запис – я дійсно щось співав. Але енергетики не було взагалі. Найвідповідальніший концерт, а я його просто проіснував, як зомбі. Я дико засмутився, потім з усього запису ми показали 5-6 пісень, тому що все інше взагалі не хочеться ніколи бачити. Вийшов найкращий концерт за аудиторією, за економікою, за вихлопом, але найгірший для мене.

Тому я засвоїв урок: енергетика – найважливіше. Вийду на сцену з фінгалом під оком, зі зламаною ногою, хворою спиною, але я повинен відчувати, що відбувається.