Образа — творче мистецтво: що таке українська лайка

АвторІнна Хмільовська
28 Вересня 2016
Теги:
База знань знання пороблено

Лайка існує практично у всіх мовах світу – і в українській також. При цьому історичні українські образи більше концентрувалися на ректальних нюансах, але під впливом російської мови популярною став також інший вид нецензурної лексики – пов’язаний зі статевими органами. Platfor.ma дослідила питання, щоб зрозуміти, як і коли лаятись правильно.

Загалом лайку різних народів часто поділяють на декілька підвидів, які пов’язані з головною темою, на якій зосереджені образи. Так, для багатьох європейських країн найбільшою лайкою вважається звинувачення в неохайності. У такій копроректальній лексиці провідне місце займають вирази, пов’язані з відправою природних потреб – це тип, наприклад, німців і французів. Інший вид – це ненормативна лексика, в якій головними є образи, пов’язані зі статевими органами. Така лайка є провідною, скажімо, у американців, росіян і англійців.

Британська телерадіокомпанія BBC кілька разів проводила дослідження щодо того, які слова в цій країні вважаються найбільш грубими. У 2000 році такими стали cunt, motherfucker, fuck, wanker, nigger, bastard, prick, bollocks, arsehole, paki, shag, whore, twat, piss off, spastic – при цьому деякі з них – paki, nigger, bastard, prick – насправді не є власне нецензурною лексикою, але вважаються неприпустими через національні і культурні особливості.

Є і досить незвичні випадки, наприклад, в японській мові образа будується спеціальною будовою речень та фраз, що порушують звичайні норми ввічливості. А в деяких арабських країнах найсильнішою образою вважається богохульство.

Чи не найперший літературний приклад вітчизняної лайки можна знайти в поемі «Енеїда», де Іван Котляревський для колоритного опису героїв вживав чимало лайливих слів. Серед них: Юнона – суча дочка, Венера – плюгава, невірна, пакосна, халява, Нептун – «іздавна був дряпічка», Еол – хабарник. Також вживались слова «дурень», «морду розміжжу», «чортові сороки».

Загалом в Україні лайка в основному пов’язана із справлянням природних функцій організму, тобто сконцентрована на лайні, а не на сексі. Найуживанішим є слово «срака», яке здавна використовувалось в безлічі контекстів, починаючи від варіантів посилання опонента саме туди, до фізичного пред’явлення дупи, як образливого жесту. Також часто використовуються «споріднені» з темою слова: гімно, гімно собаче, гімнюк, засранець, серун, дристун, бздюха.

Також характерним для вітчизняної лайки є використання різного роду прокльонів, які як правило формулюються конструкціями «А щоб ти» та «бодай» (тобто, Боже дай). Наприклад: а щоб ти всрався, бодай тобі повилазило, трясьця твоєї матері (трясьця – це хвороба, лихоманка), хай вам грець.

При цьому часто уживані і більш «тяжкі» образи штибу блядь, хуй, їбать, сука, підарас, мудак, пизда, курва, йоб твою мать  – є запозиченими із тюркської, старослов’янської, російської, польської та інших мов. Але з роками вони також стали звичними в Україні, хоч і належать до іншого – генітального типу лайки.

Варто зауважити, що подібні слова загалом є спільними для багатьох слов’янських мов. Так, наприклад, «блядь» вживається і як лайливий вигук, і як позначення повії, розпусної жінки. Саме в останньому значенні відоме багатьом східнослов’янським мовам, хоча історично також мало інший сенс – «людина в омані», «єретик» (давньо-руське блѧдь – «обман», «повія»), або «базікання», «марення», «єресь», «розпуста» (старослов’янське блѧдь).

Нецензурне «пизда» вживається щодо жіночих статевих органів і як елемент багатьох лайливих зворотів. Це слово також є в багатьох слов’янських мовах: російською «пизда», білоруською «пізда», польською, чеською і словацькою – «pizda». Більш того, це слово також запозичене у неслов’янські румунську та молдавську мови (pizda/pizdă). При цьому в українській мові вимова «пізда» є росіянізмом.

Американський лінгвіст Ериком Гемпом висловив думку, що праслов’янське *pizda походить через прабалтослов’янське *pīˀsdāˀ з праіндоєвропейського *písdeh₂ (утворене з коренів *h₁epi  — «на», «чим» і *sed- — «сидіти»), що означає: «на чому сидять», «чим сидять».

Слово «їбати» («здійснювати статевий акт») аналогічно відоме більшості слов’янських мов. Це слово спочатку мало значення «входити», «проникати», пізніше звузилося до «проникати у жінку». Лайка «хуй» також є в більшості слов’янських мов. Первісне значення – «колючка», «шпичак», «шип». Цікаво, що від цього кореня походить і слов’янське слово «кохати».

Загалом серед головних причин використання лайки – бідність словникового запасу, ефект забороненого плоду і вираження ієрархічної значимості. Останнє помітно тоді, коли керівникам дозволяється використовувати матюки, у той час як підлеглим це заборонено. Ще один нюанс – дань моді, яка також актуальна для нецензурної лексики: зараз модніше говорити, наприклад, «підарас», ніж «засранець».

Варто зауважити, що текст про українську лайку був би неповним без найзнаменитішого її приклада: листа козаків турецькому султану, ймовірно, Мехмеду IV: «Ти, султан, чорт турецький, i проклятого чорта син і брат, самого Люцеферя секретарь. Якiй ты в чорта лицар, коли голою сракою їжака не вбъешь?! Чорт ти, висрана твоя морда. Hе будешь ты, сукiн син, синiв христіянських пiд собой мати, твойого вiйска мы не боїмося, землею i водою будем биться з тобою, враже ти розпроклятий сину! Распронойоб твою мать! Вавилоньский ты жихась, Макэдоньский колесник, Iерусалимський бравирник, Александрiйський козолуп, Великого і Малого Египта свинарь, Армянська злодиюка, Татарський сагайдак, Каменецкий кат, у всего свiту i пiдсвiту блазень, самого гаспида онук, а нашего хуя крюк. Свиняча ти морда, кобыляча срака, рiзницька собака, нехрещений лоб, ну и мать твою йоб. От так тобi Запоріжцi видказали, плюгавче. Не будешь ти i свиней христiанських пасти. Теперь кончаємо, бо числа не знаємо i календаря не маемо, мiсяц у небi, год у книзі, а день такий у нас, який i у вас, за це поцилуй в сраку нас!»

Тож Platfor.ma рекомендує володіти всім багатством української лайки, але користуватись нею з розумом.

Найцiкавiше на сайтi

Жáхай, збудження, піявка:
мем-словник журналу Platfor.ma

Всередині будь-якої компанії з часом формується унікальний лексикон зі слів, висловів, цитат і мемів, який, скоріш за все, буде незрозумілим для людей ззовні. Ми – не виняток, тому розповідаємо про 15 «внутряків», завдяки яким нас можна впізнати на нетворкінгу, конференції або навіть у маршрутці.

Звільнений, вбитий, переламаний, принижений і зганьблений за всі одруківки та помилки в наших постах. Людина, яка витирає рукавом сльози, коли читає коментарі у Фейсбуці Platfor.ma, та піднімає келих винця за кожен ваш лайк.

Колись ми зрозуміли, що за помилки хтось має відповідати. По справедливості. Тому SMM-ник вже бував звільнений чи нагодований отруйними грибами, ми палили йому хату й відбирали бізнес-ланч, щоб сміятися й їсти у нього на очах. А тепер розкриваємо головний секрет редакції – насправді нашого SMM-ника не існує. Так, у нас немає такої посади, а всі обов’язки, в тому числі вищеперелічені, поділені між редакцією.  

Позиція в експозиції:
Ольга Балашова про оновлений Нацхудожній музей, віднайдені шедеври й добрих Левів

Наприкінці листопада після реконструкції відкрився один із головних музеїв країни – Національний художній. Тим часом команда все активніше намагається осучаснити музей і перетворювати його на живий майданчик для зустрічей та діалогу. Для свого циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила з заступницей голови музею Ольгою Балашовою – про те, як розповідати історії в сучасному стилі, про що думають доглядачі, які роками сидять в одному й тому ж самому залі, та як Леви врятували важливу виставку.

– Музей відкрився після реконструкції. Розкажи, що змінилося?

– Ми вперше за багато років відкрили запроектовані ще Городецьким світлові вікна, завдяки підтримці ПриватБанку. Коли будеш на другому поверсі, не забудь подивитись вгору   — думаю, найбільше враження буде саме від цього. Крім того, наші науковці та виставковий відділ створили нову редакцію постійної експозиції початку ХХ століття   — “Модернізм в Україні”, яка відкрилася 29 листопада. 

Паралельно у нас відбувається можливо дещо хуліганська як для класичного музею історія: разом із компанією Intertop, яка підтримує Національний олімпійський комітет України, ми зібрали своєрідну збірну художників для виставки “Вболіваю, бо”. Десятеро митців створили роботи під враженням від різних олімпійських видів спорту, а Intertop зробив із ними футболки. Частина доходу від продажів буде йти на підтримку нашої олімпійської команди.

Виставка іронічна, не дуже серйозна, але торкається важливих запитань і художнього процесу також. Наприклад, принципу змагання, який взагалі-то мистецтву не дуже притаманний. Бо не існує об’єктивних критеріїв, як у спорті, за якими один художник може вважатися кращим за іншого. Але при цьому мистецтво весь час у це змагання потрапляє: скажімо, є різноманітні премії й нагороди.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

Ну і взагалі синтез арту і спорту – це дуже трендово. У нас же тепер Міністерство культури, молоді і спорту.

– А чи є негатив з боку співробітників чи культурного середовища щодо того, що ось, головний музей країни виставляє якісь футболки?

– Можна розглядати так: комерційна компанія використовує музей в своїх інтересах. А можна в зовсім іншій системі координат, де музей – це не якийсь сакральний простір, до якого не можна торкатися. Можна сприймати цей проєкт як взаємодію, яка стала важливою для усіх: художники зустрічалися з спортсменами та надихалися ними, музей отримав хорошу виставку, а компанія донесла до аудиторії свої цінності. Це партнерська історія, Intertop повністю оплатив весь продакшн і забезпечив гонорари художникам.

– В кількох реченнях: чим музей пишається за останні кілька років?

– Ми пишаємося собою. Тобто командою. Я ціную дискусії, що відбуваються всередині музею між людьми, які несуть певні новації, й тими, хто зберігає традиції. В результаті цього обидві сторони змінюються і збагачуються. Не можу сказати, що це весело чи комфортно, але це спричиняє рух.

Пишаємося, що нам вдається в дуже складних умовах знаходити можливості для реалізації крутих ідей. “Явлення” чи виставка Богомазова – це взірцеві музейні проєкти, яким передували глибокі багаторічні дослідження. Ося ця невидима робота всередині колективу, в першу чергу наукова, дуже важлива. 

Загалом не можна просто зануритися в свою тугу і змиритися з тим, що ми бідні, нещасні й нікому не потрібні. І відгуки, які ми отримуємо, показують, що все ж потрібні.

☞ Чи можна працювати безкоштовно? ☜

Протягом життя виникає так багато суперечливих питань, що навіть стає страшно. Чи можна сидіти на холодному? Проект чи проєкт? Чи варто ділитися, якщо на прогулянці з другом ви знайшли двадцятку? Platfor.ma вирішила задатися тим із них, яке, напевно, близьке та знайоме кожному: «Чи можна працювати безкоштовно?». Свої точки зору з цього приводу висловили концертна фотографка, дизайнер і копірайтерка.

Пам’ятаєте цей пост? Він викликав бурхливу реакцію серед наших читачів і гарячу дискусію, тому, здається, що єдиної правильної відповіді не існує. Коли хтось стикається з проханням «ну будь ласочка, допоможіть, ми ж такі круті», відмовити вкрай складно, але і погоджуватися на кожну таку авантюру неможливо, адже не вистачить ані часу, ані сил, ані ресурсів.

 

Єгор Сігнієнко,
дизайнер у Evoplay і фотограф

Безкоштовна робота – це майже завжди погано, якщо вона не приносить вам задоволення. Час від часу мене просять зробити щось «по дружбі», але найчастіше, здається, що це відволікає від більш важливих справ. Тому головне, щоб робота приносила хоча б не матеріальний, але профіт – була цікава, сприяла саморозвитку або гарантувала інші плюшки на кшталт поїздок, знайомств із людьми, плюсів на круті події тощо. 

Буває й так, що безкоштовна робота неочікувано приносить більше прибутку. Складно у це повірити, але у мене була схожа ситуація. Колись зі мною зв’язався невеликий рок-гурт із Фарго, США – їм потрібна була картинка на обкладинку альбому. Вони показали, що хочуть бачити та в якому стилі, ніби все було добре, але ми не зійшлися в ціні й вони відмовилися. Але мені настільки сподобалося завдання, до того ж було трішки вільного часу, що я почав його виконувати, але ні слова не сказав замовнику. Коли я закінчив роботу, то просто безкоштовно надіслав картинку хлопцям – «успіхів, ви круті». Вони здивувалися та дуже дякували, а через пару тижнів все ж таки заплатили й навіть більшу суму, ніж я просив спочатку.

Іноді я виконую роботу безкоштовно для своїх старих клієнтів. Поступово вартість моїх послуг зростає, тому для людей або проєктів, з якими ми співпрацювали раніше, в якийсь момент вона стає занадто високою. Я це, звичайно, розумію, тому роблю такий прощальний подарунок – виконую їхнє завдання, але не беру жодної копійки. Однак обов’язково наголошую, що тепер мої послуги коштують дорожче, тому надалі ми будемо працювати або за новими цінами або ніяк. У 50% випадків ці клієнти йдуть до більш бюджетних дизайнерів, але все одно продовжують мене радити іншим замовникам. Таким чином я не тільки розриваю робочі зв’язки з людиною на хорошій ноті, але й знаходжу нові.

 

Анна Лісовська,
копірайтерка та кураторка курсів у школі Bazilik

Думаю, що початківці можуть працювати безкоштовно – це те, що називається «на портфоліо». Потім портфоліо набереться (або вони зголодніють остаточно) і доведеться все-таки взяти ці «мерзенні» гроші.

А ось більш досвідчені спеціалісти зазвичай розрізняють поняття «безкоштовно» і «pro bono» – це означає «заради загального блага». Безкоштовно зазвичай передбачає, що хтось заробляє на цьому проєкті – тільки не ти. Мені, наприклад, часто пропонують почитати десь лекцію без оплати й «бажано спеціально для нас підготовлену, щоб раніше ви ніде такої лекції не читали!». Але при цьому зазначають, що «ми беремо гроші за вхід, але платити лекторам не планувалося. Зате ви отримаєте піар!». Найчастіше це пропонують організатори та проєкти, яким і самим би піар не завадив. Я у такому випадку чемно відмовляюся.

Pro bono ж означає, що на проєкті не заробляє ніхто – всі працюють, тому що хочуть зробити щось класне для країни, міста або ком’юніті. Ось це вже цікавіше. Працювати над такою справою варто тільки, якщо ви щиро вірите в неї та готові викладатися так само, як і за пристойний гонорар

 

Ольга Закревська, концертна фотографка

Від кожного руху в своєму житті треба щось для себе отримувати. Інакше навіщо це все? Але, звісно, мова не завжди про гроші. Якщо профіт, який ви отримуєте замість них, для вас хоча б настільки ж важливий – то чому б і ні? Для когось це досвід, корисні знайомства, самореклама тощо. Я, наприклад, знімаю концерти понад 10 років і в кращому випадку лише за кожен десятий одержала матеріальну винагороду. Але натомість я отримую щось інше, більше та вагоміше – думаю, це можна назвати задоволенням. 

У мене є робота – класна та улюблена, але навіть від неї інколи треба відпочивати. Якщо триматися думки, що відпочинок – це просто зміна діяльності, то мій варіант виглядає так: взяти камеру, вирушити на цікавий концерт і зняти музикантів у найщирішому їхньому стані, виснаженому та спітнілому від драйву та прожекторів.

Звісно, якщо ви плануєте заробляти фотографією на життя, варто брати гроші за всі зйомки. Інакше замовники звикнуть, а ви потім житимете на «Мівіні». В мене ж так складаються обставини, що навіть мій начальник каже: «Не люблю, коли ти не знімаєш концерти – ти після них щасливіша». 

Я взагалі занадто добра, тому часто погоджуюсь знімати музичні події друзів, якщо знаю, що вони самі на ньому не зароблять. Але в більшості випадків все ж таки називаю свою ціну – навіть, якщо концерт великий, він може бути мені зовсім нецікавим. Бо найчастіше в таких випадках немає впевненості в подальшому задоволенні.

Вулкан етно: Марко Галаневич про мандри ДахиБрахи, музику з пластику і косу за €100

АвторЮрій Марченко
4 Грудня 2019

6 грудня гурт ДахаБраха зіграє один із найбільших концертів в своїй історії – в київському Палаці спорту. Із масштабним шоу на декілька тисяч глядачів музикантам допоможе співзасновник та режисер Влад Троїцький. На честь цього для циклу інтерв’ю “Надлюдський фактор” Platfor.ma поговорила із учасником ДахиБрахи Марком Галаневичем – про те, чому в гурту не буває поганих концертів, про пластик сучасної попси та про бажання купити косу за 100 євро.

– У журналістиці є правило на початку пояснювати, чому співбесідник крутий: ось ці люди були в рекламі Девіда Бекхема, були на Гластонбері, були у “Фарго”, були на BBC, були на легендарних американських радіостанціях. А що би ти тут про ДахуБраху написав, щоб переконати, що текст треба прочитати?

– Бо ми стараємося. А днями у нас ще й концерт у Києві, треба, щоб люди прийшли. Достатньо чесно?

– Надзвичайно. Добре, а був момент, коли щось сталося в кар’єрі і ти подумав: фух, здобули, є. 

– Ні, однієї такої події не було. Є п’ятнадцять років концертів, гастролей, вистав, фестивалів. Створили самі собі нішу, лишили в ній простір й для інших. І просто сподіваємося, що те місце, де ми зараз, ми справді заслужили, а не просто пощастило.

– А тебе впізнають на вулиці?

– Та ні, дуже рідко. Чи може впізнають, але не дістають. Хоча нещодавно в магазині “Всі.Свої” продавець сказав, що наша музика йому зовсім не заходила, поки не потрапив на прекрасний, як він сказав, концерт. На НСК Олімпійський на розігріві у Святослава Вакарчука. Ну і тоді вже, каже, все зрозумів. Але це факт – дійсно, за силою впливу й емоційним зарядом живі виступи перевищують аудіозаписи, як би ми не старалися.

– А ти знаєш зворотні випадки, коли вживу таке собі, а в записі – шедеври?

– Так. Навіть у Tinariwen – це музиканти з Малі, ми їх вже більше десяти років слухаємо, розвивалися на них. Але двічі були на концерті, і там зовсім не вразило. Може були втомлені. Таке буває. Ми навіть всередині домовилися, що ДахаБраха не буде доводити до того моменту, коли ми усі почнемо так грати. Коли тобі не цікаво, але відпрацьовуєш концерт і їдеш на наступний.

– Тобто ви обговорювали, що у гурту ДахаБраха може бути фінал?

– У всього є початок і кінець. І у ДахиБрахи теж буде, але коли – невідомо. Якщо чесно, я думав, що буде набагато швидше. А мій особистий – тим паче. 

– А ти пам’ятаєш момент, коли зрозумів, що це твоє життя – їздити по планеті з цими людьми і грати музику?

– Я й досі не усвідомлюю.

– Та вже ж 15 років…

– Але я досі не впевнений, що остаточно знайшов себе як творчу одиницю. Все настільки плинно. Зараз це так – і я щаслива людина.