Кіно зсередини: продюсер Володимир Яценко про перемоги «Дикого поля», «Атлантиди», «Додому»

АвторЮрій Марченко
19 Вересня 2019
Теги:
Надлюдський фактор кіно

Володимир Яценко довго й успішно займався зйомками реклами, а потім вирішив спробувати себе продюсером кіно. За ці декілька років він вже випустив фільм «Дике поле» за головним романом в історії незалежної України, «Ворошиловградом» Сергія Жадана, його ж картина «Додому» у 2019-му висунута від нас на «Оскар», а «Атлантида» стала першим українським фільмом, що виграв на Венеціанському кінофестивалі. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Володимиром про те, скільки коштує зняти кіно, якою буде нова українська хвиля та що кіношники думають про Netflix.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

Українське кіно сьогодні

– Ось, до речі, в кінематографі є поняття хвиль: югославська, французька нова і багато інших. Що потрібно зробити, щоб з’явилася українська хвиля?

– Трохи часу і рефлексій. У нас в роботі багато проектів, на ринку сценаріїв купу всього читаємо. І можу сказати, що в Україні чимало ідей, пов’язаних із Майданом і війною. Але не прямо, а опосередковано, через травму. Наприклад, новий фільм Тараса Дроня «Із зав’язаними очима» про дівчину, яка живе у Львові, займається єдиноборствами. Її хлопець – солдат, який пропадає в АТО. Вона втомлюється його чекати і зав’язує роман з одним чуваком. Ясно, що всі дружно її засуджують і називають повією. Війни там безпосередньо ніби немає, але вона є. Ось таких фільмів виникає все більше.

Взяти того ж Нарімана Алієва і «Додому». Труп, який присутній в сюжеті, – це теж непряме, але свідчення війни, це спусковий гачок дії.

– Тобто українська нова хвиля – це осмислення війни в Європі в 21 столітті.

– Ти згадував югославську хвилю, але є досить розвинений кінематограф після Югославії. Боснійці, серби – всі вони досі вихаркують свою війну. Думаю, і з нами ця тема надовго.

– Чого українському кіно не вистачає найбільше?

– Бракує експериментальної сміливості. Ми навчилися робити нібито комедії – і клепаємо їх масово. Зараз потихеньку вчимося робити фільми жахів. Я бачив кілька сценаріїв, які можуть стати крутими фільмами. Наприклад, Катя Бабкіна написала «Сирени» – дуже наш, дуже оригінальний сюжет. Загалом кінематографістам потрібно не боятися пробувати нові жанри.

А ще є величезна інституційна проблема – нестача сценаристів. У нас є люди з неймовірно класними історіями, але немає тих, хто може їх записати і розвинути. Це жахливо, тому що через це самі продюсери зазвичай пишуть якесь комедійне лайно.

Ось, наприклад, у нас зовсім немає чудесного жанру судової драми. І при цьому є суд над Януковичем, який, по-моєму, є готовим сюжетом, неймовірним паноптикумом, що говорить про нас дуже багато. Я б дуже хотів розповісти історію маленької людини або великого негідника, як подивитися, – адвоката Януковича. Там окремий прекрасний типаж, який опинився між тектонічних плит історії. Але у нас немає людей, які можуть таке написати.

Загалом через брак сценаристів ти зазвичай працюєш з режисерами, які самі і написали сценарій. Думаю, найближчим часом ми будемо щось із цим робити, бо на створення гарної сценарної школи потрібно років п’ять.

– А в цілому світ українського кіно – це криваві джунглі або пухнасте взаєморозуміння і підтримка?

– Обидва пункти. Як не дивно, багато взаємодопомоги. Але тут важливо розуміти, що гроші від держави отримували майже всі, хто дійсно цього хотів. Тому битва за ресурс практично була відсутня. Зараз, мені здається, це зміниться – і почнеться дійсно цікава історія.

Хто такий продюсер

– У тебе за спиною успішні продакшни VGNC і Limelite. Тобто ти багато знімав, але не кіно. Який головний шок від кінематографа?

– Колись давним давно я вже знімав кіно – «Нічний продавець». Просто тоді хотілося спробувати. Спробував – і пішов назад у рекламу.

Я не особливо прагнув у кіно, тому що чув якісь взагалі жахливі історії про корупцію. Так що коли ми з Яриком (Ярослав Лодигін, режисер «Дикого поля». – Platfor.ma) подавалися з «Ворошиловградом», то домовилися, що якщо хтось щось попросить, то ми гордо посилаємо на хуй. Знаєш, ніхто не попросив, і досі не просять.

А головним шоком було, мабуть, те, що власне зйомки – це десь 20-30% часу і зусиль. Більше 50% – розвиток проекту, коли ти з усіма на світі зустрічаєшся і про щось домовляєшся, ганяєш на міжнародні форуми, на пітчинги. Саме ця робота багато в чому визначає майбутній успіх або поразку фільму.

Я одного разу дізнався, що відомий продюсер Сергій Сельянов на майданчику навіть не з’являється. Разок заїхав, потиснув усім руки – і все. Я питаю: «Як так?!» А він відповідає: «Справа в тому, що головне я зробив, коли вибрав історію, сценариста і режисера. Все, далі або ця команда все провалить – і це моя провина теж, або вони зроблять класний фільм».

В цілому кіно – дивовижна робота. Коли з порожнечі, з нічого, балансуючи між різними его, ти створюєш щось, що потім дивляться десятки тисяч людей.

Я знімаю не більш двох фільмів на рік. Більше і при цьому якісно вже, по-моєму, нереально. Ну, мене так вчили і це те, що я відчуваю. Є така дуже крута організація – European Audiovisual Entrepreneurs. Це річний тренінг продюсерів з усього світу, там величезний конкурс, десь 3000 людей на 50 місць. Організації 30 років, але знаєш, скільки за ці роки українців пройшли курс? Троє.

View this post on Instagram

Вже сьогодні на Platfor.ma вийде інтерв'ю кінопродюсера @vladproducer , у послужному списку якого фільм «Дике поле» за романом Сергія Жадана «Ворошиловград» (історичний момент зі зйомок ви бачите на фото), а також «Додому» – саме ця стрічка цьогоріч їде від України на «Оскар». ⠀ А поки що – тізер: «У нас була така історія. У Канні за наш регіон відповідає такий собі Жоель Шапрон. Я з ним не був знайомий, але знав, що він на Берлінале – і просто нарозхват. В останній день, коли всі вже роз'їжджалися, ми просто в кафе побачили сумного Шапрона, який пив каву. Я на нього накинувся і майже зґвалтував його фільмом «Додому». Він мляво відбивався, але в підсумку все ж пообіцяв подивитися. Через якийсь час пише: «Це охеренне кіно!». Я йому тоді ще «Атлантиду» надіслав – подивився, теж, каже, охеренно. ⠀ В результаті у нас відразу два фільми рубилися за те, щоб їх показали в Канні, і це дійсно круто. «Атлантида» в результаті була дуже близька до відбору у програму Двотижневик режисерів, але не потрапила, зате виграла номінацію Найкращий фільм у програмі «Орізонті» у Венеції і потрапила на конкурс в Торонто. А все тому що, з одного боку, випадкова зустріч, а з іншого, вдалося не втратити шанс».

A post shared by Platfor.ma Creative Stories (@platfor.ma) on

– Ти серед них?

– Так, ще двоє вчилися більше десяти років тому. Мені цей курс відкрив очі, тому що в Європі продюсера сприймають як креативну одиницю. Це такий своєрідний камертон, який весь час тримає в голові відчуття фільму. І цю атмосферу він повинен пронести через весь проект. Режисер, занурюючись в історію, знімаючи конкретну сцену, втрачає здатність відчувати весь фільм, це завдання продюсера. Той же Сельянов одного разу сказав: може бути хороший фільм з десяти посередніх епізодів і повне лайно з 15 видатних. Фільм – це цілісна історія. Буває, що чудовий матеріал в неї не складається, і це головний страх будь-якого продюсера.

Тут все як із подружнім життям. Ти три-п’ять років живеш з якимись людьми, і дуже сподіваєшся, що все у вас вийде. Що цікаво, у режисера тільки один шлюб, а продюсери люди полігамні, у них одночасно багато проектів.

– Давай тоді ще трохи про те, хто такий продюсер. Три головні штуки, які він зобов’язаний робити добре?

– По-перше, повинна бути продюсерська чуйка. Ти маєш якимось дивом зрозуміти, яка історія відгукнеться в людях. При цьому не в даний момент, а через пару років, коли її закінчать. Це дуже особиста річ. Ось у мене «не стоїть» на виробництво фільмів на кшталт «Скаженого весілля». Я просто не можу знайти в собі мотивацію цілий рік ним займатися. Гроші знайти можу, а мотивацію – ні.

По-друге, вміння чути інших і при цьому розуміти межі компромісу. З творчими людьми складно, і потрібно зважати на те, що через якусь кількість компромісів корабель, який ти виводив в плавання, може в підсумку прийти в порт зовсім іншим.

А по-третє, вміння відсікати. Буває, що відмовляєшся від найкрутішого проекту і режисера, бо розумієш – не моє.

Кадри з фільму «Атлантида»
Кадри з фільму «Атлантида»
Кадри з фільму «Атлантида»

– Ти згадав компроміс. Наскільки можлива історія, коли ти підходиш до режисера і кажеш: старий, в цій сцені все-таки потрібно інакше.

– Таке можливо, але в форматі поради. Я просто аргументую, чому мені так здається і завжди залишаю за автором право сказати «ні». Це працює і навпаки – є сфери, куди я режисерів залучаю, але вирішую все ж сам. Наприклад, постери або трейлери. З трейлерами взагалі дивовижна історія – ми їх монтуємо з найкращим фахівцем країни, режисери від результату кінчають, але глядачам дивитися це неможливо і доводиться перероблювати монтаж з іншими людьми.

Загалом я можу висловлювати свою думку, але на знімальному майданчику намагаюся робити це якомога менше, тому що це зона відповідальності режисера. Я більше можу вступати на етапі монтажу, коли говорю: ось тут склейка не працює, а ось тут краще епізод замінити.

У нас чомусь виник образ продюсера як людини, який тирить на кіновиробництві державні гроші або взагалі бере приватні і тікає на Багами. Але це дуже далеко від реального життя. Продюсер – це, по-перше, креативна робота, а по-друге, це своєрідний професійний дилетант. Він має широкий кругозір, відчуває тренди, у всьому розбирається, але у всьому не дуже глибоко.

– Якщо не брати «Нічного продавця», то твій перший фільм – «Дике поле». Що б ти зараз зробив там інакше?

– Я б не пішов у виробництво з настільки величезним за обсягом сценарієм і краще витратив би ще рік, щоб зробити його більш струнким. Чесно кажучи, у мене після фільму виникло запитання – а чи можна це взагалі екранізувати? Чи не на занадто глобальне завдання ми замахнулися? Я ніжно люблю цей фільм, але головна сюжетна лінія боротьби за заправку, по-моєму, занадто переважила весь величезний листковий пиріг інших контекстів з роману. Ну, Жадан – це український Габріель Гарсіа Маркес, «100 років самотності» теж не екранізують. Ось і «Інтернат» жаданівський ми теж поки не будемо знімати. А може, і ніколи не будемо.

Хоча я дуже люблю фільми з літературною основою. Я ось був на Венеціанському кінофесті, де ми презентували «Атлантиду» Васяновича. Там є спеціальна програма, в якій продюсерам показують книжкові новинки і дають короткі варіанти сюжетів. Власне, на будь-якому фестивалі класу «А» таке є.

Дуже погано, що в Україні подібної спайки між літературою і кіно не існує. Ми просто поховані під валом псевдосценарієв, 98% з яких суперлайно, 1% – таке собі, а з останнім відсотком можна нормально працювати. У нас пишуть всі: я читав сценарії якихось лютих людей, сценарії, написані електромонтерами. Для багатьох це свого роду психотерапія. Але розгрібання цього лайновалу віднімає величезну кількість часу.

Я люблю пітчинги, коли ти десятки разів переповідаєш майбутнє кіно різним людям і бачиш, де цікавість згасає, а де навпаки всі запалюються. Це таке внутрішньоутробне життя фільму.

Кадр із фільму «Дике поле»

Скільки коштує кіно

– Скільки коштує зняти кіно в Україні?

– Дуже по-різному. Середню міську драму, та й будь-який жанровий недорогий фільм, можна зняти, думаю, тисяч за 500-700 євро. Це якщо робити нормально. Можна і  дешевше, як і все у цьому житті. Костюмні драми і бойовики – мільйон і більше.

Зараз Санін, наприклад, знімає «Довбуша», туди вже вбухали десь мільйони три, але це реально величезна історія і розмах там ого-го. А Лозниця буде знімати – ох, чекаю цього і боюся – «Бабин Яр», там вартість перевалює за 10 млн, але це велика міжнародна копродукція.

Загалом по-різному. І це завжди такий своєрідний гральний бізнес, коли ти робиш ставку, але можеш програти в будь-який момент. Наприклад, паралельно з «Диким полем» виходив прекрасний фільм про Фредді Мерк’юрі. І наш глядач пішов на нього. Оскільки в Україні люди зазвичай ходять в кіно раз на місяць, то на «Дике поле» глядача вже трохи не вистачило.

 

– Але в цілому зараз кіно в Україні – прибуткова штука?

– Знову-таки, дивлячись яке. Зараз, скажімо, буде багато провальних комедій, просто тому що всі кинулися їх знімати. Але в цілому часто так, це прибутково. Наскільки я знаю, найбільше поки що заробив фільм нашого президента – 72 млн грн. Але тут потрібно розуміти, що це за гроші. Половина йде кінотеатрам, ще відсотків 15 – на рекламу і дистриб’ютору, а продюсеру залишається 30-35% від бокс-офісу. Вклали вони, думаю, майже стільки ж. І це, нагадаю, найуспішніший кейс.

«Дзідзьо. Контрабас» коштував тисяч $200, тисяч $50 вони заробили зверху. Умовно, це прибуток від зйомок двох рекламних роликів. Тільки фільм ти робиш мінімум рік, а ролики – місяць, і при цьому без ризикових вкладень. Такі ось масштаби. Але, з огляду на те, що всі ми смертні, ставити на кіно – не такий вже поганий спосіб провести життя.

– А що з новими моделями типу Netflix?

– Це так звана модель Video on Demand. Штука в тому, що вони не розкривають свої показники, і ніхто поки толком не розуміє, наскільки ця модель ефективна. Ти можеш продати своє відео Amazon, але його не подивиться жодна людина. Або навпаки – мільйони. Ти просто цього не дізнаєшся. Тому для кіно там все поки що не дуже зрозуміло.

– Що потрібно зробити молодому продюсерові, щоб стати людиною, чий фільм поїде від України на «Оскар»?

– Для початку стати не таким вже молодим! Гаразд, якщо серйозно, потрібно просто працювати. Шукати свою ідею, возитися з авторами, мати волю доводити справу до кінця. Це поєднання зусиль, знайомств, але і випадковостей теж.

У нас була така історія. У Канні за наш регіон відповідає такий собі Жоель Шапрон. Я з ним не був знайомий, але знав, що він на Берлінале – і просто нарозхват. В останній день, коли всі вже роз’їжджалися, ми просто в кафе побачили сумного Шапрона, який пив каву. Я на нього накинувся і майже зґвалтував його фільмом «Додому». Він мляво відбивався, але в підсумку все ж пообіцяв подивитися. Через якийсь час пише: «Це охеренне кіно!». Я йому тоді ще «Атлантиду» надіслав – подивився, теж, каже, охеренно. В результаті у нас відразу два фільми рубилися за те, щоб їх показали в Канні, і це дійсно круто. «Атлантида» в результаті була дуже близька до відбору у програму Двотижневик режисерів, але не потрапила, зате виграла номінацію Найкращий фільм у програмі «Орізонті» у Венеції і потрапила на конкурс в Торонто. А все тому що, з одного боку, випадкова зустріч, а з іншого, вдалося не втратити шанс.

Кадри з фільму «Додому»
Кадри з фільму «Додому»
Кадри з фільму «Додому»

– «Додому» висунули від України на «Оскар». Що ти для цього зробив?

– Ну, взагалі-то все.

– Довелося ходити по важливих людях і говорити: «А давайте все ж нас»?

– Ні, такого не було. Цього року від України ніхто особливо не претендував. Це ж ще нормально грошей потрібно витратити, щоб туди податися. При цьому всі ми більш-менш в контексті і розуміємо, з ким будемо конкурувати, щоб потрапити в шорт-ліст. Там видатні фільми видатних режисерів. Але це не привід не спробувати. Напевно, інші відмовилися, тому що пошкодували грошей або зусиль.

– Скільки в середньому ти дивився свої фільми: «Додому», «Атлантиду», «Дике поле»?

– «Дике поле» напевно разів чотириста. Дуже багато. «Додому» – десь 50. А «Атлантиду» всього-то разів п’ять. Хороша тенденція.

– Наступний свій фільм взагалі дивитися не будеш.

– Ха, ну, так, просто заздалегідь розумієш, що зробив хороше кіно, навіщо час витрачати.

– Наскільки я знаю, тебе звали на главу Держкіно.

– Там трохи інша історія. Новий міністр культури пан Бородянський, якого я вважаю дуже крутим менеджером, провів співбесіди з якоюсь кількістю людей з індустрії. Але прямого запрошення не було. Все ж бути чиновником, навіть у крутій команді, і продюсером – це різні речі. Тож точно не зараз.

– Що буде вершиною твоєї кар’єри?

– Не думаю, що у неї буде вершина. Якось все дуже легко зараз йде. Для багатьох просто потрапити в конкурс Канн – це і є недосяжна вершина. А тут пару років цим займаєшся – і вже Канн, Венеція, Торонто.

Мені просто подобається, що ти кожен раз з новим фільмом починаєш все з нуля. Я люблю конкуренцію. Ну, давай скажемо так: робити великі проекти з нашими великими авторами, яких ти виростив, – ось це і є моя мрія.

Скажімо, ми будемо робити новий фільм з Наріманом (Алієвим, режисером «Додому». – Platfor.ma). І його як режисера вже хочуть підписати великі американські агенції. Рости разом з талантами – це круто.

– Найбільш архетипічне запитання журналістики: творчі плани. Що за проекти у тебе попереду?

– Їх декілька і вони на різних стадіях. Є, наприклад, ще один повнометражний дебют режисера на ім’я Паша Остриков. Ми з ним робимо sci-fi про любов космічного українського сміттяра, який возить радіоактивні відходи в найближчу чорну діру, і дуже такої рафінованої французької жінки-вченого. Так виходить, що вони залишаються останніми людьми у Всесвіті, і цей фільм про останнє кохання в історії. Такий комедійний арт-мейнстрім з, я сподіваюся, великою французькою зіркою.

Ще дуже цікава короткометражка з Анею Соболевською – «Оператор Вікторія» про жінку, яка по телефону надає психологічну допомогу. Це вже теж у виробництві.

Плюс є картини на етапі розробки, наприклад, з тим же Наріманом, і копродюсерство з крутими західними авторами. Але поки не можу про це говорити. Це все вистрілить через півтора-два роки.

І наостанок – бліц!

– Одна проблема в Україні, яку ти б виправив, якби міг.

– Я хотів би побудувати в кіноіндустрії інститут репутації. Щоб людей оцінювали за вчинками і щоб ці вчинки – добрі і погані – не забувалися.

– Позитивні зміни за останні п’ять років, які тебе радують.

– Прихід покоління людей, які готові щось створювати і чимось жертвувати. Я бачу їх, і це одна з причин, чому я досі в Україні. За кордон звуть досить активно і з моїм резюме я можу там нормально вписатися. Але хочеться робити кіно тут.

– Три людини, за якими ти рекомендуєш стежити.

– У мене немає таких вже авторитетів, за якими б я стежив-стежив. Немає непорушного інтересу до будь-кого: зараз одна людина, потім інша. Насичуєшся – і йдеш далі.

Найцiкавiше на сайтi

«Погнали в Чорнобиль»: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Welcome to Hollywood: як українець зняв у США незалежне кіно зі світовими зірками

Дженсен Ноен (справжнє ім’я – Євген Ножечкін) народився і почав знімати кіно в Україні, але з 2014 живе у Лос-Анджелесі. Там режисер вже встиг попрацювати над рекламами та кліпами світових зірок: Jay Z, Khalid, Брайсона Тілера та інших. Зараз Дженсен завершує підготовку до виходу свого повнометражного дебюту – The Perception, в якому знялися Ерік Робертс та зірка Instagram (майже 7 млн підписників!) Нік Бейтман. Platfor.ma поговорила з режисером про те, що це за проект, як незалежному митцю пробитися в Голлівуд, та про те, в чому українська кіноіндустрія не поступається світовій.

– Що представляє собою сучасний Голлівуд зсередини? Це місце, де знімають в основному високобюджетні блокбастери чи все ж є шанс для незалежного кіно?

– Як місто він майже нічим не відрізняється від інших. Мені здається, просто у тих, хто тут не був, уявлення про нього трохи перекручене. У мене не було помилкового уявлення про Голлівуд, тому не можу сказати, що що-небудь мене тут серйозно вразило.

Що важливо розуміти про Голлівуд – це те, що з різних кінців планети мільйони людей приїжджають сюди з єдиною метою – працювати в сфері кіно. У всіх них є своя мрія, але тільки у одиниць виходить пройти цей шлях до кінця і досягти успіху.

При цьому всі хочуть працювати з великими студіями і робити велике кіно, навіть ті, хто декларує жагу до незалежності і більш артових проектів. Але, щоб прийти до цього, потрібно подолати великий шлях, і, звичайно ж, немає однозначної інструкції того, як це зробити. Один з можливих шляхів, яким особисто я й пішов, – це незалежне кіно. Воно нібито розвинене, але насправді дуже мало проектів, які дійсно привертають увагу і інтерес дистриб’юторів, аудиторії і студій.

– Що значить знімати незалежне кіно в голлівудських реаліях? Як це виглядає на прикладі вашого фільму?

– В першу чергу, це вимагає великої самоорганізації, планування, терпіння і – що дуже важливо – відмінних якостей спілкування і нетворкінгу. Потрібно зібрати разом сотні складових – саме це було найбільшою складністю у моєму проекті.

– А як виглядає звичайний день режисера, який знімає незалежний фільм?

– На етапі підготовки, який у нас зайняв близько п’яти місяців, були постійні зустрічі, репетиції, кастинги, співбесіди, наймання людей. Безупинний процес, в якому я намагався знаходити час, щоб хоч іноді включати творчу півкулю і обмірковувати історію, яку я хотів розповісти. Я постійно дописував і переписував сценарій. Мій день починався з того, що я витрачав годину-дві на те, щоб перечитати сценарій і написати всі свої правки, які далі ми втілювали зі сценаристом протягом цього дня. Саме в цей час я придумав зовсім інший початок і кінцівку до фільму, кілька нових персонажів і структуру в цілому.

Під час зйомок, які у нас зайняли трохи більше трьох тижнів, часу не було ні на що, крім самих зйомок. Цей процес пролетів як один день, без зупинки, і зараз мені навіть складно пригадати якісь конкретні факти. Здається, під час подібних проектів мозок просто абстрагується від усього стороннього.

Я з самого початку розумів, що на цьому проекті у мене не вийде проявити все своє творче бачення – через великі обмеження і через те, що мені в першу чергу потрібно бути організатором цього всього. Задача – як в умовах великого пресингу, проблем і обмежень зробити найкраще, що ти тільки можеш, щоб показати, що ти можеш довести проект до кінця, зробити його якісно і щоб наступний твій фільм вже фінансувала велика студія і ти міг повністю займатися тільки творчістю.

– Розкажіть про відмінності у зйомках кліпів та повноцінної стрічки. Що стало для вас найбільшим сюрпризом?

– Безумовно, це робота з акторами і їх гра. Скажу чесно, що після зйомок фільму кліпи стали для мене чимось схожим на роботу фотографів – це просто візуальні образи, в яких майже немає підтексту і глибини. Працюючи над фільмом, я зміг повністю відчути, що значить робота як режисера, так і драматурга і сценариста. У фільмі настільки багато шарів і деталей, що потрібно дуже тонко розуміти, що саме потрібно в певній сцені і як над цим працювати з акторами.

– До речі, як ви залучили до фільму цих акторів? Як вдалося зацікавити Ніка Бейтмана та Еріка Робертса?

– Знову ж таки, це все вміння домовлятися і розуміння того, як працює цей бізнес. Скажу чесно, мені дуже пощастило роздобути таких акторів для дебюту.

З Ніком ми знайомі дуже давно, до The Perception нам вдалося попрацювати над проектом Gambit, який навів багато галасу в інтернеті (мільйони переглядів, сотні статей від купи видань в тому числі таких гігантів, як TMZ). Через якийсь час я почав підготовку до The Perception і запропонував йому роль в цьому фільмі, на що він з радістю погодився.

На роль агента головного героя, яку врешті зіграв Ерік Робертс, я спочатку дуже хотів взяти Джонатана Бенкса, але через розбіжності у графіках нам довелося шукати когось іншого. Ми зробили кастинг і, що дивно, агент Еріка сам запропонував нам його кандидатуру. Він прийшов на проби й ідеально підійшов на роль цього персонажа.

– Розкажіть про співпрацю з музичними зірками, наприклад, про Джей Зі?

– Спочатку я приїхав в США знімати саме музичні відео і робота з музикантами – це завжди було моє. Мені було дійсно легко з ними спілкуватися, розуміти, що саме їм потрібно. Наші або західні – для мене не було великої різниці на персональному рівні – всі вони врешті-решт звичайні люди і спілкування з ними не є чимось особливим. Що примітно – зазвичай чим більш популярний музикант, тим більш він скромний і відкритий.

Робота з артистами будується по одній і тій же структурі – крім того, що їм має подобатися те, що ти вже робиш, у тебе є тільки один шанс запропонувати їм своє бачення їхньої музики. І якщо ця пропозиція його зачепить, то починається плідний тандем, в якому я намагаюся ще глибше відчути артиста і те, що він вклав в конкретну пісню. Так було з усіма великими артистами, з якими я працював, в тому числі і Jay Z.

 

Здавалося би, зв’язки і гроші можуть щось вирішити, але вони працюють тільки в короткостроковій перспективі. Після першого ж проекту всі розуміють, наскільки ти талановитий, чи можеш ти довести до кінця почате і чи варто з тобою працювати далі.

Слухати видовище: Алла Загайкевич пояснює видатні саундтреки світового кіно

24 Січня 2018

Алла Загайкевич – українська композиторка, що поєднує роботу в жанрах симфонічної, камерної опери та сучасному медіа-мистецтві. Крім того, вона є авторкою музики до багатьох українських фільмів, серед яких «Мамай», «Поводир», «Жива ватра», – і до того ж володаркою «Золотої Дзиґи» від Української кіноакадемії в номінації «Найкращий композитор» за останній. Для Platfor.ma вона аналізує музику в кінематографі, що вразила та вплинула на неї найбільше.

На музику в кіно, чесно кажучи, ніколи не звертала особливої уваги. Хоча кіно любила змалку – в центрі Рівного був великий кінотеатр «Жовтень» (а ще – «ім. Шевченка», «Аврора”, «Партизан») тому ми з сестрою майже кожної неділі сиділи перед великим екраном.

Саме вона мене витягла влітку перед вступним іспитом у музучилище подивитися «Сталкер» Тарковського. Напевно, це й був той перший фільм, де я відчула, як може працювати музика, особливо – електронна музика. Пізніше зрозуміла, що роботи Едуарда Артем’єва в кіно – зразок справжньої професійної відданості: вони завжди оригінальні, в них немає й натяку на «жанрову референтність», яку часто помічаємо в сучасному «продюсерському» кіно.

Яскравий приклад – сцена переїзду на дрезині в Зону. Саме музичні засоби забезпечують нам відчуття переходу в іншу реальність.

З інших чудових робіт Артем’єва у фільмах Тарковського – океан у фільмі «Соляріс».

Анімагія: як створюються сучасні мультфільми – на прикладі «Зоотрополісу»

АвторТорі Польська
31 Жовтня 2018

Скільки людей, годин та ресурсів потрібно, щоб створити анімаційний фільм з рейтингом 99% на Rotten Tomatoes? Разом з художницею американської студії Magic Hill Animation та ілюстраторкою в Disney Publishing Торі Польською ми зазирнули всередину мультфільму «Зоотрополіс» та на його прикладі розклали роботу аніматорів по поличках.

Місто Зоотрополіс. У центрі подій – кролиця Джуді Хопс, яка з дитинства мріяла стати поліцейською. Незважаючи на занепокоєння батьків, вона закінчує поліцейську академію з відзнакою та їде на пошуки щастя.

Як виходить, що ми віримо та співпереживаємо кроленятку-поліцейському? Як вигадана історія змушує плакати, сміятися та тим часом збирає мільйони доларів у прокаті? Створення мультфільмів – це, звісно, романтично, але перш за все це конвеєр. В хорошому сенсі.

Виробництво анімаційного кіно недаремно називають «pipeline». Пайплайн, він же конвеєр – це виробнича система, у якій робочий процес розділений на послідовні стадії, щоб підвищити продуктивність.

Від студії до студії, від режисера до режисера, від проекту до проекту виробничий процес змінюють і адаптують під потреби й можливості. Незмінними залишаються лише три основні етапи:

1. Препродакшн – формування ідеї та концепції;

2. Продакшн – робота над усіма задачами;

3. Постпродакшн – корекція, збір готового матеріалу.

Але відмотаємо трохи назад. Перед запуском конвеєр потрібно продумати та знайти кошти на запуск. Саме з планування починається виробництво анімаційного кіно.

Ідея – універсальне паливо для запуску будь-якого продакшну. Світла, свіжа, актуальна ідея, що запалить світло і натисне кнопку ON.

Анімаційний пайплайн

Важливо розуміти, що «ідея» – це і стартовий майданчик, і наставник на кожному етапі процесу. Ідея підказує, куди можна йти, а куди ні. Якщо дотримуватися цього простого правила – фінальний результат буде цілісним.

Розглянемо нудну попередню схему на прикладі дуже цільного та ідейного мультфільму студії Disney – «Зоотрополіс».

Кадр із фільму «Зоотрополіс»