Cпецтема Надлюдський фактор

Людина скарг і пропозицій: освітній омбудсмен про навчання в карантин, ТікТок і нових дітей

АвторЮрій Марченко
16 Квітня 2020

Вже понад півроку в Україні працює інститут освітнього омбудсмена, який очолює Сергій Горбачов. Це спеціальний орган, який приймає скарги від будь-яких учасників освітнього процесу: учнів, батьків, вчителів – і намагається їх вирішити. Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, якими ростуть сучасні діти, чи є шанси у Володимира Великого на фоні Кайлі Дженнер та як карантин може піти на краще всій освітній системі.

– Інститут освітнього омбудсмена в повну силу запрацював у листопаді 2019. Що за цей час встигли зробити?

– По-перше, те, що нам вдалося швидко запустити роботу та почати розглядати звернення. Скажімо, мовний омбудсмен для запуску виділив собі шість місяців. Ми зробили це за два з половиною. Хоча робочий процес ще, звісно, треба вдосконалювати – зараз будемо дуже активно працювати над медіацією, психологічними аспектами й іншими способами вирішувати конфлікти. Бо до нас зазвичай доходять вже випадки, які потребують дуже прискіпливої уваги. Ну а загалом ми отримали близько 360 звернень.

– Скільки вдалося владнати?

– Наразі не маємо чіткою статистики, бо ми, скажімо, вважатимемо якийсь конфлікт вже завершеним, а він потім може знову іншим боком повернутися. Але все ж близько 70% звернень ми закрили. 

Взагалі, я вкотре переконуюся в тому, що часто конфлікти виникають там, де немає належної комунікації. Іноді цілком вистачає того, щоб просто поговорити, сказати: люди, тут має бути ось так, давайте зробимо – і, в принципі, це переводить суперечку в конструктивну фазу. 

Наприклад, нещодавно батьки написали нам, що у них в школі немає стадіону, а міська влада – нероби і мерзотники, нічого не роблять. Я дзвоню начальнику відділу освіти, він каже: так місцева рада вже виділяє 250 тис. грн на те, щоб розробити проєкт стадіону. Запитую його: а ви батькам про це говорили? Каже: ну, я в розмові з директором школи про це згадував.

Ми допомогли з комунікацією, вони написали про все на сайті, й ситуація владналася. Батьки просто дізналися, що школа все ж робить те, що має робити. Комунікація – це ключове.

Хоча часто проблема просто в грошах. Освіта – це дуже велика і складна система, яка потребує величезних коштів. Ось, наприклад, візьмемо лише один аспект – булінг. Треба ж не просто реагувати на якісь події, а й проводити профілактику. Потрібні нові програми, посібники, підготовка вчителів. Бо чимало освітян просто не надають належної уваги типовим для них ситуаціям, вважають, що «так завжди було, так воно і має бути». А насправді це булінг.

Скажімо, не випускати дітей на перерву, бо «дзвоник для вчителя». Або не давати вийти до туалету під час уроку. Якщо це повторюється і це стандартна позиція вчителя, то це точно булінг і зневажання прав дітей. І тоді треба пояснювати педагогам, адміністрації школи. 

– Освітній омбудсмен – це в першу чергу про скарги. Що найбільше не подобається трьом головним категоріям освіти: вчителям, батькам і учням?

– Як не дивно, здобувачі освіти пишуть мало. Можу припустити, що вони або не знають свої права, або не готові їх захищати. Пишуть приблизно порівну вчителі й батьки. Перші скаржаться на булінг, незадовільні умови в закладі освіти, несправедливе оцінювання, неетичну поведінку педагога, погані підручники, приховування інформації школою. Важливий сегмент скарг – побори, коли школа вимагає гроші за те, що має фінансуватися з бюджету. А коли людина відмовляється здавати кошти, то це стає підставою для булінгу вже між батьками.

Ну а вчителі скаржаться на необ’єктивне оцінювання їхньої роботи з боку керівництва, на невчасну чи неповну виплату зарплати, на невиконання закладами освіти зобов’язань із забезпечення роботи вчителя. 

– Дайте один яскравий приклад успіху освітнього омбудсмена, який покаже: окей, це потрібна посада.

– Ну от я нещодавно написав пост, де розказав, як ми допомагали вчителям, які пройшли сертифікацію, але не отримали за це 20% доплати до окладу, на що мають право за законом. Таких випадків було небагато, але зрозуміло, що за законами медіа саме вони отримували розголос. Бо не дуже цікаво, що 650 педагогів доплату отримали. А от те, що 60 не отримали – привід для обурення. Дуже важливо, щоб вчителі знали, що є люди, яким небайдуже те, що з ними відбувається.

Часто школа думає, що певна проблема є просто не дуже серйозною. Скажімо, мене дуже турбує тема дверцят в туалетах. Це про абсолютно базові потреби дітей. Але коли я кажу директору школи про це, то іноді чую: та нащо воно їм? Я тоді пропоную прибрати двері з дорослої вбиральні – нащо воно вам?

Я розумію, що це маленькі справи й в масштабах країни це, мабуть, не так вже і помітно. Але з таких непомітних деталей складається вся освіта. 

Бокс, веганство, песики: як одна дівчина рятує тварин, не їсть м’ясо та б’є людям пики

Якщо ви колись бачили шокуючі відео з ферм, де живих істот утримують в страшних умовах і одна за одною відправляють на вірну смерть, то можете собі уявити, за що та як запекло бореться рух захисту тварин. Ми поспілкувалися з головою громадської організації «Відкриті клітки Україна» Катею Бєлкіною про те, як поєднувати роботу в зоозахисній сфері, веганство та тайський бокс, чому птахам співпереживають менше, коли все ж таки допускається вбивство живої істоти та скільки зусиль треба докласти, щоб змінити щось на краще в українському законодавстві.

– На твою думку, чому останнім часом зоозахист настільки активізувався? Ще кілька років тому така тема практично не звучала, а зараз на слуху одразу декілька організацій й по країні регулярно проходять багатотисячні марші.

– В першу чергу, стало більше зоозахисних організацій. Взагалі організація руху та залучення більшої кількості активістів і активісток – це найважливіше, що можна зробити для зоозахисту. Більше людей можуть ділитися знаннями та розробляти нові більш ефективні стратегії розповсюдження інформації.

Наприклад, до того, як я стала працювати в «Відкритих клітках», я навіть не уявляла, як утримуються кури в Україні. Виявилося, що вони по 10 птахів все своє життя живуть у невеликій клітці. Місце, призначене для однієї курки – це листочок А4, на якому вона проживає все своє життя та не зможе розправити крила, побачити сонечко, подихати свіжим повітрям. Коли починаєш ці питання досліджувати – розумієш, що ці системи експлуатації тварин розвивалися роками та стають дедалі жорсткішими, особливо після індустріальної революції.

Тому ми дуже раді співпрацювати з іншими організаціями задля розбудови та зміцнення всього руху. Завдяки наполегливій роботі українських зоозахисних організацій, ми бачимо такий розвиток сьогодні. Зсередини чітко простежується те, як змінився зоозахисний рух. Наприклад, наша організація, «Відкриті Клітки», більше фокусується на фермерських тваринах, а цією темою в Україні взагалі мало хто займається. Журналісти навіть спочатку не хотіли брати тему захисту фермерських тварин, просувати подібні матеріали було вкрай важко, а знайти статті українською взагалі – неможливо. Зараз ситуація змінилася і це круто!

Ми часто відвідуємо закордонні конференції, переймаємо досвід, намагаємося його імплементувати в Україні, що теж впливає на ефективність розвитку зоозахисту. Також ми постійно змінюємо стратегії, і вже є багато показових моментів, що можуть свідчити про вибір вірних напрямків. Наприклад – з’являється більше інформації про рослинне харчування, додаткових опцій в меню вже наявних закладів, відкривається більше вегетаріанських і веганських проєктів. Це, насправді, дуже впливає і на кількість продуктів тваринного походження. Ще один показовий момент – це те, що починають більш активно просуватися законопроєкти, які стосуються тварин. Для України це гарний знак, тому що на цей момент за нашим законодавством, тварини – це речі.

– Що в такому випадку можна сказати щодо зоомагазинів, адже по суті там тварин позиціонують і продають теж як речі?

– Найжахливіше те, що ніхто не контролює, в яких умовах їх там утримують. Немає ніяких інспекцій, щоб відстежити, чи отримує тварина все, що їй потрібно. Люди часто сприймають це як спонтанне придбання: «Піду куплю папужку, нехай буде». Це велика проблема, тому що в інших країнах Європи у тварин є хоча б особливий статус – істота, яка відчуває, може страждати й тому вимагає особливого підходу.

– Наскільки я розумію, чимало людей досі взагалі не думають, що деякі їхні вчинки вимагають страждань тварин. Скажімо, фуа-гра. Минулого року ви домоглися закриття однієї ферми й виключення фуа-гра з меню семи ресторанів. Розкажи про це?

– На початку 2019 року ми отримали кадри з ферми фуа-гра і побачили, в яких умовах там утримуються тварини та як відбувається весь процес відгодівлі. Ми були шоковані. Особисто для мене, найбільш болючим був факт взаємодії з тваринами. На кадрах було видно як досвідчений працівник новачкові пояснює, що потрібно робити. Він бере гусака, шланг, який змазаний машинною оливою, і далеко не лагідно впихає ту трубку в горло гусака. Крім того, там були жорсткі кадри гусей, які вже мертві або ще ледве дихають і лежать в клітках, поки їх не приберуть. Дуже вражає в негативному сенсі. 

Звичайно, в Україні ніколи до цього таких кадрів не бачили. Ми постаралися їх поширити на якомога ширшу аудиторію. Сумно те, що фуа-гра – продукт не першої необхідності, його вживає не так багато людей. Тому відмовитися від делікатесу, який виготовляється настільки жорстоким способом – найменше, що можна зробити. 

Наша активістка-юристка Світлана Руденко написала законопроєкт, який забороняє відгодівлю тварин і продаж фуа-гра. Ми дуже сподіваємося, що він пройде. Крім того, ми зверталися до різних закладів із проханням відмовитися від фуа-гра. На зустріч пішли, наприклад, кілька ресторанів з мережі Діми Борисова – ми дуже раді, що вони прийняли таке рішення. 

– Зараз багато людей сильно топлять за екологію, закликають не користуватися пакуванням, сортувати сміття, призводити до менших викидів. У цьому контексті тваринництво теж вносить свою лепту в глобальне потепління. Як ти думаєш, чи може цей екотренд вплинути на захист тварин?

– Промислове тваринництво колосально впливає на кількість шкідливих викидів СО2 в атмосферу, оскільки ті ж корови, наприклад, виробляють багато метану в процесі травлення. Але всі думають про пакетики. На мій погляд, якщо ви один раз не купите м’ясо, то це буде ефективніше, ніж якщо ви тиждень не будете користуватися пакетиками. Проте, інформація поширюється, люди дізнаються та починають думати.

– Чому проблеми тварин турбують конкретно тебе?

– Ну, по-перше – у мене загострене почуття справедливості. Я вважаю, що всі мають право на життя та на те, щоб не страждати. Ось є поширений коментар: «Тварини ж спеціально вирощені для того, щоб ми їх їли». Ефективний і простий спосіб – запропонувати людям поставити себе на їхнє місце. Уявіть, якби замість коров’ячого молока продавалося молоко жінок. Ви б хотіли його пити? Тоді якого біса?

Всі тварини мають нервову систему, також у них є базові потреби. Наприклад, у нас є стереотип, що кури – дурні. Але це не так, вони навіть будують певні соціальні зв’язки у своїх групах, у них є потреба копати землю та приймати пісочні ванни. Ніхто про це не замислюється. 

Якщо говорити про тварин, яких утримують на хутряних фермах – це взагалі морок. Дикі тварини, які абсолютно не привчені до людей, живуть у клітках, а потім на них ще й чекає страшна смерть. І то незрозуміло, якою вона буде – від удушення або газ не дуже добре подіє і з них просто здеруть шкуру живцем.

– Як ти взагалі прийшла до зоозахисту?

– До кінця школи я якось зовсім не замислювалася над цими питаннями, тому що мене була типова сім’я та стандартний набір і на вечерю – щось з м’ясом. Потім подивилася серію Сімпсонів, де Ліза стала вегетаріанкою – ось тоді в голові пролунав дзвіночок. У ліцеї я почала знайомитися з вегетаріанцями та зацікавилася, що то таке – стала читати статті й дивитися фільми. Вивчила це питання і прийняла рішення, що спробую. Завдяки тому, що я дружила з людьми, які вже давно для себе це усвідомили – я бачила, що вони нормально харчуються та добре виглядають. 

Тож, я три роки була вегетаріанкою, стала ходити на акції з зоозахисту, але не дуже часто – через навчання і тренування. Однак я вже починала себе щільно асоціювати з цим рухом і стала частиною ком’юніті, яке сформувалося на той момент. Ще через три роки я вирішила стати веганкою. Спочатку було дуже складно, тому що я ще та любителька солодощів, а у їхньому складі майже завжди є молоко та яйця. Це ще сильніше втягнуло мене в рух зоозахисту, я стала відвідувати різні заходи та лекції, а потім вже й сама їх проводити. Вперше я читала свою лекцію в Житомирі на День вегана.

А у 2017 році я потрапила в ДТП і повинна була тимчасово зупинити свою спортивну кар’єру, та й роботи особливо не було. І тут мені написали з організації «Відкриті клітки», що шукають людину в Україні для роботи в зоозахисній сфері. Я тоді ще подумала: «Це ж ідеально!». Мене взяли на роботу і я повністю поринула у світ зоозахисту та бажання змін на краще. Спочатку я займалася проєктами, які стосувалися рослинного харчування, а через рік стала головою організації.

– Який головний посил вашої організації?

– Основна наша мета, щоб взагалі не було промислового тваринництва як такого. Ми проти того, щоб будь-яка істота страждала, а таких підприємств, де б тварин не експлуатували, на жаль, не існує. Але ми обираємо методи, які на даному етапі реальні та які можна втілити в життя, адже не можемо закрити всі ферми в один день. Тому шляхом системних змін хочемо прийти до такого світу, де жодна істота не знатиме болю.

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

АвторЮрій Марченко
6 Грудня 2019

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

АвторЮрій Марченко
4 Грудня 2019

ДахаБраха – один із найбільш яскравих українських гуртів, знаний не тільки на батьківщині, а й по всьому світу. Для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.

 

Гарячі клавіші: Дмитро Шуров про музичну революцію, шансон і користь X-Фактора

АвторЮрій Марченко
22 Листопада 2019

22 листопада у Pianoбой виходить новий альбом «ХІСТОРІ». Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Дмитром Шуровим про те, що найгірше в музиці, чому він слухав шансон із сином і якою буде наступна музична революція.

– У тебе виходить альбом. Переконай, чому його варто послухати?

– Альбом створювався протягом двох років. Нібито недовго, так? Це спочатку музиканти видають по альбому кожні півроку, а потім вже нормально так працюють. Майже всі мої улюблені гурти довго сидять над релізами, Massive Attack он взагалі раз на п’ять років щось видають.

За ці два роки зі мною багато всього сталося: і доброго, і поганого. І альбом увібрав у себе просто величезну кількість емоцій. Тому, як мені здається, він несе досить потужний заряд, сконцентрований згусток. І це хороший згусток, позитивний, життєстверджуючий. Сподіваюсь, він і для слухача буде таким.

Я рекомендую послухати альбом людям, які знаходяться в пошуку себе, свого місця в житті. Пошуку відповідей, чому ми любимо когось так, що аж боляче. Відповідей, за що нам даються якісь речі: хороші, погані, різні. Звичайно, альбом не дає відповідей на ці запитання, бо в кожного вони свої. Але він хоча б трішки допоможе розібратися. Мені б дуже хотілося, щоб такий ефект відбувся, тому що для мене він був саме таким.

Фото: Дмитро Клочко

– Я бував на твоїх концертах на різних вечірках і корпоративах. І жодного разу не бачив, щоб виступ виглядав прохідним, щоб ти вийшов, пробубнів пару пісеньок, забрав гонорар – і додому. Ти добре прикидаєшся? Не можна ж щиро проживати кожен такий вихід на сцену?

– По-різному буває. Буває, що бартерний концерт на якійсь вечірці тебе просто реанімує. Вийшов, нічого не заробив, розбив пальці, але кайфанув – і щасливий, як дитина.

А буває, що довго готуєшся до важливого виступу, вкладаєш всі сили, гроші, кричиш на людей, добиваєшся від усіх найкращого, а в підсумку не те що задоволення немає, а хочеться скоріше все це забути. Саме за цей момент непередбачуваності я і люблю концерти. Кожен може стати і зльотом, і крахом.

У мене бувало, що між якимись епохальними концертами стояв виступ на вечірці. І ти раптом починаєш викладатися замість того, щоб, як каже Андрій Михайлович Данилко, «відпрацювати на техніці». У листопаді 2016 року я зірвав голос за три дні до великого концерту в Стереоплазі. На якійсь вечірці, де сиділи 50 осіб, яким було на мене начхати. І ось голос просто зник. Я нормально так злякався, пішов по лікарях, щось вдалося зробити. Що цікаво, ця історія навчила мене боятися втратити голос, але абсолютно не навчила економити сили.

– Який концерт ти не хочеш згадувати?

– У «Жовтневому». Грудень 2017-го. Я був дуже втомлений після великого туру та постійних зйомок X-фактору й сильно хворів. Це був фінальний концерт туру, повний солдаут, ми вирішили все знімати на купу камер. Лікар мені сказала, що є вибір: можна зробити укол і голос буде працювати. Але це погано відіб’ється на психіці, будеш загальмований, а, можливо, просто відсутній. Другий варіант: відмовитися від препаратів, тоді будеш драйвовий, але нічого не заспіваєш і можеш втратити голос посеред концерту.

Я обрав укол і насилу пам’ятаю той концерт. Потім подивився запис – я дійсно щось співав. Але енергетики не було взагалі. Найвідповідальніший концерт, а я його просто проіснував, як зомбі. Я дико засмутився, потім з усього запису ми показали 5-6 пісень, тому що все інше взагалі не хочеться ніколи бачити. Вийшов найкращий концерт за аудиторією, за економікою, за вихлопом, але найгірший для мене.

Тому я засвоїв урок: енергетика – найважливіше. Вийду на сцену з фінгалом під оком, зі зламаною ногою, хворою спиною, але я повинен відчувати, що відбувається.

Онлайн-просвіта:
Ілля Філіпов про курси EdEra й те, чому західна освіта не краща за нашу

АвторЮрій Марченко
29 Жовтня 2019

Навесні 2014 року запустилася студія онлайн-освіти EdEra. Тепер це потужна організація, яка навчає українців у форматі безкоштовних онлайн-курсів, інтерактивних підручників та різноманітних уроків. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила зі співзасновником та СЕО EdEra Іллею Філіповим про те, чому західна освіта не є кращою за нашу, як змусити сотні тисяч вчителів пройти онлайн-курс та скільки коштуватиме навчити айтішників бадмінтону.

– Що зараз таке EdEra?

– Cтудія онлайн-освіти. Ми можемо взяти якусь освітню задачу, проблему, виклик – і зайнятись цим. Це може бути невелике завдання, коли до нас приходять і просять зробити певний освітній матеріал для певної аудиторії. А може бути більш абстрактна задача – наприклад, люди погано здають ЗНО або журналісти не розбираються в економіці. Ми заточені під те, щоб придумати рішення, розробити концепцію, скласти програму і створити інтерактивне рішення.

Глобально ми працюємо в двох напрямках. Перший – це безкоштовні курси для всіх: від школярів до юристів, від вчителів до економістів. Другий напрямок – створення проектів під ключ, коли, скажімо, компанії потрібно навчити співробітників. Зараз десь 80% – це безкоштовні проекти, 20% – корпоративні замовлення.

У нас на сайті 66 великих проектів: онлайн-курси, інтерактивні уроки, інтерактивні підручники. На всіх наших платформах, де є реєстрація, майже півмільйона людей. Але взагалі, я думаю, більше, тому що є проекти, де ми не фіксуємо кількість. Плюс наші відео є на Ютубі і там ще 43 тис. підписників і 18 млн переглядів. Ну і на інтерактивних підручниках теж з півмільйона відвідувань на місяць.

– Наскільки я знаю, все це народилося з того, що ти хотів вступати на PhD і зрозумів, що отримувати знання толком немає де.

– Я з третього курсу готувався вступати на PhD з фізики і вчився за онлайн-матеріалами, в основному Массачусетського технологічного інституту і Берклі. Деякі курси я паралельно проходив і в університеті, і онлайн: електромагнетизм, квантову механіку. І раптом почав помічати деяку різницю.

– На користь західних курсів?

– Не зовсім. Це ключова історія: я не вважаю, що на Заході освіта однозначно краща. Це не так. Якщо брати мій досвід, то наш курс з фізики часто був глибшим і детальнішим, ніж, скажімо, в Берклі. Але що у них однозначно краще – це культура створення власне освітнього продукту.

У нашій системі всі мучаться і можуть засвоїти інформацію, тільки якщо реально постараються. Із 25 осіб в групі повністю впораються, скажімо, троє, але зате вони вже точно досягнуть справжніх висот. А на Заході все направлено на те, щоб цікаво було всім, і кому більше всіх треба, той сам заглибиться.

Складно говорити, чий підхід кращий, у них просто різні цілі. Але мені здалося, що для масової освіти західна система трохи краща. Я просто сам бачив, як в школі та університеті люди втрачали інтерес до теми тільки тому, що вона викладається не дуже добре. Тому що немає сторітелінгу, немає легкості подачі інформації, немає жартів, немає зворотного зв’язку і людиноорієнтованого дизайну матеріалів.

Я пам’ятаю, як мене вразило те, що я буквально перевідкрив для себе теми, які здавалися нудними. Приїжджав до батьків і дивувався: слухайте, а чого теорія електромереж виявилася такою цікавою? У нас же в універі суперкласний фахівець з цієї теми, але тоді мене не зачепило.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту. Вони ставляться до цього як до чогось комерційного. Думають про користувача, про те, щоб у нього не було нападу епілепсії від Word Art’у в презентаціях. Тому і є інтерес.

Тобто в Гарварді, Берклі чи MIT не працюють більш круті або розумні люди. Справа в якості і дизайні саме освітнього продукту.

Ілюстрація світового рівня: як Сергій Майдуков працює з The New Yorker та The Guardian

АвторОльга Войтенко
16 Жовтня 2019

Сергій Майдуков – український ілюстратор, який регулярно працює з найбільш впливовими виданнями світу. Навіть за той час, поки редагувалося це інтерв’ю, він встиг зробити дві обкладинки до американського та британського The Guardian Weekly, а ще ілюстрацію в The New Yorker. Для циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma поговорила з Сергієм про те, як отримати можливість співпрацювати з The New York Times, що в голові у арт-директорів, а також про те, чого не вистачає українським ілюстраторам.

 – Як ви обираєте проекти? 

– У мене зазвичай не один проект а, як і у всіх, напевно, багато одночасно. Я їх обираю за цікавістю і за комфортністю роботи з конкретною людиною. А може, навіть навпаки, спершу комфортність. Тому що малювати мені апріорі цікаво.

– Часто відмовляєте? 

– Часто. 

–  А якщо відсотково зіставити? 

– Ну, закордонним клієнтам – може, один раз на двадцять, а в Україні, мені здається, раз із трьох відмовляюсь.

– Є проекти, з якими ви ніколи не будете працювати? 

– Якісь агресивні види спорту, міцні напої, напевно, не візьмусь за якусь скейт культуру, щось таке, що для мене виглядає красиво зі сторони, але не є комфортним зануренням у тему. Ще з росіянами не працюю, і з тими, хто відвідує Крим як турист. Наприклад, чуваки робили ілюстраторські шпалери, дуже красиві, але в них один з ринків збуту – Росія, то я не взявся, хоча і гроші нормальні були, і вони відкриті, знають мої роботи… От мені це заважає.

Сергій Майдуков, «Формула Штайнмаєра»

 – Розкажіть про перший закордонний проект. Як відбувалася співпраця, де вони вас знайшли?

– Це була низка із декількох безкоштовних проектів – тобто ти малюєш і вони підписують автора, а ти потім можеш комусь надсилати своє портфоліо і казати: «Я уже малював для цього журналу». Я ці журнали шукав сам, писав і просився.

– Багато відмовляли? 

– Ну, ніхто не відмовляє, просто не відповідають. Немає такого, що «ой, ні, у вас не такі роботи». Напочатку я отримував одну-дві відповіді на сто листів. Але я собі склав список журналів, в які хочу потрапити, і довбив, довбив, довбив… А відправною точкою малювання в закордонну пресу стала газета The Boston Globe.

 – Це теж був лист, який ви їм надіслали? 

– Так, і я одразу отримав замовлення. Мовляв, у нас є тема, давайте працювати. Це було для огляду книжки.

– Як відбувається співпраця з арт-директором? 

– Якщо від першого листа, то от «маємо заявку: в нас є така тема, отакі розміри, бюджет і дедлайн. Ви беретесь?». І далі я отримую більший текст, точні розміри, іноді мокап шпальти і працюю над ідеями, надсилаю їх, отримую фідбек, фіналізую картинку.

Людина-активізм: як одна Наталя Шевчук розвиває соцрекламу, бореться з хутром і пропагує екологію

АвторЮрій Марченко
10 Жовтня 2019

– Коли і як ти зрозуміла, що ось ці історії про розумне споживання, веганство, толерантність – це твоє? 

– Звісно, я не сиділа і не думала: а що ж буде моїми ідеалами? Років 12 тому, коли у моєму домі з’явився інтернет, я знайшла сторінку в Живому журналі, де сиділи люди, які рятували кішок і собак. Я побачила кадри із притулку в Бородянці, куди звозили тварин, закривали на маленькій території, не давали їсти-пити, і вони просто вмирали серед трупів і фекалій. А котів комунальники «утилізовували» методом «я засуну всіх в мішок і заб’ю палкою». І ось у всьому Києві знайшлося кілька сотень жіночок, яких це жахало, і їм було не байдуже.

Уяви собі: живеш ніби в нормальній країні, а потім дізнаєшся, як насправді у тебе поводяться з тваринами. Мене це шокувало, у мене навіть депресія почалася, на пігулках сиділа. Посиділа і почала щось робити.

Як все відбувалося для мене: я жила на околиці Києва, де була купа бездомних собак. Коли я бачила собаку/кішку, яка щойно народила цуценят, то я ніби брала над ними усіма кураторство. Мала їх обробити від паразитів, перевірити здоров’я, а потім прилаштувати у хороші руки. Зараз це вже набагато легше: є купа ініціатив типу Adopt Don`t Stop, можна наробити красивих фото і тваринку швидко заберуть. Тоді всього цього не було. Коли я брала 6-7 цуценят, то кілька місяців присвячувала тому, що намагалася їх кудись прилаштувати: клеїш оголошення, стоїш в переході.

А далі ще й треба простежити, як їм живеться у нових господарів. Бо це зараз всі зрозуміли, що брати безпородну собаку – це нормально. А тоді такі песики відправлялися в основному в села, де їх саджали на ланцюг – хоча обіцяли цього не робити.

І ще окрема проблема була з перетримками. Це люди, які готові були у себе потримати тварину, поки не знайдуться постійні господарі. Одного разу трапилось таке, що всі перетримки, всі родичі і всі друзі вже були зайняті, а у мене на кураторстві опинилося сім собак. Тоді я зняла якусь хату на Софійській Борщагівці: задрипану, без опалення і води. Зате зі справжньою сільською пічкою-лежанкою. Ми з подругою Валерією взяли собак і жили там з ними, вечорами приходили друзі й допомагали нам поратися.

Раз на тиждень я, у вечірній сукні і накладними віями, вела якісь корпоративи багатим дядькам і потім знову решту часу сиділа із псами на печі. Цікавий був час.

Пiдвантажити ще