Карти, гроші, диваки:
Богдан Логвиненко про те, скільки коштує Ukraїner та як розповідати неймовірні історії

АвторЮрій Марченко
5 Червня 2019
Теги:
Надлюдський фактор особистість подорожі

Три роки тому стартував проект Ukraїner – відео, тексти та фото про унікальні місця й унікальних людей нашої держави. Тепер це слово стало ледве не терміном для позначення експедицій за цікавим контентом рідної країни. Platfor.ma розпочинає «Надлюдський фактор» – цикл інтерв’ю з людьми, які творять в Україні неймовірні речі, – з розмови з ідеологом Ukraїner Богданом Логвиненком про те, як їм все вдалося, скільки це коштувало, як правильно читається назва проекту і чому головне – це неймовірні історії.

– Розкажи кілька цифр про Ukraїner, щоб одразу всіх вразити.

– Не знаю, чи це вражає, але у першій експедиції ми проїхали 100 тис. км по Україні. І набрали 100 тис. підписників на Фейсбуці – тобто, виходить, один кілометр – один підписник. Зовсім нещодавно вийшла книга як фінал першої частини проекту. Книга стала однією з перших за кількістю продажів на цьогорічному Книжковому Арсеналі, а перший наклад наполовину розійшовся ще до її виходу з друкарні по передзамовленню. Зараз закінчуємо повнометражний фільм про скульптора Валерія, який їздив із нами в Грецію.

Але загалом для мене є здобутком кожна історія, яку ми випускаємо. Зараз їх 130, і має вийти ще 50 з тих, що ми вже зняли. Хоча коли ми їхали в першу експедицію, то планували, що з кожного регіону в нас буде всього по три сюжети. Але вже у Закарпатті ми одразу зняли аж 15 – просто не могли зупинитися. Це задало такий темп, що далі ми вже не могли показати якийсь інший регіон менше. Хоча, звісно, десь історії знайти важче, десь люди взагалі не хочуть про себе розповідати.

Історії

– Як ви шукаєте сюжети?

– Перед кожною поїздкою ми запитуємо про цікавих людей у соцмережах і перевіряємо усі ці теми. Шукаємо в регіональних ЗМІ – там часто можна знайти щось дуже смішне. Найбільше для одного регіону в нас було 400 потенційних історій – чи то Карпати, чи Галичина, не пам’ятаю. Далі ми скорочуємо все до короткого списку і врешті обираємо декілька найкращих, які будемо знімати. Це суперважко.

Зараз стартувало друге коло експедицій – ми знову поїхали в Приазов’я, де вже були. І цього разу ми навіть не шукали нічого, бо залишилося надзвичайно багато героїв з попередніх разів. Плюс команда стала настільки великою, що як тільки ми кудись збираємося, нам одразу щось радять – і цьому ми довіряємо найбільше. Бо іноді люди щиро кажуть щось в дусі «зганяйте до мого дідуся, він класний, нагодує вас».

– А вдруге до когось плануєте заїхати?

– Ми взагалі вирішили дещо змінити формат – знімати довші й глибші історії. Тепер ми проводимо з кожним героєм кілька днів, бо раніше – встигали максимум день. Найкрутіші історії перезнімаємо в новому форматі, продовжуємо їх, бо є класні ініціативи, які за ці три роки дуже розвинулися.

– Розкажи тоді про свої улюблені сюжети.

– Я можу розповісти не про улюблені, а про знакові. Наприклад, про Мішеля – це німець, який в Закарпатті вирощує буйволів. Це реально була історія, через яку про нас багато хто дізнався.

Другий такий сюжет – про скульптора Валерія з Панасівки. Ми тоді оголосили краудфандинг, за кілька днів зібрали 115 тис. грн і повезли його в Грецію. Лонгрід про цю подорож теж був дуже популярний.

При цьому я дуже переживаю за історії, які набирать мало переглядів. Для мене вони часто найбільш щирі й теплі, але чомусь проходять повз увагу.

– Наприклад?

Бортники! Я про цю історію розказую всюди і скрізь. Я розумію, що там трошки незрозуміла ця їхня поліська мова, але ж є субтитри! Для мене це дивовижно душевна історія і одне з найбільших відкриттів за всі роки проекту – я просто не уявляв, що таке є в 21-му сторіччі. В енциклопедіях записано, що бортництво – це ремесло, яке зникло ще у 19-му столітті. От ми приїжджаємо, дивимося в енциклопедію, дивимося на живих бортників – і чогось не розуміємо.

– А ви якось розбираєте такі випадки? Типу, класна історія, але не полетіла.

– Так, ми дивимося аналіз сайту, Ютуб, думаємо, що можна було покращити. Час від часу робимо і розбори польотів, що в якій історії вийшло не так. Буває, що ми розуміємо: ось так було би зняти краще, але ми були обмежені в часі або погода зіпсувалася. Іноді хочеться на кожну історію мати по тижню.

– А якщо взяти бортників, які там були помилки?

– Ми ніяк не змогли би виправити ту унікальну мову, якою вони говорили – не переозвучувати ж. А ще репортаж вийшов саме в той момент, коли змінилися алгоритми Фейсбуку і покази від сторінок серйозно впали. Знову ж таки, знімали надто швидко і недозняли. А якщо, наприклад, взяти Мішеля, то я спеціально їздив до нього за тиждень до експедиції, тож він уже був підготовлений і все знав. По бортниках ніяких контактів і напрацювань у нас не було.

– Чи є якісь разючі зміни в житті ваших героїв від того, що вони опинился у ваших сюжетах?

– Так, звісно, хтось волонтерів собі знайшов, хтось гроші на розширення, хтось просто подружився з людьми, в яких вони були в «сусідніх історіях».

– А було, що хтось залишився незадоволеним сюжетом?

– Ні. Хіба що один раз, коли вийшов просто дещо сирий текст з купою помилок – але це один раз на 130 історій.

Команда і гроші

– Скільки зараз людей в основній команді проекту?

– Двадцять. А загалом – кілька сотень волонтерів.

– Ці двадцять постійно отримують зарплатню?

– Дуже по-різному. Є проектна зайнятість, є помісячна. А позиції типу бухгалтерської – частково волонтерські. Хоча загалом ми не дуже розділяємо волонтерську та основну частину команди, бо в будь-якому випадку ніхто не отримує ринкових зарплат. Просто не можемо це собі дозволити. В попередньому колі експедицій у нас взагалі не було грошової нагороди за них – хоч щось отримували тільки ті, хто постійно працював над проектом.

Якщо говорити про те, що зараз, то ми намагаємося поєднувати експедиції зі спецпроектами, які ми робимо із партнерами і отримуємо за них гроші. За експедиції – ні.

У нас також є сторінка донейту, де можна просто підтримати проект. А наш найбільший благодійник – ноунейм. Ми не знаємо, хто це. Із загальних 500 тис. грн, що ми зібрали, він сумарно закинув нам десь 80-100 тис. грн. Ще є великі донейтори, які щомісяця закидають приблизно по 5 тис. грн, але загалом середній внесок досить скромний – 250 грн. Є також люди, які просто підтримують нас – своєю технікою, своїм автомобілем, Українська академія лідерства надає нам свій шматочок офісу і приміщення їхнього осередку у вільні від студентів дні для навчання наших волонтерів, Avtologistika підтримує наші навчання і надає свій хаб для стратегічних сесій, Dodosocks дає нам на свята шкарпетки, аби ми їх роздавали волонтерам, Minizavod в борг друкує сувенірну продукцію. І цей список підтримки довжелезний і поповнюється.

– А скільки в середньому коштує одна експедиція?

– Якщо казати суто про технічні витрати, то одна експедиція – це 50-100 тис. грн, залежно від тривалості і регіону.

– Відео – це взагалі дорого. Як вам вдається знаходити на це гроші, чи є якесь фінансове планування? І що із спецпроектами?

– У нас змішана модель. На початку було приблизно так: 20% власні гроші, 80% – спонсорські. В різний час було від трьох до семи комерційних партнерів – їм був цікавий більш розважальний контент, який ми закривали в основному за рахунок своїх відеоблогів. Зараз все трошки змінилося: приблизно 60% від грантів, 20% – пожертви, решта – партнерські гроші.

 

– Поведінка спонсорів якось змінилася? Скажімо, спочатку було важко вмовити, тепер вже самі приходять…

– Дивна штука: ми ніколи не шукали гроші. Усі партнери і грантодавці приходили до нас самі. Нещодавно, наприклад, ми заповнили грант Українського культурного фонду – і це фактично їхня заслуга, бо нам декілька людей звідти написали: ну що, ви будете подаватися, чи ми далі будемо підтримувати фестивалі «весняні грайлики»?

Я не вмію ходити і просити. Гроші знайшли нас самі. В певний момент я просто зрозумів, що у нас раптом є п’ять комерційних партнерів, а значить, назад дороги немає.

Концепт ми придумали в січні-лютому 2016-го, а першу експедицію планували на квітень. Я не намагався «продати» проект, я ходив до різних людей і консультувався: чи ми усе правильно робимо, чи подобається їм формат, ідея, спосіб комунікації? Мені потрібна була просто їхня експертиза, але дуже часто люди говорили: о, так давай ми впишемося в цю історію.

Ми ніколи не шукали гроші. Усі партнери і грантодавці приходили до нас самі

– Тобто все завдяки твоєму широкому колу знайомих і хорошій репутації?

– Загалом є певне протиріччя. З одного боку, спонсори хочуть свіжого і цікавого контенту, щоб приєднатися до нього на початку, але з другого, вони бояться нових проектів, бо це ризик. Чимало потенційних спонсорів відвалилися, бо не дуже зрозуміли, що це буде за історія. А на тих, хто погодився, мабуть, дійсно спрацювало моє ім’я. Гадаю, вони розуміли, що я тупо не зникну з грошима.

– Проект зараз перекладається кількома мовами…

– Декілька днів тому запустилась дев’ята перекладна мовна версія – іспанська.

– Які найбільш популярні?

– Англійська, польська і німецька. А є, скажімо, грузинська мова, у якої не надто багато перекладів, але ми її дуже цінуємо. Це так класно – відкриваєш свій матеріал, а там ці дивні грузинські символи. А якщо серйозно – жодне інше медіа в Україні не має грузинської версії, а це одна із найближчих для нас країн, хоч в нас і немає спільного кордону.

 

Кейс Ukraїner`a

– Дивись, коли ви починали, то не дуже навіть самі розуміли, що вийде, а тепер стали ледве не терміном: хтось щось знімає в селі і такий – о, я як Ukraїner. Завдяки чому це вдалося?

– Гадаю, все завдяки тому, що, по-перше, ми з самого початку зберігали унікальний стиль. По-друге, ми реально вишукували ці історії. Десь 50% наших сюжетів – це абсолютне відкриття. Про того ж скульптора з Панасівки до нас знали хіба що кілька його сусідів, а Google нічого й не чув про Валерія Єрмакова.

– Ось дивлюся: зараз за запитом «Валерій Єрмаков скульптор» 112 тис. результатів в Google. Що з ним тепер, до речі?

– Дороблюємо фільм про нього і веземо в його село. Слухай, ще у нас була мета дістати круті історії на світло й показати, що фокус класичних ЗМІ на жесті не обов’язково правильний. Дивне підтвердження цього фокусу ми знаходимо у наших героїв, бо вони бачать телєк, бачать його героїв і думають, що самі вони творять якусь фігню, що їх ніхто і ніколи не помітить. Місцева журналістика дійсно часто не помічає діамантів, які просто лежать у них під ногами. Чомусь їм ліньки пішки пройти до унікальної історії, а замість цього вони пишуть якісь штуки про черговий приїзд напівзабутої зірки з Києва. При цьому я думаю, що ми ще не відзняли й 1% дивовижних історій, які є в Україні. Ми просто вийшли на це чисте контентне поле і почали його орати.

– А що ти можеш сказати про «Знайдено в Україні» – цей проект теж влаштовував експедиції в різні місця.

– Коли ми запускалися, то нічого про них не знали. Але, здається, вони не робили репортажі – просто розповідали про місця, в які їздили: де там жити і що їсти. Такий своєрідний тревел-гайд. Ми ж зовсім не хотіли такого формату. Але круто, що вони є і по-своєму відкривають Україну.

У нас була мета дістати круті історії на світло й показати, що фокус класичних ЗМІ на жесті не обов’язково правильний

– Як ви домовилися, щоб ваші сюжети показували в Інтерсіті й аеропортах – це ж досить консервативні структури?

– Зовсім різні випадки. По-мирному домовитися з Інтерсіті не вийшло, і тоді я просто написав пости, що кожні кілька хвилин там тупо крутиться реклама з Оксаною Марченко – до того ж ролик ще й злизаний з якогось західного відео. Пост добре розійшовся, бо це ж зрада, люди таке люблять. Дмитро Гнап зробив розслідування на Слідство.інфо щодо екранів у Інтерсіті й того, хто їх контролює. Після цього Укрзалізниця змінила оператора екранів, а новий сам прийшов до нас.

Бориспіль – це інший випадок. Минулого року ми почали працювати з Мінінформполітики і завдяки їм переклали купу коротких відео іншими мовами. Далі вони сказали, що хочуть нас підтримувати, вийшли на Бориспіль – і в результаті була така тристороння співпраця. Тепер прилітаєш у Бориспіль – і дивишся коротке яскраве відео, наприклад, про кар’єр в Коростишеві, і тобі туди хочеться. Класно ж.

– Як відбувається робота над поїздкою від початку до кінця?

– Я вже розказував, як ми шукаємо і відбираємо героїв. Іноді це викликає бурхливі дискусії, але загалом ми стараємося не оцінювати за якимось параметрами – це швидше емоційне, інтуїтивне оцінювання. Ми ж не знімальні машини, ми люди – і наші герої теж люди.

Отже, далі ми збираємо команду, їдемо на зйомку. Є троє-четверо людей, які беруть інтерв’ю, хоча раніше це був тільки я. Далі повертаємося в офіс, розкладаємо всі файли по папках і віддаємо інтерв’ю на розшифровку волонтерам. Потім сценарист пише скрипт до відео. Є автор, який пише текст і додатково шукає цікаве по цій темі. Сценарист із режисером і монтажером працюють над роликом. Паралельно йде робота над фото. Верстальник і редактор збирають все це у матеріал.

– У вас є класний контент – як показати його людям? Ви щось із дистрибуцією спеціально робите?

– Так, ми купуємо рекламу в Фейсбуці – це наш головний канал дистрибуції. Далі йде Ютуб, потім сайт, і набагато менше – Інстаграм, Телеграм, Твітер. Від Google ми маємо грант на промоцію України в світі – це гроші на рекламу в самому Google, ми за неї нічого не платимо. Здебільшого ми через неї промотуємо іншомовні версії.

 

– Що найскладніше у вашому форматі – розказувати про невідому Україну?

– Та нічого складного. Просто ми розуміємо, що якісь формати ми вже закінчили, скажімо, короткі відео про туристичні місця. Ми вже відзняли на дрони абсолютно всі з них, ну, може, штук 10 по всій країні залишилися, але вже не будемо за ними ганятися.

Зараз будемо знімати не віддалені якісь місцини, а міста. Загалом ми відчуваємо невичерпність наших історій, бо весь час з’являються нові. Ми ж знімаємо не тільки про традиції, а й про новаторство, про стартапи, про людей, які починають якусь космічну справу. І часто вони діляться не досвідом, а емоцією. Ти дивишся і розумієш: можливо все.

А ще ми запускаємо новий формат, придумуємо для нього назву, але робоча – «Країна ззовні». Це історії про наших за кордоном. Будемо їздити до них і знімати. Розуміємо, що це зовсім інший рівень витрат, тому шукаємо і історії в кожній країні, і підтримку на зйомку. Важливий принцип – щоб гроші не давали ті, кого ми знімаємо. Ще один – ми будемо показувати не тих, хто «виїхав і став успішним», а людей, що справді творять Україну ззовні, долучаються до публічної дипломатії, волонтерять за кордоном, розвивають міжнародні зв’язки або бізнес, привозять іноземний досвід чи інвестиції, у всілякий спосіб щось роблять для сучасної України.

– Як багато часу команда приділяє проекту?

– Є п’ятеро людей, для яких це 24/7.

– І це для вас основний прибуток?

– Так.

 

Україна і ментальність

– Останніми роками Україна серед лідерів рейтингів найнебезпечніших країн світу. Що ти про це думаєш і чи траплялися у вас неприємні моменти?

– Найбільш небезпечна наша ситуація – це коли на Поліссі в селі Тупіковому нам ледве не спалили машину. Так співпало, що до них в цей же час нагрянули якісь квестери на джипах і ганяли по їхніх приватних полях. І от вони на Пасху, трошки п’яні, бачать, що посеред села теж стоїть джип на київських номерах. Ми знімаємо всередині хати, я дивлюся у вікно, а навколо нашої машини просто буря. Добре, що власники хати вискочили і пояснили, що все ок.

– А як ти все ж таки оцінюєш нашу позицію у рейтингу небезпеки, у рейтингу щастя? Ми 133-ті з 156 держав.

– Небезпека не відчувається абсолютно. Я багато подорожував і знаю купу країн, де ти реально відчуваєш напругу, оглядаєшся, тримаєш речі при собі. За кордоном у мене було чимало спроб пограбування, де я дивом рятувався. Скажімо, суперстрьомно бувало в якихось місцях Франції, особливо після футбольного матчу в Марселі. В Україні за три роки в нас не було жодної ситуації, коли нам би щось серйозне загрожувало.

А от щодо щастя – 100%. У нас навіть є таке редакційне правило монтажу – ми знаємо, що кожен герой, навіть якщо він робить неймовірну штуку, на початку інтерв’ю десять хвилин буде розповідати про те, як все погано. Ми не те щоби цензуруємо це, але враховуємо загальне уявлення про те, що ти нібито не маєш бути успішним – це ще класичною українською літературою нав’язано. В Україні немає героїв, є тільки антигерої. І якщо ніхто навколо нічого не робить, то ти весь час намагаєшся себе знизити до того ж рівня.

Є регіони, де це значно більше відчувається – чим далі на Схід, тим сильніше, але з винятками – Полтавщина, скажімо, зовсім не така, там весело і люди більш щасливі. Приазов’я мені здалося більш депресивним, там часто починають розмову з якоїсь жесті. Ти виводиш на те, що «але ж ви робите фантастичні речі». Відповідають: ну, таке. Буває, що людям важко розказати про те, що вони роблять, бо їх ніхто і ніколи про це не запитував і вони просто не можуть повірити у те, що це може бути комусь цікаво.

– Чи добре, що є такий культ не-успіху (більше почитати про український культ страждань можна тут)?

– З одного боку, це плюс, бо з нуля може бути легше починати, ніж коли ти думаєш, що ти вже офігенний. Але, з іншого боку, є серйозний ризик меншовартості, ризик назавжди залишитись на цьому рівні.

У нас був герой – живе серед гуцулів, говорить російською, бо він білорус, і вже 30 років будує махоліт як у да Вінчі. Він вже збудований, але все ще не летить – і той весь час щось креслить, перероблює. І от він неймовірно всім цим нахтнений. Але вважає, що це нікому не цікаво.

– А ти не думаєш, що коли люди не розповідають про свої здобутки, а лише культивують не-успіх і страждають на камеру, то це зовсім не надихає й інших?

– Звісно. Тому ми й намагаємося витягувати з них ці тріумфи. Потім вони і самі мають змогу на себе подивитися і переоцінити те, чим вони ж і займаються. А загалом з усіх інтерв’ю про «все погано» ми могли би зробити грандіозний фільм про тотальну зраду, де різні герої з різних регіонів говорять однакові речі. Тут ще є така штука, що досить часто наші герої – диваки, і їм потрібна певна захисна чешуя, щоб співіснувати з оточуючим світом.

У нас є  редакційне правило монтажу – ми знаємо, що кожен герой, навіть якщо він робить неймовірну штуку, на початку інтерв’ю десять хвилин буде розповідати про те, як все погано

– Давай раз і назавжди розставимо крапки, ну, хай буде, над Ї. Чи відрізняються глобально люди на Заході й Сході?

– Я би казав не стільки про географію, скільки про близкість до бойових дій. Адже, скажімо, Полтавщина чи частина Слобожанщини – це теж Схід, але люди там часто більш відкриті, ніж на Заході. Ну і на Закарпатті все зовсім непросто.

А єдина історія, яку ми не змогли зняти, скажімо, трапилася на Буковині. Там є село Волока, яке є одним із найбільших покупців страз Swarovski в Європі – до них навіть приїжджав офіційний представник, який був у шоці, що це просто село. Справа в тому, що там майже в кожному дворі шиють весільні сукні і продають їх на Захід. І ось жителі виявилися надзвичайно закритими, бо вони боялися, що ми чи здамо їх в податкову, чи вкрадемо якісь таємні креслення їхніх суконь. Про них колись зняв сюжет «Квартал-95», і тепер вони дуже переживають.

Коротше, я би не ділив на Схід-Захід. Є прифронтова зона і є певні райони, де так само закриті люди з певних причин. Ну і навіть приїзд «Кварталу-95» може тотально закрити село.

 І наостанок – бліц 

 – Якби ти міг вирішити в Україні рівно одну проблему, щоб це було? 

– Відчуваю, що після заміни табло зі зворотним відліком в київському метро – таких проблем вже не лишилось.

 – Які позитивні зміни в Україні ти можеш виділити за останні роки? 

– Якісні дороги між багатьма обласними центрами (і я не жартую). Друге – децентралізація – ми багато про це знімаємо й іноді просто в шоці від змін. А ще кількість української музики і фільмів, успіхи українських рекламників і документалістів.

 – Назви крутих людей, на яких варто звертати увагу. 

– Юрко Филюк, Сашко Горонді, Марія Козакевич, Олександр Козак, Мішель Якобі, Валерій Єрмаков, Юрій Яковлєв, Роксолана Худоба, Олесь Дзиндра, Володимир Солоджук, В’ячеслав Зайцев, родини Альошкіних, Дідул, Морозових, Пуцентел. Це так, згадав навскидку.

 – Давай останнє запитання: чи може Ukraїner колись закінчитися? О, до речі, Юкрейнер чи Українер? 

– Обидва варіанти правильні. Хоча я задумував Юкрейнер, але стільки людей говорили інакше, що ми навіть громадську організацію назвали «Українер».

 – Отже, чи може цей проект завершитися? 

– Мені здається, історії невичерпні. І хочеться, щоб проект був не просто медіа. Поступово це стає певною спільнотою: герої, партнери, знімальна група, донейтори, глядачі, читачі. Ми всі маємо дуже схожі цінності, ми всі палаємо своєю роботою. Все це частинка створення України. Хай на одну мільйонну долю, але все ж.

 

Головне фото – Христина Кулаковська.

Найцiкавiше на сайтi

Дороги, вареники та права жінок: іноземці про дивну Україну

АвторPlatfor.ma
10 Січня 2018

Щороку волонтери з усього світу з’їжджаються в Україну, щоб у шкільних таборах GoCamp навчати дітей англійській, німецькій і французькій мовам та ділитися своєю культурою. А вже за кілька тижнів вони везуть додому власні враження. Разом з ініціативою GoGlobal ми вирішили дослідити, що іноземцям подобається в Україні й від чого вони не в захваті, а також які з їхніх очікувань не справдилися і чому.

 

Фото: www.facebook.com/laurens.soenen

До того, як взяти участь у GoCamp, я вивчав політику та історію України, але не мав жодного уявлення про те, якою буде реальність. Коли я їхав в Україну минулого літа, у мене було кілька найпоширеніших негативних стереотипів. Усі вони виявилися помилковими. Замість сірої, старомодної та нудної країни я побачив сучасну і яскраву Україну з величезним потенціалом. Більше того, я був вражений гостинністю, незважаючи на стереотип про українців як досить відчужених людей.

Я завжди буду пам’ятати, як усі, кого я зустрів, зробили все можливе, щоб дати мені лише найкраще. Україна займає особливе місце в моєму серці завдяки надзвичайним людям, які завжди прийдуть на допомогу. Через це Україна стала моїм другим домом. Я не побачив тут чогось особливо негативного, але мушу визнати, що мої подорожі тривали не дуже довго. Я не надто переживав через погану інфраструктуру або прояви корупції, але можу уявити, наскільки це розчаровує, якщо жити в таких умовах тривалий час.

Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена
Фото з особистого архіву Лоуренса Сунена

Пороблено: дивні історії, які відкривають очі на світ

Редагування геному, навчання спеціалістів із магічного мистецтва, секта напівсліпця, перегони між «швидкою» та доставкою піци, феномен гіпнотичних відео – дивні, але вражаючі явища в нашому світі. Platfor.ma ділиться знаннями про фантастичні речі поряд із нами.

3 смертельні хвороби, які людство не розуміє

Війни між людством і хворобами тривають вже багато століть – у більшості випадків ми перемагаємо, але бувають вірусні катастрофи, які вчені досі не можуть зрозуміти. Це також означає, що ліків проти них не існує. Ми дізналися про три захворювання, які вганяють лікарів у депресію: танцювальну чуму, пітницю та Еболу.

 

Найдивніші спеціальності світових навчальних закладів

Спеціаліст із НЛО, переглядач телесеріалів, фахівець із магічного мистецтва, майстер із вирощування марихуани – це не мрія, а реальні спеціальності. Університети по всьому світу готові навчити вас не тільки програмуванню, філології та мистецтву, а й більш новітнім і, на перший погляд, фантастичним дисциплінам. Розповідаємо про деякі з них.

 

Що таке дивні повільні відео для перепочинку від світу

В мережі популярності набрали так звані АСМР-відео – на них люди годинами їдять, дихають у мікрофон, шурхотять папером, шепочуть або роблять інші монотонні рухи (та звуки). Такі ролики заспокоюють людей та знижують рівень тривоги – Platfor.ma звернулася до науки та розібралася, чому це працює.

 

Науковиця про секс і кохання

Ми записали найцікавіші думки біологині Ольги Маслової щодо сексу та кохання – як ці два феномени сприймає мозок, чому кохання дійсно схоже на наркотик, чим самозадоволення відрізняється від партнерського сексу та що про все це думає наука.

Як напівсліпець створив найвідомішу секту в історії

Влітку 2018-го в Японії стратили Сьоко Асахару – лідера всесвітньо відомої секти «Аум Сінрікьо», яка у 1995 році розпилила газ зарин у токійському метро. Platfor.ma переказує історію маленької людини, яка стала великим монстром.

 

Як українці вперше дізнавались про секс

Ми продовжуємо відкривати нові грані сексуальної культури і цього разу розпитали відомих українців про те, як вони дізналися про секс – із фільмів, від друзів, із газети «Speed-інфо» чи з підручника для студентів-медиків.

 

Як наука навчилась творити суперлюдей і чому це лякає саму науку

Розповідаємо про неймовірну технологію редагування геному, яка водночас дуже лякає. Ця система може перемогти рак, ВІЛ, вірус Зіка, спадкові генетичні захворювання та малярію, а також завдяки ній батьки можуть «розробити» собі ідеальну дитину. Але що це – спасіння чи небезпечна зброя?

 

Хуліган про расизм, наркоторговлю та бійки

Platfor.ma взяла анонімне інтерв’ю у футбольного хулігана, щоб дізнатися, як з’явилася ця течія, навіщо фанатам потрібні бійки та за що вони деруться, а також чому це – стиль життя зі своїми політикою та ієрархією.

Стереотипи про культуру

Ми поговорили зі спеціалістами про поняття «культура», його роль і місце в українському суспільстві та розглянули основні стереотипи, з якими щодня стикаються культурні менеджери. Спойлер: ні, художник не має бути голодним.

 

Як осетри пережили динозаврів, а тепер вимирають

Лідери думок, зірки та царі у підводному світі Дунаю – усе це осетрові риби. Вони пережили динозаврів та існують мільйони років, але вже не мають сил боротися з жорстокістю людства, тому знаходяться під загрозою зникнення. Ми приготували історії та цікаві факти про осетрів, а також інструкцію для людей, які не хочуть, щоб цей вид зовсім зник у дикій природі.

 

Анонімне інтерв’ю з лікарем служби 103

Лікар швидкої допомоги чесно розповів нам про такі аспекти роботи, які нам навіть не снилися. Зокрема ми з’ясували, хто першим приїде на виклик – «швидка» чи доставка піци, почули смішні та не дуже історії з практики, дізналися про лікарські забобони, а також про те, що необхідно змінити у нашій системі охорони здоров’я.

«Київ? У Кремнієвій спокійніше»: розмова з менеджером Amazon, який переїхав до України

АвторАртур Марс
7 Вересня 2018

Оуэн О’Доннелл більше 20 років працює у сфері ІТ. Серед іншого він управляв глобальними групами розробників в Amazon, Symantec Corporation та McAfee. Нещодавно експерт переїхав до Києва, щоб працювати в ІТ-компанії Innovecs на посаді Chief Engineering Officer. Також він став одним із перших спікерів нового мультимедійного простору InnoHub – проекту, створеного для обміну знаннями у сфері високих технологій та креативу. Platfor.ma скористалася можливістю, щоб поговорити з ним про інновації та особливості роботи в ІТ.

– Ви переїхали з США в Україну. Які перші враження?

– Київ – величезний мегаполіс. Куди би ти не дивився – усюди багатоповерхівки. Ритм цього міста я відчуваю на собі одразу, адже і у Кремнієвій долині, і у Сан-Хосе чи Сан-Дієго усе якось спокійніше.

Ще одне з найяскравіших перших вражень – транспорт. У Долині є громадський транспорт, але там він не дуже ефективний, у вашому місті – навпаки. З іншого боку, там стрімко набирає обертів тренд використання електромобілів, що знижує забруднення навколишнього середовище. І от цього не можна сказати про Київ.

– Що вас найбільше здивувало в Україні? Як плюси, так і мінуси.

– Як на мене, сьогоднішня Україна – це щось на зразок Ірландії 90-х років, коли країна перебувала на порозі становлення у якості «Кельтського тигра» (так називають феномен бурхливого зростання економіки Ірландії наприкінці 90-х і на початку 2000-х. – Platfor.ma). Втім, я ще мало де був в Україні, і тому можу сказати лише про Київ та людей, яких мені пощастило зустріти саме у цьому місті. Так от, у вас точно чимало потенціалу – і це є одним з головних плюсів держави. А саме місто – класне для прогулянок, історія тут чи не у кожній будівлі. Київ дихає нею. Що ж мені зовсім не подобається – аж занадто багато вибоїн на дорогах.

© INNOHUB

– Якщо говорити про 20 років вашої роботи, то що вважаєте своїм головним успіхом?

– Якщо підсумувати усі вміння, знання та навички, то головним здобутком свого життя я би назвав уміння вчитися створювати інновації. Під час мого перебування в Amazon, під час керування бізнесом з усіма його викликами навколо менеджменту, росту працівників та всього іншого, я виніс для себе наступне. Інновація – це розуміння того, як має змінюватися софт, щоб відповідати вимогам навіть не сьогоднішнього, а завтрашнього дня.

Amazon – це ціла імперія, одна з найбільших корпорацій світу. Як вона виглядала для вас?

– Я неодноразово на цьому наголошую, не відлякую, а просто констатую факт – атмосфера в компанії досить напружена. Якщо ти отримуєш завдання, ти маєш його виконати вчасно. Якщо не можеш це зробити, то до тебе підключається група експертів, які допомагають, але завдання в будь-якому випадку мусить бути зроблене вчасно. Amazon – це про дисципліну, прямолінійність і твоє власне бажання стати найкращим 24/7. Там вчать на помилках, але попри все бажають їх не робити.

– Як хорошому українському програмісту потрапити на роботу до таких монстрів як Amazon, Symantec чи McAfee?

– Я думаю, що в першу чергу розробникам потрібні принципи, які будуть вами керувати. Ти маєш бути достатньо хоробрим, аби відстоювати те, у що ти віриш. А з тим використовувати свої технічні знання для вирішення щоденних проблем. Цього достатньо, аби постукати у двері цим компаніям.

Думаю, що у моєму випадку спрацювала експертиза, яка в мене була у керуванні командами у продуктах 1.0. Саме вона допомогла Amazon усвідомити цінність, яку я можу принести для вирішення проблем, які на сьогодні не мають вирішення взагалі.

© INNOHUB
© INNOHUB

Золотий фонд Фейсбуччини:
Уляна Супрун про причину всіх українських проблем

АвторPlatfor.ma
31 Березня 2019

В рубриці «Золотий фонд Фейсбуччини» Platfor.ma збирає розумні дописи розумних людей, які хочеться зберегти для нащадків. Такі, як пост в. о. міністра охорони здоров’я України Уляни Супрун про відоме всім українцям явище транспортного колапсу як метафору суспільства, де кожен дбає лише про себе.

Як і решта киян без власних автівок, я регулярно користуюсь сервісами таксі для пересування містом. Ні для кого у Києві не є секретом, що рух автівкою дуже часто має всі шанси завершитись виснажливими стояннями у заторах. Транспортний колапс столиці України — очевидна та дуже сумна історія.

Часто потрапляючи в такі затори, мене приголомшує ігнорування водіями базових правил дорожнього руху. Напевно, найбільш очевидний приклад такого порушення — коли водії на перехрестях просто не зупиняються на червоне та опиняються посередині, блокуючи рух усім учасникам. Просто бо кожен дбає лише про себе, і це виглядає єдиним справжнім правилом дорожнього руху.

Ти сидиш в автівці та просто сердишся на водіїв машин, які у твоєму полі зору, усі кругом своєю наглістю сковують твій рух, руйнують графік, приносять у життя хаос, злість та нерви. Водій таксі з тобою солідарний, але вже звик до такого трафіку і просто каже, що так завжди стається. «Але що зробиш?!» Всі сигналять одне на одного. Всі проти всіх. Кожен сам за себе. Справа кожного важливіша за сталий рух усіх.

Такі затори на дорогах — це прекрасна модель того, як рухається наше суспільство. Є загальноприйняті правила. Є відсутність покарання за їхнє порушення. Є розуміння алгоритму «наглість друге щастя», який короткостроково допомагає комусь обігнати інших, але в цілому регулярно сковує і шкодить усім.

Ілюстрація: https://www.facebook.com/ulanasuprun

Нещодавно я розмістила у себе на сторінці відео, як водії пропускають швидку в Одесі, яке переглянуло понад 300 тисяч людей. Багато людей поширювали його з коментарями типу «а хтось каже, що країна не змінюється/давно чекала на таке відео в Україні/раніше бачив подібне відео з Німеччини і от дочекався». Ми можемо взаємодіяти з повагою один до одного у критичні моменти, але поки лише коли чуємо сирену «швидкої».

Затори і ці нездорові практики з наглості часто призводять до аварій та жертв. Після таких зіткнень, коли врешті-решт відновлюється рух, всі відчувають нову позитивну динаміку. Але ми забуваємо, якою ціною цього досягли і з часом добираємось до наступного перехрестя, де все відбувається по новій. Ми здатні на інше. Чому чекати, щоби бути прикладом для решти?

Суспільства з атомізованими сім’ями та кланами, які живуть за принципом «якщо не подбаю про себе, ніхто не подбає про мене» і за кожної нагоди ігнорують правила і вилазять на «середину перехрестя», блокуючи рух для решти, — приречені на стагнацію, імітацію політики та владу популістів. Іншими словами — приречені на кожному історичному перехресті застрягати у звинуваченнях одне одного і змаганнях з хитрості та наглості.

Щоб країна разом рухалась до безпеки і розвитку — треба вміти поважати людей навколо і вимагати поваги до себе. Поводитись щодня так, наче максимально багато залежить від тебе особисто. Якщо ми хочемо як нація стояти в заторах і моментами вириватись до наступного затору — можемо просто все робити так само далі.

#Україна_понад_усе для мене не про абстрактну країну, яка вимагає кинути усе заради неї чи постійно відмовлятися від особистого заради колективного. #Україна_понад_усе — це про уникнення оцих заторів у нашому повсякденному житті, коли треба будувати і взаємодіяти з презумпцією спільного блага, а не виживання найбільш наглих.

Ці принципи працюють і зі звичайними громадянами, і з політиками та посадовцями. Ці принципи мають стати елементом повсякденної культури за умови тривалого практикування їх критичною частиною суспільства. Так, це забирає час. Але це корисніше, ніж стояти в заторах.