Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

АвторЮрій Марченко
6 Грудня 2019
Теги:
Надлюдський фактор креатівіті особистість

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

– Ти зачепила “Явлення”. Ми з тобою якось давно йшли і ти казала: приходь до музею, у нас буде неймовірна виставка! Розказала, що ось було старовинне братство, його підтримували Сагайдачний, Мазепа, купа артефактів, надзвичайно важлива епоха в культурі Києва; потім за СРСР його остаточно знищили, підірвали монастир – і всі десятиліттями вважали, що все це втрачене. Потім ви відкриваєте якусь підсобку й знаходите там ці унікальні речі. Я прийшов на виставку. Артефакти дійсно неймовірні, класне дослідження, але історія про важливість братства, про знищення, про втрачене і знайдене – все це було розказано крихітними літерами на величезних шпалерах. Глядачу читати такі полотна тексту просто важко. Чому так?

– Розумію, про що ти. Але при цьому розумію також те, який це прорив для музею. Я знаю, якою могла бути ця виставка, і те, що сталося – це прорив.

Тут, дійсно, є проблема. Музейників ніхто не вчив розповідати ці історії так, як треба в 21 столітті. Минулого року ми робили курси риторики для науковців, які читають лекції і викладачка курсу Вероніка Селега потім згадувала, як вона була вражена, коли співробітники представляючись, говорили: мене звуть так, я із XІХ століття, а мене так, я із ХХ. Герої нашої історії для них ближчі та зрозуміліші за сучасників.  Чимало наших науковців досі живуть у світі, де люди ходять у бібліотеки й читають довгі тексти. А соціальні мережі існують тільки для того, щоб вченим було легше підтримувати контакт між конференціями. Але при цьому у них прекрасне знання українського мистецтва. 

У цій виставці нам все ж вдалося піти назустріч один одному, створити відео-інсталяцію, квест виставкою. Але я погоджуюся, що рости є куди.

– Я почитав ваш Фейсбук, особливо відгуки. Більшість дуже схвальні, але декілька все ж сварили вас за те, що в музеї не можна випити води і що працівники залів іноді не дуже ввічливі…

– Воду пити не можна в жодному музеї – це пов’язано з безпекою, бо хочеться, аби ці шедеври нас пережили. Тож це не тільки наше правило. Проблема в тому, що у нас немає клімат-контролю, і влітку буває дуже спекотно.

– А з музейними працівниками в залах ви якось скарги проробляли? Як вони, до речі, називаються?

– Доглядачі. Тут глобальна проблема, ще спадок СРСР: яке саме місце в системі музею займають ці люди? Є дуже багато факторів, які призводять до такої поведінки. Взимку холодно, влітку жарко, серед відвідувачів трапляються різні люди.

Але наші доглядачі – фантастичні. Вони всі закохані в мистецтво, але при цьому уяви: їм не можна про нього говорити з відвідувачами. Справа в тому, що вони офіційно не гіди, а музей не може дозволити, аби гість музею отримав коментар не від сертифікованого експерта. 

Наші доглядачі – фантастичні. Вони всі закохані в мистецтво, але при цьому уяви: їм не можна про нього говорити з відвідувачами.

Але загалом ми знаємо про проблеми, і навіть проводили з доглядачами тренінг з гостинності. Ми взагалі за останній рік зробили дуже багато різноманітної аналітики. Наприклад, разом із курсом service design школи Projector переосмислили нашу меценатську програму”Леви музею”. Вони допомогли  інакше подивитись на нашу роботу з благодійниками.

Загалом ми знаємо про проблеми. Не все ще вдалося втілити, але ми працюємо над недоліками, чесно.

– До речі, завжди цікаво було: а ці доглядачі періодично міняються залами, чи на все життя застрягають в одному?

– Міняються, але це не ротація впродовж одного дня. Вони матеріально відповідальні за кожен зал. Доглядачі так довго перебувають в залі, що якщо там щось змінюється, вони відчувають це ледь не краще, ніж будь-яка технологія.

– А є якісь історії про те, що “та чого я вже сім років сиджу в залі з цим малярством, хочу до модерністів, переведіть мене”?

– Ой, ні, вони настільки обожнюють свої зали і роботи, що такого не трапляється. Я по собі знаю, що коли хоча би кілька разів на тиждень не заглядаю в експозиційні зали, то мені чогось не вистачає. Постійний контакт із мистецтвом – це неймовірне щастя.

– Окей, а що з сайтом? Коли він зміниться?

– З цим теж працюємо. Нам взялися pro bono допомогти фантастична команда компанії Edenlab, але ми дуже повільно рухаємось, бо вони роблять систему для медреформи, а у вільний час – наш сайт. Ми хочемо пожвавити процес і подати проєкт розробки сайту на грант від УКФ і тоді, сподіваюсь, все рухатиметься швидше. В будь-якому разі наступного року у нас буде сайт.

– Так, отже я продивився ваш Фейсбук. Видно, що ви з ним працюєте, є розіграші, якісь історії про експонати. Але є, наприклад, такі пости: Доповідь Олени Мокроусової «Художня творчість київських архітекторів за матеріалами особових фондів: картини, рисунки, замальовки». Можу припустити, що мало людей подивляться це, хоча історія ж класна: як малювали люди, які побудували твій дім…

– Знову ж таки добре тебе розумію. Але поки немає сайту, наш Фейсбук працює як певний архів і джерело інформації для всіх категорій глядачів. І для тих, хто поверхово цікавиться мистецтвом, і для вчених, які серйозно його вивчають. Гадаю, саме цей пост був для наукової аудиторії. Дослідники взагалі завжди дуже пристрасно ставляться до моментів, коли ми не надто прискіпливо формулюємо щось публічно.

– Я до того, що люди дійсно хочуть цікавого контенту від музею. Колись ти проводила екскурсію для редакції Platfor.ma, і я після цього написав пост про вашого св. Георгія. І він нормально зайшов. А ви ж сидите на купі такого контенту…

– Так, ми це розуміємо і намагаємося розповідати побільше таких історій. Але кожен пост має перевірятися нашими науковцями. Або надсилаємо їм, або навіть на папірці несемо, щоби подивилися. Це накладає певний відбиток.

– А скільки у вас загалом артефактів у колекції?

– 44 тисячі, це мистецькі твори плюс архів. І є ще прекрасна бібліотека, там 25 тис. книг про культуру і мистецтво . Вона працює з 1902 року, а її першим бібліотекарем був двадцятип’ятирічний випускник університету Дмитро Дорошенко, який пізніше був міністром закордонних справ Української держави за часів Скоропадського.   

– А скільки відвідувачів?

– Важко говорити про кількість відвідувачів, коли в 2018-2019 роках музей по півроку був закритий через ремонт. Ці три роки, поки йде реконструкція, ми дозволяємо собі експерименти – як спільний проєкт з Intertop. Або архівна виставка французького модного дому Chloe.

– Вона ж була надзвичайно успішною?

– Так, дуже. І це теж привід замислитися. Бо наскільки велика тут заслуга  самого контенту? Ми в музеї весь час говоримо про неперевершену мистецьку якість наших творів. Але з Chloe спрацювало щось інше – в першу чергу бренд, медійність. Значить, ми недостатньо популяризуємо українських художників і їхні твори.

– До вас же ходять іноземці?

– Влітку навіть більше, ніж українці.

– Що вони хвалять, на що скаржаться?

– На Tripadvisor багато відгуків про те, що колекція фантастична, але ви подивіться на ці сходи, на всю цю інфраструктуру, дайте ж їм грошей. Але мені здається, що таке враження справляє більшість наших музеїв.

– З різноманітними негараздами вам серйозно допомагає програма Левів

– Гадаю, це теж один із приводів пишатися. Раніше це називалося Дружнє коло, але ми дещо переформатували правила і змінили назву, бо Леви звучить більш активно, та й людям приємно ними бути. Це коло друзів музею, які нам допомагають. Зазвичай їм важливо не просто дати гроші, аби музей щось поліпшив – їм цікаві всі справи музею, вони дуже залучені в різні процеси й зацікавлені в усьому. Ми всім їм надзвичайно вдячні.

– Розкажи якусь красиву історію про Левів.

– Коли ми робили виставку “Явлення”, то дуже розраховували на Український культурний фонд і думали, що точно отримаємо грант – адже проєкт крутий, важливий і інноваційний. Але не отримали. Однак  процес уже був запущений із розрахунку на ці 1,2 млн грн. Ми зрозуміли, що “все пропало”, але все ж звернулися до Левів. І вони нас врятували! Скажімо, Володимир Бородянський, який тоді ще не був міністром культури, профінансував техніку і зйомку відео. А потім звернувся до своїх друзів та закликав інших наших Левів – і вони разом подарували музею дев’ять крутих проекторів. Інший наш Лев – Іван Литвин – оплатив фарбування стін. А ще один Лев – компанія Caparol – цю фарбу подарували. Компанія “Автологістика” і фонд “Повір у себе” перерахували кошти, якими ми розрахувались за меблі і світло. Зрештою проєкт коштував близько двох мільйонів. Ось так всі разом і перемогли.

– А скільки коштує існування музею на рік?

– Якщо не брати реставрацію, бо це окремі видатки, то 12-13 млн грн на рік. Це зарплати, частина комуналки і частина охорони. Частина – бо решту ми маємо самі знайти. Музей заробляє близько 1,2-1,5 млн грн на рік. Але це не дуже вигідно, бо після мільйона ми маємо платити ПДВ.

– Вам допомагала з айдентикою Banda. Projector нещодавно зробив айдентику Музею Ханенків. Як зробити подібні співпраці трендом?

– Мені здається, це вже працює. Головне – успішність кейсу. Коли ми звернулися до Banda, то вони повірили, що у цього проєкту є майбутнє. Важливо не просто щось розробити, а імплементувати й підтримувати на належному рівні. Якщо креативні агенції бачать, що у такої історії є продовження, то це буде поширюватися. На NAMU і на Музеї Ханенків лежить за це відповідальність.

Айдентика banda.agency

– А навіщо взагалі у 21 сторіччі потрібен музей?

– Я зараз дуже багато про це говорю і думаю. В тому вигляді, в якому музеї у нас існують зараз, – можливо, не надто й потрібні. Завдяки технологіям доступ до мистецтва можна організувати і без походу кудись у спеціальне місце. 

Але музей майбутнього – це місце, де спільнота може проговорювати важливі питання. Під спільнотою я маю на увазі дуже різних людей із дуже різними точками зору. Але зустрічатися і говорити їм все одно потрібно. 

Тобто музей майбутнього – це не тільки архів, де на стінах висять картини, а в першу чергу майданчик для дискусії та діалогу. 

І наостанок — бліц!

– Якби ти могла перемогти тільки одну проблему, то що це буде?

– Це точно було би щось, пов’язане з кризою екології. Наприклад проблему сміття.

– Позитивні зміни за останні декілька років в Україні?

– Активність громадянського суспільства. 

 – Три людини, за якими ти рекомендуєш стежити?

– Це люди з нового Міністерства культури. Здається, вперше за всю історію України наше міністерство дійсно формує порядок денний у культурі.

Борис Філоненко – найцікавіший куратор сучасного мистецтва зараз в Україні. І мої улюблені дівчата з галереї Naked Room та видавництва Ist Publishing.

Найцiкавiше на сайтi

Дім-музей: як подивитись світові колекції у себе вдома

АвторОксана Федорук
19 Травня 2018

Сьогодні, щоб відвідати деякі музеї, можна навіть не виходити з дому. Необов’язково, наприклад, їхати в Париж, щоб потрапити в Лувр – достатньо зробити кілька кліків мишкою. Platfor.ma не гарантує тих же відчуттів, що й у реальності, але віртуальна екскурсія допоможе ознайомитися, роздивитися зблизька дрібні деталі або ж спланувати реальний маршрут у майбутньому.

 

Один із найвідоміших та найпопулярніших серед туристів художніх музеїв світу. Його колекції нараховують близько півмільйона експонатів, з яких побачити можна лише 35 тис. Тут знаходяться легендарні «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, Венера Мілоська, Ніка Самофракійська та інші шедеври світового мистецтва.

Також Лувр – один із найбільших світових музеїв. Щоб обійти його повністю (а це 58 тис. квадратних метрів) знадобиться багато часу. Тому на сайті www.louvre.fr можна потрапити у Париж і відвідати виставкові кімнати та галереї музею віртуально. До прикладу, пройти онлайн-тур експозицією стародавнього Єгипту чи іншими цікавими місцями Лувра, включно з тимчасовими виставками!

Також музей має більше 4 млн фоловерів у Instagram. Тут можна побачити фото експонатів та самої будівлі, прочитати новини про виставки чи надихнутися французькими висловами.

 

Левова частка: як допомога киян віднайшла в Худмузеї 119-річну записку і чому це важливо

АвторЮрій Марченко
15 Лютого 2018

Влітку 2017-го в столичному Національному художньому музеї розпочали краудфандинг для реконструкції старовинних вхідних дверей. Чималі гроші вдалось зібрати за півроку, а під час відновлювальних робіт знайшли послання з минулого від тих, хто ці двері колись створював. Крім того, краудфандинг заради музею продовжується, і допомогти йому може кожен. Platfor.ma розповідає, чому це важливо і логічно з точки зору історії місця.

Національний художній музей України (НХМУ) був заснований 1 серпня 1899 року на кошти уряду та родини меценатів Терещенків. Наприкінці 1904 він відкрив свої двері відвідувачам, демонструючи унікальну колекцію українського мистецтва, що була зібрана на благодійні гроші. Більше ніж через століття благодійники допомогли ці ж двері реконструювати.

В. Городецький. Проектний ескiз музею.
Зала археологiчного вiддiлу музею. Початок ХХ ст.
Будiвля музею. 1906 рiк.

31 липня 2017-го року Національний художній музей оголосив про старт кампанії #ЛевовийКраудфандинг. Вхідні двері НХМУ – дійсно автентичні, їм стільки ж років, скільки й музею – 119. При цьому вони жодного разу не реставрувалися і вже двічі падали. «Оскільки музей – пам’ятка архітектури, а реставрацію пам’яток мають право робити лише ті реставраційні організації, які отримали відповідну державну ліцензію, їхні послуги зовсім недешеві. Тож реставрація “потягнула” на 378 537 грн», – пояснила співробітниця установи Валентина Клименко.

Музею, якому держава не покриває на 100% навіть послуги охорони і комунальні платежі, важко самому викручуватися з такими сумами. Тому установа вирішила звернутися до друзів. Необхідну суму кияни зібрали за півроку, і в січні цього року в музеї встановили нові тимчасові двері, а історичні поїхали на реставрацію до ТОВ «Київське міжобласне спеціальне науково-реставраційне проектно-виробниче управління».

Спеціалісти розпочали роботу, та у середині лютого 2018-го прислали директорці музею Юлії Литвинець фотографію: під бронзовою накладкою з мордою лева вони знайшли «записку» на дереві: «Іюня 25-го 1900 года столяра Семенъ Антоновъ, Алексей Антоновъ, Яковъ Р..ди..» А зі звороту: «Архитекторъ Городецкий Владиславъ».

Музеї – це не нудно. Доводимо топ-скандалами в історії, навіть одеситом, який надурив Лувр

АвторГеоргій Арабулі
26 Лютого 2019

Музеї зазвичай асоціюються зі спокоєм і тишею. Але й довкола них можуть розгорнутись події не менш захопливі, ніж у гостросюжетному фільмі. І в більшості випадків такі події мають вплив не лише на сам музей, а й на світ мистецтва в цілому. На честь того, що Культурний Проект запустив курс Наталі Романової, у 11 авторських лекціях якої зібрано все найцікавіше про топ-музеї світу, Platfor.ma ділиться прикладами того, що може ховатись за спокоєм та непорушністю музеїв.

Зараз картина Леонардо да Вінчі є чи не найвідомішою за всю історію людства. Однак до початку ХХ століття картина Леонардо да Вінчі не була настільки знаменитою, як сьогодні. Такою її зробив злочин. У 1911 році працівник Лувру, італієць Вінченцо Перуджа, викрав її з музею, сповнений патріотичних мотивів повернути «Джоконду» до Італії.

Адміністрацію музею миттєво звільнили, а Франція закрила кордони, намагаючись не випустити невідомого злодія. Скандал був настільки гучним, що під підозрою були усі – в крадіжці звинувачували навіть Пабло Пікассо та Гійома Аполлінера. Більш того, останнього ще й арештували на короткий термін.

Загадкова посмішка «Мони Лізи» не сходила зі сторінок журналів та газет. Саме медіа зіграли важливу роль у тому, що картина да Вінчі на шпальтах стала одним з найбільш розтиражованих зображень твору мистецтва.

«Джоконду» знайшли в Італії два роки потому. Перуджа невдало спробував продати картину директору галереї Уффіці, чим викрив себе. До Лувру роботу повернули на початку 1914 року, а її історія лишалась темою №1 для світових медіа аж до квітня того року, допоки її не затьмарила загибель «Титаніка».

У 1896 році головний музей світу придбав золоту тіару. Унікальний артефакт нібито знайшли під час розкопок давньої Ольвії на узбережжі Чорного моря. За легендою, тіара належала скіфському царю, про що свідчив напис давногрецькою: «Царю великому і непереможному Сайтаферну. Рада та народ Ольвії».

Авторитетні спеціалісти, серед яких був керівник античного відділку і сам директор Лувру, визнали автентичність знахідки, і музей виставив її як надзвичайно цінний експонат. Але згодом вчені все ж засумнівались у справжньості прикраси. Оскільки Лувр витратив колосальні гроші на купівлю тіари Сайтаферна, то довгий час ревно доводив її автентичність. Але артефакт все ж виявився підробкою.

З’ясувалося, що прикрасу виготовив одеський ювелір Ізраїль Рухомовський. Спочатку йому не вірили, але він легко довів авторство, показавши ескізи і виготовивши фрагмент тіари. Всіх настільки це вразило, що ювеліра за підробку навіть не покарали. Навпаки – за майстерну роботу нагородили золотою медаллю «Салону декоративних мистецтв».

Оговтавшись від ганьби, Лувр про всяк випадок зберіг за тіарою статус цінного експоната – навіть віддавав її на виставки у Єрусалим і Атланту. А на стіні одеського будинку, в якому створили тіару, сьогодні можна побачити меморіальну дошку, присвячену Ізраїлю Рухомовському.

Продати не соромно, купити не страшно:
як галерея The Naked Room робить художників успішними

У грудні минулого року на вулиці Рейтарській запустилася галерея The Naked Room, яка поставила за мету відкрити нові імена серед вітчизняних талановитих художників і дати їм необхідний розвиток. Ми поспілкувалися з кураторками проєкту Марією Ланько та Лізаветою Герман про стан сучасного мистецтва, значення підтримки українських митців, несподівані пропозиції та правильні рішення, а також про те, які висновки творчому тандему вдалося зробити за десять місяців існування простору.

Лізавета Герман і Марія Ланько. Фото: Євген Нікіфоров.

– Як з’явилася ідея цього проєкту?

– Почалося все з того, що близько двох з половиною років тому ми познайомилися з режисером Марком Вілкінсом, коли він тільки переїхав до Києва. У той момент у нього в розробці було кілька інвестиційних проєктів, в тому числі сучасний і стильний готель для креативного класу. Однією зі складових цього місця повинно було стати мистецтво – тоді нас і познайомили для того, щоб ми могли в цьому напрямі співпрацювати.

Ми обговорювали варіанти, горіли однаковими ідеями й нам усе подобалося, але готель виявився занадто складним у реалізації, тож вирішили почекати. І ось якось Марк побачив, що на Рейтарській, його улюбленій вулиці, продається простір на першому поверсі, що не часто трапляється в цьому районі. Він подумав, що це знак, і запропонував нам створити комерційну галерею.

Марк наполягав, що в Києві немає місця, куди можна легко прийти та в комфортній для себе атмосфері купити доступне, але при цьому круте мистецтво. Він навіть провів власне дослідження – ходив київськими галереями і питав про ціну експонатів. Виявилося, що ніхто не може відповісти прямо про ціну, у всіх починають «тремтіти руки» й максимум, який представники галерей роблять, – надсилають через тиждень на мейл вордівській файл із прайсом. У деяких випадках і такого не вдалося домогтися.

Відкриття галереї The Naked Room. Фото: Євген Нікіфоров.