Театр починається з Кравченко: як одна Ярослава і «Диким» керує, і в шоу Щура бешкетує

АвторЮрій Марченко
20 Серпня 2019
Теги:
Надлюдський фактор пороблено рівні права театр

Ярослава Кравченко – телеведуча шоу «#@)₴?$0 з Майклом Щуром» і засновниця Дикого театру. В першій ролі вона розповідає українцям про актуальні новини та сенси через гумор, а в другій є ідеологинею жорстких та натуралістичних вистав, які піднімають важливі проблеми суспільства. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Ярославою про те, чому йти з театральної зали під час вистави – це нормально, а також про те, чому гугління грудей може призвести до рівності.

– Як би ти представилася незнайомцю?

– Сказала би, що займаюся театром.

– Дикий театр у 2018 дав 106 вистав… 

– Ого, так багато? Я коли їхала до тебе, то подивилася кількість наших глядачів. Ще дві вистави – і у нас буде загальних 70 тис. відвідувачів за три з половиною роки.

106 – це фактично одна вистава на три дні. Як незалежному театру таке вдалося?

– Я не знаю. Все це почалося просто як експеримент, а далі сподобалося, стало звичкою і під це підв’язалися стільки людей, що припинити все зараз вже просто не вийде.

– А який у вас штат?

– У нас всі на фрілансі. Але можу озвучити такий факт: минулого року на сцені Дикого дебютувало 57 акторів. На адміністративно-технічні посади ми завжди беремо студентів. По-перше, хтось має давати шанс та практику людям без досвіду, по-друге, вони такі зухвалі, заряджені й закохані в Дикий театр.

Дикий театр на фестивалі «Мельпомена Таврії»

– Скільки на місяць коштує Дикий театр?

– Близько $2 тис. на місяць – це без витрат на прокат і виробництво вистави і тому подібне, тільки адміністративні штуки: оренда складу, репетиційної, реклама, зв’язок, податки і виплати зарплат.

– А у вас приблизно ринкові зарплати?

– Вони більші, ніж у державних театрах, але менші, ніж в комерційному антрепризному театрі. В державному театрі ти отримаєш свої 8 тис. грн в будь-якому випадку: і якщо вийдеш на сцену один раз за місяць, і якщо 20 разів. У нас система гонорарів за виконану роботу, а не штат. З антрепризою ми не можем тягатись, бо вони грають в залах на 700-1000 глядачів, а ми максимум на 300.

– Звідки ці гроші?

– Заробляємо від квитків. Наш головний виклик був таким: чи можна з нуля створити незалежний і сталий театр? Можна! Але завжди треба розраховувати винятково на себе, у нас немає права не продавати повні зали й тому подібне. Інакше просто немає з чого виплачувати зарплати і оренди. Ми працюємо, знаючи, що ніхто не протягне нам руку допомоги в разі поразки. Бо що? Бо незалежний театр Україні безправний. З іншого боку, «люди культури» весь час бідкаються – помираємо, не вистачає, ніхто не підтримує, культура неприбуткова. Треба дивитись на театр як на креативну індустрію, що має потенціал заробляти. 

Із хороших культурних новин – запрацював Український культурний фонд, і ми отримали від нього перший грант на резиденцію «Дикі Кайдаші» у селі. Це приємно, але дещо стрьомно, бо дуже багато гемору з отриманням цих грошей і звітуванням (про роботу фонду можна почитати в нашому інтерв’ю з його головою Юлією Федів. – Platfor.ma).

Вистава «Кайдаші 2.0»
Вистава «Кайдаші 2.0»
Вистава «Кайдаші 2.0»

– Був момент, коли ти пошкодувала, що влізла у все це?

– Звісно, бувають періоди розчарування, втоми. Ми ж із самого початку вирішили, що будемо давати шанси акторам, художникам, режисерам без досвіду. Це ризик. Іноді вкладаєш гроші, сили, а в результаті виходить така какаха, яка й ще й дірку в бюджеті робить. Буває просто соромно. Ти розумієш, яка вийшла вистава, тільки коли вона зустрічається з глядачем. Ніякі репетиції і генеральні прогони не показують, що вистава потім зробить з аудиторією.

І якщо виходить слабко, то принаймні 300 людей дивляться на мене з запитанням в очах. Але, на щастя, у нас дуже лояльна аудиторія, яка розуміє, що ми театр, який весь час знаходиться в процесі пошуку і експерименту. Ми ж виступаємо на різних майданчиках, свого немає, і буває, що за кілька годин до вистави мені дзвонять і кажуть: слухайте, до нас тут клієнт прийшов, хоче ввечері взяти приміщення і дає вдвічі більше за вас – ми погодилися. І я така: але ж у мене 150 квитків вже продано! Не хвилює. Потім ці 150 людей приходять і їм треба пояснити, що сталося. Нам прощають. Поки що.

– А хто до вас ходить?

– Найкращі люди країни, як на мене. Ми вже сім’ями дружимо з глядачами. Почали організовувати вечірки, на які запрошуємо найактивніших. Нещодавно робили опитування, хто подивився найбільше вистав – є десь 30 людей, які бачили більше десяти проектів. Всього Дикий випустив 22 вистави, а вони бачили більше десяти, круто. Ці люди реально вже дуже рідні. Приходять на закриту церемонію нагородження Best Wild, де ми роздаємо статуетки в номінаціях типу «Пройоб року», тусять з нами.

Глядачі на спектаклі «Поліамори»

– Що було «Пройобом року»?

– Андрій Кронглевський – рекордсмен пройобів. Це надзвичайно талановитий актор, але з ним весь час щось трапляється. Може запізнитися на 20 хвилин на виставу, де в нього головна роль. Або забути, що він їде на гастролі і підписатися на якісь зйомки. 

Скажімо, є вистава «Віталік», вона складна, текстова, на сцені тільки двоє людей. І за три дні до фестивалю у Харкові Андрій такий: рєбята, соррі, мене нема, мені агент зйомки поставив на ці дати. Дуже швидко замість нього вводили актора Фелікса Аброскіна, щоб все ж поїхати і показати виставу. Коротше, у Андрія багато таких історій. Фелікс в результаті переміг в номінації «Ввід року».

– Я чув історію, що одного разу декілька людей переплутали і прийшли на важку і складну вистава «Віталік», подумавши, що це виступає комічний персонаж Віталька. Було таке?

– Було. «Віталік» – це дійсно важка історія про чувака, який переїжджає з Маріуполя до Києва і намагається тут вижити. Там все з матами, реально жесть. І ось у Харкові жіночки з начосами посередині вистави виходили з круглими очима і запитували: «Це що було, а де Віталька?»

Загалом ми завжди розраховуємо на два види реакції: або люди розуміють, що в інший театр більше ніколи не підуть, або це очевидно не їхнє – і вони йдуть. Ми звикли до такого. Скажімо, в Сєвєродонецьку показували «Тома на фермі» – це історія про гомосексуальні стосунки і сім’ю. Я сиділа позаду і дивилася, як люди просто рядами втікали, особливо після сцени поцілунку. Це мабуть рекордна в цьому плані вистава, бо пішло відсотків 40 глядачів.

Вистава «Віталік»

– Для класичного театру вихід глядача під час вистави – це дуже травмуючий момент. Ви з цим ок?

– Це вибір. Коли людина свідомо це робить і може пояснити, чому йде, то я її поважаю. Гірше ставлюся до глядачів, яким не подобається, вони сидять, випромінюють ненависть, але не наважуються піти. Я чесно попереджаю перед усіма виставами: не подобається – йдіть. Я проти цього насилля. Треба бути відвертими.

А взагалі дуже люблю спостерігати за глядачами під час вистав. Ось, скажімо, зараз модно бути толерантним, і це добре. Але коли в залі вимикається світло і починається вистава, то глядач забуває про те, що на нього теж можуть дивитися. В одній із вистав у нас є такий дуже гомофобний герой. І я часто помічаю, як нібито дуже просунуті люди підсвідомо схвально реагують, коли він починає говорити.

– Наскільки ти втручаєшся у те, якими виходять вистави?

– Я можу хіба що радити. Ось, наприклад, Дикий театр три роки матюкався на виставах. Зараз ми з режисером Максимом Голенко вирішили, що треба це прибрати. Бо спочатку актори дорвалися до сцени і давай такі: у-ху-ху, твою мать! Мені здається, це вже більше не прикольно.

«Цензура» з мого боку ще може стосуватися політичного контексту. У нас була вистава «Ла Ла Лай Но» за міфом про Авгієві конюшні. Деякі моменти треба було наповнити актуальним політичним контентом, і ми побачили, що не всі актори просто розуміли, як працює держава і що в ній відбувається. Я тоді зробила для себе висновок: яким би талановитим не був актор, якщо він не в темі, якщо йому це не болить, то він не буде видавати те, що потрібно. Після кількох показів ми просто прибрали частину акторів, які не відчували це по-справжньому.

Вистава «ЛА ЛА ЛАЙ НО»

– А були моменти, коли ти думала: окей, ми незалежний театр, режисер – вільна людина, тому цю сцену залишаємо, але взагалі-то для мене це вже занадто.

– Я насправді цього чекаю. Я три роки працювала в програмі «Говорить Україна», де було настільки багато справді жорстких життєвих ситуацій, що ось там точно було занадто. Можливо, Дикий театр і з’явився, бо мені хотілося, щоб те, що відбувається в житті, якось осмислювалося і на сцені. Тож коли режисер провокує, то для мене це плюс.

– Найбільш жорсткий момент на вашій сцені?

– Ну, є такі, умовно, спецефекти. Скажімо, в «Кицюні» треба розшматувати мертве тіло, працює бензопила, усюди бризкає кров’яка, відрубана рука і кулі летять у публіку. А в «Попи, мєнти» був мєнт-кокаїніст, і в певний момент у нього трапляється передоз, він знімає свою фуражку, а з неї витікають мізки-кисіль. Це було абсолютно відразливо.

– Бували якісь ексцеси з аудиторією під час вистав?

– У нас є вистава «Жінко, сядь» – про сімейне насилля, про тиранію. Якось на неї прийшла сімейна пара, і схоже, що ця історія виявилася про них. Їх, мабуть, жінка привела, бо вона з самого початку вчепилася в чоловіка і не відпускала його, а він сидів весь зелений, явно хотів піти, весь час підстрибував, щось кряхтів. Коли вже актори вийшли на уклін, він не стримався і закричав: «Придурки, довбойоби!».

Вистава «Жінко, сядь»

– Я колись зустрічався з заслуженою артисткою України. І вона казала, що ситуація в державних театрах досить нафталінова і яскраві проекти – це радше виняток. Як ти оцінюєш сучасний український театр загалом?

– У більшості своїй – так, але за останні п’ять років все змінюється на краще. У багатьох театрах відбулася ротація і це якимось дивом почало відкривати ці консервні банки. Спочатку з них трохи тхне, але потім розумієш, що щось свіже з’являється і виникають актуальні вистави. Майже в усіх державних театрах тепер ставлять годний контент. 

Це у Києві. В інших областях ситуація дещо гірше, але те, що відбувається в столичних театрах – це точно не стагнація.

– Тоді скажи, наскільки український театр включений у світовий контекст?

– Все погано. Є Влад Троїцький і його проекти, які виїжджають за кордон і їх знають. Театр «Сузір’я» на якихось старих дріжджах іноді в Авіньйон катається. «Мізантроп» зібрав потрібну суму на Спільнокошті й поїхав на фестиваль в Единбург. Але масово український театр за кордоном ніхто не знає. Тут є сподівання на Український інститут, що вони з цим допоможуть, але на даний момент все не дуже добре.

Вистава «Асексуали»

– Я мав на увазі дещо інше. Чи можуть найкращі вистави України стати в один ряд з найкращими виставами, скажімо, Лондона? Вони достатньо актуальні з точки зору форми і сенсів?

– Я нещодавно була саме в Лондоні на театральній конференції – і вона мене дуже розчарувала. Я виступала на круглому столі продюсерів незалежних театрів, і коли послухала їх, то зрозуміла, що у нас все набагато цікавіше і крутіше. Там у них державна підтримка, усі можливості – і вони все одно не знають, куди рухатися. Ще сходила в кілька лондонських театрів і побачила, що, блін, деякі в речі в нас просто кращі!

Коротше, загалом ми відстаємо, але Україна – не в театральній жопі. У нас проблема з українською драматургією. Якщо не створити своїх Чехових і Шекспірів, то за п’ять років не зможемо говорити про якісний національний театральний продукт. Їх треба вирощувати, якнайбільше випускати на сцену і показувати, як те, що вони написали, проростає через акторів.

Ну і, звісно, в державних театрах все дуже повільно. Я у Франка працювала і пам’ятаю, як треба було спочатку тиждень бігати з папірцями, аби потім зробити якусь pr-акцію.

А прем’єри держава готує по півроку. Звісно, не може бути актуальною вистава, якщо за півроку вже все змінилося.

Ми, скажімо, були змушені припинити показувати «Ла Ла Лай Но», бо просто ситуація у владі, в державі тепер інша, сенси з вистави вже не актуальні.

– Порадь три вистави з державних театрів.

– Всім точно рекомендую «Погані дороги» у Театрі на Лівому березі, «Тато, ти мене любив» у «Золотих воротах» і «Дядю Ваню» в Молодому – дуже стара, але якісна вистава.

Вистава «Рентген»

«#@)₴?$0» і телебачення

– Було дослідження, що більшість американців дізнаються про новини не з власне новин, а з сатиричних шоу типу такого, як в Україні «#@)₴?$0». Що ти про це думаєш? 

– Ой, хоча би так. Ось чесно: якщо я можу не читати новини, то я їх не читаю, щоб потім дізнатися про все з випуску Щура, де буде все найголовніше. Звичайній людині зараз надзвичайно складно прочитати новини так, щоб розібратися, де ж правда. Ми ж знаємо, що є і фейки, і джинса, і все-все, тому вибір отримувати новини у Щура для мене найкращий.

– Що найбільш складне чи нетипове ти робила у Щура?

– Я взагалі йшла туди з готовністю, що я можу все. І коли мені редакторська група щось дає, то я на все погоджуюся. Навіть більше, іноді я пропоную щось штибу «а давайте я з якоюсь дівчиною буду цілуватися і знімемо, як всі реагують», то вони відповідають: ой, ні, давай без цього.

Так, але що ж найважче я робила… Не знаю, мені важко, скажімо, бити Майкла Щура. Епізод з лясканням по обличчю рибою ми знімали 30 хвилин. Коли в сценарії прописано, що я маю йому врізати, то я завжди переживаю. Вже два роки не можу його нормально вдарити.

Звісно, дивний був експеримент з чуваками, яких я ляскала по сідницях. Але коли ти просто Яся Кравченко, то це одне, а коли телеведуча Ярослава Кравченко, то це додає сміливості.

– До речі про ці харасменти. В заголовку одного з твоїх інтерв’ю було «10 років займаєшся театром, а гуглять Ярослава Кравченко груди». Я перевірив, зараз перші пошукові запити, які пропонує Google, якщо почати вводити твоє ім’я: декольте, личная жизнь, википедия, в купальнике, биография, Дикий театр, особисте життя, вікі. Як ти зараз оцінюєш нерівність?

– Ти ж розумієш, що підказки Google залежать від твоїх попередніх пошукових запитів?

– Все чесно, я перевіряв через анонімну вкладку.

– А, тоді добре. Ми з Щуром беремо участь в глобальному русі HeForShe. Є якась наша дещо лівацька лінія в «Телебаченні Торонто». Але суспільство не може змінитися за один день. Якщо ми теми рівності й об’єктивації будемо показувати через хоча би мою самооб’єктивацію, якщо чоловіки будуть читати про харасмент, шукаючи «Ярослава Кравченко груди», то хай буде так. Мені цікава кінцева мета. Той, хто хотів розібратися і зрозуміти, що таке рівність і чому вона важлива, скоріше за все, вже це зробив. Ми працюємо з дещо іншою аудиторією, тому вибираємо такі інструменти.

– Робота в «#@)₴?$0» дала тобі певний рівень популярності. Один із постів у тебе в ФБ був про те, що якісь люди намагалися вибити з тебе гроші, нібито щоб не займатися проти тебе чорним pr і не відправляти тебе на сайт «Гарячі шлюшки Київ». Ще якось дивно популярність давала свої прояви?

– Та таке. Члени іноді в Інстаграмі присилають, але це начебто типова історія.

 І наостанок — бліц! 

 – Якби ти могла виправити в Україні лише одну проблему, що би це було? 

– Свідомість українців. У нас весь час превалює ось це «моя хата скраю», і люди звинувачують в усіх бідах когось, а не себе. Але ж будь-що, що з нами трапляється, це наслідок наших дій або нашої бездіяльності.

 – Назви, будь ласка, позитивні зміни в Україні за останні п’ять років. 

– Відродився український незалежний театр!

 – Три людини, за якими в Україні варто стежити. 

СБУ чи читачам Platfor.ma? Я підписана на Супрун, вимушено підписалась на Зеленського, бо тепер у нас держава в Фейсбуці, ну і на досить довгий список активістів, журналістів і політиків, включаючи Черновецького. У нього там світ, де існують тільки цитати Черновецького.

Найцiкавiше на сайтi

Особливо культурні гроші: 24 непростих запитання до Українського культфонду

АвторЮрій Марченко
5 Липня 2019

– Щодо фонду можна знайти багато відгуків, як схвальних, так і не дуже. Але я не бачив жодного, де казали, що така установа взагалі не потрібна. На вашу думку, які головні недоліки УКФ?

– Забюрократизованість процесів. Знаєте, ми б залюбки вийшли і сказали: так, ви всі круті, документів не треба, ось вам гроші. Але ж ми всі погодилися, що мають бути спільні правила. Що ніхто не може зайти до мене в кабінет і через особисту симпатію щось собі отримати – у мене просто немає можливості та бажання для такого ручного режиму. Але спільнота часто хоче якихось винятків: ну, це ж ми, ми ідейно важливі, ну зробіть поступки… Гадаю, це наслідок недолугого державного апарату, частиною якого ми зараз є. Але ми намагаємося накласти на нього нові підходи. Підсумовуючи: інституція з новим мисленням змушена існувати в реаліях старої системи.

– Чим із зробленого УКФ ви пишаєтесь?

– Фактично наш офіс запрацював лише навесні 2018-го, тобто кілька місяців тому ми відсвяткували рік. Гадаю, можна пишатися тим, що за цей час ми зробили те, на що у міжнародних фондів йде три-чотири роки. Ми обговорювали це з керівниками установ із Польщі, Нідерландів, Канади – після юридичного запуску зазвичай декілька років випрацьовують програми, проводять фокус-групи, визначають цільові аудиторії. І тільки після цього запускають реальні грантові програми. Але ми живемо трохи в інших реаліях, тому встигли зробити все з вище переліченого протягом року.

Ми розуміли, що час обмежений, тому взяли за приклад європейську модель культурних грантів, де є поділ тільки за типом заявника: індивідуальна заявка; заявка у співпраці з національним партнером; і з міжнародним. Також ми визначили пріоритети власної роботи і погодили їх з Мінкультом. На основі всього цього ми й запустили перший конкурс проектів, на який отримали 716 заявок – вважаю, що для нової інституції це був гарний результат. 

Цього року в межах реалізації розробленої 2018 року Стратегії УКФ ми вже запустили шість тематичних програм та отримали загалом 2018 заявок.

«Права жінок – це неподобство. Є просто права людини, і крапка»: чоловіки про гендерну рівність

АвторPlatfor.ma
27 Листопада 2018

22 листопада в Києві вперше пройшла подія формату Barbershop Talks в межах всесвітнього руху HeForShe від ООН Жінки. Саме в барбершопі, традиційно маскулінному місці, чоловіки говорили про гендерні стереотипи, моделі поведінки, розширення прав і можливостей жінок. Модерував подію головний редактор The Village Україна Андрій Баштовий. Platfor.ma публікує найцікавіші думки спікерів.

Андрій Клен, співзасновник стартапу Petcube

Я не фемініст, я тільки вчуся. Я ще не знаю, як складу фінальний іспит і як він виглядає насправді, але для себе я вирішив, що хочу бути феміністом, коли виросту. Я думаю, що все набагато складніше, ніж здається на перший погляд, і ми повинні вивчати цю тему набагато глибше. Це не кухонна розмова, це не притримати для когось двері, це не прочитати книгу Забужко – це набагато фундаментальніше.

За останні кілька років я дуже багато часу провів у Каліфорнії. Ви всі, напевно, знаєте, що там почався рух #MeToo і багато інших речей. Ти знаходишся в цій культурі, дихаєш цим повітрям і раптом починаєш почувати себе трохи прогресивніше. Хоча насправді це все досить поверхово, просто частина популярної культури. Надягти рожеву шапку і вийти на протест, пожартувати в Твіттері про Трампа – це все прикольно, але розбивається при першому контакті з реальністю, наприклад, коли виникає конфліктна ситуація на роботі, коли ти повертаєшся на батьківщину, в іншу культуру і стикаєшся з реальними проблемами, все починає працювати по-іншому.

Сан-Франциско і Київ – не тільки в різних часових поясах, вони в різному часі. Коли ти їдеш додому, то сідаєш не на літак, а в машину часу. Ти виходиш в Борисполі – і мінус 20 років. Молодшим ти не стаєш, просто те середовище, в яке ти повертаєшся, живе в минулому. До цього складно адаптуватися.


Найглибший інсайт, який мене навідує у зв’язку з темою, такий: мене завжди страшно бісило і я завжди не розумів, чому в країні, де більшість людей – давайте подивимося правді в очі – були вирощені мамами та бабусями, чому в цих людей такі печерні уявлення про гендер? Частково відповідь криється в питанні, і це, можливо, є частиною проблеми. У чоловіків, які ростуть у цих сім’ях, можливо, не переключається налашатування протесту проти батьків і вони проносять цей спротив своїм вихователям до кінця днів. Хтось дуже довго не звільняється від такого стану розуму.

Два моїх найкращих друга – це мої подруги. Мені здається, те, що я свідомо чи несвідомо оточив себе жінками, дозволило мені стати частиною якогось відкритого діалогу. Думаю, багатьом чоловікам не вистачає банально рівного спілкування з жінками, щоб сформувати якусь картинку світу.

Сприйняття нашого світу і стосунки статей багато в чому закладає школа. Мені здається, що це жесть, тому що я відмотую плівку назад, згадую якісь базові й банальні речі: урок праці в школі – хлопці пішли в майстерню по дереву, дівчатка пішли варити борщ. Тоді мені здавалося це звичним, ніхто навіть не цікавився, чому так. У нас не було поля, щоб навіть поставити це питання, щоб обговорити це. Ні в кого не виникало сумніву, що це правильно.

І насправді, школою історія не обмежується. Мені пощастило навчатися в так званому «інституті наречених» – це відомий Інститут журналістики ім. Тараса Шевченка, куди батьки свідомо направляли своїх чад для того, щоб вони отримали «кірочку» і вийшли заміж за дипломата. Це дико чути, але серед людей, з якими я спілкувався, у багатьох була саме така мета, і це мене вже тоді засмучувало. На той час я прочитав пару книжок і познайомився з парою людей для того, щоб розуміти, що це неправильно.

Мені пощастило в роботі, тому що мої партнери – адекватні хлопці. У нас в компанії співвідношення чоловіків до жінок – 60/40. Це досить високий показник, і, можливо, навіть безпрецедентний для індустрії. У нас в компанії ніхто й ніколи не буде отримувати більше або менше грошей у залежності від статі – це в нас якось було в ДНК зашито, і до цього не виникало ніяких питань. І навіть коли ми формуємо наші команди – хтось займається розробкою, хтось займається дизайном, хтось займається маркетингом – ми завжди намагаємося балансувати їх таким чином, щоб у них були чоловіки і жінки.

Це не просто для красного слівця, це не якась історія, яка повинна когось надихнути. Навіть з точки зору прагматичного розрахунку є дослідження, які прямо і категорично кажуть, що компанії, де більше третини складу керівних посад займають жінки, заробляють більше грошей. Це реальне дослідження Вашингтонського університету. Насправді, мені для цього не потрібна статистика, тому що я бачу на конкретних прикладах, як бачення світу і з того, і з іншого боку дискусії допомагає прийняти більш ефективні рішення, які просто працюють краще і приносять більше грошей.

Хтось може подумати, що це показуха і хлопці працюють на імідж роботодавця, хоча насправді це реальні механізми, які дозволяють бізнесу бути більш успішним. Я сподіваюся, що інші компанії скоро теж це зрозуміють і не будуть вставляти собі палиці в колеса.

Тарас Тополя, фронтмен гурту «Антитіла»

Я народився і виріс у Києві, на Подолі, вчився в 48-й гімназії. В нас була дуже розвинута діяльність самоврядування – права дітей, право на самовираження чи творчість. Нам завжди казали, що різниці за гендером не має бути, крім, звичайно, відмінностей, які закладені природою. Іноді доходило до абсурду – мого друга, наприклад, одного разу побила на перерві дівчина. Їх удвох водили до директора і нікому там поблажки не було, мало того, ніхто не зважав на те, що «як це, хлопця побила дівчина?». Нічого страшного, буває.

Потім після школи я весь такий ліберальний і заряджений відчуттям рівноправ’я, свободи духу, віросповідання та творчості потрапляю до університету внутрішніх справ. Це режимний заклад, де ми ходили стройовим кроком, я носив форму, мені навіть довелося відрізати своє довге волосся і якось змиритися з тим, що чотири роки я маю дотримуватися правил.

Але що цікаво, у цьому закладі відмінностей між хлопцями і дівчатами майже не було – дівчата і хлопці ходили в формі, ми жили через поверх, бігали один до одного, парки прибирали разом, на господарські роботи ходили разом, екзамени складали разом. У якийсь момент мені навіть здалося, що це якесь жорстоке ставлення до дівчат. Я себе піймав на думці, що є певна межа у вимогах до фізичних і психологічних навантажень для жінок, які потрібно узгоджувати у спільних колективах.

Одразу після закінчення університету внутрішніх справ я пішов у музичну сферу, тому що ніколи не припиняв цим займатись. У музиці та шоу-бізнесі я не зустрічався особисто з гендерною дискримінацією на сцені, тому що артисти абсолютно вільно себе почувають, немає якихось обмежень за статтю. У нас в колективі, де п’ятеро чоловіків, з нами працюють дві дівчини – наш піар-менеджер Олена Гармуш, і дівчина, яка займається SMM. Тож, у нашому колективі десь 30% жінок і ми їх дуже любимо, прислухаємося до їхньої точки зору, рекомендацій, вказівок. Абсолютно ніколи питання статі не постає в нашій співпраці.

Продюсерів-жінок я не знаю. Знаю декілька жінок, які очолюють піар-агентства й продакшени по зйомках кліпів. На жаль, не знаю жодної жінки, яка або очолювала б або була якось дотична до аудіопродакшену. В музичні студії ти приходиш до чоловіків у 99% випадків.

Якщо говорити про домашню сферу, то ми з моєю дружиною Оленою разом виховуємо двох синів – поки що бог не сбалансував нас у родині дітьми гендерно. Моя дружина займається тим самим, що й я: їздить на гастролі, ходить на інтерв’ю, на програми, знімає відеокліпи, робить продакшн. І тут безапіляційно – якщо я вдома, то всі хатні справи на мені. Аромат дитячих підгузків я знаю, розбираюся у миючих засобах, у відмінностях між туалетним папером для дитини та спеціальними вологими серветками. Такі речі, які стереотипно вважаються жіночою справою, я спокійно роблю сам, якщо Олена їде на гастролі на кілька днів. Власне так само, коли мене немає, «чоловічі» функції вона бере на себе.

Ще важливий нюанс, важливий стереотип, який ми намагаємося ламати у себе вдома – кухня є місцем для жінки. Кухня і стіл – це не вівтар жінки, це місце для комунікації. Ми сідаємо і спілкуємося про наші плани, обговорюємо речі, які турбують нас, не тримаємо в собі негатив і незадоволення. Цей момент комунікації підтримує в нас розуміння того, що і я, і вона відповідальні за виховання дітей, що ми маємо свій особистий простір.

Антон Дробович, кандидат філософських наук, експерт з питань освіти і культури Інституту суспільно-економічних досліджень

Я працював радником і прес-секретарем жінки-міністра Лілії Гриневич – це дуже цікавий досвід. Скажу, що в Міністерстві освіти, хоча всі заступники чоловіки, все-таки жінки «рвуть». Це переважно жіноче міністерство, не тільки тому, що міністр жінка, але й дуже багато співробітниць жінки, як і в уряді. У нас в країні 24 члени уряду, з них чотири жінки – пані Супрун і пані Маркарова, Лілія Гриневич та Іванна Климпуш-Цинцадзе.

Мене у всій цій конфігурації часто дивувало, що так мало жінок. Найкращий світовий досвід говорить, що їх має бути більше. Тут можна вдатися в глибокі дискусії, чи потрібні гендерні квоти. Це складне питання, адже багато чоловіків і жінок, які займаються питанням гендеру, кажуть, що квоти – це така ж сама дискримінація. Це наче поблажка. Інше питання, що для нашого постпатріархального суспільства – це єдине просте рішення для швидкого збільшення кількості жінок у державному апараті, в депутатському корпусі. Але тут є великі проблеми, адже у якийсь момент загальні права людини входять в суперечність із правами жінок. І я думаю, що це не даремно, тому що взагалі «права жінок» – це неподобство. Ви часто чуєте про «права чоловіків»? Є просто права людини – і крапка. Саме формулювання «права жінок» – це певна цивілізаційна поблажка. Всі люди рівні, всі люди вільні, і це нормальна постановка питання.

Проблема присутності жінки в політиці, репрезентації та рівності є родовою травмою самого поняття «політика». Як поняття, практика та культурне явище вона виникає в Давній Греції, де був абсолютно патріархальний лад. Тобто Арістотель, Платон, Перікл, які вигадали політику як систему взаємовідносин між людьми, вигадували її як систему взаємовідносин між чоловіками. Тому для політики маскулінність – це родова травма. Тож наша цивілізація так сформувалась, що політика – це суто чоловіча справа. Це історичний дефект, з яким треба працювати. При цьому мова йде про європейський контекст – на Сході інша історія та теж є свої нюанси. Все, що ми маємо в політиці у світі та в Україні, оцей маскулінний тренд – це результат родової травми політики.

Часто на політичні наради збираються серйозні люди, щоб поговорити про гендерну освіту, гендерну проблематику. Навіть дуже часто піднімають такі засідання на рівень Кабінету міністрів. Якщо ви подивитесь, хто є драйверами цих тем, то побачите, що це жінки. Є міжпарламентське, міжфракційне об’єднання «Рівні можливості» – це Альона Бабак, Світлана Войцеховська, Марія Іонова, Олена Кондратюк. Це дуже конструктивний рух – вони піднімають важливі теми, змушують обговорювати нормативні акти міжнародного рівня, які забезпечать рівність людей в Україні незалежно від статі. Але всі вони – жінки. В Кабінеті міністрів, коли справа стосується якихось гендерних тем, міністри-чоловіки традиційно говорять: «Ну що, Іванну требу просувать» або «А що там каже Лілія Гриневич?». Українська політика не має чоловіка-лобіста рівності.

Я би хотів побачити, щоб Кубів боровся за гендерну рівність. Я впевнений, що якщо б Аваков поборовся за це, то вийшло б набагато ефективніше, ніж у міжпарламентського об’єднання, де всі жінки. Вони молодці, вони роблять велику роботу, вони закидають цей діалог. Але не вистачає чоловічого обличчя в цьому лобіюванні. Навіть наші смішки говорять, про застереотипізоване мислення.

Якби Степан Полторак встав і сказав: «А чого ви смієтесь? Я за права людей! Хтось у залі проти прав людей?». Ось, наприклад, Міністерство оборони нещодавно призначило першу жінку-генерала – фактично це крок проти гендерної нерівності у військових чинах. Якби людина так поставила питання, то я впевнений, що така рішуча дія дала б великі політичні дивіденди.

Для чоловіків це зручна позиція – це жіноче питання, хай займаються вони. Таке враження, що це не дуже серйозна тема: освіта, культурка… А з іншого боку – оборона, Нафтогаз, Укрспирт! Я впевнений, що якщо ми креативно задамо тренд і популяризуємо образ чоловіка-борця за права людини, все зміниться.

Якщо політики працюють з очікуваннями, то є першочергові завдання – вирівняти торговий баланс, захистити країну, а є такі, які традиційно сприймаються як «софт» – наприклад, змінити очікування рольових моделей на ринку праці, і це якась далека справа. Відповідно всерйоз цим не займаються на політичному рівні, цього не чекає електорат, великих дивідендів за це не буде. І тому це наша з вами робота зараз сказати: «Будуть вам дивіденди, є запит у суспільстві, міняйте. Хочемо і вимагаємо!». І зміна оцих правил нежіночих професій – це наслідок того, що суспільство дозріло і вимагає, з’являється той, кому це потрібно. Змінити це може наша чітка артикульована позиція, що ми хочемо змін, це питання рівності, це питання прав людини. Велике значення тут має культура і освіта: якщо в школах будуть розказувати, якщо будуть круті образи жінок-барабанниць, відбійниць, жінки-войовниці, то це буде природним чином змінювати ситуацію.

Я ще раз наполягаю на тому, що, якщо ми будемо постійно переводити розмову в оцю площину прав людини – це спрацює. Степан Тимофійович, Петро Олексійович і всі ті, хто традиційно асоціюються з патріархальними моделями, хто наслідує модель якогось Зевса-олімпійця, вони мають казати: «А тепер ми говоримо про права людини. Це дуже серйозно». І говорячи про права людини, ми апріорі повинні говорити про рівність статей. Ти вводиш нові танки – поряд із серйозною темою рівності, ти вводиш розмінування Донбасу – поряд із серйозною темою рівності, ти підписуєш нову версію Будапештського меморандуму – поряд із серйозною темою рівності. Як тільки ми так зробимо – еволюційно всі почнуть розуміти, що так і потрібно. Декілька людей мають взяти на себе цю роль і показати приклад.

Працюючи у великих жіночих колективах, в тому числі бюрократичних, я побачив, що ми приймаємо якісь конвенції, обговорюємо гендерну освіту – а потім настає 8 березня. І це дуже показова річ, бо свята – це частина національного наративу, це не дрібниця. Раптом виявляється, що в дуже прогресивному постліберальному середовищі більшість хоче отримати подарунки за гендерною ознакою. Це не плюс, не мінус, це факт.

Проблема людей, які звикли до цієї ролі, полягає в тому, що вони не були проінформовані про всі можливості. Ключова задача освіти, культури, державної і політичної системи – це показати різні можливості. Якщо людина в коконі і знає, що вона може тільки народжувати дітей і купувати туфлі, то це порушення прав людини, хоча вона навіть не знала, що її права порушили.

Насильно змусити усвідомити це не можна. Можливо, трішки збільшити ступінь доторку людей до реальності, спровокувати зустрічі з іншими моделями поведінки, щоб, наприклад, у їхнє життя вторглася суперуспішна жінка-менеджер, яка рве на клапті конкурентів.

А взагалі адекватність, законослухняність, справедливість – це все і є фемінізм.

Вітаємо з помилкою: Майкл Щур, ОМКФ, «Дах» і Havas про поразки як користь

АвторІрина Шостак
4 Вересня 2018

Після розмов про інновації та сторітелінг у бізнесі креативні українці замислилися про творчі рішення: чи так важливо рухатися за планом, не відходячи від курсу? Чи може креативність бути запланованою, а помилки – успішними? Ці та інші питання обговорювали на завершальній події з циклу Creative innovation factory – спільного проекту Port creative hub та Havas Group Ukraine. Platfor.ma записала найцікавіше.

 

Юлія Сінькевич, генеральна продюсерка Одеського міжнародного кінофестивалю

Одеський міжнародний кінофестиваль це своєрідний окремий простір, який протягом дев’яти днів існує у форматі фестивалю, а решту року – у вигляді інших активностей. І це досить кропітка робота, де застосовуються абсолютно бізнесові механізми.

Люди, які приходять до нас у команду, часто думають, що потраплять у богемну тусовку, будуть постійно дивитись фільми і що всі тут інтелектуали з топ-100 улюблених стрічок (усі, звичайно, артхаусні). І помиляються. В процесі вони бачать бухгалтера, ще одного бухгалтера і ще одного бухгалтера, юристів, фінансистів, людей, які відповідають за технічні нюанси на фестивалі, а також маркетинг, який потребує суворого виконання своїх умов. І де ж творча команда? Де творчість? Вона є, але це дуже невелика священна корова в нашій компанії. Все інше працює на те, щоб планувати, виробляти стратегію, виконувати план підготовки фестивалю. І це відбувається увесь рік.

Творчі люди, режисери, часто виключені з процесу, який пов’язаний з участю фільмів у фестивалі. Є інші – дистриб’ютори, агенти, PR-менеджери, які відповідають за різні процеси у продакшені. Хоча всі розуміють, що саме зі сценарію починався фільм, і з режисерки, яка запалила своєю ідеєю продюсерів. І тут ти розумієш, що це і є баланс, поєднання прагматичних аспектів і роботи в культурному проекті.

За весь час свого існування кіно насправді не дуже змінилося. Змінилися манера гри, прийоми, але де-факто людям так само подобається стежити один за одним. В останні роки у тренді  віртуальна та доповнена реальність. Це на стику технологій зі сторітеллінгом, але ситуація така, що технологію вже придумали, а контент ще наздоганяє. Тому є такий вектор розвитку, як 3D чи інші технології. Поки що не зрозуміло, чи буде це проривом, тому що кіно залишається досить традиційним видом мистецтва, коли ти йдеш в кінотеатр і дивишся все на великому екрані. І ця звичка зміниться ще нескоро.

Наталя Деянова, стратегиня Havas Group Ukraine

Перевірте, чи не заразилися ви ґендерною рівністю: уривок із книги «Чоловіки про фемінізм»

АвторPlatfor.ma
29 Травня 2019

У видавництві #книголав за підтримки глобального руху солідарності за ґендерну рівність HeForShe, заснованого структурою ООН-Жінки, переклали та видали бестселер «Чоловіки про фемінізм». Автори Майкл Кауфман та Майкл Кіммел, або, як вони самі себе називають, МК², у форматі абетки розповідають про основні принципи руху за рівні права. Platfor.ma ділиться головною літерою та розділом з книжки: Ф – «Фемінізм».

Чи погоджуєтеся ви, що жінкам потрібні:
– право голосу;
– право на вищу освіту;
– право водити авто;
– банківські рахунки на своє ім’я;
– задоволення від сексу;
– право обирати будь-який фах до душі й одержувати таку саму платню, яку одержують чоловіки за таку саму роботу?

З усім погодилися?

Вам краще лягти, бо… здається, ви таки заразилися фемінізмом. Він шириться, мов епідемія. Вражає і жінок, і чоловіків. Більшість людей у Північній Америці, Європі й багатьох інших країнах світу вже заразилися. Страшна правда в тому, що сьогодні більшість із нас підтримує надання жінкам таких прав і справді вважає їх невід’ємними правами людини у демократичному суспільстві.

«Чоловіки про фемінізм». Ілюстрації – Марія Кінович, переклад – Ольга Любарська.