Гарячі клавіші: Дмитро Шуров про музичну революцію, шансон і користь X-Фактора

АвторЮрій Марченко
22 Листопада 2019
Теги:
Надлюдський фактор музика особистість

22 листопада у Pianoбой виходить новий альбом «ХІСТОРІ». Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Дмитром Шуровим про те, що найгірше в музиці, чому він слухав шансон із сином і якою буде наступна музична революція.

– У тебе виходить альбом. Переконай, чому його варто послухати?

– Альбом створювався протягом двох років. Нібито недовго, так? Це спочатку музиканти видають по альбому кожні півроку, а потім вже нормально так працюють. Майже всі мої улюблені гурти довго сидять над релізами, Massive Attack он взагалі раз на п’ять років щось видають.

За ці два роки зі мною багато всього сталося: і доброго, і поганого. І альбом увібрав у себе просто величезну кількість емоцій. Тому, як мені здається, він несе досить потужний заряд, сконцентрований згусток. І це хороший згусток, позитивний, життєстверджуючий. Сподіваюсь, він і для слухача буде таким.

Я рекомендую послухати альбом людям, які знаходяться в пошуку себе, свого місця в житті. Пошуку відповідей, чому ми любимо когось так, що аж боляче. Відповідей, за що нам даються якісь речі: хороші, погані, різні. Звичайно, альбом не дає відповідей на ці запитання, бо в кожного вони свої. Але він хоча б трішки допоможе розібратися. Мені б дуже хотілося, щоб такий ефект відбувся, тому що для мене він був саме таким.

Фото: Дмитро Клочко

Між енергетикою та втраченим голосом

– Я бував на твоїх концертах на різних вечірках і корпоративах. І жодного разу не бачив, щоб виступ виглядав прохідним, щоб ти вийшов, пробубнів пару пісеньок, забрав гонорар – і додому. Ти добре прикидаєшся? Не можна ж щиро проживати кожен такий вихід на сцену?

– По-різному буває. Буває, що бартерний концерт на якійсь вечірці тебе просто реанімує. Вийшов, нічого не заробив, розбив пальці, але кайфанув – і щасливий, як дитина.

А буває, що довго готуєшся до важливого виступу, вкладаєш всі сили, гроші, кричиш на людей, добиваєшся від усіх найкращого, а в підсумку не те що задоволення немає, а хочеться скоріше все це забути. Саме за цей момент непередбачуваності я і люблю концерти. Кожен може стати і зльотом, і крахом.

У мене бувало, що між якимись епохальними концертами стояв виступ на вечірці. І ти раптом починаєш викладатися замість того, щоб, як каже Андрій Михайлович Данилко, «відпрацювати на техніці». У листопаді 2016 року я зірвав голос за три дні до великого концерту в Стереоплазі. На якійсь вечірці, де сиділи 50 осіб, яким було на мене начхати. І ось голос просто зник. Я нормально так злякався, пішов по лікарях, щось вдалося зробити. Що цікаво, ця історія навчила мене боятися втратити голос, але абсолютно не навчила економити сили.

– Який концерт ти не хочеш згадувати?

– У «Жовтневому». Грудень 2017-го. Я був дуже втомлений після великого туру та постійних зйомок X-фактору й сильно хворів. Це був фінальний концерт туру, повний солдаут, ми вирішили все знімати на купу камер. Лікар мені сказала, що є вибір: можна зробити укол і голос буде працювати. Але це погано відіб’ється на психіці, будеш загальмований, а, можливо, просто відсутній. Другий варіант: відмовитися від препаратів, тоді будеш драйвовий, але нічого не заспіваєш і можеш втратити голос посеред концерту.

Я обрав укол і насилу пам’ятаю той концерт. Потім подивився запис – я дійсно щось співав. Але енергетики не було взагалі. Найвідповідальніший концерт, а я його просто проіснував, як зомбі. Я дико засмутився, потім з усього запису ми показали 5-6 пісень, тому що все інше взагалі не хочеться ніколи бачити. Вийшов найкращий концерт за аудиторією, за економікою, за вихлопом, але найгірший для мене.

Тому я засвоїв урок: енергетика – найважливіше. Вийду на сцену з фінгалом під оком, зі зламаною ногою, хворою спиною, але я повинен відчувати, що відбувається.

Фото: Дмитро Павловський

– Я розумію, що найкраще в музиці: коли тільки закінчив пісню і розумієш, що вдалося висловити щось важливе для тебе. Або коли величезний зал аплодує, а ти кланяєшся. Але що в музиці найгірше?

– Коли мета не збігається з твоїм емоційним станом.

– Тобто тобі кажуть: виходь і співай пісеньку про Діда Мороза …

– … а ти хочеш вийти з вікна. Так, напевно, саме це. Але таке ж не відбувається постійно. Та й взагалі робота в студії, зйомки, телепроекти – це все для мене менш важливі речі. Найцікавіше мені прямо тут і зараз співати людям, ділитись із ними емоціями. 

Шоу талантів як добро

– Ти згадав телепроекти. У тебе є контракт, який регламентує, як саме ти повинен говорити про Х-Фактор?

– Ні.

– Тоді скажи, ти справді віриш в ефективність таких шоу для появи талантів?

– Так, це важлива частина. Якщо подивишся на нову хвилю української музики, то багато хто пройшов через Х-Фактор або Голос. Та сама Аліна Паш, наприклад, теж була на Х-Факторі (до речі, ось тут наше з нею інтерв’ю. – Platfor.ma)! Загалом, це непоганий стартовий майданчик.

– Тобі не здається, що це накладає якийсь пластик, щось штучне на гаражних хлопців та дівчат, які туди приходять?

– Артисти самі по собі або живі, або пластмасові – їх такими роблять вони самі, а не телепроекти. Дивись, щоб артист відбувся, повинні співпасти три речі. Люди мають в своїй голові скласти обличчя та особистість артиста, його назву або бренд, а також його музику – мелодії, слова та хуки. Все це повинно перетворитися на щось цільне. 

У багатьох цього не відбувається. Наприклад, люди знають пісню, але не знають, хто її співає. Або знають обличчя, але не пригадають жодної композиції. А без цього, на мою думку, не відбувається повноцінний успіх. 

Майданчики на зразок Х-Фактора дають можливість відразу сплавити в одне ці три речі. І якщо крім цього є хіти, харизма, бажання працювати, то все виходить добре. Так що коли я сидів в журі, то сподівався, що кожен, хто виходить на сцену, буде саме таким. Але більшість, звичайно, ні.

– Кілька років тому я брав інтерв’ю у Дорна – він сказав, що ось тоді був розквіт української музики.

– Мені здається, зараз набагато цікавіше, ніж кілька років тому. Хоча все одно це мізерна кількість від тієї музики, яка могла б у нас бути. Розквіт неможливий без публіки, яка здатна все це увібрати, оцінити та оплатити. Так що на даний момент у нас лише демо-версія української музики. Вона є, але за неї не дуже платять і це велика проблема. Коли в якійсь країні все погано, там завжди виникає багато хорошої музики. Проблема в тому, що в такому випадку ніхто і на концерти не ходить.

У нас вже траплялися розквіти. На виході з СРСР, наприклад – ранній Скрябін, ВУЗВ, перші альбоми Ірини Білик. Або кінець 90-х: Катя Чілі, Табула Раса, багато трушних особистостей у музиці. У двохтисячних все було занадто спродюсовано та орієнтовано на Росію, а зараз, мабуть, переживаємо третє пришестя – і за нього знову немає кому платити.

– А коли ти сам в останній раз був піратом і щось качав чи дивився безкоштовно?

– Та зараз ніякої необхідності в цьому немає. У мене Apple Music і Netflix, Мегого, ніяких проблем. Я офіційно дивлюсь свою улюблену NBA у прекрасній якості. А, хоча ось «Шоу Фрая і Лорі» дивилися з піратського сайту. Так і напиши: заради Фрая і Лорі мені й красти не соромно, просто не знайшов їх на легальних ресурсах, що поробиш.

Капці Тома Йорка, танці Міли Йовович, богема Судака

– Окей, любиш Фрая і Лорі. А був в житті момент, коли ти підходив до когось і м’явся, немов, вибачте, я теж музикант, можна з вами сфотографуватися?

– Коли я потрапляв у компанію таких людей, то навіть слова сказати не міг. Коли ми репетирували з Брайаном Меєм і Земфірою перед концертом Queen в Олімпійському в Москві, то весь день провели разом. І у мене немає жодного фото з Меєм або Тейлором. Тільки після концерту набрався сміливості та підписав пару платівок: «A Night At The Opera» та «A Day At The Races».

Я грав із Патті Сміт, яка мені страшенно подобається, і теж немає ані фото, ані автографа. Стояв в парі метрів від Бйорк – нічого немає. Але всі ці зустрічі залишили неймовірний слід всередині мене. 

Останнім моїм досвідом був Том Йорк. Я полетів до Італії на два його концерти та на одному з них стояв прямо під сценою – дуже близько, можна було за кросівки хапати. Але я отримав такий колосальний заряд від eye-to-eye contact, настільки глибокий емоційний досвід пережив без усякого алкоголю та наркотиків, що мені вже було не до автографів.

– Артефакти тобі взагалі не важливі?

– Ну, все ж всередині залишається. Хоча у мене є велика коробка, куди я складаю якісь важливі штуки, пов’язані з Pianoбой. Щоб, коли вирішу написати про це книгу, зміг хоч щось згадати.

– У індіанців Північної Америки був метод боротьби з депресією: спочатку збирати, а потім перебирати різні дрібниці, пов’язані з приємними спогадами.

– Хороший метод. А ще можна написати на аркуші паперу те, що тебе дратує, а потім спалити це або порвати, теж допомагає. Але мені здається, основна проблема в тому, що людина ще ніколи не була настільки самотньою, як зараз.

– При цьому ніколи ще у людей не було стільки спілкування, як нині – завдяки технологіям.

– Раніше, коли конче потрібно було постійно зустрічатися, щоб робити якусь справу, то у всіх були друзі. Друг – це людина, якій ти зателефонуєш о третій ночі, якщо щось трапилось, – хороше чи погане. А тепер у мене таких друзів немає і я знаю багатьох із такою ж проблемою. Спілкуватись стало простіше, ми стали доступнішими, але це певна ілюзія спілкування, все дуже поверхнево.

– Припускаю, що є багато людей, які б хотіли стати твоїми друзями. Щось на зразок «Дімон, погнали на шашлики» і все таке …

– Їх не дуже багато. Люди все ж не ідіоти і відчувають, коли я відкритий і хочу спілкування, а коли краще мене не чіпати. Але мені приємно, коли звуть. У нас влітку був концерт в Одесі й зовсім незнайомий чоловік написав, покликав на яхту рибу ловити. Прикольно. Я, щоправда, не пішов. 

– Чому?

Може це теж якась травма дитинства. Я колись у 16 років місяць грав у барі в Судаку. Мені сказали, що це дико модне місце, єдине з кондиціонером на всьому узбережжі, туди ходить тільки аристократія Судака. Я мав сидіти та весь вечір грати джаз. Правда, весь місяць бар стояв порожній. Там було надто дорого і красиво, ну і кондиціонер ще, тож люди просто боялися заходити.

А в один файний вечір туди завалилась якась місцева міліцейська верхівка. Вони почали мене спокушати поїхати на вечірку на яхту та розповідали, як там буде класно. Я не зможу передати все в нашому інтерв’ю, але, напевно, мою юну та творчу натуру це тоді до глибини душі злякало.

– Ну, почекай, що там було: гулящі жінки та різноманітні речовини?

– Там планувався якийсь космічний рівень розпусти, який не снився Ролінг Стоунз. І я, мабуть, був їм потрібен для якихось нових відчуттів. Тому я не поїхав і навіть втік звідти. Тобі теж здається, що людська уява іноді потужніша за реальність? 

– А були моменти, коли підходили, пхали в кишеню гроші й казали: «Братан, якщо не в падлу, “Групу крові” забабахай»?

– Давно не було такого, я вже навіть трохи сумую. Був колись концерт і якийсь мужик із залу мені постійно кричав: «Ти лорд! Ти лорд!». Я довго не міг зрозуміти, а потім здогадався, що він має на увазі Джона Лорда з Deep Purple. У підсумку він почав кидати мені на клавіші стодоларові купюри та благав: «Лорда давай! Дай Лорда!». Але я не взяв ні копійки й Лорда не дав.

– Ти почав про травми, але коли в тебе кидають долари і порівнюють з Deep Purple, то це не дуже травмуючий спогад, прямо скажемо.

– Найгірше – це коли чекають на якогось важливого гостя та хтось божевільний із організаторів прямо посеред пісні стрибає на сцену і відбирає мікрофон.

– Бувало таке? Розкажи.

– У нас небагато божевільних фанів, але ось такі організатори траплялися. Я після цього навіть за свої гроші наймав приятеля, дуже доброго, але страшного на вигляд здоровенного лоба, щоб він стояв і нікого не пускав на сцену.

Ось в тій конкретній ситуації цією важливою людиною була Міла Йовович. Їй мали вручити якийсь пам’ятний приз. Вона з кавалером залетіла в зал, ми грали пісню, Міла почала танцювати під сценою. І тут вискочила ця божевільна жінка, яка подумала, що раптом Йовович піде без призу. Тому вона посеред пісні увірвалася на сцену та стала щось кричати в мікрофон. Я його відібрав, тим паче що був у вушних моніторах і не чув, що вона говорила. 

Тоді вона побігла до пульта і просто вирвала усі проводи. Музика моментально заглохла, тиша на всю залу, тільки барабанщик продовжував упевнено лупити. У ту ж секунду двоє охоронців обступили Мілу Йовович і повели її геть. Вона швидко сіла в машину та поїхала, а вся вечірка накрилася мідним тазом. 

Після нас мала грати офігенна група з Барселони Giulia y Los Tellarini, може знаєш, вони співали головну пісню для Вуді Алленівского «Вікі, Крістіна, Барселона». Ми познайомились у гримерці. Ось вони приїхали: два контрабаси, п’ять якихось рідкісних гітар, десять музикантів. Навіть на сцену не вийшли, тому що організатори подумали: та без Йовович кому воно вже треба.

– Це Москва?

– Так, Москва, 2012-й або 2013-й рік.

– Показово, як музиканти тепер уточнюють, в якому саме році виступали в Росії.

– Це важливо, бо ми з 2014 там не були.

Як слухати шансон (і навіщо)

– And now for something completely different, як казали хай не Фрай і Лорі, але Монті Пайтон. У мене є друг, він тебе ненавидить.

– Клас. Передавай йому привіт. Обожнюю щирих хейтерів. 

– Я запитав, за що він тебе не любить. Відповів: тексти дурні, музика надто проста. Як ти ставишся до такого?

– В якійсь мірі я з ним, напевно, погоджуюсь: у мене дійсно можуть бути пісні з дурними текстами та простою музикою. Але є зі складною музикою та нудними текстами. Або з глибокими текстами і простою музикою. Ну і взагалі, що таке хороша музика і погана, хто це вирішує?

Я критику сприймаю від двох типів людей: від музикантів, які крутіші за мене, і від своєї сім’ї. Критика всіх інших мене мало хвилює, я до неї ставлюся навіть позитивно. Загалом, своєму другові передай: «Ну, дякую, що послухав, я ж тебе навіть не слухав».

– З приводу гарної та поганої музики. У тебе є син, і він уже, в принципі, теж музикант. Як би ти поставився, якби він раптом почав рубати лютий тюремний шансон?

– Слухай, у нас якраз нещодавно був цілий місяць шансону! Не знаю всіх назв, але було дві пісні, які особливо активно в нашому житті фігурували. «Шарик» гурту «Бутирка»…

– Це там де «я тоже был на цепи», щось таке?

– Так! «Я как и ты был на цепи, рубал хозяйские харчи». Романтика! А друга пісня – «Довга зима», не пам’ятаю автора. Музика – це ж засіб комунікації. На кожну книжку є читач, а на кожну пісню – той, кому вона призначена. 

Так, у свої 20 років я міг сказати: фу, попса, лайно на якісь речі, які грали з кожної праски. Але з віком розумієш, що світ прекрасний у своєму різномаїтті. Всім людям потрібне різне і тільки Елвіс – всім. Я місяць тому перший раз потрапив у караоке (наша гримерка буда у залі-караоке) і кричав разом із гуртом «Володимирський централ», отримав задоволення.

– Не вірю, що музикант може викорінити з себе снобізм щодо того, що ось ця музика неякісна, я зійду до неї зверху вниз в якості акту добра або взагалі як жарт.

– Давно викорінив! Ще раз: музика – це емоція, яка може бути одягнена в різну форму. У шансоні безумовно є емоція. Звичайно, людині, яка слухає Бетховена або The Who, вона може бути неприємна і незрозуміла. Але те, що знаходиться всередині шансону, – це ж цікава емоція. Думаю, серед такої музики можна знайти пісні, які душевніші та цікавіші за купу мейнстріму.

Рівноправ’я, однокласники, революція музики

– Ти амбасадор HeForShe. Чому?

– Тому що я розділяю ідею рівноправ’я. Не розумію, чому хтось легше отримує в житті шанси, а хтось важче тільки через стать, колір шкіри або мову. В будь-якій ситуації потрібно підтримувати тих, кому складніше. Одна з ідей HeForShe в тому, щоб запобігати несправедливості як вдома, так і на роботі: якщо в твоєму офісі жінка отримує менше грошей тільки тому, що вона жінка, то хіба можна нормально з цим миритися? Щоб бути амбассадором HeForShe, мені не потрібно сильно себе ламати. Для мене це природні речі. 

Хоча я ось зараз подумав, що після цього у нас вдома все ж багато що змінилося. Тепер, коли я йду мити посуд, я не думаю, що мию його за кимось. Я мию наш посуд. Це не шефська допомога, як говорили в моєму дитинстві, коли тато щось по дому робив. Ми миємо спільний посуд, ось і все. Таких справ дуже багато й не так просто це змінити в людях. Але потрібно намагатися.

– А як ти відбираєш проєкти, яким варто допомогти? Що це за фільтр?

– Цей фільтр – моя дружина Оля, яка веде наш PR. Вона каже, що відкидає 90% усіх пропозицій, а ті 10%, що залишилися, ми вже разом відпрацьовуємо. Буває, що сперечаємося. Але при цьому ми не те щоб дві окремих людини, у нас є спільні погляди на життя, ми майже все робимо разом. Так що вона настільки ж амбасадор HeForShe, як і я.

– До речі про близьких. Ти ходиш на зустрічі однокласників?

– Вони у Вінниці, тому виходить не дуже. Плюс у мене була специфічна ситуація за останні два роки в школі. Я їздив за обміном навчатись до Франції. Був там на гастролях з ансамблем бальних танців, єдиний говорив французькою, вони мене запам’ятали та покликали першим школярем із Вінниці.

Після півроку навчання у Франції я повернувся та переміг у відборі на програму Flex – тоді Білл Клінтон вирішив занурювати учнів в Америку з головою, щоб потім вони поверталися і сіяли зерна демократії в пострадянських республіках. Так що ще один рік я провів в США. Після цього вже не було сенсу повертатися до свого класу, так що зв’язки трохи розірвалися.

Але вони пару років тому зробили сюрприз. У мене був концерт у Вінниці й однокласник, з яким ми найближче дружили, покликав випити кави. Я приходжу, а там весь клас сидить. Це було дуже приємно, незважаючи на втому після концерту. 

– Давай наостанок ще про музику. Якою буде наступна музична революція?

– Зараз більшість людей хочуть, щоб музика буквально вистрибувала на них із динаміків. Щоб були прості хуки, які б’ють швидко та точно у вуха. Мало кому цікаво вислуховувати якісь нюанси. Але, схоже, наступною революцією буде музика, яку генерує штучний інтелект. Вона вже є, просто поки це такий відстій, що його навіть самі роботи соромляться слухати.

У наш «ХІСТОРІ» на останньому етапі застрибнув саунд-продюсер Міша Бусин, і завдяки йому в новому альбомі нам вдалося в деяких піснях цікаво поєднати в саунді живе і електронне. У нього стоять якісь неймовірні нові плагіни, де ти тільки вказуєш алгоритму напрям, а далі він робить все сам. Як тільки штучний інтелект навчиться сам себе направляти – все, кінець епохи.

Фото: Надія Белік
Фото: Надія Белік
Фото: Надія Белік
Фото: Надія Белік
Фото: Надія Белік

Бліц

– Бліц! Уяви, що ти можеш змінити тільки одну річ на світі, що це буде?

– Я би змінив себе. Зараз це найбільший і найскладніший виклик мого життя. 

– Які позитивні зміни за останні п’ять років ти бачиш?

– Суспільство включено в те, що відбувається: і позитивно, і негативно. Поки на дуже зародковому рівні, але все ж з’являється певне почуття відповідальності. Люди роблять такі прості речі, як на вулиці підняти і кинути в смітник чужий папірець.

І поява в музиці людей із новим мисленням. Раніше доводилось працювати з людьми, які у відповідь на бажання експериментувати просто ламали тебе через коліно та переконували, що треба робити як завжди, ніяких божевільних ідей, або це не будуть слухати, або не візьмуть на радіо. Зараз в моєму оточенні чимало сміливих людей, які не орієнтуються на старі звички й постійно шукають нове. 

Наприклад, останнє наше лірик-відео. Кадр зверху, мої руки грають на роялі, а ще одні руки перекладають аркуші з написаними словами й іноді з малюнками. Зовні дуже проста, мінімалістична ідея. Але виникло мільярд труднощів: виставити ідеально симетричний кадр, без зайвих тіней, домогтися, щоб виглядало, ніби ми це в однаковій швидкості робимо, зробити так, щоб в роялі нічого не відбивалося. Наприклад, художниці Насті, долоні якої ви бачите у кадрі, довелося на голову чорний мішок надіти, і вона наосліп догори ногами перекладала свої папірці. 

Загалом, я про що – проста ідея, яку було дуже складно реалізувати, і це можливо тільки з дійсно прибацаними людьми. Найкращі люди нового покоління тим і круті, що їм цікаво робити не так, як було завжди, а по-своєму.

– Три людини, за якими рекомендуєш стежити.

Режисер-аніматор і художниця Настя Фалілеєва. Фотограф Сергій РістенкоА також Данил Богданенко і його група INDT.

 

8 березня Pianoбой запрошує на концерт в Палац спорту.

Найцiкавiше на сайтi

Слухати видовище: Алла Загайкевич пояснює видатні саундтреки світового кіно

24 Січня 2018

Алла Загайкевич – українська композиторка, що поєднує роботу в жанрах симфонічної, камерної опери та сучасному медіа-мистецтві. Крім того, вона є авторкою музики до багатьох українських фільмів, серед яких «Мамай», «Поводир», «Жива ватра», – і до того ж володаркою «Золотої Дзиґи» від Української кіноакадемії в номінації «Найкращий композитор» за останній. Для Platfor.ma вона аналізує музику в кінематографі, що вразила та вплинула на неї найбільше.

На музику в кіно, чесно кажучи, ніколи не звертала особливої уваги. Хоча кіно любила змалку – в центрі Рівного був великий кінотеатр «Жовтень» (а ще – «ім. Шевченка», «Аврора”, «Партизан») тому ми з сестрою майже кожної неділі сиділи перед великим екраном.

Саме вона мене витягла влітку перед вступним іспитом у музучилище подивитися «Сталкер» Тарковського. Напевно, це й був той перший фільм, де я відчула, як може працювати музика, особливо – електронна музика. Пізніше зрозуміла, що роботи Едуарда Артем’єва в кіно – зразок справжньої професійної відданості: вони завжди оригінальні, в них немає й натяку на «жанрову референтність», яку часто помічаємо в сучасному «продюсерському» кіно.

Яскравий приклад – сцена переїзду на дрезині в Зону. Саме музичні засоби забезпечують нам відчуття переходу в іншу реальність.

З інших чудових робіт Артем’єва у фільмах Тарковського – океан у фільмі «Соляріс».

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.

«Починає качати. Хочеться рухатися!»: чому наші традиційні музика й танці – крутіше за сучасні рейви

25 травня на подвір’ї музею Гончара за підтримки Українського культурного фонду відбудеться Ніч традиційних танців, де гості зіллються у запальних рухах під справжню автентичну українську музику прямо під зорями. Platfor.ma розпитала співорганізаторів події та засновників культурно-мистецького проекту «Рись», що таке взагалі традиційні музика й танці, як вони змінювалися з часом, що триста років тому співали у піснях про секс і чому це крутіше за сучасні рейви.

Катерина Капра

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

Андрій Левченко

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

Колір звуку:
Флоріан Юр’єв про те, як насправді виглядає музика

14 листопада у київському арт-центрі Set відкривається масштабний проект «Соня Делоне: ритм кольору». Серед експонатів буде і декілька картин її своєрідного мистецького родича Флоріана Юр’єва – однієї з найбільш масштабних та яскравих постатей художньої України. Просто перерахуємо: створив герб Києва, побудував “тарілку” на Либідській, придумав кольорову писемність, став членом одразу трьох національних спілок: архітектурної, художньої й музичної. Тож Platfor.ma поговорила з Флоріаном Юр’євим про те, що він любить найбільше: музику, колір і життя.

Я народився музикантом в найбільш широкому сенсі цього слова. Тому у моєму житті є все: музика кольору, музика звуку, музика форми. Для мене усюди має значення гармонійний принцип. 

В музиці все не так просто: там є мелодія, контрапункти, контрасти, протиставлення і боротьба. Музика просто не існує без усього цього. Так що основний принцип в моєму підході, напевно, все ж таки музичний.

Мій батько був генетиком, навчався в Європі, знав майже всі європейські мови. Його заарештували і вислали на північ, в бухту Тіксі, це один із найпівнічніших населених пунктів континенту. Через цю бухту американці торгували з Сибіром, в основному купували золото.

Мені був рік, коли батька заарештували. Після цього ми почали жити в тундрі. Можете собі уявити умови: холод, голод, комахи. Туди заслали не тільки нас, але і наших родичів, в тому числі там був мій двоюрідний брат. Пізніше я з ним зустрічався, і він розповів, що коли я був зовсім маленький, він бачив, як я бігав голий. Коли він розповідав, я заплакав. Бо брат каже: ти був сірий. Комарі на тобі сиділи суцільно, а ти сміявся. Тоді сміявся, а зараз плакав.

Ось таке у мене було дитинство. Але кожен день я бачив північне сяйво. А це музика. Думаю вся моя внутрішня музика йде звідти.

 
Модус-колоріс «Екологія духу». Художник Флоріан Юр’єв