Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.
– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?
– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.
При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.
Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.
– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?
– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.
Кадр із фільму «Дике поле»
Українське кіно сьогодні
– Ось, до речі, в кінематографі є поняття хвиль: югославська, французька нова і багато інших. Що потрібно зробити, щоб з’явилася українська хвиля?
– Трохи часу і рефлексій. У нас в роботі багато проектів, на ринку сценаріїв купу всього читаємо. І можу сказати, що в Україні чимало ідей, пов’язаних із Майданом і війною. Але не прямо, а опосередковано, через травму. Наприклад, новий фільм Тараса Дроня «Із зав’язаними очима» про дівчину, яка живе у Львові, займається єдиноборствами. Її хлопець – солдат, який пропадає в АТО. Вона втомлюється його чекати і зав’язує роман з одним чуваком. Ясно, що всі дружно її засуджують і називають повією. Війни там безпосередньо ніби немає, але вона є. Ось таких фільмів виникає все більше.
Взяти того ж Нарімана Алієва і «Додому». Труп, який присутній в сюжеті, – це теж непряме, але свідчення війни, це спусковий гачок дії.
– Тобто українська нова хвиля – це осмислення війни в Європі в 21 столітті.
– Ти згадував югославську хвилю, але є досить розвинений кінематограф після Югославії. Боснійці, серби – всі вони досі вихаркують свою війну. Думаю, і з нами ця тема надовго.
– Чого українському кіно не вистачає найбільше?
– Бракує експериментальної сміливості. Ми навчилися робити нібито комедії – і клепаємо їх масово. Зараз потихеньку вчимося робити фільми жахів. Я бачив кілька сценаріїв, які можуть стати крутими фільмами. Наприклад, Катя Бабкіна написала «Сирени» – дуже наш, дуже оригінальний сюжет. Загалом кінематографістам потрібно не боятися пробувати нові жанри.
А ще є величезна інституційна проблема – нестача сценаристів. У нас є люди з неймовірно класними історіями, але немає тих, хто може їх записати і розвинути. Це жахливо, тому що через це самі продюсери зазвичай пишуть якесь комедійне лайно.
Ось, наприклад, у нас зовсім немає чудесного жанру судової драми. І при цьому є суд над Януковичем, який, по-моєму, є готовим сюжетом, неймовірним паноптикумом, що говорить про нас дуже багато. Я б дуже хотів розповісти історію маленької людини або великого негідника, як подивитися, – адвоката Януковича. Там окремий прекрасний типаж, який опинився між тектонічних плит історії. Але у нас немає людей, які можуть таке написати.
Загалом через брак сценаристів ти зазвичай працюєш з режисерами, які самі і написали сценарій. Думаю, найближчим часом ми будемо щось із цим робити, бо на створення гарної сценарної школи потрібно років п’ять.
– А в цілому світ українського кіно – це криваві джунглі або пухнасте взаєморозуміння і підтримка?
– Обидва пункти. Як не дивно, багато взаємодопомоги. Але тут важливо розуміти, що гроші від держави отримували майже всі, хто дійсно цього хотів. Тому битва за ресурс практично була відсутня. Зараз, мені здається, це зміниться – і почнеться дійсно цікава історія.
Хто такий продюсер
– У тебе за спиною успішні продакшни VGNC і Limelite. Тобто ти багато знімав, але не кіно. Який головний шок від кінематографа?
– Колись давним давно я вже знімав кіно – «Нічний продавець». Просто тоді хотілося спробувати. Спробував – і пішов назад у рекламу.
Я не особливо прагнув у кіно, тому що чув якісь взагалі жахливі історії про корупцію. Так що коли ми з Яриком (Ярослав Лодигін, режисер «Дикого поля». – Platfor.ma) подавалися з «Ворошиловградом», то домовилися, що якщо хтось щось попросить, то ми гордо посилаємо на хуй. Знаєш, ніхто не попросив, і досі не просять.
А головним шоком було, мабуть, те, що власне зйомки – це десь 20-30% часу і зусиль. Більше 50% – розвиток проекту, коли ти з усіма на світі зустрічаєшся і про щось домовляєшся, ганяєш на міжнародні форуми, на пітчинги. Саме ця робота багато в чому визначає майбутній успіх або поразку фільму.
Я одного разу дізнався, що відомий продюсер Сергій Сельянов на майданчику навіть не з’являється. Разок заїхав, потиснув усім руки – і все. Я питаю: «Як так?!» А він відповідає: «Справа в тому, що головне я зробив, коли вибрав історію, сценариста і режисера. Все, далі або ця команда все провалить – і це моя провина теж, або вони зроблять класний фільм».
В цілому кіно – дивовижна робота. Коли з порожнечі, з нічого, балансуючи між різними его, ти створюєш щось, що потім дивляться десятки тисяч людей.
Я знімаю не більш двох фільмів на рік. Більше і при цьому якісно вже, по-моєму, нереально. Ну, мене так вчили і це те, що я відчуваю. Є така дуже крута організація – European Audiovisual Entrepreneurs. Це річний тренінг продюсерів з усього світу, там величезний конкурс, десь 3000 людей на 50 місць. Організації 30 років, але знаєш, скільки за ці роки українців пройшли курс? Троє.
– Ти серед них?
– Так, ще двоє вчилися більше десяти років тому. Мені цей курс відкрив очі, тому що в Європі продюсера сприймають як креативну одиницю. Це такий своєрідний камертон, який весь час тримає в голові відчуття фільму. І цю атмосферу він повинен пронести через весь проект. Режисер, занурюючись в історію, знімаючи конкретну сцену, втрачає здатність відчувати весь фільм, це завдання продюсера. Той же Сельянов одного разу сказав: може бути хороший фільм з десяти посередніх епізодів і повне лайно з 15 видатних. Фільм – це цілісна історія. Буває, що чудовий матеріал в неї не складається, і це головний страх будь-якого продюсера.
Тут все як із подружнім життям. Ти три-п’ять років живеш з якимись людьми, і дуже сподіваєшся, що все у вас вийде. Що цікаво, у режисера тільки один шлюб, а продюсери люди полігамні, у них одночасно багато проектів.
– Давай тоді ще трохи про те, хто такий продюсер. Три головні штуки, які він зобов’язаний робити добре?
– По-перше, повинна бути продюсерська чуйка. Ти маєш якимось дивом зрозуміти, яка історія відгукнеться в людях. При цьому не в даний момент, а через пару років, коли її закінчать. Це дуже особиста річ. Ось у мене «не стоїть» на виробництво фільмів на кшталт «Скаженого весілля». Я просто не можу знайти в собі мотивацію цілий рік ним займатися. Гроші знайти можу, а мотивацію – ні.
По-друге, вміння чути інших і при цьому розуміти межі компромісу. З творчими людьми складно, і потрібно зважати на те, що через якусь кількість компромісів корабель, який ти виводив в плавання, може в підсумку прийти в порт зовсім іншим.
А по-третє, вміння відсікати. Буває, що відмовляєшся від найкрутішого проекту і режисера, бо розумієш – не моє.
– Ти згадав компроміс. Наскільки можлива історія, коли ти підходиш до режисера і кажеш: старий, в цій сцені все-таки потрібно інакше.
– Таке можливо, але в форматі поради. Я просто аргументую, чому мені так здається і завжди залишаю за автором право сказати «ні». Це працює і навпаки – є сфери, куди я режисерів залучаю, але вирішую все ж сам. Наприклад, постери або трейлери. З трейлерами взагалі дивовижна історія – ми їх монтуємо з найкращим фахівцем країни, режисери від результату кінчають, але глядачам дивитися це неможливо і доводиться перероблювати монтаж з іншими людьми.
Загалом я можу висловлювати свою думку, але на знімальному майданчику намагаюся робити це якомога менше, тому що це зона відповідальності режисера. Я більше можу вступати на етапі монтажу, коли говорю: ось тут склейка не працює, а ось тут краще епізод замінити.
У нас чомусь виник образ продюсера як людини, який тирить на кіновиробництві державні гроші або взагалі бере приватні і тікає на Багами. Але це дуже далеко від реального життя. Продюсер – це, по-перше, креативна робота, а по-друге, це своєрідний професійний дилетант. Він має широкий кругозір, відчуває тренди, у всьому розбирається, але у всьому не дуже глибоко.
– Якщо не брати «Нічного продавця», то твій перший фільм – «Дике поле». Що б ти зараз зробив там інакше?
– Я б не пішов у виробництво з настільки величезним за обсягом сценарієм і краще витратив би ще рік, щоб зробити його більш струнким. Чесно кажучи, у мене після фільму виникло запитання – а чи можна це взагалі екранізувати? Чи не на занадто глобальне завдання ми замахнулися? Я ніжно люблю цей фільм, але головна сюжетна лінія боротьби за заправку, по-моєму, занадто переважила весь величезний листковий пиріг інших контекстів з роману. Ну, Жадан – це український Габріель Гарсіа Маркес, «100 років самотності» теж не екранізують. Ось і «Інтернат» жаданівський ми теж поки не будемо знімати. А може, і ніколи не будемо.
Хоча я дуже люблю фільми з літературною основою. Я ось був на Венеціанському кінофесті, де ми презентували «Атлантиду» Васяновича. Там є спеціальна програма, в якій продюсерам показують книжкові новинки і дають короткі варіанти сюжетів. Власне, на будь-якому фестивалі класу «А» таке є.
Дуже погано, що в Україні подібної спайки між літературою і кіно не існує. Ми просто поховані під валом псевдосценарієв, 98% з яких суперлайно, 1% – таке собі, а з останнім відсотком можна нормально працювати. У нас пишуть всі: я читав сценарії якихось лютих людей, сценарії, написані електромонтерами. Для багатьох це свого роду психотерапія. Але розгрібання цього лайновалу віднімає величезну кількість часу.
Я люблю пітчинги, коли ти десятки разів переповідаєш майбутнє кіно різним людям і бачиш, де цікавість згасає, а де навпаки всі запалюються. Це таке внутрішньоутробне життя фільму.
Кадр із фільму «Дике поле»
Скільки коштує кіно
– Скільки коштує зняти кіно в Україні?
– Дуже по-різному. Середню міську драму, та й будь-який жанровий недорогий фільм, можна зняти, думаю, тисяч за 500-700 євро. Це якщо робити нормально. Можна і дешевше, як і все у цьому житті. Костюмні драми і бойовики – мільйон і більше.
Зараз Санін, наприклад, знімає «Довбуша», туди вже вбухали десь мільйони три, але це реально величезна історія і розмах там ого-го. А Лозниця буде знімати – ох, чекаю цього і боюся – «Бабин Яр», там вартість перевалює за 10 млн, але це велика міжнародна копродукція.
Загалом по-різному. І це завжди такий своєрідний гральний бізнес, коли ти робиш ставку, але можеш програти в будь-який момент. Наприклад, паралельно з «Диким полем» виходив прекрасний фільм про Фредді Мерк’юрі. І наш глядач пішов на нього. Оскільки в Україні люди зазвичай ходять в кіно раз на місяць, то на «Дике поле» глядача вже трохи не вистачило.
– Але в цілому зараз кіно в Україні – прибуткова штука?
– Знову-таки, дивлячись яке. Зараз, скажімо, буде багато провальних комедій, просто тому що всі кинулися їх знімати. Але в цілому часто так, це прибутково. Наскільки я знаю, найбільше поки що заробив фільм нашого президента – 72 млн грн. Але тут потрібно розуміти, що це за гроші. Половина йде кінотеатрам, ще відсотків 15 – на рекламу і дистриб’ютору, а продюсеру залишається 30-35% від бокс-офісу. Вклали вони, думаю, майже стільки ж. І це, нагадаю, найуспішніший кейс.
«Дзідзьо. Контрабас» коштував тисяч $200, тисяч $50 вони заробили зверху. Умовно, це прибуток від зйомок двох рекламних роликів. Тільки фільм ти робиш мінімум рік, а ролики – місяць, і при цьому без ризикових вкладень. Такі ось масштаби. Але, з огляду на те, що всі ми смертні, ставити на кіно – не такий вже поганий спосіб провести життя.
– А що з новими моделями типу Netflix?
– Це так звана модель Video on Demand. Штука в тому, що вони не розкривають свої показники, і ніхто поки толком не розуміє, наскільки ця модель ефективна. Ти можеш продати своє відео Amazon, але його не подивиться жодна людина. Або навпаки – мільйони. Ти просто цього не дізнаєшся. Тому для кіно там все поки що не дуже зрозуміло.
– Що потрібно зробити молодому продюсерові, щоб стати людиною, чий фільм поїде від України на «Оскар»?
– Для початку стати не таким вже молодим! Гаразд, якщо серйозно, потрібно просто працювати. Шукати свою ідею, возитися з авторами, мати волю доводити справу до кінця. Це поєднання зусиль, знайомств, але і випадковостей теж.
У нас була така історія. У Канні за наш регіон відповідає такий собі Жоель Шапрон. Я з ним не був знайомий, але знав, що він на Берлінале – і просто нарозхват. В останній день, коли всі вже роз’їжджалися, ми просто в кафе побачили сумного Шапрона, який пив каву. Я на нього накинувся і майже зґвалтував його фільмом «Додому». Він мляво відбивався, але в підсумку все ж пообіцяв подивитися. Через якийсь час пише: «Це охеренне кіно!». Я йому тоді ще «Атлантиду» надіслав – подивився, теж, каже, охеренно. В результаті у нас відразу два фільми рубилися за те, щоб їх показали в Канні, і це дійсно круто. «Атлантида» в результаті була дуже близька до відбору у програму Двотижневик режисерів, але не потрапила, зате виграла номінацію Найкращий фільм у програмі «Орізонті» у Венеції і потрапила на конкурс в Торонто. А все тому що, з одного боку, випадкова зустріч, а з іншого, вдалося не втратити шанс.
– «Додому» висунули від України на «Оскар». Що ти для цього зробив?
– Ну, взагалі-то все.
– Довелося ходити по важливих людях і говорити: «А давайте все ж нас»?
– Ні, такого не було. Цього року від України ніхто особливо не претендував. Це ж ще нормально грошей потрібно витратити, щоб туди податися. При цьому всі ми більш-менш в контексті і розуміємо, з ким будемо конкурувати, щоб потрапити в шорт-ліст. Там видатні фільми видатних режисерів. Але це не привід не спробувати. Напевно, інші відмовилися, тому що пошкодували грошей або зусиль.
– Скільки в середньому ти дивився свої фільми: «Додому», «Атлантиду», «Дике поле»?
– «Дике поле» напевно разів чотириста. Дуже багато. «Додому» – десь 50. А «Атлантиду» всього-то разів п’ять. Хороша тенденція.
– Наступний свій фільм взагалі дивитися не будеш.
– Ха, ну, так, просто заздалегідь розумієш, що зробив хороше кіно, навіщо час витрачати.
– Наскільки я знаю, тебе звали на главу Держкіно.
– Там трохи інша історія. Новий міністр культури пан Бородянський, якого я вважаю дуже крутим менеджером, провів співбесіди з якоюсь кількістю людей з індустрії. Але прямого запрошення не було. Все ж бути чиновником, навіть у крутій команді, і продюсером – це різні речі. Тож точно не зараз.
– Що буде вершиною твоєї кар’єри?
– Не думаю, що у неї буде вершина. Якось все дуже легко зараз йде. Для багатьох просто потрапити в конкурс Канн – це і є недосяжна вершина. А тут пару років цим займаєшся – і вже Канн, Венеція, Торонто.
Мені просто подобається, що ти кожен раз з новим фільмом починаєш все з нуля. Я люблю конкуренцію. Ну, давай скажемо так: робити великі проекти з нашими великими авторами, яких ти виростив, – ось це і є моя мрія.
Скажімо, ми будемо робити новий фільм з Наріманом (Алієвим, режисером «Додому». – Platfor.ma). І його як режисера вже хочуть підписати великі американські агенції. Рости разом з талантами – це круто.
– Найбільш архетипічне запитання журналістики: творчі плани. Що за проекти у тебе попереду?
– Їх декілька і вони на різних стадіях. Є, наприклад, ще один повнометражний дебют режисера на ім’я Паша Остриков. Ми з ним робимо sci-fi про любов космічного українського сміттяра, який возить радіоактивні відходи в найближчу чорну діру, і дуже такої рафінованої французької жінки-вченого. Так виходить, що вони залишаються останніми людьми у Всесвіті, і цей фільм про останнє кохання в історії. Такий комедійний арт-мейнстрім з, я сподіваюся, великою французькою зіркою.
Ще дуже цікава короткометражка з Анею Соболевською – «Оператор Вікторія» про жінку, яка по телефону надає психологічну допомогу. Це вже теж у виробництві.
Плюс є картини на етапі розробки, наприклад, з тим же Наріманом, і копродюсерство з крутими західними авторами. Але поки не можу про це говорити. Це все вистрілить через півтора-два роки.
І наостанок – бліц!
– Одна проблема в Україні, яку ти б виправив, якби міг.
– Я хотів би побудувати в кіноіндустрії інститут репутації. Щоб людей оцінювали за вчинками і щоб ці вчинки – добрі і погані – не забувалися.
– Позитивні зміни за останні п’ять років, які тебе радують.
– Прихід покоління людей, які готові щось створювати і чимось жертвувати. Я бачу їх, і це одна з причин, чому я досі в Україні. За кордон звуть досить активно і з моїм резюме я можу там нормально вписатися. Але хочеться робити кіно тут.
– Три людини, за якими ти рекомендуєш стежити.
– У мене немає таких вже авторитетів, за якими б я стежив-стежив. Немає непорушного інтересу до будь-кого: зараз одна людина, потім інша. Насичуєшся – і йдеш далі.