У своєму роді: як знайти власних пращурів і що зараз з генеалогією в Україні

АвторЯна Зелена
29 Березня 2017
Теги:
База знань знання наука технології

Українці все частіше займаються дослідженням свого родинного дерева. За даними Держархівслужби України, минулого року більше 6 тис. користувачів зверталися до генеалогічної інформації, а самі працівники архівів підготували понад 3 тис. досліджень роду. Що це – дань моді, відкриття доступу до архівів чи зацікавлення власним походженням? Platfor.ma розбиралась, де шукати власних пращурів, як у цьому допомагають технології, та скільки заробляють спеціальні генеалогічні компанії.

Пращур сучасної генеалогії жив ще у Стародавній Греції. У V ст. до н.е. Геродот в «Історії» описав генеалогічні легенди скіфів, і, в принципі, звідти ДНК цієї науки і прослідковується. Справді ретельно родинні зв’язки почали фіксувати у Європі при зародженні феодалізму – тоді підтвердження генеалогічних контактів вимагали при успадкуванні батьківських земель. А вже на початку XX ст. в Російській імперії з’явилися спеціальні установи, в яких проблеми генеалогії вивчали професійно.

В Україні «родинна наука» росте досить стрімко, але у країнах Заходу вона все ж більш розвинута. В першу чергу про це свідчить кількість доступних онлайн архівних даних. «У західному світі багато документів оцифровано та викладено онлайн, тому дослідити свій родовід легше і швидше, – пояснює директор Центру вивчення генеалогії ”Пращур” Віктор Долецький. – Якщо ви увімкнете телевізор у Канаді та США і поклацаєте канали, то обов’язково натрапите на якусь генеалогічну програму».

В Україні охочих оцифровувати архівні документи не так вже й багато. Але у травні 2017 року планується важлива подія: відкриють доступ до онлайн-бази даних www.pra.in.ua. Тут розмістять інформацію про українців, народжених у період 1650-1920 років. Наразі база вже нараховує 2,3 млн осіб і до кінця року її планують поповнити до 3 млн. «Мета проекту – створити велику безкоштовну базу даних, що включає прізвища, імена та місце проживання людей, народжених на території України у цей період, – розказав Platfor.ma керівник проекту Ігор Гошовський. – Ініціатива фінансується моїми власними коштами, а також через систему збору пожертв на сайті».

До запуску онлайн-бази даних Ігор Гошовський створював власне генеалогічне дерево. Зараз його родовід включно з усіма бічними гілками налічує близько 2 тис. осіб. Однією із найцінніших знахідок Ігор вважає фотокопію грамоти Короля Ягайла від 1393 року. У ній монарх подарував пращуру Ігора – Михайлові – земельну ділянку. Також при ретельному дослідженні родинного дерева Ігор Гошовський знайшов спільне із відомими письменниками. «Є дуже далекі зв’язки з Булгаковим та Руданським. А поет Олекса Стефанович був троюрідним братом мого прадіда, – каже Ігор Гошовський. – Якщо брати ще глибше, то рід Гошовських на Галичині у XVI-XVII ст. мав яскравих представників. Зокрема, це останній православний єпископ Перемиської єпархії Юрій».

Генеалогічний старт

Перш ніж самому шукати пращурів, треба зробити одну важливу річ: подумати. У Київському генеалогічному товаристві «Родослов» зазначають, що дослідження обов’язково треба починати з роздумів над його метою. Справа в тому, що ця робота забирає не один місяць, а, буває, що й роки. Що повніше ви хочете дізнатись про своє походження, то довше над цим працюватимете. Це хобі потребує чіткої мотивації. «Дослідження дійсно варто почати з невеликої медитації на тему: “Навіщо я це роблю і який результат хочу отримати?” – розповідає керівник “Родослову” Микита Ковальчук. –  Історичний пошук стає важче, йдучи вглиб віків, даних все менше, і доводиться опрацьовувати все більше джерел, щоб знайти хоч якісь крихти інформації».

Якщо все ж впевнені, що вам це потрібно, то наступний крок – зібрати максимум інформації, яка вже є в родині. Це можуть бути документи, спогади, листи, фотографії. Наступний етап – визначити, в які саме архіви йти. Адміністративний поділ України часто змінювався, тому карта пошуку полегшить дослідження в архівах. «Місто або село, в якому проживали наші родичі, може сьогодні входити до Житомирської області, а от в дореволюційному адміністративно-територіальному поділі – до Київської губернії. Наприклад, так з Бердичівом. А значить, дослідження доведеться проводити в архівах Києва та Житомира», – пояснює засновник ресурсу «Генеалогические исследования» Сергій Бурлачко.

Офлайн-архів

У кожному обласному центрі зараз працює окремий регіональний державний архів. Також є центральні та галузеві бази, архівні установи Національної академії наук, Міністерства культури та Міністерства освіти і науки. Для генеалогічного дерева залежно від досліджуваних років дані шукають у книгах РАЦСу (з 1917 року) або метричних книгах чи книгах сповіді (з XVII ст.).

Крім того, протягом XVIII-XIX ст. у Російській імперії записували ревізькі казки – це поіменні списки населення, яке зобов’язувалося платити подушний податок. Також тогочасні адміністрації фіксували жителів у переписних книгах, клірових відомостях (перелік священнослужителів), списках виборців, домо-і землевласників, рекрутів, платників податків тощо. Залежно від професії пращура інформацію про нього може бути легше шукати у галузевих архівах. Якщо, наприклад, прадід був військовим, то не завадить заглянути в архіви СБУ чи Міноборони.

 

Онлайн-архів

Цифрові технології дають свої плоди і в генеалогії. У мережі у постійному доступі доступні різні оцифровані документи. Хоча їх кількість поки що порівняно мізерна, при настирливому пошуці можна натрапити на цікаві факти або знайти нові зачіпки для дослідження. «В Україні створити родинне дерево за допомогою інтернет-джерел – поки що фантастика. Онлайн-ресурси можуть бути лише допоміжними джерелами, – розводить руками Віктор Долецький, директор Центру вивчення генеалогії “Пращур”. – Вони дають не більше 5% інформації. Але все ж можуть підказати дуже цінні зачіпки».

Повне родинне дерево розробити онлайн поки неможливо, однак використання різних генеалогічних ресурсів може полегшити пошук. Чимала кількість інформації представлена у базі даних Українського генеалогічного порталу та у «Бекеті». В останньому, наприклад, є зручний територіальний покажчик за сучасним адміністративно-територіальним поділом України. Також по деяких регіонах представлені списки жертв Голодомору та місце зберігання метричних книг конкретного населеного пункту.

Для повноцінного пошуку в онлайн-архіві варто переглянути списки репресованихжертв Голодомору та політичного терору СРСРнагородженихза участь у Другій світовій, місця поховання загиблих. Емігрантів легше шукати у відповідних закордонних списках (США 1830-1892, у США з Російської імперії 1834-1897, Нью-Йорк 1892-1924, Аргентина 1882-1932 і так далі), а єврейські корені – у покажчиках за прізвищем. Тобто для онлайн-пошуку інформації про кровних родичів допоможе цілодобовий Google.

Аркуш + олівці vs інтернет + гаджет

Майже кожен школяр колись малював власне родинне дерево. «Бабусі, дідусі, мама, тато, брат і я – от і вся моя сім’я», – приблизно такий девіз мають учнівські генеалогічні дослідження, які намальовані на простому аркуші. Але насправді технології дійшли уже і до самого відображення родинного дерева.

У гарну картинку генеалогічні дані згрупують спеціально розроблені сервіси. Більшість із них платні, проте є і винятки. Так, на безкоштовному «Family Tree Builder» створюють, редагують та зберігають сімейну історію онлайн. Тут є база для фото, відео, можна додавати основні дані про предків.

Багатомовний генеалогічний сайт «Родовід» дозволяє кожному вільно створити власне родове дерево або змінити чи доповнити запис про його сім’ю чи людину. У програмі «Simtree» користувач веде родинну картотеку у вигляді таблиці з різними даними. Також генеалогічні дані систематизують ресурси RootsMagicGenoproСемейная летопись, Agelong Tree.

Для групування великої кількості інформації найкраще підійде Gramps. Це складна програма для серйозного вивчення генеалогії. Її функціонал дозволяє якнайповніше систематизувати та відобразити велику кількість даних генеалогічного дерева.

Коштовне дерево

Найлегший варіант дослідити своє родове дерево – це зробити відповідне замовлення у професіоналів. В Україні працює декілька спеціальних агентств, які займаються пошуком генеалогічних даних. Але оскільки таке дослідження – справа не з легких, то і вартість буде чималою.

Ціна замовлення у генеалогічних агенціях залежить від кількості опрацьованих документів та рівня складності. Повне дослідження по одному роду оцінюють від 40 до 120 тис. грн. «За рік ми проводимо близько 30 досліджень, – каже директор Центру вивчення генеалогії “Пращур” Віктор Долецький. – Крім того, також виконуємо близько 200 невеликих замовлень, наприклад, для підтвердження національності чи з’ясування долі пращура».

На противагу спеціальним генеалогічним центрам головний редактор газети «Культура і життя», член правління Національної спілки краєзнавців України Євген Букет переконаний, що свій родовід треба робити самотужки. Він власними силами дослідив своє родинне дерево до 11 покоління. «Якщо немає жодної можливості працювати в архіві самостійно, тоді дійсно треба звертатись по допомогу у спеціальні агентства. Але я раджу всім власний родовід досліджувати особисто», – говорить Євген Букет. В Держархівслужбі Platfor.ma повідомили, що в 2016 році за генеалогічною інформацію до них звертались 6 тис. українців.

Генетичне ДНК

Новий аспект генеалогії розкрили дослідження ДНК. Такий аналіз не заміняє традиційне родинне дерево, але доповнює його вагомими даними. Генеалогічний ДНК-тест досліджує певні ділянки геному, щоб дізнатись, чи є родові зв’язки між перевіреними особами, а також показати, де ще історично жили люди з такими генами.

«Результати аналізу ДНК – це досить великий файл сирих даних, у якому записано позиції й значення певних ділянок геному. Само по собі для дослідника родоводу це малоінформативно, – пояснює адміністратор Проекту “Українська ДНК” Володимир Боднар, – Проте порівняння результатів з даними інших осіб дає можливість виявляти генетичні зв’язки між окремими особами і ступінь спорідненості між ними, що полегшує пошук спільних предків».

Існує три основних види ДНК-тестів для генеалогії: ДНК Y-хромосоми (або Y-ДНК), ДНК мітохондрії (мтДНК) і аутосомної ДНК (атДНК). Їх проводять декілька компаній. Серед них, наприклад, Family Tree DNA (або FTDNA) та MyHeritageDNA, які висилають тестові набори і в Україну.

Для збільшення шансів відшукати генетичні збіги дехто тестується одночасно в декількох компаніях. Хтось працює з однією, а потім переносить свої результати до іншої. В інтернеті є спеціальний сайт для зберігання генетичних даних ДНК людини. Тут можна безкоштовно завантажити результати аутосомного тесту від компаній AncestryDNA, 23andMe, FTDNA та MyHeritage.

«У цьому плані база даних FTDNA цінніша для дослідників українського родоводу, оскільки містить більше даних, пов’язаних зі Східною Європою, ніж архіви інших компаній, – каже Володимир Боднар. – Вони переводять до своєї бази результати тестів від інших компаній. Більш того, тут дають можливість безкоштовно створювати спеціалізовані проекти на основі своєї бази даних для об’єднання осіб зі спільним родоводом».

Всього таких спеціалізованих проектів у базі даних FTDNA налічується більше ніж 8 тис. Одним із них є «Українська ДНК» (Ukrainian DNA Project). Ініціатива була заснований у квітні 2013 року і працює повністю онлайн. Проектом керують адміністратори-добровольці з числа протестованих осіб, а його учасниками є українці та люди українського походження, які живуть в різних країнах світу. У базі «Української ДНК», наприклад, є результати тестування нащадків окремих княжих родів Русі та гетьманів козацького періоду. Щоправда, інформація про них наразі конфіденційна.

Етнопортрет

На основі результатів аутосомного тесту (атДНК) також визначають етнопортрет. Він демонструє співвідношення належності предків до кількох основних популяцій світу останніх 200-300 років. Орієнтовний вигляд етнопортрету такий (приклад компанії FTDNA): 87% – Східна Європа, 6% – Західна і Центральна Європа, 4% – Британські острови, 2% – Мала Азія, 1% – Північна Америка. Для тих українців, у кого серед предків немає нікого з інших далеких етнічних груп, може бути 100 % – Східна Європа.

«Для середнього українця характерні близько 90% східноєвропейських спадкових компонентів з невеликими домішками інших, наприклад, західно- і центральноєвропейської чи малоазійської, – пояснює адміністратор Проекту “Українська ДНК” Володимир Боднар, – Якщо у етнопортреті з’являються значні відхилення чи нехарактерні компоненти, то це може свідчити про наявність серед предків представників інших етнічних груп. Наприклад, декілька відсотків фінсько-сибірських компонентів говорять про наявність пращура з Росії».

Щоправда, кількість протестованих зі Східної Європи поки невелика. Проте з її зростанням тестова компанія зможе розрізняти компоненти за окремими етнічними групами чи країнами. Наприклад, Україна, Польща, Білорусь та інші країни, а з часом – і у межах вже самої України (за етнографічними регіонами: Галичина, Поділля, Полісся тощо). «У Великій Британії тепер ведуться дослідження, які дозволятимуть визначати походження предків з точністю до окремого графства, – порівнює Володимир Боднар. – Але для цього потрібен інший рівень досліджень і тестування».

Вартість визначення генетичного ДНК та етнопортрету коливається від $100 до $500 і залежить від виду тесту. Декілька разів на рік такі компанії проводять святкові розпродажі генетичних тестів за зниженими цінами. Наприклад, до Дня ДНК, Дня матері, Дня батька тощо.

ДНК-тест чи державні документи, онлайн- чи офлайн-архів, самостійний пошук чи замовлення в агентстві  – як досліджувати свої родинні корені – це індивідуальний вибір кожного. Генеалогічне дерево ніколи не завершиться на 5 чи 15 поколінні. Завжди з’являтимуться нові факти і нові зачіпки, а аналіз забиратиме чимало часу, сил і грошей. Але член Національної спілки краєзнавців Євген Букет переконаний, що воно того варто: «Треба лише почати пошук – і відкриття будете робити щодня».

 

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.

Найцiкавiше на сайтi

В Україні бум різноманітних курсів. Ось дослідження ефектів та нюансів такої освіти

«Ввечері не зможу, в мене курси». Така відмовка стає все більш поширеною, сьогодні люди навчаються ледь не поголовно, а відвідування будь-яких занять стає перманентною частиною життя. Але що воно дає? Креативна школа Projector і компанія DigData вирішили дослідити альтернативну освіту, аби зрозуміти її ефективність та головні тренди. А Platfor.ma публікує текст ініціаторки дослідження, кураторки програми Projector з маркетингу про те, що з цього вийшло.

Ми спробували розібратися, що мотивує людей навчатися у дорослому віці, за якими критеріями вони обирають курси чи школи, і взагалі — чи зможе альтернативна освіта замінити класичні виші. Дослідження провели партнери з DigData, які опитали онлайн 1018 респондентів на різних майданчиках. Фінальна фаза опитування тривала у травні цього року, тобто в час тотальної онлайну через пандемію.

До речі, весь цей проєкт ми зробили благодійним. За кожну заповнену анкету респонденту пересилали 250 гривень у фонд Стипендій імені журналіста Богдана Радченка. За зібрані кошти стипендій буде оплачено навчання військовослужбовців і ветеранів у школі Projector.

Ось які тренди та висновки можна зробити:

Переважна більшість українців обирає безкоштовну самоосвіту — 64%. При цьому кожен третій хоча б один раз протягом трьох років платив за навчання — у приватних лекторів чи коучів, або у професійних школах.

У 2014-му експерт дав нам прогнози на майбутнє. Чимало справдилося! Тепер ми спитали в нього нові

Шість років тому медіааналітик, автор підручника з інтернет-медіа та книги «Революція ґаджетів» Артем Захарченко написав для Platfor.ma текст з прогнозами про медіа та контент. Він ґрунтувався на тому, що людство постійно проходить через певні культурні цикли. Нещодавно ми наштовхнулися на цей старий матеріал і раптом зрозуміли, що більшість передбачень Артема збулися: наприклад, він анонсував появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також віртуальний туризм. Тому ми знову прийшли до Артема і попросили його напрогнозувати нам ще. За шість років перевіримо, як вийшло цього разу.

Ця стаття – чергова у циклі моїх колонок про те, як світова культура по черзі проходить фази контенту і форми. Знаючи це, ми можемо в загальних рисах прогнозувати, що на нас чекає найближчими роками. Якщо ви не читали попередні частини, то пропоную їх проглянути перед тим, як читати далі, щоб ми з вами говорили однією мовою. 

Перша із них, найбільш ґрунтовна, була опублікована саме на Platfor.ma наприкінці минулої епохи контенту, 2007-2015 років. У ній пояснено, що природа культурних коливань – цілком раціональна, жодної містики: коли люди втомлюються від форми, з’являється попит на зміст, і навпаки, при чому аналогічні процеси відбуваються в усіх сферах життя: мистецтві, політиці, комунікації, бізнесі, війні… Прогнози у ній збулися на диво точно: наприклад, вдалося передбачити появу формату stories та мікровідеоблогів на зразок TikTok, а також появу віртуального туризму. 

Наступна стаття влітку 2016 року констатувала, що світ переходить до епохи форми. І це також справдилося: згадайте хоча б вибори Трампа восени 2016 року у США, або вибори Зеленського в Україні-2019. Це так типово для «формального» часу: голосувати «за», а не «проти»: за кандидата-символа, незалежно від його змісту, і поширювати фейки, які формально виглядають як новини. 

Нарешті, у січні нинішнього року я написав цілком помилковий суто політичний прогноз про те, що наступного президента України все ще обиратимуть, голосуючи «за», а не «проти». І радив Петрові Порошенкові поступитися місцем більш харизматичному патріотичному політику. Адже, мовляв, епохи у нас тривають зараз по 7-8 років, і якщо нинішня епоха форми почалася 2016 року на Заході, а в Україні – на рік-два пізніше (до 2017 у нас іще був шалений суспільний попит на реформи), то завершиться в наших краях орієнтовно 2024 року.

Однак сценарій змінився прямо на очах. Західний світ болісно прокинувся від формалістського наркотичного сну: йому зламали кайф коронавірус, важливість чорних життів та нова економічна криза. Відтак, остання епоха форми протривала менш ніж п’ять років.

Скорочення тривалості епох – явище очікуване. В XIX столітті вони тривали по 40-30 років, а зараз скоротилися до якихось п’яти, тобто, вже менше, ніж встигають змінитися «покоління» у звичному розумінні цього слова. Та й катастрофа як символ межі між епохами – теж типове явище: згадати б економічну кризу 2008, яка запустила попередню епоху контенту на зміну «яскравих нульових». Не кажучи вже про світові війни.

Щоправда, Україна, як завжди, відстає. Якщо хтось сумнівається – нехай вийде ввечері на вулицю Сагайдачного у Києві: музика, прохолодні напої і юрби народу без масок, так, ніби в країні немає усіх цих сплесків захворюваності. Про це і була «фантазія» на початку статті.

Однак і нашу країну дуже скоро підхоплять світові тренди.

Міністерство манії: як я жила з параноєю та перемогла її

«Очі, які пильно стежать за тобою», – рядок із романтичної поезії або тривожне самопочуття людини, яка страждає від параної або маніакального синдрому? В останньому випадку вона може навіть не усвідомлювати, що щось пішло не так, та жити в страху та на межі божевілля. Наша редакторка Таня Капустинська поділилася своїм досвідом і розповіла, яким чином їй вдалося позбутися манії переслідування.

Уявіть теплий весняний вечір понеділка. Ви живете на п’ятому поверсі будинку, що охороняють та дивитесь з сусідкою запальну комедію, намагаючись зосередитись на сюжеті. Але не виходить, навіть попри те, що з екрана посміхається напівголий Раян Гослінг. Адже вам здається, начебто на балконі стоїть темна фігура та маніакально спостерігає. При цьому вікна квартири виходять на одну з головних вулиць міста, де у цей час безліч народу, й перед ними немає жодних дерев або будь-чого, що можна використати. Логічно, але всі факти йдуть до одного місця, адже ви вже впевнені, що темна фігура не зводить з вас погляду та хоче зробити щось погане. 

Це не початок художнього твору й не вигадка, це історія восьми місяців, протягом яких я жила з параноєю. Його я описую не для того, щоб пожалітися або показати, яка я класна, що змогла розв’язати цю проблему (спойлер). Можливо комусь моя розповідь допоможе виявити цей ненормальний, а це саме так, стан у себе або близьких та вчасно почати з ним працювати.

У квітні 2019-го моє життя нарешті наблизилося до слова «стабільність»: я вже понад рік працювала на роботі, від якої була без тями, півроку жила у квартирі з чудовими умовами, мала стабільні стосунки з хлопцем і теплі – з оточенням. Здавалося, що земна куля стала обертатися трохи повільніше для того, щоб я могла насолодитися моментом. Мій мозок, судячи з усього, теж усвідомив, що все чудово й боятися нема чого – тому вирішив, що саме час розслабитися та дати волю всьому, що він тримав за міцною звукоізольованою стіною.

Поступово та непомітно я стала побоюватися темряви, адже з нею приходили нав’язливе відчуття тривоги та дивна поведінка. Одного разу я поверталася додому з роботи й вирішила не їхати в ліфті з якимось підозрілим чоловіком, а піднялася сходами. Коли опинилася у квартирі, то подумала: «Все, я у безпеці». 

Іншого разу – взагалі почекала 5 хвилин і впевнилася, що у під’їзді нікого немає, перш ніж зайти. Якщо ввечері по одній стороні вулиці йшли люди, а по іншій – ні, то я б обрала другу, навіть якщо мені так було незручно. А якщо ж людину на своєму шляху було все ж не оминути, то я прикладала телефон до вуха та робила впевнений вигляд, що з кимось розмовляю і цей «хтось» знає про моє місцеперебування. «Та-та, та вже майже біля дому, все добре». Також поступово у мене з’явився страх підземних переходів – здавалося, що там хтось може до мене причепитися й хто знає, чим це закінчиться. Важливо зазначити – острах у мене викликали тільки чоловіки, жінки ж, навпаки, були начебто якоюсь гарантією безпеки. 

Мандруй Україною в дупу: чому ми розучилися критикувати і як це виправити

АвторЮрій Марченко
15 Липня 2020

Днями український інтернет дружно розтоптав візуальну частину ініціативи #мандруйУкраїною. А до цього схожим чином топтав дизайн Євробачення, ВДНГ, Ukraine Now і ще купу речей з абсолютно різних галузей. Головред Platfor.ma намагається розібратися, чому не будь-який негатив можна назвати критикою, і як все-таки лаяти так, щоб це пішло на користь.

Наприкінці червня Державне агентство розвитку туризму викотило візуальну складову для слогана #мандруйУкраїною. Чиновники цілком резонно припустили, що, оскільки міжнародний туризм заблокований, потрібно ще активніше агітувати за внутрішній. Для цього порадилися з верховним брендологом країни Андрієм Федорівим і за його підказкою покликали художницю й ілюстраторку Ольгу Селіщеву. Людина це помітна – навчалася в Україні й в Німеччині, сотня виставок по всьому світу, сім персональних експозицій. Ольга відгукнулася і безкоштовно підготувала шрифтовий логотип з декількома візуальними елементами.

І інтернет миттєво її розірвав. Ілюстраціям дорікали чужорідністю українській культурі, копіюванням російських контекстів і просто поганою якістю. Було багато зважених і аргументованих коментарів, які по ділу вказували, що в Україні таких мотивів ніколи не було, що колір не підходить і що в цілому проєкт невдалий. Але вони часто тонули в гнівних викриках про те, що художниця – зрадниця, що вона профнепридатна і що всіх причетних потрібно лінчувати (хоча б морально).

В результаті Агентство туризму відмовилося від цих ілюстрацій і залишило тільки шрифтовий логотип і хештег, що як раз виявився вдалим – тільки в Інстаграмі по ньому вже кілька десятків тисяч публікацій. Щодо візуальної частини #мандруйУкраїною тепер збираються провести окремий конкурс.

Нещодавно я теж зіткнувся з подібною історією. Взимку Мінінформполітики прийшло до видавництва Основи з ідеєю видати книгу, яка б простими словами пояснювала дітям Конституцію. Основи своєю чергою прийшли до мене і до ілюстраторів WeBad. Задум полягав у тому, щоб ця книга змогла вирвати дітей з ТікТока і челленджів, і зрозумілою їм мовою розповіла про принципи існування держави, про громадян, про права та обов’язки. У грудні я здав останній текст і сів чекати новин.

Новини з’явились в червні. Книжка вийшла.

І інтернет її, зрозуміло, розірвав.