– Що зараз таке EdEra?

– Cтудія онлайн-освіти. Ми можемо взяти якусь освітню задачу, проблему, виклик – і зайнятись цим. Це може бути невелике завдання, коли до нас приходять і просять зробити певний освітній матеріал для певної аудиторії. А може бути більш абстрактна задача – наприклад, люди погано здають ЗНО або журналісти не розбираються в економіці. Ми заточені під те, щоб придумати рішення, розробити концепцію, скласти програму і створити інтерактивне рішення.

Глобально ми працюємо в двох напрямках. Перший – це безкоштовні курси для всіх: від школярів до юристів, від вчителів до економістів. Другий напрямок – створення проектів під ключ, коли, скажімо, компанії потрібно навчити співробітників. Зараз десь 80% – це безкоштовні проекти, 20% – корпоративні замовлення.

У нас на сайті 66 великих проектів: онлайн-курси, інтерактивні уроки, інтерактивні підручники. На всіх наших платформах, де є реєстрація, майже півмільйона людей. Але взагалі, я думаю, більше, тому що є проекти, де ми не фіксуємо кількість. Плюс наші відео є на Ютубі і там ще 43 тис. підписників і 18 млн переглядів. Ну і на інтерактивних підручниках теж з півмільйона відвідувань на місяць.

– Наскільки я знаю, все це народилося з того, що ти хотів вступати на PhD і зрозумів, що отримувати знання толком немає де.

– Я з третього курсу готувався вступати на PhD з фізики і вчився за онлайн-матеріалами, в основному Массачусетського технологічного інституту і Берклі. Деякі курси я паралельно проходив і в університеті, і онлайн: електромагнетизм, квантову механіку. І раптом почав помічати деяку різницю.

– На користь західних курсів?

– Не зовсім. Це ключова історія: я не вважаю, що на Заході освіта однозначно краща. Це не так. Якщо брати мій досвід, то наш курс з фізики часто був глибшим і детальнішим, ніж, скажімо, в Берклі. Але що у них однозначно краще – це культура створення власне освітнього продукту.

У нашій системі всі мучаться і можуть засвоїти інформацію, тільки якщо реально постараються. Із 25 осіб в групі повністю впораються, скажімо, троє, але зате вони вже точно досягнуть справжніх висот. А на Заході все направлено на те, щоб цікаво було всім, і кому більше всіх треба, той сам заглибиться.

Складно говорити, чий підхід кращий, у них просто різні цілі. Але мені здалося, що для масової освіти західна система трохи краща. Я просто сам бачив, як в школі та університеті люди втрачали інтерес до теми тільки тому, що вона викладається не дуже добре. Тому що немає сторітелінгу, немає легкості подачі інформації, немає жартів, немає зворотного зв’язку і людиноорієнтованого дизайну матеріалів.

Я пам’ятаю, як мене вразило те, що я буквально перевідкрив для себе теми, які здавалися нудними. Приїжджав до батьків і дивувався: слухайте, а чого теорія електромереж виявилася такою цікавою? У нас же в універі суперкласний фахівець з цієї теми, але тоді мене не зачепило.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту. Вони ставляться до цього як до чогось комерційного. Думають про користувача, про те, щоб у нього не було нападу епілепсії від Word Art’у в презентаціях. Тому і є інтерес.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту.

Фото: Ганна Грабарська

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю роботи з конкретною людиною. А може, навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може, один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним зануренням у тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту – Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну, ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого, що «ой, ні, у вас не такі роботи». Напочатку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі склав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от «маємо заявку: в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь?». І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю їх, отримую фідбек, фіналізую картинку.

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

View this post on Instagram

Приїхала в ліс на конфу. Хоча це не конфа. Це двіж школярів із сірої та окупованої зони з балачками про права людей, громадську активність та те, що ми замолоду називали опенмайндом. Це коли 30-річні старпери тобі розказують не про "золота медаль — твій портал в красіву жизнь", а про те, що ти можеш бути і стати ким завгодно, яким завгодно і як завгодно. Якщо дуже хочеться, можеш навіть варити борщі.

A post shared by Natalia Shevchuk (@natalia_shev4uk) on Sep 19, 2019 at 10:41am PDT

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.

– Розкажи для початку кілька вражаючих цифр про те, що таке Projector і чим він крутий.

– Взагалі-то це не таке просте запитання. Ми дійсно міряємо цифри, але вони для нас далеко не головне. Сьогодні Projector – це понад 60 курсів, з яких наша особлива гордість – сім річних.

Я дійшов висновку, що школа повинна пишатися не кількістю студентів. Все навпаки. Якщо хочеш поліпшити якість освіти, ти зменшуєш їхню кількість. Для мене 20 дуже крутих випускників краще, ніж тисяча звичайних. Зараз ми до цього і крокуємо.

Так що у нас якісь цифри збільшуються, а якісь зменшуються. Збільшується термін освіти і глибина знань, а ось число учнів зменшується. Але якщо ти все ж наполягаєш, то близько 30 тис. людей взагалі якось проходили через Projector, а випускників у нас десь 3 тис.

Це, до речі, не дуже багато. Якщо подивитися на якісь мережеві школи, то людей там побільше. Але зате я кожного з цих 3 тис. ціную.

– Ви активно переходите з кількамісячних на річні курси. Чому?

– Тому що нам не дуже цікаво займатися освітнім бізнесом, нам цікаво займатися освітою. І вже вона в підсумку, я сподіваюся, стане бізнесом. Те, якого рівня будуть випускники, для нас не менш важливо, ніж те, скільки ми заробимо.

Я всім вже про це розповідаю при першій-ліпшій можливості: наша мета – через три роки створити сучасний університет. Для цього нам потрібно багато чого зробити, і запуск річних програм – один із кроків. Це працює, ми ж бачимо, що завдяки цьому в учнів народжуються набагато більш масштабні проекти і самі вони проходять більш глибоку трансформацію.

Мені взагалі не дуже цікаво довго щось готувати, а потім гучно все фіналізувати й відкрити університет. Хочеться поступово все втілювати, а потім: о, ми ж вже і так університет, давайте просто акредитацію отримаємо і вивіску поміняємо.

Наші короткі програми – це такий дуже прикладний спринт. Ось тобі молоток, ось як ним забивати цвяхи. Довгі курси – це, скоріше, марафон, мета якого – зрозуміти, чи потрібні тобі взагалі молотки і цвяхи, може, і без них можна домогтися великого результату. А якщо все ж потрібні, то як ними лупанути найкраще.

– А ти вважаєш, що на даному етапі ваші річні курси вже можуть замінити класичний університет?

– Я думаю, що вони можуть замінити поганий класичний університет. Хороший – поки ні, все ж не вистачить часу, щоб дати весь набір дисциплін: філософію, соціологію та інші.

– За останні п’ять років в Україні з’явилася купа фільмів, які можна дивитися без знижок на те, що «ну це ж наші…» Як думаєш, завдяки чому?

– Завдяки тому, що держава почала ввалювати в кіно чимало грошей. З’явилося просто багато фільмів, що, власне, і було метою – створити такий своєрідний живильний бульйон, в якому би знімало все живе, криве, косе, талановите і бездарне. Наскільки я знаю, завдяки цьому більше 400 компаній стали займатися кіно. Купа людей просто фізично почали знімати – і це принесло свої плоди. Плюс щороку держфінансування ще й збільшувалося вдвічі, зараз це вже біля $40 млн. Це рівень фінансування дуже непоганої європейської країни.

При цьому вціліли люди, які до цього були ніби поза системою: Мирослав Слабошпицький, Валик Васянович, наш Микита Сергійович Михалков – Олесь Санін. Зате перестали знімати всі ці ветерани, які з року в рік вивалювали жахливі шароварні фільми.

Якщо нові киношники з приходом нової ж влади не помруть, то це покоління покаже себе дуже добре. Вони вже інтегровані в європейську систему кіно, вони вже багато надивилися, вони знають тренди. Плюс ми ж фронтир, а будь-який фронтир виробляє нові цікаві смисли.

– Загалом це той випадок, коли державі можна подякувати?

– Рідкісний випадок, але так! Філ Іллєнко (колишній голова Держкіно. – Platfor.ma) реально доклав багато зусиль, щоб все сталося, щоб прийняли закон про кіно, який я вважаю одним із найкращих в Європі. Нам залишилося тільки визначитися, розумні ми чи красиві та яку індустрію будуємо.

Кадр із фільму «Дике поле»

– Розкажіть про свій бекграунд?

– Я вважаю, що підприємцем я став у 13 років. У дитинстві в батьків не було можливості мене розбалувати, тож я намагався сам заробляти гроші. Хочеш грати в баскетбол? Назбирай собі на кросівки. Я що тільки не робив, намагався щось придумувати, експериментувати, якийсь період навіть мив машини. В студентські роки був активним у міжнародній молодіжній організації AIESEC. Я пройшов всі щаблі від локального комітету до президента AIESEC України. 

Цікаво в мене там кар’єра закінчилася – на півтерміну мені зробили імпічмент. Тобто система мене не сприйняла або я не зріс із системою. Це було для мене здивуванням, адже я усвідомив, що на найвищій позиції ти більш беззвітній і при цьому замкнутий якимись рамками, ніж на нижчих точках. Але це теж корисний урок. Насамперед, я зрозумів, як хочу будувати партнерство. З тих пір для мене це не тільки професійне співпадіння, але й емоційне – збіг цінностей. Але з зовнішніми партнерами це правило не працює, тут я навчився вибудовувати взаємовідносини фактично з усіма. 

Потім у Києві з колегами ми запустили свій перший середній бізнес у сфері кредитних систем – успішно розвивали його чотири роки, а потім, у 2008-у, довелося його заморозити, оскільки ми були зав’язані на банківський продукт, який на той момент просто зник із ринку. Ми після цього вирішили на літо поїхали в суто романтичний Івано-Франківськ і подумати, чим далі займатися. Так і зайшли випадково в ресторанний бізнес і відкрили кілька закладів громадського харчування. Але після Києва ментально досить швидко стало якось тісно. Я відчував, що ми можемо дати ринку більше, ніж вони готові прийняти. Тобто ситуація – на розрив, і треба було приймати рішення: або ми вирушаємо до Києва чи іншого міста з більшими можливостями, або авантюрна думка «давайте спробуємо розкачати Франківськ». 

Мені одна мудра людина сказала: «Юро, дерева не бігають». Після цього мені вперше в житті захотілося кинути все та зайнятися чимось новим, що я з легкістю й зробив. Ми почали вивчати теорію революції суспільства, як взагалі розвивались міста, що з цим всім можна робити – так і народилася ініціатива «Тепле Місто». Ми – модератори діалогів у місті, які активно співпрацюють з усіма трьома секторами: владою, бізнесом і суспільством. Але я люблю зауважувати, що це не громадська організація в чистому вигляді: ми використовуємо різні форми, схрещуємо їх між собою, народжуємо щось нове. 

– Як би ти представилася незнайомцю?

– Сказала би, що займаюся театром.

– Дикий театр у 2018 дав 106 вистав… 

– Ого, так багато? Я коли їхала до тебе, то подивилася кількість наших глядачів. Ще дві вистави – і у нас буде загальних 70 тис. відвідувачів за три з половиною роки.

– 106 – це фактично одна вистава на три дні. Як незалежному театру таке вдалося?

– Я не знаю. Все це почалося просто як експеримент, а далі сподобалося, стало звичкою і під це підв’язалися стільки людей, що припинити все зараз вже просто не вийде.

– А який у вас штат?

– У нас всі на фрілансі. Але можу озвучити такий факт: минулого року на сцені Дикого дебютувало 57 акторів. На адміністративно-технічні посади ми завжди беремо студентів. По-перше, хтось має давати шанс та практику людям без досвіду, по-друге, вони такі зухвалі, заряджені й закохані в Дикий театр.

– Скільки на місяць коштує Дикий театр?

– Близько $2 тис. на місяць – це без витрат на прокат і виробництво вистави і тому подібне, тільки адміністративні штуки: оренда складу, репетиційної, реклама, зв’язок, податки і виплати зарплат.

– А у вас приблизно ринкові зарплати?

– Вони більші, ніж у державних театрах, але менші, ніж в комерційному антрепризному театрі. В державному театрі ти отримаєш свої 8 тис. грн в будь-якому випадку: і якщо вийдеш на сцену один раз за місяць, і якщо 20 разів. У нас система гонорарів за виконану роботу, а не штат. З антрепризою ми не можем тягатись, бо вони грають в залах на 700-1000 глядачів, а ми максимум на 300.

– Звідки ці гроші?

– Заробляємо від квитків. Наш головний виклик був таким: чи можна з нуля створити незалежний і сталий театр? Можна! Але завжди треба розраховувати винятково на себе, у нас немає права не продавати повні зали й тому подібне. Інакше просто немає з чого виплачувати зарплати і оренди. Ми працюємо, знаючи, що ніхто не протягне нам руку допомоги в разі поразки. Бо що? Бо незалежний театр Україні безправний. З іншого боку, «люди культури» весь час бідкаються – помираємо, не вистачає, ніхто не підтримує, культура неприбуткова. Треба дивитись на театр як на креативну індустрію, що має потенціал заробляти. 

Із хороших культурних новин – запрацював Український культурний фонд, і ми отримали від нього перший грант на резиденцію «Дикі Кайдаші» у селі. Це приємно, але дещо стрьомно, бо дуже багато гемору з отриманням цих грошей і звітуванням (про роботу фонду можна почитати в нашому інтерв’ю з його головою Юлією Федів. – Platfor.ma).

– Розкажи кілька цифр: що вже встиг наробити Кураж Базар?

– Буквально нещодавно ми подолали рубіж в 10 млн грн, перерахованих на благодійність, зараз вже близько 10,5 млн грн. Це за чотири роки і приблизно 40 фестивалів, якщо не рахувати перші декілька The New Old – барахолки, які ми влаштовували на Воздвиженці.

– Їх же там було декілька. Ти тоді думала, що це переросте в щось постійне?

– Звичайно, ні. Це просто був порив душі. Я тоді працювала маркетинг-директором в компанії “Форум”, а барахолку ми організовували абсолютно стихійно раз на кілька місяців. І раптом я виявила, що це мене дуже сильно вперло, просто той факт, що можна не давати свої особисті гроші, а працювати, щоб зібрати набагато більше. Причому зібрати фактично непотрібні людям гроші у вигляді їх старих речей.

Я тоді познайомилася з Сашею (нинішнім чоловіком Альони. – Platfor.ma) і він сказав: слухай, ось ти працюєш, але твої думки в зовсім іншому проекті, так систематизуй це, щоб збирати ще більше!

– До речі про “більше”, який відсоток ви зараз віддаєте на благодійність?

– На даному етапі у нас немає відсотку як такого. Раніше віддавали 30% від кожного квитка, але потім переїхали на ВДНГ, де вклали в наш корпус вже 5 млн грн, і їх треба якось повертати. Тому зараз у нас це не зовсім системно. Наприклад, з травневого Кураж Базару ми віддали 100% прибутку, 1,5 млн грн, щоб закрити великий благодійний проект. А в червні не віддавали нічого, тому що потрібно було виплатити ремонтні борги. Можливо, колись ми повернемося до стандартного відсотку, але зараз просто вибираємо собі великі ініціативи, яким потрібно допомогти, і закриваємо їхні потреби. В цілому у нас виходить віддавати не менше двох мільйонів на рік.

– Саме ти приймаєш рішення, коли і кому направляти гроші?

– Я і команда. Дивись, тут ще важливо сказати про те, що саме слід вважати благодійністю. Я, наприклад, думаю, що приведення в порядок території ВДНГ – це теж благодійність. Тоді виходить, що з вересня по квітень ми віддавали взагалі 100% прибутку, оскільки все реінвестували в павільйон: ремонт, електрика, асфальт, світло, туалети, пандуси. Для мене це теж якась соціальна місія, тому що ВДНГ – державна установа. Мене виженуть, а вся інфраструктура залишиться, я ж нічого собі не заберу.

– А на який термін у вас домовленість?

– Меморандум про співробітництво з ВДНГ ще на два роки. І я сподіваюся, що спрацює право пролонгації, тому що ми дійсно багато вклали у ВДНГ. Буквально кілька тижнів тому поставили рампи для бордерів, а зараз домовляємося з Red Bull, щоб побудувати повноцінний майданчик для катання. Все відкрито, все інклюзивне. Можна це вважати благодійністю? Ну, мені здається, що так.