– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

 

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

– Ти зачепила “Явлення”. Ми з тобою якось давно йшли і ти казала: приходь до музею, у нас буде неймовірна виставка! Розказала, що ось було старовинне братство, його підтримували Сагайдачний, Мазепа, купа артефактів, надзвичайно важлива епоха в культурі Києва; потім за СРСР його остаточно знищили, підірвали монастир – і всі десятиліттями вважали, що все це втрачене. Потім ви відкриваєте якусь підсобку й знаходите там ці унікальні речі. Я прийшов на виставку. Артефакти дійсно неймовірні, класне дослідження, але історія про важливість братства, про знищення, про втрачене і знайдене – все це було розказано крихітними літерами на величезних шпалерах. Глядачу читати такі полотна тексту просто важко. Чому так?

– Розумію, про що ти. Але при цьому розумію також те, який це прорив для музею. Я знаю, якою могла бути ця виставка, і те, що сталося – це прорив.

Тут, дійсно, є проблема. Музейників ніхто не вчив розповідати ці історії так, як треба в 21 столітті. Минулого року ми робили курси риторики для науковців, які читають лекції і викладачка курсу Вероніка Селега потім згадувала, як вона була вражена, коли співробітники представляючись, говорили: мене звуть так, я із XІХ століття, а мене так, я із ХХ. Герої нашої історії для них ближчі та зрозуміліші за сучасників.  Чимало наших науковців досі живуть у світі, де люди ходять у бібліотеки й читають довгі тексти. А соціальні мережі існують тільки для того, щоб вченим було легше підтримувати контакт між конференціями. Але при цьому у них прекрасне знання українського мистецтва. 

У цій виставці нам все ж вдалося піти назустріч один одному, створити відео-інсталяцію, квест виставкою. Але я погоджуюся, що рости є куди.

– Я почитав ваш Фейсбук, особливо відгуки. Більшість дуже схвальні, але декілька все ж сварили вас за те, що в музеї не можна випити води і що працівники залів іноді не дуже ввічливі…

– Воду пити не можна в жодному музеї – це пов’язано з безпекою, бо хочеться, аби ці шедеври нас пережили. Тож це не тільки наше правило. Проблема в тому, що у нас немає клімат-контролю, і влітку буває дуже спекотно.

– А з музейними працівниками в залах ви якось скарги проробляли? Як вони, до речі, називаються?

– Доглядачі. Тут глобальна проблема, ще спадок СРСР: яке саме місце в системі музею займають ці люди? Є дуже багато факторів, які призводять до такої поведінки. Взимку холодно, влітку жарко, серед відвідувачів трапляються різні люди.

Але наші доглядачі – фантастичні. Вони всі закохані в мистецтво, але при цьому уяви: їм не можна про нього говорити з відвідувачами. Справа в тому, що вони офіційно не гіди, а музей не може дозволити, аби гість музею отримав коментар не від сертифікованого експерта. 

Наші доглядачі – фантастичні. Вони всі закохані в мистецтво, але при цьому уяви: їм не можна про нього говорити з відвідувачами.

 

Але загалом ми знаємо про проблеми, і навіть проводили з доглядачами тренінг з гостинності. Ми взагалі за останній рік зробили дуже багато різноманітної аналітики. Наприклад, разом із курсом service design школи Projector переосмислили нашу меценатську програму”Леви музею”. Вони допомогли  інакше подивитись на нашу роботу з благодійниками.

Загалом ми знаємо про проблеми. Не все ще вдалося втілити, але ми працюємо над недоліками, чесно.

– До речі, завжди цікаво було: а ці доглядачі періодично міняються залами, чи на все життя застрягають в одному?

– Міняються, але це не ротація впродовж одного дня. Вони матеріально відповідальні за кожен зал. Доглядачі так довго перебувають в залі, що якщо там щось змінюється, вони відчувають це ледь не краще, ніж будь-яка технологія.

– А є якісь історії про те, що “та чого я вже сім років сиджу в залі з цим малярством, хочу до модерністів, переведіть мене”?

– Ой, ні, вони настільки обожнюють свої зали і роботи, що такого не трапляється. Я по собі знаю, що коли хоча би кілька разів на тиждень не заглядаю в експозиційні зали, то мені чогось не вистачає. Постійний контакт із мистецтвом – це неймовірне щастя.

– Окей, а що з сайтом? Коли він зміниться?

– З цим теж працюємо. Нам взялися pro bono допомогти фантастична команда компанії Edenlab, але ми дуже повільно рухаємось, бо вони роблять систему для медреформи, а у вільний час – наш сайт. Ми хочемо пожвавити процес і подати проєкт розробки сайту на грант від УКФ і тоді, сподіваюсь, все рухатиметься швидше. В будь-якому разі наступного року у нас буде сайт.

– Так, отже я продивився ваш Фейсбук. Видно, що ви з ним працюєте, є розіграші, якісь історії про експонати. Але є, наприклад, такі пости: Доповідь Олени Мокроусової «Художня творчість київських архітекторів за матеріалами особових фондів: картини, рисунки, замальовки». Можу припустити, що мало людей подивляться це, хоча історія ж класна: як малювали люди, які побудували твій дім…

– Знову ж таки добре тебе розумію. Але поки немає сайту, наш Фейсбук працює як певний архів і джерело інформації для всіх категорій глядачів. І для тих, хто поверхово цікавиться мистецтвом, і для вчених, які серйозно його вивчають. Гадаю, саме цей пост був для наукової аудиторії. Дослідники взагалі завжди дуже пристрасно ставляться до моментів, коли ми не надто прискіпливо формулюємо щось публічно.

– Я до того, що люди дійсно хочуть цікавого контенту від музею. Колись ти проводила екскурсію для редакції Platfor.ma, і я після цього написав пост про вашого св. Георгія. І він нормально зайшов. А ви ж сидите на купі такого контенту…

– Так, ми це розуміємо і намагаємося розповідати побільше таких історій. Але кожен пост має перевірятися нашими науковцями. Або надсилаємо їм, або навіть на папірці несемо, щоби подивилися. Це накладає певний відбиток.

– А скільки у вас загалом артефактів у колекції?

– 44 тисячі, це мистецькі твори плюс архів. І є ще прекрасна бібліотека, там 25 тис. книг про культуру і мистецтво . Вона працює з 1902 року, а її першим бібліотекарем був двадцятип’ятирічний випускник університету Дмитро Дорошенко, який пізніше був міністром закордонних справ Української держави за часів Скоропадського.   

– А скільки відвідувачів?

– Важко говорити про кількість відвідувачів, коли в 2018-2019 роках музей по півроку був закритий через ремонт. Ці три роки, поки йде реконструкція, ми дозволяємо собі експерименти – як спільний проєкт з Intertop. Або архівна виставка французького модного дому Chloe.

– Вона ж була надзвичайно успішною?

– Так, дуже. І це теж привід замислитися. Бо наскільки велика тут заслуга  самого контенту? Ми в музеї весь час говоримо про неперевершену мистецьку якість наших творів. Але з Chloe спрацювало щось інше – в першу чергу бренд, медійність. Значить, ми недостатньо популяризуємо українських художників і їхні твори.

– До вас же ходять іноземці?

– Влітку навіть більше, ніж українці.

– Що вони хвалять, на що скаржаться?

– На Tripadvisor багато відгуків про те, що колекція фантастична, але ви подивіться на ці сходи, на всю цю інфраструктуру, дайте ж їм грошей. Але мені здається, що таке враження справляє більшість наших музеїв.

– З різноманітними негараздами вам серйозно допомагає програма Левів…

– Гадаю, це теж один із приводів пишатися. Раніше це називалося Дружнє коло, але ми дещо переформатували правила і змінили назву, бо Леви — звучить більш активно, та й людям приємно ними бути. Це коло друзів музею, які нам допомагають. Зазвичай їм важливо не просто дати гроші, аби музей щось поліпшив – їм цікаві всі справи музею, вони дуже залучені в різні процеси й зацікавлені в усьому. Ми всім їм надзвичайно вдячні.

– Розкажи якусь красиву історію про Левів.

– Коли ми робили виставку “Явлення”, то дуже розраховували на Український культурний фонд і думали, що точно отримаємо грант – адже проєкт крутий, важливий і інноваційний. Але не отримали. Однак  процес уже був запущений із розрахунку на ці 1,2 млн грн. Ми зрозуміли, що “все пропало”, але все ж звернулися до Левів. І вони нас врятували! Скажімо, Володимир Бородянський, який тоді ще не був міністром культури, профінансував техніку і зйомку відео. А потім звернувся до своїх друзів та закликав інших наших Левів – і вони разом подарували музею дев’ять крутих проекторів. Інший наш Лев – Іван Литвин – оплатив фарбування стін. А ще один Лев – компанія Caparol – цю фарбу подарували. Компанія “Автологістика” і фонд “Повір у себе” перерахували кошти, якими ми розрахувались за меблі і світло. Зрештою проєкт коштував близько двох мільйонів. Ось так всі разом і перемогли.

– А скільки коштує існування музею на рік?

– Якщо не брати реставрацію, бо це окремі видатки, то 12-13 млн грн на рік. Це зарплати, частина комуналки і частина охорони. Частина – бо решту ми маємо самі знайти. Музей заробляє близько 1,2-1,5 млн грн на рік. Але це не дуже вигідно, бо після мільйона ми маємо платити ПДВ.

– Вам допомагала з айдентикою Banda. Projector нещодавно зробив айдентику Музею Ханенків. Як зробити подібні співпраці трендом?

– Мені здається, це вже працює. Головне – успішність кейсу. Коли ми звернулися до Banda, то вони повірили, що у цього проєкту є майбутнє. Важливо не просто щось розробити, а імплементувати й підтримувати на належному рівні. Якщо креативні агенції бачать, що у такої історії є продовження, то це буде поширюватися. На NAMU і на Музеї Ханенків лежить за це відповідальність.

– А навіщо взагалі у 21 сторіччі потрібен музей?

– Я зараз дуже багато про це говорю і думаю. В тому вигляді, в якому музеї у нас існують зараз, – можливо, не надто й потрібні. Завдяки технологіям доступ до мистецтва можна організувати і без походу кудись у спеціальне місце. 

Але музей майбутнього – це місце, де спільнота може проговорювати важливі питання. Під спільнотою я маю на увазі дуже різних людей із дуже різними точками зору. Але зустрічатися і говорити їм все одно потрібно. 

Тобто музей майбутнього – це не тільки архів, де на стінах висять картини, а в першу чергу майданчик для дискусії та діалогу. 

І наостанок — бліц!

– Якби ти могла перемогти тільки одну проблему, то що це буде?

– Це точно було би щось, пов’язане з кризою екології. Наприклад проблему сміття.

– Позитивні зміни за останні декілька років в Україні?

– Активність громадянського суспільства. 

 – Три людини, за якими ти рекомендуєш стежити?

– Це люди з нового Міністерства культури. Здається, вперше за всю історію України наше міністерство дійсно формує порядок денний у культурі.

Борис Філоненко – найцікавіший куратор сучасного мистецтва зараз в Україні. І мої улюблені дівчата з галереї Naked Room та видавництва Ist Publishing.