Останнім часом за кордоном заговорили про появу нової тенденції, яку назвали седфішинг. Це систематичні розповіді про свої проблеми, сумні події та навіть хвороби на широку аудиторію – у соцмережах. Platfor.ma разом із психологом та блогерками розбирається, добре це чи погано.
У соцмережах люди часто показують своє життя з найкращого боку: курорти, красива їжа, спорт. Але для багатьох віртуальний простір стає до того ж і можливістю пожалітись на невдалий день. Нещодавно для такого контенту з’явився спеціальний термін – sadfishing. Його придумала британська дослідницька організація Digital Awareness UK, що вивчає психічне здоров’я.
Отже, седфішинг – прагнення людей ділитися особистими проблемами і переживаннями в інтернеті, замість того щоб по-старому обговорити це з парою близьких людей. Загалом ми розповідаємо про свої переживання та проблеми, аби отримати слова підтримки і співчуття або щоб витягнути засілі думки з голови у світ та відпустити. Ми можемо накручувати себе, а перечитавши текст, зрозуміти, що насправді все добре.
Чому простір соціальних медіа замінює нам плече друга/подруги/партнера/мами? Невже, розповідаючи про проблеми з самооцінкою на широкий загал в Інстаграмі, ми почуваємось затишніше і комфортніше, аніж вдома в обіймах на дивані? Разом із гештальт-терапевтом та трьома героїнями ми спробували відповісти на ці питання.
Отже, чи є седфішинг таким корисним явищем, чи він може погано впливати на здоров’я? Розповідає Антон Федорець – кандидат психологічних наук, гештальт-терапевт, співзасновник платформи онлайн-психотерапіі treatfield.com.
Цікаво, що термін «седфішинг» виник лише на початку 2019 року, – і це в англомовних матеріалах. Українською ж про явище досі майже нічого не написано. Зараз цей феномен трапляється часто і метафора дійсно дуже вдала: пишучи про свої проблеми, люди начебто «закидають вудку» – і ніколи не можуть бути впевненими, що саме вони витягнуть: підтримку, сміття чи токсичні відходи.
Слід від початку зазначити, що причини і наслідки такої поведінки бувають різні, і седфішинг навряд чи можна розглядати як щось однозначно шкідливе або однозначно корисне.
Почнемо з плюсів. Така кількість постів про хвороби, проблеми та складнощі – досить природна реакція на надмір «інстаграмного глянсового життя». Багато хто демонструє в мережі тільки свої перемоги, завжди шукає найкращого ракурсу для селфі, замовчує усе негативне. Не дивно, що в соцмережах народжується протест: ні, життя складається не тільки з професійних успіхів та подорожей тропічними пляжами! Ще один плюс в тому, що пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам.
Пишучи або читаючи про сумне, люди можуть позбутися самотності, відчути полегшення («я не один такий»). До того ж, пости про особисті трагедії й складнощі часто порушують важливі соціальні теми, дають старт суспільним дискусіям і змінам.
Як і в усіх інших темах, важливо дивитися на мотивацію. Якщо людина не має близьких або близькі її засуджують за інакшість, інтернет може бути єдиним джерелом зв’язку з однодумцями, місцем тепла та підтримки. Це в будь-якому разі краще за повну ізоляцію та самотність. Але нерідко тон «ой, як мені погано» обирають просто як інструмент маніпуляції й привернення уваги. Це часто роблять популярні блогери та блогерки – і ми як читачі добре відчуваємо цю награність та нещирість.
Ще одна проблема з седфішингом у певній інфантильності такої поведінки: прийти до друга або колеги й попросити вислухати або допомогти – складно. Це потребує сміливості, може викликати почуття сорому, вразливості, страху отримати відмову. Словом, щоб ці почуття витримати, треба бути досить зрілою людиною. Розповідати ж про свої проблеми всім одразу і нікому конкретному водночас – простіше, бо ми ніби складаємо з себе відповідальність за комунікацію, не просимо про допомогу прямо.
Цікаво, що кількість постів про проблеми й складнощі варіюється залежно від часу доби: ввечері їх набагато більше. Люди приходять з роботи й виливають у соцмережі напруження, накопичене протягом важкого дня. Нібито це й добре: скинути емоції через текст краще, ніж тримати в собі чи запивати алкоголем. Але з іншого боку, так енергія йде в нікуди: її можна було б спрямувати на конструктивні зміни, на розмову з тими, хто викликав напругу (з керівником про підвищення зарплати, наприклад), але люди часто просто «зливають» свій негатив в такі пости, може навіть отримують співчуття і підтримку, але наступного дня усе продовжується наново.
До речі, Юнг стверджував, що звертаючись до абстрактного колективу (нації, громади, або у наш час – онлайн-спільноти), людина звертається до проекції образу матері, тобто наше бажання пожалітися у Фейсбуці можна з певною натяжкою розглядати як бажання отримати підтримку, тепло й заспокоєння в стосунках мати-дитина. Ясна річ, бажання дуже природне, але в онлайні такі очікування часто не здійснюються.
У цьому головна небезпека седфішингу – ймовірність отримати негатив та агресію в коментарях замість підтримки. Якщо поспостерігати, агресивно реагують не тільки тролі й, умовно кажучи, «погані люди»: якщо хтось заходить на Фейсбук розслабитися, а там на нього раптом вистрибує дуже важкий пост про чиюсь особисту трагедію, людина може не мати ресурсів на те, щоб розбиратися, співчувати чи заспокоювати, – і дратується, бо в прямому й переносному сенсі «на таке не підписувалася».
Головна небезпека седфішингу – ймовірність отримати негатив та агресію в коментарях замість підтримки.
Найскладніша ситуація з підлітками: копіюючи зірок або популярних блогеров, підлітки пишуть про особисті проблеми, але часто не вміють впоратися з агресією чи висміюванням. Вони розраховують на підтримку, але їм може стати ще гірше, ніж було до того. Підлітків треба вчити знаходити баланс між здоровою відвертістю та небезпечною відвертістю в онлайні та пояснювати, як реагувати на негатив у коментарях.
Є люди, які не пишуть самі, але дуже багато читають сумні історії інших. Серед них теж можна зустріти дуже різну мотивацію. Хтось робить рідко і з простої цікавості. Хтось використовує ці тексти для самозаспокоєння: «Я не один такий з проблемами, у інших теж не все ідеально». Але активне і щоденне занурення у світ чужих переживань і трагедій нерідко є неусвідомленою спробою жити життям інших замість свого: «Моє життя сумне і сіре, а там от скільки емоцій та інтриг!» Це важливо вчасно помітити в собі й повернути фокус уваги на свою власну повсякденність, замислитися: чому мене так притягує чуже життя й що я можу змінити у своєму, щоб воно теж стало захопливим?
Написання (або читання) сумних відвертих постів – це просто інструмент. У деяких ситуаціях це найкращий інструмент з доступних самотній людині у складній ситуації, у інших – це поведінка шкідлива або навіть небезпечна.
Про седфішинг ми також запитали у тих, хто практикував його задовго до того, як це оформилося в явище і отримало назву.
«Я веду Твіттер з 2012 року, найактивніша фаза припала на 2014-2018 рік, коли я зробила майже 10 тис. твітів. Хтось у цій соцмережі відпускає сарказми та жарти, а для мене Твіттер був місцем, де можу вилити душу і, просто кажучи, понити.
Чому так? Напевно, було або недостатньо близьких, або не хотіла їх перевантажити своїми стражданнями. А так – написав твіт, ніби й легше стало. А якщо хтось лайкнув у підтримку або написав втішний коммент – взагалі здорово.
Тоді я відчувала полегшення, але зараз розумію, що це могло перетворитись на погану звичку. Твіттер для мене був в якомусь сенсі місцем для саморефлексії і усвідомлення того, що відбувається. Плюс було цікаво через якийсь час відстежувати, що я відчувала раніше. Такий собі щоденник на мінімалках. Зараз в мене немає часу й бажання писати в Твіттер, хоча думок для рефлексій предостатньо. Тепер мікроблог для мене – це радше спосіб дізнатися, що відбувається в житті друзів».
«Я почала ділитися своїми переживаннями у Твіттері, бо ця платформа була не надто популярна серед моїх знайомих, підписниками були люди, яких я ніколи не бачила, і можна було поділитися чимось особистим. Для мене це як розмова з незнайомцем, з ним простіше ділитися. Понити у соцмережі – це спосіб відпустити те, що тебе непокоїть, провести саморефлексію. До того ж, не хочеться вантажити близьких щодня своїми проблемами».
«Я імпульсивна людина і сприймаю Інстаграм як місце для швидких емоцій. От хочеться так оп – і викинути негатив, будь ласка, хочеться уваги, хтось образив – інста вирішить усі твої проблеми закомплексованості. Тобі поспівчувають і зрозуміють. Тут можна вилити все як у смітник, а завтра видалити. І все, ти про те вже і не думаєш.
Інстаграм дає мені відчуття полегшення, я можу говорити про важливе, про громадський біль, акції, а можу пожалітись на сварку з коханим, потім залити фото з Жаданом, а потім свої мішки під очима».
Робимо висновок, що у розумних межах седфішинг може бути корисним. Він допоможе впоратись зі своїми емоціями, відрефлексувати і відпустити незначну проблему. Якщо життя насправді хороше і радісне, немає нічого поганого в тім, щоб час від часу відпустити емоції і трохи пожалітися в інтернеті. Але не слід підсажуватись на седфішинг, намагаючись привернути увагу.
