«Починає качати. Хочеться рухатися!»: чому наші традиційні музика й танці – крутіше за сучасні рейви

АвторТетяна Капустинська
21 Травня 2019
Теги:
База знань знання минуле музика

25 травня на подвір’ї музею Гончара за підтримки Українського культурного фонду відбудеться Ніч традиційних танців, де гості зіллються у запальних рухах під справжню автентичну українську музику прямо під зорями. Platfor.ma розпитала співорганізаторів події та засновників культурно-мистецького проекту «Рись», що таке взагалі традиційні музика й танці, як вони змінювалися з часом, що триста років тому співали у піснях про секс і чому це крутіше за сучасні рейви.

Катерина Капра

культурна менеджерка, займається проектами, пов’язаними з музикою, працює в організаціях «Рись» (культурно-мистецький проект, дослідження музики та події) і «Інша освіта» (неформальна освіта)

Андрій Левченко

співзасновник організації «Рись», музикант гурту US Orchestra, дослідник (традиційна музика, пошук її в архівах, у селах, в експедиціях)

– Розкажіть про традиційну українську музику: коли вона з’явилася, як переросла у самостійний вид творчості?

– Традиційна українська музика – це частина глобальної музичної субкультури, яка довгий час була в андеґраунді. Часто люди на асоціативному рівні згадують бандуру, виступи хорів у віночках і в атласних шароварах, але насправді це картина, яка сформувалася за радянських часів і зі справжньою має не дуже багато спільного.

Ця музика виникла в селах, а поділити її можна на дві частини: інструментальну, яка більше для танців і розваг, і традиційний спів – обрядовий і ліричний, про почуття.

Взагалі, музика з’явилась тоді, коли люди почали більш-менш розуміти, хто вони, й відтворювати якісь звуки. Обрядові пісні – наприклад, купальські й веснянки, – створені для комунікації людини з природою, як мінімум ще до часів християнства на Русі, але точний час не скаже ніхто. Зараз жінки співають обрядові пісні про Івана Купала, – і вже можуть не знати, про що саме йдеться, але ця пісня передавалася із покоління у покоління.

Інструментальна музика XVII-XVIII століття збереглася до сьогодні – її встигли записати на вініл, валики, бобіни, касети, але зрозуміло, що коли вона передавалася від музиканта до музиканта – трансформувалася та змінювалася. Специфіка жанру в тому, що ті самі композиції грають протягом століть, але через те, що це роблять різні люди, вони звучить трохи по-іншому. Ми говоримо, вивчаємо та будемо грати на «Ночі танців» музику XVIII, XIX і XX століття.

В селі майже всі люди співають. Хтось гірше, хтось краще, але це частина повсякденного життя або базовий скіл. В тому суспільстві було багато табу та речей, про які не можна говорити прямо, тому ліричні пісні виконували роль колективної терапії. Так є багато сумних текстів – про нерозділене кохання, зраду. Ця форма створювалася століттями, щоб допомогти людям висловити зміст, пережити якісь події чи складні ситуації у житті. Коли починаєш співати пісню, то входиш у трохи медитативний стан, віддаєшся думкам, розчиняєшся у цьому процесі.

Ця психотерапія могла бути не тільки колективною. Є таке спостереження, що у традиційному середовищі, наприклад, у селі 150 років тому, люди себе забезпечували абсолютно самі всіх необхідним – від їжі до одягу. Так само вони повинні були самостійно себе розважати. От зараз хтось ставить свій плейлист на YouTube – раніше такого не було: ти не міг купити вініл, не мав магнітофону, але веселитися чи рефлексувати хотілося. Тож люди співали і грали.

За радянських часів склалося враження, що “народна музика” – це хор Верьовки та ансамблі Вірського, тож ми намагаємося взагалі не використовувати цей термін. Натомість, дуже важлива особливість традиційних музики та танців – немає розділення на людей, які виступають на сцені, та публіку, яка сидить у залі та спостерігає за цим. Є оця можливість взаємодії музикантів і танцівників, аудиторії та артистів – люди у цей час не просто споживають, а вони ще й є співтворцями дійства.

– Як у селах ставилися до музикантів?

Музиканти – це були такі важливі люди. Не всі мали інструменти, хист і час на навчання. До того ж батьки часто присікали інтерес до музики, бо «з хорошого музиканта господаря не буде». Тому їх було мало і з одного боку до них ставилися зневажливо, на кшталт «музиканти, встаньте, хай люди сядуть», але з іншого – без них не могло бути урочистих подій, весіль, вечірок тощо, хороші музиканти знали собі ціну і самі ставили умови.

Музикантами до XX століття були винятково чоловіки. Для жінки було табу, адже суспільство патріархальне й чоловіки були більш вільні. А ось на початку XX століття почали з’являтися фото, де жінки грають на цимбалах або на басу.

– Тобто все як і зараз?

– Тільки зараз до музикантів ставляться з більшою повагою, а раніше ними захоплювалися й одночасно упереджено до них ставилися. До речі, є згадки та записи, де музикантам приписували якісь стосунки з нечистим. Ніби вони настільки майстерно грають, що проста людина на таке не спроможна. Але це, насправді, теж сильно залежало від спільноти.

У людей у всі часи є якийсь набір базових потреб – в безпеці, прийнятті тощо. І ось ця традиційна музика створена для того, щоб ці потреби задовольняти. І так склалося, що вміючи її виконувати, ти стаєш незалежною людиною – твоя музика завжди з тобою. Тобі не потрібно весь час носити плеєр, телефон, павербанк, зберігати мегабайти тощо.

– Якими є українські музичні інструменти?

– Основою всіх музичних гуртів і капел по всій Україні була скрипка, чому дивується більшість людей. Вона грала головну мелодію (як гітара або соло-гітара), а до неї додавалася друга скрипка або басоля (інструмент, який нагадує віолончель, – Platfor.ma), цимбали й якийсь ударний інструмент – бубен або барабан (але у деяких регіонах ударних не було) – виконували роль акомпанементу та ритму. В залежності від регіону, а іноді просто від того, чи були ці інструменти доступні, могли складатися різні комбінації цього набору інструментів.

Скрипки, басолю і бубни робили на селах, а останні виготовляли переважно зі шкіри котів і собак – такі часи. Зараз таким не займаються, використовують більш етичні матеріали. На Гуцульщині, на Бойківщині, Волині та на Поділлі також раніше була поширена дуда – як волинка, тільки українська, – її робили повністю з кози. Це шкіра тварини, міцно зашита, і вставлені в неї трубки – таким чином утворюється міх. Раніше людям у селах попри все хотілось забави й доводилося користуватися тими матеріалами, які були під рукою.

З часом прийшла мода на гармошки – це вигідний із різних причин інструмент, грати на якому легше, ніж на скрипці. Там є прості кнопки, на які треба натискати, й вони вже звучать, як треба. Вона замінила всі інструменти, крім ударних, захопила позицію основного інструменту, витіснивши скрипку, й швидко поширилася по всій країні. Зараз багато людей думає, що українська музика – це гармошка. Насправді, під її впливом мелодія значно спростилася – так не можна виконати всі традиційні тонкощі та красу.

– Ви постійно говорите про села, але не згадуєте міста. Традиційна музика там не мала розвитку?

– 300 років тому – мала, але з часом міста ставали все менш етнічно-українськими. Під впливом тенденцій із інших країн, культура змінювалася, ставала більш глобалізованою. Але ж за специфікою та складністю виконання традиційна музика їм абсолютно нічим не поступається. Майстерність скрипаля, який 70 років свого життя грає на інструменті – це дуже high level.

Коли Україна була частиною Російської імперії, вважалося, що міста – це осередки метрополії. І людині, щоб досягти якогось успіху, потрібно було під неї підлаштовуватися. Тому під впливом політично-соціальних чинників українська традиційна музика затухала, але в селах попри все збереглася.

У 80-х роках XX століття все змінилося. Люди в містах немов новим поглядом подивилися на традиційну українську музику й помітили, що це щось цікаве та самобутнє, й стали переспівувати ці пісні так, як це роблять в селах. У той час в київській консерваторії з’явився гурт із молодих музикантів-співаків «Древо» – вони перші в Україні почали співати традиційні пісні без обробок. Гурт досі існує – це найкрутіші викладачі співу в Україні, вони дали новий поштовх розвитку традиційної музики.

– Коли ми говоримо про традиційні українські танці, то відразу уявляємо гопак, шаровари, хороводи та інше. Чи правильно це?

– По-перше, у шароварах не дуже зручно танцювати, особливо в червоних й атласних. Ясно, що таких раніше не носили. Гопак – дуже хороший танець, але під дією цієї сценічності від нього стало нести нафталіном. У сучасний сценічний гопак понамішувалася купа всього, навіть рухи з балету. Щоб зрозуміти, чи це справжній народний танець, треба уявити, чи дійсно його так танцювали триста років тому? Зважаючи на те, що люди робили це для задоволення. Тому уявімо, що 150 років тому в селі під корчмою була планка, де люди кожного дня тягнулися в шпагаті, або підкидали один одного в повітря на два метри. При цьому ще й синхронно. Ми розуміємо, що так не було, і зараз це просто балет з елементами традиційного танцю.

– Що ж таке справжній народний танець?

– Оці всі популярні присядки – це традиційна штука, але не коли їх півгодини танцюють напоказ. Взагалі особливість традиційних музики та танців у тому, що немає якоїсь постановки або твору, які ти виконуєш від початку до кінця. Є якась база, а далі вся справа в імпровізації. Те ж саме з мелодією – є основна, яку можна зіграти дуже просто. Залежно від рівня музиканта, можна додавати різні фінти – це безкінечний процес самовираження й вдосконалення. В традиційній музиці ти не є просто виконавцем або виконавицею – ти є творцем того, що відбувається навколо. Це дає дуже багато свободи.

Для того, щоб почати танцювати традиційні танці, не треба займатися роками й робити якісь підготовчі па – достатньо просто приєднатися до людей, які вже це роблять, і вчитися в процесі.

Часи йдуть, а нічого не змінюється. Уявимо, як молода людина приходить у клуб і бачить, як люди танцюють. Вона ж не буде підходити і просити навчити її правильно рухатися. Вона дивиться, повторює, й починає відчувати ритм. Так само й із традиційними танцями: ти вивчив якісь базові кроки та рухи, а потім можеш додавати різні круті прийоми. Звісно буває й таке, що танцює компанія молодих людей, які починають один перед одним хизуватися.

– Як батл?

– Точно. Часто буває, що музиканти та танцівники змагаються, хто довше протягне. Ось ми їздили в село й гуцули нам розповідали, що у них нещодавно була гуцулка (український народний танець у швидкому темпі. – Platfor.ma) на майже півтори години.

Раніше танцювали всі. Навіть, якщо жінка була одружена, вона могла танцювати з іншими чоловіками, але це теж залежало від локальних особливостей конкретної спільноти. Наприклад, один із тих же гуцулів казав, що для нього взагалі не проблема, якщо його жінка танцює з ним лише декілька разів за вечір.

– Чи можна порівняти українські традиційні вечірки та сучасні рейви?

– Насправді, нам здається, що ідея ідентична – різниця тільки в формі того, як люди це роблять. Для чого взагалі йдуть на рейви? Для того, щоб послухати класну музику, відчути себе частиною якоїсь спільноти, забути про проблеми, відключитися та відірватися конкретно тут і зараз. Абсолютно так само працюють традиційні музика та танці – і, скоріш за все, це і є причиною, через яку багато людей вирішили спробувати ними займатися. Як і в будь-яких вечірках, коли грає класна музика і тебе “несе” – можна зловити хвилю і танцювати до ранку. До того ж, і те й інше – дотичність до якоїсь певної спільноти. Але у той же час люди, які танцюють традиційні танці, дотримуються якогось стилю, автентичних рухів, розуміння певних елементів, а на рейві немає потреби рухатися якось конкретно (до речі, більше про те, як колись тусувалися, можна почитати тут. – Platfor.ma).

– Для чого людям взагалі потрібні танці? Яке їхнє глобальне значення?

– Танці – це класна можливість відчути іншу людину, а музика допомагає пережити спільний досвід в цей конкретний момент. І це відчуття єднає. Коли ти танцюєш, легко відчути, що за людина поряд із тобою – чи є в неї вогонь всередині, або вона більш спокійна і поміркована, або амбітна. По тому, як людина рухається, відчувається її суть – це цікаво. Крім того танці – це хороший спосіб виплеснути енергію, розважитися та пережити щось небуденне. Відволіктися. Традиційні танці багато коли передбачають парність, тож це також непоганий спосіб познайомитися. Крутіше за Тіндер.

Так само це працювало й 300 років тому. В одній із експедицій, куди ми їздили, ми запитали у дідуся його думку щодо того, для чого люди танцюють. Він сказав: «Ви розумієте, що танець – ще ближче, ніж ліжко. Це дуже еротично, це високий рівень близькості». Уявіть, йому було десь 70 років, а він без усіляких комплексів так це сприймає. Раніше не можна було просто піти й погуляти десь із хлопцем, коли всі спостерігають за тобою. А танці – це лазівка.  

Є такі танці, у ході яких треба співати приспівки – часто вони складаються на ходу. Вони бувають різного змісту й часто люди їх вигадували по приколу – щоб над кимось покепкувати або розсмішити народ. Наприклад, дуже кумедні від бабусь:

Або можуть бути більш трешові:

Люди вміли завуалювати – поспівати, й одночасно щось сказати цим. Зараз можуть жартувати про секс і придумувати статевим органам різні смішні назви, раніше цього було теж повно. І цей образ, що люди тоді були такі цнотливі, кожного дня ходили до церкви, абсолютно не відповідає дійсності. В українській культурі загалом було багато місця для сороміцьких пісень, приспівок, розповідей. Та й по всій Європі. Наприклад, казки братів Грімм – їх збирали в експедиціях, але потім літературно обробляли, щоб вони виглядали більш прилизано. Там було багато страшних та іноді огидних деталей, які просто з тексту викидали. Так само й з такого типу приспівками. У радянські часи їх не записували й не публікували, тому що це щось “погане”.

(Звідки взявся сексуальний лексикон українців, читайте в матеріалі «Пиптик, пуцька, шпілі-вілі». – Platfor.ma)

– Наскільки важливий текст у традиційній музиці?

– Зараз виходить так, що цикл життя у пісень дуже короткий – вони можуть навіть пару місяців побути в топі, а потім про них усі забувають. А в традиційній музиці пісні створювалися й існували набагато довше. Часто буває, що коли незвикла людина слухає запис такої пісні з села, і текст цей до того не чула, то вона не може розібрати слова. Але навіть знаючи текст, можна тижнями заслуховуватися виконанням і мелодією, але не замислюватися над словами.

Але в той же час у кожній пісні є якась історія – часто це сумні сюжети. Люди, коли їх співають, наче переживають це. Ось є в інтернеті відео, де бабусі співають про те, як жінка кинула дітей і пішла від них. Вони лірично доспівують до кінця й одна з них стукає кулаком об стіл і каже: «От сука!». Вона настільки пройнялась цією історією, що не змогла втримати емоції.

– Чи є якісь сучасні виконавці, які пам’ятають про традиційну музику та використовують її елементи у своїй творчості?

– Зараз стався помітний вибух української музичної сцени різних напрямків, в ході якого було і є багато спроб взаємодіяти з традиційною музикою. Разом з тим, гурти та виконавці, які грають традиційну музику без обробок, теж починають бути помітними, використовують нові медіа та соціальні мережі для того, щоб розповідати про свою музику. Вони роблять колаборації з театрами, акторами, танцюристами тощо.

Якщо говорити про гурт Даха Браха, який дуже відомий у всьому світі – то вони використовують мотиви пісень і тексти, які почули в експедиціях, додають барабани, обробку. Це не є традиційною музикою, але це якісна сучасна творчість з її елементами.

Гурт Kazka робить щось подібне. У них на бек-вокалі співають три дівчини – Дарина, Василина й Ярина, – які в перервах між піснями на концертах гурту виконують українські традиційні пісні без обробок. Так само вони беруть участь в інших проектах – наприклад, у молодому проекті «Щука-Риба» вони виконують пісні з трьома хлопцями. Це класний приклад того, як традиційна музика починає виходити в публічний простір, не втрачаючи своєї суті. Адже якщо народну пісню переспівують у рок-стилі – це вже не буде розвиток традиційної музику, а скоріш оздоблення іншого жанру.

Один з гуртів, що зараз грають інструментальну музику – US Orchestra – Українська Сільська Оркестра (один із учасників інтерв’ю – музикант цього проекту. – Platfor.ma). Вони виконують класні треки з кількох регіонів у відповідному до традиції складі, але, звісно, залежно від харизми й майстерності виконавців, ці «золоті стандарти» звучать по-різному в кожному поколінні.

Це класно, коли музиканти можуть реалізовувати себе у різних проектах. Але важливо розрізняти, де дійсно справжня традиційна творчість, а де вже інший жанр. Наприклад, Onuka виступала з Національним оркестром народних інструментів і здавалося, що вона працює з українською народною музикою, – але її не грають оркестрами – це зазвичай склад із 3-4 музикантів. До того ж, НаОНІ використовує російські домри, на яких ніколи не грали в Україні, й інші незрозумілі інструменти. У людей після побаченого створюється враження, що народна музика так і виглядає – але це її радянський варіант.

А в Аліни Паш є якісь образи в її кліпах і діалектні слова, але по своїй суті її музика не є традиційною. Однак це в будь-якому разі добре, коли утворюється такий мікс, коли на нашому ґрунті намагаються робити щось своє і це звучить круто.

(Як міксувати закарпатську культуру з хіп-хопом, Аліна Паш розповіла нам в інтерв’ю. – Platfor.ma)

 

– Чому сучасна людина повинна звернути увагу на традиційні танці та музику?

– По-перше, ніхто не займається цим для того, щоб якось зберегти українську традиційну культуру, лити на неї сльози чи якось звеличувати. Не без цього, але головна причина у тому, що нам просто подобається. Українська традиційна музика сама по собі дуже красива – нею хочеться ділитися. Коли ти її слухаєш, то зазвичай не можеш сидіти спокійно – починає качати й хочеться рухатися. Чому відмовляти собі у можливості почути щось класне? До того ж, це крута спільнота людей – від айтішників, економістів, юристів до митців, освітян, представників громадського сектору. Це дуже широке коло, а значна його частина – молодь.

Люди і музиканти з сіл справді вміють відриватися, брати від вечірки все, повністю поринати в музику й танці – це вражає, цьому можна повчитися. До того ж, традиційна музика дає можливість легкого першого контакту – легко почати тут і зараз, відчути задоволення від процесу. А потім це вміння вже завжди з тобою – і це безкінечний простір для самовдосконалення.

Це дуже вільне дійство, у межах якого ти не відчуваєш себе відокремлено. У людей склався стереотипний образ, а на таких подіях, як «Ніч традиційних танців», можна на собі відчути, що ж воно таке насправді. Познайомитися з музикою, людьми, рухами. Це може зробити кожен і не обов’язково для цього шукати у шафі вишиванку.

Найцiкавiше на сайтi

Потяг до прекрасного:
як тусовка друзів здобула собі 10 вагонів на ГогольFest і перетворила їх на мистецтво

ГогольTrain – це перший арт-потяг Європи. Наприкінці квітня він доставив на маріупольський StartUp GogolFest музикантів, акторів, журналістів, туристів, активістів та документалістів з Києва, Дніпра та Вінниці, а 1 травня повернувся з ними назад. Розмальований художниками та арт-формаціями з різних міст, з вагоном-баром і сценою з живими виступами, цей потяг став першим настільки масштабним прецедентом співпраці культурних проектів з Міністерством інфраструктури і зокрема Укрзалізницею.

Але це – офіційно. А неофіційно люди, що пережили ГогольTrain, досі не можуть вийти з чату потягу в Telegram, зняти браслети фесту, перестати постити фото та писати про це. Уявіть: величезний плацкарт довжиною в десять вагонів, де майже кожна секція прикрашена, з кожної лунає своя музика, часто жива, провідники грають на гітарах, пасажири зайняті створенням плакатів, а проходами ганяють знімальні команди. Дивацько вдягнені зграйки курсують від 1-го до 10-го вагону і назад з екскурсіями, і в кожному вагоні зустрічають нових і старих друзів.

Час від часу простір розрізають організатори з раціями і дуже складними обличчями. Координаційний чат розривається від повідомлень: з одного боку потягу інформують, що почався черговий виступ, в 2-му вагоні питають про папірці для самокруток, в 9-му шукають друзів, яких поглинув потяг, і всі разом просто постять фото та відео безумства довкола. Цей потяг – рух всередині руху, тут все живе і дивним чином неймовірно красиве.

На фото: Денис Угорчук

Listen to me: всеохопна підбірка музики для роботи в офісі та вдома

Коли на фоні грає підходяща музика, працюєш вдвічі ефективніше. Але навіть улюблений плейлист колись набридає – і тоді в пошуках чогось свіжого, якісного та відповідного робочому настрою вирушаєш до друзів. Так зробили й ми. Platfor.ma опитала читачів і склала список гуртів, виконавців, радіо та сервісів, які можуть вдало розбавити будь-який «for work»-плейлист. Просто вмикайте і слухайте в офісі, вдома, в кафе чи на вулиці – там, де застане вас робота.

Український Чак Норріс з Асканії-Нова:
як це – бути директором головного заповідника країни

Сьогодні у прокат виходить документальний фільм Андрія Литвиненка «Заповідник Асканія» про унікальний природоохоронний комплекс, який знаходиться в Україні. Platfor.ma поговорила з українським Чаком Норрісом – Віктором Гавриленком, який вже 29 років обіймає посаду директора Асканії-Нова, про його непросту та важливу роботу, незвичайних тварин на території заповідника, браконьєрство та збереження планети.

– Розкажіть, як ви стали директором заповідника?

– Пройшов за конкурсом 16 квітня 1990 року. Взагалі, як природоохоронець я почав працювати ще на першому курсі, а на другому вже командував загоном по боротьбі з браконьєрством. Після цього я 12 років працював у молдавському державному заповіднику Кодри, де жив серед лісу. Туди мене взяли відразу після закінчення університету, за професією я орнітолог. Тому я суто «заповідна» людина. З природою я на «ви», а не на «ти», тому що я її дуже поважаю.

У якийсь момент заповідник Кодри став для мене вже маленьким, я був нагороджений почесною грамотою ЮНЕСКО. Тому шукав місце, де можу працювати більш широко і потужно.

Тоді мені надходило багато пропозицій безпосередньо на території України та Росії. Я знав, що Асканія-Нова проводить конкурс, а це ще й недалеко від місця мого народження – хутору Коза Запорізької області. Асканійці, судячи з усього, також зрозуміли, що місцевих кандидатур немає, тож можна спробувати й варягу здобути місце під сонцем.

– Як ви перший раз потрапили в заповідник?

– Я був вражений – це виявився надзвичайно складний механізм. Адже тут є найбільший у Європі заповідний степ, зоологічний парк із напіввільним утриманням тварин та один із найбільших дендрологічних парків України – такого не було ні у кого на терені Радянського Союзу і немає дотепер. Це колосальний труд наших попередників, починаючи з Фрідріха Фальц-Фейна, засновника Асканії-Нова – цю людину я згадую у всіх своїх коментарях. 

Коли мені випала честь повернути коників Пржевальского у дику природу Монголії у 1992 році, я прокоментував племіннику Фальц-Фейна: «Знаєте, Едуарде Олександровичу, зараз я розумію, наскільки важко було вашому дядьку Фрідріху привезти цих коней із Монголії у 1899 році. Адже ми хоч і технічно обладнані, в мене все одно горіли підошви, аж поки другий літак не злетів».

Так от, дуже складна машина. Ще у 1914 році сюди на бричках приїздили 5 тисяч людей протягом року, щоб подивитися на цей унікум. Серед безводного степу, де деревної рослинності зовсім не було, створили неймовірний дендрологічний парк і зоопарк, де у степу паслися зебри, бізони, антилопи разом. Це дійсно було на той час чудо, та воно продовжує таким бути й зараз.  

Танцювальна чума, пітниця, Ебола: 3 смертельні хвороби, які людство не розуміє

Кожна нова вірусна епідемія — це бій з невидимим ворогом в темній кімнаті та з зав’язаними руками. Не знаючи, з чим доведеться зіткнутися і як із цим боротися, неможливо перемогти в протистоянні. В історії людства було безліч вірусних катастроф, котрі йому зрештою вдалось подолати і навіть навчитись із часом їм запобігати. Але найдивовижніші з них залишаються загадкою для вчених до сьогодні. Розповідаємо про три з них.

 

Коли Кеті Перрі записувала поп-сингл про підліткову закоханість «Teenage Dream», вона навряд чи замислювалася про те, наскільки правдоподібно звучать слова «we can dance until we die». 500 років тому жителі Страсбурга прийняли цей челендж заднім числом, спонтанно віддавшись дійству, яке згодом охрестять танцювальною лихоманкою.

Все почалося з того, що така собі фрау Троффеа вийшла на міську вулицю і просто почала танцювати. Нестандартний з самого початку порив став зовсім незрозумілим, коли до неї стали приєднуватися інші мешканці: до кінця тижня їх стало 35, до кінця місяця — 400. Люди не переставали танцювати аж до повної знемоги. Втома, голод, відсутність відпочинку та сну стали причиною виснаження організму, масових інсультів і серцевих нападів. В окремі відрізки часу від танцювальної лихоманки щодня вмирало близько 15 осіб.

Місцеві медики були повністю спантеличені та перебирали всі можливі причини повального божевілля: від комбінацій зірок до містичних факторів. В результаті міська влада не придумали нічого кращого, ніж спробувати вирішити проблему, допомігши їй. На вулиці встановили дерев’яну танцпідлогу і запросили музикантів, щоб допомогти зараженим швидше вивести загадковий вірус з організму. Коли це не спрацювало, було вирішено впасти у другу крайність і заборонити азартні ігри, музику, танці та проституцію, а також провести релігійні обряди. Пройшли тижні, перш ніж люди почали приходити до тями і змогли знову контролювати свої тіла.

Що викликало епідемію, достеменно невідомо й донині. За однією з версій, до аномальної поведінки жителів Страсбурга спонукнув стрес, викликаний загальною несприятливою ситуацією в Європі, яка страждала від голоду, морозу і повеней. Відповідно до цієї теорії, саме емоційне виснаження призвело до фізичного через масовий психологічний транс.

Однак серед сучасних дослідників більш популярною є думка про те, що причиною стало отруєння матковими ріжками, що вразили злаки, з котрих виготовлялося житнє борошно. Цей грибок містить в собі алкалоїди, які за хімічною структурою нагадують ЛСД. Проблема цієї теорії в тому, що крім схожих із відомим наркотиком побічних ефектів у вигляді галюцинацій і втрати контролю над тілом, отруєння ріжками також призводить до втрати контролю м’язів, що, в свою чергу, робить нестримні танці неможливими.