Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019
Теги:
Надлюдський фактор дизайн креатівіті мистецтво

Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю роботи з конкретною людиною. А може, навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може, один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним зануренням у тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту – Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну, ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого, що «ой, ні, у вас не такі роботи». Напочатку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі склав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от «маємо заявку: в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь?». І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю їх, отримую фідбек, фіналізую картинку.

– Розкажіть про свій процес.  

– Спочатку я перекладаю текст. Англійську я знаю, а от німецьку нещодавно перекладав. Робив картинку для швейцарського журналу і йшов у Google Translate, а там такииий салат видавало, жодного узгодження членів мови немає – було складно. Ну а загалом я читаю текст, розбиваю його на якісь 5-10, може, 20 тез. Відкидаю ті, що неперспективні, ті, що арт-директор точно не брав би собі як фабулу для картинки. І там лишається три-п’ять тем, які я по-різному собі формулюю. 

Ну, наприклад, на День Землі хотів робити картинку. Я думав – так, що в цьому є? Наприклад, я фокусуюсь на тому, що людина споживає, вона знищує землю, тож я пишу собі синоніми знищення. Спалює, скопує лопатою, з’їдає… Ага, з’їдає – це цікаво. Що є кругле, що можна з’їсти? Приходжу до того, що це може бути шкаралупа яйця розтріскана, тобто Земна куля з материками, в ній ложечка і вона в підставці для яйця. От такий хід думок приблизно, коли ти чіпляєшся за слова і візуалізуєш.

Сергій Майдуков, ілюстрація до Дня Землі

– Часто буває, що змінюється техзавдання?

– Буває. Був такий випадок з Guardian і цивілізований вихід з ситуації, коли змінюється ТЗ і пропонують йти далі за новими умовами. Ну це за кордоном така практика, в нас це трошки хаотично завжди відбувається: «Чувак, в нас тут помінялось, вибачай», і рідко коли компенсація буває.

 – А бувають правки від арт-директорів? 

– Правки – ні! 

– Ніколи? 

– Ні, ну хіба якісь мінорні. Там є таке поняття, що якщо вони ідею затвердили, то графічні ходи допускаються будь-які. Ти можеш хоч що там робити, тому що вони бачать твоє портфоліо і професійний арт-директор уявляє, що він може отримати. Він дивиться скетч, співставляє з твоєю естетикою і далі ти просто показуєш фінальну картинку.

Єдине, коли можуть бути правки, це коли в підсумку не читається ідея, тобто в скетчі вона була, а в картинці ти щось загубив і акценти змістились. Тоді може втрутитись арт-директор і попросити ще раз пройтись по цій картинці. Ну а загалом якісь деталі, типу давай заголовок сюди посунемо, а оце сюди, – і все. Немає такого, що кардинально «в етой картінкє мнє нє хватаєт тєпла», як мені писали колись росіяни. А там на картинці страус і місто. І що ти з цим будеш робити?

– Ви говорили, що тримаєте в голові те, про що арт-директор думає. Це вже з досвідом прийшло?

– Це з досвідом. 

– Тобто зараз ви просто вже знаєте, що в них в голові. 

– Юільш-менш, не в сенсі, що я завжди знаю… але коли я відправляю ці п’ять скетчів, то завжди майже впевнений, який з них візьме арт-директор. І так, правок вони не роблять, але треба розуміти, що якщо це картинка для New York Times і ти будеш її десь показувати, і це буде погано, то це твоя репутація. В них немає часу займатись естетичним вихованням – впорався як впорався, більше самостійності.

Сергій Майдуков: «5 years ago Russian soldiers which everyone called ‘the green men’ appeared in Ukrainian Crimea and started a military operation of annexation of the peninsula».

– Для арт-директора це плюс, якщо ви щойно зробили картинку, наприклад для The New Yorker, і NYT думає «так, треба з ним попрацювати»? Чи навпаки вони прагнуть ексклюзивності?

 – Ні, навпаки, я думаю, що це збільшує бажання співпрацювати з якимось автором, тому що є поняття репутації арт-директора, а воно апріорі високе, якщо ти займаєш цю посаду в The New Yorker. Тому якщо ти не боїшся підписатись під цим ілюстратором і під вашою співпрацею, то віддаєш йому частку свого авторитету. І колега дивиться і думає: окей, це якісний ілюстратор, давай ми також будемо з ним співпрацювати.

– Вони набирають собі свою внутрішню команду авторів і постійно з ними працюють?

– Так, я думаю, що так. І хтось постійно випадає, тому що працювати з щоденним виданням штибу NYT, мені здається, дуже важко. Коли ти кожні 20 хвилин отримуєш якесь повідомлення, на яке маєш відповідати, це відриває від творчого процесу – драм-н-бейс,  десь така робота. Як я це уявляю: в них є якийсь пул фізично в редакції і, може, ще якась табличка «ілюстратори, які сьогодні подобаються». От вивалився один, а їм відповідно треба, щоб хтось покривав приблизно таку естетику.

– Як в акторстві.

– Напевно, як улюблені актори у Тарантіно того самого, як у Коенів свій пул.

– Є арт-директор, в якого ви улюблений актор?

– Арт-директор британського видання Royal Academy of Dance. Вони випускають свою газету чотири рази на рік, називається Dance Gazette. Я для них малював, мені здається, тричі. І він нещодавно пише: «Ти один із наших улюблених ілюстраторів, наступного року буде сторіччя Королівської танцювальної академії, чи є в тебе можливість і бажання взяти від нас якусь комісію?». Типу як меморандум про співпрацю на 2020 рік… сьогодні! Отак вони все планують.

А нещодавно, навпаки, я пропустив замовлення. Прокинувся вранці, дивлюсь пошту – а там замовлення на картинку в The New Yorker. І я – воу! Це о четвертій ранку був лист (в нас же 8-9 годин різниці), о сьомій я його прочитав, одразу відповів, а вже за 20 хвилин отримав, що «вибач, та вже пізно».

Сергій Майдуков, Denzel Curry for The New Yorker Magaizne
Сергій Майдуков, Antivaxxers and their influence on world health trends, for The New York Times
Сергій Майдуков, The main threats for US today, for The New York Times

– Чи є якийсь секрет, можливо, щось, що ви знаєте вже зі свого досвіду, як отримати можливість співпрацювати з виданнями масштабу The New York Times? 

– Не поспішати! Не надсилати їм портфоліо, яке не тягне на NYT. Є журнали, в які я колись надіслав своє слабке портфоліо, і в мене таке відчуття, що вони дивляться і думають: «Колись щось оце таке було там, приходило». Треба зробити тільки найкращі роботи для найкращих клієнтів і тільки потім показувати. Я от шкодую, що поспішав свого часу і відправляв прямо десятками такі листи.

– Малювати для серйозних журналів – це ж не зовсім творчість? Чи все ж ви робите те, що хочете?

– Те, що хочу. Тому що я хочу малювати в журнали більше за все в житті. І для мене не буває якихось нецікавих тем. Хіба що якась зовсім комерційна історія, але пошуки якихось жартів, як це показати, відсувають нецікавість теми. Мені цікаві всі соціальні теми, економіка, політика, book review, портрети.

– Для портретів ви шукаєте якісь характерні риси людей?

– От буває якраз навпаки. Тобі здається, що в людини дуже яскраво виражені риси, і ти думаєш: точно, я тут зараз зачіплюсь і за десять хвилин намалюю. А в результаті будеш м’яти це обличчя три дні і не знатимеш, що з ним робити. Тому коли в мене є таке відчуття, то я знаю, що зараз провалюсь кудись і не зможу зібрати це обличчя. Тому я не шукаю, що видатне в обличчі, а просто видивляюся рими між рисами.

– А буває, що застрягаєте?

– Ні, не буває. Реально не буває. Ну, на першому етапі я можу вважати застряганням те, що я підхожу до проекту, раз – і пішов почитати якусь статтю, от розклав скетчбук – і послухав лекцію замість цього. Але згодом я розумію, що все одно моя голова вже працює в цей момент. Тому я дуже спокійно до цього ставлюсь і ніби чекаю моменту, коли там щось уже луснуло всередині і я можу з високим ККД братись за роботу.

– Це з досвідом прийшло?

– Так, на початку в мене такого не було, я відволікався і потім – «О ні! Чотири години ти просидів на цьому сайті, навіщо тобі всі ці статті, всі ці відео… Що ти зробив?». А зараз я можу піти гуляти на три години й малювати собі якісь скетчі. Я знаю, що повернусь і те саме, що я робив би чотири години, зроблю за годину.

Сергій Майдуков, ілюстрація для The Guardian Weekly

– А яке у вас співвідношення проектів місцевих і з-за кордону? І чи є різниця в співпраці?

– Різниця у співпраці є, звичайно. Як би це не звучало банально, частина цієї різниці полягає в грошах. Але не чисто в вартості, а в сенсі, що коли людина оцінює твою роботу в $500, то вона і хоче з тебе отримати на $500, і дати тобі все, що в неї є на цей проект. Це одне ставлення. А коли людина оцінює твої здібності у $100, то вона й питає з тебе так.

А ще якісь листування, мені здається, періодичність. От буває, ти працюєш з нашими клієнтами і відповідаєш та надсилаєш одразу, а тобі кожного разу відповідають за 3-5 днів. А термін проекту йде і ти знаєш, що потім тобі почнуть писати, смикати, що оце «давайте ж хайрєзи».

Ще є різниця в баченні кінцевого результату – що якщо ти підписався під цим скетчем, то ти отримаєш відповідну роботу. Тут є таке, що взяли скетч, потім є фінальна картинка, яка відповідає цьому скетчу, але починається пошук, щоб це було, «намалюйте мені мій сон». Для мене це така виснажлива робота.

Виходить, що я зовсім нічого хорошого не сказав про наш ринок, а він за останні п’ять років дуже сильно виріс. На мій погляд, і етика з’явилась, і ставлення до ілюстрації як до певної самостійної частини проекту. Мені це подобається. Ну й візуальний смак клієнтів дуже зріс. Напевно це Твіттери й Інстаграми, все ж таки люди більше бачать. Оце все підіймає нашу візуальну культуру і культуру співпраці.

– А наскільки українські ілюстратори в темі й можуть конкурувати зі світом?

– Я би сказав, що одиниці можуть. Все в нас якесь дуже домашнє і затишне. Немає таких влучних пострілів, які ґрунтуються на дуже класних знаннях. Як Жан Жульєн зробив Ейфелеву вежу, коли там розстріляли людей. Це дуже проста картинка, там же не складно малювати, але видно бекграунд автора. 

– Якщо продовжити про українських ілюстраторів – чому так?

– Школи немає. От колись буде школа, в якій ілюстратор навчається довго, а не півроку, як в Projector. Хоча Projector круті, вони молодці, класно, що є така освіта (докладніше можна почитати в нашому інтерв’ю з засновником школи Олександром Трегубом. – Platfor.ma), але вона якась дуже приватна та камерна. Тобто це не Лос-Анджелеський коледж мистецтв, який знає весь світ.

В нас НАОМА є, але це книжкові обкладинки, офорти й усе таке. Немає живої школи, що дуже стара й має репутацію, але заточена на сучасний ринок. І мені здається, що вчитись півроку – це зробити для себе ривок, який тобі дасть перевагу, але це мало для того, щоби зробити справжній бекграунд. Якщо в нас в Україні з’явиться така освіта, я би пішов – чотири роки ходив би і навчався. 

Новачкам ілюстраторам ви радите, що треба «зрозуміти, що ти хочеш як вінець власного успіху. Тоді простіше буде уявити, як туди дістатись». А що це для вас самого?

– Дуже банально, ви самі знаєте відповідь. Я не можу сказати, що це тільки обкладинка The New Yorker, напевно, це обкладинки ще Time, Guardian, обкладинки секцій у Washington Post. І, звісно, book review, тому що їх роблять найкращі арт-директори, яких я знаю. Ти дивишся і бачиш руку цього арт-директора, це не просто потічна оця робота з тим самим NYT. Тут я прямо відчуваю ті місця, де арт-директор напевне дотиснула цю картинку і змушувала ілюстратора ще її якось попушити. Дуже хочеться саме такої співпраці. Тому це не тільки через марнославство таких обкладинок, а тому що це ведуть зазвичай на голову вищі арт-директори, ніж ті, що ведуть просто щоденні новини. Це співпраця іншого ґатунку.

Сергій Майдуков, ілюстрація для The Wall Street Journal

– Ілюстратор в Україні сьогодні може заробляти?

– У мене з 2011 року розписаний підсумок за кожний рік, скільки грошей по кожному проекту, щоб я знав взагалі, виживаю я чи не виживаю. Тож я можу сказати, що якщо ілюстратор співпрацює з іноземним ринком, то може.

Якщо говорити про мене, то 30-35% мого бюджету складається з закордонних проектів. Самі українські проекти ніколи достатньо не принесуть, якщо ти не будеш кимось типу Віти Кін, коли ти шиєш вишиванку, продаєш її за 50 тис. грн, і таких штук десять на місяць – і все, можеш забути про злидні. А якщо малювати обкладинки для книжок, якісь реклами, щось ще – мені здається, це буде впритул, дуже важко. Тож якщо компенсувати 30-60% зарубіжним ринком, то можна комфортно існувати. Ти знаєш, що намалював дві картинки у The Wall Street Journal і той чи інший місяць тепер в тебе закритий.

Я можу три місяці поспіль заробляти недостатньо і тоді думаю: «Все, післязавтра буде телефонувати власник квартири, і що йому сказати?». От у такому настрої малювати дуже важко. Ти сідаєш і замість впевненості, що на раз-два щось зробиш, думаєш про наступне замовлення, якого ще немає. Це дуже некомфортно, я фактично не можу працювати, коли мені не вистачає грошей, як би меркантильно це не звучало.

– Останнім часом таке буває?

– На жаль, буває. Може рідше, ніж завжди, але десь раз на два-три місяці я з отакими очима думаю, що робити.

– Просто усе це так виглядає, всі ці круті назви й проекти…

– Ну, їх п’ять на рік. Ну гаразд, хай там сім-десять на рік цих іноземних видань. Але недостатньо.

– За внутрішнім відчуттям, який найкрутіший проект ви зробили?

– Якщо найкрутіший за статусом, то це The New Yorker, тут ясно. Що називається, здобули! Десять років я мріяв про цей журнал і врешті зробив. Можу сказати, що закрив гештальт.

А якщо за відчуттями, то зараз займаюсь таким проектом. Це міські замальовки Києва, які я роблю на айпаді. Я дійсно вважаю його найкращим з того, що я робив за останній час. Я хочу втілити їх у маленьку книжечку, мені буде допомагати з текстами якийсь редактор. Картинка в журналі – це круто, але зовсім інша штука, коли ти працював, працював – і от воно втілилось у твій власний продукт. Це дає відчуття завершеності. І думаю, що це для мене буде, боюсь сказати, найдоросліший проект. Це має бути щось більш доросле, ніж те, що я робив раніше.

Це власний творчий поштовх: ти ловиш цю хвилю і намагаєшся нею керувати. Як у шахах: є твій хід, а є відповідь на чийсь хід. От картинки в журнали – це відповідь на хід редактора, арт-директора. А тут це не відповідь, а мікровибух.

Сергій Майдуков, The spirit of Kyiv eternity

 І наостанок — бліц! 

 – Якби ви могли виправити в Україні лише одну проблему, що б це було? 

– Зробити величезну всеосяжну безкоштовну якісну програму з залученням найкрутіших людей в Україні для зміни свідомості людей зі східних регіонів. Як Гогольfest, що відбувається в Маріуполі, але щось більше. Мені здається, що на початку, у 2015-16 роках, люди більше намагались якось зв’язатись і будувати спільний культурний або інтелектуальний простір, а зараз втома і зайнятість заважають це робити.

 – Які позитивні зміни в Україні ви бачите за останні п’ять років? 

– Я не буду таких загальних фраз казати типу «громадянське суспільство збудоване»… Ми, принаймні ті люди, яких знаю я, подорослішали всі, стали брати на себе більше відповідальності і уважніше ставитись до того, чим ми займаємось. Я не тільки про роботу, а взагалі до того, що ти робиш щодня і куди ти йдеш. 

Також я вважаю великим надбанням, яке потім дасть про себе знати, розрив тісних стосунків з Росією, з цим сортом візуальної, літературної і різної іншої культури, тому що я відчуваю там занепад, і, мені здається, чим далі ти від занепаду, тим менше тебе ця воронка затягне.

І, звичайно, свобода в тому, щобсвою точку зору, якою би вона не була непопулярною сьогодні, ти можеш сказати в голос і не боятись цього. Я питав свою доньку про її головні цінності. Перше, що вона сказала мені, без підготовки, без нічого – «свобода». Тобто якщо вона це відчуває, це означає, що щось все-таки є.

 – Три людини, за якими в Україні варто стежити. 

– Я стежу за редактором Глєбом Гусєвим, за Олексієм Тарасовим і Кошмарченком, мені дуже подобається його почуття гумору і точка зору на світ. Ну і Саша Маслов, божественний український фотограф, який живе в Нью-Йорку.

Найцiкавiше на сайтi

Ви – шедевр: уривок із книжки «Як стати успішним ілюстратором»

14 Грудня 2018

У видавництві ArtHuss виходить книжка «Як стати успішним ілюстратором» – збірка практичних порад про те, як художникам одночасно бути менеджерами, стратегами, бухгалтерами, рекламниками та спеціалістами з авторського права. Менеджер асоціації ілюстраторів Дерек Бразелл і доцент-ілюстратор в британському університеті Плімута Джо Девіс розглядають основні проблемні ситуації, які можуть трапитися на творчому шляху – від пошуку перших клієнтів до управління бізнесом. Platfor.ma публікує уривок про те, як варто та не варто будувати кар’єру в інтернеті.

Онлайн-промоція

Онлайн-присутність, безсумнівно, вам дуже потрібна – світ повинен знати, що ви готові братися за замовлення. Ваші ілюстрації мають бути доступні для перегляду в кожній точці світу, це дасть вам можливість привертати увагу замовників, не зважаючи на кордони. Комерційний художник, чиї роботи не можна знайти в Інтернеті, відмовляється від можливості представити свій продукт найбільшій із усіх можливих баз замовників.

Існує багато способів промотувати свої твори онлайн – від персонального веб-сайту чи блогу до комерційних веб-сайтів портфоліо та соціальних мереж. Комбінування цих варіантів іще більше сприятиме вашій відомості. А їх поєднання спільною візуальною ідентичністю та функціональністю – життєво важлива річ.

Переглядаючи роботи потенційних ілюстраторів у Інтернеті, я обираю хороші веб-сайти зі зрозумілою навігацією, які швидко завантажуються. Я думаю, що краще мати сайт-портфоліо, ніж просто блог, але зауважила, що деякі ілюстратори радше викладають експериментальні роботи або ескізи у свій блог, а затверджені роботи на веб-сайт, – так вони надають клієнтам можливість розглянути обидва варіанти і повніше оцінити роботу. Я б не радила мати лише блог, оскільки ми, як правило, прагнемо якомога швидше переглянути зображення і нам завжди бракує часу.

Шері Ґі, арт-директорка Folio Society

Веб-сайт

Ви маєте розглядати свій веб-сайт як онлайн-портфоліо – це місце, де ви презентуєте свої роботи. Вам доведеться заплатити за доменне ім’я та хостинг, який зазвичай можна придбати на більший чи менший період. Оберіть відповідне ім’я для свого сайту та контактну адресу електронної пошти – вони з вами надовго, і щось легковажне стане неприйнятним, коли ви вже здобудете певний авторитет. Варіанти дизайну веб-сайтів є у вільному доступі, або ви можете зробити замовлення веб-дизайнеру чи розробити власний дизайн, якщо володієте відповідними навичками. Подбайте про те, щоб сайт відображав усе розмаїття вашої роботи (тут має бути портфоліо, нові роботи, особисті  роботи). Домашня сторінка сайту має містити посилання на ваші роботи, ваші контактні дані, ваш блог, якщо ви його ведете, і на ілюстрації, які ви виконали на замовлення.

Щоб клієнти зверталися до вас знову і знову, важливо оновлювати сайт, навіть якщо ви ведете блог на додачу. Якщо останнє зображення завантажено на сайт рік тому, такий сайт може здатися застарілим і буде свідчити про ваш брак організованості; вдруге на цей сайт не схочеться зайти. Точна контактна інформація також обов’язкова, тож переконайтеся, що на сайті вказано адресу саме тієї електронної пошти, на яку ви регулярно заходите. Проґавили запит – втратили замовлення.

Додайте кнопки-посилання на ваші соціальні мережі й вибудуйте мережу перенаправлень із інших веб-сайтів. Намагайтеся отримати якомога більше зворотних посилань на свій веб-сайт.

Ефективність веб-сайту залежить від його чіткості, легкості навігації та швидкості завантаження. Якщо відвідувачам доводиться стежити за рахунком лічильника до 100 щоразу, коли вони намагаються переглянути зображення, після кількох переглядів їхнє терпіння може вичерпатися. Пам’ятайте, що файли для перегляду в Інтернеті мають бути лише в розмірі 72 dpi і збережені у форматі для перегляду онлайн, – так вони відкриватимуться миттєво, і їх буде непросто вкрасти для неавторизованого друку.

Деніел Ґрей, ілюстрація для секції подорожей Boston Globe до статті про довгі черги в аеропорту, пов’язані з питаннями безпеки, і способи підготуватися до такого

Тільки натхнення, тільки хардкор: 5 джерел ідей для андеграундного ілюстратора

15 вересня в Києві відбудеться міні-конференція для ілюстраторів Ochi. Напередодні події Platfor.ma розшукала французького художника Метью Freak City, чиї роботи – це суміш панк-року, андеграундної культури та коміксів 80-х. Ми спитали його, чим варто надихатися, щоб створювати такі ж яскраві ілюстрації.

Метью Freak City

Я ходив на панк-рок концерти ще з 13 років і багато чого дізнався, постійно перебуваючи в цій андеграундній DIY-культурі. Знаю, як організувати концерт, випустити альбом, зробити фанзін, створити лейбл та багато іншого. Це чудовий досвід: я навчився робити різні речі власноруч та потрапив у шалено енергійну молоду музичну тусовку.  

Кожного разу, коли мені потрібен ковток свіжого повітря та натхнення, я можу розраховувати на друзів, концерти, гурти, панк-рок і хардкор. Це дає необхідний поштовх. Шукайте мене на концерті в самому центрі подій – божевільно танцюючим у натовпі або ж на сцені!

 

Шедевральний пошук: як видатні картини знаходили на ринках, горищах і в автобусах

За останні десять років у всьому світі було знайдено більше тисячі унікальних витворів мистецтва. Картини відомих художників з’являлись у досить незвичайних місцях – від занедбаного горища і місцевої барахолки до старовинного французького замку. Тому, перебираючи старі речі у себе вдома, не поспішайте викидати їх на смітник – можливо серед них знайдеться шедевр Ван Гога або Далі. Platfor.ma розповідає про декілька світових шедеврів, що повернулись до нас тільки у XXI столітті.

У січні 2016 року пенсіонер зі штату Арізона влаштував масштабний гаражний розпродаж, аби позбутись старого мотлоху перед переїздом. При цьому, коли він розгрібав свої завали, увагу власника привернула різнобарвна картина, написана гуашшю. Для оцінки незвичайної роботи приїхав керівник одного з місцевих аукціонних домів Джош Левін. Спочатку він запропонував за знайдену картину $300, проте невдовзі підвищив початкову ціну в тисячі разів.

Виявилось, що робота була написана легендою абстрактного експресіонізму Джексоном Поллоком. Власник гаражу навіть гадки не мав, хто такий Поллок, і розповів, що картина довгий час належала його родичці, яка мала широке коло знайомств серед відомих художників. Вважається, що «картина з гаража» була створена у період між 1945 та 1949 роками. Робота мала значні пошкодження, адже довгий час валялася у кімнаті для куріння. Після реставрації вартість картини сягнула $10 млн.

 

Художником не народжуються: де в Києві знайти творчі заняття для дітей

АвторІрина Шостак
19 Червня 2018

Як розвивати креативність в дітях, як стати художником в Україні, навіщо потрібно мистецтво – на ці та інші питання Platfor.ma відповідає разом з Програмою студій для молодих художників PortArtStudio та групою компаній «Нові продукти». Цього разу ми підібрали для вас місця, куди варто прийти з вашими дітьми, щоб мистецтво їх точно зачепило.

Організатори пишуть, що вони «Ну дуууууже арт-спейс» І займаються тим, що хочуть навчити вашу малечу не просто відрізняти Моне від Мане, а закохати її в мистецтво так сильно, як закохані в нього творці простору.

Формат роботи арт-студії схожий на лекторій із практичними заняттями, дітей знайомлять із творчими сообловостями роботи різних художників, зокема Клода Моне, Едгар Дега, Фріда Кало, Анрі Матісс та ін.

Молодший викладач Анна розповідає, що заняття розраховані на різний вік —  є курс «Мистецтво з пелюшок», а є і для старших дітей. Лекції проходять по суботам. Після лекції діти мають інтерактивну частину, де заробляють бали, а після цього вони переходять до практичної частини, де за допомоги викладачів і певних заготовок можуть створити власні зображення.

Формат занять: інтерактивний лекторій з майстеркласами

Вік: 4-6 і 7-12 років

Слідкувати за подіями можна тут, а подивитися «що і як» ось тут.