fbpx

.сom в горлі: як працює sadfishing – пошук уваги й підтримки через скарги в інеті

АвторАнна Соха
17 Грудня 2019

Останнім часом за кордоном заговорили про появу нової тенденції, яку назвали седфішинг. Це систематичні розповіді про свої проблеми, сумні події та навіть хвороби на широку аудиторію – у соцмережах. Platfor.ma разом із психологом та блогерками розбирається, добре це чи погано.

У соцмережах люди часто показують своє життя з найкращого боку: курорти, красива їжа, спорт. Але для багатьох віртуальний простір стає до того ж і можливістю пожалітись на невдалий день. Нещодавно для такого контенту з’явився спеціальний термін – sadfishing. Його придумала британська дослідницька організація Digital Awareness UK, що вивчає психічне здоров’я. 

Отже, седфішинг – прагнення людей ділитися особистими проблемами і переживаннями в інтернеті, замість того щоб по-старому обговорити це з парою близьких людей. Загалом ми розповідаємо про свої переживання та проблеми, аби отримати слова підтримки і співчуття або щоб витягнути засілі думки з голови у світ та відпустити. Ми можемо накручувати себе, а перечитавши текст, зрозуміти, що насправді все добре.

Чому простір соціальних медіа замінює нам плече друга/подруги/партнера/мами? Невже, розповідаючи про проблеми з самооцінкою на широкий загал в Інстаграмі, ми почуваємось затишніше і комфортніше, аніж вдома в обіймах на дивані? Разом із гештальт-терапевтом та трьома героїнями ми спробували відповісти на ці питання. 

Отже, чи є седфішинг таким корисним явищем, чи він може погано впливати на здоров’я? Розповідає Антон Федорець – кандидат психологічних наук, гештальт-терапевт, співзасновник платформи онлайн-психотерапіі treatfield.com.

 

Антон Федорець

Цікаво, що термін «седфішинг» виник лише на початку 2019 року, – і це в англомовних матеріалах. Українською ж про явище досі майже нічого не написано. Зараз цей феномен трапляється часто і метафора дійсно дуже вдала: пишучи про свої проблеми, люди начебто «закидають вудку» – і ніколи не можуть бути впевненими, що саме вони витягнуть: підтримку, сміття чи токсичні відходи. 

Слід від початку зазначити, що причини і наслідки такої поведінки бувають різні, і седфішинг навряд чи можна розглядати як щось однозначно шкідливе або однозначно корисне. 

Почнемо з плюсів. Така кількість постів про хвороби, проблеми та складнощі – досить природна реакція на надмір «інстаграмного глянсового життя‎». Багато хто демонструє в мережі тільки свої перемоги, завжди шукає найкращого ракурсу для селфі, замовчує усе негативне. Не дивно, що в соцмережах народжується протест: ні, життя складається не тільки з професійних успіхів та подорожей тропічними пляжами! Ще один плюс в тому, що пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий‎»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам. 

Пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий‎»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам.

Як і в усіх інших темах, важливо дивитися на мотивацію. Якщо людина не має близьких або близькі її засуджують за інакшість, інтернет може бути єдиним джерелом зв’язку з однодумцями, місцем тепла та підтримки. Це в будь-якому разі краще за повну ізоляцію та самотність. Але нерідко тон «ой, як мені погано‎» обирають просто як інструмент маніпуляції й привернення уваги. Це часто роблять популярні блогери та блогерки – і ми як читачі добре відчуваємо цю награність та нещирість. 

Ще одна проблема з седфішингом у певній інфантильності такої поведінки: прийти до друга або колеги й попросити вислухати або допомогти – складно. Це потребує сміливості, може викликати почуття сорому, вразливості, страху отримати відмову. Словом, щоб ці почуття витримати, треба бути досить зрілою людиною. Розповідати ж про свої проблеми всім одразу і нікому конкретному водночас – простіше, бо ми ніби складаємо з себе відповідальність за комунікацію, не просимо про допомогу прямо.

Цікаво, що кількість постів про проблеми й складнощі варіюється залежно від часу доби: ввечері їх набагато більше. Люди приходять з роботи й виливають у соцмережі напруження, накопичене протягом важкого дня. Нібито це й добре: скинути емоції через текст краще, ніж тримати в собі чи запивати алкоголем. Але з іншого боку, так енергія йде в нікуди: її можна було б спрямувати на конструктивні зміни, на розмову з тими, хто викликав напругу (з керівником про підвищення зарплати, наприклад), але люди часто просто «‎зливають‎» свій негатив в такі пости, може навіть отримують співчуття і підтримку, але наступного дня усе продовжується наново. 

До речі, Юнг стверджував, що звертаючись до абстрактного колективу (нації, громади, або у наш час – онлайн-спільноти), людина звертається до проекції образу матері, тобто наше бажання пожалітися у Фейсбуці можна з певною натяжкою розглядати як бажання отримати підтримку, тепло й заспокоєння в стосунках мати-дитина. Ясна річ, бажання дуже природне, але в онлайні такі очікування часто не здійснюються.

У цьому головна небезпека седфішингу – ймовірність отримати негатив та агресію в коментарях замість підтримки. Якщо поспостерігати, агресивно реагують не тільки тролі й, умовно кажучи, «‎‎погані люди»: якщо хтось заходить на Фейсбук розслабитися, а там на нього раптом вистрибує дуже важкий пост про чиюсь особисту трагедію, людина може не мати ресурсів на те, щоб розбиратися, співчувати чи заспокоювати, – і дратується, бо в прямому й переносному сенсі «на таке не підписувалася». 

Головна небезпека седфішингу – ймовірність отримати негатив та агресію в коментарях замість підтримки.

Найскладніша ситуація з підлітками: копіюючи зірок або популярних блогеров, підлітки пишуть про особисті проблеми, але часто не вміють впоратися з агресією чи висміюванням. Вони розраховують на підтримку, але їм може стати ще гірше, ніж було до того. Підлітків треба вчити знаходити баланс між здоровою відвертістю та небезпечною відвертістю в онлайні та пояснювати, як реагувати на негатив у коментарях. 

Є люди, які не пишуть самі, але дуже багато читають сумні історії інших. Серед них теж можна зустріти дуже різну мотивацію. Хтось робить рідко і з простої цікавості. Хтось використовує ці тексти для самозаспокоєння: «Я не один такий з проблемами, у інших теж не все ідеально». Але активне і щоденне занурення у світ чужих переживань і трагедій нерідко є неусвідомленою спробою жити життям інших замість свого: «Моє життя сумне і сіре, а там от скільки емоцій та інтриг!» Це важливо вчасно помітити в собі й повернути фокус уваги на свою власну повсякденність, замислитися: чому мене так притягує чуже життя й що я можу змінити у своєму, щоб воно теж стало захопливим? 

Написання (або читання) сумних відвертих постів – це просто інструмент. У деяких ситуаціях це найкращий інструмент з доступних самотній людині у складній ситуації, у інших – це поведінка шкідлива або навіть небезпечна.

 

Про седфішинг ми також запитали у тих, хто практикував його задовго до того, як це оформилося в явище і отримало назву.

Надя Гранкіна

«Я веду Твіттер з 2012 року, найактивніша фаза припала на 2014-2018 рік, коли я зробила майже 10 тис. твітів. Хтось у цій соцмережі відпускає сарказми та жарти, а для мене Твіттер був місцем, де можу вилити душу і, просто кажучи, понити. 

Чому так? Напевно, було або недостатньо близьких, або не хотіла їх перевантажити своїми стражданнями. А так – написав твіт, ніби й легше стало. А якщо хтось лайкнув у підтримку або написав втішний коммент – взагалі здорово.

Тоді я відчувала полегшення, але зараз розумію, що це могло перетворитись на погану звичку. Твіттер для мене був в якомусь сенсі місцем для саморефлексії і усвідомлення того, що відбувається. Плюс було цікаво через якийсь час відстежувати, що я відчувала раніше. Такий собі щоденник на мінімалках. Зараз в мене немає часу й бажання писати в Твіттер, хоча думок для рефлексій предостатньо. Тепер мікроблог для мене – це радше спосіб дізнатися, що відбувається в житті друзів».

Ліза Курицина

«Я почала ділитися своїми переживаннями у Твіттері, бо ця платформа була не надто популярна серед моїх знайомих, підписниками були люди, яких я ніколи не бачила, і можна було поділитися чимось особистим. Для мене це як розмова з незнайомцем, з ним простіше ділитися. Понити у соцмережі ‎– це спосіб відпустити те, що тебе непокоїть, провести саморефлексію. До того ж, не хочеться вантажити близьких щодня своїми проблемами».

Діана Руда

«Я імпульсивна людина і сприймаю Інстаграм як місце для швидких емоцій. От хочеться так оп – і викинути негатив, будь ласка, хочеться уваги, хтось образив – інста вирішить усі твої проблеми закомплексованості. Тобі поспівчувають і зрозуміють. Тут можна вилити все як у смітник, а завтра видалити. І все, ти про те вже і не думаєш.

Інстаграм дає мені відчуття полегшення, я можу говорити про важливе, про громадський біль, акції, а можу пожалітись на сварку з коханим, потім залити фото з Жаданом, а потім свої мішки під очима».

 

Робимо висновок, що у розумних межах седфішинг може бути корисним. Він допоможе впоратись зі своїми емоціями, відрефлексувати і відпустити незначну проблему. Якщо життя насправді хороше і радісне, немає нічого поганого в тім, щоб час від часу відпустити емоції і трохи пожалітися в інтернеті. Але не слід підсажуватись на седфішинг, намагаючись привернути увагу.

Читайте більше цікавого