– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

– У тебе виходить альбом. Переконай, чому його варто послухати?

– Альбом створювався протягом двох років. Нібито недовго, так? Це спочатку музиканти видають по альбому кожні півроку, а потім вже нормально так працюють. Майже всі мої улюблені гурти довго сидять над релізами, Massive Attack он взагалі раз на п’ять років щось видають.

За ці два роки зі мною багато всього сталося: і доброго, і поганого. І альбом увібрав у себе просто величезну кількість емоцій. Тому, як мені здається, він несе досить потужний заряд, сконцентрований згусток. І це хороший згусток, позитивний, життєстверджуючий. Сподіваюсь, він і для слухача буде таким.

Я рекомендую послухати альбом людям, які знаходяться в пошуку себе, свого місця в житті. Пошуку відповідей, чому ми любимо когось так, що аж боляче. Відповідей, за що нам даються якісь речі: хороші, погані, різні. Звичайно, альбом не дає відповідей на ці запитання, бо в кожного вони свої. Але він хоча б трішки допоможе розібратися. Мені б дуже хотілося, щоб такий ефект відбувся, тому що для мене він був саме таким.

– Я бував на твоїх концертах на різних вечірках і корпоративах. І жодного разу не бачив, щоб виступ виглядав прохідним, щоб ти вийшов, пробубнів пару пісеньок, забрав гонорар – і додому. Ти добре прикидаєшся? Не можна ж щиро проживати кожен такий вихід на сцену?

– По-різному буває. Буває, що бартерний концерт на якійсь вечірці тебе просто реанімує. Вийшов, нічого не заробив, розбив пальці, але кайфанув – і щасливий, як дитина.

А буває, що довго готуєшся до важливого виступу, вкладаєш всі сили, гроші, кричиш на людей, добиваєшся від усіх найкращого, а в підсумку не те що задоволення немає, а хочеться скоріше все це забути. Саме за цей момент непередбачуваності я і люблю концерти. Кожен може стати і зльотом, і крахом.

У мене бувало, що між якимись епохальними концертами стояв виступ на вечірці. І ти раптом починаєш викладатися замість того, щоб, як каже Андрій Михайлович Данилко, «відпрацювати на техніці». У листопаді 2016 року я зірвав голос за три дні до великого концерту в Стереоплазі. На якійсь вечірці, де сиділи 50 осіб, яким було на мене начхати. І ось голос просто зник. Я нормально так злякався, пішов по лікарях, щось вдалося зробити. Що цікаво, ця історія навчила мене боятися втратити голос, але абсолютно не навчила економити сили.

– Який концерт ти не хочеш згадувати?

– У «Жовтневому». Грудень 2017-го. Я був дуже втомлений після великого туру та постійних зйомок X-фактору й сильно хворів. Це був фінальний концерт туру, повний солдаут, ми вирішили все знімати на купу камер. Лікар мені сказала, що є вибір: можна зробити укол і голос буде працювати. Але це погано відіб’ється на психіці, будеш загальмований, а, можливо, просто відсутній. Другий варіант: відмовитися від препаратів, тоді будеш драйвовий, але нічого не заспіваєш і можеш втратити голос посеред концерту.

Я обрав укол і насилу пам’ятаю той концерт. Потім подивився запис – я дійсно щось співав. Але енергетики не було взагалі. Найвідповідальніший концерт, а я його просто проіснував, як зомбі. Я дико засмутився, потім з усього запису ми показали 5-6 пісень, тому що все інше взагалі не хочеться ніколи бачити. Вийшов найкращий концерт за аудиторією, за економікою, за вихлопом, але найгірший для мене.

Тому я засвоїв урок: енергетика – найважливіше. Вийду на сцену з фінгалом під оком, зі зламаною ногою, хворою спиною, але я повинен відчувати, що відбувається.

– Що зараз таке EdEra?

– Cтудія онлайн-освіти. Ми можемо взяти якусь освітню задачу, проблему, виклик – і зайнятись цим. Це може бути невелике завдання, коли до нас приходять і просять зробити певний освітній матеріал для певної аудиторії. А може бути більш абстрактна задача – наприклад, люди погано здають ЗНО або журналісти не розбираються в економіці. Ми заточені під те, щоб придумати рішення, розробити концепцію, скласти програму і створити інтерактивне рішення.

Глобально ми працюємо в двох напрямках. Перший – це безкоштовні курси для всіх: від школярів до юристів, від вчителів до економістів. Другий напрямок – створення проектів під ключ, коли, скажімо, компанії потрібно навчити співробітників. Зараз десь 80% – це безкоштовні проекти, 20% – корпоративні замовлення.

У нас на сайті 66 великих проектів: онлайн-курси, інтерактивні уроки, інтерактивні підручники. На всіх наших платформах, де є реєстрація, майже півмільйона людей. Але взагалі, я думаю, більше, тому що є проекти, де ми не фіксуємо кількість. Плюс наші відео є на Ютубі і там ще 43 тис. підписників і 18 млн переглядів. Ну і на інтерактивних підручниках теж з півмільйона відвідувань на місяць.

– Наскільки я знаю, все це народилося з того, що ти хотів вступати на PhD і зрозумів, що отримувати знання толком немає де.

– Я з третього курсу готувався вступати на PhD з фізики і вчився за онлайн-матеріалами, в основному Массачусетського технологічного інституту і Берклі. Деякі курси я паралельно проходив і в університеті, і онлайн: електромагнетизм, квантову механіку. І раптом почав помічати деяку різницю.

– На користь західних курсів?

– Не зовсім. Це ключова історія: я не вважаю, що на Заході освіта однозначно краща. Це не так. Якщо брати мій досвід, то наш курс з фізики часто був глибшим і детальнішим, ніж, скажімо, в Берклі. Але що у них однозначно краще – це культура створення власне освітнього продукту.

У нашій системі всі мучаться і можуть засвоїти інформацію, тільки якщо реально постараються. Із 25 осіб в групі повністю впораються, скажімо, троє, але зате вони вже точно досягнуть справжніх висот. А на Заході все направлено на те, щоб цікаво було всім, і кому більше всіх треба, той сам заглибиться.

Складно говорити, чий підхід кращий, у них просто різні цілі. Але мені здалося, що для масової освіти західна система трохи краща. Я просто сам бачив, як в школі та університеті люди втрачали інтерес до теми тільки тому, що вона викладається не дуже добре. Тому що немає сторітелінгу, немає легкості подачі інформації, немає жартів, немає зворотного зв’язку і людиноорієнтованого дизайну матеріалів.

Я пам’ятаю, як мене вразило те, що я буквально перевідкрив для себе теми, які здавалися нудними. Приїжджав до батьків і дивувався: слухайте, а чого теорія електромереж виявилася такою цікавою? У нас же в універі суперкласний фахівець з цієї теми, але тоді мене не зачепило.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту. Вони ставляться до цього як до чогось комерційного. Думають про користувача, про те, щоб у нього не було нападу епілепсії від Word Art’у в презентаціях. Тому і є інтерес.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту.

Фото: Ганна Грабарська

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю роботи з конкретною людиною. А може, навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може, один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним зануренням у тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту – Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну, ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого, що «ой, ні, у вас не такі роботи». Напочатку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі склав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от «маємо заявку: в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь?». І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю їх, отримую фідбек, фіналізую картинку.

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

View this post on Instagram

Приїхала в ліс на конфу. Хоча це не конфа. Це двіж школярів із сірої та окупованої зони з балачками про права людей, громадську активність та те, що ми замолоду називали опенмайндом. Це коли 30-річні старпери тобі розказують не про "золота медаль — твій портал в красіву жизнь", а про те, що ти можеш бути і стати ким завгодно, яким завгодно і як завгодно. Якщо дуже хочеться, можеш навіть варити борщі.

A post shared by Natalia Shevchuk (@natalia_shev4uk) on Sep 19, 2019 at 10:41am PDT

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.

– Розкажи для початку кілька вражаючих цифр про те, що таке Projector і чим він крутий.

– Взагалі-то це не таке просте запитання. Ми дійсно міряємо цифри, але вони для нас далеко не головне. Сьогодні Projector – це понад 60 курсів, з яких наша особлива гордість – сім річних.

Я дійшов висновку, що школа повинна пишатися не кількістю студентів. Все навпаки. Якщо хочеш поліпшити якість освіти, ти зменшуєш їхню кількість. Для мене 20 дуже крутих випускників краще, ніж тисяча звичайних. Зараз ми до цього і крокуємо.

Так що у нас якісь цифри збільшуються, а якісь зменшуються. Збільшується термін освіти і глибина знань, а ось число учнів зменшується. Але якщо ти все ж наполягаєш, то близько 30 тис. людей взагалі якось проходили через Projector, а випускників у нас десь 3 тис.

Це, до речі, не дуже багато. Якщо подивитися на якісь мережеві школи, то людей там побільше. Але зате я кожного з цих 3 тис. ціную.

– Ви активно переходите з кількамісячних на річні курси. Чому?

– Тому що нам не дуже цікаво займатися освітнім бізнесом, нам цікаво займатися освітою. І вже вона в підсумку, я сподіваюся, стане бізнесом. Те, якого рівня будуть випускники, для нас не менш важливо, ніж те, скільки ми заробимо.

Я всім вже про це розповідаю при першій-ліпшій можливості: наша мета – через три роки створити сучасний університет. Для цього нам потрібно багато чого зробити, і запуск річних програм – один із кроків. Це працює, ми ж бачимо, що завдяки цьому в учнів народжуються набагато більш масштабні проекти і самі вони проходять більш глибоку трансформацію.

Мені взагалі не дуже цікаво довго щось готувати, а потім гучно все фіналізувати й відкрити університет. Хочеться поступово все втілювати, а потім: о, ми ж вже і так університет, давайте просто акредитацію отримаємо і вивіску поміняємо.

Наші короткі програми – це такий дуже прикладний спринт. Ось тобі молоток, ось як ним забивати цвяхи. Довгі курси – це, скоріше, марафон, мета якого – зрозуміти, чи потрібні тобі взагалі молотки і цвяхи, може, і без них можна домогтися великого результату. А якщо все ж потрібні, то як ними лупанути найкраще.

– А ти вважаєш, що на даному етапі ваші річні курси вже можуть замінити класичний університет?

– Я думаю, що вони можуть замінити поганий класичний університет. Хороший – поки ні, все ж не вистачить часу, щоб дати весь набір дисциплін: філософію, соціологію та інші.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»