Онлайн-просвіта:
Ілля Філіпов про курси EdEra й те, чому західна освіта не краща за нашу

АвторЮрій Марченко
29 Жовтня 2019
Теги:
Надлюдський фактор знання майбутнє освіта

Навесні 2014 року запустилася студія онлайн-освіти EdEra. Тепер це потужна організація, яка навчає українців у форматі безкоштовних онлайн-курсів, інтерактивних підручників та різноманітних уроків. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила зі співзасновником та СЕО EdEra Іллею Філіповим про те, чому західна освіта не є кращою за нашу, як змусити сотні тисяч вчителів пройти онлайн-курс та скільки коштуватиме навчити айтішників бадмінтону.

– Що зараз таке EdEra?

– Cтудія онлайн-освіти. Ми можемо взяти якусь освітню задачу, проблему, виклик – і зайнятись цим. Це може бути невелике завдання, коли до нас приходять і просять зробити певний освітній матеріал для певної аудиторії. А може бути більш абстрактна задача – наприклад, люди погано здають ЗНО або журналісти не розбираються в економіці. Ми заточені під те, щоб придумати рішення, розробити концепцію, скласти програму і створити інтерактивне рішення.

Глобально ми працюємо в двох напрямках. Перший – це безкоштовні курси для всіх: від школярів до юристів, від вчителів до економістів. Другий напрямок – створення проектів під ключ, коли, скажімо, компанії потрібно навчити співробітників. Зараз десь 80% – це безкоштовні проекти, 20% – корпоративні замовлення.

У нас на сайті 66 великих проектів: онлайн-курси, інтерактивні уроки, інтерактивні підручники. На всіх наших платформах, де є реєстрація, майже півмільйона людей. Але взагалі, я думаю, більше, тому що є проекти, де ми не фіксуємо кількість. Плюс наші відео є на Ютубі і там ще 43 тис. підписників і 18 млн переглядів. Ну і на інтерактивних підручниках теж з півмільйона відвідувань на місяць.

– Наскільки я знаю, все це народилося з того, що ти хотів вступати на PhD і зрозумів, що отримувати знання толком немає де.

– Я з третього курсу готувався вступати на PhD з фізики і вчився за онлайн-матеріалами, в основному Массачусетського технологічного інституту і Берклі. Деякі курси я паралельно проходив і в університеті, і онлайн: електромагнетизм, квантову механіку. І раптом почав помічати деяку різницю.

– На користь західних курсів?

– Не зовсім. Це ключова історія: я не вважаю, що на Заході освіта однозначно краща. Це не так. Якщо брати мій досвід, то наш курс з фізики часто був глибшим і детальнішим, ніж, скажімо, в Берклі. Але що у них однозначно краще – це культура створення власне освітнього продукту.

У нашій системі всі мучаться і можуть засвоїти інформацію, тільки якщо реально постараються. Із 25 осіб в групі повністю впораються, скажімо, троє, але зате вони вже точно досягнуть справжніх висот. А на Заході все направлено на те, щоб цікаво було всім, і кому більше всіх треба, той сам заглибиться.

Складно говорити, чий підхід кращий, у них просто різні цілі. Але мені здалося, що для масової освіти західна система трохи краща. Я просто сам бачив, як в школі та університеті люди втрачали інтерес до теми тільки тому, що вона викладається не дуже добре. Тому що немає сторітелінгу, немає легкості подачі інформації, немає жартів, немає зворотного зв’язку і людиноорієнтованого дизайну матеріалів.

Я пам’ятаю, як мене вразило те, що я буквально перевідкрив для себе теми, які здавалися нудними. Приїжджав до батьків і дивувався: слухайте, а чого теорія електромереж виявилася такою цікавою? У нас же в універі суперкласний фахівець з цієї теми, але тоді мене не зачепило.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту. Вони ставляться до цього як до чогось комерційного. Думають про користувача, про те, щоб у нього не було нападу епілепсії від Word Art’у в презентаціях. Тому і є інтерес.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту.

Я тоді був на п’ятому курсі, багато займався репетиторством і подумав: чому б не зміксувати західний і наш підходи, щоб створити гарний курс з фізики? Покликав одногрупника і ми почали. Поки створювали, паралельно вивчали верстку, проходили онлайн-курси з дизайну і монтажу відео.

Коли пішли перші відгуки на курс, було дуже приємно. Ми задумалися, що, може, проблеми є не тільки у фізиці, але і в інших дисциплінах. І вирішили прокладати ось цей міст, створювати продукти, які будуть викликати «вау» від якості освіти.

– Як вдалося від такої ось історії, коли двоє хлопців просто як хобі склепали курс зі свого предмету, пройти до потужної ініціативи, де вчаться новому півмільйона людей?

– Ну, по-перше, ми справді дуже вірили в те, що це потрібно, тому що бачили очевидний попит. А друге – це завзятість. Було багато моментів, коли здавалося, що перспектив повний нуль, а працювати доводиться цілодобово. Але ми все одно навіть не завзято, а вперто продовжували це робити.

ЗА ЩО СВАРЯТЬ І ХВАЛЯТЬ

– Наскільки я розумію, найпопулярніший ваш курс – для підвищення кваліфікації вчителів?

– Так склалося, що курси для вчителів у нас дуже затребувані. Найпопулярніший взагалі – саме цей курс для вчителів початкової школи. Його проходять близько 230 тис. людей і вже пройшли майже 150 тис.

– Це їм держава скомандувала таке зробити?

– Це перший і поки єдиний онлайн-курс, який використовувався для підвищення кваліфікації вчителів. Тобто були вже рекомендовані для цього, але наш єдиний, який офіційно потрібно було проходити. Ось в 2018-му, коли перші класи в школах набирали 22 тис. вчителів, для них було обов’язковим його закінчити. Тобто за законом повинні були пройти 22 тис., а в реальності пройшли аж 150 тис.

– А наскільки велика інерція серед вчителів, скажімо, сільських шкіл? Як вони сприймають такі інновації?

– О, це цікава штука, тому що коли курс запускався, то багато педагогів навіть не знали, що онлайн-освіта взагалі існує. Ми тоді просто по телефону створили вчителям більше 2000 поштових скриньок, тому що в них нічого такого не було, а для реєстрації на курс потрібно було. А найцікавіше, що ми в перший же день «лягли», бо майже одночасно зареєструвалися 70 тис. людей. День для технічного відділу і тих, хто сидів на телефонах, був страшний.

Загалом ми пройшли всі ці стадії: гнів, заперечення, прийняття і все таке. Для великої кількості вчителів це була незнайома форма, тому зрозуміло, що виникали труднощі. Але зате було дуже приємно, коли я кинув клич у Фейсбук і до нас приєдналася купа людей, які просто почали абсолютно по-волонтерськи допомагати педагогам у всьому цьому розбиратися.

А потім вже підключилися й самі вчителі. Якась жінка зі Львова сказала: Ілля, я ось створила групу в Фейсбуці, буду там відповідати всім, а кому не зможу, буду просити вас. Зараз в цій групі вже більше 60 тис. вчителів, і сформувалося справжнє ком’юніті педагогів, вони обмінюються матеріалами, досвідом. Сталася суперова самоорганізація і на наших очах виникло співтовариство активних вчителів.

– А який найбільш яскравий відгук від вчителів ти отримував на ваш продукт?

– Слухай, їх реально дуже багато. Ну, скажімо, «навіщо нам інститути підвищення кваліфікації, якщо у вас так добре». А найбільш класні – мабуть, коли вчителі розповідають, який живий відгук у школярів на нові методики.

Коли в складні моменти я намагався мотивувати команду, то говорив: уявіть, ви можете позитивно вплинути на 100 тис. людей. І кожен з них вплине ще як мінімум на 30 своїх учнів. Тобто ваша робота відгукнеться на 3 млн людей. Тому дуже здорово, коли нам пишуть, що завдяки нашим методикам навіть діти, які вічно мовчали, раптом розкриваються і розвиваються.

З іншими курсами теж буває приємно. Наприклад, писав 72-річний чоловік, що він давно забув фізику, а завдяки нашому курсу знову її полюбив. Це, звичайно, дуже круто.

Або ось наш курс про те, як підприємцям працювати з Європою – були відгуки, що, мовляв, дякую, у мене завдяки вашій програмі бізнес рвонув.

– Гаразд, а за що сварять?

– Теж багато за що. Якщо створюєш настільки масові продукти, то ціна помилки дуже висока. Але взагалі всяке буває. Наприклад, показуємо методику, як розділити клас на три групи по сім людей. А нам учитель пише: у мене в класі 40 учнів, про що взагалі всі ці ваші методики, якщо вони працюють тільки на групи до 25 осіб? Або ми показуємо, як можна облаштувати клас, а нам кажуть: все здорово, але у нас немає грошей і обшарпані стіни. Що тут робити?

Плюс досить багато консервативних вчителів, які з побоюванням ставляться до слів про компетенції, про те, що дитина повинна бути в центрі уваги. Вони іноді обурюються, що, мовляв, з ігровими методиками учні нічого не знатимуть, нібито тільки гратимуть і все.

Бувають концептуальні суперечки, особливо в тонких темах типу інклюзії або психології – там просто багато наукових шкіл і різні підходи.

– А ти впевнений, що за допомогою нових методик, в тому числі онлайн-освіти, діти будуть краще знати предмет?

– За нашими курсами ми реально бачимо, що діти після їх проходження краще знають предмет. З Освіторією ми зробили найпопулярніший в країні курс з української мови «Лайфхаки з українській мові і літератури», там по 50 тис. переглядів у кожного відео. Після завершення курсу всі, хто заповнили анкету зворотного зв’язку і успішно пройшли курс, зазначали, що склали ЗНО на 180+ балів. Усі без винятку.

СКІЛЬКИ КОШТУЄ ПАРТНЕРСТВО

– Окей, в основному вас хвалять, десятки тисяч людей проходять курси. Але ти згадував, що в команді бувають труднощі. Які?

– Та просто роботи дуже багато. Купа продуктів створюються паралельно для різних аудиторій, це складно. Плюс робота з великими масами людей завжди дуже стресова.

– А ти стикався з тим, що на якихось конференціях підходила якась вчителька зі столітнім стажем і говорила: та чого ти мене вчити будеш, хлопчик?

– Так звичайно. Моя фоточка навіть висіла в якихось вчительських пабліках з ремаркою, типу, «Та хто він такий, цей Едер?!». Ну і там тисячі шерів і коментарі штибу «яка онлайн-освіта, та він же навіть не вчитель інформатики!».

Але ми багато їздимо по вчительських конференціях і багато виступаємо. І стиль нашого спілкування завжди максимально ввічливий. Пояснюємо, що над безпосереднім змістом курсів завжди працюють експерти-практики, це не ми самі пишемо, ми відповідаємо тільки за те, щоб це виглядало красиво і зрозуміло.

Коли запускали курс для вчителів початкової школи, я всю країну об’їздив, розповідав і запитував: скажіть, що вам не подобається? Тобто так, критичні коментарі є, але серед, так би мовити, вчителів-лідерів думок нас в основному поважають.

Моя фоточка навіть висіла в якихось вчительських пабліках з ремаркою, типу, «Та хто він такий, цей Едер?!»

– У вас є як курси, умовно, для всіх, так і якісь досить вузько спрямовані. Наприклад, про експорт до Європи, про виконавче провадження. Я правильно розумію, що в цих випадках до вас приходить якась компанія чи фонд і каже: хочемо таке, зробіть.

– Так, у нас є потік вхідних запитів. Є матриця, за якою ми оцінюємо, наскільки нам релевантна ця заявка. Це один варіант. Але є і «вузькі» проекти, які ми самі придумали, бо ми працюємо з різними темами. Є продукти, де сто тисяч реєстрацій, а є такі, де всього дві тисячі.

– Подібні партнерства – це основна стаття ваших доходів?

– Вагома, так.

– Ось, скажімо, в мене своя ІТ-компанія і я хочу, щоб ви створили онлайн-курс «Бадмінтон для айтішників». Що мені потрібно для цього?

– Ну, знаєш, за нашею матрицей, напевно, ми все ж тобі відмовимо. Гаразд, насправді ми, швидше за все, проведемо дослідження. Вивчимо ринок, запитаємо в айтішників, наскільки їм взагалі цей бадмінтон альо. І, можливо, зрозуміємо, що тема значуща, і що бадмінтон в цій сфері може послужити швидкому економічному зростанню всієї країни. Тоді ми сформуємо кілька варіантів бюджету і концепцій під це. Якщо у тебе є гроші, то все, ми приступаємо до роботи. Якщо немає, але тема важлива, можемо разом вибудувати якусь фандрейзингову стратегію.

– Хочу десять лекцій онлайн-курсу про бадмінтон. Скільки це мені коштуватиме?

– Не можна так сказати, занадто багато нюансів. Всі проекти сильно різні, дуже залежить від типу зйомок: живі, на циклорамі, кількість камер, тощо. Скажімо, є курси, де просто людина сидить в кадрі. А ось освітній проект з протидії домашньому насильству «Дім (НЕ)безпеки» знято взагалі в стилістиці театру тіней, це інша вартість. А в «Автостопом по біології» купа різних 3D-історій.

– Ну, добре, такий курс – це в будь-якому випадку сотні тисяч гривень чи в десятки можна вміститися?

– Десять лекцій – точно більше ста тисяч.

ДЕРЖАВА І КОМАНДА

– Ви досить багато і начебто успішно співпрацюєте з державою. Наскільки це у вас комфортно проходить?

– Якщо на боці держави є політична воля, то все не складно. Плюс ми спочатку побудували співпрацю так, щоб по максимуму зняти з себе різні бюрократичні історії. Там є і Академія педагогічних наук, і Інститут модернізації змісту освіти, й цілі армії інших людей, які роблять неймовірно важливі речі. І у всіх потрібно отримати схвалення. Але нам якось пощастило, імплементація нашого курсу для вчителів початкової школи пройшла більш-менш нормально. Хоча потрібно враховувати, що там не було держфінансування.

– А де тут ваш, умовно, інтерес? Тобто ви такі за свої гроші забабахали курс, а потім говорите державі: «Ми ось тут півроку ночами не спали, нате вам курс, хочете? Безкоштовно!»

– У нас міністерство було в офіційних партнерах, це дозволяло легше фандрейзити гроші десь ще.

– Коли EdEra починала роботу, курси у вас були платними. Чому це змінилося?

– О, це цікаво. Про це взагалі ніхто не пам’ятає, навіть я вже забув. Ми й справді спочатку хотіли робити курси платними, причому шукали різні моделі: скажімо, заплати скільки хочеш. У edX (заснована MIT та Гарвардом платформа онлайн-курсів) було дослідження, яке показувало, що при будь-якій сумі число тих, хто проходить курс до кінця, – 80%, при безкоштовних – 5%. До того ж ми спочатку взагалі не розуміли, де брати гроші.

Але в підсумку від плати відмовилися, тому що тоді в Україні взагалі не було культури платити за щось в інтернеті, а онлайн-освіта до того ж була чимось незрозумілим і загадковим. Плюс ми хотіли, щоб це було доступно якомога більшій кількості людей. Загалом, ця гіпотеза не спрацювала.

Тим більше що тепер у нас 43 тис. підписників на Ютубі, 18 млн переглядів – мені здається, для освітнього контенту українською мовою це круто. Що тепер, весь контент ховати, чи що?

– Скільки людей у ​​вас працює?

– В офісі в Києві в середньому 30-33 людини. Плюс в Берліні ще п’ять айтішників. Це ті, кого можемо назвати постійними співробітниками, але ще систематично людей 20 залучаються на різні проекти. А якщо взяти експертів, то взагалі багато.

– Зарплати ринкові платите?

– Комусь так, комусь ні. Будь-яка робота складається не тільки з грошей, особливо якщо ми говоримо про міленіалів – їм важлива ідейна складова. У нас і ідея хороша, і команда крута, імідж гарний, відгуки приємні. А ще ти завжди дізнаєшся багато нового. Якби я тут не працював, то в житті не дізнався би стільки про біологію або права людини.

Плюс у нас все відкрито і прозоро: люди знають бюджети і ми всі разом працюємо над тим, щоб у всіх були хороші ринкові зарплати.

– А ти заробляєш тільки на EdEra?

– На EdEra плюс на якихось незначних історіях: консультую когось, скажімо.

– Робили колись закриті курси? Коли їх отримує замовник і більше ніхто не бачить.

– Так, звичайно.

– Часто такі запити?

– Не дуже, але буває. Ми можемо зробити це як у себе на закритій частині сайту, так і в самій компанії. Зараз плануємо активно розвивати такі послуги. Я дуже хочу, щоб бізнес в нашій країні серйозно ставився до освіти як в своїй компанії, так і зовні, інвестував у людей.

– Як ти ставишся до Prometheus?

– Та нормально ставлюся.

– Як оцінюєш їх роботу? Ви конкуренти взагалі?

– В якихось напрямках – безумовно. Коли хтось хоче масовий відкритий онлайн-курс, то, напевно, якісь замовники обирають між нами. У Prometheus більше продуктів, вони більш диверсифіковані, у них дуже хороша модель поширення цих продуктів. Але, як і в будь-якому проекті, якісь речі мені подобаються, якісь – ні. У нас різні підходи до створення продуктів, і нам, звісно, здається, що наш цікавіший і якісніший. У них, швидше за все, таке ж ставлення.

Я думаю, що ми більше такі кастомно-орієнтовані – з одного боку, це подовжує процес і ми не можемо так швидко покривати аудиторію, як вони. З іншого боку, це і є наш плюс.

Загалом, ставлення позитивне, але потрібно говорити окремо по кожному продукту. І у них, і у нас є як успішні, так і не дуже. І в Coursera теж – як явище вони норм, але там повно фігових курсів.

– Як EdEra виглядатиме за п’ять років?

– Сфера дуже турбулентна, і зараз ми пробуємо різні формати, експериментуємо з підпискою, горизонтальною структурою курсу, коли відразу можна починати з будь-якого модуля, з розмірами занять. І весь час аналізуємо, як і що заходить.

Думаю, масовим освітнім онлайн-курсам в класичному їх вигляді залишилося зовсім недовго. За п’ять років ми винайдемо якийсь свій формат освітніх матеріалів. Багато про це думаємо і вже є кілька парадигм, одну навіть розкажу, ми ще ніде про це не говорили. Робоча назва HIIL: High Intensive Interval Learning. Є таке в спортивних тренуваннях: High Intensive Interval Training, а ми пробуємо перенести на освіту. Це методика, де людина записується на якийсь час і йому дуже швидко залітають різні маленькі формати. Тобто ми відходимо від поняття модуль і переходимо до блискавичної зміни форматів. 

Хочемо зробити офіційну онлайн-магістратуру. Хочемо закрити тему англійської мови для всієї країни. А ще я сподіваюсь популяризувати технічні дисципліни типу математики. І точно хочемо допомагати Україні на державному рівні. Плюс хочемо виходити в Європу і розвивати освіту по всьому світу.

– Англійською, тобто?

– Так. У нас прямо в місії записано: спочатку зробити доступною і якісною освіту в Україні, а потім вписати нашу державу в глобальний освітній контекст.

– В який момент ти зможеш відкинутися в розкішному кріслі і сказати: «Все, перемога. EdEra можна закривати»?

– Боюся, до цього моменту помру і я, і планета. Мені здається, що освіта повинна реформуватися весь час. Не можна просто провести реформу – і забути. Це абсолютно динамічна історія.

І наостанок – бліц

 – Одна проблема в Україні, яку б ти вирішив, якби міг. 

– У нас якось занадто багато людей називають себе експертами. Ось я б хотів вирішити цю проблему.

 – Позитивні зміни за останні п’ять років. 

– Багато! Сплеск громадянської активності, в тому числі в освітніх проектів. Коротше, виник двіж, і він відчувається.

 – Три людини, за якими ти рекомендуєш стежити в Україні? 

– Сумними вечорами можна почитати тебе, щоб посміятися. А ще – Діму Дубілета, він зараз цікаво пише про зміни в Кабміні. Та загалом я ні за ким спеціально не слідкую. Просто життя підкидає цікавих людей, так і живу.

Найцiкавiше на сайтi

Гроші, м’язи, реформи: Дмитро Дубілет про свою віру в технології, Monobank і СБУ

АвторЮрій Марченко
24 Липня 2019

Минулого тижня Дмитро Дубілет став радником в.о. голови СБУ і буде займатися запровадженням технологій у боротьбу з корупцією. Крім того, він керує інноваційним фінансовим проектом Monobank, запускає Koto – аналогічну установу в Британії, а також є співзасновником нестандартного спортивного клубу Smartass. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Дмитром про те, чому він не радить створювати банки, як технології можуть змінити державу і чому Європа йде туди, звідки ми тікаємо.

– Monobank, Smartass, Koto, а тепер ще й ІТ-реформами знову будеш займатися. Якщо тобі треба представити себе одним словом, то як ти вітаєшся?

– Та просто – бізнесмен або підприємець.

– Наскільки складно перемикатися між настільки різними проектами? Є якісь методики?

– Дійсно, перемикання поглинає досить велику кількість часу і енергії, але методик ніяких немає. Просто намагаюся структурувати все так, щоби різні завдання не сильно перепліталися у часі.

Чесно кажучи, є відчуття, що я як раз сильно недозавантажений. У всіх проектах, які ти перерахував, є багато розумних людей, які роблять купу правильних речей, а моя роль – керувати, радити, давати якісь настанови. Все це не заповнює мій робочий день годин на чотирнадцять, як хотілося б.

– А на скільки заповнює?

– Ну, десь дванадцять. В принципі, день може тривати досить довго, але по-справжньому ефективно, так, щоб я аж сам кайфував від продуктивності – годин п’ять-шість.

– У всіх цих сферах ідеї ваших проектів досить нетипові: спортивний клуб на межі з дискотекою, банк без відділень, вихід в Британію. Як вони з’являються?

– У кожного проекту своя історія. Якщо взяти банківські, то у нас велика команда колишніх колег по Приватбанку, з якими ми всі робимо. Але, до речі, нічого особливо проривного в ідеї немає. Якщо ти все життя займався фінансовою справою, то, звичайно, думаєш про те, щоб створити власний банк. А якщо ти створюєш його в 21 столітті, то було би дивно робити установу з відділеннями. Тобто не було ніякої ванної, де ми сиділи як Архімед і такі раптом: «Еврика!».

Кіт Дмитра – прообраз маскота Monobank

Вчитися освіти: Іван Примаченко про селебріті сенсів та нову педагогіку за рік у Стенфорді

АвторЮрій Марченко
12 Червня 2019

Іван Примаченко відомий як ідеолог проекту безкоштовних онлайн-курсів Prometheus. Однак останній рік він дещо відійшов від цієї діяльності, бо вчився у Стенфорді на The Ukrainian Emerging Leaders Program. Одразу після його повернення Platfor.ma зловила Івана, аби поговорити з ним для нашого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» – про те, як Стенфорд змінює людей, що там найбільше вражає, та як, врешті, реформувати українську освіту.

– У чому відмінність між Іваном Примаченком до США – і нинішнім?

– О, різниця значна! Я зовсім по-іншому подивився на те, що є головним питанням освіти. Коли я їхав в Стенфорд, то, як і чимало інших людей з цієї сфери, вірив, що головне – знайти якусь дуже новітню і якісну модель навчання. Однак у США я подивився на найкращі школи, повчився в провідному університеті сам, поговорив з купою розумних людей, і у мене змінилася думка.

Насправді моделей того, як навчати, багато – передових, ефективних, дуже класних. Їх можна безкоштовно брати і привозити в Україну, бо зазвичай люди в інноваційних навчальних закладах світу дуже відкриті. Але проблема в тому, що ми не знаємо, як ці нові підходи до навчання масштабувати, як в світі, так і в Україні. Умовно, з однієї школи на 17 тис. українських шкіл, з одного університету на сотні вітчизняних. Це грандіозна проблема.

Справа в тому, що безліч досягнень людства з часів промислової революції базувалися на ефекті масштабу. Ми робили якісні товари й послуги доступними кожному завдяки тому, що знаходили спосіб виробляти їх масово, зберігаючи якість. Це стосується багатьох сфер нашої діяльності: транспорт, сільське господарство, цифрова економіка. Але як масштабувати в освіті – не дуже зрозуміло. Ось це головне питання. В Україні є центри інноваційного і справді якісного навчання, але чи достатній їхній вплив сьогодні? Не думаю.

– А в тебе є відповіді на ці запитання про масштабування?

– Не знаю, чи існує глобальне універсальне рішення, але у мене є низка тактичних відповідей, підходів, рекомендацій, які можуть це зробити. Власне, у Стенфорді я проходив курс масштабування соціальних інновацій, де ми вивчали, як таке втілюється.

– Розкажи коротко.

– В першу чергу, це діджитал-інструменти, тобто цифровізація. Далі державні політики, бо проводити зміни через держапарат буває досить ефективно. А також різноманітні способи організації, які спеціально стандартизуються, щоб їх було легко відворювати.

Монетизація освіти: як школам шукати можливості для реалізації власних проектів

Прогресивні учителі не лише намагаються змінити застарілу систему освіти, а й створюють свою власну – у школах, де вони працюють. Platfor.ma спіль­но з  Цен­тром інно­вацій­ної освіти «Про.Світ» і фон­дом  WNISEF підбиває підсумки проекту з підтримки сільських опорних шкіл «Пілот 24» і розповідає про проекти, які вдалося втілити учасникам.

Проект «Пілот 24», реалізований Центром інноваційної освіти «Про.Світ» за підтримки фонду WNISEF, став етапним для 24 сільських шкіл, які отримали статус опорних у процесі реформи децентралізації. Почавши із поліпшення матеріально-технічної бази, організатори побачили найважливіше: часто школа є єдиним живим організмом у громаді. Тому стимулом для системних перетворень став ще й адміністративний виклик – уповноважити школу на створення цінності для громади.

Лілія Боровець, співзасновниця центру «Про.Світ»

Організатори почали з навчання учителів та директорів шкіл, в основу якого лягли нові формати взаємодії вчителя і школярів, директора і вчителів, школи і громади. «90% директорів кажуть, що втілюють зміни і змінили свою роль у школі, 64% вчителів продовжують впровадження змішаного навчання», – ділиться проміжними результатами проекту співзасновниця центру «Про.Світ» Лілія Боровець.

Нові виклики, а разом з тим і потреби сучасної школи – це навчання з менеджменту, командоутворення та впровадження сучасних методів навчання. «Якщо говорити про директорів, то ми фокусувались на управлінському розвитку: побудова бачення школи, творення команди, зміна підходу до організації роботи всередині школи, делегування, залучення спільноти – всі ці речі важливо переосмислювати в контексті автономізації управління школою, – наголошує Лілія Боровець. – Вчителі ж працювали над зміною підходів до навчання – впровадженням змішаного навчання у школах. Крім цього, під час програми йшлось про розвиток емоційного інтелекту, персонального розвитку».

Зараз у школах продовжують роботу над започаткованими проектами. Плани, які розробили в межах проекту разом із ментором, учителі та директори активно впроваджують у своїх школах. Орієнтовані на сталий розвиток у власних закладах, вони сподіваються на глибинні зміни в освітній сфері.

 

За пiдтримки

«Інтелектуали ненавидять прогрес»: уривок із книги Стівена Пінкера «Просвітництво сьогодні»

АвторPlatfor.ma
8 Червня 2019

Стівен Пінкер – лінгвіст, когнітивіст, популяризатор науки та, мабуть, найвидатніший публічний інтелектуал нашого часу. У світі, закоханому в песимізм і нігілізм, він відстоює ідеали Просвітництва – розум, науку, гуманізм – і за допомогою фактів і статистичних даних переконує, що глобально все куди краще, ніж ми думаємо. Platfor.ma публікує уривок із його книги «Просвітництво сьогодні. Аргументи на користь розуму, науки та прогресу», яка вийшла у видавництві «Наш формат».

Інтелектуали ненавидять прогрес. А найдужче його ненавидять інтелектуали, що звуть себе «прогресивними». І зауважте: не те щоб вони не любили його плодів. Більшість медійних гуру аналітики, критиків та їхніх ортодоксальних читачів охочіше користується комп’ютерами, ніж пером і чорнильницею, а також воліє, щоб операції їм робили під анестезією, а не без неї. Проте балакучий клас дратує сама ідея прогресу – просвітницька віра в те, що через розуміння світу ми можемо поліпшити умови людського існування.

Щоб висловлювати своє презирство, такі люди створили цілий лексикон таврування. Якщо ви гадаєте, що знання допомагає розв’язувати проблеми, то у вас «сліпа віра» та «квазірелігійні вірування» в «немодний забобон» і «фальшиву обіцянку» «міфу» про «рух уперед» «неминучого прогресу». Ви – «черлідер» «вульгарного американського всеможливізму» з «бравурним» духом «ідеології зали засідань ради директорів», «Кремнієвої долини» та «Торгової палати». Ви сповідуєте «історію вігів», ви «наївний оптиміст», «Полліанна» і, авжеж, «Панглосс», сучасна версія філософа з Вольтерового «Кандида», який стверджує, що «все на краще в цьому найкращому зі світів».

Однак професора Панглосса ми сьогодні назвали б песимістом. Сучасний оптиміст вірить у те, що світ може бути значно, значно кращим, ніж є сьогодні. Об’єктом сатири Вольтера була не просвітницька надія на прогрес, а її протилежність – релігійна раціоналізація страждання під назвою «теодіцея», згідно з якою Бог не мав іншого вибору, крім як дозволити епідемії та масову різню, тому що світ без них метафізично неможливий.

Та облишмо епітети. Ідея про те, що сьогодні світ кращий, ніж був раніше, і може стати ще кращим, давно вийшла з моди серед інтелігенції. У праці «Ідея занепаду в західній історії» (The Idea of Decline in Western History) Артур Герман показує, що пророки кінця світу – «зірки» навчальних програм гуманітарних факультетів. Зокрема це Фрідріх Ніцше, Артур Шопенгауер, Мартін Гайдеґґер, Теодор Адорно, Вальтер Беньямін, Герберт Маркузе, Жан-Поль Сартр, Франц Фанон, Мішель Фуко, Едвард Саїд, Корнел Вест і багатоголосся еко-песимістів. Розглядаючи інтелектуальний ландшафт кінця ХХ століття, Герман нарікає на «грандіозний відхід» «осяйних поборників» просвітницького гуманізму, тих, хто вірив: «якщо люди генерують конфлікти й проблеми в суспільстві, то вони ж можуть їх і залагоджувати». У праці «Історія ідеї прогресу» (History of the Idea of Progress) соціолог Роберт Нісбет погоджується: «Скептицизм щодо західного прогресу, що раніше обмежувався жменькою інтелектуалів у дев’ятнадцятому столітті, в останній чверті цього століття розрісся і поширився не лише на більшість інтелектуалів, а на багато мільйонів інших людей на Заході».

Так, не лише ті, хто мудрагельствує за гроші, вважають, що світ котиться під три чорти. Звичайні люди, коли вмикають режим міркування, теж так думають. Психологи вже давно визначили, що люди схильні бачити своє життя в рожевих тонах. Їм здається, що порівняно з пересічними людьми, у них більше шансів не стати жертвою розлучення, звільнення, нещасного випадку, хвороби чи злочину. Та коли під запитанням опиняється не життя людей, а їхнє суспільство, Полліанна перетворюється на віслючка Іа.