Як віртуальне змінює реальне: українські кейси VR, після яких ви цей VR полюбите

АвторВалерія Діденко
15 Серпня 2019
Теги:
База знань афіша соцмережі технології

Віртуальна та доповнена реальність вже давно не щось далеке і не розвага для багатіїв. У вересні та жовтні у Києві й Харкові пройде фестиваль про мистецтво та віртуальну реальність Frontier. В його межах відбудуться виставки віртуальних та реальних об’єктів, лекції, дискусії, перформанси та вечірки про те, як віртуальність може змінити реальність. Platfor.ma разом з фестивалем розповідають про те, які проекти вже це роблять.

Хоча усі чули про неймовірні можливості VR, не всі досі розуміють, що ж ця технологія може дати нам в реальності. Перший прототип сучасної техніки віртуальної та доповненої реальності з’явився у 1838 році, коли Чарльз Уітстон виявив, що двовимірні зображення в кожному оці наш мозок складає в одне тривимірне – і винайшов стереоскоп. А більше ніж через 100 років кінематографіст Мортон Хейлиг створив Сенсораму (театральний кабінет, який нагадує 5D кінотеатр, бо стимулює усі органи чуття).

Назва для всім зараз відомого явища з’явилася аж у 1987 року, коли Джарон Ланьє, засновник лабораторії візуального програмування, вперше вжив термін “віртуальна реальність” і почав масове виробництво спеціальних окулярів та рукавичок. За роки, що пройшли, людство помітно просунулося, і тепер технологія використовується далеко не тільки для розваг.

Віртуальна та доповнена реальність у світовому контексті це цілий спектр інструментів, що застосовуються від побуту до туризму, від медицини до військових розробок, від музеїв до освітніх програм. Йдеться не тільки про професійне використання, VR стає все більш доступним й для широкої аудиторії. Platfor.ma разом з фестивалем Frontier розповідає про цікаві проекти родом з України.

Пірнати

Віртуальна реальність – можливість для художника повністю відтворити бажане, а для глядача – зануритися у твір. В прямому (насправді, в віртуальному) сенсі увійти в картину, переміститися в інше місце та торкнутися того, чого не існує. 

Або того, що вже відбулося. Так зробили New Cave Media, коли створили Aftermath VR Euromaidan. Команда творців реконструювала події на Майдані 20 лютого 2013 року, день розстрілів Небесної сотні. За допомогою фотограмметрії та проектування віртуального тривимірного зображення глядач опиняється на Майдані в той час, коли стріляли в мітингувальників. 

Люди, причетні до Революції гідності, розповідають про те, що пережили і як боролися за власну свободу. З інтерв’ю з ними у форматі відео 360 можна дізнатися про те, що приховували в ЗМІ або недоговорювали. Завдяки VR-окулярам навколо вас відбувається історія і ви маєте можливість стати її частиною.

Точно так само можна відвідати ще одне трагічне українське місце – Чорнобильську зону відчуження. Для цього можна подивитися інтерактивний документальний фільм-антологію про Чорнобильську АЕС і прилеглу до неї зоні відчуження, знятий на сферичну камеру з оглядом в 360 градусів. Chornobyl 360 створили 15 спеціалістів, серед яких продюсер Кирило Покутний, режисер Олена Стулій та звукорежисер Євген Ващенко.

Вчитися

Ефект повного занурення дозволяє не лише подивитися фільм про якусь подію, а фактично взяти в ній участь. Проект Contiki був створений українською командою для людей, які з будь-яких причин не мають змоги вийти з дому, сісти на літак та дістатися цікавої точки планети. П’ять VR турів, тригодинна подорож, відпустка без відриву від дому. Мандрівники можуть покататися на параплані в Швеції, прогулятися вулицями Нью-Йорка або Лос-Анджелеса та навіть випити пива на Октоберфесті. Це може повністю замінити нудний урок історії та географії, а отже віртуальна реальність повільно стирає кордон між розвагами та освітою. 

Більш того, VR може допомогти і здоров’ю. Український стартап nanobot створив пристрої, які допомагають лікарям діагностувати хвороби, проводити операції та інші медичні маніпуляції. Наприклад, HoloLens – спеціальні окуляри зі змішаною реальністю. Лікар може взяти модель конкретного серця людини, покласти орган на операційний стіл і практикуватися. Програма працює таким чином, що віртуальне серце реагуватиме так само, як і реальне.

Для навчання майбутніх лікарів створили інтерактивну VR програму. Відео тривалістю всього одну хвилину дозволяє побачити людський організм з точністю до молекул і спостерігати за тим, як тече кров у венах та розгледіти тромбоцити, еритроцити та лейкоцити. 

Щодня

Свого часу українська команда розробників Артем Батоговський і Анастасія Загороднюк на хакатоні придумала стартап VRnet. Зараз це естонська фірма, яка створює огляди квартир та будинків у віртуальній реальності. Адже з макетів та замальовок часто неможливо зрозуміти, як насправді виглядатиме приміщення, а в VR-окулярах можна пройтися кімнатою і фактично торкнутися усіх меблів. 

Тепер ті, хто хочуть орендувати квартиру (щоправда, в Естонії), можуть взагалі не їздити на огляди. Тут, до речі, цікаво замислитися про те, наскільки більш лінивими та менш рухливими стануть люди за 10 років, коли і на роботу можна буде ходити, лиш вдягнувши VR-окуляри.

Скажімо, “сходити” на екскурсію в музей, сидячи в кріслі вдома, уже можна. Той музей може навіть існувати лише віртуально. А ще можна прийти в музей, який зробив крок назустріч новим тенденціям і створив VR проект, щоб познайомити відвідувачів із своєю історією. Так зробили SoftServe в Тустані. 

На території цього заповідника на місці стародавньої фортеці є п’ять табличок, на які достатньо навести камеру телефона, щоб побачити величний замок у доданій реальності. Програма розміщує фортецю, якої давно не існує, поміж скель, які вас зараз оточують. А ще за допомогою VR окулярів над цією фортецею можна політати, і навіть залетіти всередину. 

Творити

Якщо приміщення музею перестало виконувати свою функцію місця і простору для експозиції, то чи не означає це те, що скоро і сама експозиція також стане віртуальною? Віртуальне у реальній галереї стає все більш звичним. 

Куратори все активніше створюють віртуальні виставки, щоб дати можливість художникам представити свої твори, які не можуть (або не бажають) бути втіленими у звичному для нас просторі. Наприклад, Влас Бєлов помістив свою виставку Under/Ground у віртуальний простір Харківської муніципальної галереї. Тобто спершу він створив прототип галереї у VR, а потім додав свої твори. Вийшла повноцінна виставка. 

А “Умовний спосіб” – це виставка робіт українських скульпторів, яка повністю існує у віртуальній реальності. Зайти туди можна було з цілком собі реальної галереї “Митець”. Новий формат вирішує питання простору, логістики, підготовки експозиції та позбавляє зайвої роботи кураторів та учасників виставки.

Тая Кабаєва малює та анімує. На відміну від Власа Бєлова, чиї роботи мають фізичне втілення, Тая малює у віртуальному просторі. Вона буквально знаходиться всередині самої картини, а тому може сповна відчути її об’єм, кольори та енергію. Це відрізняється від відео 360 тим, що ти можеш буквально ходити всередині. Виглядає дивно і цікаво водночас. 

Ще один кейс – проект Микити Шаленого. В VR-окулярах окремий світ, це фільм, який нагадує гру, де глядач не може впливати на хід подій, і при цьому є одним із героїв, який біжить разом із усіма вперед. 

Ці кілька кейсів не відтворюють усю повноту того, на що здатен VR. Проте вони демонструють, що нові техніки, які з’явились давно, нарешті починають використовуватися в різних сферах, і що за допомогою VR/AR-інструментів можна не лише малювати, дивитися фільми та подорожувати.

 

Фестиваль відбудеться за підтримки Українського культурного фонду.

Найцiкавiше на сайтi

Окуляри, щоб бачити: історія українця із США, який знімає нашу війну у VR

Американець українського походження, фотожурналіст і документаліст Джозеф Сивенький уже впродовж чотирьох років знімає історії про українських військових, поранених на Сході. На цьогорічному Docudays UA показали три його документальні фільми в форматі віртуальної реальності, чого в Україні досі не траплялося. Автор «Рани 360°» розповів Platfor.ma, що привело його до України, і як висока технологія може сповільнювати глядача, щоб зосередити його увагу на головному.

– Джозефе, розкажи, чим ти займався до проекту «Рани»? Наскільки мені відомо, це були довготермінові соціальні фотопроекти. Вони й привели тебе до України?

– У 2002-му я жив у Нью-Йорку, вчився в School of Visual Arts. Через рік після закінчення університету виграв стипендію імені Фулбрайта, приїхав до України й був тут впродовж Помаранчевої революції. Хоча проекти в Україні як документальний фотограф почав знімати навіть раніше – з 2000-го року. В той час я працював в офісі фонду «Допомоги дітям Чорнобиля» неподалік від Нью-Йорка, й вони мене відправляли сюди на зйомки. Це був документальний проект – потрібно було знімати лікарні, де вони працюють, дитячі будинки-інтернати. З тих знімків ми підготували в ООН в Нью-Йорку виставку до п’ятнадцятої річниці Чорнобильської трагедії. Згодом я повертався ще декілька разів заради власних проектів про ВІЛ-інфікованих, про тих, хто живе з туберкульозом, працював у журналі «Кореспондент».

Вже пізніше я знімав увесь Майдан і в той час уже знав, що буду створювати проект про важкопоранених майданівців. Я ним й займався, але дуже швидко розпочалася війна.

– А чому ти щораз повертався?

– Мої корені звідси, я в першому поколінні американець. Мої батьки виїхали з Франківська й зі Львова малими дітьми в часи Другої світової. Мама була зовсім маленькою – 3-4 років. Тато був старшим – йому було 13-14.

До «Ран» я вже знав, що житиму тут, хоча я багато подорожував – працював у Грузії, Центральній Азії, в Іраку й Україні. Зустрів українку, обидві наші дитини народилися у Києві. Тобто для мене Україна майже як рідна. Я себе почуваю тут, як удома. Як і в Штатах.

– Чи було в тебе вже тоді розуміння, як саме ти тут зароблятимеш на життя? Адже ти займався переважно соціальними проектами, які втілював за гранти.

– Всі ці подорожі, про які я говорив – коли їздив до Грузії, чи Іраку – весь час це відбувалося на замовлення різних медіа. Більшість часу це було для New York Times – я колись дуже багато для них працював. Знімав на найрізноманітніші теми – культури, політики, та інше.

Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)
Довготерміновий соціальний проект про ВІЛ-інфіковану сім'ю (Джозеф Сивенький знімає її уже 17 років)

– Як тобі вдалося вивести свій проект на такий рівень і втілити документалістику в VR?

– З 2014 року я знімав важкопоранених, і євромайданівців, і солдатів, а також наслідки цього для їхніх родин. Зробив виставку з близько 40 знімків в чотирнадцяти містах України, зокрема в Києві, Житомирі, Одесі, Вінниці…

Я також створив сайт, де опублікував фотографії та статті про цих поранених хлопців. Почав спостерігати, як люди переглядають знімки на телефонах, десктопах, і як дивляться на них на виставці. На гаджетах вони переглядають їх дуже швидко, можуть лайкнути, можуть поширити в соцмережах, але все одно це відбувається за лічені секунди. Вони також мало читають, а якщо й читають, то швидко переходять з однієї теми на іншу. Користувачі гаджетів дивляться на знімки друзів, знімки їжі, знімки важкопоранених, знімки котиків і собак. І ці важливі теми серед купи іншого контенту їх не поглинають.

А на виставці я бачив реальні сльози. Відвідувачі довго розглядали кожну фотографію, читали кожен текст. Вони проявляли емоції. З інтернетом – зовсім інша історія. Бували випадки, коли люди писали мені в мережі, мовляв, я бачив ваші фото, як я можу допомогти цій людині, чи іншій. Я давав їм контакти. Та все ж, з мого досвіду, проживання знімків у галереї відбувалося абсолютно по-інакшому.

Я міркував, яким чином можу викликати ці ж емоції і цю ж увагу іншим шляхом, за межами галереї. І в той же час я готував виставку для Музею Тараса Шевченка, що проходила в 2016. Я відчував, що люди на той момент вже втомились від цієї теми й думав собі, хто прийде на таку виставку й чому. І мені спало на думку, що всі прийдуть, якщо на ній будуть окуляри віртуальної реальності. Навіть якщо хтось прийде суто через VR – усе одно мимоволі зануриться в тему.

– Як удалося знайти фінансування?

– Я звернувся до Громадського, розповів їм про проект та ідею. Вони сказали: «Чудово, давай робити». Я розписав ідею, вони подали її на грант, ми його виграли. Донором виступили European Endowment for Democracy. Та коли ми організовували цю підсумкову виставку, гроші ще не надійшли, тож вона обійшлася без VR-окулярів.

Кошти перерахували значно пізніше. За них ми придбали всю необхідну техніку, покрили витрати на логістику й створили три окремі історії, кожна з яких дуже різниться від іншої. Я також навчався процесу зйомки у форматі 360°, адже досі ніколи цього не робив. Процес освіти теж забрав трохи часу.

Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR
Скріншот з фільму у VR

Дім-музей: як подивитись світові колекції у себе вдома

АвторОксана Федорук
19 Травня 2018

У ці вихідні по всьому світі відзначають День музеїв. Чимало таких закладів працюють безкоштовно і радо запрошують усіх охочих. Але сьогодні, щоб відвідати деякі з них, можна навіть не виходити з дому. Необов’язково, наприклад, їхати в Париж, щоб порапити в Лувр – достатньо зробити кілька кліків мишкою. Ми не гарантуємо тих же відчуттів, що й у реальності, але віртуальна екскурсія допоможе ознайомитися, роздивитися зблизька дрібні деталі або ж спланувати реальний маршрут у майбутньому.

 

Один із найвідоміших та найпопулярніших серед туристів художніх музеїв світу. Його колекції нараховують близько півмільйона експонатів, з яких побачити можна лише 35 тис. Тут знаходяться легендарні «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі, Венера Мілоська, Ніка Самофракійська та інші шедеври світового мистецтва.

Також Лувр – один із найбільших світових музеїв. Щоб обійти його повністю (а це 58 тис. квадратних метрів) знадобиться багато часу. Тому на сайті www.louvre.fr можна потрапити у Париж і відвідати виставкові кімнати та галереї музею віртуально. До прикладу, пройти онлайн-тур експозицією стародавнього Єгипту чи ще деякими цікавими місцями Лувра.

Також музей має 1,6 млн фоловерів у Instagram. Тут можна побачити фото експонатів та самої будівлі, прочитати новини про виставки чи надихнутися французькими висловами.

 

Шепіт, хруст, тертя: що таке дивні повільні відео для перепочинку від світу

АвторОльга Кутишенко
10 Березня 2018

Інтенсивний потік інформації та іміджева гонка у соцмережах розсіюють нашу увагу і можуть викликати тривогу. Можливо, саме тому все більше говорять про феномен автономної сенсорної меридіональної реакції (АСМР). В Youtube мільйони переглядів набирають відео людей, які годинами на камеру шурхотять папером, повільно варять мило, їдять, шепочуть чи мнуть гумові мікрофони у вигляді вух – саме це і є АСМР, яку багато людей вважають дієвим способом розслабитись. Platfor.ma розбиралась, чому монотонні подразники стали такими популярними, і що про це думає наука.

Протягом 1983-1994 років на американському телебаченні у програмі «The Joy of Painting» художник Боб Рос вчив людей малювати картини олією. Колишній старшина ВПС США, що служив на Алясці, вирішив, що ніколи не буде більше кричати і бурхливо виражати емоції. Йому був властивий повний душевний спокій і тихий голос, укупі із своєрідною манерою коментування власних дій: на небі з’являються «маленькі щасливі хмарки», дерев на картині стає більше, бо їм потрібні друзі, а зимові кущі з’являються, бо зайцям потрібно десь грітись. Незважаючи на те, що Рос помер ще у 1995 році, канал з його відео наразі має більше мільйона підписників. І хоча головною метою Боба Роса було навчити глядачів швидко малювати картини олійними фарбами, у коментарях часто пишуть про те, що прийшли сюди заспокоїтись, відволіктись від переживань, швидше заснути або підняти самооцінку.

Із приходом Youtube з’явилась неймовірна кількість таких заспокоючих каналів. Подібні відео отримали приставку ASMR – від autonomous sensory meridian response (автономна сенсорна меридіональна реакція). Люди, які їх знімають, називаються АСМР-тистами. Так і Боб Рос ненавмисно ним став. Окрім того, існують також канали-підбірки відео, які можуть викликати ефект АСМР. Наприклад, телевізійні кулінарні або медичні програми тощо.

«Погнали в Чорнобиль»: Надя Парфан про фест 86 і те, чому його більше немає

АвторЮрій Марченко
20 Червня 2019

П’ять років підряд Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики 86 на кілька травневих днів збирав у Славутичі тисячі людей з різних країн. Однак минулого року організатори виграли грант Мінкульту й зіштовхнулися з вимогою хабаря від чиновника. У 2019-му фестиваль вирішили не проводити і написали маніфест про те, чому так сталося. Для свого циклу інтерв’ю «Надлюдський фактор» Platfor.ma вирішила поговорити зі співзасновницею фестивалю Надією Парфан – про те, як закривати рідний проект та що робити, щоб рідні проекти не закривалися.

– У 2019 фестиваль 86 не відбувся вперше за п’ять років. Що ти відчувала в ті дні, коли зазвичай в твоєму житті творилося якесь безумство?

– Якщо чесно, почувала я себе дуже добре. У нас з Ільком (Ілля Гладштейн, співзасновник 86. – Platfor.ma) у дворі ростуть кілька дерев. У цьому році ми вперше зрозуміли, що вони фантастично цвітуть. Дивишся з балкону – а там якась неймовірно красива двіжуха з вітру і цвітіння. І тут ми зрозуміли, що ніколи цього раніше не бачили, бо завжди в ці дні скаженіли від різних задач у Славутичі. Коротше, це був перший спокійний травень за дуже багато часу. Тож мені добре і спокійно – дуже дивне відчуття відсутності запари.

– З командою фестивалю в ці дні не зустрічалися, щоб випити, не цокаючись?

– Це теж симптоматично – ні, не зустрічалися. Один на один час від часу перетинаємось, але загалом будь-яка організаційна активність нас зараз не дуже вабить.

Фото: https://www.facebook.com/pg/86festival

– Яка команда організовувала 86 в останні рази? І на кому лежали найважливіші моменти?

– У нас було десь три-чотири кола людей. Ми довго вивчали різні організаційні структури і всякі модні концепції про це. Але все виявилось якось незастосовно до нас. Тому ми розробили все самі, експериментальним шляхом. Були core-core team (команда «Ядро-ядро». – Platfor.ma), core team, team та all. Перші – це люди, які займалися фестивалем весь рік, останнім часом їх було троє: я, Ілько та Аня Белінська. Core team та team – це проектна команда: одна людина в Славутичі, дві програмниці. Плюс невеличке коло постійних фрілансерів. Під фестиваль ми набирали ще 6-7 людей: піарниця, технічна підтримка. Врешті від ядра поступово все наростало-наростало і закінчувалося більше ніж сотнею людей – це якщо разом із волонтерами.

– Які головні етапи, якщо хочеш провести таку подію?

– Спершу – аналіз помилок і досягнень попереднього фесту.