«Погнали в Чорнобиль», кіно та люди: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019
Теги:
Надлюдський фактор кіно особистість урбаністика

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

Кейс фестивалю

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.

Фото: Наталка Дяченко

– Як це у вас виглядало?

– Цьому ми приділяли реально багато часу. Аналізували загальні враження, роботу окремих напрямків, відгуки аудиторії, радились із колегами, читали пресу, соцмережі моніторили. І на основі всього цього вели тривалі розмови.

– Жорсткі?

– З роками ми навчилися робити це розслаблено. Але одного разу було і досить жорстко, роки три назад. Гадаю, в той момент щось докорінно змінилося. До того це була маленька напівмаргінальна подія, аж раптом проект став дуже популярним і хайповим. І ми такі: блін, ми що, модні? Ми ж ботани і задроти. Чому всі ці круті люди приїхали до нас, тусять і їм наче добре?

Все це кількісне зростання нас трошки виснажило, і обговорення було не те щоби жорстким, просто накопичилось, розумієш. Ми запросили зовнішню фасилітаторку, щоб вона пропрацювала з командою все це. Був такий досвід розігрування, коли ти говорив речі для мене, але звертався до іншої людини. Тобто ти комусь іншому в очі говорив, маючи на увазі мене: «Надю, ну ось тут ти так налажала, ти така вонючка, мені так було гірко». Казати прямо мені в обличчя таке було би незручно, а іншій людині при мені – легше. І ти така: «Ех, ну сорян, так».

Після цього ми наче роздуплилися з менеджментом, дещо поміняли і все стало якось простіше й ефективніше, і жорстких розборів польотів вже не було.

Отже! Це був перший етап: розбір, аналіз, фідбек. Далі – розробка концепції, процес, який починався одразу після завершення попереднього фестивалю, а закінчувався вже під час наступного. Цей етап – через брейнстормінги, розмови, спільні естетичні досвіди, перегляди кіно.

Для цього наші програмники завжди багато подорожували, дивилися, де і що відбувається, яке зараз кіно. Бо ми завжди боялися бути вторинними – як щодо українського контексту, так і щодо світового. Ці роблять так, ось ці – ось так, значить, ми так вже не можемо. Нехай в Україні це було би суперкруто, бо у нас цього ще не знають, але це вже не буде суперкруто для нас.

Паралельно з цим етапом дослідження і виробництва сенсів починався етап пошуку грошей. З цим досить складно, бо ти ще не маєш імен тих, кого ти привезеш, а тобі вже треба знайти на це кошти.

Приблизно з Нового року набиралися люди в команду, а останній місяць – це вже ААААА.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Як ви з самого початку змогли вмовити місцеву владу дати вам можливість таке провести?

– Я без іронії вважаю це великою історією успіху й навіть трошки дива. Для прогресивних людей, для змінотворців співпраця з державою – це зазвичай травматичний досвід. У найкращому випадку – нейтральний, типу, фух, цього разу не сильно мучили. А у нас все вийшло реально класно! Справа в тому, що у Славутичі об’єктивно нормальна влада. Є якийсь рівень бюрократії, бо все ж це держава, однак місто невеличке, тож приблизно зрозуміло, в які двері стукати й кому і що казати. До того ж ми просто були потрібні один одному: їм – туризм, рух, можливості, нам – чисте місто, база.

Загалом ми були шоковані, що все настільки нормально. Ми звикли до зовсім іншого: всі ці похмурі Івани Петровичі й Петри Івановичі, запам’ятати усі по-батькові – жах.

– А місцеві як відреагували на відміну фестивалю?

– Засмутилися. Писали, що будуть чекати нас. Нам дзвонив перший мер Славутича, з яким ми теж кілька років встигли попрацювати – він не міг повірити, що фестивалю не буде, буквально благав: давайте переживемо вибори, може все буде ок. Дуже зворушливо.

Славутич. Фото: Олександр Бурлака
Славутич. Фото: Олександр Бурлака
Славутич. Фото: Олександр Бурлака
Славутич. Фото: Наталка Дяченко

– А ще? Може не офіційні люди, а прості глядачі?

– Був такий друг фестивалю – Ігор, якого ми називали «Небайдужий». Загалом люди в Славутичі живуть в ритмі Чорнобильської станції, така особлива історія. І ми в неї не дуже попадали. Скажу метафорою: у них атмосфера мінімалізму, Арво Пярта, а тут ми приїжджаємо з фрі-джазом. Не завжди ми монтувалися разом, але загалом база місцевих глядачів весь час зростала.

Ігор був одним із перших. Він з самого початку був дуже активним, мав свою думку про все, а після найпершого фестивалю запросив всю команду до себе в гості. Ми питаємо: а хто ви, що ви? Він каже: та просто небайдужий, так і запишіть в телефони. Пустив до себе в котедж стадо людей, нагодував шашликами, напоїв.

Що цікаво, він людина досить суворих поглядів, захоплюється православ’ям та релігією, засуджує чимало речей сучасного світу. Але у нас вийходило спілкуватися. За інших обставин ми б ніколи не говорили. Я за ним трішки сумую, якщо чесно.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Як вам вдавалося запрошувати крутих гостей, тих же переможців Sundance?

– Перший selling point – Чорнобиль. Ми це знали і з самого початку цим маніпулювали. У західних людей реально є певна фантазія про Чорнобиль, всі мріють туди поїхати. Наші бояться, бо здоров’я, травматичний досвід, все таке. А якомусь іноземцю кажеш: film festival near Chornobyl – все, вони ваші, моментально.

А ще нам вдалося привезти купу крутих людей, бо ми класні. Ми реально вірили в те, що робили, ми були нестандартні, парадоксально поводилися. Велика заслуга в цьому Іллі. Точніше, його зросту – він високий, а це означає помітний. Далі – у нього є вуса. Якщо ви високий з вусами, то вас запам’ятають. А ще він дуже ціннісний, смішний і повністю антипафосний, тож коли він з’являється на якихось гламурних кіношних gathering, то завжди привертає увагу. Крім того, він реально не розуміє цього пафосу, тож може підійти до будь-кого на вечірці чи червоній доріжці і такий: слухай, а ти бував в Чорнобилі? Нє? Ну так погнали, у нас там фестиваль…

Фото: Наталка Дяченко

А ще кінофестивалі зараз переживають певну кризу. Всі трошки втомилися від старої моделі жирних, багатих, пафосних подій, коли є пітчінги-шмітчінги, інкубатори, вся ця індустріальна муть, скопійована з Кремнієвої долини, олігархи від кіно, які вирішують, кому дати гроші, й всяке таке. І на цьому фоні вискакуємо ми: прості, нетипові.

Ілля колись на одному з таких шмітчингів робив презентацію зі слоганом «Fuck the industry». Тобто виходить перед індустрією і каже: та пішли ви. Хтось сприйняв це як епатаж, а хтось реально подумав: та король дійсно голий! Ось такі люди до нас і приїжджали.

Фото: Наталка Дяченко

– Скільки коштує провести фестиваль вашого масштабу?

– Якщо брати грубу суму, то це $100 тис.

– А якщо підсумувати всі п’ять років, то звідки було більше всього грошей?

– Кожен рік по-різному, але загалом найбільше – з іноземних фондів: Culture Bridges, Вишеградський фонд, Британська рада, Фонд Гайнріха Бьолля. Тобто не кіношних, а тих, що підтримують демократію та подібні цінності. Ми їм і пояснювали: те, що робить фестиваль, це і є демократія, просто ви про це не знаєте. Нащо вам організовувати нудні конференції з panel discussions, давайте зробимо фестиваль! А найбільший шматок грошей, який ми будь-коли за один раз отримували, надійшов від американського National Endowment for Democracy.

– А наскільки ринковими були зарплати команди?

– Ринковими. Запитання лише в тому, що ринковий рівень зарплат в культурі – це смішно. Ми жартували, що у нас проект для киян з квартирами, бо культура – це взагалі заняття для людей з власною нерухомістю.

Фото: Наталка Дяченко
Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival
Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival
Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival
Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Чи писали вам з якимись пропозиціями допомоги після оголошення, що фестиваль йде на канікули?

– Скоріше навпаки: ми опублікували його через те, що нам дуже багато писали до того. Чимало людей просто хотіли спланувати собі травень, тож і запитували. Останні півроку я була ходячою прес-конференцією, бо весь час всім відповідала, чи буде 86, а також що там сталося з грошима та хабарем Мінкульту.

І були ще двоє людей, один з яких меценат, – він запитував, чим може допомогти, а також дівчина, в якої свій модний бізнес, вона пропонувала перераховувати нам процент з кожного продажу. Якісь інституційні партнери зверталися. Це дуже приємно і зворушливо, але, на жаль, для сталої фінансової моделі спочатку потрібен великий шмат фінансування – решту ми би вже знайшли. Багато маленьких шматочків грошей ми вже навчились знаходити, проблема в тому, що їх просто неможливо проадмініструвати. Кожна така гривня вимагає звітності й різноманітних рухів на п’ять гривень.

– А Український культурний фонд? Він же має фінансувати подібні штуки.

– У нас на нього були великі надії, однак ми просто не співпадаємо в строках. У фонді все прописано під короткі проекти, свого роду інтервенції – це якщо дипломатично казати. Якщо не дуже дипломатично, то це стимлює тебе робити проекти-одноденки «під грант».

Наш цикл роботи – рік. Щоб провести міжнародний фестиваль нашого масштабу, потрібно готуватися 12 місяців і з самого початку розуміти, що хоч якісь гроші є. Однак всі існуючі програми фінансування живуть в інших часових рамках.

Тож цього року ми почували себе дещо дивно – люди самі несли нам гроші, а ми такі: нє, дякуємо.

– А після маніфесту які були відгуки?

– Скажімо, команда це дуже добре сприйняла і влаштувала імпровізований флешмоб – усі постили фото славутицьких квартир, які ми пережили за всі ці роки: ну, ти знаєш, п’ятнадцять ісусиків на стіні, плакати з 90-х років, написи на усіх речах «Не чіпати!». Класно, що люди винесли звідти щось таке яскраве і живе.

А ще цікаво, що співпали два маніфести. В ті ж дні видання «Заборона» оголосило про призупинення діяльності. В чомусь наші історії подібні: вони також роблять дуже якісний контент, при цьому дещо більш радикальний, ніж Україна може витримати.

 

Ілля Гладштейн і Надія Парфан. Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

Культурні ініціативи в Україні

– У своєму маніфесті ви написали: «Шість років ми прагнули перетворити “сімейний проект Наді та Іллі” на сталу інституцію». Чому, на вашу думку, цього не вийшло?

– Не знаю. Мені самій цікаво було би дізнатися. Можливо, це в принципі неможливо, сімейні речі лишаються сімейними, така вже це інтимна матерія.

А може справа не в нас, а в Україні. Ми закрилися, «Заборона» закрилася, «Плівка» з’їхала, фестиваль «Деталі звуку» закрився. Після Майдану ціле покоління людей раптом подивилося навколо і сказали: ага, а що, можна? У декого це просто співпало з Майданом, як у нас, але, в принципі, всі кинулися щось робити і міняти. І тут виникає проблема росту – як перетворити низові ініціативи на інституції. Мабуть, нам всім не вистачає досвіду. Можливо, персональний фактор. Плюс, гадаю, частка держави в цій проблемі значна: Мінкульт не є ефективним, зате є корумпованим, в Українського культурного фонду – найбільшої профільної інституції держави – надто малий горизонт планування, в чотири рази менше, ніж наш, маленької приватної інституції.  

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– А якими були помилки фестивалю? Що би ви зробили інакше?

– Нічого. Серйозно. Хіба що я би особисто більше намагалася насолоджуватися процесом, бо ззовні все виглядає приємно і класно, а я при цьому згорала в пеклі. Зараз модно казати: вбий свого внутрішнього перфекціоніста, відпусти. А я не можу, мені подобається, коли речі зроблені класно! Але зараз я розумію, що, може, ніхто цієї різниці, за яку я билася, і не помічав, а я через цю боротьбу втрачала кайф від фесту.

– Чи бачиш ти очевидний і простий спосіб поліпшити співпрацю держави і незалежних організаторів подій?

– Простого – не бачу. Я би думала про сталість. Так, все зараз плинно, все швидко, але це bullshit. В культурі цілі треба ставити хоча би на п’ять років, на десять. Треба не боятися бути повільними, не бомбити одноденками: поставили стенд там, зняли проморолик тут. Хочеться мріяти про те, щоб зробити одну велику, але важливу штуку.

Хочеться, щоб те, що ти робиш, було не просто так, а класним. Ми всі помремо, а плоди нашої праці залишаться. Давайте робити так, щоби не було соромно.

 І наостанок – бліц 

 – Якби ти могла точно вирішити одну проблему в Україні, що би це було? 

– Мабуть, це дивна відповідь, але я би зайнялася акустичною екологією. Розрулила би проблему шуму в публічному просторі. Я переконана, що це дуже впливає на психіку, зводить з розуму, просто ми цього не помічаємо. Без цього гамору ми би стали адекватнішими, здоровішими, спокійнішими.

 – Які позитивні зміни за останні роки ти можеш виділити? 

– Мені здається, що у людей з’явилося більше натхнення. А ще – трішки easy в повітрі Києва. Ти можеш з будь-ким на вулиці перетерти між іншим. З’явилася якась нота розслабленості, мені здається.

А ще безвіз. Я вважаю це планетарним зсувом.

 – Назви людей в Україні, за якими варто стежити прямо зараз. 

– Наприклад, наші колеги з музичної агенції «Ухо». Скажу чесно: 70% того, що вони роблять, мені не заходить, я не в’їжджаю. Але ті решта 30% – вау! Мені подобається те, як вони мислять, як працюють, – це захоплює.

Крутий проект на рівні Києва – громадський простір і ресторан Urban Space 500. Це не про окремих людей, а про місце і спільноту. Про те, як нам в принципі сьогодні бути разом.

Ще мене нещодавно дуже вразило дещо в сфері біології та медицини. У Києві є така клініка Ilaya. Вони заробляють основні гроші на репродуктивних технологіях. Але паралельно у них є програма біотехреабілітації  воїнів АТО – вони буквально нарощують кісткові тканини і реабілітували вже 200 ветеранів. За усім цим стоїть команда крутих науковців зі Сходу України і хірург Володимир Оксимець. Він був військовим лікарем в Афганістані, потім працював у Донецьку, а після 2014 року переїхав до Києва і тепер творить ці дивовижні речі з кістками. Ось такими людьми я пишаюся.

Найцiкавiше на сайтi

Вчитися освіти: Іван Примаченко про селебріті сенсів та нову педагогіку за рік у Стенфорді

АвторЮрій Марченко
12 Червня 2019

Іван Примаченко відомий як ідеолог проекту безкоштовних онлайн-курсів Prometheus. Однак останній рік він дещо відійшов від цієї діяльності, бо вчився у Стенфорді на The Ukrainian Emerging Leaders Program. Одразу після його повернення Platfor.ma зловила Івана, аби поговорити з ним для нашого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» – про те, як Стенфорд змінює людей, що там найбільше вражає, та як, врешті, реформувати українську освіту.

– У чому відмінність між Іваном Примаченком до США – і нинішнім?

– О, різниця значна! Я зовсім по-іншому подивився на те, що є головним питанням освіти. Коли я їхав в Стенфорд, то, як і чимало інших людей з цієї сфери, вірив, що головне – знайти якусь дуже новітню і якісну модель навчання. Однак у США я подивився на найкращі школи, повчився в провідному університеті сам, поговорив з купою розумних людей, і у мене змінилася думка.

Насправді моделей того, як навчати, багато – передових, ефективних, дуже класних. Їх можна безкоштовно брати і привозити в Україну, бо зазвичай люди в інноваційних навчальних закладах світу дуже відкриті. Але проблема в тому, що ми не знаємо, як ці нові підходи до навчання масштабувати, як в світі, так і в Україні. Умовно, з однієї школи на 17 тис. українських шкіл, з одного університету на сотні вітчизняних. Це грандіозна проблема.

Справа в тому, що безліч досягнень людства з часів промислової революції базувалися на ефекті масштабу. Ми робили якісні товари й послуги доступними кожному завдяки тому, що знаходили спосіб виробляти їх масово, зберігаючи якість. Це стосується багатьох сфер нашої діяльності: транспорт, сільське господарство, цифрова економіка. Але як масштабувати в освіті – не дуже зрозуміло. Ось це головне питання. В Україні є центри інноваційного і справді якісного навчання, але чи достатній їхній вплив сьогодні? Не думаю.

– А в тебе є відповіді на ці запитання про масштабування?

– Не знаю, чи існує глобальне універсальне рішення, але у мене є низка тактичних відповідей, підходів, рекомендацій, які можуть це зробити. Власне, у Стенфорді я проходив курс масштабування соціальних інновацій, де ми вивчали, як таке втілюється.

– Розкажи коротко.

– В першу чергу, це діджитал-інструменти, тобто цифровізація. Далі державні політики, бо проводити зміни через держапарат буває досить ефективно. А також різноманітні способи організації, які спеціально стандартизуються, щоб їх було легко відворювати.

Вихід на вулиці: як Block Party та інші урбан-проекти перетворюють міста

АвторЮлія Гуріна
23 Жовтня 2018

27 жовтня 2018-го в Києві пройшла перша конференція про міські проекти «Урбанина», організована школою Projector та «Агентами змін». Учасники обговорювали, як їм вдається змінювати міський ландшафт в контексті світових тенденцій, і ділилися успішними кейсами. В контексті події розповідаємо про найбільш надихаючі приклади в Україні.

Не всі європейські міста пішоходизують простір, а Львів уже робить це. Локальні вуличні бізнеси Києва влаштовують свято вулиці, щоб зібрати кошти на її благоустрій. Публічний простір «Сцена» у Дніпрі – призер міжнародного конкурсу European Public Space Prize 2018. Міська адміністрація Тернополя створила сучасну набережну «Циганка» за проектом ініціативної команди архітекторів. Усе це відбувається на наших очах і змінює простір, в якому ми живемо.

«Останні 25 років ми живемо з думкою, що йдемо в Європу, що в них краще, що нам треба робити, як у них. Однак за цей час ми не помітили, як змогли вийти на рівень з ними, а багато в чому навіть стали кращими, – каже архітектор «Агентів змін» Максим Головко. – На конференції ми хочемо розказати саме про такі проекти».

Block Party на Рейтарській (Київ)

Block Party – це свято вулиці, влаштоване бізнесами, що розташовуються на Рейтарській. Мета проста і складна водночас – познайомитися з сусідами та сформувати міцне ком’юніті. Кошти, зароблені на Block Party, збирають на благоустрій Рейтарської.

Діана Столярова, менеджерка проекту Block Party:

«Початковий задум Block Party – вихід брендів у зовнішній світ, але “на домашньому”, в капцях. Зірки на небі стали так, що протягом останніх років на Рейтарській з’явилося багато локальних бізнесів: Syndicate, Kapkanshop, Riot Division, Chop-Chop, Styleinsider, Haze, кафе “Зигзаг” і “Каштан”, Zavod Shop, Plivka, видавництво “Основи”. Ці бренди сформували якісну тусовку соціально відповідальних бізнесів, які хочуть змінювати місто на краще.  

Перекривати вулицю регулярно – складне задоволення. Будемо робити це лише три дні на рік. Block Party проводимо у форматі DIY: без залучення спонсорів, без розміщення рекламного брендингу партнерів, без підтримки політиків. Проект повністю на самофінансуванні. Нехай ми будемо без крутої сцени та освітлення, але не втратимо в атмосфері та настрої. Нехай вийде в чомусь незграбно, але по-домашньому та власними силами.

Частину прибутку з вечірки бізнеси інвестують у благоустрій Рейтарської. На вулиці є у що інвестувати: бракує смітників, контейнерів, освітлення, не бракує розмальованих фасадів. Ми вже порахували вартість освітлення вулиці ліхтарями на сонячних батареях та сортування відходів – все це реалізується, але лише за згоди мешканців вулиці.

Промышленная революция: инструкция по применению креативных мест на старых заводах

АвторЮлия Куклина
22 Січня 2018

В словарь европейцев уже давно вошло понятие вроде «креативное пространство». Места, в которых заброшенные заводы и фабрики превращаются в площадки для творчества, все чаще появляются и в Украине. Platfor.ma разбирается, откуда это взялось, почему это так важно – и какие риски стоит учитывать.

В последние пару десятилетий во многих странах промышленные объекты превращают в креативные пространства, музеи и другие важные для общества и культуры площадки. Выигрывают от этого практически все: заброшенные индустриальные объекты получают вторую жизнь, бизнесу достаются офисные и торговые места, а гражданам – место для творческих инициатив. Забытые фабрики и заводы становятся местами работы, отдыха, общения, творчества и развития – обычной городской жизни для тысяч людей.

На такие проекты, как правило, решаются инвесторы, задача которых – не просто получить прибыль, а изменить среду. Причем зачастую это не романтические побуждения, а четкий расчет: в развитых странах креативные индустрии – серьезная отрасль. Тем временем в Украине подобные пространства, в первую очередь, — способ найти единомышленников, а еще – улучшить имидж города и его инвестиционный климат.

 

Примеров множество. Так, в словенской Любляне бывшая табачная фабрика превратилась в площадку с местами для работы, конференц-залами, баром и разнообразными программами для стажировок. В чешском городе Плзень креативное пространство появилось в старом автобусном депо – теперь там проходят фестивали, театральные представления и городские пикники. А в Лиссабоне на 23 тыс. квадратных метров заброшенной прядильно-ткацкой фабрики располагается LX Factory — место для реализации творческих идей в практически любой области.

В Германии преобразование индустриальных площадей и зданий вообще стало трендом — креативная и культурная экономика занимает здесь третье место по ВВП (65,9%) после автомобильной промышленности и машиностроения.

Бывшая табачная фабрика / Любляна, Словения
Старое автобусное депо / Плзень, Чехия (mirsoglasnomne.livejournal.com)
Старое автобусное депо / Плзень, Чехия (mirsoglasnomne.livejournal.com)
LX Factory / Лиссабон, Португалия

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук