Як вивітрюється нафталін: Шевченківська премія ексклюзивно про свої зміни

АвторЮрій Марченко
2 Квітня 2020
Теги:
База знань мистецтво особистість реформація Україна

Шевченківська премія – головна культурна нагорода України. Цього року вона відзначилася тим, що конкурс серед інших виграли представники дещо альтернативної культури: режисер Владислав Троїцький та етно-гурт ДахаБраха. Аби дізнатися, чи це разова акція, чи новий тренд найбльш значущої премії країни, ми задали організаторам премії 13 запитань. А вони відповіли: про роль відпарювача у нагороді, премію за хіп-хоп та те, куди лауреати витрачають грошову винагороду.

ДОВІДКА:

Шевченківська премія – найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Заснована 1961 року. Упродовж 1962-2018 років відзначено 648 осіб і 8 колективів. Серед них 196 письменників, літературознавців, мистецтвознавців, журналістів і публіцистів; 119 діячів образотворчого мистецтва та майстрів народного мистецтва; 136 діячів театру і кіно; 114 музикантів; 82 архітектори, інженери комплексних ландшафтів, поліграфісти та музейні працівники. У 2020-му грошовий розмір премії склав 200 тис. грн. Нинішній склад комітету премії працює з грудня 2019 і налічує 18 осіб, з яких двоє раніше отримували премію.

Виступ Pianoбой на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Вручення Шевченківської премії Тарасу Прохаську
Виступ Національного театру опери та балету ім. Т. Шевченка на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чому Шевченківська – дійсно головна премія країни?

Авторитет і престиж премії досягається не відразу, якщо стартувати з нуля, а якщо з від’ємної позначки, поготів. Не сказати, що лауреати попередніх років геть усі не гідні нагороди. Були Павло Маков, Вікторія Польова, Анатолій Криволап і ще дуже, дуже багато гідних і вибухових митців, але вони не монтувалися з рештою. Та якщо вдасться зберегти нинішній вектор, усі точно погодяться з тим, що головна премія країни – саме Шевченківська.

Павло Маков, «Вечір», 2018 – 2019
Анатолій Криволап, Без назви, 2007

Хіба це не радянський рудимент?

Радянщина – це коли митця митцем призначає начальство. І хоча принаймні за попередніх три роки жодного впливу згори на Шевченківський комітет не було, осад все-таки був. Тож треба визнати, що емоційне тло залишалося старосвітським, тобто вельми радянським.

 

Переможцем премії серед інших є Хрущов. А чи є ще хтось, хто зараз виглядає дещо сумнівно?

Хрущов навіть для тих рептильних часів був ексцесом. Хіба що Брежнєва нагороджували преміями за книги, яких він не писав, але це було в Москві. Проблема ж якраз не в тому, що в списку лауреатів за 59 років набралося багато поганих митців. Проблема в тому, що хороші митці загубилися серед нудних.

 

ДахаБраха (до речі, ось наша розмова. Цікава! – Platfor.ma) і Троїцький дещо незвичайні переможці для такої класичної премії. Як так сталося і чи не знецінить це нагороду для мастодонтів культури?

Академічне середовище в цілому легко ображається. Хтось – через реальну бідність (усі ми знаємо, що чисте мистецтво мало прибуткове), а хтось – через страх стати бідним, втратити свою значущість, привілеї. Але за бідність дають не премію, а пенсію. 

Троїцький – видатний режисер. ДахаБраха збирає оплески у світових столицях. Спочатку підкоріть Нью-Йорк, а потім уже ображайтеся. 

Влад Троїцький із оперою «Йов» та етно-гурт ДахаБраха подались на цьогорічну Шевченківську премію за особистим запрошенням від представників комітету. Раніше ця премія для них не мала істотного значення, але після ребрендингу та смислового оновлення митці наважилися взяти участь, оскільки, за їхніми словами, вона почала мати відношення не до якихось абстрактних досягнень, а відображати сучасне культурне обличчя України.

 
Ілля Разумейко, Роман Григорів, Владислав Троїцький та Дмитро Богомазов
Виступ гурту Go-A на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020
Виступ Сергія Бабкіна на церемонії нагородження Шевченківської премії 2020

Чи можливо уявити, що Шевченківську дадуть, скажімо, за хіп-хоп?

Український хіп-хоп зараз переживає вибуховий період. Якщо в цьому жанрі з’явиться щось, від чого зриває дах, то чому ні? Американський репер Кендрік Ламар у 2018 році отримав Пулітцера, тому, як кажуть: who knows, who knows. Наступний рік може стати мотивацією для українських хіп-хоп артистів, які хочуть повторити успіх Ламара у національному масштабі.

 

Які історії траплялися за лаштунками премії?

Душевним було, коли цього року Владислава Ралко й Тетяна Кочубінська заходилися зробити виставку номінантів перед третім туром. Дівчата домовилися з Довженко-центром, там працюють такі самі навіжені Іван Козленко та Марина Скирда. Тоді комітету віддали фантастичні за розміром і якістю експозиційні площі, забезпечили максимальну підтримку, передусім робочою силою наявних наукових працівників. 

Полотна Сергія Браткова приїхали потягом у валізі. Коли їх вийняли, виявилося, що вона капітально пожмакані. Тетяна згадала: існує такий побутовий прилад — відпарювач. Один такий знайшовся у костюмерній Суспільного. Знаєте, хто після приїзду заліз на драбину і працював із відпарювачем? Того вечора голова комітету Шевченківської премії Юрій Макаров здобув новий фах.

 

На що люди витрачали грошову винагороду?

Один лауреат попередніх років роздав борги, а на решту накрив скромний бенкет у себе в майстерні. Ну, одне слово, це не Нобелівка з її грошовими скарбами.

Цьогоріч, наприклад, лауреатка у номінації «Публіцистика, журналістика», воєнна кореспондентка Євгенія Подобна присвятила свою перемогу в конкурсі загиблій на Луганщині військовій Яні Червоній. Авторка вже вирішила, куди витратить винагороду – частину віддасть родичам загиблої на російсько-українській війні військовослужбовиці.

Ще одна володарка премії 2020 року – поетеса Маріанна Кіяновська розповіла, що хотіла би витратити грошову винагороду на поїздку до Індії. Однак реалії сьогодення не дозволяють навіть спланувати поїздку до сусідньої області.

 

Бувало таке, що Шевченківською премією нагороджували ноунеймів? Що це були за люди та чим вони таке заслужили? 

За межами вузької тусовки мало хто знає більшість номінантів, але це не ноунейми. Це біда наших креативних індустрій, які не піарять як слід своїх лідерів. У цьому на даному етапі й сенс премії як такої: не задовольнити чиєсь честолюбство, не коронувати патріарха, а дати зрозуміти останньому профану, що в нас існують справжні зірки. І робити з них зірок.

 

А було, що від премії взагалі відмовлялися?

Резонансними були скандали, пов’язані з премією. 2008 року акторка Галина Стефанова попросила відкликати себе зі списку через те, що Шевченківський комітет виключив з переліку вистав «Польові дослідження з українського сексу».

Крім того, від премії також відмовлялись Юрій Андрухович та Василь Шкляр. Наприкінці 90-х ще була жива пам’ять про ЦК КПУ з його ідеологічним відділом і весь істеблішмент від культури, який колись встиг вчасно записатися до Руху, зберігся від старих часів. Для Андруховича тоді це був відчутний мезальянс, і він відмовився ще на стадії номінації. 

А от із Василем Шкляром вийшло цікавіше. В 2011 році він став лауреатом Шевченківської премії за роман «Залишенець» («Чорний ворон»). Однак письменник надіслав відкритого листа на адресу Віктора Януковича, в якому попросив перенести нагородження на той час, коли при владі в Україні не буде тогочасного міністра освіти Дмитра Табачника. При цьому в тексті листа на адресу Віктора Федоровича особисто було збережено всі реверанси.

У 2016 році на премію номінували професора Гарвардського університету Григорія Грабовича. Деякі лауреати Шевченківської премії виступили проти номінації. Вони написали відкритого листа, у якому йшлось, що дослідження відомого вченого є антиукраїнськими. Насамперед це було про роботу Грабовича щодо творчості Тараса Шевченка. Проте інші представники культурної спільноти України назвали цей лист «брудною кампанією» (і я з цим солідарний, – акцентує Юрій Макаров).

 

Премія оновлюється і візуально. Нещодавно ви отримали новий логотип і айдентику – хто для вас їх розробляв і що вони означають?

Нову айдентику премії розробили ISD Group – вони переосмислили місію та позиціювання премії у колаборації з TS/D Agency. Це стало можливим за ініціативи двох державних органів — офісу президента і Міністерства культури. 

Нам створили новий логотип премії, щоб підкреслити роль прожектора митців, аби їх знали українці та могли розповісти іноземцям про тих, ким пишається Україна. 

Відтепер ідеться про досить радикальне перезавантаження цієї нагороди, надання їй нового змісту зсередини і нового значення, нового звучання ззовні. В агенції помітили, що знак поваги Тараса завжди обрамлюють колом чи овалом. В дизайні рамка стала основою модулю. Із різноманітних та вигнутих рамок з’явилася перевернута «аркада» оновленого логотипа премії з декількома шарами прочитання. У формі знаку читаються літери Ш і П. Це монограма, в якій також читається тризуб та ціла аркада рамок.

Контраст постійних елементів та нових генеративних деталей дозволить щороку змінювати обличчя премії. Фактично в нас є все: логотип, меседж, модуль та графіка. Разом вони працюють як єдине ціле та створюють впізнаваний візуальний стиль. А детально про процес створення нової айдентики та стратегії можна дізнатись ⤻ тут.

 
Нова айдентика Шевченківської премії
Нова айдентика Шевченківської премії

Чи бувало так, що премією нагороджувались не українці?

Шевченківською премією неодноразово відзначалися іноземні громадяни, і не тільки представники діаспори. Наприклад, американський радянолог Роберт Конквест, російський шевченкознавець Леонід Большаков. Роберт Конквест був одним із найвідоміших у США авторів публікацій з історії Радянського Союзу, зокрема періоду сталінських репресій та Голодомору в Україні 1932–1933. Автор отримав Шевченківську премію 1994 року за книжку «Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор». 

Леонід Большаков отримав Шевченківську премію 1994 за документальну трилогію «Літа невольничі» («Быль о Тарасе»). Большаков – відомий шевченкознавець, який написав багато книги про перебування Тараса Шевченка на засланні та в Астрахані, Новгороді й Москві («Слідами оренбурзької зими», «Глави з життя», «Шлях «Кобзаря»).

 

Бували конфузи як на Оскарі, коли, скажімо, оголошували не того переможця? 

Найвідоміший випадок з поетом Ігорем Муратовим, якого тричі висували на премію. Одного разу голова комітету навіть привітав його з перемогою, а вранці вийшли газети з іменами лауреатів, серед яких Муратова не було.

Провернути це зміг сценарист фільму «Родина Коцюбинських» Олександр Левада, який за допомогою шантажу та зв’язків у партії переконав дати премію йому та режисерові Тимофію Левчуку. Цей випадок відбувся більше 40 років тому, про що йдеться у книжці «Розчахнута брама», написаній сином Ігоря Муратова – Олександром Муратовим.

Цікавий випадок стався також із письменником Юрієм Щербаком. Він двічі був близьким до перемоги – у 1992-му і 2015-му. Востаннє газета «День» навіть назвала його лауреатом, але потім повідомила, що помилилася із прізвищем. 

 

Якою буде премія за 30 років?

Якби знати, яке буде мистецтво за 30 років? Може, збережеться одна-єдина номінація — за найкращу комп’ютерну гру? Нам самим цікаво дізнатися, якою буде премія за кілька десятиліть. Але гадаємо, головне, – що вона буде.

 
Найцiкавiше на сайтi

Кому потрібна та Нобелівська премія: уривок з книги «Та ви жартуєте, містере Фейнман!»

АвторPlatfor.ma
19 Березня 2018

У видавництві «Наш формат» вийшов бестселер «Та ви жартуєте, містере Фейнман!» – збірка дотепних автобіографічних історій з життя відомого фізика Річарда Фейнмана. У ній Нобелівський лауреат і один із творців квантової електродинаміки грає на бонго, зламує сейфи, втрачає і знову знаходить любов до фізики та робить ще багато чого незвичайного. Platfor.ma публікує уривок про те, як Нобелівська премія знайшла вченого – навіть попри його спротив.

Мій друг Мет Сендс колись збирався написати книжку під назвою «Ще одна помилка Альфреда Нобеля».

Довгий час я стежив за тим, кому дають Нобелівську премію, але з роками навіть перестав помічати, що настав «нобелівський тиждень». Тому й уявити не міг, що мене піднімуть телефонним дзвінком о четвертій ранку:

— Професор Фейнман?

— Що таке?! Я ще сплю!

— Вам присуджено Нобелівську премію. Я подумав, вам буде приємно про це дізнатися.

— Так, але я сплю! Подзвонили б уранці, — і поклав трубку.

Дружина питає:

— Хто там?

— Кажуть, я отримав Нобелівську премію.

— Та ну тебе, Річарде, хто дзвонив? — моя розумна дружина вже звикла до розіграшів і знає, що не треба вестися, але цього разу я її підловив.

Знову телефонний дзвінок:

— Професоре Фейнман, ви чули, що…

(Незадоволеним голосом). Так.

Тоді я почав думати: як би все це припинити? Навіщо мені ця морока? Першим ділом я зняв телефонну трубку з апарата, бо дзвінки йшли один за одним. Спробував заснути, але не зміг.

Спустився в кабінет, щоб зібратися з думками: що робити? Може, відмовитися від премії? Що тоді? А раптом це неможливо? Поклав трубку на місце — і одразу задзеленчав телефон. Дзвонив журналіст із журналу «Тайм». Я сказав йому:

— Слухайте, у мене проблема: я не хочу, щоб ви про це писали. Я не знаю, що з усім цим робити. Може, є варіант не брати премію?

— Боюся, сер, що відмова від премії здійме ще більше галасу, ніж вручення. Краще лишити все як є, — сказав він.

Це і так було ясно. Ми поговорили хвилин п’ятнадцять- двадцять (і хлопець з «Тайму» не опублікував ані слова з нашої розмови).

Я подякував йому і поклав трубку. Телефон одразу задзеленчав знову: цього разу дзвонили з газети.

— Так, ви можете прийти до мене додому. Так, усе в порядку. Так. Так. Так.

Дзвонили зі шведського консульства. Вони хотіли влаштувати прийняття на мою честь у Лос-Анджелесі.

Я подумав, що раз вирішив прийняти премію, то мушу пройти ці кола пекла.

«Получил Нобеля, позвонил маме»: разговор с выдающимся химиком о его Украине

Роалд Хоффман – один из самых именитых химиков современности, профессор Корнеллского университета и лауреат Нобеля-1981 за работы в сфере химических реакций. А еще он родился в Золочеве Львовской области и несколько раз приезжал на историческую родину. Platfor.ma поговорила с ученым по скайпу, чтобы расспросить его об украинской семье, изнанке Нобеля и том, почему он чувствует вину за свою фундаментальную науку.

– Расскажите, как вы записывали видеопослание жителям Золочева из Корнеллского университета (оно есть чуть ниже. – Platfor.ma).

– Я надеялся заинтересовать молодых людей наукой. В первые годы после получения независимости украинская молодежь хотела изучать скорее бизнес и экономику – все то, что способствовало построению нового общества. Кроме того, тогда поддержка науки была недостаточной. И в результате молодые люди просто в ней разочаровались. Сейчас ситуация улучшилась, но это все равно нужно поддерживать.

Для того, чтобы страна развивалась, ей нужны образованные молодые люди. Какой-то процент из них поедет учиться в европейские страны или США. Кто-то там останется – и это нормально. Но важно, что они будут помнить свою родину и могут вернуться в будущем. Это определённый этап развития страны. 15 лет назад 10% китайских выпускников после окончания университета оставались в США, а теперь больше половины из них вернулись на родину. Дело в экономической ситуации страны – сегодня в Китае очень благоприятная среда для науки и исследований. Я думаю, что Украину ждёт то же самое.

Ро­алд Хоф­фман

А история с видео такая – я записал его в своем университете. Меня об этом попросил Евгений Захарчук – он мой хороший знакомый, работает в западном центре украинской Академии наук. Вообще-то поначалу он и вовсе пригласил меня снова приехать в Украину. Я был очень тронут, но, увы, не мог, поэтому хотя бы записал сообщение.

«Починає качати. Хочеться рухатися!»: чому наші традиційні музика й танці – крутіше за сучасні рейви

25 травня на подвір’ї музею Гончара за підтримки Українського культурного фонду відбудеться Ніч традиційних танців, де гості зіллються у запальних рухах під справжню автентичну українську музику прямо під зорями. Platfor.ma розпитала співорганізаторів події та засновників культурно-мистецького проекту «Рись», що таке взагалі традиційні музика й танці, як вони змінювалися з часом, що триста років тому співали у піснях про секс і чому це крутіше за сучасні рейви.

Катерина Капра

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

Андрій Левченко

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

Шевченко Emoji: поезія Кобзаря в цифрову епоху

АвторЮлія Саліженко
9 Березня 2015

Живого слова Тараса Шевченка не замінить ніщо, проте ми спробували уявити, як може виглядати поезія Кобзаря в добу смартфонів та соцмереж. А ви спробуйте вгадати, які саме вірші ховаються за цими емодзі.

ЩОБ ДІЗНАТИСЬ ПРАВИЛЬНУ ВІДПОВІДЬ, ПЕРЕСУНЬТЕ СЛАЙДЕР СПРАВА НАЛІВО