fbpx

Людина скарг і пропозицій: освітній омбудсмен про навчання в карантин, ТікТок і нових дітей

АвторЮрій Марченко
16 Квітня 2020

Вже понад півроку в Україні працює інститут освітнього омбудсмена, який очолює Сергій Горбачов. Це спеціальний орган, який приймає скарги від будь-яких учасників освітнього процесу: учнів, батьків, вчителів – і намагається їх вирішити. Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, якими ростуть сучасні діти, чи є шанси у Володимира Великого на фоні Кайлі Дженнер та як карантин може піти на краще всій освітній системі.

– Інститут освітнього омбудсмена в повну силу запрацював у листопаді 2019. Що за цей час встигли зробити?

– По-перше, те, що нам вдалося швидко запустити роботу та почати розглядати звернення. Скажімо, мовний омбудсмен для запуску виділив собі шість місяців. Ми зробили це за два з половиною. Хоча робочий процес ще, звісно, треба вдосконалювати – зараз будемо дуже активно працювати над медіацією, психологічними аспектами й іншими способами вирішувати конфлікти. Бо до нас зазвичай доходять вже випадки, які потребують дуже прискіпливої уваги. Ну а загалом ми отримали близько 360 звернень.

– Скільки вдалося владнати?

– Наразі не маємо чіткою статистики, бо ми, скажімо, вважатимемо якийсь конфлікт вже завершеним, а він потім може знову іншим боком повернутися. Але все ж близько 70% звернень ми закрили. 

Взагалі, я вкотре переконуюся в тому, що часто конфлікти виникають там, де немає належної комунікації. Іноді цілком вистачає того, щоб просто поговорити, сказати: люди, тут має бути ось так, давайте зробимо – і, в принципі, це переводить суперечку в конструктивну фазу. 

Наприклад, нещодавно батьки написали нам, що у них в школі немає стадіону, а міська влада – нероби і мерзотники, нічого не роблять. Я дзвоню начальнику відділу освіти, він каже: так місцева рада вже виділяє 250 тис. грн на те, щоб розробити проєкт стадіону. Запитую його: а ви батькам про це говорили? Каже: ну, я в розмові з директором школи про це згадував.

Ми допомогли з комунікацією, вони написали про все на сайті, й ситуація владналася. Батьки просто дізналися, що школа все ж робить те, що має робити. Комунікація – це ключове.

Хоча часто проблема просто в грошах. Освіта – це дуже велика і складна система, яка потребує величезних коштів. Ось, наприклад, візьмемо лише один аспект – булінг. Треба ж не просто реагувати на якісь події, а й проводити профілактику. Потрібні нові програми, посібники, підготовка вчителів. Бо чимало освітян просто не надають належної уваги типовим для них ситуаціям, вважають, що «так завжди було, так воно і має бути». А насправді це булінг.

Скажімо, не випускати дітей на перерву, бо «дзвоник для вчителя». Або не давати вийти до туалету під час уроку. Якщо це повторюється і це стандартна позиція вчителя, то це точно булінг і зневажання прав дітей. І тоді треба пояснювати педагогам, адміністрації школи. 

– Освітній омбудсмен – це в першу чергу про скарги. Що найбільше не подобається трьом головним категоріям освіти: вчителям, батькам і учням?

– Як не дивно, здобувачі освіти пишуть мало. Можу припустити, що вони або не знають свої права, або не готові їх захищати. Пишуть приблизно порівну вчителі й батьки. Перші скаржаться на булінг, незадовільні умови в закладі освіти, несправедливе оцінювання, неетичну поведінку педагога, погані підручники, приховування інформації школою. Важливий сегмент скарг – побори, коли школа вимагає гроші за те, що має фінансуватися з бюджету. А коли людина відмовляється здавати кошти, то це стає підставою для булінгу вже між батьками.

Ну а вчителі скаржаться на необ’єктивне оцінювання їхньої роботи з боку керівництва, на невчасну чи неповну виплату зарплати, на невиконання закладами освіти зобов’язань із забезпечення роботи вчителя. 

– Дайте один яскравий приклад успіху освітнього омбудсмена, який покаже: окей, це потрібна посада.

– Ну от я нещодавно написав пост, де розказав, як ми допомагали вчителям, які пройшли сертифікацію, але не отримали за це 20% доплати до окладу, на що мають право за законом. Таких випадків було небагато, але зрозуміло, що за законами медіа саме вони отримували розголос. Бо не дуже цікаво, що 650 педагогів доплату отримали. А от те, що 60 не отримали – привід для обурення. Дуже важливо, щоб вчителі знали, що є люди, яким небайдуже те, що з ними відбувається.

Часто школа думає, що певна проблема є просто не дуже серйозною. Скажімо, мене дуже турбує тема дверцят в туалетах. Це про абсолютно базові потреби дітей. Але коли я кажу директору школи про це, то іноді чую: та нащо воно їм? Я тоді пропоную прибрати двері з дорослої вбиральні – нащо воно вам?

Я розумію, що це маленькі справи й в масштабах країни це, мабуть, не так вже і помітно. Але з таких непомітних деталей складається вся освіта. 

Діти XXI сторіччя

– Наскільки я знаю, ви почали працювати у школі в 1984 році, були директором, далі перерва і врешті знову директор школи. Діти за ці 35 років якось глобально змінилися?

– Та все суспільство змінилося, і діти також. Вчитель для них перестав бути єдиним чи хоча б основним джерелом інформації. Вони тепер отримують її відусіль. Вони інакше спілкуються та роблять це в іншому комунікативному середовищі. І це має змінювати ставлення вчителів як до учнів, так і до себе.

Я іноді чую, як батьки кажуть: та що ви там вигадуєте зі своєю якоюсь новою школою, ми ж вчилися, отримали колись нормальну освіту – і нічого. Я тоді запитую у батьків: а якої моделі у вас був гаджет, скажімо, в третьому класі. Ніякої? Ну а сучасні діти зростають із гаджетами в руках, як це можна не враховувати?

– Ви викладали в тому числі медіаграмотність. Як із цим у дітей і взагалі – їм же доступно все, навіть те, що не варто. Скажімо, у моєму дитинстві, щоб побачити голу жінку, треба було знайти якісь порнокарти чи щось таке, а зараз весь інтернет забитий таким. 

– Я досить обережно ставлюся до таких контраверсійних питань як сексуальна освіта. Бо суспільство у нас дуже патерналістське та традиційне. І часто можна побачити хайп навколо спроб хоча би просто поговорити про сексуальне виховання. Хоча моя позиція цілком однозначна: це потрібно робити.

Проблема в тому, що дитина ще не сформувала своє психологічне ставлення до цих проблем, їй це цікаво суто фізіологічно. Треба формувати ціннісне ставлення до людини: жінки, чоловіка – не важливо.

– Наскільки взагалі зараз це серйозний конфлікт цінностей – що діти, умовно, сидять в Інстаграмі Кайлі Дженнер, а вчителі дають їм паперові підручники, які ще десять років тому попередні учні обмалювали, і кажуть зубрити, в якому році Володимир хрестив Русь.

– Є такий жарт. Батько дорікає сину:

  • Ну ти в мене і тупий: в твої роки Моцарт вже написав п’ять симфоній! 
  • Тату, а в твої роки Лінкольн вже був президентом США.

Кожна доля унікальна й не можна виставляти нікого як зразок для мавпування. Це одна з ключових ідей Нової української школи (НУШ) – порівнювати себе не з іншими, а з собою вчорашнім. 

– Це добре, але звучить надто абстрактно. Скажімо, мені 12 років. Я дивлюся в ТікТок, мені там цікаво. Потім приходжу в школу – і мені тупо нудно, бо вчителі починають бубоніти: ось, діти, 988 рік, Володимир, хрещення Русі. Щось із цим можна зробити?

– Не лише можна, але й треба. Є купа способів зробити освіту більш цікавою, сучасною. Наприклад – широке застосування ігрових методів в освіті, так звана «гейміфікація». Ці методи стрімко розвиваються, в тому числі в Україні. Для дитини приблизно до 5-6 класів гра залишається якщо не основним, то надзвичайно важливим  способом пізнання світу. 

На мій погляд, головна біда радянської освіти полягала в тому, що учню з першого дня в школі казали: все, ти не дитина, ти учень, функція. Ти маєш ось це запам’ятати, це визубрити, сиди смирно, не рухайся, роби те, що кажуть. І це просто вбивало потяг до знань. Але це не природно, адже людині властива цікавість. 

Тобто питання в тому, як важливі теми з реального життя пов’язати з шкільною програмою. У мене є приклад того, як діти починають цікавитися фізикою. На уроках медіаграмотності ми розглядали гаджети як інструмент для пошуку інформації. А над нами в цей час світила звичайна LED-лампа. І я запитував: що спільного у цієї лампи і  у ваших гаджетів? Звичайна відповідь: ну, і те, і те світиться. Добре, воно світиться… А чому? Хтось каже: може люмінесценція? І коли вони цей зв’язок відкривають для себе, то далі вже їм цікаво, що ж таке LED і що таке матриця, чому в ній є кольори, як побудоване око людини і тому подібне. Ось за таким принципом можна й історію викладати.

– Добре, принцип хороший. І концепції всі хороші. Але є школа в умовному селі Великі Гуляки Фастівського району. І там вчителька 70 років стикається з тим, що їй треба поєднати весь власний досвід і сувору реальність з усіма цими концепціями і якимись фінськими моделями…

– Треба вчитися. Всім. І вчителям – у першу чергу. Іншого виходу немає.

– Але вона не буде. Вона буде як 50 років тому казати: всім сидіти, дзвоник для вчителя. І директор не може її звільнити, бо тоді у Великих Гуляках просто не буде вчителя.

– Буде. Це ілюзія, що не варто шукати інші варіанти. Новий закон «Про повну загальну середню освіту» передбачає, що всі вчителі будуть на контракті й треба регулярно підтверджувати свою спроможність працювати з дітьми.

Я знаю, що це викличе негативну реакцію педагогів, але скажу: те, що колись кожен із вчителів отримав диплом, зовсім не означає, що він може якісно працювати зараз. Бо постійно щось змінюється: суспільство, відносини, технології. Звичайно, простіше читати уроки за пожовклими конспектам, але так вже не вийде.

Як полагодити шкільну програму

– А як ви оцінюєте шкільну програму? Я чи не навмання відкрив предмет Захист вітчизни. Разом для 10-11 класів це 105 академічних годин, нормально так. І там є пункти типу «розв’язувати вогневі задачі на ураження противника, як процес знищення цілей вогнем з різних видів зброї». Це точно потрібно дітям і це точно ефективно? Або в інформатиці є «Конвертація MIDI-файлів у цифровий формат». Гадаю, ТікТок для них більш актуальний, ніж MIDI, який розробили 37 років тому.

– Я колись написав текст саме про це. Дуже багато авторів підручників навіть віддалено не розуміють, наскільки діти завантажені. У мене три роки тому був досить негативний досвід. Я тоді координував нацпроект з оновлення навчальних програм основної школи (5-9 класи). Ідея була в тому, щоб структурувати інформацію, ставити на перше місце не власне матеріал, а освітню мету – тобто: чого саме ми хочемо досягти, вивчаючи з дітьми цей курс? Частково нам це вдалося: тепер у програмах на першому місці стоїть освітня мета, очікувані результати навчання.

Але не вдалося вирішити іншу важливу проблему – розвантажити програми. Вони досі дуже перенасичені другорядною, необов’язковою інформацією. Через це вчителі просто змушені мчати галопом по Європам: хтось щось засвоює, хтось ні, але ми вже несемося далі. На відміну від західних шкіл, у більшості яких є дуже добре структуроване ядро знань, а той, хто хоче, вже потім самотужки знайде те, що треба.

У нас хімію в школах вивчають так, ніби всі точно потім підуть на хімічний факультет. А фізику – ніби на фізичний. Гарний вчитель завжди на своєму предметі, ну…

– … схиблений.

– Ха, стоп, цього слова я не казав. Скажімо так, він зафіксований на своєму предметі, надає йому надзвичайної ваги: бо це ж його життєвий вибір, його особиста доля. 

Коли ми говорили про оновлення програм, то у міністерстві освіти зібралася купа людей на публічну дискусію. І от лунає запитання: чи треба зробити програми більш простими і структурованими? Чи треба їхній зміст зробити більш доступним для дітей?  Усі хором: тре-еба! Окей, чудово. Тепер – конкретна пропозиція: давайте почнемо з фізики. Вчителі з цього предмету одразу: що?! Та як можна, це ж дітям щастя не буде, це ж основа! І так само без історії. Без хімії. Без будь-якого предмета, на думку цих вчителів. Тому тоді так і не вдалося структурувати програму.

Я великий прихильник інтегрованих курсів. Тобто таких, що поєднують в собі картину зовнішнього світу та пояснення того, що відбувається. Наприклад, дитину можна навчити всьому, навіть не виходячи з цього приміщення: просто аналізуючи те, що ми маємо перед очима. Ось стіл. Він зроблений з дерева, яке десь росло – це географія. Як воно росло? Це біологія. Його обробляли – фізика, хімія. Привезли сюди – знову географія, економіка, фізика. Пофарбували – знову хімія. Думаю, ідея зрозуміла. Все, що нас оточує, можна аналізувати. І все це є в шкільній програмі, але поки що, на жаль, досить слабко пов’язане з реальностю.

– О, до речі. У моєї колеги зараз дитина в школі. І вона каже, що підручники просто нудні. З літератури дітей змушують вчити вірші про природу, пташок і сонечко, а з математики в задачах трактори і землекопи. Невже не можна зробити цікавіше? Замінити трактори на спінери – і дітям вже сподобається значно більше.

– Ось тому я і виступаю за те, щоб робити навчання з опорою на предметний світ, на те, що дитина може побачити на власні очі, помацати. Скажімо, в НУШ у 1-2 класах діти вже рахують десь так. Просто виходять гуляти і вчитель каже: а давайте порахуємо, скільки листочків на цій гілці? А скільки хмаринок на небі? А давайте зробимо дві команди й будемо швиденько збиратися у групи по сім, по вісім? Прості дитячі ігри, але вони переводять процес розрахунків із абстрактних у дуже конкретні.

– Давайте ще про гендерну рівність у школах. Чому досі у футбол на фізкультурі грають лише хлопці, а на 8 березня для дівчат влаштовують майстер-класи ляльок-мотанок? 14 жовтня чомусь досі вважається днем хлопчиків, хоча захисники вітчизни – і дівчата теж? Що з цим робити?

– Ну а що з цим можна зробити? Ну от дивіться… Чи багато людей привітали вас з 23 лютим? 

– Тільки матір.

– А мене – тільки тітка. А колись – ого-ого скільки було… Тобто потрібен лише час: одні соціальні настановлення змінюються іншими

– Так, але школа закладає ці принципи на майбутнє. І фіксує у дівчат, що окей, на 8 березня ми розважаємося з ляльками-мотанками, бо ми берегині. 

– Це питання балансу. Чоловіки і жінки різні, й гендерні ролі в них теж різні. 

– Ми не однакові, але ж маємо бути рівні.

– Різні, але рівні, так. І вітати людину тільки тому що вона іншої статі – це дійсно дещо дивно. І наскільки мені вдається, я намагаюся це пояснювати. Але з цим важко, бо більшість суспільства поки що налаштована саме так. Гадаю, пройде час і все буде поступово вирівнюватися, бо це просто логічно. У мене в цьому плані поміркований оптимізм.

– Ну або ось я вчився в педагогічному виші, іноді не ходив на пари тижнями, але все одно став магістром, бо на факультеті було лише кілька хлопців і чомусь вважалось, що вони потрібні. До речі, запитання. Часто до таких закладів йдуть люди не тому, що мріють викладати, а просто бо більше нікуди не беруть: ну або хлопці від армії ухиляються, або ще щось. Що робити із тим, що на вчителів вчаться люди, які просто не мають і не хочуть ними бути?

– О, це грандіозна проблема, що професія вчителя не є престижною. По-перше, це через низьку зарплату. Хоча зараз вона підвищується.

– А яка, до речі, середня?

– Дуже залежить від стажу, категорії, навантаження. Можна сказати, що від 4 тис. грн чистими до 15 тис. грн. Це треба виправляти і про це багато говорять. При цьому я часто чую аргумент, що якщо вчителю більше платити, він, скоріше за все, не стане викладати краще. І це може бути правдою. Хоча для декого стане мотивацією працювати більш якісно, аби зберегти роботу. 

Але надзвичайно важливе інше, те, чого не хочуть розуміти противники підвищення зарплати вчителю. Збільшення зарплати в галузі створить певний тиск на ринку праці, бо молода людина, обираючи професію, буде розуміти, що вона в школі хоча би на життя собі може заробити.

А ще я би радикально зменшив набір на педагогічні спеціальності. Бо за найбільш оптимістичними даними до школи доходить хіба що п’ята частина випускників. То навіщо ми вкладаємо гроші у тих, хто ніколи не буде викладати? Хай здобувають іншу вищу освіту. Пішов на педагогіку за бюджетні кошти – маєш або відпрацювати, або повернути державі кошти за навчання.

– Через карантин діти вимушено вчаться дистанційно. Як ви оцінюєте цю систему і як можна її покращити?

– Ми на минулому тижні провели опитування, де отримали 8056 відповідей від батьків. Запитували про те, як зараз діти навчаються в умовах карантину.

Звичайно, це не є репрезентативним дослідженням у повному сенсі: очікуємо досліджень від соціологів. Але навіть воно проявило дуже важливі речі. Результати свідчать, що, незважаючи на складнощі і певну застарілість, система освіти змогла досить оперативно реагувати на виклики та змінюватися.

Надзвичайно важливим було для нас розуміння того, як саме змінюється ставлення батьків до школи, до вчителів після введення карантину. Майже третина опитаних (27%) відповіли, що стали ставитися до вчителів більш позитивно, а 19% – більш негативно. Тобто люди все ж почали оцінювати ситуацію за іншими критеріями і бачать, як реагує не лише система освіти загалом, а як виконують свою роботу певні вчителі. Це зайвий раз доводить: ставлення до вчителя може змінюватися на більш позитивне залежно від того, як сам він виконує свою робту. І я вважаю, що у нас є непогані перспективи до позитивних змін.

Мені видається також, що зараз освітній сектор дещо схожий на те, що відбувалося свого часу навколо Майдану. Хтось дійсно проводить зміни, придумує щось креативне, робить все можливе тут і зараз. Інша частина – пасивна, а деякі взагалі ставляться до всього нового чи незвичного вороже. Та все ж загальна тенденція така, що зміни тривають.

Головне, щоб все не зупинилося після закінчення карантину. Знову ж таки, треба змінити навчальні програми. Ми вже говорили, що вони надзвичайно перевантажені другорядною інформацією, не формують у дітей цілісне уявлення про людину і про світ, де ми живемо. Просто раніше батьки не дуже заглиблювалися у те, що там дитина вчить у школі. А тепер вони змушені все це бачити і одразу проявилося багато речей, про які раніше говорили професіонали: у дітей намагаються запхнути дуже багато другорядної інформації, при цьому вона не структурована. Можливо, завдяки карантину цією проблемою займуться серйозно. Ми вже з цим працюємо.

Дуже показова ситуація з телевізійними уроками, за помилки в яких вчителів почали фактично цькувати. Деякі з цих помилок були випадкові, невимушені, деякі – від того, що певний вчитель припускав фактичних помилок. І я добре розумію, звідки помилки і першого, і другого роду, бо є автором та ведучим кількох онлан-курсів. Ці курси завжди робить команда, яка допомагає автору. А тут на початку вчителя буквально покинули напризволяще: ніхто не передивлявся матеріали «свіжим оком», ніхто не давав виправити навіть ті помилки, які вчителі бачили самі після зйомки.

Приходив вчитель, щось начитував, це не аналізували і просто пускали в ефір. Зараз вже такого не буде, міністерство зреагувало на критику швидко і дієво: тепер уроки реферуються, є редакторська група, є більш ретельна перевірка матеріалу. Висновки зроблені цілком адекватні – і це добре.

Ще є проблема оцінювання. Як дійсно якісно охопити дітей у такій ситуації? В нашому опитуванні 99% батьків стверджують, що діти реально вчаться вдома, лише один відсоток з цим не погоджується. Але оцінювання – це велика проблема. Вже є варіанти і моделі такої роботи – але з ними треба ще ретельно працювати.

Коротше, викликів багато, вони серйозні, але я оптиміст: система зреагувала і важливі зміни вже відбуваються. А далі, як завжди, все залежить від нас.

– Давайте останнє запитання. Зрозуміло, якою, ймовірно, буде освіта років за 50: натискаєш кнопку, всі знання одразу йдуть прямо в мозок. А якою вона може буде років за 10-15?

– Головна проблема освіти в тому, що люди, які вчилися 20 років тому, мають вчити дітей тому, як жити через 20 років. І ми просто не можемо знати, що буде далі. Саме тому головним трендом, глобальним шляхом розвитку освіти є формування так званих «м’яких навичок», soft skills. І найголовніша з цих навичок: мотивація та вміння вчитися протягом усього життя. Бо сучасний світ вимагає весь час змінюватися, відчувати нове і реагувати на нові виклики. Без такого реагування будь-яка освітня система приречена на занепад. А ми хочемо мати в Україні таку систему освіти, яка б надавала можливість кожній людині найбільш ефективно реалізувати те, що в неї закладено природою. Це обов’язково станеться: власне, для цього і працюємо.

Читайте більше цікавого